ч мого життя мала стати останньою. Тільки я, моя машина, порошок у крові і RADIOHEAD в колонках. Як попсово. «Ти так і не виросла з підліткового віку, дорогенька!» – мало би пронестися в моїй голові, але, певно, заплуталося в якомусь із волосяних кубел і до мозку не дійшло.
Тож повний вперед. Повна швидкість на трасі серед ночі, щоби нікого і ніде… таке все вже десь було. Але так воно найбільше мало б скидатися на нещасний випадок. Але ж ні, холєра. Як тоді, у Тихому океані, якогось дива мене виловили з підводної течії, що затягла мене вже під 30 метрів при дозволених вісімнадцяти, так і тепер. Друзі вирішили покататися зі мною. А хто я така, щоб наражати їх безцінні життя на небезпеку? І хто то такий мудрий встановив у мене в організмі пристрій, що твердить про абсолютну девальвацію мого власного життя?!
Коротше, ласти склеїти не вийшло. Напевно, не дуже й хотілося. Я видуваю рештки порошку в передсвітанкову імлу, тепер увесь Поділ's gonna get high. А завтра – тобто, вже сьогодні – я піду на прийом до психоаналітика, хай помучається зі своїм аналітичним до моєї психіки підходом, а я на то подивлюся. Що ж я, не больна європейська тьотька, чи шо?!
Коротше, на манеже всьо тє же. Це я про штамп «ВСЬО БУДЕ ДОБРЕ». Ну та й добре…
00:00:01:22
You see him, you can't touch him
You hear him, you can't hold him
You want him, you can't have him
You want to, but he won't let you
He's not so special so look what you've done, girl
He's not so special so look what you've done, girl
He's not so special so look what you've done, girl
He's not so special so look what you've done. Перекручені слова з пісні «Auf Achse» FRANZ FERDINAND:
Tu бачиш його, ти не можеш до нього торкнутися,
Ти чуєш його, ти не можеш його обійняти,
Ти хочеш його, але не можеш його мати,
Ти би хотіла, але він не дозволить тобі.
Він не такий вже й особливий, тож подивися, що ти наробила, дівчинко
Він не такий вже й особливий, тож подивися, що ти наробила, дівчинко
Він не такий вже й особливий, тож подивися, що ти наробила, дівчинко
Він не такий вже й особливий, тож подивися, що ти наробила, дівчинко…
Цю пісню я присвячую Давидові. Так само, як присвячую йому своє НЕ-думання про нього. Все. Напевно, досить. Руна Іса, руна льоду. Просто деякі люди вичерпують свій ліміт у нашому житті. А в когось безлімітний пакет. Ставитися до цього варто спокійно. Кудись же зникають ті, що були нам такі цікаві й необхідні певний час. Десь зникають пристрасть, захоплення, збудження і безнастанна потреба. Зникають, а ми від цього не страждаємо. Все ж бо відбулося поступово і природно. Так, ніби ми віддали вагу підлозі на вправах з body-mind-центрування.
Безлімітні пакети й абонентські картки на людей. Стираєш код – отримуєш собі їх життєвий час. Що ж, інколи можна й на карточках досить довго протриматися, не змінюючи оператора. Хіба, інколи треба чекати. Якщо потрібно, само з'явиться у тебе в руці. І матимеш знову. І знову питимеш запахи і будеш знаходити приховані таланти і яскраві сторони. Може. Потім. Знову. Знову, а не ще раз. Інакше будеш прокидатися від фізичного болю з відчуттям того, що тебе не люблять. Немає нічого болючішого за пробудження поряд із такою людиною. Це так дико і неприродно. Тобі холодно і шкіра болить, як від температури. Ти йдеш до не дуже чистої ванни і вагаєшся, чистити чужою зубною щіткою зуби чи ні. А потім таки співаєш собі під ніс:
– He's not so special, so look what you've done, girl… Він не такий вже й особливий, тож подивися, дівчинко, що ти наробила… (англ.)
Виходиш, сідаєш у свою машину і їдеш світ за очі, додому, бо твій дім – цілий світ, бо свого малого дому в тебе нема.
Ну от – stondig auf Achse sein Бути в дорозі (розм., нім.).
– я знову на шляху, у своєму перманентному стані. У приватному perpetuum mobile, як одна зі складових його космічного пального. Або як його галіме палі-во. Коротше, I'm on a roll again.
