Ну т ладно, — мне становилось еще смешнее. Будь, что будет.
Я села в машинку принца Альберта, т мы отправились в путь. В Сан-Тропе хватает приличных ресторанов, но выбран был какой-то мало мне известный. Не могу сейчас точно вспомнить, о чем говорил принц Альберт, но на десятой минуте ужина он начал меня раздражать. «Ты не так прижала локти, — говорил он, — это ОЧЕНЬ грубое нарушение этикета!» То же касалось вилки, бокала, кусков, отрезаемых мной. М-да… Принцессой быть не просто… — с долей грусти подумала я. А потом меня вдруг осенило: «Какого черта?!» Я ведь не Золушка и не дура, мечтающая об одном — удачно выйти замуж. Я всего и всегда добиваюсь сама.
«Знаешь, что? — сказала я Альберту, — ты ведь принц?»
Он с благоволением кивнул.
«Значит, можешь выполнить мое заветное желание?»
Он уже слегка озаботился.
«Да ладно, ничего страшного просить не буду. У меня и так все есть. Просто… достань мне где-нибудь черной смородины. Или компота. Или варенья из нее».
Немного шокированный принц позвал официанта и шепотом сообщил ему, чего желает мадемуазель. Не поверите — желание исполнилось! И даже быстрее, чем я думала. Моя большая (а я просила именно такую) банка конфитюра была у меня в руках. Я бесцеремонно открыла ее и схватилась за ложку. Шок, который уже начал проходить у Альберта, возвращался.
«Ты… Ты НЕПРАВИЛЬНО ДЕРЖИШЬ ЛОЖКУ!!!» — завопил он и тут же замолк — солидная порция варенья, катапультированная из моей банки, придала его лицу новый оттенок.
«Да, наверное, не получится у нас с рождением наследников…» — подумала я и молча вышла в южную ночь. И баночку с собой захватила.
Что ж, с тех пор, я думаю, вкус черной смородины будет напоминать мне о моем, хи-хи, Прекрасном Принце…
— Ну и дура ты… — едв а что не плаче т блондинка.
— Сама ты дура, — радуется рыжая. — А Кристину, кстати, опять повысить собираются. В проект войдет еще пять стран. Я вот думаю — может, стоит подключить Монако?…»
Завіса, бляха-муха.
Коротше, я тупила, як могла. Ставила смайлики в усіх мінімально придатних для сміху місцях. Час від часу я аж сама пищала від пошлоти створюваного продукту. Втім, гидота мого письмового продукту таки не зрівнялася з гидотою т.зв. продукту харчового споживання.
«Привіт Катакано!
Дякую за текст.
Дійсно, шкода, що ти не отримала мій мейл із додатковою інфою. це б допомогло.
Щодо тексту: як для виводу нового бренду, що позиціонується у дорогому сегменті, забагато стьобу.
Нажаль. в нас немає часу на переробки.
Думаю, для тебе набагато природніше було б писати для Шейка. Як будемо щось нове розробляти для нього обов'язково запросимо тебе до тендера копірайтерів. Натхнення тобі і гарного тижня.
Віка»
Такий от був лист від хорошої дєвучки.
— ААААА!!!! Бу-га-га!!!! От воно — моє істинне покликання! Моя суть! Мій шлях у житті, фінал страдницьких пошуків самоідентичності! ПИСАТИ ДЛЯ ШЕЙКА !!!!!! Да, природно. Нічо не скажеш. От хоча би з огляду на його склад.
— Їх напій схожий на генетично змінене лайно, — каже Кася. Вона й сама копірайтер. Вигадуючи рекламу «кока-колі», погано спала через усвідомлення того, що її роботодавець роз'їдає печінку наївним споживачам фосфорною кислотою.
— Не знаю, не знаю… По-моєму, ми їм не-фіговий комплімент зробили тоді на зустрічі. Ну, коли з Майнесом прийшли. Віка-бренд-менеджер іще нам дала продеґустувати чутарік того. Ну, щоби не втруїти…
— І?
— Ну, а я сказала, що ця шняга схожа на сперму Сатани. І що так Майнес раніше називав згущонку. Він просто солодкого не любить.
А цей їх «Кірмель» — він ще й рожевий був… Сперма Сатани після ядерної зими.
— М-да, — протягує Кася. Вона ще так дуже прикольно одну брову при цьому підіймає, -а взагалі, споживачі самі себе труять.
— Атож! Тільки наштовхують їх на це рекламісти. Беруть за руку, як дітей-олігофренів, і підводять під біґ-борд: нате от, споживайте, мазафакери! Тож я подумала, що якщо вже когось і мушу втруїти, то ліпше цих дєвучок-пиздось напудрених (вони ж таргет-груп ), що їздять на міні-карах і мріють про всьо зразу: «Кар'єра — багатий чоловік — розумні діти -погашені кредити — старість у подорожах — гарний надгробок».
— Я би ні за що не пила коктейль з таким дизайном пляшки…
— Ну ти ж і не пудришся…
— Ги.
