Сопучи від гніву, він почав никати біля отвору схован
ки. Згадавши ж, нарешті, що укріплення так просто не візьмеш і що звідти ви
плигують кігті, він перестав бігати і повернувся до трупа сарни; від ньог
о кондори встигли одсмикати хіба дрібницю. Тигриця вже була там. Майже за
одну мить зжерли вони залишки, а потім подалися в ліс.
Побачивши, що хижаки зникли, Нам сказав:
Ц Вони пішли… Треба тікати за річку.
Ц Чи не втратив Нам своїх вух і носа? Ц заперечив йому Нао. Ц Чи, може, він
думає, що вміє плигати краще, ніж печерний лев?
Нам похнюпив голову: з-поміж ясенів чулося сопіння хижака, недвозначно с
тверджуючи слова Нао. Мисливець зрозумів, що небезпека була так само бли
зько, як і раніше, коли звірі спали перед схованкою.
А все-таки деяка надія жевріла в серці уламра: печерний лев і тигриця вже
через те, що спарувалися, тим дужче мусили відчувати потребу власного лі
гва. Великі хижаки дуже рідко мешкають на голій землі, особливо Ж за пори д
ощів.
Коли троє людей побачили, що сонячне багаття супе до темряви, серця їхні о
хопила та ж потаємна туга, яка щовечора стискає серце всякого мешканця р
івнин за широкими, вкритими травою та деревами полями. Туга ця зросла ще д
ужче, коли хижаки повернулися. Лев-велетень ступав важкою поважною ходо
ю, тигриця ж вертілася біля нього, радіючи, як божевільна. Вони підійшли ді
знатися, чи є люди, саме в ту хвилину, коли червоне сонце сідало, а полем уже
линув безмежний жах ночі та дикі зголоднілі голоси звірів; їхні страшеле
зні пащеки неспокійно маячили перед уламрами, а вогняно-зелені очі жагу
че миготіли й танцювали, наче болотяні вогники. Кінець кінцем печерний л
ев сів на задні лапи, а його подруга безшумно зникла в траві шукати здобич
і поміж чагарниками річки.
В небеспому морі запалали великі зорі. А потім затремтів цими манюсіньки
ми вогниками весь простір; заяснів і Чумацький Шлях з усіма його затокам
и, протоками та яскравими острівцями.
Гав і Нам не цікавилися зорями, а Нао якесь почуття до них мав. Вони допома
гали йому краще зрозуміти ніч, темряву й простір. Він думав, що більшість з
них Ц то лише розпорошене багаття, щоночі різне; уперто тримаються місц
я лише деякі вогники. Бездіяльність, в якій його енергійна натура перебу
вала від учора, змушувала Нао пильніше вдивлятися в темний небосхил з йо
го безліччю вогнів. А в його серці виникло почуття, яке ще більше посилило
любов Нао до землі.
З-за лісу виплив місяць. Віп осяяв лева-велетня, що сидів у високій траві, т
а тигрицю, що гасала по полю, вишукуючи здобич. Її поведінка турбувала Нао.

Поволі тигриця забігла так далеко в гущавину, що вже можна було б почати б
ійку з її приятелем. Коли б сила Нама й Гава була до пари силі Нао, він би, мо
же, і зважився на такий відчайдушний виступ. Його мучила спрага. Нама ж вон
а мучила ще дужче: він не спав, хоч і пе його черга була стояти на варті. Моло
дий уламр блискучими очима позирав у темряву. Нао теж сумував. Він ще ніко
ли не почував себе так далеко від рідного племені, цього невеличкого люд
ського острівпя. Залишивши його, він не зпаходив собі місця посеред суво
рого безмежного простору…
За своїми мріями він задрімав тим чутливим сном, що розвіюється від найм
еншого шелесту. Під зорями невпинно плив час. Нао прокинувся лише тоді, ко
ли повернулася тигриця. Вона не принесла їжі й була втомлена. Печерний ле
в підвівся, уважно принюхався до неї і пішов на полювання в свою чергу. Він
теж побіг понад річкою, пірнув у чагарники, а далі заглибився в ліс. Нао пи
льно стежив за його рухом. Кілька разів він уже хотів будити товаришів (На
м врешті-таки заснув), але інстинкт казав йому, що хижак блукає десь побли
зу. Нарешті він зважився, торкнув за плечі юнаків, а коли вони підвелися, п
рошепотів:
Ц Чи готові Нам і Гав битися? Вони відповіли:
Ц Син Сайгака не покине Нао!
