Мисливці дуже зраділи: схованка себе цілком виправдала. Вони з захопленн
ям лаштувалися до відпочинку. Це була така хвилина, коли у людей заспокою
ються нерви, м'язи жвавішають. Не вміючи ж поділитися цим враженням і наві
ть не догадуючись про можливість це зробити, вони тільки зверталися один
до одного зі сміхом, з тією, збудженою веселістю, що відбивається лише на
обличчях людей. Певна річ, вони відчували, що лев-велетень ще повернеться
, але, не знаючи, коли саме наступить ця тяжка для них хвилина, вони сповна п
или теперішню радість. За час же між вечірніми сутінками і світанком її, з
давалося, всієї й не вичерпати.
Як звичайно, Нао став на першу варту. Йому не спалося. У мозку сина Леопард
а, збудженому подіями дня, роїлися образи, безладні, невиразні думки про ж
иття і смерть. Окремі розпорошені відомості поволі спліталися в одне ціл
е, творячи казку про світ. У свідомості уламрів світ був уже досить широки
м. Вони вже розуміли рух сонця й місяця, зміну світла й темряви, теплого и х
олодного часів. Вони бачили, як пливуть річки й ріки, як народжуються, стар
іють і мруть люди; вони знали вигляд, звички й силу безлічі звірів, ріст де
рев і трав, уміли обробляти списа, сокиру, кия, шкребка і дротика і вправно
орудували ними; вони розуміли також рух вітру й хмар, свавілля вітру і лют
ість блискавки. Нарешті, вони знали Вогонь Ц найстрашнішу і одночасно н
айлагіднішу з усіх живих істот, досить дужу, щоб знищити цілий степ і ціли
й ліс з мамонтами, тиграми, ведмедями, зубрами й турами.
Життя Вогню дуже цікавило Нао. Як і звірина, Вогонь вимагає собі їжі і їсть
гілля, сухі трави та масні речі, росте; кожний Вогонь родиться від Вогню, к
ожний Вогонь може вмерти. Але тіло його не знає меж, з другого ж боку Ц він
без кінця дозволяє ділити себе, і кожна частина може жити окремо. Він змен
шується, коли його позбавляють їжі, доходить до розмірів бджілки, мушки і,
проте, може відродитися через сухе бадилля і поширитись, як болото. Це і зв
ір, і не звір. У нього нема ні лап, ні здатного до плазування тіла, а віп випе
реджає антилоп; нема крил, а літає у хмарах; нема пащеки, а він дихає, гарчит
ь і червоніє; нема пі рук, пі пазурів, а він загарбує всі простори… Нао і люб
ив, і ненавидів, і боявся його. В дитинстві Вогонь кілька разів кусав його,
і Нао знав, що жалю він не має ні до кого, готовий пожерти й тих, хто його дог
лядає, похмурий, як гієна, і лютий, як пантера. Але його присутність надзви
чайно приємна; вона перемагає жорстокість холодних ночей, дає спочинок у
томленим і силу слабким.
В сутінках базальтових брил Нао з ніжним почуттям пригадував огнище рід
ного табору та гру його світла на обличчі Гамли. Місяць, що сходив, нагадув
ав йому далеке полум'я. З якого місця землі він виплигує і чому горить не з
авжди, як сонце? Він зменшується; бувають вечори, коли він горить, як бідол
ашна гілочка. Потім він оживає. Мабуть, коло нього ходять якісь Приховані
Люди і годують його в певні часи… Сьогодні він у повній силі: спочатку вел
икий, як дерево, він зменшується, сходячи на небі, але світить ще дужче. Маб
уть, Приховані Люди кладуть йому сухого дерева досхочу…
Поки син Леопарда міркував над такими речами, нічні звірі вилізли на лов
и. В траві почали сновигати полохливі тіні. Нао пізнавав рудих мишей, земл
яних зайців, агуті,
Агуті Ц лісова тварина з породи гризунів, схожа на зайця.
тендітних кам'яних куниць та гнучких, як змія, ласок; потім звідкись
вилетів, як сайгак, олень, виставивши проти місяця свої розкішні роги. Нао
оглянув його сухі ноги, тіло кольору землі й дуба, відхилені назад роги. Ол
ень швидко зникає; за ним женуться вовки, показуючи свої голови, гострі ще
лепи, тонкі й жваві ноги. У них бліде черево, рудуваті боки й спина; чорна см
уга вздовж хребта, дужі м'язи напинають карк, а вся поведінка свідчить про
їхню похмуру, лукаву вдачу, яку підкреслюють косі погляди. Вони зачули ол
еня, але ж і він відчув у вологому повітрі ночі їхню присутність і встиг уж
е відбігти досить далеко. Чутливі носи помічають, що дух здобичі вже слаб
шає, і вовки розуміють, що олеиь таки втече од них. Проте вони женуться за о
ленем через усе поле аж до лісу, а найпрудкіші біжать і в лісі. Та швидко з'я
совується, що гнатися далі нема чого. Всі поволі вертаються, почуваючи се
бе обдуреними; деякі виють і зітхають. Носи нюшкують повітря, але поблизу
нічого не чути, крім схованих за валунами людей та тигрового трупа. Люди
Ц здобич дуже небезпечна, а тигровим м'ясом вони гидують, хоч і як голодні
.