— Ги-ги.
Не встиг тоді Майнес полетіти в свої теплі краї, як зі своїх холодних (звідти, де ведмеді на ланцюгах ходять, шапки-ушанки і замети по самі яйця — коротше, з Москви (bingo!) повернувся Аскольд. Втім, повернувся не до мене, а в якусь там мрачну зйомну квартиру поблизу вокзалу. Бррр. Бо ми ж із ним у сварці офіційній і все таке. В мене своє життя, у нього своє. (Чи як там кажуть?) В мене свої революційні справи, у нього свої. Я дійсно дуже шкодувала, що він пропускає тут помаранчеве паті — його машина з російськими номерами, замотана у помаранчеві стрічки, лякала би лякливого лоха-кон'юнктурника і додавала би ентузіазму сміливцеві. Але вже було, так як було.
Ми навіть з Аскольдом зустрілися, чемно прогулялися по набережній, чемно одне одному розповіли анекдоти і чемно розцілувалися у щічки. Я спитала його, якого біса він знімає помешкання, а він сказав:
— Аби тобі не заважати. У тебе ж там друзі, тусовки і все таке. А я, там що буду?
Гм. Друзі-тусовки. Аскольд у цьому плані раніше був святим чоловіком — дуже навіть героїчно зносив моїх друзів-чоловіків і терпляче слухав баляндраси моїх коліжанок-жінок, коли вони витончено поливали гівном чоловіків і вводили мене в курс своїх нових любовних афер і останніх косметичних придбань.
— Моїх друзів уже нема, — довірливо кажу я. — Були і загули. Приїздили на два дні. Та й то на революцію.
Аскольд однаково не хоче йти додому. Щось тут не так. Після довгих шпигунських пристрастей, я таки витягаю з нього зізнання:
— Бо до мене тут приїдуть…
— Хто? — питаю я.
— Друзі! — він ніяково сміється.
— Угумсь. Вікуся?
— Так…
О, як мило! Ії величність екс-вайф ступлять граційною ніжкою на хохляцькі землі! Бравіссімо!
— Слухай, так це ж класно! То хай і вона до нас приїздить. Наша ж квартирка куди нормальніша за те, що ти описуєш. А вона у тебе дєвушка зманіжена, звикла до порядних умов. Я навіть ванну для неї помию і шкарпетки з трусами поскладаю.
— Та ні… Дуже дякую. Ти люб'язна дуже.
— Та йди до сраки! Як ти зі мною говориш?! Я тобі що — тьотя-катя?!
— Нє, ти тьотя Ката.
— Ну, я не знаю. Якось так незручно… Пішли хоч погодую тебе чим-небудь нормальним.
Ні, це я не на те натякаю, що Вікуся не вміє готувати — вона чудово варить картопляне пюре! — це я про те, що Аскольд, за своєї відсутності в Києві, жер, певно, хіба що чіпси, снікерси і кока-колу. Бррр.
Він погоджується. Я годую його дуже смачним салом. Так-так. Салом. Український кіч — найздоровіший кіч на світі. Аскольд із цим погоджується. А потім їде на летовище.
Наступного дня ми домовляємося зустрітися у тому ж «Барабані». Я, моя сестриця Нона, мій друг-фотограф Паша і моя подруга-рекла-містка Кася сидимо й чекаємо Аскольда з Вікою. Я трохи нервую, я ж тьотька, як не як.
І от — нарешті — вніманіє — марш!!! ВОНИ ЗАХОДЯТЬ. Аскольд попереду, вона за ним. Гарна така, чорнява. Але ж тьотька в мені бере своє:
Не така вона вже й гарна, — думаю я, одночасно заковтуючи пиво й кивком голови вітаючись із Аскольдом та його ексою.
Якась шаленість цього року — стільки моїх добрих друзів розвелися. — це я кажу швидко і тихо до своєї сестри. Була би стервою, сказала би голосно і томно як-небудь. А так — я це ж я, і на фіг травмувати психіку і так уже травмованій дєвучці.
— Прівєт, — каже дєвучка російською. Я, знаючи, як вона ненавидить «хохлушок», кажу:
— Привіт. Я — (кажу своє ім'я). Приємно. Доєднуйся. — (Ловлю дивну тінь задоволення від того, що два останніх слова вона точно не второпала).
Вона, здається, посміхається своїми білими зубами й вищипаними бровами. Я свої ніколи не щипаю, це гидко і боляче, та й не заростають у мене очі. І ноги не заростають. А от вона — брууунетка. Хоч і фарбована. У брюнеток на ногах ростуть густі і теплі кущі. Цікаво, фарбовані брюнетки фарбують ці кущі, перш ніж зголити їх?
Вона шушукається з Аскольдом, а я з неприємністю чую, що мій голос звучить занадто гучно і збуджено. Заїдаю його кульками смаженого сиру, запиваю пивом.
