Таж мій син спить із роззявленим ротом і не дихає, а хрипить і свистить. Я стерігся відчиняти двері. Якийсь час мій розум зосереджувався на тій тиші. Потім я пішов до своєї кімнати.
Саме тоді я переживав безпрецедентну подію: Моран готувався вирушити, не знаючи, до чого він береться, не зазирнувши ні в карти, ні в довідники, не розглянувши питання про дорогу та її етапи, не дбаючи про метеорологічні прогнози, маючи тільки непевні уявлення про спорядження, яке треба взяти з собою, про можливу тривалість подорожі, про суму грошей, яка може знадобитися, й навіть про характер роботи, яку треба виконати, а отже, і про засоби, до яких слід удаватися. А проте я посвистував, вкладаючи до сумки мінімум речей, подібних до вже названих синові. Вдягнув свій старий шпакуватий мисливський костюм з короткими штанами, що застібалися під коліном, добре підібрані гольфи й пару міцних чорних черевиків із високими халявками. Нахилився, впершись руками в боки, й подивився на ноги. Тонкі і криві, вони не дуже пасували до взуття і штанів, а втім, у моєму селі мене ніхто й не бачив у такому костюмі. Та коли я вибирався вночі кудись далеко, я залюбки вдягав його, невимушено почуваючись у тому маскарадному вбранні. Мені бракувало тільки сачка на метелики, щоб трохи скидатися на сільського вчителя на вакаціях. Чорні блискучі черевики, що, здавалося, благали штани з синьо-зеленої саржі, завдавали останнього удару тій мішанині одягу, що без них могла б видаватися недосвідченим виявом кепського смаку хорошого тону. Щодо капелюха, то після зосереджених роздумів я вирішив узяти пожовклого від дощів бриля з рисової соломки. Стрічки на ньому вже не було, й тому бриль видавався напрочуд високим. Я відчував спокусу взяти свою чорну пелерину, але зрештою віддав перевагу важкій зимовій парасольці з масивною ручкою. Пелерина – практичний одяг, і я маю їх кілька. Вона забезпечує рукам велику свободу рухів і водночас маскує їх. Є миті, коли пелерина, так би мовити, необхідна. Але й парасолька має великі переваги. Якби надворі була зима, чи навіть осінь, а не літо, я б, мабуть, узяв би і пелерину, й парасольку. Колись я вже брав їх обидві і тільки хвалив себе за те.
В отакому спорядженні я аж ніяк не міг сподіватися, що пройду непоміченим. Та я й не прагнув цього. В моєму ремеслі зробити так, щоб тебе помітили, – це тільки зародки мистецтва. А от породити чуття жалощів, поблажливости, спровокувати веселість і сарказм – річ необхідна. Це все – зарубки на стовбурі таємниць. За умови, що не можеш зворушуватися, паплюжити, сміятися. Я легко породжував у собі такий стан. А потім була ніч.
Мій син тільки заважав мені. Він скидався на тисячі хлопців свого віку і свого стану. Натомість батько – це одразу щось серйозне. Навіть Гротескний, він навіває певну повагу. А коли його бачать на прогулянці з малим сином, чиє обличчя дедалі видовжується, тоді вже марно старатися. Його вважають за вдівця, не зарадить навіть одяг найвеселіших барв, радше тільки погіршить ситуацію, бо казатимуть, мовляв, його дружина померла дуже давно, можливо, під час пологів. А в моїх дивацтвах добачатимуть тільки вплив удовування, яке мало-помалу позбавляє мене здоров'я і глузду. В мені наростав гнів проти того, хто накинув мені такі пута. Йому кортіло бачити, як я зазнаю поразки, якою він міг би найкраще скористатися. Якби я зі властивим мені самовладанням подумав про доручене завдання, я б, напевне, вважав, що синова присутність тільки полегшить, а не обтяжить його виконання. Але до цього питання ми вже не повернемось. Можливо, я зможу видавати сина за свого помічника або просто небожа. Я забороню йому називати мене батьком і засвідчувати свою любов до мене на людях під страхом дістати один з тих лящів, яких він так боявся.
