дкачало. Просто тут голоси значно розпорошилися. Тут узяли своє і ліві уламки, і праві уламки, і комуніст багато набрав, і, як не дивно, Колосальний. А от з Разіним теж вийшла промашечка. Разін мав тут дуже малий відсоток. Адже його парафія – район, а не місто. Але в цьому було мало що втішного. Оскільки наш Печеніг теж більше тридцяти відсотків по місту не взяв. От лихо! Тут уже всі почали побоюватися за те, щоб потрапити у другий тур.
Виборчі дільниці закрилися. Рахували, сортували, пакували, писали, підписували, ставили печатки і везли в окружну комісію.
Атмосфера у штабі стала дуже напруженою. Варфоломійович пішов до окружної виборчої комісії як головна довірена особа.
Решта переживала біля телефону. Підрахунки взяв на себе Дядя Боря. Пашка ходив по кімнаті й уважно слухав, що йому Доповідають.
Тепер став надзвонювати Варфоломійович із окружної виборчої комісії. Він з мобільником дядечка Ґіві вів, можна сказати, прямий репортаж з місця подій. Причому новини чули всі, оскільки телефон увімкнули на режим «стенд бай». – Привезли бюлетені з агрофірми «Промінь». Кажуть, переміг Разін. І не дивно. Це ж його блюдолизи! Ось мікрорайон тягне мішки. Ну що там, дівчата? (Це він вже звертався до членів виборчої комісії, однак по телефону все було чути). Хто у вас переміг? Печеніг! Молодці, красунечки! А хто другий? Колосальний? Цікава ситуація! Ось якась каліка приїхала з одною фарою. Ага! Це ж наші давні друзі! Задрипанка! Що у вас, друзі? Печеніг – перший? А Разін другий? А чому мішки виваляні в грязюці? Ну, ви точнісінько як ваша назва! Все, кінець зв'язку, аби не розорити щелеповаятеля.
Добре, що дядечко Ґіві вже спав сном праведника, уткнувшись у пухкенькі волохаті ручки. Інакше він би вмер від розриву серця, уявивши, скільки йому доведеться платити за «прямий ефір» по своєму мобільнику. Але в нього ще все попереду. Крім того, йому б дуже не сподобалося нове прізвисько.
Тим часом Варфоломійович, зачекавши не більше п'яти хвилин, зателефонував знову.
– Танько! Скажи їм, що, здається, Разін у паніці. Він бігає туди-сюди і наділяє кожного, хто трапиться йому під руку, крутим слівцем. А пика в нього! Пика! Умора! Ой, іде до мене. Я тікаю. Все. Кінець зв'язку.
У штабі засікли час. Варфоломійовича вистачило рівно на п'ять хвилин. Педант та й годі.
– Слухайте! Ви чуєте? Колосальний з Разіним зчепилися. Чуєте? Колосальний каже: «Ви брудний підлотник!» А Разін йому на те: «А ти маразматик кончений! За мною знаєш, хто стоїть? Ось подивися. Телеграма від самого другого: підтримати Разіна! На, дивись.» Зараз підійду ближче, сховаюся за колону (вже Варфоломійович). Чуєте, що Колосальний сказав: «За тобою, гнидо, стоїть другий, а за мною – вся Україна!» Ну й загнув! Кінець зв'язку! Іде автобусик із заводу
«Серп і молот».
У виборчому штабі – знову ж таки заради хохми – засікли час.
– Сейчас он брякнет! – сказав Васнєцов-Паваротті через п'ять хвилин, і в той же момент задзеленчав телефон.
– Завод проголосував за тебе, Пашок. Ти вже мене вибач, але я їм був пообіцяв, що ти укладеш контракт з китайцями на виробництво пральної машини. А ось ідуть до мене Колосальний і Разін. Уже друзі. Коли вони вже встигли? Ага, спільна халепа. Ясно. Здається, вони йдуть до мене на розборки. Що робити? Тікати? Пізно. Про всяк випадок не вимикаю телефон, будете свідками.
– І звідки ти взявся на нашу голову, інвалід контужений? (Це був голос Разіна). Слухай, Адаме, цей сморчок нам усі плани перепаскудив. Аж руки сверблять!