У неї трохи довгий ніс, думаю я. І волосся блищить доволі штучно, і в очах порожняк. Хоча ні, про цей порожняк — точніше, про відсутність родзинки — я подумаю вже десь пізніше. Поки я думаю про те, що вона — красива дівчина (жінка? В неї дитині 4 роки), зростом ще менша за мене (що мене аж навіть ображає), і одягнута у придбані Аскольдом шмотки. Все дуже спортивне і дуже дороге. Я, як завжди — Міс Берлінський Секонд Хенд.
Говоримо про вибори, ясна річ. Говорити про будь-що інше — ознака політичної несвідомості чи, як мінімум, не українського громадянства і резиденства. 5 хвилин ввічливості і російської мови для новоприбулої. Кася, як моя добра подруга, рятує ситуацію політ-анекдотами і повільним поясненням дєвушці якихось усім нам відомих фактів. Дєвушка виховано слухає, киває, сміється в належних місцях. Аскольд сидить дуже тихо. Здуру пишу йому якийсь телячо-ніжний SМS, екса хапається за його телефон, читає моє повідомлення, змовницьки посміхається мені, відтак Аскольдові, й аж потім передає йому телефон. Аскольд кидає погляд на екранчик і запихає телефон куди подалі. В мені у цю мить вмирає від проносу остання еманація романтичної особистості. Як же я вас всіх ненавиджу.
Віка— екса (фак, постійно забуваю її ім'я чомусь -ніби ж і не Наташа вона, а я схиляюся до евфемізмів) поводиться так, як годиться поводитися красивій дєвушці. Така підкреслено розкута, білозубо усміхнена, все їй тут так подобається — просто страх. Я починаю згасати. Я часто згасаю в компанії красивих дєвушок, коли не маю бажання виблискувати красномовністю чи екстравагантністю. В мене не нафарбована мармиза, велетенські 2 зелені ока, 2 тоненькі руді хвостики, один природно червоний великий рот, якому трохи бракує окресленості…
Помалу я починаю відловлювати кайф від своєї некрасивості. Вона — як комфортний одяг. Дуже зручно бути зростом метр шістдесят. Зручно мати таку собі ніяку пику, яку, проте, легко перетворити в будь-що за допомогою мейк-апу. Тільки в дупу мейкап. Віва Віки і їх вищипані брови.
— Це в тебе ніяка пика? Ну ти й дурна!
А це вже, вибачте, неправда. Ні фіга я не дурна, ну, хіба що лиш деколи. Зато удєлаю любу красавіцу, це да.
— Так ти і є красавіца.
— Тоді удєлаю себе. Ех, це я вмію…
І на мої сиві яйця зелено-сірою прищепкою налізає черговий напад самознищення.
У вас таке буває?
Коли себе раптом щосили починаєш ненавидіти за те, що ти злий, за те, що нікому не вірний (навіть, здається, собі, що найбільше трафляє), за те, що маєш нахабність випорскувати галони жовчі на інших, ні в чому неповинних середньостатистичних людей.
— Тьху, і тут я за своє.
В результаті все твоє нутро мокріє, набухає і розривається назовні сльозами. Геть нічого спільного з сексом у цій процедурі немає.
— Ти красуня. Твоє волосся пахне снігом, а з рота — м'ятною жувачкою… Завжди, навіть коли ти їж не те і не там, і коли п'єш вино перед сном, а потім довго спиш…
Чи були ті слова про мене? Чи казав їх Аскольд про мене? Чи сказав їх Аскольд? А ви не задумувалися над тим, смердить чи ні у вашої коханки чи коханця з рота після сну?
Це продовжується, видовжується не минається…
Вибори Президента. 2004 рік. Такий суцільний сон, коли головне — не проспати Україну. Щоби не було, за зразком 94-го, історії того «ЯК МИ ПРОЇБАЛИ ЄВРОПУ».
— Ющенку — так, Януковичу — фак! — радісно читає хтось із перехожих напис на нашій хусточці.
— Ага… — сумно посміхаюся я і відразу ж похоплююся, що слабнути зараз не час.
— Я не впізнаю свій голос, ти знаєш? кажу Аскольдові.
В мене болить серце і чомусь нижні зуби, я думаю про те, що в дітей, сильних чоловіків і гарних жінок на Майдані Незалежності намокли зараз ноги. Дивлюся, як навскіс падає з неба мокрий сніг і не розумію:
— Чому Бог посилає нам цю погоду? Ватикан же молиться за Україну…
— Ага, — погоджується він. — Іще за нас молиться Шрьодер, Квашнєвський, США, Грузія…
— Знаєш, — кажу Аскольдові, — ненавиджу цю революцію за одну річ.
— Яку?
— Ту, що треба колготи під штани вдягати. І в них запихати футболку. Тоді ти як ковбаса і тобі незручно. Інакше — холодно.
— Угу… — він колготів не вдягає і в нього вже болять нирки.
— А знаєш, за що люблю?
— Ну?
