Погляньмо, спираючись на цю основу, на Морана у його відносинах чи то з Молоєм, чи то нарешті з Бекетом.
З одного боку, ще до своєї «зміни» Моран засвідчує дивну морфологічну схожість із Молоєм, проте в деталях, які привертають до себе увагу. На відміну від Молоя, він постає перед нами в неділю поряд зі своєю служницею і священиком, мов досконалий буржуа, що дбає, щоб усе відбувалося відповідно до правил, було повчальним, несхитним і дріб'язковим. Його фах, який ми вже бачили у творі «Мерсьє і Кам'є», – слідчий, приватний детектив, повинна бути якась причина, чому автор обрав його, і цей фах такою мірою непов'язаний із загальним тлом поданої картини, що ми відчуваємо спокусу пошукати того зв'язку деінде.
Передусім можна запитати, чи Моран справді має «природу», протилежну природі Молоя. Згідно з одним баченням існування, яке не було чужим і для Бекета, про що свідчать його власні слова, Моран грав «свою» роль, – каже він десь, і це свідчить, що він має звичай іти аж до кінця своїх ролей, – тож його можна вважати за напрочуд штучну людину: «фабриковану», як каже він сам. «Несказанна столярня», – каже він знову, ще категоричніше. Бекет вважав себе, можливо, не так за столяра, як за екскурсовода. В такому разі руйнування штучної людини буде лише руйнуванням шат особистості, а утвердження внутрішнього безладу після відмови від зовнішніх подоб, стане водночас і поверненням до життя – на лихо.
Молой – син, що має матір, а втім, незвичайний, і він дуже мало може навчити нас про відносини насильства і гноблення, які в очах Бекета, здається, поширюються з родинної групи на соціальну, немов унаслідок фаталізму людських відносин. Так само і його другий герой, Моран, репрезентує повчальні відносини батька і сина.
«Ваш син піде з вами», – саме в такій формі оголошено розгортання тих відносин, зосередженість на яких з боку Бекета тим паче варта уваги, що не має безпосередньої біографічної причини: він відчував би спокусу побачити в них прикриття й перетворення материнської агресії, зрештою, нецікавої, в батьківську аґресію, що може набувати різних символічних значень, як-от у п'єсах «Чекаючи на Ґодо» та «Кінець гри». Ми, звичайно, маємо право сумніватися, що відносини Морана батька й сина цілком аналогічні відносинам Поццо і Лакі. Контрасти приголомшують. Але придивімося до образів. Моран звірився нам, що якусь мить міркував про можливість бути пов'язаним зі своїм сином довгою мотузкою, а потім подумав, що краще, коли син ітиме попереду нього, а не позаду, як він думав спочатку. Постійна присутність цих образів і підтримка їхнього значення характерні для Бекета.
Автор запропонував нам карикатуру на пуританське виховання. Потреба все контролювати й завжди тримати наготові репресії та покарання просто нав'язлива. Все може стати об'єктом спокуси – і марка з колекції, й кишеньковий ніж. Усяка спокуса прагне радости, а всяка радість небезпечна: «Згубний принцип насолоди», – каже Моран. Рішуче слово батька має вести сина «шляхом огиди до тіла та його функцій». А сам він насолоджується своїм завданням, пов'язуючи образ дитини з огидними і бентежними фізичними образами – великими сідницями, запертям, яке потребує клізми. Всі дріб'язкові винаходи батька стають для нього джерелом лихої радости. Це все ми побачимо і в Гама в п'єсі «Кінець гри», вдаються до цього й батьки та діти, і вдавані сини.
Але повернімося до функції: як Вот був слугою такого собі Нота, що жив десь у центрі речей і мав тільки непевні, протеєві видива, а Владімір і Естраґон сподівалися потрапити на службу недосяжного Ґодо, так і Моран є «аґентом» невидимого Юді, чиє ім'я досить прозоро натякає на давнє метафізичне юдео-християнське гноблення, свої накази він передає через «посланця» (angelos, як і в Ґодо) на ймення Ґабер.