– Не треба, Миколо, не треба! Це не так робиться! (Це вже Колосальний).
– Передай своєму стрибунцю, дєд, що йому… (погано чути).
Довго щось шаруділо, а потім обірвався зв'язок. Через п'ять хвилин Варфоломійович подзвонив знову і сказав, що він живий. Це всіх присутніх дуже потішило.
У такому стилі минав час.
Настала друга година ночі. Лишилося дві дільниці, що не привезли бюлетені. Саме вони викликали найбільшу підозру: птахофабрика «Жар-птиця» і радгосп «Зоря». Це явно разінівські голоси. Чому ж так довго? Все ж і так ясно!
Дядечко Ґіві голосно хропів. Тьотя Роза і дядя Боря довго боролися зі сном і врешті-решт, двадцять разів попросивши пробачення у всіх і побажавши удачі, пішли додому спати. За підрахунки сіла Ідея Іванівна. Тетяна Ророшко розносила чай та каву і робила бутерброди.
Приїхала «Зоря». Так і є: Разін – 80 відсотків.
Те саме чекали від птахофабрики, на якій у Павла Івановича Печеніга склалися досить гарні стосунки з колективом. Річ у тім, що під час його зустрічі директриса Антоніна Степанівна Качур була у відпустці. Тож недогледіла права Рука Разіна і, як подейкують, його мон амі, як між птахівницями і Павлом Івановичем розгорілася неабияка симпатія. Наш молодий герой їм дуже сподобався. Він був такий столичний, такий… ну, зовсім несхожий на їхніх Іванів та Петрів.
А від Васнєцова-Паваротті дівчата просто мліли. Особливим успіхом у концерті користувалися «пташині» пісні:
Іди, іди, чорна куро, додому!
Не заважай, не заважай
По дорозі нікому!
Іще:
А та кура-чубатура,
А та кача дрібно скаче,
А той індик-пиндик, пиндик…
На біс викликали його славнозвісне «Сміються й плачуть солов'ї…», незважаючи на те, що солов'ї не входили до асортименту промислової продукції птахофабрики.
Після тієї славетної зустрічі хлопці приїхали додому з ящиком курей, ящиком індичих стегенець і десятьма пакетами пташиних потрошків, з яких Тетяна Віталіївна-Фрідріхівна наробила французького паштету.
Зараз Печеніг і Васнецов-Паваротті були дуже заінтриговані. Невже ті чарівні дівчата і молодички, що так хвацько скручують голови курям, невже вони зрадять їм? Вони з нетерпінням чекали результатів голосування птахофабрики «Жар-птиця». Заради цього вони самі особисто вирушили чергувати до окружної виборчої комісії. На вулиці тупцяв і Разін. Щоправда, з охороною. Цікаво, від кого він збирається боронитися? Від Печеніга, чи що?
Нарешті приїхав фургончик з яскравою жар-птицею. До нього підбіг Разін і відкрив передні дверцята, очевидно, очікуючи, що звідтіля вийде його мон амі з дев'яносто дев'ятьма відсотками голосів. Однак з передніх дверцят вийшла не Антоніна Степанівна, а молода птахівниця Любочка – її особливо добре запам'ятав Васнецов, який провів з нею незабутніх тридцять шість хвилин у гримерній. Молода птахівниця Люба, побачивши Разіна, не перелякалася, а скомандувала водієві:
– Вовко! До мене!
З машини вискочив Вовка, дуже схожий на вовка, а за ним із фургончика викотилися ще шість таких самих вовків, які стали перетягувати мішки до окружної комісії. Вовки були в синіх костюмах охоронців і з дубинками за поясом.
Коли розгублений Разін ретирувався, Васнєцов-Паваротті тихенько підкликав до себе молоду птахівницю Любу:
– Любочка! Любовь! Любёночек!
Молода птахівниця стрепенулася, як пташка, і впурхнула в обійми співака. Той цілував їй маленькі пальчики з кігтиками, що звалися манікюром, не забуваючи при цьому про справу.
– Усе в порядку, любий! Усі дівчата проголосували за Павла Івановича. Але наша мегера влаштувала нам бойкот. Погрожувала, шантажувала. Але ми не піддалися. Це була просто революція. Але ми перемогли!