— За те, що тепер я знаю: в українців є нормальні обличчя. Обличчя не-лохів. Не-сірих, незашуганих. Вони не бояться яскравого кольору з рота після сну? {вибачаються одне перед одним, коли наступають на ноги. Обличчя не-натовпу. Кожен прийшов за чимось своїм. Не за стадним. Прийшов і приїхав, бо не хоче, щоби його і надалі мішали з постсовєцьким невмирущим лайном. Кожен уже змучився встилатися за свою Батьківщину.
Такої сили і незламності я не чекала. Ніхто не чекав.
На стіні підземки перетину Хрещатика й бульвару Хмельницького хтось намалював барвистий листок канабісу і написав одвічне «LEGALIZE!»
— Ну, ясно. Якщо все, то й відразу. Легалізуйте маріхуану, і через кому тоном вибачення «І LAVE YOU!»
— Ну, і як тебе не любити, народе вкраїнський?!
— Ага. Ти любиш. Систематично. — (Натякаю на наш якісно-регулярний секс). — До речі, валимо завтра пікетувати посольство твоєї родіни-матєрі?!
— Валимо! — з готовністю відказує Аскольд.
— Домовилися. Головне, проснися завтра, революціонерка. А то потриндіти ти любиш, а потім дрихнеш до першої.
— Акі багєма срана, нє?
— Акі багєма. Срана.
Відтак ми дуже довго не можемо заснути — нервове перезбудження. В кожному ритмічному звуці вчувається скандування мільйонної туси.
— Хочу, щоби це ніколи не скінчилося, — каже Аскольд, — бо такої революції ще світ не бачив.
— Угу.
— Вона як та баба ваша з колони — з вінком на голові, з караваєм у руках, із батоном в зубах. Тьолки в норкових шубах носять термоси, студентам, братва роздає цукерки — їбанутися!
Я загадково посміхаюся. Чи просто щасливо посміхаюся.
Щасливими в ці дні були не тільки охуєнні чуваки з наметового містечка чи лобур типу нас із Аскольдом. Відверті підараси та ловили свій кайф від революції.
— Ой, та ви що! — з піною на вустоньках ріденьким-гиденьким пушком вихвалявся перед одногрупницями Тарасик Керечан із Закарпаття, — та нащо було додому їхати?! — (Це про те, що навіть у його КНУ з явно-славно прокучмівським ректором студентів відпустили з пар на мітинги). — Мені мама дзвонить, питає, та чо ти додому не їдеш, а я їй: МАМО! ТА ВИ ШО!!! Я ТУТ СТІЛЬКИ ГРОШЕЙ ЗЕКОНОМИВ -КОЖЕН ДЕНЬ ЇЗДИВ З ОБЩАГИ НА МАЙДАН ПОПОЇСТИ!
Підарок— викладацька підлиза Керечан гордо заявляє про те, що він: «Кар'єрист, так. І одної дня я стану депутатом».
Р.S.
Тепер, коли ті всі події вже в історії, результати починають проростати, а помаранчевй колір, попри колір революції, зробився кольором попси (масовий продаж шаликів-шапо чок-футболочок для дєвочок, що в холод сиділи вдома, а тепер швиденько підмазалися пі кон'юнктуру: «ми — дєті рєвалюциї!»), все здається трохи нереальним.
Групи штибу «Капітан Пемзи» зібрали нехилі дивіденди за свій могутній піар на Майдані, під помаранчевих подій. Чувак, що волав: до вас не як політик, а як простий музикант прийшов!!!» (правильно, бо який ти, на хрєн, політик, слинявчику?) тепер за концерт своєї групи бере 50 тисяч долларів, а не 20, як раніше.
15 канал — канал небрехливих новин — який и всі так дивилися, підтримували і любили, особі директора Юрія Тиця відмовляється «ати в ефір кліп українського альтернативного гурту «Пухнасті Насті» замість кліпів одного російськомовного співака (гроші за їх ефір уже заплачено, він просто благородно захотів подарувати пацанам ротацію). Аргументував це шанований так: «Якщо ми вас візьмемо за ці, що він уже нам заплатив, гроші, ви не заплатите нам більші гроші, а в цьому сезоні (у нас же рейтинги піднялися!) ми вже беремо більше. То нащо нам на вас втрачати?!» Така от, хлопці, українська ідея, пиріжки і пончики.
Наше авто з російськими номерами часто-густо підрізають, притискають до обочини і облаюють із вікон чуваки з почепленими аккурат після остаточного оголошення результатів виборів (Ааааа! Лучьше позна, чєм нікагда-а-а!!!) помаранчевими стрічками.
Смішно і весело. Але ми чекаємо. І віримо. І не хочемо звідси нікуди валити. Ми як те грузинське немовля, що народилося під час грузинської революції. На час наших подій малечі сповнився один рочок. Батьки стільки часу проводили коло приймачів, слідкуючи за українським помаранчем, що ледь не найкращим словом із лексикону дитинчати було слово «Ю-ЩЕН-КО!»
Hm. It’s not about loyaly. It’s about hope.
Людина, що дивиться на мене з високого дзеркала, мало мені знайома. Вона старша і серйозніша — куди старша і куди серйозніша, ніж я. Це ж нібито моє відображення.
