обробляють рану (слава Богу, неглибоку), вдягають, переводять на інше ліжко (любий Майнес подумав про мій стрес) і приносять якоїсь гарячої зупки. її варила Сінта, пахло смачно, їсти не хотілося.
Так ми, власне, і жили ще кілька днів. Якось зовсім непомітно, як у напівсні після ситого обіду.
Привиди, либонь, також наситилися краплями моєї крові, добутими тоді Сінтою, і більше мені не являлися.
Взагалі-то, Майнесів фан-клуб ріс якось аж занадто швидко. Окрім Сінти, до нього входили ще:
— 2 місцеві трансвестити;
— 1 місцевий гей (той самий, до кого привиди приходили);
— 1 японська дослідниця, що хотіла сексу і жодних серйозностей;
— 1 балійська кобіта, що хотіла «the whole package »;
— ще купа різностатевих осіб різних родів занять;
— 1 сгудентка-юристка з Джакарти, наполовину англійка, наполовину індуска.
Власне, на останній трохи і зупинимося. Ця чувіха була воістину крута. Сінта зі своїми танцульками-барчиками їй ні в вагіну не вперлася. Барбара (чи просто Баббі, як називав її Майнес та інші звірі) також тусувалася по барчиках. Великодушно дружила там із трансвес-титами, проститутками та іншими декласованими елементами. В одному з таких джакартянських барчиків вона і познайомилася з Майнесом:
— Ну і що ти за мудак такий, що читаєш книжку в барі? — голосно й хрипко спитала вона спантеличеного білявчика.
А далі все пішло-повезлося. Розмови, зустрічі, її авто, його прильоти, їхні трансфери чи просто короткі обіди в аеропортах. До Майнеса прив'язувалися всі, кому не лінь. Всі, крім Катакани Клей. Бо та могла тільки прив'язувати до себе. А сама, навіть коли й кохала, ніколи не потрапляла в залежність. Принаймні, так їй здавалося.
— У Баббі є бойфренд, Катко, відчепися! — казав Майнес. — Він зараз в Голандії. Дзвонив їй якось… здається, коли ми тільки познайомилися. Вона почала плакати.
— І ти її втішав? — Ката медитувала над знимкою Барбари. — Ех, якби мені довелося втерти сопельки такій красунечці — просто тобі зірці індіан муві — я би неодмінно затягла її собі до ліжка. Чи затяглася би в її принцесячий будуар, ги-ги.
— Будуар!!! Като, ну чому ти всіх вважаєш виродками? — спробував злитися Майнес.
— Я?! А що — в будуарах виродки плекаються? Ну, вибач, я не знала… Так чого вона ревіла?
— Не знаю, я не розпитував подробиць. Знаю тільки, що попередній її хлопець — англійський учитель — був порядною паскудою.
— Ого. Дєвучка відвисає чисто по білих мальчиках?
— Все, я нічо тобі не розказую.
— Вибач, всьо, я більше не буду! Розкажи, ну розкажи, чого він паскуда!
— Якось він був зламав ногу. Місяць лежав у гіпсі. Лежав у Баббі вдома. Вона там за ним доглядала, носила йому їжу, ліки, DVD купляла, щоби коханому не сумно було.
— Ну?
— Ну, й коли настав час його одужання, вона там запаслася квітами, делікатесами, тим-сим, притягла те все до хати… а його й нема! Крім того, немає DVD-програвача, телевізора, комп'ютера та іншої амуніції. Найсмішніше для Баббі виявилося те, що любчик прихопив із собою її фен для волосся!
— О Боже…
— Тільки-но він зміг ходити, як швиденько все згріб, продав і звалив до себе у Ґрейт Брітан.
— От урод… М-да, нехіле таке жіноче щастя. Бил би мілий рядом… Але я би піздила такого чмошника! Аж гай би шумів і хмарки би бігли. А я би відпіздила і милувалася-дивувалася, чого душі моїй так весело…
— А вона пробачила все.
— От дурепа.
— Ну ні, Като… Тобі просто не збагнути деяких речей. Можна пробачити, але не забути. І ставитися до всього злегка іронічно.
Думаю, він натякає зараз на себе. Час від часу любий Майнес закидає Катці не цілком безпідставні звинувачення в тому, що вона позбавила його очей колишнього блиску.
— Новий блиск тобі також личить… — шепоче Ката і гладить його по щоці. Він не розуміє, до чого це, але не випручується. Просто Сінти наразі немає вдома.
До того, як Катакана отримала наступного листа:
«…Things are getting mystical in yogya. Merapi is more clearly visible than ever before — all day and every day. The earthquakes are getting closer from both sides — first papua then alor, then aceh, then Sulawesi, lombok. west Java…
And yesterday the Sultan went on tv to warn people about an upcoming natural catastrophe -he had received this info through his mystical connections. So what's it going to be? A storm? An earthquake? Jodi thinks Merapi will erupt.