Ми не знаємо, чого Нот сподівається від Вота, здається, простого свідчення свого існування, надто важливого для метафізичних_створінь, існування яких сумнівне. Ґодо просто грається можливістю використати двох волоцюг. А в романі «Молой» Бекет куди ясніший. Юді сподівається від своїх аґентів, що вони збудують, – можна було б навіть сказати, проаналізують, – особистість певних «клієнтів», і найдивовижнішою рисою аґентів, якщо вірити Моранові, є те, що вони з радісним серцем беруться за завдання, яке руйнує їх. Але принаймні цього разу чинить спротив сам слідчий, Моран не хоче братися за пошуки Молоя. Завдяки цій вигадці Бекет прагне символізувати своє становище автора вигадок, винахідника героїв. Він і справді почувається, – візьмімо «Неназванного» – осередком глибокої суперечності: з одного боку, відчуває неясну необхідність, обов'язок писати, а з другого – все в ньому опирається тому, що він усвідомлює як примус, якому він підпорядкований; як примітивні народи перетворюють у богів навколишні сили, так і він приписує тому примусові непевний особистий статус: «вони», «консорціум», переслідувачі, що з'являються в кожному творі, представлені тут Юді, що знову постає перед нами як «господар Морана» у творі «Неназванний». Отже, можна стверджувати, що зобов'язаний, у цій функції письменника, написати «рапорт», Моран, хоч якою псевдоособистістю забезпечать його, – це Бекет. А втім, картина, яку він будує зі створених образів – своєї ґалереї небіжчиків, – Мерфі, Вота, Мерсьєра й Кам'єра, до яких додаються Молой і Малон, оповідач з твору «Неназванний», коли, одержимий своїми безвартісними «мішками тирси», отими «цапами розгрішення», і сповнений огиди до них, бо вони тільки відволікають, тоді як, згідно з його виразними словами, він заповз у них, сподіваючись навчитися чогось (на собі самому). Він вирішив більше ні з ким не розмовляти, крім себе. У випадку кожної згадки про свою репресивну могутність Бекет (або його персонаж) знаходить неминучу самотність, яку він намагався розвіяти своїми вигадками. Моран, що дотримується без обговорень закону Юді й Ґабера, запитує себе спочатку, чи ця організація не є просто міфом. Трапляються миті просвітління, «й ці просвітління інколи були такі виразні та гострі, що я починав сумніватися в існуванні самого Ґабера… вважав, ніби тільки я відповідаю за моє нещасне існування». Поява і стирання образів, що становлять суб'єктивний, фантасмагоричний світ поступово змінюються. Коли Ґабер з'являється знову, ми здогадуємося, що він радше привидівся, а коли він промовляє, то «далеким голосом», що в усій творчості Бекета (див. «Попіл») означає неприсутність. Ґабер зі свого боку, «не розумів жодного слова» з того, що казав йому Моран.
Якби ми скористалися мовою міфу, то сказали б, що від миті, коли Моран вирушив із завданням знайти Молоя, ми бачимо випадок володіння, тоді як насправді йдеться тільки про вступ у володіння, або відновлення володіння. Першою ознакою, першим повідомленням, що Моран перетворюється в Молоя, є гострий біль у коліні, такий характерний для особи, яку шукають і яка має подобу Морана. Система зникущих образів пливе й переходить від одного героя до іншого, щоб їх можна було використати знову. Ми туманно бачимо, як вони поновлюються, й велосипед Молоя немов з необхідності стає велосипедом Морана, що його купив йому син. Ми бачимо, що чоловік із довбнею має свого галюцинаторного двійника. Фізична деградація наближає Морана до Молоя меншою мірою, ніж самотність і відкидання – і світу, і світом. Потім, замість перейнятості Молоєм, у Морана з'являється Молоєва свідомість, і тому він не впізнає сам себе. Він зазнає – Бекет ніколи не був яснішим – «шаленого руйнування всього, що завжди захищало мене від того, чим я завжди був приречений бути». Ми знову натрапляємо на «Пруста»: Моран був захищений панцером викрутнів від істини свого Я, що раптом заполонила його внаслідок «буріння» «до вже не знаю якого дня і якого обличчя, знайомих і покинутих». Насправді ми бачимо, що Моран буквально створює Молоя як твір у творі, оповідач породжує героя, невідомо як спонукаючи нас пригадати процес викопування, згаданий у «Прусті»: «Я бачив тоді невеличку кульку, що крізь тихі води повільно піднімається з глибин… мало-помалу перетворювану в обличчя з дірами очей, рота та іншими стиґматами».
