ша. – Ойнімагу! Францускій манікюр! Думаю, це має шанс стати стабільним виразом.
– Може, і так, – посміхнувся у вуса-бороду кудлатий фотограф.
Люди такі кумедні, думає Тріша. Вона принаймні не намагається приховати чи прикрасити рожево-солодкою брехнею свою паскудну сутність. Вже якщо брехню вигадувати, то краще приголомшливу. Наприклад, що тебе ледь не придушив нещодавно дупою слон у джунглях, після того, як ти налякала його ревінням, коли тобі брудними руками непальський бомж невдало видаляв два кутні зуби. Від цього людям принаймні весело стає. О, думають, оце так їбанута. Радіє кожний – як добре, що в мене все в порядку з головою…
Нормальним вважається, коли тьолочка, в якої 90 % концертів відбувається по лазнях упрілих депутатів чи бізнесменів, корчить із себе елітний гібрид цариці Савської із Дівою Марією. Ну й нехай. Це вже такий сталий вид мейнстріму. Одне дивує: як вона сподівається втримати до себе зацікавлення натовпу, котрий, власне, і є основним споживачем її «поп-продукту»? У неї життя так само не різниться від життів її дзеркальних копій, як не різняться їхні відео, мелодії, слова, аранжування пісень тощо. Якби всі ті музканальні тельбухи не субтитрували, бідолашний споживач з'їхав би з глузду, намагаючись збагнути, котру ж з його любімих каралєв естради тепер показують.
Ну це все таке. Звичайні мейнстрьомні речі, як я вже казала. Зі смертних не дивуються. А от дивно, скажімо, з янголів. Я ж то завжди думала, що чорна й темна в нашій тусовці одна я, мені навіть сни періодично сняться про те, як Диявол приходить раз по раз на землю, щоби запліднити якихось геть непримітних порядних жінок. А потім їхні плоди розповзаються по світу під виглядом зовсім собі неначе звичайних дітей, а самі тонко й послідовно роблять шкоду людям. І що один з таких плодів – я. Кльово, нє? Пора нормальні ужастіки знімати, поки в мене роги не виросли і хвіст з трусів не зовсім виліз… Ага, і ще: це все брехня, що у диявольського потомства росте дофіґа шерсті. В мене от, наприклад, зовсім волосся на ногах нема.
Так от. Янгол. Той самий Нуріель. Створіння тепле і красиве. Мудре Й чисте– Надійне й сильне. Ясен пень, що таке нервове, непостійне, хворобливе, егоїстичне, нетерпляче, ліниве, марнославне зле бадилля, як я, хоче якомога зручніше вмоститися в нього на шиї і поганяти у потрібний бік.
Він спокійно вислуховував мої звіти про всі каки-бяки, зроблені за попередній квартал, всі мої походеньки, обзивачки, образи та інший милий стерво-дискурс. Він усе розумів і майже до всіх ставився однаково добре. Хоча інколи – що дивувало і лякало мене ледь не до падучки – міг дуже так нехило зірватися на комусь і ледь не дати в пику. Шкода, що «ледь не». Я люблю пики бити. І дивитися тоже інтересно.
Ніколи не пізно відкривати в людині, «котру добре знаєш», нові й нові ознаки зіпсутості, заздрості, істеричності тощо тощо. Це так мило. Це робить людину людиною. На взаємному сприйнятті й погладжуванні по головах таких от речей і ґрунтується справжня близькість.
– Твоя колишня дівчина, – питаю я Нуріеля, – вона красива?
– Вона… гм… висока. Така як я.
– Ого як класно. – Я по черзі то заздрю високим дівчатам, то вбачаю в них подібність до конячок і теж їх люблю. Ну та бо хто не любить конячок?
– Це все в минулому, добре? – Янгол уникає розповідати про свої приватні справи. А от я навпаки, люблю про них слухати:
– Ну добре, не розповідай, якщо все так травматично. Ти що, покинув її з трьохмісячною дитиною на руках? Чи пальці повідрізав?
– Та ні… там все нормально… – О, кльово. Заковтнув наживку. Чш-ш-ш…
– Так чого ти тоді паришся?
– Ну, бо її минулий хлопець, здається, ще й досі її кохає. А я така свиня…
– Чого свиня?
– Бо її безсовісно відбив.