Another bad sign maybe that apri's father (jodi's acehnese neighbor) is returning to banda aceh tomorrow. He had actually predicted the aceh earthquake for dec. 25. not by mystic means, though, he had calculated it. And his house was the only one left standing in his whole neighborhood.
I had dinner with the whole acehnese family the other day. Quite funny — all 3 daughters look like the mother, all 3 sons like the father.
And more about mystic things! So my ghosts are a woman in her 30s and her two sons, that much I told you, right? Cinta recently saw them in the room that used to be Noel's playroom. (It's beginning to sound like some Japanese or Korean horror film, THE PARK OF THE RING or THE GRUDGE…
By the way, if you want to watch the GRUDGE, watch the original Japanese version) So much for now, got to get back to some articles, as usual.
Ciao,
the man with the wooden leg » -
спливло немало часу. На Шрі-Ланці і в Тайланді він накотився велетенськими цунамі, в Індонезії підкрався землетрусом. Ось чому духи були такими неспокійними. Насувалося щось нове і страшніше. Хоча… останнє твердження правомірне стосовно всієї людської історії.
Наша ж приватна й незначна історійка закінчилася, як і слід було чекати, просто моїм від'їздом. Робота-дім-активність — ці відмазки канають навіть для таких безнадійних панківських лобуряк, як я.
Я не отримала кохання чи бодай тіла Сінти, за котрим приїхала, однак все ж таки поверталася Переможцем. Істина, що її мені пощастило взнати в якийсь зовсім, здавалося би, незначний момент, допомагатиме тепер вилізати з найглибших дуп і брейк-даунів.
Майнес мене любить. І завжди любив, і завжди любитиме. В усіх дійсних і умовних способах.
А я…
Складемо якось пазл?
Дуже важливо сказати, що в мене є бабця і дід. Ба навіть дві бабці і дід. Але мова зара йтиме про одну — бабцю-Ліду, — котра останнім часом зайнялася одним непевним видом спорту — «Догляд за перестарілою навіть-не-родичкою з перешкодами».
Тьотя Шура, вдова дідового двоюрідного дядька, була нашою притчею во язицех. Вона постійно плутала мене з сестрою, сестру з мамою, а маму з кузиною в Каневі. Зрештою, це можна було й зрозуміти — тітці було десь в районі 90 вже, чи що. Прогресуючий старечий маразм. Але цей природний діагноз моїй бабці видавався, як мінімум, страшною образою, котру вона, за найменшої нагоди, використовувала: — Це вже маразм у неї старчєскій! Склероз! Криша їде — і що ти здєлаєш…
Хата з тьотьою Шурою була в селі під Черкасами. "І у хату тьотя Шура, з горем пополам, оформила на мою бабцю як законну вдячність за майже 20-річний догляд її, її курей, котів, картоплі, дерев і кущів. А, була ще тьотя Маруся. Сестра тьоті ІІІури. Але вона померла, чого сама тьотя Шура робити явно не збиралася. Прости мене, Господи. Я, моя мама, бабця і дід-Петро не те, щоби бажали їй смерті. Ми просто розмірковували над вічними бінарними поняттями. А тьотя Шура була куди цинічнішою і практичнішою за нас:
— Пєтя, — казала вона дідові. — Ти би щ учив мене юшку варити, як ти умієш. А то и помреш, і нічо мені од тебе не останеться.
— Чи ви здуріли, тьотя Шура? — дідові аж випав молоток із рук. — Я ж на пятнадцять год молодше вас!
Тьотя Шура підступно відмовчувалася.
Взагалі— то, з дідом вона поводила себе, я зразкова піонерка. Мовчала, не бідкалася, а запитуючи абсурдні питання, швидко вгамовувалася, не отримавши на них жодної відповіді,
З бабцею все було не так. Ой, як же все інакше було з бабцею!
— Ви хто? — час від часу, разів так зо п'ять на день, любила запитати тьотя Шура.
— Як — хто? Я Ліда.
— О. А муж у тебе є? '
— Є.
— А його як звать?
— Пєтя.
— А, це той Пєтя, що в Іркутську з нами через дорогу жив? Він іще з Марусіним чоловіком юшку варив.
— Тьотя Шура! Чи ви вже вобщє не соображаєте? Коли ви в Іркутськ переїхали, тьоті Марусі чоловік уже п'ять год як на войні погиб. А Пєтя — тож ваш племінник!
— А. Ясно. Тільки не кричи на мене… — і тьотя Шура починала плакати.
— Чого ви плачете? — лякалася бабця-Ліда.
— Ти зі мною така зла! Чого ти мене віддала в цю больницю? От зараз прийде доктор, я на тебе пожалуюсь.
— Який доктор? Яка лікарня? Ви ж у себе вдома! — вже ледь стримується бабця.
— Ага. Дома… — Тьотя Шура на півхвилини замовкає. — А коли ми звідси підемо?
— Куда?!
— Додому!