І все ж, покрутившись по-дурному біля схованки людей, вони наближаються.

Спочатку вони нишпорять навколо трупа, побоюючись якоїсь пастки. Нарешт
і більш нетерплячі зважуються. Вони підходять до голови тигра, до велико
ї напівроззявленої пащі, яка нещодавно дихала страшним, як чума, життям; о
бнюхавши тіло, вовки починають лизати закривавлені рани, та ніхто не нав
ажується гризти це терпке, повне отрути м'ясо; перетравити його можуть ті
льки шлунки орла-могильника та гієни.
Зненацька поблизу лунає вибух жалібних зойків, рик, пронизливий регіт. В
овки насторожуються. Осяяні місяцем, з'являються шестеро гієн. Вони набл
ижаються крадькома, виставляючи свої широкі груди та тіла, що тоншають д
онизу і закінчуються сухими ногами. Кривоногі, короткоморді, з щелепами,
які могли б перегризти кістки лева, з трикутними зіницями, гострими вуха
ми та шорсткою гривою, вони починають кружляти, відскакувати й плигати, н
аче коники. Вовки чують нестерпний сморід їхніх залоз.
Гієни були великого зросту, а неймовірною силою своїх щелеп могли міряти
ся з тиграми. Але билися вони лише тоді, коли нікуди було тікати, чого майж
е ніколи й не траплялося, бо ніхто із звичайних хижаків не наважувався їс
ти їхнє смердюче м'ясо; такі ж споживачі стерва, як і самі гієни, всі були за
них слабші. Хоч і певні своєї сили, гієни все ж вагалися перед вовками й кр
утилися біля них, то наближаючись, то відступаючи та інколи деручи їм вух
а своїм диким реготом. Врешті вони купою сунули на вовків.
Вовки не виявили жодного опору, але, певні своєї більшої спритності, лиши
лися поблизу. Тепер вони вже жалкували за знехтуваною здобиччю. Вони біг
али навколо гієн, несподівано для них починали голосно вити, удавали, ніб
и хочуть напасти, вигадували всякі інші хитрощі і були задоволені, що хоч
турбують своїх ворогів.
А ті з лютим гарчанням шматували труп. Звичайно, для них він мав би кращий
смак, коли б був гнилий, з хробаками, але вони вже давно добре не наїдались,
та й присутність вовків підбадьорювала їхню зажерливість. Спочатку вон
и з'їли кишки, потім, строщивши своїми дивовижними зубами ребра, видерли с
ерце, легені, печінку і довгий шорсткий язик, висолоплений перед смертю. Б
уло так гарно підживляти тіло стервом, так приємно було наїдатися, заміс
ть блукання по полю з порожнім шлунком та занепокоєною головою. Вовки до
бре це розуміли, марно нюхаючи з самого вечора різні запахи повітря й зем
лі.
Розлючені невдачею, деякі з них пішли досліджувати валуни, а один навіть
просунув у отвір свою голову. Нао зневажливо штрикнув його списом, поціл
ивши в плече. Звір жалібно завив, поплигавши геть на трьох лапах. Потім різ
ко й дико завили всі, безсило погрожуючи. Їхні руді тіла хиталися під міся
чним світлом, очі горіли жагою й страхом, на зубах проступала піна, тонкі м
іцні лапи злісно гребли землю: голод ставав нестерпним. Але, знаючи, що за
камінням засіли істоти хитрі й дужі, яких можна захопити лише несподіван
кою, вовки перестали метушитись і оточили каміння. Деякі сиділи на задні
х лапах, роззявивши пащеки, деякі неспокійно терлися один об одного свої
ми спинами. Вожаком був один великий з сивою шкурою та рудими зубами вовк;
його слухались, позираючи на нього та уважно принюхуючись.
Нао був певний, що вони мають свою мову, розуміють один одного, коли влашто
вують засідки, обступають дичину, чергуються під час полювання, коли діл
ять свою здобич. І він поглядав на них з цікавістю, ніби на людей, силкуючи
сь розгадати їхні наміри.
Частина зграї перепливла річку, інші ж розпорошились по лісі. Чути було л
ише гарчання гієн біля трупа тигра.