– Птичка ты моя, ненаглядная! – шепотів Васнєцов-Паваротті і в цей момент відчув непереборну потребу зараз же, негайно віддячити молодій птахівниці за досягнутий результат – і парочка десь зникла. Васнєцов-Паваротті устиг кинути Пашці на ходу:
– Прикрой меня, дружище!
Павло Іванович повернувся до штабу дещо розгублений. Він не знав, як дивитися в очі Тетяні Віталіївні-Фрідріхівні. Не знав, що їй сказати.
Однак та, нічого не підозрюючи, спитала в нашого молодого героя:
– Мій – там? – маючи на увазі, очевидно, «Васнецов – в окружній комісії?»
Павло Іванович кивнув.
Він довго не міг зосередитися на власних виборах, оскільки щойно збрехав. Він довго мучився. Але даремно. Парадокс подружніх зрад полягає в тому, що обманута половина дізнається про зраду найостаннішою. Якщо взагалі дізнається. Тетяна Віталіївна-Фрідріхівна навіть уявити собі не могла, що в таку ніч можна скочити у гречку. Тож славетна жіноча інтуїція на цей раз не спрацювала.
Навіть Ідея Іванівна ні про що не здогадалася. А вже вона мала нюх на такі речі. Вона активно підраховувала голоси і курила. Лічили досить натхненно й оригінально. Ідея Іванівна виписувала щось на картки розміром з гральні карти і розкладала їх, немов пасьянс, при цьому не виймаючи сигарети із зубів.
– Слухай, синку. Якщо по правді, то ти міг би набрати 50 – 51%. Але чує моє серце, що такого не допустять. Так що готуйся до другого туру.
– Ма, я вже видихався! Не хочу я нічого!
– Я тобі видихаюсь! Чого нюні розпустив, як мала дитина! Ти що, каміння вергав? Чи вугілля добував? Бач, який ніжний!
Увірвався Варфоломійович.
– Фашисти! 49,2%. Хіба таке може бути? Ну скажіть на милість: може бути, шоб кандидат набрав 49,2%.
– А я що казала, – процідила з цигаркою в зубах Ідея Іванівна.
– Це вже остаточний результат? – тихо спитала Тетяна Горошко.
– По Печенігу так. Вже все ясно. Він входить у другий тур. А хто буде другим, ще невідомо. Але то вже нас не обходить. Ходімо спати. П'ята година як-не-як.
Додому йшли немов з роботи. Не було відчуття перемоги. Здається, всі й так знали, як усе скінчиться. Тож не сталося нічого несподіваного. Дивна ця річ – політична боротьба.
Спали до дванадцятої. «Хлопці» – в землянці, а дівчата – по своїх хатах. Напередодні домовилися зустрітися на обід у Тетяни Горошко. Вийшли з воріт і не звернули уваги на білу службову «Волгу», що незграбно припаркувалася, загородивши півпровулочка, де стояла Варфоломійовичева хата. Побачивши Печеніга, Варфоломійовича і Васнецова, водій вискочив і послужливо відкрив усі дверцята в машині. Чоловіки ще достатньо не прокинулися, щоб помітити цей реверанс, тож поплентались по вуличці далі. Водій, розгубившись, заліз до машини і став піпікати. І це не подіяло на чоловіків. Тоді машина рушила прямо з відкритими дверцятами і стала повільно їхати, трохи випереджаючи пішоходів. Нарешті ті звернули на неї увагу. Машина спинилася. Водій знову запросив сісти.
– Ти чого? – озвався Варфоломійович до водія.
– Ольга Василівна вітає Павла Івановича з перемогою в першому турі.
– Яка Ольга Василівна? Хто це? – здивувався Печеніг.
– Як хто? Мер міста.
Павло Іванович подумав-подумав і нарешті згадав:
– А-а! Людина-гора? Водій закивав.
– Дякую, – сказав Печеніг і рушив далі. Водій побіг за ним назирці.
– Ольга Василівна віддає Вам на час другого туру свою машину і мене у водії.
Чоловіки стали, як укопані.
– Ого! – сказав Васнєцов-Паваротті.
– Сідайте! – благально проканючив водій.