– Ти? Відбив?! Ану розкажи, як все було… (ух, як я люблю дитячі історійки!)
– Ну як, як… Відпочивали ми всі разом на морі. В доволі дикому місці. Купалися всі голі. Її хлопець із другом лежав на пляжі, а ми вирішили поплисти далеко, аж до скель, що стриміли з води.
– І шо?
– Та мене ще й досі совість мучить. Там бідний чувак прозрівав, напевно. Нас не було години три. Піздєц, як перед ним незручно, хоч вже й часу стільки пройшло.
– Тю, дурний. Так чо' ти паришся? Ви ж там не трахались!
– Трахались…
І тут мене порвало. Сумний і тихий голос Нуріеля, долі опущені прекрасні зелено-сині очка, невинні кучеряшки на вітрі… Я замалим не кидаю кермо, так дико регочу.
– Ой ні магу! Ой порадував! Ай маладца! Ай мамина дитина! Ну ви даєте чуваки: такі всі святі, а самі ще гірші за мене в п'ятсот тисяч раз! Трахнути тьолку під носом у її чувака, твого друга! Але ж зате яка романтика, мушу зазначити: море, крихітний скелястий острівець… Боляче ж, мабуть, голою дупою по скелі, га?
– Слухай, я не знаю, я не питав…
– Аха-ха! Ще й не питав, скатіна, ти ще й згори був! От еґоїс-тюга. От моя умнічка!
Я не перестаю реготати і несказанно тішитися, вся ця історія чомусь мене дивним чином збуджує, я раз по раз виїжджаю на зустрічну смугу, а Янгол Нуріель сидить тихий і сумний, і слідом за ним дорогою розлітається втрачене пір'ячко…
00:00:01:11
Just give те a pain that I'm used to… Просто дай мені біль, до якого я звик (англ.) © DEPECHE MODE.
Давид такий дивний. Іноді мені здається, він навіть ще амбівалентніший, ніж я сама. Дає мені тупе і млосне відчуття його втрати, буваючи на відстані простягнутої руки. Довге здобуття як перманентна втрата. Хто з якого боку дзеркала, Давид? І як на це дзеркало, привезене з Яви, впливає традиційний розпис батік?
Давид мусить брати участь у фестивалі ай-ді-ем. Він із тих, хто називає це музикою. Він туди хоче, бо його знято в одному з відео-артівських проектів. Я теж не проти помилуватися Давидом. Є в цьому певний декаданс.
В його машині купа друзів. Певно, якісь мальчики-мажорчики з наклеєними аракаловими посмішками.
У мене в машині Ельза, моя молодша сестра. Ельза взагалі любить тусовки, де все непонятно і типу інтелектуально. Потім все це дуже круто обсирає у своїх оглядах світського життя. Ельза журналістка. Кучерява світловолоса пупсична Ельза. Як же ти репетувала у трьохмісячному віці.
Я ніколи не зможу «зробити» Давида. В сенсі, виграти в нього перегони на машинах. В якомусь іншому сенсі, напевно, можу… Ну, зате ми з Ельзою красиві. Її розкішне волосся розвівається за вітром, змушуючи «чіста пацанів» на «чіста бехах» кусати свої красовки. Мою голову замотано камбоджийським шарфом і, в найгіршому випадку, якби він раптом розв'язався, я могла би повторити долю Айседори Дункан.
На трасі наші машини летять майже поряд. Я кричу, тиснучи на газ:
– А шо, є у вас там класні тьолки? Давайте сюда! Where're ma bitches?!
– Тьолки? – випихається з вікна Давид, – не, нема в нас тьолок!
– Очень жаль! – ми врубаємо на повну гучність якийсь хард-кор – Давид таке не терпить – і різко вириваємося вперед.
Як і слід було чекати, машина Давида лишається позаду. Мабуть, таки дійсно він цю музику ненавидить.
Коли нарешті приїжджаємо на цю трохи недороблену тусу ду-у-уже просунутих людей (мало хто з них міг би сказати, чого сюди прийшов і шо тут насправді відбувається, але кожен хоче вірити, шо це, кажись, піздєц як круто), з Давидової машини таки виходить дівчинка. Та сама танцюристка-мультиплікаторка з приморського міста.
– О. А казав – немає тьолок…
– Хто, Оля? Оля не тьолка.