Бабці здається, що вона от-от або сама трісне, або трісне чимось важким тьотю Шуру. Та, як ні в чому не бувало, починає пакувати свої шмутки і «збиратися додому». І так по 5-6 разів на день.
Бабця, тусуючись коло неї зранку до вечора, страшенно схудла.
— Подивися, чи в неї не жовті білки! — плаксиво казала мені мама в телефон.
Білки в бабці-Ліди були в порядку. Та й сама вона була більше в порядку, ніж завжди — худоба їй личила. Злість на обридлу тьотю Шуру робила її молодшою.
Спливали дні.
Якось бабця, почувши в телевізорі чергову подробицю касетного скандалу , сапаючи картоплю, ділилася враженням із дідом, а заодно і з тіткою Шурою. Остання — пасивний учасник (до неї особисто ніхто не звертався), проте доволі активний опонент. Тоді її старече божевілля ще тільки починало набирати обертів. Тьотя Шура мочила кори тільки так.
— А шо-шо? Шо за запісь, ти кажеш? — перепитувала вона.
— Та! — відмахувалася бабця, продовжуючи корисні рухи сапкою, — касета така. Там Кучма матюкається і каже, щоб журналіста убили.
(На щастя, слова «убили» тьотя Шура не дочуває, тому її розкрутка версії події не активується. Натомість її розбирає ностальгія):
— Да, помню я, помню, а як же… Ото колись було, заміняла я одну вчительку младших класів. У понеділок… А по деревах тоді кругом портрети Кучми висіли. Ой, скільки ж їх було! Да, в понеділок. І учєнікі тоді всі дуже матюкалися…
— Тьху на вас, тьоть Шура, та ви на пенсію тридцять п'ять год назад вийшли. А вчительку ту, може, й сорок год назад як заміняли. То про Кучму тоді ще ніхто і чуть не чув, то як же його на дереві могли повісить?
Тьотя Шура дивиться з підозрою і неприязню. Тоді починає схлипувати, при цьому її велетенська волохата родимка на носі рухається в такт схлипам.
— Ти мене всєрьйоз не принімаєш… Тобі би тільки спорити…
І повертається до бабці і городу задом, а до села передом.
А й справді, навіщо з нею сперечатися? Ідея ж хороша. Мені ті портрети колишнього ПРЕЗИДЕНТА (о, як я мріяла в дитинстві так-во написати слово «фашисти»!) взагалі уявляються повітряними зміями, що зачепились за крони дерев Червоної Слободи. Тільки замість хвостиків у тих зміїв — учнівські матюки.
Лєті, наша пєсня, впєрьод (і назад?)…
Tut nebo kolioru staroi zapranoi chornoi futbolky i zvidty postiyno schos' lyye: htos' ii vykruchuye pislia chergovogo prannia. Ya nikoly ne roztulayu shtory, bo take vboge svitlo hirshe za shtuchne.
(I.D.)
Як зауважити той нетривкий момент, коли графік наших стосунків сягає найвищої точки і починає йти на спад? Чому ми вперто хочемо зробити з квадратичної параболи косинусоїду?
Типу, ну от зара трохи погано, а потім буде ліпше, а потім погано тощо тощо? Все би тут було нічого, та тільки графік цей більш справедливим буде щодо нашого особистого шляху. Коли йдеш по дорозі сам один. Стосунки в даній функції не задаються…
І взагалі, якщо закрити очі для дорогії як такої, якщо уявити собі зовсім якийсь інший спосіб руху, можна буде, імовірно, поділити 144 на 233 і отримати СПІРАЛЬ. А вона всюдисуща, ви знаєте.
Моя канадійська приятелька (зрештою, ніяка вона не канадійська, просто застрягла офігенна українська дєвучка в докторантурі північноамериканського континенту) пише мені неперевершені листи:
«В мене тут був друг, що мене хотів, аж сцяв. і це заважало нам кататися на його машині до моря ночами збирати ракушки і пити каву від такої романтики. А моїй сусідці зривало башку від циклу
«прищі не їбуть».
Коротше, я їм влаштувала сімейне щастя. Однак радіти за них не можу, тому що тепер замість мене катати ночами до моря під дощем або в гори, він її трахає за стінкою. Ги-ги. Таке, коротше, їм дуже добре від того, що нарешті вони можуть спокійно послати мене нахуй і не єбати собі мозок, мені добре, що я — ніхто з них.
Хочу машину, квартиру, піаніно і кота».
А потім іще:
«Вчора лазила знов по стінці, в смислі r ос k climbing …»
Я непродертими очима читаю її листа і йду бадяжити собі напій-роздуплятор. Кава «Горіння мого ранку» — пересмажена кава з підгорілим молоком. Пекуче гаряча. Обпалюєш собі язик і ясна, потім довго заживають. Зате прокидаєшся надійно — готовий до нового дня-унісекс. (Цікаво, чи дні нормальних людей)таки різняться статево. Ну там, понеділок — то мужик з похмілля, середа — кар'єристка, п'ятниця — курва, а неділя — жінка бальзаківського віку...)
