Дім не ворушився – ось що, напевне, я хочу сказати, говорячи про різні кімнати. Садок і будинок були нерухомі завдяки не знати якому механізмові компенсації, а я, коли був спокійний, – власне, в цьому здебільшого й полягала моя робота там, – теж був нерухомий, а коли й пересувався, то вкрай повільно, немов, як можна сказати, скориставшись школярським жарґоном, у клітці за межами часу, і зрозуміло, й за межами простору. Адже буття за межами часу, не виходячи за межі простору, судилося спритнішим за мене, я ж бо не спритний, а радше дурний. Але я можу цілковито помилятися. Й різні вікна, які відкриваються в моїй голові, коли я схиляюсь над тим періодом, існували, напевне, справді та існують либонь і досі, дарма що я вже не там, тобто не дивлюся в них, не відчиняю їх і не зачиняю, або, забившись у глибину кімнати, не дивуюсь предметам, які постають у них. Але я нітрохи не звинувачую себе за цей епізод, зрештою, сміховинно короткий і такий ненасичений змістом. Адже я не допомагав ані в домі, ані в саду й нічого не знав про роботу, яка не вщухала там день і ніч, її звуки Долинали до мене, звуки глухі та виразні, крім того, часто ще й шум повітря, що його з силою перемішують, принаймні так здавалося мені, хоча, можливо, то просто гуготіло десь полум'я. Я віддавав перевагу садові, а не домові, якщо судити з довгих годин, проведених там, бо я проводив у ньому найбільшу частину дня і ночі, байдуже, погода чи негода. Там усякчас метушилися люди, виконуючи вже не знати яку роботу. Адже, як можна було помітити, сад лишався тим самим, день у день, коли не зважати на невеличкі зміни внаслідок звичайного циклу народження, життя і смерти. Серед усіх тих людей я блукав, мов зів'ялий листочок, або лягав на землі, й тоді вони обережно переступали через мене, неначе я був клумбою з неоціненними квітами. Безперечно, саме з метою не дати садові змінити свій зовнішній вигляд вони так ревно клопоталися в ньому. Мій велосипед знову зник. Інколи в мене з'являлося бажання шукати його, щоб побачити знову й достеменно оцінити, який його стан, або щоб поїздити трохи по алеях і стежках, що поєднували різні частини саду. Але, замість спробувати задовольнити це бажання, я тільки спостерігав його, якщо можна так висловитися, спостерігав, аж поки воно всихало і зрештою щезало, мов відома шаґренева шкіра, проте набагато швидше. Адже, здається, є два способи поводитись перед лицем бажань – активний і споглядальний, і, хоча обидва дають однаковий результат, мої вподобання схиляються до другого, це, залежить, безперечно, від вдачі. Сад був обгороджений високим муром, верхівка якого їжачилися шматками скла, скидаючись на плавець. Але, річ, без сумніву, абсолютно несподівана, мур мав хвірточку з просвітами, що давала змогу вільно вийти на вулицю, бо її, я був майже впевнений, не замикали на замок, щоб можна було відчиняти й зачиняти її без найменших труднощів безліч разів, і то як удень, так і вночі, щоб, крім мене, ще й інші люди могли заходити та виходити. Я вистромив ніс назовні і притьмом повернувся. Ще кілька зауваг. Я ніколи не бачив жінок у тому місці, й під тим місцем я позумію не тільки сад, як безперечно мав би розуміти, а и будинок, тільки чоловіків, за винятком, річ очевидна, Лус. Те, що я бачив і чого не бачив, звісно, не мало великого значення, але я все-таки повідомляю про це. Лус я бачив дуже рідко, вона взагалі не показувалася мені на очі мабуть, зі скромности, боячись налякати мене. А втім, гадаю, вона часто шпигувала за мною, ховаючись за кущами, портьєрами або килимом на задній стіні однієї кімнати на другому поверсі, користуючись, напевне, біноклем. Хіба не казала вона, що прагне передусім бачити мене, і як я ходжу, і як незворушно спочиваю? А щоб добре бачити, потрібна замкова шпарина, невеличкий просвіт поміж листя, все, що приховує й водночас дає змогу бачити тільки частину об'єкта спостережень. Хіба ні? Так, вона вивчала мене, шматок за шматком, і, безперечно, аж до інтимности мого сну, моїх прокидань і облягань, ранків, коли я лягав спати. Бо тут я зберіг вірність звичці, яка полягала в тому, щоб спати вранці, якщо мені вдавалося заснути. Адже мені траплялося не спати взагалі, і то багато днів поспіль, не відчуваючи найменшої незручности. Бо стан моєї