Ну так, точно. Не тьолка. Вона папужка.
Ельза моєї ніжності не поділяє. Для неї кожен, хто сміється з українських слів штибу «краватка» чи «кватирка», автоматично попадає до розряду безнадійних дебілів. Папужку спіткала саме ця халепка.
Минає купа часу, а фільм із Давидом так і не показують. Ми валяємося на підлозі, цілуємося, ліниво й трохи збриджено розглядаємо обнюхану, накурену тусу, що відчайдушно силується влаштувати собі тут дискотеку, я страшенно хочу додому, хочу спати з Давидом, бо як ні, то трахну його просто серед усього цього ай-ді-ема.
Але ж ось вже показують його фільм.
– Вітаю, сонечко. Я пишаюся тобою.
Кажись, ніхто, крім мене, того арту не зацінив. Хтось навіть починав був матюкатися і свистіти – задовге, бачте, кіно. Але я дивлюся на Давида не на екрані, а на Давида поряд. І цей, ближній Давид, споглядає того дальнього, екранного Давида з таким дитячим захопленням, і такий він цієї миті відкритий і вразливий, що я зараз просто розтану й потечу, як туш заплаканим оком…
– Чудово, любий. – Одного разу трохи п'яна, ще молода жінка, котра впізнала мене в супермаркеті, поплакавши й пожалівшись на свою дурну долю (чоловік проміняв її на 23-річну хвойду, що замочувала свої гіпюрові зелені труси в тазиках), на прощання прокричала мені: «І нікагда не паказуй, какая ти умная! Дай сваєму мущінє панять, што он гєній! А то давіш, давіш!»
Ну і в якому ж місці я давлю? Сподіваюся, якщо й давлю, то тільки там, де це йому приємно…
– То що, Давиде, тепер до мене? Нарешті спати?
– Ти знаєш… я вже давно мамі обіцяв. Приїхати спати додому. Блядь. Ну шо за…?
– Добре, – холодно кажу я, – тоді добраніч.
– Добраніч, – спокійно відказує він.
Я різко рушаю до своєї машини, різко відкриваю двері, різко заводжу двигун.
Жодного поруху в мій бік.
Я просто поїхала геть.
Я просто упиздячила в нікуди.
Я просто…
На хуй.
00:00:01:11(а)
Досвітній ранок відкриває вам чудовий образ міста. Його деліріум, його звичне олд-скульне похмілля, його замурзаність після вчорашнього. Але не в цьому суть. Суть в об'єктах, з котрих вдень запросто складається об'єктивна реальність, ввечері вони стають плацдармом для ейфорії, вночі її піком, а вдосвіта – знімками епохи. Навіть якщо повідкидати дрібні об'єкти штибу плас-тикових пакетів, бляшанок, цінних для батл-хантерів пляшок, вирваного волосся, вибитих зубів, використаних прокладок і невикористаних презервативів, зів'ялих квітів і виплюнутих жува-чок, залишаться великі предмети. Так звані архітектурні одиниці. Чого лише варта арка якогось там возз'єднання з Рашою, названа простолюдом «пам'ятником безіменному велосипедисту», а під нею чорні, як смерть, гранітні дядьки з якоюсь бідою в зімкнутих руках. Біда, вочевидь, і мала би символізувати те горопашне возз'єднання. А правобіч цих чорних дядьок стоять ще якісь ка-кашково-бежеві. І коли перші були робітники заводів і фабрик (ху із ху?), то інші, новіші – це вже кріпаки з козаками. Фантоми нацгордості й моделі для здохлого (ой соррі, животіє ще десь у коморах спілки письменників, мабуть) укрліту. Стоять собі, й абищо. Бездарність заворожує. Скульптури мають гіпнотичний ефект. І як то кон'юнктурні совки примудряються передавати сакральне вміння постсовковим митцям? С-ума-сайті. Закон вічного повернення хуйні. З викарбуваними іменами авторів.