Якщо, перебираючи такі похмурі думки, я все-таки вряди-годи насвистував кілька тактів, то тільки тому, що в глибині душі мав бути задоволений, що покидаю свій дім, свій сад, село, дарма що звичайно покидав їх із жалем. Є люди, які свистять без ніякої причини. Але не я. Поки я походжав по кімнаті, прибирав, складав у шафі одяг, вкладав у коробки капелюхи, які я подіставав, щоб вільно зробити свій вибір, і замикав на ключ різні шухляди, я з радістю уявляв себе далеко від свого села, від знайомих облич, від усіх своїх спасенних якорів, бачив, як у пітьмі я сиджу по-турецьки на кам'яній придорожній тумбі, поклавши долоню на стегно і впершись у неї ліктем другої руки, що підтримує підборіддя, прикипівши очима до землі, немов до шахівниці, й холодно сную свої плани на завтра та післязавтра, творю прийдешні часи. Тоді я забував, що поряд зі мною буде мій син, сновигаючи, нарікаючи, просячи їсти, спати, забруднюючи труси. Я відкрив шухляду нічного столика й витяг звідти повний тубус піґулок морфіну, свого улюбленого заспокійливого засобу.
Моя в'язка ключів була величезна, важила понад фунт. Ключ від кожних моїх дверей, від кожної шухляди завжди був зі мною, хоч куди я ходив. Я носив їх у правій кишені штанів, у даному випадку шортів. Масивний ланцюжок, прикріплений до підтяжок, не давав мені загубити їх. Той ланцюжок, у чотири чи п'ять разів довший, ніж слід, лежав, згорнувшись, зверху на в'язці ключів. Такий тягар змушував мене нахилятися вправо, коли я був утомлений або забував компенсувати його м'язовим зусиллям.
Я роззирнувся востаннє, помітивши, що знехтував кілька засторог, виправив свій недогляд, узяв сумку і – мало не написав гітару – бриля, парасольку, сподіваюся, нічого не забув, погасив світло, вийшов у коридор у замкнув двері на ключ. Це вже безперечний факт. Одразу почувся звук, немов когось душать. То спав мій син. Я розбудив його. Нам не можна втрачати ні хвилини, застеріг я. Він відчайдушно чіплявся за свій сон. Природна річ. Кілька годин сну, навіть коли спиш як мертвий, аж ніяк не досить для організму, що насилу дійшов до віку статевого дозрівання й розбитий нестравленням. Оскільки я термосив сина й допоміг йому піднятися з ліжка, тягнучи спершу за руки, а потім за волосся, він з люттю відвернувся від мене до стіни і вп'явся нігтями в матрац. Я був змушений докласти всіх своїх зусиль, щоб подолати його опір. Але, тільки-но я витяг його з ліжка, він випав з моїх обіймів, упав на підлогу і став качатися, видаючи гнівні, обурені крики. Отже, вже почалося. Побачивши таку огидну демонстрацію сили, мені довелося застосувати парасольку, обіруч тримаючи її за один край. Але, перше ніж я забуду, одне слово про бриль. У його крисах було дві дірки, звичайно, по одній з кожного боку, я сам їх проробив коловоротом. У ті дірки я вставив два кінці ґумки, досить довгої, щоб пройти мені під підборіддям, радше під щелепами, але не дуже довгої, бо годилося, щоб вона була впору, ішла радше під щелепами. Завдяки цьому мій бриль, хоч як я звивався, завжди був на своєму місці, тобто в мене на голові. «Сорому в тебе нема, – кричав я, – огидний малий невіглас!» Я міг би розгніватись, якби не звернув уваги на цю обставину. А гнів – це розкоші, яких я не міг собі дозволити. Бо тоді я сліпну, перед очима постає криваве запинало, і, наслідуючи великого Ґустава, я чую, як тріщать лави суду присяжних. Ой, не безкарно ти лагідний, чемний, розважливий, терплячий день у день, рік у рік. Я кинув парасольку й вибіг із кімнати. На сходах я зустрів Марту, що піднімалася без чепчика, з розметаними косами, абияк одягнена.
– Що тут діється? – закричала вона.
Я подивився на неї, й вона повернулася на кухню. Я, трусячись усім тілом, вибіг у сарай, схопив сокиру, вибіг надвір і заходився, зігнувши руки, лупити по старій колоді, яка стояла там і на якій я взимку спокійно колов начетверо дрова. Зрештою сокира встряла так глибоко, що я не міг її витягти. Зусилля, які я доклав, щоб таки витягти, дали мені разом з виснаженням і полегшу. Я піднявся нагору. Син, плачучи, одягався. Увесь світ плакав. Я допоміг йому вдягти рюкзак. Сказав, щоб не забув узяти плащ. Він хотів покласти його до рюкзака. Я сказав тримати плащ поки що під пахвою. Була майже північ. Я підібрав парасольку. Без ушкоджень.