У Морані тоді постає допитливий Молой, якого ми ще мало знаємо, сприймавши тільки його приглушений образ: «Він то як в'язень квапився вже не знаю до яких вузьких меж, а то як гнаний шукав притулку десь у центрі… Він звинувачував себе в тому, що не рухається». Ці рухи, що є фізичною паралеллю крайньої духовної несамовитості, тільки одного разу дістали від Молоя свою назву: «Потім узявся до своїх спіралей». У романі «Неназваний» оповідач характеризує тим самим словом бурхливе, майже безумне повернення до центру свідомості, що є своєрідним психічним виром: «Я, напевне, був втягнений у своєрідну перевернуту спіраль». Немає ніякої суперечності між цим безумством руху, що втягує героя всупереч його волі, та ідеалом атараксії, або образами остаточної нерухомості, які ми бачимо там або там. Але Моран нам дав транскрипцію несамовитих потягів, що є неусвідомленою руйнівною силою його нової істини.
Як і завжди, слід ще раз придивитися до спрощення. Адже ніщо не є простим, навіть штучний Моран. На початку, коли ще був товариський, він казав, що обрав найменше зло. Отже, під отією штучністю, до того «шаленого руйнування», крилась обіцянка справжності, опосередкована прийняттям більшого зла. Бекет витончено пропонує дальший розвиток. Моран на останніх сторінках думає про крихітні життя своїх курей, як думав про них і на початку, а ще більше – про своїх бджіл: хіба не за часів служниці та священика він знав їх разом з їхніми танками, пильно спостерігав і вивчав їх в усьому багатстві подробиць, за якими чаїться таємниця назавжди прихованих значень – ірраціонального? Який це Моран – новий чи старий, прихований – описує те все (бджіл уже немає) як річ, приємну для споглядання й непідвладну людському розумові? Моран, що тоді не розкрився, а тепер милується тим, що лишилося мінімальній людині, якою він став, дикими птахами.
Ставши або знову ставши Молоєм, Моран знаходить і шлях бунту проти наказів, які йому давали, проти того, що набирало примарної владної подоби Юді чи Ґабера. І ось, у процесі повного розпаду, він знову бачить перед собою Ґабера, що був зник на початку завдання. Він скористався цією нагодою, щоб запитати, що думає Юді. Ґабер зрештою пригадав: «Життя – таки добра штука». «Думаєте, він говорив про людське життя?» – саркастично запитує Моран. «Я був сам», – зазначає він згодом, і ті примари справді вже не мають чим ошукати нас. Зникнення Ґабера означає кінець системи Юді, абсолютна самотність – ось ціна жорстокого визволення.
Тримаючи перо замість Морана, щоб зробити те перо глузливішим, Бекет спонукає Морана сказати, річ неймовірна, що під час цих мандрів він навіть не зустрів Обіділа і, якщо той уже не існує, він не здивувався б. Обіділ – лібідо (Obidil – libido). He кажучи вже про Юді, навіть Фройд, можливо, не існує. Від підозри Моран переходить до критики: власне, критики своєї «ролі». Тож він думає про брехню отриманих і переданих знань, про те, що «звинувачував свого Бога, якому мене навчили віддавати свій гнів, свій страх, бажання й навіть тіло». Моран-Бекет поквитався зі сміховинною релігією свого дитинства. Оскільки все, що називають свідомістю, в Бекета завжди є голосом, який лунає всередині, це палке опанування свідомости породжує «новий голос». «Він уживав слова, яких навчили малого Морана, слова, яких той згодом навчив і свого малого».
Герой Бекета – не стоїк. Коли не брати до уваги сцен галюцинаторної аґресивности, він – в уяві, і то на власній особі, єдиній, яка обходить його, – є досконалим садомазохістом. Він не задовольняється тим, що Паскаль називав добрим використанням хвороб, і знаходить, коли вже не може стояти, насолоди, «про які й не здогадувався», різних горизонтальних поз, простежує, сп'янівши від передчуття, хід свого розпаду:
«Мене б не здивувало, якби тяжкі класичні паралічі були пов'язані з аналогічними, а то й з іще більшими насолодами. Нарешті справді не мати змоги поворухнутись – це вже, напевне, неабищо! Мій розум такий, що аж тане на думку про це. А разом з нерухомістю – ще й повна афазія! Й можливо, цілковита глухота! І хтозна, може, й параліч сітківки! А можливо, і втрата пам'яті. І тільки мозок цілісінький, щоб мав змогу радіти!»
Так, це, звичайно, варіант бачення, і його можна було б назвати садистською логікою, якій віддається Моран. Є якесь незвичайне задоволення в тому, коли бачиш, що ти належиш до чорного устрою світу. Пан Руні у творі «Всі, що впадуть» далі виражатиме такі почуття.