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19
Я села в машинку принца Альберта, т мы отправились в путь. В Сан-Тропе хватает приличных ресторанов, но выбран был какой-то мало мне известный. Не могу сейчас точно вспомнить, о чем говорил принц Альберт, но на десятой минуте ужина он начал меня раздражать. «Ты не так прижала локти, — говорил он, — это ОЧЕНЬ грубое нарушение этикета!» То же касалось вилки, бокала, кусков, отрезаемых мной. М-да… Принцессой быть не просто… — с долей грусти подумала я. А потом меня вдруг осенило: «Какого черта?!» Я ведь не Золушка и не дура, мечтающая об одном — удачно выйти замуж. Я всего и всегда добиваюсь сама.
«Знаешь, что? — сказала я Альберту, — ты ведь принц?»
Он с благоволением кивнул.
«Значит, можешь выполнить мое заветное желание?»
Он уже слегка озаботился.
«Да ладно, ничего страшного просить не буду. У меня и так все есть. Просто… достань мне где-нибудь черной смородины. Или компота. Или варенья из нее».
Немного шокированный принц позвал официанта и шепотом сообщил ему, чего желает мадемуазель. Не поверите — желание исполнилось! И даже быстрее, чем я думала. Моя большая (а я просила именно такую) банка конфитюра была у меня в руках. Я бесцеремонно открыла ее и схватилась за ложку. Шок, который уже начал проходить у Альберта, возвращался.
«Ты… Ты НЕПРАВИЛЬНО ДЕРЖИШЬ ЛОЖКУ!!!» — завопил он и тут же замолк — солидная порция варенья, катапультированная из моей банки, придала его лицу новый оттенок.
«Да, наверное, не получится у нас с рождением наследников…» — подумала я и молча вышла в южную ночь. И баночку с собой захватила.
Что ж, с тех пор, я думаю, вкус черной смородины будет напоминать мне о моем, хи-хи, Прекрасном Принце…
— Ну и дура ты… — едв а что не плаче т блондинка.
— Сама ты дура, — радуется рыжая. — А Кристину, кстати, опять повысить собираются. В проект войдет еще пять стран. Я вот думаю — может, стоит подключить Монако?…»
Завіса, бляха-муха.
Коротше, я тупила, як могла. Ставила смайлики в усіх мінімально придатних для сміху місцях. Час від часу я аж сама пищала від пошлоти створюваного продукту. Втім, гидота мого письмового продукту таки не зрівнялася з гидотою т.зв. продукту харчового споживання.
«Привіт Катакано!
Дякую за текст.
Дійсно, шкода, що ти не отримала мій мейл із додатковою інфою. це б допомогло.
Щодо тексту: як для виводу нового бренду, що позиціонується у дорогому сегменті, забагато стьобу.
Нажаль. в нас немає часу на переробки.
Думаю, для тебе набагато природніше було б писати для Шейка. Як будемо щось нове розробляти для нього обов'язково запросимо тебе до тендера копірайтерів. Натхнення тобі і гарного тижня.
Віка»
Такий от був лист від хорошої дєвучки.
— ААААА!!!! Бу-га-га!!!! От воно — моє істинне покликання! Моя суть! Мій шлях у житті, фінал страдницьких пошуків самоідентичності! ПИСАТИ ДЛЯ ШЕЙКА !!!!!! Да, природно. Нічо не скажеш. От хоча би з огляду на його склад.
— Їх напій схожий на генетично змінене лайно, — каже Кася. Вона й сама копірайтер. Вигадуючи рекламу «кока-колі», погано спала через усвідомлення того, що її роботодавець роз'їдає печінку наївним споживачам фосфорною кислотою.
— Не знаю, не знаю… По-моєму, ми їм не-фіговий комплімент зробили тоді на зустрічі. Ну, коли з Майнесом прийшли. Віка-бренд-менеджер іще нам дала продеґустувати чутарік того. Ну, щоби не втруїти…
— І?
— Ну, а я сказала, що ця шняга схожа на сперму Сатани. І що так Майнес раніше називав згущонку. Він просто солодкого не любить.
А цей їх «Кірмель» — він ще й рожевий був… Сперма Сатани після ядерної зими.
— М-да, — протягує Кася. Вона ще так дуже прикольно одну брову при цьому підіймає, -а взагалі, споживачі самі себе труять.
— Атож! Тільки наштовхують їх на це рекламісти. Беруть за руку, як дітей-олігофренів, і підводять під біґ-борд: нате от, споживайте, мазафакери! Тож я подумала, що якщо вже когось і мушу втруїти, то ліпше цих дєвучок-пиздось напудрених (вони ж таргет-груп ), що їздять на міні-карах і мріють про всьо зразу: «Кар'єра — багатий чоловік — розумні діти -погашені кредити — старість у подорожах — гарний надгробок».
— Я би ні за що не пила коктейль з таким дизайном пляшки…
— Ну ти ж і не пудришся…
— Ги.
— Ги-ги.