– Ходімо, – мовив я. Син вийшов з кімнати, і я притьмом оглянув її, перше ніж іти слідом. У кімнаті все шкереберть. А надворі, на мою скромну думку, було гарно. В повітрі розлягалися пахощі. Під ногами рипіла жорства. – Ні, – сказав я, – сюди. Я зайшов до гайка. Позаду шпортався, б'ючись об дерева, син. Він не вмів орієнтуватися в пітьмі. Ще надто малий, і слова докору так і не злетіли з моїх вуст. Я зупинився. – Візьми мене за руку, – сказав я. – Я міг би сказати «Дай свою руку», а сказав «візьми мене за руку». Дивно. Але стежка була надто вузька, щоб ми могли йти поряд. Тож я відвів руку назад, і син вчепився за неї, здається, з удячністю. Отак ми й підішли до замкненої на ключ дерев'яної хвіртки з просвітами. Я відімкнув і відступив убік, щоб син пройшов першим. Озирнувся на будинок. Гайок почасти закривав його. Зубчатий гребінь даху і єдиний комин з чотирма димарями насилу вирізнялися на тлі неба, де заслинилось кілька утоплених зірок. Я підставив своє обличчя отій пахкій чорній рослинній масі, яка належала мені і з якою я міг робити що завгодно, й ніхто не сказав би мені жодного слова. Там було повно співочих птахів із головою під крилом, які не боялися нічого, бо знали мене. Мої дерева, кущі, квітники, маленькі галявинки, – здається, я любив їх. Якщо я і стинав коли-небудь гілку чи квітку, то тільки задля добра самих рослин, щоб вони росли міцніші та щасливіші. Але відтинав, згнітивши серце. А втім, усе просто, бо я різав не сам, а наказував Кристі. Я не вирощував овочів. Десь отам недалеко й курник. Я брехав, кажучи, що мав індички тощо, бо мав лише кілька курей. Там була й сіра курка, але не на сідалі разом з рештою, а на землі, в кутку, в поросі, віддана на ласку пацюкам. Півень уже не підходив до неї, щоб люто вискочити наверх. Якщо вона не одужає, недалеко той день, коли решта курей, поєднавши зусилля, розшматують її дзьобами й пазурами. Все мовчить. Я мав напрочуд чутливе вухо, та аж ніяк не музичний слух. Я почув той любий шум, створюваний дрібненьким переступанням, нервовим посмикуванням крилець, ледь чутним, одразу притлумленим кудкудаканням, – шум курей уночі, що замовкає задовго до світанку. Скільки вечорів я з насолодою прислухався до нього, кажучи собі: «Завтра я вільний». Отак, обернувшись, я востаннє поглянув на своє невеличке майно, перше ніж покинути його, сподіваючись застати все в цілості.
На вулиці, замкнувши хвіртку на ключ, я сказав синові:
– Ліворуч.
Я давно вже зрікся прогулянок із сином, попри властиве мені колись палке бажання ходити на них. Найкоротший вихід разом з ним одразу ставав якоюсь карою для мене, бо він страшенно плутав напрями. Натомість, бувши сам, він, здається, знав усі шляхи навпрошки. Коли я посилав його до бакалійника, або до пані Клеман, або навіть ще далі, на автостраду пошукати зерна, він повертався вдвічі швидше, ніж якби повернувся я, й навіть не біг. Я не хотів, щоб бачили, як мій син пустує на вулицях, немов ті бовдури, з якими він потай спілкувався. Ні, я хотів, щоб він ходив, як я, швидкою дрібною ходою, піднявши голову, рівно та економно дихаючи, вимахуючи руками, не дивлячись ні праворуч, ні ліворуч, вдаючи, ніби нічого не бачиш, тоді як насправді пильно придивляючись до найменших подробиць дороги. Але зі мною він неодмінно поводився якнайгірше, досить було вийти на перехрестя або на місце якогось відгалуження, як він збивався з належної дороги, тієї, яку обрав я. Не думаю, щоб син робив те навмисне. Просто, покладаючись на мене, він уже не звертав уваги на те, що робить, не дивився, куди йде, і ступав машинально, занурившись у своєрідний сон. Можна було б сказати, ніби його всмоктують усі отвори, де він може зникнути. Отож ми взяли собі за звичай гуляти кожен окремо. Єдиною прогулянкою, яку ми регулярно здійснювали разом, був похід у неділю від дому до церкви. Затершись у юрбу вірних, мій син уже не був самотній зі мною. Він був частиною того слухняного стада, яке ще раз ішло дякувати Господові за милосердя і благати прощення й ласки, а потім, покріпивши душу, поверталося з церкви до інших задоволень.
Я зачекав, поки син повернеться, а потім вимовив слова, які мали раз і назавжди залагодити це питання:
– Ти станеш позаду мене і йтимеш за мною, – сказав я.