бадьорости був своєрідним сном. Я не завжди спав на одному місці, а лягав то в саду, що був великий, то в будинку, теж великому, ба навіть напрочуд просторому. Ця непевність щодо годин і місця мого сну, мабуть, виповнювала Лус радістю, тож час для неї збігав найприємніше. А втім, немає потреби так довго зосереджуватись на тому періоді мого життя. Змушений називати його своїм життям, я зрештою повірив у те. Це принцип публічности. Той період мого життя. Він навіває мені думку, коли я думаю про нього, про повітря у водогоні. Я тільки додам, що та жінка потихеньку й невпинно отруювала мене, досипаючи не знати які токсичні речовини чи в те, що давала мені пити, чи в те, що давала їсти, а можливо, і туди, й туди, а може, одного дня в щось одне, а другого – в щось інше. Я висловив тут тяжке звинувачення, і то аж ніяк не легковажно. Й висловив без злоби, я без злоби звинувачую її, що вона додавала до моїх харчів шкідливі, позбавлені смаку порошки та рідини. А втім, вони, може, й мали смак, але це нічого не змінило б, я б усе поглинав точнісінько з такою самою добродушністю. Скажімо, отой відомий запах гіркого мигдалю – ні, не він зіпсував би мені апетит. Мій апетит! Поговорімо трохи про нього. Яка дивна річ мій апетит. Він у мене дуже маленький, я їв, наче пташка, але оту дрібку, яку я з'їдав, я поглинав з несамовитістю, яку приписують радше добрим їдцям, і то даремно, бо добрі їдці загалом їдять повільно й методично, це можна виснувати з самого уявлення про доброго їдця. Натомість я накидався на єдину страву й, хапнувши двічі, ковтав половину або чверть, немов хижа риба, тобто не жуючи (а чим би я мав жувати?), а потім з огидою відсував від себе. Отож можна було б сказати, що я їм, щоб жити! Так само я поглинав одна за одною п'ять або шість баночок масла, а потім не пив нічого цілісінький тиждень. Чого ж ви хочете, людина така, як є, принаймні почасти. Тут не вдієш нічого або вдієш дуже мало. Щодо речовин, які вона вводила в різні мої системи, то я не зміг би сказати, чи то були стимулятори, чи то депресанти. По щирості, тобто з позиції мого самопочуття, я почувався більш-менш як звичайно, хіба що – увага, тут я щось бовкну – відчував таку тремку знервованість, що певною мірою втрачав через неї чутливість, щоб не сказати свідомість, і плив на споді жалюгідного заціпеніння, пронизаного короткими та огидними спалахами, і я немов маю честь розповісти вам про це. Що могли вдіяти проти такої рівноваги нікчемні дання Лус, які вона домішувала, мабуть, мізерними дозами, щоб розтягти задоволення. Сказати, що вони взагалі не дали ніяких наслідків, – ні, аж так далеко я не зайду. Адже від часу до часу я несподівано для самого себе підстрибував у повітря, принаймні на півметра чи трохи вище, принаймні, і це я, що не стрибав ніколи. Ті стрибки скидалися на левітацію. Крім того, мені траплялося, – і ця річ дивувала менше, – коли я йшов чи навіть просто спирався на якусь опору, враз упасти на землю, немов лялька, нитки якої пустили, й досить довго лежати на землі, буквально мов торба плоті без жодної кістки. Атож, ці падіння менше дивували мене, бо я звик до таких нападів кволости, принаймні в тому, що відчував, як вони надходять і поступово опановують мене, так само як досвідчений епілептик відчуває наближення корчів. Тобто, знаючи, що впаду, я лягав або вмощувався стоячи з такою вправністю, що тільки землетрус міг би пересунути мене, й чекав. Але до таких засторог я вдавався не завжди, віддаючи перевагу падінню, а не зусиллям, витраченим, щоб лягти або надійно застопоритися стоячи. Натомість до падінь, яких я зазнавав у Лус, я не встигав підготуватися. А втім, вони однаково дивували мене менше, бо були притаманні мені більшою мірою, ніж оті підскоки. Я не пригадую, щоб стрибав і в дитинстві, ні гнів, ні скорбота не підкидали мене, навіть як був малий, дарма що я навряд чи спроможний говорити про той період. Запропоновані страви я, здається, споживав так, тоді й там, як, коли й де мені видавалося найзручнішим. Я ніколи не вимагав їх. Мені приносили їх на таці туди, де я був. Я ще досі бачу ту тацю, я можу побачити її майже за власним бажанням, круглу з невисоким бортиком, щоб не випадали харчі, й покриту червоним, де-не-де потрісканим лаком. Крім того, вона була