Не встиг тоді Майнес полетіти в свої теплі краї, як зі своїх холодних (звідти, де ведмеді на ланцюгах ходять, шапки-ушанки і замети по самі яйця — коротше, з Москви (bingo!) повернувся Аскольд. Втім, повернувся не до мене, а в якусь там мрачну зйомну квартиру поблизу вокзалу. Бррр. Бо ми ж із ним у сварці офіційній і все таке. В мене своє життя, у нього своє. (Чи як там кажуть?) В мене свої революційні справи, у нього свої. Я дійсно дуже шкодувала, що він пропускає тут помаранчеве паті — його машина з російськими номерами, замотана у помаранчеві стрічки, лякала би лякливого лоха-кон'юнктурника і додавала би ентузіазму сміливцеві. Але вже було, так як було.
Ми навіть з Аскольдом зустрілися, чемно прогулялися по набережній, чемно одне одному розповіли анекдоти і чемно розцілувалися у щічки. Я спитала його, якого біса він знімає помешкання, а він сказав:
— Аби тобі не заважати. У тебе ж там друзі, тусовки і все таке. А я, там що буду?
Гм. Друзі-тусовки. Аскольд у цьому плані раніше був святим чоловіком — дуже навіть героїчно зносив моїх друзів-чоловіків і терпляче слухав баляндраси моїх коліжанок-жінок, коли вони витончено поливали гівном чоловіків і вводили мене в курс своїх нових любовних афер і останніх косметичних придбань.
— Моїх друзів уже нема, — довірливо кажу я. — Були і загули. Приїздили на два дні. Та й то на революцію.
Аскольд однаково не хоче йти додому. Щось тут не так. Після довгих шпигунських пристрастей, я таки витягаю з нього зізнання:
— Бо до мене тут приїдуть…
— Хто? — питаю я.
— Друзі! — він ніяково сміється.
— Угумсь. Вікуся?
— Так…
О, як мило! Ії величність екс-вайф ступлять граційною ніжкою на хохляцькі землі! Бравіссімо!
— Слухай, так це ж класно! То хай і вона до нас приїздить. Наша ж квартирка куди нормальніша за те, що ти описуєш. А вона у тебе дєвушка зманіжена, звикла до порядних умов. Я навіть ванну для неї помию і шкарпетки з трусами поскладаю.
— Та ні… Дуже дякую. Ти люб'язна дуже.
— Та йди до сраки! Як ти зі мною говориш?! Я тобі що — тьотя-катя?!
— Нє, ти тьотя Ката.
— Ну, я не знаю. Якось так незручно… Пішли хоч погодую тебе чим-небудь нормальним.
Ні, це я не на те натякаю, що Вікуся не вміє готувати — вона чудово варить картопляне пюре! — це я про те, що Аскольд, за своєї відсутності в Києві, жер, певно, хіба що чіпси, снікерси і кока-колу. Бррр.
Він погоджується. Я годую його дуже смачним салом. Так-так. Салом. Український кіч — найздоровіший кіч на світі. Аскольд із цим погоджується. А потім їде на летовище.
Наступного дня ми домовляємося зустрітися у тому ж «Барабані». Я, моя сестриця Нона, мій друг-фотограф Паша і моя подруга-рекла-містка Кася сидимо й чекаємо Аскольда з Вікою. Я трохи нервую, я ж тьотька, як не як.
І от — нарешті — вніманіє — марш!!! ВОНИ ЗАХОДЯТЬ. Аскольд попереду, вона за ним. Гарна така, чорнява. Але ж тьотька в мені бере своє:
Не така вона вже й гарна, — думаю я, одночасно заковтуючи пиво й кивком голови вітаючись із Аскольдом та його ексою.
Якась шаленість цього року — стільки моїх добрих друзів розвелися. — це я кажу швидко і тихо до своєї сестри. Була би стервою, сказала би голосно і томно як-небудь. А так — я це ж я, і на фіг травмувати психіку і так уже травмованій дєвучці.
— Прівєт, — каже дєвучка російською. Я, знаючи, як вона ненавидить «хохлушок», кажу:
— Привіт. Я — (кажу своє ім'я). Приємно. Доєднуйся. — (Ловлю дивну тінь задоволення від того, що два останніх слова вона точно не второпала).
Вона, здається, посміхається своїми білими зубами й вищипаними бровами. Я свої ніколи не щипаю, це гидко і боляче, та й не заростають у мене очі. І ноги не заростають. А от вона — брууунетка. Хоч і фарбована. У брюнеток на ногах ростуть густі і теплі кущі. Цікаво, фарбовані брюнетки фарбують ці кущі, перш ніж зголити їх?
Вона шушукається з Аскольдом, а я з неприємністю чую, що мій голос звучить занадто гучно і збуджено. Заїдаю його кульками смаженого сиру, запиваю пивом.