Такий розв'язок був задовільний у багатьох аспектах, Але чи здатний він іти за мною? Чи не настане фатальна мить, коли син підніме голову й побачить, що він сам, у незнайомому місці, а я, виринувши з роздумів, обернуся й побачу, що він зник? Якусь мить я обдумував, чи не прив'язати його до себе довгою мотузкою, обидва кінці якої будуть закручені нам навколо пояса. Є багато способів привернути до себе увагу, тягнучи когось на буксирі, і я не був певен, що цей спосіб належить до задовільних. Адже син міг би мовчки розв'язати свої вузли і втекти, лишивши мене самого долати мій шлях і тягнути позаду себе в куряві довгу мотузку, немов громадянин з Кале. І це аж до миті, коли мотузка, зачепившись за щось нерухоме чи важке, стримає мій порив. Отож годилося б, замість м'якої та тихої мотузки, взяти ланцюг, але думати про таке вже не годилося. Проте я однаково думав, якусь мить розважався, думаючи про це, уявляючи себе не в такому недосконалому світі і з'ясовуючи, як саме, маючи у своєму розпорядженні тільки звичайний ланцюг, без ніяких залізних нашийників, наручників, кайданів, я міг би так прикувати сина до себе, щоб він уже не мав змоги потай утекти. Але це проста технічна проблема, і я б розв'язав її в разі потреби. А втім, я вже уявляв собі образ сина, що йде не позаду мене, а попереду. Розмістившись отак відносно нього, я б міг не спускати з нього ока і втручатися, тільки-но він зробить бодай один хибний рух. Але, крім того, що під час цього походу я мав виконувати ще й інші ролі, ніж роль наглядача чи проводиря, перспектива, що я не зможу і кроку ступити, не мавши перед очима оту понуру й пухляву малу постать, була нестерпна мені.
– Іди сюди! – крикнув я. Адже, почувши від мене, що треба брати ліворуч, він одразу й повернув ліворуч, немов таки вирішив доконати мене. Зіпершись на парасольку, схиливши голову, немов під тягарем прокляття, схопившись пальцями вільної руки за планку хвіртки, я був нерухомий, мов статуя. Отож син повернувся вдруге.
– Я тобі сказав іти за мною, – дорікнув я, – а ти пішов уперед.
То був період літніх вакацій. Спереду на зеленому шкільному кашкеті сина видніли вигаптовані золотом його ініціали й голова оленя або вепра. Кашкет сидів на його великому білому черепі з точністю шапочки на жолуді. Саме отак він і полюбляв його вдягати. Не знаю чому, але головні убори, вдягнені без найменших відхилень від вертикалі, страшенно дратують мене. Ну а плащ, замість перекинути його через руку або через плече, він згорнув у грудку і тримав обома руками на животі. Ось він стоїть переді мною, розчепіривши свої великі ступні, підігнувши коліна, випнувши живіт, проваливши груди, задерши підборіддя, роззявивши рота, в позі нестеменного йолопа. Я, мабуть, теж створював враження, що стою вертикально тільки завдяки парасольці та хвіртці.
– Ти здатний іти за мною? – нарешті спромігся я вимовити. Син не відповів. Але я вловив його думку не менш виразно, ніж якби він висловив її: «А ти здатний мене вести?» На дзвіниці любої мені церкви пробамкало північ. Пусте. Таж я вже не вдома. Я став перебирати в голові, де міститься те все, в чому я маю потребу, яку улюблену річ син міг прихопити з собою. – Сподіваюся, – заговорив я, – ти не забув свого скаутського ножа, він нам може стати в пригоді. – Той ніж мав, окрім п'яти або шести лез першої необхідносте, коркотяг, консервний ключ, шило, викрутку, лапку і не знати які інші корисні штучки. Цей ніж я подарував синові з нагоди його першої нагороди за історію та географію, дисциплін, що їх з невідомих причин взаємоототожнювали у школі, де він навчався. Останній ледацюга в усьому, що стосувалося літератури й так званих точних дисциплін, син не мав собі рівні, коли йшлося про дати битв, революцій, реставрацій та інших звитяг людського роду на його повільному шляху вгору до світла, а також про кордони країн та висоту гірських вершин. Такі здобутки цілком були варті туристичного ножа. – Тільки не кажи мені, що ти лишив його вдома, – додав я.
– Звісно, ні, – відповів син з гордістю та втіхою, вдаривши себе по кишені.
– Гаразд, давай його мені, – звелів я. Син, природна річ, не відповів. Він не мав звички розуміти, про що йдеться, з першого разу. – Дай мені ніж! – загорлав я. Він дав. А що, по-вашому, він міг би зробити, бувши зі мною сам на сам уночі й без свідків? Я вчинив так тільки задля його добра, щоб не дати йому збитися на манівці. Адже там, де ніж скаута, там і серце його, хіба що він має гроші купити собі іншого, але у випадку мого сина ситуація була не така. Він ніколи не брав із собою грошей, бо не мав у них потреби.