Я в вакуумі. Я в вакуумі. Я в вакуумі.
Якби у нього запустити справжньої самотності, можна було би чекати терапевтичного ефекту.
Я чекала в гості Майнеса. Ну, це так просто сказати — чекала в гості. А насправді тому передувало багато речей. По-перше, Аскольд зник із мого життя, звивши собі тимчасове гніздо в ненависному мені місті «москва». По-друге, я вже встигла відвиснути на своїй свободі і самотності (бувають, знаєте, такі несамовиті вибухи радості й життєвої енергії, коли ви раптом прокидаєтеся в ліжку без того, іншого, вашого «партнера», «коханого», «коханця», «бой-френда», «чоловіка», «узурпатора», «мого» (о, це назвисько смішить мене більше від інших), «скотини, що півжиття мені зіпсула і кровці попила») та й таки не спромоглася вилізти з глибокодупної депресії, що спіткала мене з самого початку. Власне, через ту депресію Аскольд і відіслав мене під три чорти, показавши перед тим, де купуються квитки на потяг. Але ж чого під три чорти? Я собі поїхала до любого Києва, де течуть молочні ріки і вулиці мощені золотом. А він залишився у непривітній і гореносній Москві, куди я зареклася повертатися.
Так от; а потім Майнес. Завжди так приємно, коли в твоє похмуре Теперішнє може так собі запросто приїхати хтось із яскравого Минулого. Це вже інша штука, що те Минуле на час свого буття Теперішнім здавалося таким само похмурим — всім відомо, past is golden , і скільки би не билися епікурейці, екзистенціалісти, юнґіаці та інші суперпросунуті чуваки над цією простонародною дур-нею, мозок вперто продовжує помилятися.
Пухнастий білявчик Майнес забажав приїхати на інтелігентні наші демонстрації, що згодом (ех, шкода, бо то він пропустив) переросли в Помаранчеву Революцію. Прилітав був якраз у день дебатів. Водій маршрутки, що віз мене до Борисполя, півдороги розпинався про те, що «Януковічь, он, канєшно, і виглядіт намного ентілєгєнтнєє Ющенка, шо там гаваріть!», а інші півдороги слухав радіо «Шансон». Мені було якось так кисло і нудно, що навіть не з'являлося бажання насильницької розправи над воділою. Такого звичного для мене бажання… Інші тьоті мріють про квіти і шуби, а я про те, як замочу колись програмного директора радіо шансон і обкладу його могилку черепами водіїв, що катували людей тим асортиментом у громадському транспорті. Або ні — просто зроблю їм всім братську могилу і вишку з наглядачем поставлю (вони про такі часто співають у своїх зоновських піснях «за жизнь». Вишку з наглядачем і автоматом АК зі срібними кулями, — це щоб не порозкопувалися й не повтікали.
— Майнес-Майнес-Майнес! — розспівую я, вигрібаючи, нарешті, з маршрутки, й прослизаючи в приміщення аеропорту. Ідіоти чомусь тепер сhесk’кають твої сумки на кожному кроці. Я купляю собі морозиво. Майнес назвав би це східно-європейським пост-соціалістичним феноменом: люди на холоді їдять морозиво. На його думку, так рятувалися від депресії і виявляли своє «От — нате! Роблю, що хочу!»
Ну й нехай.
Майнес зустрічає мене дещо підозріло і відразу дається обніматися. Я скачу довкола нього, як скажений пудель, пропонуючи то те, то се, знімаючи з нього наплічник і видираючи з рук якісь пакети. Моя брудна совість не стає перепоною моїм пульсуючим емоціям. А драма Майнеса занадто глибока, щоби намагатися розкрити її на кількох сторінках. Тої наші скелети в шафах залишаються сидіти тіхо.
— Давай вип'ємо кави, — несподівано каже він.
Дивне бажання. Особливо як для аеропорті; «Бориспіль». Робити нічого — ідемо за барижні столики, я купую йому еспресо, а сама щосили тулю в себе то морозиво. Врешті-решт молочний продукт таки знаходить вічний спокій у смітнику — важко жерти, коли шалено дорога тобі людина душить мрачняки просте в аеропорту і не хоче їхати до тебе додому. Колись одна з таких зустрічей стане для нас із Майнесом вирішальною. Питання не в часі, звісно, а в символічній вартості.
Я не припиняю тримати його за руку, гладити по руні, я, власне, й розмовляю лише з його рукою. Вона не ховається від мене так, як Майнесові очі. Вона дещо знесилена. Така тонка і красива рука, схожа на сумну північну птаху. І справді, вона більше наділена сутністю пневми, ніж тіла.
Нарешті, після півгодинного діалогу (чому ми ніколи не пам'ятаємо, про що в таких ішлося?) я таки зваблюю Майнеса на продовження тріпу. Якщо він вже так імпульсивне прилетів сюди за десять тисяч кілометрів — до мене? До революції? — чом би не проїхати ще тридцять кілометрів до мого помешкання. І ласий таксист завжди тут як тут — терпляче випасав, коли ми ті кави-морозива подоїдаємо.