У неї трохи довгий ніс, думаю я. І волосся блищить доволі штучно, і в очах порожняк. Хоча ні, про цей порожняк — точніше, про відсутність родзинки — я подумаю вже десь пізніше. Поки я думаю про те, що вона — красива дівчина (жінка? В неї дитині 4 роки), зростом ще менша за мене (що мене аж навіть ображає), і одягнута у придбані Аскольдом шмотки. Все дуже спортивне і дуже дороге. Я, як завжди — Міс Берлінський Секонд Хенд.
Говоримо про вибори, ясна річ. Говорити про будь-що інше — ознака політичної несвідомості чи, як мінімум, не українського громадянства і резиденства. 5 хвилин ввічливості і російської мови для новоприбулої. Кася, як моя добра подруга, рятує ситуацію політ-анекдотами і повільним поясненням дєвушці якихось усім нам відомих фактів. Дєвушка виховано слухає, киває, сміється в належних місцях. Аскольд сидить дуже тихо. Здуру пишу йому якийсь телячо-ніжний SМS, екса хапається за його телефон, читає моє повідомлення, змовницьки посміхається мені, відтак Аскольдові, й аж потім передає йому телефон. Аскольд кидає погляд на екранчик і запихає телефон куди подалі. В мені у цю мить вмирає від проносу остання еманація романтичної особистості. Як же я вас всіх ненавиджу.
Віка— екса (фак, постійно забуваю її ім'я чомусь -ніби ж і не Наташа вона, а я схиляюся до евфемізмів) поводиться так, як годиться поводитися красивій дєвушці. Така підкреслено розкута, білозубо усміхнена, все їй тут так подобається — просто страх. Я починаю згасати. Я часто згасаю в компанії красивих дєвушок, коли не маю бажання виблискувати красномовністю чи екстравагантністю. В мене не нафарбована мармиза, велетенські 2 зелені ока, 2 тоненькі руді хвостики, один природно червоний великий рот, якому трохи бракує окресленості…
Помалу я починаю відловлювати кайф від своєї некрасивості. Вона — як комфортний одяг. Дуже зручно бути зростом метр шістдесят. Зручно мати таку собі ніяку пику, яку, проте, легко перетворити в будь-що за допомогою мейк-апу. Тільки в дупу мейкап. Віва Віки і їх вищипані брови.
— Це в тебе ніяка пика? Ну ти й дурна!
А це вже, вибачте, неправда. Ні фіга я не дурна, ну, хіба що лиш деколи. Зато удєлаю любу красавіцу, це да.
— Так ти і є красавіца.
— Тоді удєлаю себе. Ех, це я вмію…
І на мої сиві яйця зелено-сірою прищепкою налізає черговий напад самознищення.
У вас таке буває?
Коли себе раптом щосили починаєш ненавидіти за те, що ти злий, за те, що нікому не вірний (навіть, здається, собі, що найбільше трафляє), за те, що маєш нахабність випорскувати галони жовчі на інших, ні в чому неповинних середньостатистичних людей.
— Тьху, і тут я за своє.
В результаті все твоє нутро мокріє, набухає і розривається назовні сльозами. Геть нічого спільного з сексом у цій процедурі немає.
— Ти красуня. Твоє волосся пахне снігом, а з рота — м'ятною жувачкою… Завжди, навіть коли ти їж не те і не там, і коли п'єш вино перед сном, а потім довго спиш…
Чи були ті слова про мене? Чи казав їх Аскольд про мене? Чи сказав їх Аскольд? А ви не задумувалися над тим, смердить чи ні у вашої коханки чи коханця з рота після сну?
Це продовжується, видовжується не минається…
Вибори Президента. 2004 рік. Такий суцільний сон, коли головне — не проспати Україну. Щоби не було, за зразком 94-го, історії того «ЯК МИ ПРОЇБАЛИ ЄВРОПУ».
— Ющенку — так, Януковичу — фак! — радісно читає хтось із перехожих напис на нашій хусточці.
— Ага… — сумно посміхаюся я і відразу ж похоплююся, що слабнути зараз не час.
— Я не впізнаю свій голос, ти знаєш? кажу Аскольдові.
В мене болить серце і чомусь нижні зуби, я думаю про те, що в дітей, сильних чоловіків і гарних жінок на Майдані Незалежності намокли зараз ноги. Дивлюся, як навскіс падає з неба мокрий сніг і не розумію:
— Чому Бог посилає нам цю погоду? Ватикан же молиться за Україну…
— Ага, — погоджується він. — Іще за нас молиться Шрьодер, Квашнєвський, США, Грузія…
— Знаєш, — кажу Аскольдові, — ненавиджу цю революцію за одну річ.
— Яку?
— Ту, що треба колготи під штани вдягати. І в них запихати футболку. Тоді ти як ковбаса і тобі незручно. Інакше — холодно.
— Угу… — він колготів не вдягає і в нього вже болять нирки.
— А знаєш, за що люблю?
— Ну?