Роман «Молой» – цілковитий успіх. Я маю на увазі, що він є точнісінько тим, що означає: транскрипцією духовної пригоди завдяки метафоричній конотації всього репрезентованого фізично або матеріально, доданою вартістю, що стережеться бути унікальною: починаючи від роману «Мерфі», Бекет засвідчує, що зовнішній світ існує, але опирається всякій інтеґрації, навіть зведеній до стану образу, як нагадує назва одного з пізніших оповідань «Погано побачиш – погано скажеш».
Сказане добре чи погано, а насправді неймовірно вимогливо – оце й репрезентує властиву творчість письменника, і тут ніхто не помиляється: «Молой» – це мова, нова мова. Кажуть, а може, казав він сам, це не має значення, мовляв, Бекет перейшов до французької мови як до мови бідної, принаймні як до мови набутої, яка не надається для тієї витонченої й безпідставної праці над словами, характерної для англійських текстів письменика. Але тоді годилося б сказати, що в усьому пов'язаному з барочністю, витонченою, раптовою й несподіваною вигадливістю, Бекет, на щастя, невиправний і, перейшовши від однієї мови до іншої, він і далі, навіть якщо й дав обітницю бідності, любить слова задля них самих і видобуває з них несподівані багатства. Я процитую тільки один приклад: «…мої яєчка… оті свідки звинувачення й захисту [? charge ? d?charge, наснаження й виснаження] мого тривалого обвинувального процесу». Насправді по той бік барочної й начебто безпідставної гри кожне слово, яке вживає Бекет, опиняється в осередку цілком присутнього бачення його думки. Гаразд, яєчка (testicules) y латинській мові (нагадування про давні звичаї) позначають словом testes, тобто свідки. Але хіба не винен завжди Бекетів герой, – винен у тому, що народився? Звідси й ідея звинувачення, яку запроваджують ці «свідки», роль, яка належить їм як свідкам, – звинувачувати (? charge). Але це слово підступно повертає нас до заряду, наснаження (charge), тобто, якщо можна так висловитись, до зовсім іншої функції яєчок (testicules), ніж судова. Тим гірше для винности Молоя, тож ? d?charge.
Відзначмо тільки побіжно брутальність мови і всюдисутність ануса. Вони відповідають оголеності душі й навмисне, усвідомлено брутально б'ють по буржуазній чутливості. Це елемент протесту і бунту.
Барочність, як і в англійській мові, набуває форми вигадування слів, спираючись на наукову термінологію, тож ми й маємо, що є звичайно, винаходом не тільки назви, acat?ne, безланцюговий, велосипед Молоя. Протягом одного десятиріччя Бекет був одним з найобдарованіших приятелів Джойса, мабуть, найбільшого вигадника мови всіх часів. Годі позбутися думки, що в Бекета в голові повно спогадів про «Улісса». Він, певне, пригадував, з епізоду «Протей», фразу, яка характеризувала, немов задля словесної насолоди, жінку, що несла на березі якийсь вантаж: «She trudges, schlepps, trains, drags, trascines her load». Єдина дія, описана чотирма мовами. Бекет уживає це виділене курсивом італійське слово говорячи про те, як добирався до матері, й годі навіть подумати, що вживання цього слова незалежне від спогаду чи ремінісценції про Джойса, навіть якщо пригадати, що Бекет, як і Джойс, – поліглот.
Ідеться, звичайно, про інше, ніж про словник. Кожен письменник має свою єдність мови, і його можна впізнати по тому, як він уживає її. В Джойса це слово з тими дивовижними розтираннями, яких він спонукає зазнавати його в «Поминках по Фінеґанові». В Бекета – група слів, формула. Якщо Джойс знаходить слово, Бекет знаходить готову формулу й робить до неї вставку, яка змінює та оновлює її. Крила необхідности – це, звичайно, кліше. А Бекет пише: «…я полетів до матері на курячих крилах необхідности». Цей прозаїчний птах, навряд чи здатний літати, запроваджує відтінок іронії. В іншому місці душа Молоя поривається до якогось об'єкта й «напнулася на своїй гумці». Отак охарактеризований порив душі набуває бажаної тональности – гротескної й негативної. Бекет полюбляє гумку не менше, ніж велосипеди.
Одне слово, поставлене замість іншого, справляє певне враження. Живуть чиїмсь коштом. Звідси і фраза: «…матері, коштом якої я зазнаю земних мук». Так само ми читаємо: «…міста, де я вперше побачив морок ночі». Ефект несподіванки позначає відступ від «нормальної» мови.