А взагалі-то, день можна швидко перемотувати вперед. Стояння в пробках, злива, зустрічі з напряжними людьми, швидкі обійми Давида (о! Ооо! Невже? З чого би то?), психоаналітик, пошук десяти марок ЛСД для аналітика, думки про те, що я надто часто думаю про гіпотетичний секс із ним, таким подібним до Джоні Депа чуваком, щоби адекватно в нього лікуватися, друзі, Стоґнєвіч, що невід'ємно поряд, ніч і машина Давида, в котрій ми втрьох бозна-як опинилися.
Знову дорога. Сповільнена їзда з мінімумом бензину. Надто швидка їзда і забагато поворотів… Глупа ніч і бетонні бордюри, що відділяють дорогу від моря, нас від смерті.
– Якщо щось там раптом, – кажу я, перекрикуючи Dеpеche Mode, – то весь відзнятий матеріал у мене в студії в компі на диску F. Папки «Trisha», «Back Up», «Projects», «Movies». Шо каму нє ясно?
Стоґнєвіч чогось регоче. Давид посміхається. Дивні люди. Хоча я й сама не відліплюю посмішки від обличчя в цей момент. Коли по-справжньому любиш життя, померти не страшно будь-коли. А в красивому місці з красивими людьми і поготів.
Біля моря вітряно. Страшенно холодно і купа зірок. Ми дістаємо з багажника куртку, карімат і АКМ, дивний подарунок мені від Давида.
– Піду зароблю бабла… – Стоґнєвіч бере автомат і виходить на безлюдну дорогу. О цій порі жоден ідіот на неї не виїде. Хіба що рибалки чи парочки, котрим ніде трахатися. Ні в тих, ні в тих бабла нема, так що Стоґнєвіч, подумавши, віддає АКМ мені.
– А тобі личить… – каже Давид Стоґнєвіч.
– А мені ні, – кажу я і стріляю в небо, цілячись у найяскравішу зірку. – ПІ shoot a moon right here out of the sky for you baby… Я встрелю місяць просто тут із неба для тебе, дитинко… (англ.) – слова з пісні Тома Вейтса.
– ну от, стріляю по зорях, а співаю про місяць.
Вітер майже збиває нас із ніг. Ми сідаємо на пісок, підстеливши цей тонкий космічний карімат, єдина куртка дістається мені.
– Ну от, мені не личать автомати, я танцюю, як пральна машинка, зато мені щастить, – роблю висновок я. – Наступного разу, коли захочеш подарувати мені зброю, принеси півкілограма отрути. Впевнена, що я зумію доволі витончено її підсипати.
Ми сидимо і мовчимо. Давид то обіймає мене, то я його. Так ніби тепліше. Я мовчу про те, що давно вже не відчуваю різниці температур – дивний ефект від частої зміни кліматичних поясів. Я мовчу, бо ніхто не погодиться забрати в мене куртку.
– Ну так, падлюки, мерзнете тепер, зате думаєте: «У-у-у, які ми благородні – віддали їй курточку…»
Вони сміються і погоджуються. Я цілую ліве Давидове око. Думаю про сімдесят сім русалочок, комету чи падаючу зірку, котру я щойно бачила, і маленьку криву чорну бабцю, котру вивела молода дівчина просто з того місця, куди щойно впала зірка. Поволі звикаю до містичних вкраплень у буденному житті… Усе, що не робиться – природно. А дивуватися можна з однаковою силою кольору лаку на нігтях продавщиці в супермаркеті і тому, що дерев'яна відьма, привезена мною Давидові з Папуа, вміє трохи літати. Життя прекрасне, як відро салату олів'є.
– Знаєш, – кажу я Стоґнєвіч, коли заходжу до помешкання, куди вона ввійшла на півгодини раніше, поки я внизу прощалася з Давидом, – наступного разу, коли хтось скаже, що я секс-символ, або запитає в мене що-небудь про секс, я плюну йому в рило. Бо, бляха, реально все живе засинає у мене на колінах, варто йому до мене торкнутися! Ну що ж за нахуй такий? Ну чого я така евтаназія?! Давид собі реально хропів тільки що, глибше, ніж бачив! А я чухала йому голову.
– Боже, як же я йому заздрю! – зітхає Стоґнєвіч. – Ану йди сядь сюди… Іди-іди… о.