Молоді чоловіки подивилися на Варфоломійовича. Той вагався. Потім махнув рукою:
– Поїхали!
– Только с ветерком! – весело додав Васнєцов-Паваротті.
– Куди? – спитав водій.
– Сделаем круг почета по городу! – наказав співак. – Ну, хто там вийшов на друге місце?
– Колосальний.
– Не може бути!
– Так Ольга Василівна сказала. У чоловіків очі рогом полізли.
– Точно Колосальний?
– Так, а що?
– Та так, нічо.
У Тетяни Горошко стіл був уже накритий. Дядечко Ґіві закінчував чахохбілі й лобіо. Казкові пахощі роздирали душу і тіло.
Мушу Вам сказати: якщо Ви не вживали грузинської їжі хоча б п'ять разів на рік, то Ви прожили своє життя марно. У цьому світі існують такі речі, як сациві, турецькі бані, спуск на гірських лижах з крутої гори, купання в гірській річці у спеку і ще одна річ, добре відома вам, дорогі читачі, якщо ви досягли повноліття. Так, це все продовжує наше життя, на відміну від тютюну, ревнивої жінки, скупого чоловіка і стресу, отриманого під час виборчої кампанії.
Вечеря належала до розряду тих, які додають кілька годин до Вашого життєвого шляху. У дядечка Ґіві грузинські страви виходили так, що додавали цілу добу.
Тож за столом довго не хотілося говорити про вибори. Тільки про їжу і про любов, тобто про речі одного порядку.
Так не хотілося цього вечора говорити про щось інше, однак з «брехунця» почулося:
– Говорить районний радіовузол. Усі зацитькали одне на одного.
– Послухайте інформацію про вибори. Повідомляємо, що в результаті голосування Павло Іванович Печеніг набрав 49,2% голосів і вийшов у другий тур. На другому місці – Михайло Разін, що набрав 12,1% голосів. На третьому місці – Адам Колосальний, що набрав 11,9% голосів.
За столом заойкали, забувши і про їжу, і про любов. Кому вірити? Меру міста чи районному радіовузлові?
Ви думаєте, дорогі мої читачі: які дивні діла кояться в провінційному містечку? Якраз навпаки. Це абсолютно нормальне явище для країн пострадянського простору. Було б дивним, якби все було інакше. Якби вибори були прозорими. Якби не виникало ніякої плутанини в підрахунках. Якби не можна було маніпулювати відсотками. І так далі. Оце було б ненормальним. А в нашій ситуації все таке рідне, таке знайоме! Цей милий слов'янський безлад! Ця симпатична слов'янська неточність! Хочеш – так, не хочеш – інакше. Хоче великий чоловік з великого кабінету– чому б не зробити йому приємне? Не хоче великий чоловік з великого кабінету – навіщо його дражнити?
Забігаючи наперед, скажемо, що інформація про другого кандидата у другий тур і про кількість відсотків, набраних кандидатами в окрузі, змінюватиметься ще тричі. Причому в усіх випадках вона буде цілком офіційною і правдоподібною. Подаватиметься вона, знову ж таки, по «брехунцю», безпардонно перериваючи концерт на замовлення слухачів.
Урешті-решт, через кілька годин, здається, стало ясно, що в кулуарній боротьбі, яку не мали щастя бачити наші герої, таки переміг Колосальний. Команда Печеніга зітхнула з полегшенням. Все-таки чоловік інтелігентний. Не буде ні погроз, ні шантажу, ні каліцтв.
Засумнівалася лише Ідея Іванівна. Вона скрушно похитала головою і прорекла пів сакраментальної фрази:
– Чує моє серце…
Однак у ту мить ЇЇ ніхто не послухав.
Настав вечір, і дядечко Ґіві став особисто стежити за різними телевізійними каналами, де передавалися новини. Він очікував репортаж про побиття довіреної особи кандидата в депутати провінційного округу NN. Звичайно ж, його не було. Дядечко Ґіві обурювався по-грузинськи, а потім не витримав, зірвався з місця і став збиратися в дорогу.
– Ти куди? – суворо спитала Ідея Іванівна. Суворість, щоправда, була награна, оскільки бойова подруга дядечка Ґіві і його стоматологічна соратниця знала, що в цю секунди ніщо і ніхто не зможе стримати його.