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27
Саме тоді я переживав безпрецедентну подію: Моран готувався вирушити, не знаючи, до чого він береться, не зазирнувши ні в карти, ні в довідники, не розглянувши питання про дорогу та її етапи, не дбаючи про метеорологічні прогнози, маючи тільки непевні уявлення про спорядження, яке треба взяти з собою, про можливу тривалість подорожі, про суму грошей, яка може знадобитися, й навіть про характер роботи, яку треба виконати, а отже, і про засоби, до яких слід удаватися. А проте я посвистував, вкладаючи до сумки мінімум речей, подібних до вже названих синові. Вдягнув свій старий шпакуватий мисливський костюм з короткими штанами, що застібалися під коліном, добре підібрані гольфи й пару міцних чорних черевиків із високими халявками. Нахилився, впершись руками в боки, й подивився на ноги. Тонкі і криві, вони не дуже пасували до взуття і штанів, а втім, у моєму селі мене ніхто й не бачив у такому костюмі. Та коли я вибирався вночі кудись далеко, я залюбки вдягав його, невимушено почуваючись у тому маскарадному вбранні. Мені бракувало тільки сачка на метелики, щоб трохи скидатися на сільського вчителя на вакаціях. Чорні блискучі черевики, що, здавалося, благали штани з синьо-зеленої саржі, завдавали останнього удару тій мішанині одягу, що без них могла б видаватися недосвідченим виявом кепського смаку хорошого тону. Щодо капелюха, то після зосереджених роздумів я вирішив узяти пожовклого від дощів бриля з рисової соломки. Стрічки на ньому вже не було, й тому бриль видавався напрочуд високим. Я відчував спокусу взяти свою чорну пелерину, але зрештою віддав перевагу важкій зимовій парасольці з масивною ручкою. Пелерина – практичний одяг, і я маю їх кілька. Вона забезпечує рукам велику свободу рухів і водночас маскує їх. Є миті, коли пелерина, так би мовити, необхідна. Але й парасолька має великі переваги. Якби надворі була зима, чи навіть осінь, а не літо, я б, мабуть, узяв би і пелерину, й парасольку. Колись я вже брав їх обидві і тільки хвалив себе за те.
В отакому спорядженні я аж ніяк не міг сподіватися, що пройду непоміченим. Та я й не прагнув цього. В моєму ремеслі зробити так, щоб тебе помітили, – це тільки зародки мистецтва. А от породити чуття жалощів, поблажливости, спровокувати веселість і сарказм – річ необхідна. Це все – зарубки на стовбурі таємниць. За умови, що не можеш зворушуватися, паплюжити, сміятися. Я легко породжував у собі такий стан. А потім була ніч.
Мій син тільки заважав мені. Він скидався на тисячі хлопців свого віку і свого стану. Натомість батько – це одразу щось серйозне. Навіть Гротескний, він навіває певну повагу. А коли його бачать на прогулянці з малим сином, чиє обличчя дедалі видовжується, тоді вже марно старатися. Його вважають за вдівця, не зарадить навіть одяг найвеселіших барв, радше тільки погіршить ситуацію, бо казатимуть, мовляв, його дружина померла дуже давно, можливо, під час пологів. А в моїх дивацтвах добачатимуть тільки вплив удовування, яке мало-помалу позбавляє мене здоров'я і глузду. В мені наростав гнів проти того, хто накинув мені такі пута. Йому кортіло бачити, як я зазнаю поразки, якою він міг би найкраще скористатися. Якби я зі властивим мені самовладанням подумав про доручене завдання, я б, напевне, вважав, що синова присутність тільки полегшить, а не обтяжить його виконання. Але до цього питання ми вже не повернемось. Можливо, я зможу видавати сина за свого помічника або просто небожа. Я забороню йому називати мене батьком і засвідчувати свою любов до мене на людях під страхом дістати один з тих лящів, яких він так боявся.
Якщо, перебираючи такі похмурі думки, я все-таки вряди-годи насвистував кілька тактів, то тільки тому, що в глибині душі мав бути задоволений, що покидаю свій дім, свій сад, село, дарма що звичайно покидав їх із жалем. Є люди, які свистять без ніякої причини. Але не я. Поки я походжав по кімнаті, прибирав, складав у шафі одяг, вкладав у коробки капелюхи, які я подіставав, щоб вільно зробити свій вибір, і замикав на ключ різні шухляди, я з радістю уявляв себе далеко від свого села, від знайомих облич, від усіх своїх спасенних якорів, бачив, як у пітьмі я сиджу по-турецьки на кам'яній придорожній тумбі, поклавши долоню на стегно і впершись у неї ліктем другої руки, що підтримує підборіддя, прикипівши очима до землі, немов до шахівниці, й холодно сную свої плани на завтра та післязавтра, творю прийдешні часи. Тоді я забував, що поряд зі мною буде мій син, сновигаючи, нарікаючи, просячи їсти, спати, забруднюючи труси. Я відкрив шухляду нічного столика й витяг звідти повний тубус піґулок морфіну, свого улюбленого заспокійливого засобу.