Ц Нам битиметься вилами й списом.
Молоді мисливці позирнули на тигрицю. Вона лежала біля валунів, не воруш
ачись, але не спала. Повернувшись до них спиною, чатувала. Нао, ще стоячи на
варті, нищечком розчистив вихід. Бодай один з двох товаришів устиг би вис
кочити йому на підмогу, перш ніж тигриця помітила б їх. Оглянувши зброю, На
о спочатку висунув свого списа й кия, потім з надзвичайною обережністю п
очав вилазити сам. Йому пощастило: вовче виття, совиний крик заглушили ле
гкий шерех того, хто повз по землі. Нао стояв на траві, голова Гава вже суну
лася з отвору. Юнак раптом вискочив, тигриця почула його, обернулась і про
низливо зиркнула на мисливців. Здивована, вона не кинулася на них одразу,
а тим часом прилучився до своїх товаришів Нам. Тільки тоді вона високо пл
игнула, голосним нявчанням гукаючи па допомогу, а потім поволі почала на
ближатися до людей, певна, що вони від неї не втечуть. Вони ж уже наставили
свої списи. Спочатку мусив кинути свого Нам, потім Гав; обидва цілили в лап
и. Син Тополі вибрав зручний момент: зброя свиснула, але влучила дуже висо
ко в плече. Тому, може, що було ще досить далеко, чи, може, кінчик ковзнув убі
к, але тигриця ніби не відчула ніякого болю. Вона рикнула й прискорила сві
й рух. Тоді кинув списа Гав, але не поцілив, бо звір ухилився. Надійшла черг
а Нао. Дужчий за товаришів, він міг завдати глибокої рани. Він кинув свою з
брою, коли тигриця була за двадцять ліктів од них, і поцілив їй у потилицю.
Та й ця рана не спинила звіра, що стрімголов летів на свої жертви.
В одну мить тигриця впала на людей, як камінь.
Гав покотився па траву від удару в груди страшної лапи. Та тут свиснув киє
м Нао; тигриця заревла від болю в строщеній лапі, а тим часом син Тополі шт
рикнув її списом. Вона майнула, наче блискавка, придушивши Нама до землі т
а зводячись на задні лапи, щоб ухопити Нао.
Страшна і смердюча пащека нависла над ним, один пазур уже дер йому груди…
Кий свиснув іще раз. Виючи від болю, хижак закрутився на місці і не помітив
, як мисливець визволився. Нао ж, не гаючись, строщив звірові й другу лапу. Т
игриця крутнулася, шукаючи рівноваги та безпорадно хапаючись за повітр
я, а кий тим часом невпинно трощив їй кістки. Звір упав, і Нао міг би його доб
ити, та його непокоїли рани товаришів. Він побачив, що Гав стоїть увесь зак
ривавлений; кров текла в нього з трьох довгих ран на грудях. Щодо Нама, то в
ін лежав на землі непритомний; рани були невеликі, але груди й спину пройм
ав такий біль, що він не міг підвестися. На запитання Нао він відповів щось
невиразне, ніби людина в напівзабутті.
Тоді ватажок спитав:
Ц Чи може Гав дійти до річки?