Місяць, хоч менший, але ясніший, пригасив зірки. Слабші з них зникли, дужчі
ж ледве блимали і наче танули в хвилях. Тривожний спокій оповив ліс і степ
. Тільки іноді без найменшого шелесту пролітав у блакитному повітрі на с
воїх волохатих крилах пугач та хорами скрекотали жаби, повилазивши на бе
режок і листя латаття; металися нічні метелики, рятуючись від кажанів, що
гасали собі в сутінках ночі.
Нарешті розляглося вовче виття. Воно йшло одночасно з-за річки і з глибин
и лісу. Нао зрозумів, що вовки оточили якусь здобич. Йому не довго довелося
чекати, щоб упевнитися в правильності свого здогаду. На поле вилетів яки
йсь звір, ніби кінь з вузькими грудьми, з рудою смугою вздовж хребта. Він б
іг так швидко, як бігають олені, а за ним гналося троє вовків, які, не бувши т
акими прудкими, покладалися на свою витривалість чи на якийсь щасливіш в
ипадок, що допоміг би їм зловити свою жертву. Та вони й не силкувалися бігт
и що було духу, своїм виттям вони лише давали знати товаришам, які поховал
ися по засідках. Ті ж за хвилину вискочили навперейми. Дикий осел побачив,
що тут йому не втекти. Він спинився на тремтячих ногах і почав оглядати об
рій, вишукуючи, куди тікати. З півдня, зі сходу, з заходу його обступили вор
оги. Лише на півночі, здавалося, була пролазка, де він помітив тільки одног
о старого сірого вовка. Оточений звір обрав цей напрям. Старий вовк, начеб
це йому було цілком однаково, дозволив утікачеві наблизитись, але коли т
ой намірився шугнути повз нього, він раптом голосно завив. Тоді на горб на
шляху втікача вискочило ще троє вовків.
Дикий осел з довгим зойком спинився. Він відчував навкруги себе муку й см
ерть. Його оточили тісним колом саме тоді, коли він уже збирався вирватис
я на вільний простір. Його хитрощі, легкі ноги, сила Ц все де раптом зради
ло його. Він кілька разів повертав голову до цих істот, що не живуть ні тра
вою, ні листом, лише живим м'ясом, тупо благаючи у них жалю. Вони ж, перегукую
чись, затягли коло; їхні очі палали, і в кожному погляді він бачив смерть. Б
оячись твердих копит, вовки силкувалися задурити жертву; передні удавал
и, ніби нападають, щоб вона перестала оглядатися на боки… Найближчі підб
ігли вже на кілька ліктів. Тоді, поклавши ще раз надію на свої визволитель
ки-ноги, зацькований звір прожогом сіпнувся вперед, щоб розбити коло і вт
екти. Він перекинув одного вовка, покотив другого. Чарівний простір уже р
озкривався перед ним. Але зненацька повий хижак учепився втікачеві в реб
ра, а з ним і інші вп'ялися в нього гострими зубами. З відчаю осел хвицнув Ц
один вовк з розбитими щелепами покотився в траву, але горло вже було прок
ушене, ребра закривавлені, пара ніг хруснула під зубами. Осел поточився, о
бліплений купою вовків, що вже їли його живцем.
Нао деякий час бачив це тіло, звідки ще вилітай хрип, скарги обурення прот
ії смерті. З радісним гарчанням вовки хапали тепле м'ясо, пили гарячу кров
; життя пливло в їхні ненажерливі шлунки. Іноді дехто із старих знепокоен
о озирався на зграю гієн: їм більше припала б до смаку ця делікатніша та ме
нш отруйна страва, але вони добре знали, що навіть полохливі звірі набира
ються відваги, щоб боронити зароблене важкою працею. А гієни ж бачили й по
лювання на дикого осла, і перемогу вовків. Отже, вони мусили задовольнити
ся жилавий тигрячим м'ясом.
Місяць проплив півшляху до зеніту. Гав змінив Нао на варті. Невиразно вид
нілася річка, котячи в повному спокої свої хвилі. Зненацька тиша ожила, у г
ущавині затріщали чагарники. Гієни й вовки разом підвели свої закривавл
ені морди, а Гав, висунувшись з отвору, напружив увесь свій слух, зір і нюх…
Пролунав зойк конання, короткий рик. Розсунулось віття, і з лісу вийшов ле
в-велетень із сарною в зубах. Біля нього, ще полохливо-смирна, але вже трох
и призвичаївшись до лева, грала спиною, наче величезна гадюка, тигриця. Об
оє посунули до схованки людей.
Охоплений жахом, Гав торкнув плече Нао. Мисливці довго стежили очима за д
вома хижаками. Печерний лев повільним широким рухом роздирав здобич, тиг
риця ж невпевнено та іноді з переляком скоса позирала па того, хто вбив її
самця. І Нао відчув, як жах стискує йому серце і перехоплює подих.