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27
З одного боку, ще до своєї «зміни» Моран засвідчує дивну морфологічну схожість із Молоєм, проте в деталях, які привертають до себе увагу. На відміну від Молоя, він постає перед нами в неділю поряд зі своєю служницею і священиком, мов досконалий буржуа, що дбає, щоб усе відбувалося відповідно до правил, було повчальним, несхитним і дріб'язковим. Його фах, який ми вже бачили у творі «Мерсьє і Кам'є», – слідчий, приватний детектив, повинна бути якась причина, чому автор обрав його, і цей фах такою мірою непов'язаний із загальним тлом поданої картини, що ми відчуваємо спокусу пошукати того зв'язку деінде.
Передусім можна запитати, чи Моран справді має «природу», протилежну природі Молоя. Згідно з одним баченням існування, яке не було чужим і для Бекета, про що свідчать його власні слова, Моран грав «свою» роль, – каже він десь, і це свідчить, що він має звичай іти аж до кінця своїх ролей, – тож його можна вважати за напрочуд штучну людину: «фабриковану», як каже він сам. «Несказанна столярня», – каже він знову, ще категоричніше. Бекет вважав себе, можливо, не так за столяра, як за екскурсовода. В такому разі руйнування штучної людини буде лише руйнуванням шат особистості, а утвердження внутрішнього безладу після відмови від зовнішніх подоб, стане водночас і поверненням до життя – на лихо.
Молой – син, що має матір, а втім, незвичайний, і він дуже мало може навчити нас про відносини насильства і гноблення, які в очах Бекета, здається, поширюються з родинної групи на соціальну, немов унаслідок фаталізму людських відносин. Так само і його другий герой, Моран, репрезентує повчальні відносини батька і сина.
«Ваш син піде з вами», – саме в такій формі оголошено розгортання тих відносин, зосередженість на яких з боку Бекета тим паче варта уваги, що не має безпосередньої біографічної причини: він відчував би спокусу побачити в них прикриття й перетворення материнської агресії, зрештою, нецікавої, в батьківську аґресію, що може набувати різних символічних значень, як-от у п'єсах «Чекаючи на Ґодо» та «Кінець гри». Ми, звичайно, маємо право сумніватися, що відносини Морана батька й сина цілком аналогічні відносинам Поццо і Лакі. Контрасти приголомшують. Але придивімося до образів. Моран звірився нам, що якусь мить міркував про можливість бути пов'язаним зі своїм сином довгою мотузкою, а потім подумав, що краще, коли син ітиме попереду нього, а не позаду, як він думав спочатку. Постійна присутність цих образів і підтримка їхнього значення характерні для Бекета.
Автор запропонував нам карикатуру на пуританське виховання. Потреба все контролювати й завжди тримати наготові репресії та покарання просто нав'язлива. Все може стати об'єктом спокуси – і марка з колекції, й кишеньковий ніж. Усяка спокуса прагне радости, а всяка радість небезпечна: «Згубний принцип насолоди», – каже Моран. Рішуче слово батька має вести сина «шляхом огиди до тіла та його функцій». А сам він насолоджується своїм завданням, пов'язуючи образ дитини з огидними і бентежними фізичними образами – великими сідницями, запертям, яке потребує клізми. Всі дріб'язкові винаходи батька стають для нього джерелом лихої радости. Це все ми побачимо і в Гама в п'єсі «Кінець гри», вдаються до цього й батьки та діти, і вдавані сини.
Але повернімося до функції: як Вот був слугою такого собі Нота, що жив десь у центрі речей і мав тільки непевні, протеєві видива, а Владімір і Естраґон сподівалися потрапити на службу недосяжного Ґодо, так і Моран є «аґентом» невидимого Юді, чиє ім'я досить прозоро натякає на давнє метафізичне юдео-християнське гноблення, свої накази він передає через «посланця» (angelos, як і в Ґодо) на ймення Ґабер.