Моя в'язка ключів була величезна, важила понад фунт. Ключ від кожних моїх дверей, від кожної шухляди завжди був зі мною, хоч куди я ходив. Я носив їх у правій кишені штанів, у даному випадку шортів. Масивний ланцюжок, прикріплений до підтяжок, не давав мені загубити їх. Той ланцюжок, у чотири чи п'ять разів довший, ніж слід, лежав, згорнувшись, зверху на в'язці ключів. Такий тягар змушував мене нахилятися вправо, коли я був утомлений або забував компенсувати його м'язовим зусиллям.
Я роззирнувся востаннє, помітивши, що знехтував кілька засторог, виправив свій недогляд, узяв сумку і – мало не написав гітару – бриля, парасольку, сподіваюся, нічого не забув, погасив світло, вийшов у коридор у замкнув двері на ключ. Це вже безперечний факт. Одразу почувся звук, немов когось душать. То спав мій син. Я розбудив його. Нам не можна втрачати ні хвилини, застеріг я. Він відчайдушно чіплявся за свій сон. Природна річ. Кілька годин сну, навіть коли спиш як мертвий, аж ніяк не досить для організму, що насилу дійшов до віку статевого дозрівання й розбитий нестравленням. Оскільки я термосив сина й допоміг йому піднятися з ліжка, тягнучи спершу за руки, а потім за волосся, він з люттю відвернувся від мене до стіни і вп'явся нігтями в матрац. Я був змушений докласти всіх своїх зусиль, щоб подолати його опір. Але, тільки-но я витяг його з ліжка, він випав з моїх обіймів, упав на підлогу і став качатися, видаючи гнівні, обурені крики. Отже, вже почалося. Побачивши таку огидну демонстрацію сили, мені довелося застосувати парасольку, обіруч тримаючи її за один край. Але, перше ніж я забуду, одне слово про бриль. У його крисах було дві дірки, звичайно, по одній з кожного боку, я сам їх проробив коловоротом. У ті дірки я вставив два кінці ґумки, досить довгої, щоб пройти мені під підборіддям, радше під щелепами, але не дуже довгої, бо годилося, щоб вона була впору, ішла радше під щелепами. Завдяки цьому мій бриль, хоч як я звивався, завжди був на своєму місці, тобто в мене на голові. «Сорому в тебе нема, – кричав я, – огидний малий невіглас!» Я міг би розгніватись, якби не звернув уваги на цю обставину. А гнів – це розкоші, яких я не міг собі дозволити. Бо тоді я сліпну, перед очима постає криваве запинало, і, наслідуючи великого Ґустава, я чую, як тріщать лави суду присяжних. Ой, не безкарно ти лагідний, чемний, розважливий, терплячий день у день, рік у рік. Я кинув парасольку й вибіг із кімнати. На сходах я зустрів Марту, що піднімалася без чепчика, з розметаними косами, абияк одягнена.
– Що тут діється? – закричала вона.
Я подивився на неї, й вона повернулася на кухню. Я, трусячись усім тілом, вибіг у сарай, схопив сокиру, вибіг надвір і заходився, зігнувши руки, лупити по старій колоді, яка стояла там і на якій я взимку спокійно колов начетверо дрова. Зрештою сокира встряла так глибоко, що я не міг її витягти. Зусилля, які я доклав, щоб таки витягти, дали мені разом з виснаженням і полегшу. Я піднявся нагору. Син, плачучи, одягався. Увесь світ плакав. Я допоміг йому вдягти рюкзак. Сказав, щоб не забув узяти плащ. Він хотів покласти його до рюкзака. Я сказав тримати плащ поки що під пахвою. Була майже північ. Я підібрав парасольку. Без ушкоджень.