маленька, як і годиться для таці, де мала стояти тільки одна тарілка і шматок хліба. Бо ту дрібку, яку я їв, я запихав у пащу руками, а пляшки, що їх я випорожнював одним духом, мені несли окремо, в кошику. Але той кошик не справляв на мене ніякого враження, ні доброго, ні поганого, тож я не зміг би сказати, як він був сплетений. Часто, відійшовши з тієї або тієї причини від місця, куди мені принесли харчі, я вже не міг знайти їх, коли відчував бажання спожити їх. Тоді я шукав їх усюди, часто з успіхом, бо добре знав місця, придатні для мого перебування, але не менш часто й марно. Або ж не шукав їх, воліючи відчувати голод і спрагу, ніж завдавати собі клопоту й шукати, не знаючи наперед, чи я знайду, або, згнітивши серце, просити, щоб мені принесли іншу тацю й іншого кошика, або ті самі, туди, де я був тепер. І тоді я шкодував, що вже не маю смоктального камінчика. Коли я кажу, мовляв, я волів чи шкодував, не слід припускати, ніби я обирав найменше зло й мирився з ним, бо таке припущення було б хибним. Адже, не знаючи до ладу, що саме я робив і чого уникав, я робив та уникав, не підозрюючи, що колись, набагато пізніше, я буду змушений повернутися до всіх своїх дій і бездіяльності, зблідлих і прикрашених відстанню, щоб евдемонічно занапастити їх. Але я повинен сказати, що в Лус стан мого здоров'я був більш-менш задовільним. Тобто те, що вже розладналось і зіпсувалося, мало-помалу псувалось дедалі більше, чого й слід було сподіватися. Проте не виникло жодного нового вогнища страждань та інфекції, окрім, звичайно, породжених розвитком уже наявних хвороб і розладів. Правду кажучи, в цій сфері дуже важко стверджувати щось певне. Адже, коли йдеться про майбутні розлади, скажімо, відпадання пальців моєї лівої ноги, ні, я помиляюся, правої ноги, то хто може знати, коли саме це станеться, коли, всупереч моїй волі, з'являться згубні зародки хвороби? Отже, все, що я можу сказати, а я змушую себе більше не говорити, полягає тільки в твердженні, що під час мого перебування в Лус не сталося у сфері патології нічого разючого та несподіваного, нічого, чого я б не міг передбачити, якби міг, нічого, що можна було б порівняти з раптовою втратою половини моїх пальців на нозі. Бо саме цієї події я ніколи не міг передбачити й ніколи не міг зрозуміти її сенсу, тобто зв'язку з іншими моїми хворобами, напевне, через брак медичних знань. Адже мені здається, що все залежить від тривалого божевілля тіла. А втім, не варто клопоту й далі розповідати про цей фрагмент моєї, ні, мого, мого існування, бо він, на мою думку, не має значення. Це вим'я, в яке марно стріляти, звідти вилітають тільки кулі та бризки слини. Тому я додам лише кілька наступних зауваг, і перша з них така. Лус була надзвичайно пласкою жінкою, зрозуміло, у фізичному аспекті, і то такою мірою, що навіть цього вечора, серед украй відносної тиші мого останнього притулку, я запитую себе, чи не була вона радше чоловіком або принаймні гермафродитом. її обличчя було трохи волохатим, а може, те волосся я тільки уявляю собі, щоб полегшити собі розповідь? Я так мало бачив її, бідолашну, так мало приглядався до неї. А хіба її голос не був сумнівно грубим? Саме такою вона видається мені нині. Не муч себе, Молою, чоловік чи жінка, яке це може мати значення? Але я не можу не поставити собі наступне запитання. Чи жінка могла б зупинити мене в моєму пориві до матері? Безперечно. Ба більше, чи була можлива така зустріч, тобто між мною і жінкою? З чоловіками я ще інколи стикався, але з жінками? Гаразд, не хочу приховувати далі, атож, з однією я справді стикався. Я маю на увазі не матір, з нею я не просто стикався. Крім того, якщо ваша ласка, лишімо мою матір за межами цих оповідок. А говорю про іншу жінку, що могла б бути моєю матір'ю, ба навіть, гадаю, бабусею, якби доля не розпорядилася по-іншому. Ось хто тепер заговорив про долю! Це вона дала мені змогу пізнати кохання. Вона мала якесь мирне ім'я, мабуть, Рут, тут я ручитися не можу. Можливо, її звали Едітою. Вона мала діру між ногами, ні, не стічний отвір, як я уявляв собі завжди, а розколину, і я вставляв туди, чи, радше, вставляла вона, мій, так би мовити, чоловічий член, не без труднощів, і я штовхав і кректав, аж поки спускав, або відмовлявся від цього, або вона