І вона кладе свою голову мені на коліна.
00:00:01:23
У нього життєдайна слина. Я точно знаю. Ми сидимо на даху будинку, збудованого Льотчиком у 21-річному віці. Він стане великим архітектором, я знаю це. Найкращим архітектором цієї країни, з найбільшою кількістю бабла і баб і з найменш зацофаними ідеями. Він стане. Дуже скоро. А Дафліш не стане архітектором ніколи. Sorry , kid , you ' re not the one Вибач, малий, обраний не ти (англ.) – фраза відьми з фільму «Матриця».
. Ми п'ємо біле вино і дивимося спадінь сонця над залізницею. Не буває двох однакових заходів сонця. Не буває двох однакових 21-річних хлопчиків. Я думаю, що можу зараз бути вагітною від янгола Нуріеля і з однаковою легкістю вийшла би заміж як за нього, так і за Льотчика. З небом же, як я часто думаю, пов'язані обоє. Обоє красиві, ніжні, справді мені близькі. В обох є майбутнє. Я обох люблю. І за жодного не вийду заміж. Бо – дивіться вище – таки їх люблю. Ви можете вчергове здивуватися, як мені вдається вміщати в собі справжню любов до кількох персон одночасно… Ну, в людей же багатокамерне серце? Угу. І дві півкулі. Для парадоксальності.
00:00:01:23 (а)
…Ми лежимо на горищі вчорній ванні з червоними смугами. І з прохолодною водою. Довкола стоси антикварної цегли. Сонце ще просвічує крізь шпари між дошками і через крихітне вікно з червоним склом. Мрії збуваються. Красиві мрії збуваються завжди.
00:00:01:24
– Ну і коли це все закінчиться?! – Тріша ковтає сльози і соплі, тре долонями голі плечі на холодному вітрі. Великим пальцям ніг теж зимно. Та ще й руль багатостраждального кабріолета затиснуто між ними й сусідніми, що на руках би звалися вказівними. А пальці ніг на що вони вказують?
– Вказують на те, що в тебе дах їде! – кричить звідкілясь ізнизу Нуріель.
Так. Наводимо різкість, виходимо на загальний план. Машина летить по Московському мосту (кажуть, колись там під ним творилися нехороші справи, а тепер усі, кому не лінь, тонуть поблизу і розбиваються в автомобільних аваріях), хлопчик сидить на пасажирському сидінні, дівчинка сидить на багажнику за сидінням водія. Ногами дівчинка щосили намагається втримати кермо.
Руками втримується сама. У хлопчика руки чи то зв'язані, чи то скуті, ногою він тисне на газ.
– А бачиш, Долоріо, тепер ти вже зовсім не пищиш! – між іншим вставляє Тріша. Ти чогось куди більше стрьомаєшся, коли я руками її веду…
– Злізь, я тебе прошу, злізь! – кричить він. – Бо ми зараз вилетимо нахуй з моста!
– Нє сци, машка, я дубровскій! – песзна з яких глибин дитинства витягає фразу Тріша. – Всьо буде чотко, може, мене попустить?
– Злізь, будь ласочка-а-а!!! – Янгол, собака, трохи зменшує тиск на педаль газу.
– Відпустиш газ – уб'ю, – спокійно каже Тріша. – Виверну так, що точно злетимо. І станемо рибками. Буль-буль.
Долоріо відновлює стабільність. Зустрічні машини сигналять їм, якісь іще мажори весело махають руками і, певно, дриґають пузами у своїх джипах.
– Либонь, думають про нас: «О как развлєкаюцца чювакі!» – Тріша нарешті сповзає на сидіння. Виглядає вона втомлено.
– Нам треба на заправку, – полегшено зітхає Долоріо.
– Так, любов моя, нам треба на заправку. А ногу з газу можеш вже прибрати.
Пізніше Тріша завозить Нуріеля додому, а сама ще довго роз'їжджає нічним містом. І подумки розповідає Нуріелю те, чого він ніколи не зможе зрозуміти в реальності off line. Навіть якщо захоче, то не зможе.