– Ходімо, – мовив я. Син вийшов з кімнати, і я притьмом оглянув її, перше ніж іти слідом. У кімнаті все шкереберть. А надворі, на мою скромну думку, було гарно. В повітрі розлягалися пахощі. Під ногами рипіла жорства. – Ні, – сказав я, – сюди. Я зайшов до гайка. Позаду шпортався, б'ючись об дерева, син. Він не вмів орієнтуватися в пітьмі. Ще надто малий, і слова докору так і не злетіли з моїх вуст. Я зупинився. – Візьми мене за руку, – сказав я. – Я міг би сказати «Дай свою руку», а сказав «візьми мене за руку». Дивно. Але стежка була надто вузька, щоб ми могли йти поряд. Тож я відвів руку назад, і син вчепився за неї, здається, з удячністю. Отак ми й підішли до замкненої на ключ дерев'яної хвіртки з просвітами. Я відімкнув і відступив убік, щоб син пройшов першим. Озирнувся на будинок. Гайок почасти закривав його. Зубчатий гребінь даху і єдиний комин з чотирма димарями насилу вирізнялися на тлі неба, де заслинилось кілька утоплених зірок. Я підставив своє обличчя отій пахкій чорній рослинній масі, яка належала мені і з якою я міг робити що завгодно, й ніхто не сказав би мені жодного слова. Там було повно співочих птахів із головою під крилом, які не боялися нічого, бо знали мене. Мої дерева, кущі, квітники, маленькі галявинки, – здається, я любив їх. Якщо я і стинав коли-небудь гілку чи квітку, то тільки задля добра самих рослин, щоб вони росли міцніші та щасливіші. Але відтинав, згнітивши серце. А втім, усе просто, бо я різав не сам, а наказував Кристі. Я не вирощував овочів. Десь отам недалеко й курник. Я брехав, кажучи, що мав індички тощо, бо мав лише кілька курей. Там була й сіра курка, але не на сідалі разом з рештою, а на землі, в кутку, в поросі, віддана на ласку пацюкам. Півень уже не підходив до неї, щоб люто вискочити наверх. Якщо вона не одужає, недалеко той день, коли решта курей, поєднавши зусилля, розшматують її дзьобами й пазурами. Все мовчить. Я мав напрочуд чутливе вухо, та аж ніяк не музичний слух. Я почув той любий шум, створюваний дрібненьким переступанням, нервовим посмикуванням крилець, ледь чутним, одразу притлумленим кудкудаканням, – шум курей уночі, що замовкає задовго до світанку. Скільки вечорів я з насолодою прислухався до нього, кажучи собі: «Завтра я вільний». Отак, обернувшись, я востаннє поглянув на своє невеличке майно, перше ніж покинути його, сподіваючись застати все в цілості.
На вулиці, замкнувши хвіртку на ключ, я сказав синові:
– Ліворуч.
Я давно вже зрікся прогулянок із сином, попри властиве мені колись палке бажання ходити на них. Найкоротший вихід разом з ним одразу ставав якоюсь карою для мене, бо він страшенно плутав напрями. Натомість, бувши сам, він, здається, знав усі шляхи навпрошки. Коли я посилав його до бакалійника, або до пані Клеман, або навіть ще далі, на автостраду пошукати зерна, він повертався вдвічі швидше, ніж якби повернувся я, й навіть не біг. Я не хотів, щоб бачили, як мій син пустує на вулицях, немов ті бовдури, з якими він потай спілкувався. Ні, я хотів, щоб він ходив, як я, швидкою дрібною ходою, піднявши голову, рівно та економно дихаючи, вимахуючи руками, не дивлячись ні праворуч, ні ліворуч, вдаючи, ніби нічого не бачиш, тоді як насправді пильно придивляючись до найменших подробиць дороги. Але зі мною він неодмінно поводився якнайгірше, досить було вийти на перехрестя або на місце якогось відгалуження, як він збивався з належної дороги, тієї, яку обрав я. Не думаю, щоб син робив те навмисне. Просто, покладаючись на мене, він уже не звертав уваги на те, що робить, не дивився, куди йде, і ступав машинально, занурившись у своєрідний сон. Можна було б сказати, ніби його всмоктують усі отвори, де він може зникнути. Отож ми взяли собі за звичай гуляти кожен окремо. Єдиною прогулянкою, яку ми регулярно здійснювали разом, був похід у неділю від дому до церкви. Затершись у юрбу вірних, мій син уже не був самотній зі мною. Він був частиною того слухняного стада, яке ще раз ішло дякувати Господові за милосердя і благати прощення й ласки, а потім, покріпивши душу, поверталося з церкви до інших задоволень.
Я зачекав, поки син повернеться, а потім вимовив слова, які мали раз і назавжди залагодити це питання:
– Ти станеш позаду мене і йтимеш за мною, – сказав я.