просила мене стриматися. Дурна забава, як на мене, та ще й утомлива, коли довго. Але я ставився до неї досить прихильно, знаючи, що то кохання, бо вона мені так сказала. Вона перехилялася через диван – через свій ревматизм, – і я вставляв ззаду. То була єдина поза, яку вона могла витримувати, – через своє люмбаго. Але я вважав це за природну річ, бо ж бачив собак, і здивувався, коли вона призналася, що до цього можна братися й по-іншому. Я запитую себе, що вона точно хотіла мені сказати. Можливо, вона, зрештою, приймала мене у свій анус. Це було мені абсолютно байдужим, подумайте лишень. Але чи це справжнє кохання – в анус? Ось що тривожить мене. Кінець кінцем я, може, ніколи й не знатиму кохання? Та жінка теж була напрочуд пласка і дріботіла дрібненькою твердою ходою, спираючись на костур з ебенового дерева. Можливо, то теж був чоловік, ще один. Але в такому разі хіба наші яєчка не билися б між собою під час наших вправ? Можливо, вона тримала свої в руці, навмисне, щоб вони справді не потовклися. Вона вдягала просторі й бахматі спідниці, оборки та іншу білизну, назви якої я не знав. Це все піднімалося шурхотливими згортками, а потім, коли контакт був налагоджений, спадало повільними каскадами. І то так, що я бачив тільки жовту й напружену, як не розірветься, потилицю, яку я часом кусав, така-бо могутність інстинкту. Ми поєднували пізнання на непевному терені, який я впізнав би серед тисяч, а втім, усі непевні терени схожі між собою. Не знаю, чого вона приходила туди. А я пасивно ворушив покидьки, мабуть, запевняючи себе, що в такому віці я ще повинен виробити загальні уявлення. Таке моє життя. Вона не мала часу, щоб утрачати, а я не мав чого втрачати і кохався б навіть із козою, щоб пізнати кохання. Вона мала кокетливу квартирку, ні, не кокетливу, бо така характеристика навіває бажання знайти своє місце і вже не підводитись. Квартирка мені подобалася. В ній було повно маленьких меблів, від наших відчайдушних совгань диван сунувся на коліщатках, усе навколо падало, то був пандемоніум. Наші стосунки були не позбавлені певної ніжности, вона тремтячою рукою обрізала мені нігті на ногах, я натирав їй поперек бом-бенґе. Наша ідилія тривала недовго. Бідолашна Едіта, я, мабуть, загнав її в могилу. Зрештою, саме вона вела перед на тому непевному терені, гладячи рукою мою ширінку. А точніше, я гнувся над купою покидьків, сподіваючись знайти в ній те, чим можна відбити мій голод, а вона, підступаючи ззаду, пропускала костур мені між ногами й гладила ним моє господарство. Після кожного сеансу вона давала мені гроші, мені, що й без ніякої винагороди вхопився б за можливість пізнати кохання й поглибити те пізнання. Ні, та жінка була непрактична. Мені здається, я б віддав перевагу отворові, не такому сухому й широкому, гадаю, це дало б мені набагато піднесеніше уявлення про кохання. Ху, нарешті! Між великим пальцем і вказівним виходить набагато краще. А кохання, безперечно, не має ліків від таких випадковостей. І, мабуть, не тоді, коли почуваєшся добре, а коли твій збезумілий член шукає заглибини, щоб потертися, та внутрішніх слизових виділень і, нічого не знаходячи, не відступає, а зберігає свою наповненість, – саме тоді й народжується справжнє кохання й підноситься ген вище від дрібних, несуттєвих питань. А коли додати трохи педикюру й масажу, що не мають ніякого прямого зв'язку з власне екстазом, тоді складалося враження, що про цю тему вже не дозволено мати жодних сумнівів. Єдина річ, яка не давала мені спокою у зв'язку з цією темою, – байдужість, з якою я дізнався про її смерть, увечері, коли намірявся йти до неї, байдужість, щоправда, трохи пом'якшена смутком з приводу пересихання мого джерела прибутку. Вона померла, приймаючи теплу ванну в шаплику, як завжди робила перед моїм приходом. Ванна розслабляла її. Господи, як подумаю, що вона могла почекати і вмерти в моїх обіймах! Шаплик перекинувся, й брудна вода розтеклася всюди, просочившись і до сусідки знизу, що забила на сполох. Ти ба, я й не думав, що так добре пам'ятаю цю пригоду. Мабуть, то все-таки була жінка, якби ні, про те знали б у кварталі. Щоправда, в моєму краю люди надзвичайно закриті в усьому, що стосується сексуальних питань.
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27