Ми не знаємо, чого Нот сподівається від Вота, здається, простого свідчення свого існування, надто важливого для метафізичних_створінь, існування яких сумнівне. Ґодо просто грається можливістю використати двох волоцюг. А в романі «Молой» Бекет куди ясніший. Юді сподівається від своїх аґентів, що вони збудують, – можна було б навіть сказати, проаналізують, – особистість певних «клієнтів», і найдивовижнішою рисою аґентів, якщо вірити Моранові, є те, що вони з радісним серцем беруться за завдання, яке руйнує їх. Але принаймні цього разу чинить спротив сам слідчий, Моран не хоче братися за пошуки Молоя. Завдяки цій вигадці Бекет прагне символізувати своє становище автора вигадок, винахідника героїв. Він і справді почувається, – візьмімо «Неназванного» – осередком глибокої суперечності: з одного боку, відчуває неясну необхідність, обов'язок писати, а з другого – все в ньому опирається тому, що він усвідомлює як примус, якому він підпорядкований; як примітивні народи перетворюють у богів навколишні сили, так і він приписує тому примусові непевний особистий статус: «вони», «консорціум», переслідувачі, що з'являються в кожному творі, представлені тут Юді, що знову постає перед нами як «господар Морана» у творі «Неназванний». Отже, можна стверджувати, що зобов'язаний, у цій функції письменника, написати «рапорт», Моран, хоч якою псевдоособистістю забезпечать його, – це Бекет. А втім, картина, яку він будує зі створених образів – своєї ґалереї небіжчиків, – Мерфі, Вота, Мерсьєра й Кам'єра, до яких додаються Молой і Малон, оповідач з твору «Неназванний», коли, одержимий своїми безвартісними «мішками тирси», отими «цапами розгрішення», і сповнений огиди до них, бо вони тільки відволікають, тоді як, згідно з його виразними словами, він заповз у них, сподіваючись навчитися чогось (на собі самому). Він вирішив більше ні з ким не розмовляти, крім себе. У випадку кожної згадки про свою репресивну могутність Бекет (або його персонаж) знаходить неминучу самотність, яку він намагався розвіяти своїми вигадками. Моран, що дотримується без обговорень закону Юді й Ґабера, запитує себе спочатку, чи ця організація не є просто міфом. Трапляються миті просвітління, «й ці просвітління інколи були такі виразні та гострі, що я починав сумніватися в існуванні самого Ґабера… вважав, ніби тільки я відповідаю за моє нещасне існування». Поява і стирання образів, що становлять суб'єктивний, фантасмагоричний світ поступово змінюються. Коли Ґабер з'являється знову, ми здогадуємося, що він радше привидівся, а коли він промовляє, то «далеким голосом», що в усій творчості Бекета (див. «Попіл») означає неприсутність. Ґабер зі свого боку, «не розумів жодного слова» з того, що казав йому Моран.
Якби ми скористалися мовою міфу, то сказали б, що від миті, коли Моран вирушив із завданням знайти Молоя, ми бачимо випадок володіння, тоді як насправді йдеться тільки про вступ у володіння, або відновлення володіння. Першою ознакою, першим повідомленням, що Моран перетворюється в Молоя, є гострий біль у коліні, такий характерний для особи, яку шукають і яка має подобу Морана. Система зникущих образів пливе й переходить від одного героя до іншого, щоб їх можна було використати знову. Ми туманно бачимо, як вони поновлюються, й велосипед Молоя немов з необхідності стає велосипедом Морана, що його купив йому син. Ми бачимо, що чоловік із довбнею має свого галюцинаторного двійника. Фізична деградація наближає Морана до Молоя меншою мірою, ніж самотність і відкидання – і світу, і світом. Потім, замість перейнятості Молоєм, у Морана з'являється Молоєва свідомість, і тому він не впізнає сам себе. Він зазнає – Бекет ніколи не був яснішим – «шаленого руйнування всього, що завжди захищало мене від того, чим я завжди був приречений бути». Ми знову натрапляємо на «Пруста»: Моран був захищений панцером викрутнів від істини свого Я, що раптом заполонила його внаслідок «буріння» «до вже не знаю якого дня і якого обличчя, знайомих і покинутих». Насправді ми бачимо, що Моран буквально створює Молоя як твір у творі, оповідач породжує героя, невідомо як спонукаючи нас пригадати процес викопування, згаданий у «Прусті»: «Я бачив тоді невеличку кульку, що крізь тихі води повільно піднімається з глибин… мало-помалу перетворювану в обличчя з дірами очей, рота та іншими стиґматами».