Ми ставимося до цього весело, але без галасу. Повільно йдемо під металеву арку, що стирчить, ніби половина колеса якоїсь недолугої машини з фантастики сталінських часів. Спокійно, дуже спокійно. Там, зліва від «іскуства» гордо височіє яскравий стенд атракціону, а на ньому Трініті з розчепіреними ногами – фантастика апдейтнута, на скороминущу злобу дня. Ще лівіше лаконічні червоні тенти Coca-Cola. (Хоч 1000 разів напишить зареєстровану назву торгової марки, більшої реклами, ніж вона вже має, ви їй не зробите. Так що спокійно – антиґлобалізм приберігаємо на потім.) А от праворуч від кока-коли, трініті, пролетарів, кріпаків і козаків манячить таке ім'я, що Паоло Коельо заклав би душу власникам, аби тільки віддали це слівце йому для використання у черговій казочці. На крихітних вагончиках «американських гірок» із траєкторією руху – я не брешу, метрів так з двадцять – написано слово Yamasakutalab. На кожному вагончику рожево-фіолетової масті. Гм, саме таких кольорів, на думку Стоґнєвіч, мало би бути пекло. Куди-куди там ці вагончики прямують?…
– Yamasakutalab, – я вже читала, а тепер уголос повторюю, – яма-саку-та-лаб. Піздєц, реально. Ну то куди привезуть дітей вагончики з такою назвою? Yamasakutalab. Їбанутися.
Нуріель мовчить. Може, думає про те, куди довезуть дітей мої спічі з отакою кількістю матюків Тут мені хотілося би навести СПРАВЖНІЙ текст листа запорожців турецькому султанові, без змін і доповнень, таким, як його наводить в своєму дослідженні на ст. 69 (текст зберігається у Державній публічній бібліотеці Санкт-Петербурга) визнаний історик козацтва Д. Еварницький (після революції Яворницький). Це щодо історичного аспекту «страшного паплюження» солов'їної мови.
ВІДПОВІДЬ КОЗАКІВ ТУРЕЦЬКОМУ СУЛТАНУ «Ти, султан, чорт турецкий і проклятого чорта брат і товарищ, самого Люцеперя секретарь. Якій ты в черта лыцарь, коли голою сракою ежака не вбъешь. Чорт высирае, а твоє війско пожирає. Не будешь ты, сукін ты сыну, сьшів христіянських під собой маты, твойого війска мы не боїмось, землею і водою будем биться з тобою, распрьоб твою мать. Вавилоньский ты кухарь, Макидоньский колесник, Іерусалимський бравирник, Александ-рійський козолуп, Великого и Малого Египта свинарь, Армянська злоди-юка, Татарський сагайдак, Каменецкий кат, у всего світу і підсвіту блазень, самого гаспида внук и нашего хуя крюк. Свиняча ты морда, кобыляча срака, різницька собака, нехрещений лоб, мать твою въоб. От так тобі запорожці висказали, плюгавче. Не будешь ти і свиней христіанских пасти. Теперь кончаемо, бо числа не знаємо і календаря не маємо, місяц у небі, год у книзі, а день такий у нас, якиі і у вас, за це поцелуй в сраку нас!»
Кошевой атаман Иван Сирко зо всім кошем Запорожськім.
. Але щодо естетичного ефекту цього місця погоджується.
Ми тримаємося за руки і йдемо брудним асфальтом до краю урвища поза аркою. Скоро асфальт помиють, затим він знову стане брудним, не важливо.
– Бачиш, – кажу я, – ми так запросто ступаємо крізь весь цей хаос, сміття, кічуху… Крізь всі ці дурнуваті рештки вчорашніх радостей і чийогось пройобаного щастя.
– Весь цей постмодернізм?
– Істинно, сину мій. Через весь цей постнодермізм. Ми не просто сприймаємо хаос як очевидну й нормальну даність, ми через цей хаос переступаємо і йдемо далі. До чогось справжнього і поки що незрозумілого.
– Зі справжнього тут хіба що дерева з цими їх смішними квітами і шматки неба.
– Ну, власне. І ці кольори, і це сонце, що зирить згори, і шматки неба-металік між гілками дерев. Саме так, а не навпаки, не гілки на тлі неба, а вони інкрустовані шматками далекого… Ти спробуй у них вдивлятися. Дуже помічна штука.
Він тут же намагається в них вдивлятися. Фокусує погляд, примруживши очі. Свої красиві тепло-блакитні очі.
– Переступаємо, – продовжую я, – щоби опинитися отак на краю прірви, вдивляючись у горизонт, як то до нас робило не одне покоління покалічених, непереможених романтиків. Попереду – заволочений туманом обрій, навкруги хаос, всередині
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28
– Може, і так, – посміхнувся у вуса-бороду кудлатий фотограф.