Такий розв'язок був задовільний у багатьох аспектах, Але чи здатний він іти за мною? Чи не настане фатальна мить, коли син підніме голову й побачить, що він сам, у незнайомому місці, а я, виринувши з роздумів, обернуся й побачу, що він зник? Якусь мить я обдумував, чи не прив'язати його до себе довгою мотузкою, обидва кінці якої будуть закручені нам навколо пояса. Є багато способів привернути до себе увагу, тягнучи когось на буксирі, і я не був певен, що цей спосіб належить до задовільних. Адже син міг би мовчки розв'язати свої вузли і втекти, лишивши мене самого долати мій шлях і тягнути позаду себе в куряві довгу мотузку, немов громадянин з Кале. І це аж до миті, коли мотузка, зачепившись за щось нерухоме чи важке, стримає мій порив. Отож годилося б, замість м'якої та тихої мотузки, взяти ланцюг, але думати про таке вже не годилося. Проте я однаково думав, якусь мить розважався, думаючи про це, уявляючи себе не в такому недосконалому світі і з'ясовуючи, як саме, маючи у своєму розпорядженні тільки звичайний ланцюг, без ніяких залізних нашийників, наручників, кайданів, я міг би так прикувати сина до себе, щоб він уже не мав змоги потай утекти. Але це проста технічна проблема, і я б розв'язав її в разі потреби. А втім, я вже уявляв собі образ сина, що йде не позаду мене, а попереду. Розмістившись отак відносно нього, я б міг не спускати з нього ока і втручатися, тільки-но він зробить бодай один хибний рух. Але, крім того, що під час цього походу я мав виконувати ще й інші ролі, ніж роль наглядача чи проводиря, перспектива, що я не зможу і кроку ступити, не мавши перед очима оту понуру й пухляву малу постать, була нестерпна мені.
– Іди сюди! – крикнув я. Адже, почувши від мене, що треба брати ліворуч, він одразу й повернув ліворуч, немов таки вирішив доконати мене. Зіпершись на парасольку, схиливши голову, немов під тягарем прокляття, схопившись пальцями вільної руки за планку хвіртки, я був нерухомий, мов статуя. Отож син повернувся вдруге.
– Я тобі сказав іти за мною, – дорікнув я, – а ти пішов уперед.
То був період літніх вакацій. Спереду на зеленому шкільному кашкеті сина видніли вигаптовані золотом його ініціали й голова оленя або вепра. Кашкет сидів на його великому білому черепі з точністю шапочки на жолуді. Саме отак він і полюбляв його вдягати. Не знаю чому, але головні убори, вдягнені без найменших відхилень від вертикалі, страшенно дратують мене. Ну а плащ, замість перекинути його через руку або через плече, він згорнув у грудку і тримав обома руками на животі. Ось він стоїть переді мною, розчепіривши свої великі ступні, підігнувши коліна, випнувши живіт, проваливши груди, задерши підборіддя, роззявивши рота, в позі нестеменного йолопа. Я, мабуть, теж створював враження, що стою вертикально тільки завдяки парасольці та хвіртці.
– Ти здатний іти за мною? – нарешті спромігся я вимовити. Син не відповів. Але я вловив його думку не менш виразно, ніж якби він висловив її: «А ти здатний мене вести?» На дзвіниці любої мені церкви пробамкало північ. Пусте. Таж я вже не вдома. Я став перебирати в голові, де міститься те все, в чому я маю потребу, яку улюблену річ син міг прихопити з собою. – Сподіваюся, – заговорив я, – ти не забув свого скаутського ножа, він нам може стати в пригоді. – Той ніж мав, окрім п'яти або шести лез першої необхідносте, коркотяг, консервний ключ, шило, викрутку, лапку і не знати які інші корисні штучки. Цей ніж я подарував синові з нагоди його першої нагороди за історію та географію, дисциплін, що їх з невідомих причин взаємоототожнювали у школі, де він навчався. Останній ледацюга в усьому, що стосувалося літератури й так званих точних дисциплін, син не мав собі рівні, коли йшлося про дати битв, революцій, реставрацій та інших звитяг людського роду на його повільному шляху вгору до світла, а також про кордони країн та висоту гірських вершин. Такі здобутки цілком були варті туристичного ножа. – Тільки не кажи мені, що ти лишив його вдома, – додав я.
– Звісно, ні, – відповів син з гордістю та втіхою, вдаривши себе по кишені.
– Гаразд, давай його мені, – звелів я. Син, природна річ, не відповів. Він не мав звички розуміти, про що йдеться, з першого разу. – Дай мені ніж! – загорлав я. Він дав. А що, по-вашому, він міг би зробити, бувши зі мною сам на сам уночі й без свідків? Я вчинив так тільки задля його добра, щоб не дати йому збитися на манівці. Адже там, де ніж скаута, там і серце його, хіба що він має гроші купити собі іншого, але у випадку мого сина ситуація була не така. Він ніколи не брав із собою грошей, бо не мав у них потреби.
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27