У Морані тоді постає допитливий Молой, якого ми ще мало знаємо, сприймавши тільки його приглушений образ: «Він то як в'язень квапився вже не знаю до яких вузьких меж, а то як гнаний шукав притулку десь у центрі… Він звинувачував себе в тому, що не рухається». Ці рухи, що є фізичною паралеллю крайньої духовної несамовитості, тільки одного разу дістали від Молоя свою назву: «Потім узявся до своїх спіралей». У романі «Неназваний» оповідач характеризує тим самим словом бурхливе, майже безумне повернення до центру свідомості, що є своєрідним психічним виром: «Я, напевне, був втягнений у своєрідну перевернуту спіраль». Немає ніякої суперечності між цим безумством руху, що втягує героя всупереч його волі, та ідеалом атараксії, або образами остаточної нерухомості, які ми бачимо там або там. Але Моран нам дав транскрипцію несамовитих потягів, що є неусвідомленою руйнівною силою його нової істини.
Як і завжди, слід ще раз придивитися до спрощення. Адже ніщо не є простим, навіть штучний Моран. На початку, коли ще був товариський, він казав, що обрав найменше зло. Отже, під отією штучністю, до того «шаленого руйнування», крилась обіцянка справжності, опосередкована прийняттям більшого зла. Бекет витончено пропонує дальший розвиток. Моран на останніх сторінках думає про крихітні життя своїх курей, як думав про них і на початку, а ще більше – про своїх бджіл: хіба не за часів служниці та священика він знав їх разом з їхніми танками, пильно спостерігав і вивчав їх в усьому багатстві подробиць, за якими чаїться таємниця назавжди прихованих значень – ірраціонального? Який це Моран – новий чи старий, прихований – описує те все (бджіл уже немає) як річ, приємну для споглядання й непідвладну людському розумові? Моран, що тоді не розкрився, а тепер милується тим, що лишилося мінімальній людині, якою він став, дикими птахами.
Ставши або знову ставши Молоєм, Моран знаходить і шлях бунту проти наказів, які йому давали, проти того, що набирало примарної владної подоби Юді чи Ґабера. І ось, у процесі повного розпаду, він знову бачить перед собою Ґабера, що був зник на початку завдання. Він скористався цією нагодою, щоб запитати, що думає Юді. Ґабер зрештою пригадав: «Життя – таки добра штука». «Думаєте, він говорив про людське життя?» – саркастично запитує Моран. «Я був сам», – зазначає він згодом, і ті примари справді вже не мають чим ошукати нас. Зникнення Ґабера означає кінець системи Юді, абсолютна самотність – ось ціна жорстокого визволення.
Тримаючи перо замість Морана, щоб зробити те перо глузливішим, Бекет спонукає Морана сказати, річ неймовірна, що під час цих мандрів він навіть не зустрів Обіділа і, якщо той уже не існує, він не здивувався б. Обіділ – лібідо (Obidil – libido). He кажучи вже про Юді, навіть Фройд, можливо, не існує. Від підозри Моран переходить до критики: власне, критики своєї «ролі». Тож він думає про брехню отриманих і переданих знань, про те, що «звинувачував свого Бога, якому мене навчили віддавати свій гнів, свій страх, бажання й навіть тіло». Моран-Бекет поквитався зі сміховинною релігією свого дитинства. Оскільки все, що називають свідомістю, в Бекета завжди є голосом, який лунає всередині, це палке опанування свідомости породжує «новий голос». «Він уживав слова, яких навчили малого Морана, слова, яких той згодом навчив і свого малого».
Герой Бекета – не стоїк. Коли не брати до уваги сцен галюцинаторної аґресивности, він – в уяві, і то на власній особі, єдиній, яка обходить його, – є досконалим садомазохістом. Він не задовольняється тим, що Паскаль називав добрим використанням хвороб, і знаходить, коли вже не може стояти, насолоди, «про які й не здогадувався», різних горизонтальних поз, простежує, сп'янівши від передчуття, хід свого розпаду:
«Мене б не здивувало, якби тяжкі класичні паралічі були пов'язані з аналогічними, а то й з іще більшими насолодами. Нарешті справді не мати змоги поворухнутись – це вже, напевне, неабищо! Мій розум такий, що аж тане на думку про це. А разом з нерухомістю – ще й повна афазія! Й можливо, цілковита глухота! І хтозна, може, й параліч сітківки! А можливо, і втрата пам'яті. І тільки мозок цілісінький, щоб мав змогу радіти!»
Так, це, звичайно, варіант бачення, і його можна було б назвати садистською логікою, якій віддається Моран. Є якесь незвичайне задоволення в тому, коли бачиш, що ти належиш до чорного устрою світу. Пан Руні у творі «Всі, що впадуть» далі виражатиме такі почуття.