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19
Так ми, власне, і жили ще кілька днів. Якось зовсім непомітно, як у напівсні після ситого обіду.
Привиди, либонь, також наситилися краплями моєї крові, добутими тоді Сінтою, і більше мені не являлися.
Взагалі-то, Майнесів фан-клуб ріс якось аж занадто швидко. Окрім Сінти, до нього входили ще:
— 2 місцеві трансвестити;
— 1 місцевий гей (той самий, до кого привиди приходили);
— 1 японська дослідниця, що хотіла сексу і жодних серйозностей;
— 1 балійська кобіта, що хотіла «the whole package »;
— ще купа різностатевих осіб різних родів занять;
— 1 сгудентка-юристка з Джакарти, наполовину англійка, наполовину індуска.
Власне, на останній трохи і зупинимося. Ця чувіха була воістину крута. Сінта зі своїми танцульками-барчиками їй ні в вагіну не вперлася. Барбара (чи просто Баббі, як називав її Майнес та інші звірі) також тусувалася по барчиках. Великодушно дружила там із трансвес-титами, проститутками та іншими декласованими елементами. В одному з таких джакартянських барчиків вона і познайомилася з Майнесом:
— Ну і що ти за мудак такий, що читаєш книжку в барі? — голосно й хрипко спитала вона спантеличеного білявчика.
А далі все пішло-повезлося. Розмови, зустрічі, її авто, його прильоти, їхні трансфери чи просто короткі обіди в аеропортах. До Майнеса прив'язувалися всі, кому не лінь. Всі, крім Катакани Клей. Бо та могла тільки прив'язувати до себе. А сама, навіть коли й кохала, ніколи не потрапляла в залежність. Принаймні, так їй здавалося.
— У Баббі є бойфренд, Катко, відчепися! — казав Майнес. — Він зараз в Голандії. Дзвонив їй якось… здається, коли ми тільки познайомилися. Вона почала плакати.
— І ти її втішав? — Ката медитувала над знимкою Барбари. — Ех, якби мені довелося втерти сопельки такій красунечці — просто тобі зірці індіан муві — я би неодмінно затягла її собі до ліжка. Чи затяглася би в її принцесячий будуар, ги-ги.
— Будуар!!! Като, ну чому ти всіх вважаєш виродками? — спробував злитися Майнес.
— Я?! А що — в будуарах виродки плекаються? Ну, вибач, я не знала… Так чого вона ревіла?
— Не знаю, я не розпитував подробиць. Знаю тільки, що попередній її хлопець — англійський учитель — був порядною паскудою.
— Ого. Дєвучка відвисає чисто по білих мальчиках?
— Все, я нічо тобі не розказую.
— Вибач, всьо, я більше не буду! Розкажи, ну розкажи, чого він паскуда!
— Якось він був зламав ногу. Місяць лежав у гіпсі. Лежав у Баббі вдома. Вона там за ним доглядала, носила йому їжу, ліки, DVD купляла, щоби коханому не сумно було.
— Ну?
— Ну, й коли настав час його одужання, вона там запаслася квітами, делікатесами, тим-сим, притягла те все до хати… а його й нема! Крім того, немає DVD-програвача, телевізора, комп'ютера та іншої амуніції. Найсмішніше для Баббі виявилося те, що любчик прихопив із собою її фен для волосся!
— О Боже…
— Тільки-но він зміг ходити, як швиденько все згріб, продав і звалив до себе у Ґрейт Брітан.
— От урод… М-да, нехіле таке жіноче щастя. Бил би мілий рядом… Але я би піздила такого чмошника! Аж гай би шумів і хмарки би бігли. А я би відпіздила і милувалася-дивувалася, чого душі моїй так весело…
— А вона пробачила все.
— От дурепа.
— Ну ні, Като… Тобі просто не збагнути деяких речей. Можна пробачити, але не забути. І ставитися до всього злегка іронічно.
Думаю, він натякає зараз на себе. Час від часу любий Майнес закидає Катці не цілком безпідставні звинувачення в тому, що вона позбавила його очей колишнього блиску.
— Новий блиск тобі також личить… — шепоче Ката і гладить його по щоці. Він не розуміє, до чого це, але не випручується. Просто Сінти наразі немає вдома.
До того, як Катакана отримала наступного листа:
«…Things are getting mystical in yogya. Merapi is more clearly visible than ever before — all day and every day. The earthquakes are getting closer from both sides — first papua then alor, then aceh, then Sulawesi, lombok. west Java…
And yesterday the Sultan went on tv to warn people about an upcoming natural catastrophe -he had received this info through his mystical connections. So what's it going to be? A storm? An earthquake? Jodi thinks Merapi will erupt.
Another bad sign maybe that apri's father (jodi's acehnese neighbor) is returning to banda aceh tomorrow. He had actually predicted the aceh earthquake for dec. 25. not by mystic means, though, he had calculated it. And his house was the only one left standing in his whole neighborhood.