Ц Гав дійде до річки, Ц стиха вимовив молодий уламр. Нао припав ухом до з
емлі, потім кілька разів потяг носом повітря. Ніщо не свідчило про наближ
ення лева-велетня, а що після гарячки бою спрага стала вже нестерпною, то
Нао взяв Нама на руки і переніс його до річки. Там він допоміг напитися Гав
ові, напився сам і напоїв Нама, набираючи воду в жмені та ллючи йому в рота.
Потім він повернувся до схованки, несучи Нама на руках та підтримуючи Га
ва, що йшов хитаючись.
Уламри не вміли гоїти рани: вони лише вкривали їх листям, для чого брали ли
стя пахуче, керуючись більше звірячим, ніж людським інстинктом. Нао пішо
в шукати цих ліків і повернувся з листям верби та м'яти; він розтер їх і при
клав до грудей Гава. Поволі Нам прочнувся із свого забуття, хоч руками, а о
собливо ногами, ще не міг ворухнути. Нао не забув підбадьорити юнаків:
Ц Нам і Гав добре бились… Сини уламрів довго вихвалятимуть їхню мужніс
ть…
Обличчя юнаків зашарілись від ватажкової похвали.
Ц Нао побив тигрицю, як перед тим побив сірого ведмедя, Ц через силу про
шепотів син Сайгака.
Ц Нема в світі вояка, дужчого за Нао! Ц простогнав і Нам.
Син Леопарда лагідно подивився на своїх хлопців і сказав з переконанням
, що пробудило в серцях поранених надію на майбутнє:
Ц Ми відвоюєм Огонь! А потім додав:
Ц Лев-велетень ще далеко… Нао піде пошукати їжі. Нао пішов блукати по по
лю, тримаючись поблизу річки. Кілька разів він спинявся біля тигриці. Вся
закривавлена, вона була жива, лише очі блискали, як і перше. Вона весь час с
тежила за високим мисливцем, що ходив біля неї. Її рани на спині були нетяж
кі, лапам же треба було гоїтись довгий час.
Нао знову спинився біля переможеної. Вважаючи, що їй властиві ті самі поч
уття, як і людині, він крикнув:
Ц Нао побив тигриці лапи… Він зробив її слабшою за вовчицю.
І коли він наблизився, тигриця підвелася з риком, сповненим гніву й страх
у. Нао замірився своїм києм.
Ц Нао може вбити тигрицю, а тигриця безсила вжити хоч би одного пазура пр
оти Нао!
В степу почулося невиразне тупотіння.
Нао плигнув у високу траву. Невдовзі повз нього вже пробігало кілька оле
ниць, тікаючи від собак, гавкотня яких долітала з далечини. Зачувши дух ти
гриці й людини, вони скочили у воду, але свиснув спис Нао Ц і одна з них, пор
анена в бік, відбилась од інших.
Нао швидко підплив до неї і добив своїм києм. Потім він перекинув її через
плече і мерщій побіг до схованки, бо вже зачув, що небезпека близько… Коли
він ліз під каміння, печерний лев уже виходив з лісу.

Розділ шостий
НІЧНА ВТЕЧА

Минуло шість днів після бою мисливців з тигрицею. Рани Гава загоїлись, ал
е він не повернув ще тієї сили, що витекла з нього разом з кров'ю. Нам теж май
же оклигав, хоч припадав на одну ногу. Нао гризла нудьга й тривога. Кожної
ночі лев-велетень пропадав щоразу на довгий час, бо дрібні звірі ширше до
відувалися про його присутність: вона відчувалась у сутінках гаю, здалек
у застерігаючи дичину від страховища на берегах річки. А як лев і сам був н
енажера та ще й мусив годувати тигрицю, то йому було дуже скрутно: досить ч
асто їм обом доводилося голодувати, життя їхнє було мізерне й неспокійне
, ніби у якихось там вовків.