– Паеду в сталицу, на тэлэвидэние. Может, там кому-ни-буд зуби надо вставить.
Розкрию, дорогий читачу, тобі
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20
Виборчі дільниці закрилися. Рахували, сортували, пакували, писали, підписували, ставили печатки і везли в окружну комісію.
Атмосфера у штабі стала дуже напруженою. Варфоломійович пішов до окружної виборчої комісії як головна довірена особа.
Решта переживала біля телефону. Підрахунки взяв на себе Дядя Боря. Пашка ходив по кімнаті й уважно слухав, що йому Доповідають.
Тепер став надзвонювати Варфоломійович із окружної виборчої комісії. Він з мобільником дядечка Ґіві вів, можна сказати, прямий репортаж з місця подій. Причому новини чули всі, оскільки телефон увімкнули на режим «стенд бай». – Привезли бюлетені з агрофірми «Промінь». Кажуть, переміг Разін. І не дивно. Це ж його блюдолизи! Ось мікрорайон тягне мішки. Ну що там, дівчата? (Це він вже звертався до членів виборчої комісії, однак по телефону все було чути). Хто у вас переміг? Печеніг! Молодці, красунечки! А хто другий? Колосальний? Цікава ситуація! Ось якась каліка приїхала з одною фарою. Ага! Це ж наші давні друзі! Задрипанка! Що у вас, друзі? Печеніг – перший? А Разін другий? А чому мішки виваляні в грязюці? Ну, ви точнісінько як ваша назва! Все, кінець зв'язку, аби не розорити щелеповаятеля.
Добре, що дядечко Ґіві вже спав сном праведника, уткнувшись у пухкенькі волохаті ручки. Інакше він би вмер від розриву серця, уявивши, скільки йому доведеться платити за «прямий ефір» по своєму мобільнику. Але в нього ще все попереду. Крім того, йому б дуже не сподобалося нове прізвисько.
Тим часом Варфоломійович, зачекавши не більше п'яти хвилин, зателефонував знову.
– Танько! Скажи їм, що, здається, Разін у паніці. Він бігає туди-сюди і наділяє кожного, хто трапиться йому під руку, крутим слівцем. А пика в нього! Пика! Умора! Ой, іде до мене. Я тікаю. Все. Кінець зв'язку.
У штабі засікли час. Варфоломійовича вистачило рівно на п'ять хвилин. Педант та й годі.
– Слухайте! Ви чуєте? Колосальний з Разіним зчепилися. Чуєте? Колосальний каже: «Ви брудний підлотник!» А Разін йому на те: «А ти маразматик кончений! За мною знаєш, хто стоїть? Ось подивися. Телеграма від самого другого: підтримати Разіна! На, дивись.» Зараз підійду ближче, сховаюся за колону (вже Варфоломійович). Чуєте, що Колосальний сказав: «За тобою, гнидо, стоїть другий, а за мною – вся Україна!» Ну й загнув! Кінець зв'язку! Іде автобусик із заводу
«Серп і молот».
У виборчому штабі – знову ж таки заради хохми – засікли час.
– Сейчас он брякнет! – сказав Васнєцов-Паваротті через п'ять хвилин, і в той же момент задзеленчав телефон.
– Завод проголосував за тебе, Пашок. Ти вже мене вибач, але я їм був пообіцяв, що ти укладеш контракт з китайцями на виробництво пральної машини. А ось ідуть до мене Колосальний і Разін. Уже друзі. Коли вони вже встигли? Ага, спільна халепа. Ясно. Здається, вони йдуть до мене на розборки. Що робити? Тікати? Пізно. Про всяк випадок не вимикаю телефон, будете свідками.
– І звідки ти взявся на нашу голову, інвалід контужений? (Це був голос Разіна). Слухай, Адаме, цей сморчок нам усі плани перепаскудив. Аж руки сверблять!
– Не треба, Миколо, не треба! Це не так робиться! (Це вже Колосальний).
– Передай своєму стрибунцю, дєд, що йому… (погано чути).