I had dinner with the whole acehnese family the other day. Quite funny — all 3 daughters look like the mother, all 3 sons like the father.
And more about mystic things! So my ghosts are a woman in her 30s and her two sons, that much I told you, right? Cinta recently saw them in the room that used to be Noel's playroom. (It's beginning to sound like some Japanese or Korean horror film, THE PARK OF THE RING or THE GRUDGE…
By the way, if you want to watch the GRUDGE, watch the original Japanese version) So much for now, got to get back to some articles, as usual.
Ciao,
the man with the wooden leg » -
спливло немало часу. На Шрі-Ланці і в Тайланді він накотився велетенськими цунамі, в Індонезії підкрався землетрусом. Ось чому духи були такими неспокійними. Насувалося щось нове і страшніше. Хоча… останнє твердження правомірне стосовно всієї людської історії.
Наша ж приватна й незначна історійка закінчилася, як і слід було чекати, просто моїм від'їздом. Робота-дім-активність — ці відмазки канають навіть для таких безнадійних панківських лобуряк, як я.
Я не отримала кохання чи бодай тіла Сінти, за котрим приїхала, однак все ж таки поверталася Переможцем. Істина, що її мені пощастило взнати в якийсь зовсім, здавалося би, незначний момент, допомагатиме тепер вилізати з найглибших дуп і брейк-даунів.
Майнес мене любить. І завжди любив, і завжди любитиме. В усіх дійсних і умовних способах.
А я…
Складемо якось пазл?
Дуже важливо сказати, що в мене є бабця і дід. Ба навіть дві бабці і дід. Але мова зара йтиме про одну — бабцю-Ліду, — котра останнім часом зайнялася одним непевним видом спорту — «Догляд за перестарілою навіть-не-родичкою з перешкодами».
Тьотя Шура, вдова дідового двоюрідного дядька, була нашою притчею во язицех. Вона постійно плутала мене з сестрою, сестру з мамою, а маму з кузиною в Каневі. Зрештою, це можна було й зрозуміти — тітці було десь в районі 90 вже, чи що. Прогресуючий старечий маразм. Але цей природний діагноз моїй бабці видавався, як мінімум, страшною образою, котру вона, за найменшої нагоди, використовувала: — Це вже маразм у неї старчєскій! Склероз! Криша їде — і що ти здєлаєш…
Хата з тьотьою Шурою була в селі під Черкасами. "І у хату тьотя Шура, з горем пополам, оформила на мою бабцю як законну вдячність за майже 20-річний догляд її, її курей, котів, картоплі, дерев і кущів. А, була ще тьотя Маруся. Сестра тьоті ІІІури. Але вона померла, чого сама тьотя Шура робити явно не збиралася. Прости мене, Господи. Я, моя мама, бабця і дід-Петро не те, щоби бажали їй смерті. Ми просто розмірковували над вічними бінарними поняттями. А тьотя Шура була куди цинічнішою і практичнішою за нас:
— Пєтя, — казала вона дідові. — Ти би щ учив мене юшку варити, як ти умієш. А то и помреш, і нічо мені од тебе не останеться.
— Чи ви здуріли, тьотя Шура? — дідові аж випав молоток із рук. — Я ж на пятнадцять год молодше вас!
Тьотя Шура підступно відмовчувалася.
Взагалі— то, з дідом вона поводила себе, я зразкова піонерка. Мовчала, не бідкалася, а запитуючи абсурдні питання, швидко вгамовувалася, не отримавши на них жодної відповіді,
З бабцею все було не так. Ой, як же все інакше було з бабцею!
— Ви хто? — час від часу, разів так зо п'ять на день, любила запитати тьотя Шура.
— Як — хто? Я Ліда.
— О. А муж у тебе є? '
— Є.
— А його як звать?
— Пєтя.
— А, це той Пєтя, що в Іркутську з нами через дорогу жив? Він іще з Марусіним чоловіком юшку варив.
— Тьотя Шура! Чи ви вже вобщє не соображаєте? Коли ви в Іркутськ переїхали, тьоті Марусі чоловік уже п'ять год як на войні погиб. А Пєтя — тож ваш племінник!
— А. Ясно. Тільки не кричи на мене… — і тьотя Шура починала плакати.
— Чого ви плачете? — лякалася бабця-Ліда.
— Ти зі мною така зла! Чого ти мене віддала в цю больницю? От зараз прийде доктор, я на тебе пожалуюсь.
— Який доктор? Яка лікарня? Ви ж у себе вдома! — вже ледь стримується бабця.
— Ага. Дома… — Тьотя Шура на півхвилини замовкає. — А коли ми звідси підемо?
— Куда?!
— Додому!
Бабці здається, що вона от-от або сама трісне, або трісне чимось важким тьотю Шуру. Та, як ні в чому не бувало, починає пакувати свої шмутки і «збиратися додому». І так по 5-6 разів на день.