— За те, що тепер я знаю: в українців є нормальні обличчя. Обличчя не-лохів. Не-сірих, незашуганих. Вони не бояться яскравого кольору з рота після сну? {вибачаються одне перед одним, коли наступають на ноги. Обличчя не-натовпу. Кожен прийшов за чимось своїм. Не за стадним. Прийшов і приїхав, бо не хоче, щоби його і надалі мішали з постсовєцьким невмирущим лайном. Кожен уже змучився встилатися за свою Батьківщину.
Такої сили і незламності я не чекала. Ніхто не чекав.
На стіні підземки перетину Хрещатика й бульвару Хмельницького хтось намалював барвистий листок канабісу і написав одвічне «LEGALIZE!»
— Ну, ясно. Якщо все, то й відразу. Легалізуйте маріхуану, і через кому тоном вибачення «І LAVE YOU!»
— Ну, і як тебе не любити, народе вкраїнський?!
— Ага. Ти любиш. Систематично. — (Натякаю на наш якісно-регулярний секс). — До речі, валимо завтра пікетувати посольство твоєї родіни-матєрі?!
— Валимо! — з готовністю відказує Аскольд.
— Домовилися. Головне, проснися завтра, революціонерка. А то потриндіти ти любиш, а потім дрихнеш до першої.
— Акі багєма срана, нє?
— Акі багєма. Срана.
Відтак ми дуже довго не можемо заснути — нервове перезбудження. В кожному ритмічному звуці вчувається скандування мільйонної туси.
— Хочу, щоби це ніколи не скінчилося, — каже Аскольд, — бо такої революції ще світ не бачив.
— Угу.
— Вона як та баба ваша з колони — з вінком на голові, з караваєм у руках, із батоном в зубах. Тьолки в норкових шубах носять термоси, студентам, братва роздає цукерки — їбанутися!
Я загадково посміхаюся. Чи просто щасливо посміхаюся.
Щасливими в ці дні були не тільки охуєнні чуваки з наметового містечка чи лобур типу нас із Аскольдом. Відверті підараси та ловили свій кайф від революції.
— Ой, та ви що! — з піною на вустоньках ріденьким-гиденьким пушком вихвалявся перед одногрупницями Тарасик Керечан із Закарпаття, — та нащо було додому їхати?! — (Це про те, що навіть у його КНУ з явно-славно прокучмівським ректором студентів відпустили з пар на мітинги). — Мені мама дзвонить, питає, та чо ти додому не їдеш, а я їй: МАМО! ТА ВИ ШО!!! Я ТУТ СТІЛЬКИ ГРОШЕЙ ЗЕКОНОМИВ -КОЖЕН ДЕНЬ ЇЗДИВ З ОБЩАГИ НА МАЙДАН ПОПОЇСТИ!
Підарок— викладацька підлиза Керечан гордо заявляє про те, що він: «Кар'єрист, так. І одної дня я стану депутатом».
Р.S.
Тепер, коли ті всі події вже в історії, результати починають проростати, а помаранчевй колір, попри колір революції, зробився кольором попси (масовий продаж шаликів-шапо чок-футболочок для дєвочок, що в холод сиділи вдома, а тепер швиденько підмазалися пі кон'юнктуру: «ми — дєті рєвалюциї!»), все здається трохи нереальним.
Групи штибу «Капітан Пемзи» зібрали нехилі дивіденди за свій могутній піар на Майдані, під помаранчевих подій. Чувак, що волав: до вас не як політик, а як простий музикант прийшов!!!» (правильно, бо який ти, на хрєн, політик, слинявчику?) тепер за концерт своєї групи бере 50 тисяч долларів, а не 20, як раніше.
15 канал — канал небрехливих новин — який и всі так дивилися, підтримували і любили, особі директора Юрія Тиця відмовляється «ати в ефір кліп українського альтернативного гурту «Пухнасті Насті» замість кліпів одного російськомовного співака (гроші за їх ефір уже заплачено, він просто благородно захотів подарувати пацанам ротацію). Аргументував це шанований так: «Якщо ми вас візьмемо за ці, що він уже нам заплатив, гроші, ви не заплатите нам більші гроші, а в цьому сезоні (у нас же рейтинги піднялися!) ми вже беремо більше. То нащо нам на вас втрачати?!» Така от, хлопці, українська ідея, пиріжки і пончики.
Наше авто з російськими номерами часто-густо підрізають, притискають до обочини і облаюють із вікон чуваки з почепленими аккурат після остаточного оголошення результатів виборів (Ааааа! Лучьше позна, чєм нікагда-а-а!!!) помаранчевими стрічками.
Смішно і весело. Але ми чекаємо. І віримо. І не хочемо звідси нікуди валити. Ми як те грузинське немовля, що народилося під час грузинської революції. На час наших подій малечі сповнився один рочок. Батьки стільки часу проводили коло приймачів, слідкуючи за українським помаранчем, що ледь не найкращим словом із лексикону дитинчати було слово «Ю-ЩЕН-КО!»
Hm. It’s not about loyaly. It’s about hope.
Людина, що дивиться на мене з високого дзеркала, мало мені знайома. Вона старша і серйозніша — куди старша і куди серйозніша, ніж я. Це ж нібито моє відображення.
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19