Розділ п'ятий
ПІД ВАЛУНАМИ

Коли ранок прийшов на землю, печерний лев і тигриця ще лишалися иа місці. В
они дрімали в блідому промінні сонячного сходу біля кістяка сарни. А тро
є людей, укриті кам'яною схованкою, пе могли відвести очей од своїх страшн
их сусідів. Щасливе пожвавлення відчувалось у лісі, степу і над річкою. Ча
плі вели своїх підлітків ловити рибу; нирці поринали за поживою; птаство
метушилося скрізь попід травою й віттям. Швидко пролітав білий мартин; с
ойка пишалася своїм блакитним та сріблясто-рудуватим убранням; інколи й
сорока, скрекочучи на гіллі, хитала своїм хвостом, оздобою її вбрання. Гра
ки н ворони крякали над кістками дикого осла й тигра, розчаровані цими кі
стками, де не лишилося й сліду м'яса, вони линули до залишків сарни. Але там
їм уже перешкоджали два великих попелястих кондори. Ці хижі голошиї птах
и з очима кольору гнилої болотяної води не насмілювались торкнутися здо
бичі лева. Вони кружляли, відлітали, намірялися своїми смердючими дзьоба
ми і тікали, безглуздо ляскаючи крильми та несподівано підлітаючи. Потім
, нерухомі, вони ніби поринали в дрімоту й несподівано ж переривали її, під
водячи голови. З інших звірів не видно було нікого, крім рудої білки, що, як
блискавка, ховалася в листі; дух велетенських хижаків загонив її далеко
в нетрі чи на дно безпечних схованок.
Нао думав, що лева-велетня вернули сюди спогади про вчорашній удар списо
м, і жалкував, що так нерозважливо вчинив. Уламр був певний, що звірі пороз
уміються між собою і по черзі вартуватимуть біля схованки. Він згадав ро
зповіді старих мисливців про те, що хижаки мстиві й лихопомні. Лютість ін
коли наповнювала йому груди, і він погрозливо здіймав угору кия чи сокир
у. Та ця лютість швидко вщухла: хоч Нао й переміг сірого ведмедя, він вважа
в, що людина безсила проти цих великих хижаків. Хитрощі, до яких він вдався
в сутінках печери, не привели б ні до чого з левом-велетнем і тигрицею. Про
те іншого виходу, ніж боротьба, він не бачив. Треба було або гинути з голод
у під валунами, або скористатися моментом, коли тигриця буде сама. Та чи мо
жна ж йому цілковито покладатися на Нама й Гава?
Він здригнувся, наче від холоду, і побачив, що його товариші уважно дивлят
ься на нього. Як дужчий, він відчув потребу заспокоїти їх.
Ц Нам і Гав вислизнули з ведмежих зубів Ц не затримають їх і кігті печер
ного лева!
Молоді уламри повернули свої голови до страшної сонної пари.
Нао відповів на їхню думку:
Ц Лев-велетень і тигриця не завжди будуть укупі. Голод їх розлучить. Кол
и лев піде до лісу, ми нападемо на тигрицю; Нам і Гав муситимуть лише добре
слухатись наказів.
Слова ватажка підбадьорили юнаків, вже й сама смерть їм здавалася легшою
, коли боротися поруч з Нао.
Син Тополі, жвавіший на вдачу, вигукнув:
Ц Нам слухатиметься до останнього подиху! Другий підняв обидві руки:
Ц З Нао Гав не боїться нічого в світі.
Ватажок поглянув на них з утіхою: вони відчули, ніби світова енергія плин
е їм у груди разом з безліччю почувань, виявити їх вони не мали слів; натом
ість Нам і Гав почали трясти своїми сокирами, здіймаючи одночасно войовн
ичий галас.
Зачувши цей галас, велетенські коти заворушилися. Мисливці загукали ще д
ужче на знак свого презирства. Хижаки гнівно заревли… Після цього знову
запанувала тиша. Сонце повернулося проти лісу; дрібні звірючки, неспокій
но позираючи на заснулих хижаків, бігали понад річкою; кондори, ухопивши
шматок м'яса від сарни, довго не зважувалися вхопити ще раз; квіти тяглися
до сонця; скрізь виявлялася така безліч ознак і така впертість життя, що, з
давалося, воно опанує за землею і саме небо. Троє людей чекали з однаковим
терпінням. Нам і Гав інколи дрімали. Нао вигадував різні плани втечі Ц шв
идкі й одноманітпі, як у мамонтів, вовків чи собак. М'яса у них ще на один раз
було, але починала вже допікати спрага. Правда, зовсім нестерпною мала во
на стати хіба через кілька днів.
Коли почало вечоріти, печерний лев підвівся. Втупивши вогненний погляд н
а кам'яну схованку, він переконався, що вороги ще там. Безперечно, чи запам'
яталися йому вчорашні події, чи ні, а дух уламрів підтримував і знову розп
алював жагу помсти.
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18