Бабця, тусуючись коло неї зранку до вечора, страшенно схудла.
— Подивися, чи в неї не жовті білки! — плаксиво казала мені мама в телефон.
Білки в бабці-Ліди були в порядку. Та й сама вона була більше в порядку, ніж завжди — худоба їй личила. Злість на обридлу тьотю Шуру робила її молодшою.
Спливали дні.
Якось бабця, почувши в телевізорі чергову подробицю касетного скандалу , сапаючи картоплю, ділилася враженням із дідом, а заодно і з тіткою Шурою. Остання — пасивний учасник (до неї особисто ніхто не звертався), проте доволі активний опонент. Тоді її старече божевілля ще тільки починало набирати обертів. Тьотя Шура мочила кори тільки так.
— А шо-шо? Шо за запісь, ти кажеш? — перепитувала вона.
— Та! — відмахувалася бабця, продовжуючи корисні рухи сапкою, — касета така. Там Кучма матюкається і каже, щоб журналіста убили.
(На щастя, слова «убили» тьотя Шура не дочуває, тому її розкрутка версії події не активується. Натомість її розбирає ностальгія):
— Да, помню я, помню, а як же… Ото колись було, заміняла я одну вчительку младших класів. У понеділок… А по деревах тоді кругом портрети Кучми висіли. Ой, скільки ж їх було! Да, в понеділок. І учєнікі тоді всі дуже матюкалися…
— Тьху на вас, тьоть Шура, та ви на пенсію тридцять п'ять год назад вийшли. А вчительку ту, може, й сорок год назад як заміняли. То про Кучму тоді ще ніхто і чуть не чув, то як же його на дереві могли повісить?
Тьотя Шура дивиться з підозрою і неприязню. Тоді починає схлипувати, при цьому її велетенська волохата родимка на носі рухається в такт схлипам.
— Ти мене всєрьйоз не принімаєш… Тобі би тільки спорити…
І повертається до бабці і городу задом, а до села передом.
А й справді, навіщо з нею сперечатися? Ідея ж хороша. Мені ті портрети колишнього ПРЕЗИДЕНТА (о, як я мріяла в дитинстві так-во написати слово «фашисти»!) взагалі уявляються повітряними зміями, що зачепились за крони дерев Червоної Слободи. Тільки замість хвостиків у тих зміїв — учнівські матюки.
Лєті, наша пєсня, впєрьод (і назад?)…
Tut nebo kolioru staroi zapranoi chornoi futbolky i zvidty postiyno schos' lyye: htos' ii vykruchuye pislia chergovogo prannia. Ya nikoly ne roztulayu shtory, bo take vboge svitlo hirshe za shtuchne.
(I.D.)
Як зауважити той нетривкий момент, коли графік наших стосунків сягає найвищої точки і починає йти на спад? Чому ми вперто хочемо зробити з квадратичної параболи косинусоїду?
Типу, ну от зара трохи погано, а потім буде ліпше, а потім погано тощо тощо? Все би тут було нічого, та тільки графік цей більш справедливим буде щодо нашого особистого шляху. Коли йдеш по дорозі сам один. Стосунки в даній функції не задаються…
І взагалі, якщо закрити очі для дорогії як такої, якщо уявити собі зовсім якийсь інший спосіб руху, можна буде, імовірно, поділити 144 на 233 і отримати СПІРАЛЬ. А вона всюдисуща, ви знаєте.
Моя канадійська приятелька (зрештою, ніяка вона не канадійська, просто застрягла офігенна українська дєвучка в докторантурі північноамериканського континенту) пише мені неперевершені листи:
«В мене тут був друг, що мене хотів, аж сцяв. і це заважало нам кататися на його машині до моря ночами збирати ракушки і пити каву від такої романтики. А моїй сусідці зривало башку від циклу
«прищі не їбуть».
Коротше, я їм влаштувала сімейне щастя. Однак радіти за них не можу, тому що тепер замість мене катати ночами до моря під дощем або в гори, він її трахає за стінкою. Ги-ги. Таке, коротше, їм дуже добре від того, що нарешті вони можуть спокійно послати мене нахуй і не єбати собі мозок, мені добре, що я — ніхто з них.
Хочу машину, квартиру, піаніно і кота».
А потім іще:
«Вчора лазила знов по стінці, в смислі r ос k climbing …»
Я непродертими очима читаю її листа і йду бадяжити собі напій-роздуплятор. Кава «Горіння мого ранку» — пересмажена кава з підгорілим молоком. Пекуче гаряча. Обпалюєш собі язик і ясна, потім довго заживають. Зате прокидаєшся надійно — готовий до нового дня-унісекс. (Цікаво, чи дні нормальних людей)таки різняться статево. Ну там, понеділок — то мужик з похмілля, середа — кар'єристка, п'ятниця — курва, а неділя — жінка бальзаківського віку...)
Я в вакуумі. Я в вакуумі. Я в вакуумі.
Якби у нього запустити справжньої самотності, можна було би чекати терапевтичного ефекту.