– Бо як не крути, а не з одного гівна ми ліплені… – зітхає Тріша. – Хоча… Ну та вже. Цікаво, чи у всіх тьотьок отака хуйня в голові. Це ж скоріше дядькинське таке: «Чєво іщу, чєво-та свєже-ва…» – і пертися за тридев'ять земель, і шукати невідомо що, а насправді себе, але хуй себе знайдеш, скільки бабла не викидай на квитки, скільки чекань, годин перельотів не витримуй, скільки кілометрів, часових поясів… Все до сраки. Ні від себе, ні до себе. І навіть коли вже здається, що все заєбісь, однаково якийсь собацюра сидить у темряві за твоїми дверима і кличе тебе туди… Бо це твій власний собацюра, твоя потороча, твій набір внутрішніх рванок-витинанок. Your own personal… Wolf at the door. Твій особистий… Вовк за дверима (англ.). Тут просто гібрид із пісенних фраз Dйpкche Mode І Radiohead. Ну з ким не буває?
Воно то зжирає тебе, то намагається виригати, то раптом робить тебе сильним і небезпечним, то просто не дає тобі спокою. Зриваєшся вночі, пробуєш смерть на дотик, пробиваєш смерть дротиком…
Тріша робить майже поліцейський розворот (благо, вночі немає машин, інакше всі стихійні каскадери пішли би на «втор-сирьйо» вкупі з Трішею) і жене до Давида. Йому-то вже вона точно нічого розповідати не буде. Просто мовчатиме. Традиційний такий ступор. А Давид буде лежати на сидінні, тикати пальцем в небо й розказувати, де яке сузір'я знаходиться, а яке сховалося за хмарою. Давид багато про це знає, він спецклас із біології закінчив. Хоча до чого тут зорі?
Потім Давид також вдома, потім Тріша знову сама. Вона їде, курить і боїться мостів. А потім просто розчиняється у канонічному:
І feel you
Your sun it shines
I feel you
Within my mind
You take me there
You take me where
The kingdom comes
You take me to
And lead me through
Babylon Слова з пісні «І Feel You» DEPECHE MODE.
«Ось тут, у цій пісні, я завжди думаю про Бога. Про те, що Він найчастіше торкається до мене якраз у певний момент фази «Найболючіше страждання – найвища радість». А я, дурна, шукаю баланс. А в Нього на цей баланс монополія. І я тільки й можу робити, що їздити, лежачи догори писком у своєму кабріолеті й дивитися більше на зорі, ніж на дорогу. Ну бо навіщо там на щось конкретно прискіпливо дивитися, парячись про збереження свого життя, якщо І FEEL YOU?!! Я волаю про це, і ніхто не знає, що я маю на увазі. Ну й чи варто казати, що смерть завжди сидить біля мене на пасажирському сидінні. Оберігає мене від інших смертей-шаровичок, що ласі до легкої дурнуватої здобичі, на котру я так часто скидаюся. Ні, любі мої, Смерть у нас одна і дуже конкретна – чекатиме нас у певному місці в певний час, бо вона НАША. Наша найближча подруга».
00:00:02:01
Атаки долі треба зустрічати несподіванками. Долю треба дивувати, і тоді вона або буде до вас доброю, або просто дасть вам волю. Особливо якщо це була не доля, а так собі, «долька». Найліпше цю історію проілюстрував якось Давид:
– Якось я шаройобився на якійсь там автостанції, вже й не пам'ятаю чого. До мене підходить циганка, бере за руку, щось починає бурмотіти, я даю їй бабло…
– Не можна давати їм бабло! – каже хтось із переляканих дівчаток, що сидять із нами за столиком.
– Так от… даю бабло, щоби відчепилася, і тут розумію, що фіґ вона відчепиться, поки я їй все не віддам. Тоді я беру вільну руку, кладу їй долоню на голову, закочую очі і починаю читати «Gaudeamus». Циганка ледь не всралася – відразу ж повіддавала моє бабло і побігла геть…
– Крутий… – задоволено підіймаю й опускаю брови я. До мене цигани чогось зовсім не чіпляються – не пре їх ні ворожити мені, ні бабла у мене просити. Вони мене просто не бачать чомусь. Або просто бояться, що я щось у них спизджу.
Все це було давно, якщо вас цікавить лінійність часу. Тепер же я сиджу в номері середьної паршивості в готелі «Strand Continental» на тому ж таки Стренді в Лондоні. П'ю середньої паршивості ямайське пиво «Red Stripe». Якби півгодини тому в Кемдені я купила все, що мені радив фан Кемдена Давид, тоді red stripe Червона смужка (англ.).