Довго щось шаруділо, а потім обірвався зв'язок. Через п'ять хвилин Варфоломійович подзвонив знову і сказав, що він живий. Це всіх присутніх дуже потішило.
У такому стилі минав час.
Настала друга година ночі. Лишилося дві дільниці, що не привезли бюлетені. Саме вони викликали найбільшу підозру: птахофабрика «Жар-птиця» і радгосп «Зоря». Це явно разінівські голоси. Чому ж так довго? Все ж і так ясно!
Дядечко Ґіві голосно хропів. Тьотя Роза і дядя Боря довго боролися зі сном і врешті-решт, двадцять разів попросивши пробачення у всіх і побажавши удачі, пішли додому спати. За підрахунки сіла Ідея Іванівна. Тетяна Ророшко розносила чай та каву і робила бутерброди.
Приїхала «Зоря». Так і є: Разін – 80 відсотків.
Те саме чекали від птахофабрики, на якій у Павла Івановича Печеніга склалися досить гарні стосунки з колективом. Річ у тім, що під час його зустрічі директриса Антоніна Степанівна Качур була у відпустці. Тож недогледіла права Рука Разіна і, як подейкують, його мон амі, як між птахівницями і Павлом Івановичем розгорілася неабияка симпатія. Наш молодий герой їм дуже сподобався. Він був такий столичний, такий… ну, зовсім несхожий на їхніх Іванів та Петрів.
А від Васнєцова-Паваротті дівчата просто мліли. Особливим успіхом у концерті користувалися «пташині» пісні:
Іди, іди, чорна куро, додому!
Не заважай, не заважай
По дорозі нікому!
Іще:
А та кура-чубатура,
А та кача дрібно скаче,
А той індик-пиндик, пиндик…
На біс викликали його славнозвісне «Сміються й плачуть солов'ї…», незважаючи на те, що солов'ї не входили до асортименту промислової продукції птахофабрики.
Після тієї славетної зустрічі хлопці приїхали додому з ящиком курей, ящиком індичих стегенець і десятьма пакетами пташиних потрошків, з яких Тетяна Віталіївна-Фрідріхівна наробила французького паштету.
Зараз Печеніг і Васнецов-Паваротті були дуже заінтриговані. Невже ті чарівні дівчата і молодички, що так хвацько скручують голови курям, невже вони зрадять їм? Вони з нетерпінням чекали результатів голосування птахофабрики «Жар-птиця». Заради цього вони самі особисто вирушили чергувати до окружної виборчої комісії. На вулиці тупцяв і Разін. Щоправда, з охороною. Цікаво, від кого він збирається боронитися? Від Печеніга, чи що?
Нарешті приїхав фургончик з яскравою жар-птицею. До нього підбіг Разін і відкрив передні дверцята, очевидно, очікуючи, що звідтіля вийде його мон амі з дев'яносто дев'ятьма відсотками голосів. Однак з передніх дверцят вийшла не Антоніна Степанівна, а молода птахівниця Любочка – її особливо добре запам'ятав Васнецов, який провів з нею незабутніх тридцять шість хвилин у гримерній. Молода птахівниця Люба, побачивши Разіна, не перелякалася, а скомандувала водієві:
– Вовко! До мене!
З машини вискочив Вовка, дуже схожий на вовка, а за ним із фургончика викотилися ще шість таких самих вовків, які стали перетягувати мішки до окружної комісії. Вовки були в синіх костюмах охоронців і з дубинками за поясом.
Коли розгублений Разін ретирувався, Васнєцов-Паваротті тихенько підкликав до себе молоду птахівницю Любу:
– Любочка! Любовь! Любёночек!
Молода птахівниця стрепенулася, як пташка, і впурхнула в обійми співака. Той цілував їй маленькі пальчики з кігтиками, що звалися манікюром, не забуваючи при цьому про справу.
– Усе в порядку, любий! Усі дівчата проголосували за Павла Івановича. Але наша мегера влаштувала нам бойкот. Погрожувала, шантажувала. Але ми не піддалися. Це була просто революція. Але ми перемогли!
– Птичка ты моя, ненаглядная! – шепотів Васнєцов-Паваротті і в цей момент відчув непереборну потребу зараз же, негайно віддячити молодій птахівниці за досягнутий результат – і парочка десь зникла. Васнєцов-Паваротті устиг кинути Пашці на ходу:
– Прикрой меня, дружище!