Тигриця одужувала. Вона так тихо й безпорадно пересувалася по траві на с
воїх побитих лапах, що Нао навіть не відходив, коли кепкував з неї за її по
разку. Він не хотів її добивати, бо клопоти про її харчувапня добре втомлю
вали її приятеля і змушували його до довгих подорожей. А тим часом людина
й покалічений звір почали призвичаюватись одне до одного. Спочатку при з
гадці про свою поразку тигриця рикала з люті й страху. Вона з ненавистю сл
ухала розмірену мову людини, цей переливчастий і мінливий голос, так мал
о подібний до голосів, що рикають, виють або ж ревуть. На цей голос вона пов
ертала свою кремезну голову і показувала страшну зброю, що оздоблювала ї
й щелепи.
А людина, вертячи у неї перед носом києм чи сокирою, знову повторювала їй с
воє:
Ц Чого варті тепер пазурі тигриці? Нао має змогу строщити їй зуби києм, р
озпороти їй черево списом. Тигриця безсила проти Нао, як сарна чи сайгак.

І тигриця призвичаювалася до людської мови та неспокійної зброї і зацік
авлено придивлялася зеленкуватими очима до цієї чудної двоногої поста
ті. І хоч вона згадувала ті страшні удари кия, вона тепер не боялася його з
овсім. Така вже у звірів природа, щоб вірити В незмінність того, що вони ба
чать кілька разів однаковим. А як кожного разу Нао лише замірявся києм, а н
е бив, то вона й не думала, що він коли-небудь її вдарить. Зпавши ж, крім того,
людину за звіра дуже страшного, вона перестала вважати її за здобич та зв
икла до її присутності, а така звичка для всіх звірів межує з певною симпа
тією. Та й сам Нао з часом відчував утіху в спогляданні пораненої тигриці
Ц це видовисько постійно нагадувало йому про здобуту перемогу. Отже, й в
ін почував до неї невиразне співчуття.
Надійшов час, коли у відсутність лева-велетня Нао вийшов на берег уже не с
ам: за ним плентався й Гав.
Напившись, вони понесли воду в угнутому шматку кори напоїти Нама. На п'яти
й день тигриця поповза дісталася до води та силкувалась напитися. Зробит
и це їй було не так просто, бо берег був дуже незручний. Нао й Гав зареготал
и.
Син Леопарда сказав:
Ц Тепер гієна дужча за тигрицю… тепер і вовки подужали б її!
Потім він набрав води в кору і, жартуючи, поставив її перед тигрицею. Та, на
хилившись, випила. Це так сподобалося мисливцям, що Нао підставив їй води
знову. Нарешті він з посмішкою вигукнув:
Ц Тигриця вже не може пити з річки! Влада над нею дуже тішила його.
На восьмий день Нам і Гав відчули себе вже досить дужими для дальшого пох
оду, і Нао призначив втечу на ніч. Ніч наступила важка й волога, сутінки ко
льору рудої глини довго пливли з глибини неба, трава й дерева корчилися п
ід мрякою, листя падало з тихим шелестом. Густий лемент линув з нетрів ліс
у та тремтячого чагарника Ц це сумували голодні звірі. Тільки мала част
ина поховалася вже по своїх притулках, задовольнивши голод.
Весь час від півдня до вечора печерний лев виказував якийсь відвертий не
спокій. Затремтить і прокинеться від свого сну: картина доброго, певного
притулку, як та печера, де він жив перед повіддю, проходила перед його очим
а. Він уже знайшов якусь западину в полі, вже й пристосував її трішечки для
себе й тигриці, але жити там не дуже було б зручно. Нао був певний, що цю ніч
під час полювання він знову шукатиме якогось притулку і пропадатиме, отж
е, довший час. Уламри вільно перепливуть річку, мряка сприятиме їхній уте
чі: вона розм'якшить землю і змиє сліди, що їх лев-велетень і так не дуже доб
ре вміє пізнавати.