Люди такі кумедні, думає Тріша. Вона принаймні не намагається приховати чи прикрасити рожево-солодкою брехнею свою паскудну сутність. Вже якщо брехню вигадувати, то краще приголомшливу. Наприклад, що тебе ледь не придушив нещодавно дупою слон у джунглях, після того, як ти налякала його ревінням, коли тобі брудними руками непальський бомж невдало видаляв два кутні зуби. Від цього людям принаймні весело стає. О, думають, оце так їбанута. Радіє кожний – як добре, що в мене все в порядку з головою…
Нормальним вважається, коли тьолочка, в якої 90 % концертів відбувається по лазнях упрілих депутатів чи бізнесменів, корчить із себе елітний гібрид цариці Савської із Дівою Марією. Ну й нехай. Це вже такий сталий вид мейнстріму. Одне дивує: як вона сподівається втримати до себе зацікавлення натовпу, котрий, власне, і є основним споживачем її «поп-продукту»? У неї життя так само не різниться від життів її дзеркальних копій, як не різняться їхні відео, мелодії, слова, аранжування пісень тощо. Якби всі ті музканальні тельбухи не субтитрували, бідолашний споживач з'їхав би з глузду, намагаючись збагнути, котру ж з його любімих каралєв естради тепер показують.
Ну це все таке. Звичайні мейнстрьомні речі, як я вже казала. Зі смертних не дивуються. А от дивно, скажімо, з янголів. Я ж то завжди думала, що чорна й темна в нашій тусовці одна я, мені навіть сни періодично сняться про те, як Диявол приходить раз по раз на землю, щоби запліднити якихось геть непримітних порядних жінок. А потім їхні плоди розповзаються по світу під виглядом зовсім собі неначе звичайних дітей, а самі тонко й послідовно роблять шкоду людям. І що один з таких плодів – я. Кльово, нє? Пора нормальні ужастіки знімати, поки в мене роги не виросли і хвіст з трусів не зовсім виліз… Ага, і ще: це все брехня, що у диявольського потомства росте дофіґа шерсті. В мене от, наприклад, зовсім волосся на ногах нема.
Так от. Янгол. Той самий Нуріель. Створіння тепле і красиве. Мудре Й чисте– Надійне й сильне. Ясен пень, що таке нервове, непостійне, хворобливе, егоїстичне, нетерпляче, ліниве, марнославне зле бадилля, як я, хоче якомога зручніше вмоститися в нього на шиї і поганяти у потрібний бік.
Він спокійно вислуховував мої звіти про всі каки-бяки, зроблені за попередній квартал, всі мої походеньки, обзивачки, образи та інший милий стерво-дискурс. Він усе розумів і майже до всіх ставився однаково добре. Хоча інколи – що дивувало і лякало мене ледь не до падучки – міг дуже так нехило зірватися на комусь і ледь не дати в пику. Шкода, що «ледь не». Я люблю пики бити. І дивитися тоже інтересно.
Ніколи не пізно відкривати в людині, «котру добре знаєш», нові й нові ознаки зіпсутості, заздрості, істеричності тощо тощо. Це так мило. Це робить людину людиною. На взаємному сприйнятті й погладжуванні по головах таких от речей і ґрунтується справжня близькість.
– Твоя колишня дівчина, – питаю я Нуріеля, – вона красива?
– Вона… гм… висока. Така як я.
– Ого як класно. – Я по черзі то заздрю високим дівчатам, то вбачаю в них подібність до конячок і теж їх люблю. Ну та бо хто не любить конячок?
– Це все в минулому, добре? – Янгол уникає розповідати про свої приватні справи. А от я навпаки, люблю про них слухати:
– Ну добре, не розповідай, якщо все так травматично. Ти що, покинув її з трьохмісячною дитиною на руках? Чи пальці повідрізав?
– Та ні… там все нормально… – О, кльово. Заковтнув наживку. Чш-ш-ш…
– Так чого ти тоді паришся?
– Ну, бо її минулий хлопець, здається, ще й досі її кохає. А я така свиня…
– Чого свиня?
– Бо її безсовісно відбив.
– Ти? Відбив?! Ану розкажи, як все було… (ух, як я люблю дитячі історійки!)