Павло Іванович повернувся до штабу дещо розгублений. Він не знав, як дивитися в очі Тетяні Віталіївні-Фрідріхівні. Не знав, що їй сказати.
Однак та, нічого не підозрюючи, спитала в нашого молодого героя:
– Мій – там? – маючи на увазі, очевидно, «Васнецов – в окружній комісії?»
Павло Іванович кивнув.
Він довго не міг зосередитися на власних виборах, оскільки щойно збрехав. Він довго мучився. Але даремно. Парадокс подружніх зрад полягає в тому, що обманута половина дізнається про зраду найостаннішою. Якщо взагалі дізнається. Тетяна Віталіївна-Фрідріхівна навіть уявити собі не могла, що в таку ніч можна скочити у гречку. Тож славетна жіноча інтуїція на цей раз не спрацювала.
Навіть Ідея Іванівна ні про що не здогадалася. А вже вона мала нюх на такі речі. Вона активно підраховувала голоси і курила. Лічили досить натхненно й оригінально. Ідея Іванівна виписувала щось на картки розміром з гральні карти і розкладала їх, немов пасьянс, при цьому не виймаючи сигарети із зубів.
– Слухай, синку. Якщо по правді, то ти міг би набрати 50 – 51%. Але чує моє серце, що такого не допустять. Так що готуйся до другого туру.
– Ма, я вже видихався! Не хочу я нічого!
– Я тобі видихаюсь! Чого нюні розпустив, як мала дитина! Ти що, каміння вергав? Чи вугілля добував? Бач, який ніжний!
Увірвався Варфоломійович.
– Фашисти! 49,2%. Хіба таке може бути? Ну скажіть на милість: може бути, шоб кандидат набрав 49,2%.
– А я що казала, – процідила з цигаркою в зубах Ідея Іванівна.
– Це вже остаточний результат? – тихо спитала Тетяна Горошко.
– По Печенігу так. Вже все ясно. Він входить у другий тур. А хто буде другим, ще невідомо. Але то вже нас не обходить. Ходімо спати. П'ята година як-не-як.
Додому йшли немов з роботи. Не було відчуття перемоги. Здається, всі й так знали, як усе скінчиться. Тож не сталося нічого несподіваного. Дивна ця річ – політична боротьба.
Спали до дванадцятої. «Хлопці» – в землянці, а дівчата – по своїх хатах. Напередодні домовилися зустрітися на обід у Тетяни Горошко. Вийшли з воріт і не звернули уваги на білу службову «Волгу», що незграбно припаркувалася, загородивши півпровулочка, де стояла Варфоломійовичева хата. Побачивши Печеніга, Варфоломійовича і Васнецова, водій вискочив і послужливо відкрив усі дверцята в машині. Чоловіки ще достатньо не прокинулися, щоб помітити цей реверанс, тож поплентались по вуличці далі. Водій, розгубившись, заліз до машини і став піпікати. І це не подіяло на чоловіків. Тоді машина рушила прямо з відкритими дверцятами і стала повільно їхати, трохи випереджаючи пішоходів. Нарешті ті звернули на неї увагу. Машина спинилася. Водій знову запросив сісти.
– Ти чого? – озвався Варфоломійович до водія.
– Ольга Василівна вітає Павла Івановича з перемогою в першому турі.
– Яка Ольга Василівна? Хто це? – здивувався Печеніг.
– Як хто? Мер міста.
Павло Іванович подумав-подумав і нарешті згадав:
– А-а! Людина-гора? Водій закивав.
– Дякую, – сказав Печеніг і рушив далі. Водій побіг за ним назирці.
– Ольга Василівна віддає Вам на час другого туру свою машину і мене у водії.
Чоловіки стали, як укопані.
– Ого! – сказав Васнєцов-Паваротті.
– Сідайте! – благально проканючив водій.
Молоді чоловіки подивилися на Варфоломійовича. Той вагався. Потім махнув рукою:
– Поїхали!
– Только с ветерком! – весело додав Васнєцов-Паваротті.
– Куди? – спитав водій.