Роман «Молой» – цілковитий успіх. Я маю на увазі, що він є точнісінько тим, що означає: транскрипцією духовної пригоди завдяки метафоричній конотації всього репрезентованого фізично або матеріально, доданою вартістю, що стережеться бути унікальною: починаючи від роману «Мерфі», Бекет засвідчує, що зовнішній світ існує, але опирається всякій інтеґрації, навіть зведеній до стану образу, як нагадує назва одного з пізніших оповідань «Погано побачиш – погано скажеш».
Сказане добре чи погано, а насправді неймовірно вимогливо – оце й репрезентує властиву творчість письменника, і тут ніхто не помиляється: «Молой» – це мова, нова мова. Кажуть, а може, казав він сам, це не має значення, мовляв, Бекет перейшов до французької мови як до мови бідної, принаймні як до мови набутої, яка не надається для тієї витонченої й безпідставної праці над словами, характерної для англійських текстів письменика. Але тоді годилося б сказати, що в усьому пов'язаному з барочністю, витонченою, раптовою й несподіваною вигадливістю, Бекет, на щастя, невиправний і, перейшовши від однієї мови до іншої, він і далі, навіть якщо й дав обітницю бідності, любить слова задля них самих і видобуває з них несподівані багатства. Я процитую тільки один приклад: «…мої яєчка… оті свідки звинувачення й захисту [? charge ? d?charge, наснаження й виснаження] мого тривалого обвинувального процесу». Насправді по той бік барочної й начебто безпідставної гри кожне слово, яке вживає Бекет, опиняється в осередку цілком присутнього бачення його думки. Гаразд, яєчка (testicules) y латинській мові (нагадування про давні звичаї) позначають словом testes, тобто свідки. Але хіба не винен завжди Бекетів герой, – винен у тому, що народився? Звідси й ідея звинувачення, яку запроваджують ці «свідки», роль, яка належить їм як свідкам, – звинувачувати (? charge). Але це слово підступно повертає нас до заряду, наснаження (charge), тобто, якщо можна так висловитись, до зовсім іншої функції яєчок (testicules), ніж судова. Тим гірше для винности Молоя, тож ? d?charge.
Відзначмо тільки побіжно брутальність мови і всюдисутність ануса. Вони відповідають оголеності душі й навмисне, усвідомлено брутально б'ють по буржуазній чутливості. Це елемент протесту і бунту.
Барочність, як і в англійській мові, набуває форми вигадування слів, спираючись на наукову термінологію, тож ми й маємо, що є звичайно, винаходом не тільки назви, acat?ne, безланцюговий, велосипед Молоя. Протягом одного десятиріччя Бекет був одним з найобдарованіших приятелів Джойса, мабуть, найбільшого вигадника мови всіх часів. Годі позбутися думки, що в Бекета в голові повно спогадів про «Улісса». Він, певне, пригадував, з епізоду «Протей», фразу, яка характеризувала, немов задля словесної насолоди, жінку, що несла на березі якийсь вантаж: «She trudges, schlepps, trains, drags, trascines her load». Єдина дія, описана чотирма мовами. Бекет уживає це виділене курсивом італійське слово говорячи про те, як добирався до матері, й годі навіть подумати, що вживання цього слова незалежне від спогаду чи ремінісценції про Джойса, навіть якщо пригадати, що Бекет, як і Джойс, – поліглот.
Ідеться, звичайно, про інше, ніж про словник. Кожен письменник має свою єдність мови, і його можна впізнати по тому, як він уживає її. В Джойса це слово з тими дивовижними розтираннями, яких він спонукає зазнавати його в «Поминках по Фінеґанові». В Бекета – група слів, формула. Якщо Джойс знаходить слово, Бекет знаходить готову формулу й робить до неї вставку, яка змінює та оновлює її. Крила необхідности – це, звичайно, кліше. А Бекет пише: «…я полетів до матері на курячих крилах необхідности». Цей прозаїчний птах, навряд чи здатний літати, запроваджує відтінок іронії. В іншому місці душа Молоя поривається до якогось об'єкта й «напнулася на своїй гумці». Отак охарактеризований порив душі набуває бажаної тональности – гротескної й негативної. Бекет полюбляє гумку не менше, ніж велосипеди.
Одне слово, поставлене замість іншого, справляє певне враження. Живуть чиїмсь коштом. Звідси і фраза: «…матері, коштом якої я зазнаю земних мук». Так само ми читаємо: «…міста, де я вперше побачив морок ночі». Ефект несподіванки позначає відступ від «нормальної» мови.
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27