Я чекала в гості Майнеса. Ну, це так просто сказати — чекала в гості. А насправді тому передувало багато речей. По-перше, Аскольд зник із мого життя, звивши собі тимчасове гніздо в ненависному мені місті «москва». По-друге, я вже встигла відвиснути на своїй свободі і самотності (бувають, знаєте, такі несамовиті вибухи радості й життєвої енергії, коли ви раптом прокидаєтеся в ліжку без того, іншого, вашого «партнера», «коханого», «коханця», «бой-френда», «чоловіка», «узурпатора», «мого» (о, це назвисько смішить мене більше від інших), «скотини, що півжиття мені зіпсула і кровці попила») та й таки не спромоглася вилізти з глибокодупної депресії, що спіткала мене з самого початку. Власне, через ту депресію Аскольд і відіслав мене під три чорти, показавши перед тим, де купуються квитки на потяг. Але ж чого під три чорти? Я собі поїхала до любого Києва, де течуть молочні ріки і вулиці мощені золотом. А він залишився у непривітній і гореносній Москві, куди я зареклася повертатися.
Так от; а потім Майнес. Завжди так приємно, коли в твоє похмуре Теперішнє може так собі запросто приїхати хтось із яскравого Минулого. Це вже інша штука, що те Минуле на час свого буття Теперішнім здавалося таким само похмурим — всім відомо, past is golden , і скільки би не билися епікурейці, екзистенціалісти, юнґіаці та інші суперпросунуті чуваки над цією простонародною дур-нею, мозок вперто продовжує помилятися.
Пухнастий білявчик Майнес забажав приїхати на інтелігентні наші демонстрації, що згодом (ех, шкода, бо то він пропустив) переросли в Помаранчеву Революцію. Прилітав був якраз у день дебатів. Водій маршрутки, що віз мене до Борисполя, півдороги розпинався про те, що «Януковічь, он, канєшно, і виглядіт намного ентілєгєнтнєє Ющенка, шо там гаваріть!», а інші півдороги слухав радіо «Шансон». Мені було якось так кисло і нудно, що навіть не з'являлося бажання насильницької розправи над воділою. Такого звичного для мене бажання… Інші тьоті мріють про квіти і шуби, а я про те, як замочу колись програмного директора радіо шансон і обкладу його могилку черепами водіїв, що катували людей тим асортиментом у громадському транспорті. Або ні — просто зроблю їм всім братську могилу і вишку з наглядачем поставлю (вони про такі часто співають у своїх зоновських піснях «за жизнь». Вишку з наглядачем і автоматом АК зі срібними кулями, — це щоб не порозкопувалися й не повтікали.
— Майнес-Майнес-Майнес! — розспівую я, вигрібаючи, нарешті, з маршрутки, й прослизаючи в приміщення аеропорту. Ідіоти чомусь тепер сhесk’кають твої сумки на кожному кроці. Я купляю собі морозиво. Майнес назвав би це східно-європейським пост-соціалістичним феноменом: люди на холоді їдять морозиво. На його думку, так рятувалися від депресії і виявляли своє «От — нате! Роблю, що хочу!»
Ну й нехай.
Майнес зустрічає мене дещо підозріло і відразу дається обніматися. Я скачу довкола нього, як скажений пудель, пропонуючи то те, то се, знімаючи з нього наплічник і видираючи з рук якісь пакети. Моя брудна совість не стає перепоною моїм пульсуючим емоціям. А драма Майнеса занадто глибока, щоби намагатися розкрити її на кількох сторінках. Тої наші скелети в шафах залишаються сидіти тіхо.
— Давай вип'ємо кави, — несподівано каже він.
Дивне бажання. Особливо як для аеропорті; «Бориспіль». Робити нічого — ідемо за барижні столики, я купую йому еспресо, а сама щосили тулю в себе то морозиво. Врешті-решт молочний продукт таки знаходить вічний спокій у смітнику — важко жерти, коли шалено дорога тобі людина душить мрачняки просте в аеропорту і не хоче їхати до тебе додому. Колись одна з таких зустрічей стане для нас із Майнесом вирішальною. Питання не в часі, звісно, а в символічній вартості.
Я не припиняю тримати його за руку, гладити по руні, я, власне, й розмовляю лише з його рукою. Вона не ховається від мене так, як Майнесові очі. Вона дещо знесилена. Така тонка і красива рука, схожа на сумну північну птаху. І справді, вона більше наділена сутністю пневми, ніж тіла.
Нарешті, після півгодинного діалогу (чому ми ніколи не пам'ятаємо, про що в таких ішлося?) я таки зваблюю Майнеса на продовження тріпу. Якщо він вже так імпульсивне прилетів сюди за десять тисяч кілометрів — до мене? До революції? — чом би не проїхати ще тридцять кілометрів до мого помешкання. І ласий таксист завжди тут як тут — терпляче випасав, коли ми ті кави-морозива подоїдаємо.
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19