– Ну як, як… Відпочивали ми всі разом на морі. В доволі дикому місці. Купалися всі голі. Її хлопець із другом лежав на пляжі, а ми вирішили поплисти далеко, аж до скель, що стриміли з води.
– І шо?
– Та мене ще й досі совість мучить. Там бідний чувак прозрівав, напевно. Нас не було години три. Піздєц, як перед ним незручно, хоч вже й часу стільки пройшло.
– Тю, дурний. Так чо' ти паришся? Ви ж там не трахались!
– Трахались…
І тут мене порвало. Сумний і тихий голос Нуріеля, долі опущені прекрасні зелено-сині очка, невинні кучеряшки на вітрі… Я замалим не кидаю кермо, так дико регочу.
– Ой ні магу! Ой порадував! Ай маладца! Ай мамина дитина! Ну ви даєте чуваки: такі всі святі, а самі ще гірші за мене в п'ятсот тисяч раз! Трахнути тьолку під носом у її чувака, твого друга! Але ж зате яка романтика, мушу зазначити: море, крихітний скелястий острівець… Боляче ж, мабуть, голою дупою по скелі, га?
– Слухай, я не знаю, я не питав…
– Аха-ха! Ще й не питав, скатіна, ти ще й згори був! От еґоїс-тюга. От моя умнічка!
Я не перестаю реготати і несказанно тішитися, вся ця історія чомусь мене дивним чином збуджує, я раз по раз виїжджаю на зустрічну смугу, а Янгол Нуріель сидить тихий і сумний, і слідом за ним дорогою розлітається втрачене пір'ячко…
00:00:01:11
Just give те a pain that I'm used to… Просто дай мені біль, до якого я звик (англ.) © DEPECHE MODE.
Давид такий дивний. Іноді мені здається, він навіть ще амбівалентніший, ніж я сама. Дає мені тупе і млосне відчуття його втрати, буваючи на відстані простягнутої руки. Довге здобуття як перманентна втрата. Хто з якого боку дзеркала, Давид? І як на це дзеркало, привезене з Яви, впливає традиційний розпис батік?
Давид мусить брати участь у фестивалі ай-ді-ем. Він із тих, хто називає це музикою. Він туди хоче, бо його знято в одному з відео-артівських проектів. Я теж не проти помилуватися Давидом. Є в цьому певний декаданс.
В його машині купа друзів. Певно, якісь мальчики-мажорчики з наклеєними аракаловими посмішками.
У мене в машині Ельза, моя молодша сестра. Ельза взагалі любить тусовки, де все непонятно і типу інтелектуально. Потім все це дуже круто обсирає у своїх оглядах світського життя. Ельза журналістка. Кучерява світловолоса пупсична Ельза. Як же ти репетувала у трьохмісячному віці.
Я ніколи не зможу «зробити» Давида. В сенсі, виграти в нього перегони на машинах. В якомусь іншому сенсі, напевно, можу… Ну, зате ми з Ельзою красиві. Її розкішне волосся розвівається за вітром, змушуючи «чіста пацанів» на «чіста бехах» кусати свої красовки. Мою голову замотано камбоджийським шарфом і, в найгіршому випадку, якби він раптом розв'язався, я могла би повторити долю Айседори Дункан.
На трасі наші машини летять майже поряд. Я кричу, тиснучи на газ:
– А шо, є у вас там класні тьолки? Давайте сюда! Where're ma bitches?!
– Тьолки? – випихається з вікна Давид, – не, нема в нас тьолок!
– Очень жаль! – ми врубаємо на повну гучність якийсь хард-кор – Давид таке не терпить – і різко вириваємося вперед.
Як і слід було чекати, машина Давида лишається позаду. Мабуть, таки дійсно він цю музику ненавидить.
Коли нарешті приїжджаємо на цю трохи недороблену тусу ду-у-уже просунутих людей (мало хто з них міг би сказати, чого сюди прийшов і шо тут насправді відбувається, але кожен хоче вірити, шо це, кажись, піздєц як круто), з Давидової машини таки виходить дівчинка. Та сама танцюристка-мультиплікаторка з приморського міста.
– О. А казав – немає тьолок…
– Хто, Оля? Оля не тьолка.
Ну так, точно. Не тьолка. Вона папужка.