, але вже реальна, кров'яна, повзла би в мене з-пі
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28
Тож повний вперед. Повна швидкість на трасі серед ночі, щоби нікого і ніде… таке все вже десь було. Але так воно найбільше мало б скидатися на нещасний випадок. Але ж ні, холєра. Як тоді, у Тихому океані, якогось дива мене виловили з підводної течії, що затягла мене вже під 30 метрів при дозволених вісімнадцяти, так і тепер. Друзі вирішили покататися зі мною. А хто я така, щоб наражати їх безцінні життя на небезпеку? І хто то такий мудрий встановив у мене в організмі пристрій, що твердить про абсолютну девальвацію мого власного життя?!
Коротше, ласти склеїти не вийшло. Напевно, не дуже й хотілося. Я видуваю рештки порошку в передсвітанкову імлу, тепер увесь Поділ's gonna get high. А завтра – тобто, вже сьогодні – я піду на прийом до психоаналітика, хай помучається зі своїм аналітичним до моєї психіки підходом, а я на то подивлюся. Що ж я, не больна європейська тьотька, чи шо?!
Коротше, на манеже всьо тє же. Це я про штамп «ВСЬО БУДЕ ДОБРЕ». Ну та й добре…
00:00:01:22
You see him, you can't touch him
You hear him, you can't hold him
You want him, you can't have him
You want to, but he won't let you
He's not so special so look what you've done, girl
He's not so special so look what you've done, girl
He's not so special so look what you've done, girl
He's not so special so look what you've done. Перекручені слова з пісні «Auf Achse» FRANZ FERDINAND:
Tu бачиш його, ти не можеш до нього торкнутися,
Ти чуєш його, ти не можеш його обійняти,
Ти хочеш його, але не можеш його мати,
Ти би хотіла, але він не дозволить тобі.
Він не такий вже й особливий, тож подивися, що ти наробила, дівчинко
Він не такий вже й особливий, тож подивися, що ти наробила, дівчинко
Він не такий вже й особливий, тож подивися, що ти наробила, дівчинко
Він не такий вже й особливий, тож подивися, що ти наробила, дівчинко…
Цю пісню я присвячую Давидові. Так само, як присвячую йому своє НЕ-думання про нього. Все. Напевно, досить. Руна Іса, руна льоду. Просто деякі люди вичерпують свій ліміт у нашому житті. А в когось безлімітний пакет. Ставитися до цього варто спокійно. Кудись же зникають ті, що були нам такі цікаві й необхідні певний час. Десь зникають пристрасть, захоплення, збудження і безнастанна потреба. Зникають, а ми від цього не страждаємо. Все ж бо відбулося поступово і природно. Так, ніби ми віддали вагу підлозі на вправах з body-mind-центрування.
Безлімітні пакети й абонентські картки на людей. Стираєш код – отримуєш собі їх життєвий час. Що ж, інколи можна й на карточках досить довго протриматися, не змінюючи оператора. Хіба, інколи треба чекати. Якщо потрібно, само з'явиться у тебе в руці. І матимеш знову. І знову питимеш запахи і будеш знаходити приховані таланти і яскраві сторони. Може. Потім. Знову. Знову, а не ще раз. Інакше будеш прокидатися від фізичного болю з відчуттям того, що тебе не люблять. Немає нічого болючішого за пробудження поряд із такою людиною. Це так дико і неприродно. Тобі холодно і шкіра болить, як від температури. Ти йдеш до не дуже чистої ванни і вагаєшся, чистити чужою зубною щіткою зуби чи ні. А потім таки співаєш собі під ніс:
– He's not so special, so look what you've done, girl… Він не такий вже й особливий, тож подивися, дівчинко, що ти наробила… (англ.)
Виходиш, сідаєш у свою машину і їдеш світ за очі, додому, бо твій дім – цілий світ, бо свого малого дому в тебе нема.
Ну от – stondig auf Achse sein Бути в дорозі (розм., нім.).
– я знову на шляху, у своєму перманентному стані. У приватному perpetuum mobile, як одна зі складових його космічного пального. Або як його галіме палі-во. Коротше, I'm on a roll again.