– Сделаем круг почета по городу! – наказав співак. – Ну, хто там вийшов на друге місце?
– Колосальний.
– Не може бути!
– Так Ольга Василівна сказала. У чоловіків очі рогом полізли.
– Точно Колосальний?
– Так, а що?
– Та так, нічо.
У Тетяни Горошко стіл був уже накритий. Дядечко Ґіві закінчував чахохбілі й лобіо. Казкові пахощі роздирали душу і тіло.
Мушу Вам сказати: якщо Ви не вживали грузинської їжі хоча б п'ять разів на рік, то Ви прожили своє життя марно. У цьому світі існують такі речі, як сациві, турецькі бані, спуск на гірських лижах з крутої гори, купання в гірській річці у спеку і ще одна річ, добре відома вам, дорогі читачі, якщо ви досягли повноліття. Так, це все продовжує наше життя, на відміну від тютюну, ревнивої жінки, скупого чоловіка і стресу, отриманого під час виборчої кампанії.
Вечеря належала до розряду тих, які додають кілька годин до Вашого життєвого шляху. У дядечка Ґіві грузинські страви виходили так, що додавали цілу добу.
Тож за столом довго не хотілося говорити про вибори. Тільки про їжу і про любов, тобто про речі одного порядку.
Так не хотілося цього вечора говорити про щось інше, однак з «брехунця» почулося:
– Говорить районний радіовузол. Усі зацитькали одне на одного.
– Послухайте інформацію про вибори. Повідомляємо, що в результаті голосування Павло Іванович Печеніг набрав 49,2% голосів і вийшов у другий тур. На другому місці – Михайло Разін, що набрав 12,1% голосів. На третьому місці – Адам Колосальний, що набрав 11,9% голосів.
За столом заойкали, забувши і про їжу, і про любов. Кому вірити? Меру міста чи районному радіовузлові?
Ви думаєте, дорогі мої читачі: які дивні діла кояться в провінційному містечку? Якраз навпаки. Це абсолютно нормальне явище для країн пострадянського простору. Було б дивним, якби все було інакше. Якби вибори були прозорими. Якби не виникало ніякої плутанини в підрахунках. Якби не можна було маніпулювати відсотками. І так далі. Оце було б ненормальним. А в нашій ситуації все таке рідне, таке знайоме! Цей милий слов'янський безлад! Ця симпатична слов'янська неточність! Хочеш – так, не хочеш – інакше. Хоче великий чоловік з великого кабінету– чому б не зробити йому приємне? Не хоче великий чоловік з великого кабінету – навіщо його дражнити?
Забігаючи наперед, скажемо, що інформація про другого кандидата у другий тур і про кількість відсотків, набраних кандидатами в окрузі, змінюватиметься ще тричі. Причому в усіх випадках вона буде цілком офіційною і правдоподібною. Подаватиметься вона, знову ж таки, по «брехунцю», безпардонно перериваючи концерт на замовлення слухачів.
Урешті-решт, через кілька годин, здається, стало ясно, що в кулуарній боротьбі, яку не мали щастя бачити наші герої, таки переміг Колосальний. Команда Печеніга зітхнула з полегшенням. Все-таки чоловік інтелігентний. Не буде ні погроз, ні шантажу, ні каліцтв.
Засумнівалася лише Ідея Іванівна. Вона скрушно похитала головою і прорекла пів сакраментальної фрази:
– Чує моє серце…
Однак у ту мить ЇЇ ніхто не послухав.
Настав вечір, і дядечко Ґіві став особисто стежити за різними телевізійними каналами, де передавалися новини. Він очікував репортаж про побиття довіреної особи кандидата в депутати провінційного округу NN. Звичайно ж, його не було. Дядечко Ґіві обурювався по-грузинськи, а потім не витримав, зірвався з місця і став збиратися в дорогу.
– Ти куди? – суворо спитала Ідея Іванівна. Суворість, щоправда, була награна, оскільки бойова подруга дядечка Ґіві і його стоматологічна соратниця знала, що в цю секунди ніщо і ніхто не зможе стримати його.
– Паеду в сталицу, на тэлэвидэние. Может, там кому-ни-буд зуби надо вставить.
Розкрию, дорогий читачу, тобі
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20