Ельза моєї ніжності не поділяє. Для неї кожен, хто сміється з українських слів штибу «краватка» чи «кватирка», автоматично попадає до розряду безнадійних дебілів. Папужку спіткала саме ця халепка.
Минає купа часу, а фільм із Давидом так і не показують. Ми валяємося на підлозі, цілуємося, ліниво й трохи збриджено розглядаємо обнюхану, накурену тусу, що відчайдушно силується влаштувати собі тут дискотеку, я страшенно хочу додому, хочу спати з Давидом, бо як ні, то трахну його просто серед усього цього ай-ді-ема.
Але ж ось вже показують його фільм.
– Вітаю, сонечко. Я пишаюся тобою.
Кажись, ніхто, крім мене, того арту не зацінив. Хтось навіть починав був матюкатися і свистіти – задовге, бачте, кіно. Але я дивлюся на Давида не на екрані, а на Давида поряд. І цей, ближній Давид, споглядає того дальнього, екранного Давида з таким дитячим захопленням, і такий він цієї миті відкритий і вразливий, що я зараз просто розтану й потечу, як туш заплаканим оком…
– Чудово, любий. – Одного разу трохи п'яна, ще молода жінка, котра впізнала мене в супермаркеті, поплакавши й пожалівшись на свою дурну долю (чоловік проміняв її на 23-річну хвойду, що замочувала свої гіпюрові зелені труси в тазиках), на прощання прокричала мені: «І нікагда не паказуй, какая ти умная! Дай сваєму мущінє панять, што он гєній! А то давіш, давіш!»
Ну і в якому ж місці я давлю? Сподіваюся, якщо й давлю, то тільки там, де це йому приємно…
– То що, Давиде, тепер до мене? Нарешті спати?
– Ти знаєш… я вже давно мамі обіцяв. Приїхати спати додому. Блядь. Ну шо за…?
– Добре, – холодно кажу я, – тоді добраніч.
– Добраніч, – спокійно відказує він.
Я різко рушаю до своєї машини, різко відкриваю двері, різко заводжу двигун.
Жодного поруху в мій бік.
Я просто поїхала геть.
Я просто упиздячила в нікуди.
Я просто…
На хуй.
00:00:01:11(а)
Досвітній ранок відкриває вам чудовий образ міста. Його деліріум, його звичне олд-скульне похмілля, його замурзаність після вчорашнього. Але не в цьому суть. Суть в об'єктах, з котрих вдень запросто складається об'єктивна реальність, ввечері вони стають плацдармом для ейфорії, вночі її піком, а вдосвіта – знімками епохи. Навіть якщо повідкидати дрібні об'єкти штибу плас-тикових пакетів, бляшанок, цінних для батл-хантерів пляшок, вирваного волосся, вибитих зубів, використаних прокладок і невикористаних презервативів, зів'ялих квітів і виплюнутих жува-чок, залишаться великі предмети. Так звані архітектурні одиниці. Чого лише варта арка якогось там возз'єднання з Рашою, названа простолюдом «пам'ятником безіменному велосипедисту», а під нею чорні, як смерть, гранітні дядьки з якоюсь бідою в зімкнутих руках. Біда, вочевидь, і мала би символізувати те горопашне возз'єднання. А правобіч цих чорних дядьок стоять ще якісь ка-кашково-бежеві. І коли перші були робітники заводів і фабрик (ху із ху?), то інші, новіші – це вже кріпаки з козаками. Фантоми нацгордості й моделі для здохлого (ой соррі, животіє ще десь у коморах спілки письменників, мабуть) укрліту. Стоять собі, й абищо. Бездарність заворожує. Скульптури мають гіпнотичний ефект. І як то кон'юнктурні совки примудряються передавати сакральне вміння постсовковим митцям? С-ума-сайті. Закон вічного повернення хуйні. З викарбуваними іменами авторів.