А взагалі-то, день можна швидко перемотувати вперед. Стояння в пробках, злива, зустрічі з напряжними людьми, швидкі обійми Давида (о! Ооо! Невже? З чого би то?), психоаналітик, пошук десяти марок ЛСД для аналітика, думки про те, що я надто часто думаю про гіпотетичний секс із ним, таким подібним до Джоні Депа чуваком, щоби адекватно в нього лікуватися, друзі, Стоґнєвіч, що невід'ємно поряд, ніч і машина Давида, в котрій ми втрьох бозна-як опинилися.
Знову дорога. Сповільнена їзда з мінімумом бензину. Надто швидка їзда і забагато поворотів… Глупа ніч і бетонні бордюри, що відділяють дорогу від моря, нас від смерті.
– Якщо щось там раптом, – кажу я, перекрикуючи Dеpеche Mode, – то весь відзнятий матеріал у мене в студії в компі на диску F. Папки «Trisha», «Back Up», «Projects», «Movies». Шо каму нє ясно?
Стоґнєвіч чогось регоче. Давид посміхається. Дивні люди. Хоча я й сама не відліплюю посмішки від обличчя в цей момент. Коли по-справжньому любиш життя, померти не страшно будь-коли. А в красивому місці з красивими людьми і поготів.
Біля моря вітряно. Страшенно холодно і купа зірок. Ми дістаємо з багажника куртку, карімат і АКМ, дивний подарунок мені від Давида.
– Піду зароблю бабла… – Стоґнєвіч бере автомат і виходить на безлюдну дорогу. О цій порі жоден ідіот на неї не виїде. Хіба що рибалки чи парочки, котрим ніде трахатися. Ні в тих, ні в тих бабла нема, так що Стоґнєвіч, подумавши, віддає АКМ мені.
– А тобі личить… – каже Давид Стоґнєвіч.
– А мені ні, – кажу я і стріляю в небо, цілячись у найяскравішу зірку. – ПІ shoot a moon right here out of the sky for you baby… Я встрелю місяць просто тут із неба для тебе, дитинко… (англ.) – слова з пісні Тома Вейтса.
– ну от, стріляю по зорях, а співаю про місяць.
Вітер майже збиває нас із ніг. Ми сідаємо на пісок, підстеливши цей тонкий космічний карімат, єдина куртка дістається мені.
– Ну от, мені не личать автомати, я танцюю, як пральна машинка, зато мені щастить, – роблю висновок я. – Наступного разу, коли захочеш подарувати мені зброю, принеси півкілограма отрути. Впевнена, що я зумію доволі витончено її підсипати.
Ми сидимо і мовчимо. Давид то обіймає мене, то я його. Так ніби тепліше. Я мовчу про те, що давно вже не відчуваю різниці температур – дивний ефект від частої зміни кліматичних поясів. Я мовчу, бо ніхто не погодиться забрати в мене куртку.
– Ну так, падлюки, мерзнете тепер, зате думаєте: «У-у-у, які ми благородні – віддали їй курточку…»
Вони сміються і погоджуються. Я цілую ліве Давидове око. Думаю про сімдесят сім русалочок, комету чи падаючу зірку, котру я щойно бачила, і маленьку криву чорну бабцю, котру вивела молода дівчина просто з того місця, куди щойно впала зірка. Поволі звикаю до містичних вкраплень у буденному житті… Усе, що не робиться – природно. А дивуватися можна з однаковою силою кольору лаку на нігтях продавщиці в супермаркеті і тому, що дерев'яна відьма, привезена мною Давидові з Папуа, вміє трохи літати. Життя прекрасне, як відро салату олів'є.
– Знаєш, – кажу я Стоґнєвіч, коли заходжу до помешкання, куди вона ввійшла на півгодини раніше, поки я внизу прощалася з Давидом, – наступного разу, коли хтось скаже, що я секс-символ, або запитає в мене що-небудь про секс, я плюну йому в рило. Бо, бляха, реально все живе засинає у мене на колінах, варто йому до мене торкнутися! Ну що ж за нахуй такий? Ну чого я така евтаназія?! Давид собі реально хропів тільки що, глибше, ніж бачив! А я чухала йому голову.
– Боже, як же я йому заздрю! – зітхає Стоґнєвіч. – Ану йди сядь сюди… Іди-іди… о.
І вона кладе свою голову мені на коліна.