Ледве звечоріло, лев вийшов на лови. Спочатку він понишпорив поблизу, а пе
реконавшись, що дичини нема, як і попередніми вечорами, заглибився в ліс. Н
ао вичікував, не довіряючи собі, бо у вологому повітрі дух рослин був міцн
іший, ніж дух хижаків, а шелест листу та дощових крапель заважав слухові. Н
арешті він подав Намові й Гавові знак, ставши на чолі. Товариші ж ішли за н
им праворуч і ліворуч. Таке розміщення дозволяло мисливцям швидше поміт
ити чиєсь наближення і забезпечувало їм більшу обачність. Спочатку треб
а було переправитись через річку. Нао заздалегідь знайшов місце, де можн
а було майже до середини її добрести, далі треба було перепливти до самот
ньої скелі, де знову йшов брід. Перш ніж переправлятися, мисливці заплута
ли свої сліди. Вони деякий час кружляли біля берега, перетинаючи старі сл
іди новими та навмисно топчучись, щоб їх було помітніше. Просто до броду й
ти вони стереглись і дісталися туди плавом.
На другому боці вони знову плутали свої сліди, виписуючи довгі кривулі, п
ісля чого залишили цю чудернацьку сітку, ступаючи на оберемки трави, нар
ваної в полі. Мисливці підкладали собі ці оберемки під ноги в міру свого п
росування. Це була така хитра вигадка, що на неї нездатний був ні розумний
олень, ні вигадливий вовк. Просунувшись таким способом на три чи чотири с
отні ліктів, вони покинули свої оберемки і пішли далі вже без них.
Уламри йшли якийсь час мовчки, а потім Нам і Гав почали стиха перегукуват
ись. Нао напружив свій слух. З далечини долинув рик, він пролунав тричі, су
проводжуваний довгим нявчанням.
Нам сказав:
Ц Це лев-велетень!
Ц Ходімо швидше! Ц кинув Нао.
Вони зробили ще сотню кроків у повній тиші ночі, після того рик прогримів
ще ближче.
Ц Лев-велетень на березі річки!
Уламри ще дужче прискорили ходу. Тепер рик не вгавав, переривчастий, гост
рий, повний гніву й нетерплячки. Мисливці зрозуміли, що звір гасає по їхні
х заплутаних слідах. Їхні серця стукотіли у грудях, як дзьоб дятла об кору
дерева; вони почували себе малими й безпорадними під навислою над ними г
устою темрявою. Але ця ж темрява й бадьорила їх, укриваючи від ока хижаків
. Лев-велетень міг гнатися за ними лише по слідах, але, перепливши річку, ві
н знайшов би нові людські хитрощі й не довідався б, куди вони пішли.
Моторошний рев розітнув повітря; Нам і Гав підійшли до Нао.
Ц Лев-велетень переплив воду! Ц прошепотів Гав.
Ц Ідіть! Ц владно відповів ватажок, а сам спинився й припав вухом до зем
лі. Рик пролунав ще кілька разів.
Нао підвівся й вигукнув:
Ц Лев-велетень іще на тім боці!
Рик почав стихати: звір залишив гонитву й вертався на північ. Іншого лева
чи тигра в цій місцевості, певно, не було, щодо сірого ведмедя, то він дуже р
ідко траплявся навіть у тих краях, де його вбив Нао, а так далеко на півден
ь його зовсім не повинно було бути. Інших же хижаків, леопарда та великої п
антери, троє мисливців не боялися.
Вони йшли дуже довго. Хоча мряка припинилася, темрява лишалася така сама
кромішня. Можна було помітити лише бліде сяйво над рослинами, що по болот
ах блукає над водою; чути було серед тиші, як сопе чи шарудить лапами по зе
млі якийсь звір. Гуркіт грому прокотився над мокрою травою… Вили, гавкал
и та верещали хижаки, що вийшли на полювання.
Уламри спинилися, щоб прислухатися до звуків та дослідити запахи, ці ніб
и повітряні тіні звірів.
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18