Ми ставимося до цього весело, але без галасу. Повільно йдемо під металеву арку, що стирчить, ніби половина колеса якоїсь недолугої машини з фантастики сталінських часів. Спокійно, дуже спокійно. Там, зліва від «іскуства» гордо височіє яскравий стенд атракціону, а на ньому Трініті з розчепіреними ногами – фантастика апдейтнута, на скороминущу злобу дня. Ще лівіше лаконічні червоні тенти Coca-Cola. (Хоч 1000 разів напишить зареєстровану назву торгової марки, більшої реклами, ніж вона вже має, ви їй не зробите. Так що спокійно – антиґлобалізм приберігаємо на потім.) А от праворуч від кока-коли, трініті, пролетарів, кріпаків і козаків манячить таке ім'я, що Паоло Коельо заклав би душу власникам, аби тільки віддали це слівце йому для використання у черговій казочці. На крихітних вагончиках «американських гірок» із траєкторією руху – я не брешу, метрів так з двадцять – написано слово Yamasakutalab. На кожному вагончику рожево-фіолетової масті. Гм, саме таких кольорів, на думку Стоґнєвіч, мало би бути пекло. Куди-куди там ці вагончики прямують?…
– Yamasakutalab, – я вже читала, а тепер уголос повторюю, – яма-саку-та-лаб. Піздєц, реально. Ну то куди привезуть дітей вагончики з такою назвою? Yamasakutalab. Їбанутися.
Нуріель мовчить. Може, думає про те, куди довезуть дітей мої спічі з отакою кількістю матюків Тут мені хотілося би навести СПРАВЖНІЙ текст листа запорожців турецькому султанові, без змін і доповнень, таким, як його наводить в своєму дослідженні на ст. 69 (текст зберігається у Державній публічній бібліотеці Санкт-Петербурга) визнаний історик козацтва Д. Еварницький (після революції Яворницький). Це щодо історичного аспекту «страшного паплюження» солов'їної мови.
ВІДПОВІДЬ КОЗАКІВ ТУРЕЦЬКОМУ СУЛТАНУ «Ти, султан, чорт турецкий і проклятого чорта брат і товарищ, самого Люцеперя секретарь. Якій ты в черта лыцарь, коли голою сракою ежака не вбъешь. Чорт высирае, а твоє війско пожирає. Не будешь ты, сукін ты сыну, сьшів христіянських під собой маты, твойого війска мы не боїмось, землею і водою будем биться з тобою, распрьоб твою мать. Вавилоньский ты кухарь, Макидоньский колесник, Іерусалимський бравирник, Александ-рійський козолуп, Великого и Малого Египта свинарь, Армянська злоди-юка, Татарський сагайдак, Каменецкий кат, у всего світу і підсвіту блазень, самого гаспида внук и нашего хуя крюк. Свиняча ты морда, кобыляча срака, різницька собака, нехрещений лоб, мать твою въоб. От так тобі запорожці висказали, плюгавче. Не будешь ти і свиней христіанских пасти. Теперь кончаемо, бо числа не знаємо і календаря не маємо, місяц у небі, год у книзі, а день такий у нас, якиі і у вас, за це поцелуй в сраку нас!»
Кошевой атаман Иван Сирко зо всім кошем Запорожськім.
. Але щодо естетичного ефекту цього місця погоджується.
Ми тримаємося за руки і йдемо брудним асфальтом до краю урвища поза аркою. Скоро асфальт помиють, затим він знову стане брудним, не важливо.
– Бачиш, – кажу я, – ми так запросто ступаємо крізь весь цей хаос, сміття, кічуху… Крізь всі ці дурнуваті рештки вчорашніх радостей і чийогось пройобаного щастя.
– Весь цей постмодернізм?
– Істинно, сину мій. Через весь цей постнодермізм. Ми не просто сприймаємо хаос як очевидну й нормальну даність, ми через цей хаос переступаємо і йдемо далі. До чогось справжнього і поки що незрозумілого.
– Зі справжнього тут хіба що дерева з цими їх смішними квітами і шматки неба.
– Ну, власне. І ці кольори, і це сонце, що зирить згори, і шматки неба-металік між гілками дерев. Саме так, а не навпаки, не гілки на тлі неба, а вони інкрустовані шматками далекого… Ти спробуй у них вдивлятися. Дуже помічна штука.
Він тут же намагається в них вдивлятися. Фокусує погляд, примруживши очі. Свої красиві тепло-блакитні очі.
– Переступаємо, – продовжую я, – щоби опинитися отак на краю прірви, вдивляючись у горизонт, як то до нас робило не одне покоління покалічених, непереможених романтиків. Попереду – заволочений туманом обрій, навкруги хаос, всередині
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28