00:00:01:23
У нього життєдайна слина. Я точно знаю. Ми сидимо на даху будинку, збудованого Льотчиком у 21-річному віці. Він стане великим архітектором, я знаю це. Найкращим архітектором цієї країни, з найбільшою кількістю бабла і баб і з найменш зацофаними ідеями. Він стане. Дуже скоро. А Дафліш не стане архітектором ніколи. Sorry , kid , you ' re not the one Вибач, малий, обраний не ти (англ.) – фраза відьми з фільму «Матриця».
. Ми п'ємо біле вино і дивимося спадінь сонця над залізницею. Не буває двох однакових заходів сонця. Не буває двох однакових 21-річних хлопчиків. Я думаю, що можу зараз бути вагітною від янгола Нуріеля і з однаковою легкістю вийшла би заміж як за нього, так і за Льотчика. З небом же, як я часто думаю, пов'язані обоє. Обоє красиві, ніжні, справді мені близькі. В обох є майбутнє. Я обох люблю. І за жодного не вийду заміж. Бо – дивіться вище – таки їх люблю. Ви можете вчергове здивуватися, як мені вдається вміщати в собі справжню любов до кількох персон одночасно… Ну, в людей же багатокамерне серце? Угу. І дві півкулі. Для парадоксальності.
00:00:01:23 (а)
…Ми лежимо на горищі вчорній ванні з червоними смугами. І з прохолодною водою. Довкола стоси антикварної цегли. Сонце ще просвічує крізь шпари між дошками і через крихітне вікно з червоним склом. Мрії збуваються. Красиві мрії збуваються завжди.
00:00:01:24
– Ну і коли це все закінчиться?! – Тріша ковтає сльози і соплі, тре долонями голі плечі на холодному вітрі. Великим пальцям ніг теж зимно. Та ще й руль багатостраждального кабріолета затиснуто між ними й сусідніми, що на руках би звалися вказівними. А пальці ніг на що вони вказують?
– Вказують на те, що в тебе дах їде! – кричить звідкілясь ізнизу Нуріель.
Так. Наводимо різкість, виходимо на загальний план. Машина летить по Московському мосту (кажуть, колись там під ним творилися нехороші справи, а тепер усі, кому не лінь, тонуть поблизу і розбиваються в автомобільних аваріях), хлопчик сидить на пасажирському сидінні, дівчинка сидить на багажнику за сидінням водія. Ногами дівчинка щосили намагається втримати кермо.
Руками втримується сама. У хлопчика руки чи то зв'язані, чи то скуті, ногою він тисне на газ.
– А бачиш, Долоріо, тепер ти вже зовсім не пищиш! – між іншим вставляє Тріша. Ти чогось куди більше стрьомаєшся, коли я руками її веду…
– Злізь, я тебе прошу, злізь! – кричить він. – Бо ми зараз вилетимо нахуй з моста!
– Нє сци, машка, я дубровскій! – песзна з яких глибин дитинства витягає фразу Тріша. – Всьо буде чотко, може, мене попустить?
– Злізь, будь ласочка-а-а!!! – Янгол, собака, трохи зменшує тиск на педаль газу.
– Відпустиш газ – уб'ю, – спокійно каже Тріша. – Виверну так, що точно злетимо. І станемо рибками. Буль-буль.
Долоріо відновлює стабільність. Зустрічні машини сигналять їм, якісь іще мажори весело махають руками і, певно, дриґають пузами у своїх джипах.
– Либонь, думають про нас: «О как развлєкаюцца чювакі!» – Тріша нарешті сповзає на сидіння. Виглядає вона втомлено.
– Нам треба на заправку, – полегшено зітхає Долоріо.
– Так, любов моя, нам треба на заправку. А ногу з газу можеш вже прибрати.
Пізніше Тріша завозить Нуріеля додому, а сама ще довго роз'їжджає нічним містом. І подумки розповідає Нуріелю те, чого він ніколи не зможе зрозуміти в реальності off line. Навіть якщо захоче, то не зможе.
– Бо як не крути, а не з одного гівна ми ліплені… – зітхає Тріша. – Хоча… Ну та вже. Цікаво, чи у всіх тьотьок отака хуйня в голові. Це ж скоріше дядькинське таке: «Чєво іщу, чєво-та свєже-ва…» – і пертися за тридев'ять земель, і шукати невідомо що, а насправді себе, але хуй себе знайдеш, скільки бабла не викидай на квитки, скільки чекань, годин перельотів не витримуй, скільки кілометрів, часових поясів… Все до сраки. Ні від себе, ні до себе. І навіть коли вже здається, що все заєбісь, однаково якийсь собацюра сидить у темряві за твоїми дверима і кличе тебе туди… Бо це твій власний собацюра, твоя потороча, твій набір внутрішніх рванок-витинанок. Your own personal… Wolf at the door. Твій особистий… Вовк за дверима (англ.). Тут просто гібрид із пісенних фраз Dйpкche Mode І Radiohead. Ну з ким не буває?
Воно то зжирає тебе, то намагається виригати, то раптом робить тебе сильним і небезпечним, то просто не дає тобі спокою. Зриваєшся вночі, пробуєш смерть на дотик, пробиваєш смерть дротиком…
Тріша робить майже поліцейський розворот (благо, вночі немає машин, інакше всі стихійні каскадери пішли би на «втор-сирьйо» вкупі з Трішею) і жене до Давида. Йому-то вже вона точно нічого розповідати не буде. Просто мовчатиме. Традиційний такий ступор. А Давид буде лежати на сидінні, тикати пальцем в небо й розказувати, де яке сузір'я знаходиться, а яке сховалося за хмарою. Давид багато про це знає, він спецклас із біології закінчив. Хоча до чого тут зорі?
Потім Давид також вдома, потім Тріша знову сама. Вона їде, курить і боїться мостів. А потім просто розчиняється у канонічному:
І feel you
Your sun it shines
I feel you
Within my mind
You take me there
You take me where
The kingdom comes
You take me to
And lead me through
Babylon Слова з пісні «І Feel You» DEPECHE MODE.
«Ось тут, у цій пісні, я завжди думаю про Бога. Про те, що Він найчастіше торкається до мене якраз у певний момент фази «Найболючіше страждання – найвища радість». А я, дурна, шукаю баланс. А в Нього на цей баланс монополія. І я тільки й можу робити, що їздити, лежачи догори писком у своєму кабріолеті й дивитися більше на зорі, ніж на дорогу. Ну бо навіщо там на щось конкретно прискіпливо дивитися, парячись про збереження свого життя, якщо І FEEL YOU?!! Я волаю про це, і ніхто не знає, що я маю на увазі. Ну й чи варто казати, що смерть завжди сидить біля мене на пасажирському сидінні. Оберігає мене від інших смертей-шаровичок, що ласі до легкої дурнуватої здобичі, на котру я так часто скидаюся. Ні, любі мої, Смерть у нас одна і дуже конкретна – чекатиме нас у певному місці в певний час, бо вона НАША. Наша найближча подруга».
00:00:02:01
Атаки долі треба зустрічати несподіванками. Долю треба дивувати, і тоді вона або буде до вас доброю, або просто дасть вам волю. Особливо якщо це була не доля, а так собі, «долька». Найліпше цю історію проілюстрував якось Давид:
– Якось я шаройобився на якійсь там автостанції, вже й не пам'ятаю чого. До мене підходить циганка, бере за руку, щось починає бурмотіти, я даю їй бабло…
– Не можна давати їм бабло! – каже хтось із переляканих дівчаток, що сидять із нами за столиком.
– Так от… даю бабло, щоби відчепилася, і тут розумію, що фіґ вона відчепиться, поки я їй все не віддам. Тоді я беру вільну руку, кладу їй долоню на голову, закочую очі і починаю читати «Gaudeamus». Циганка ледь не всралася – відразу ж повіддавала моє бабло і побігла геть…
– Крутий… – задоволено підіймаю й опускаю брови я. До мене цигани чогось зовсім не чіпляються – не пре їх ні ворожити мені, ні бабла у мене просити. Вони мене просто не бачать чомусь. Або просто бояться, що я щось у них спизджу.
Все це було давно, якщо вас цікавить лінійність часу. Тепер же я сиджу в номері середьної паршивості в готелі «Strand Continental» на тому ж таки Стренді в Лондоні. П'ю середньої паршивості ямайське пиво «Red Stripe». Якби півгодини тому в Кемдені я купила все, що мені радив фан Кемдена Давид, тоді red stripe Червона смужка (англ.).
, але вже реальна, кров'яна, повзла би в мене з-пі
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28