Зима. Шiстдесят перший рiк.
I я солдат, що пiсля всiх скорочень
попав сюди - докантувати строку,
одержав за зразкове военробство
( були солдатськi жарти - военраб )
увiльнення.
Напевне, цiлий рiк
проживши мiж болiт, ялин, казарм,
до мiста не показуючи носа,
я звикнув пити був ( замiсть горiлки -
трiйний одеколон ). Онучi прати
хоч раз на мiсяць. Згадувать дiвчат,
що буцiмто в життi одним i снили,
аби менi вiддати свiй вiнок.
Пускати в дiло свiй солдатський пасок,
розповiдать солонi анекдоти.
Навчився сачкувати так майстерно,
немов солдат, що добувае строк.
Отож - Тагiл. Не пам"ятаю - парк
чи сквер мiський зiбрав великий натовп
щасливих гаволовiв: школярi,
студенти, металурги, кагебiсти,
наш брат солдат, старi пенсiонери -
дивилися на виставку собак.
I то було видовище, скажу вам:
орденоноснi пси - могутнi груди,
обвiшанi медалями, а морди -
пихатi, як в заслужених митцiв
чи лаврейованих мiлiцйонерiв -
подзенькуючи бляшками, проходять,
зневагою вшановуючи натовп,
а бiля них, тримаючи побожно
ланцюг, - щасливi власники собак.
О мить блаженства - i людей i псiв!
Однi - щасливi ницiстю своею
i пpиналежнiстю чотиpиногим
так низько хиляться благочестиво
пеpед Н i ч и м, що зветься зокiл.
А дpугi - на хpебтах своiх довгастих
несуть такий тягаp своеi слави,
аж закипае вiд обpази кpов
в собачiм сеpцi: ось воно, мовляв
мистецтво для безpогих. Гнiт тяжкий
зумисних демокpатiй. П е p е д к и м
демонстpуватимем ясновельможнiсть
своiх заслуг i подвигiв ? Кого
вщасливлювати власною явою ?
К о м у показувати псову мiць,
деpжавну гоpдовитiсть i незламнiсть ?
Я був у натовпi. Я був н i к и м.
Я соpом вiдчував за власну ницiсть,
за военpабство. I безмipний жаль
виповнював мою голодну душу,
що я не пес. Оpденоносний пес.





У цьому полi, синьому, як льон,
де тiльки ти i нi душi навколо,
уздрiв i скляк: блукало в тому полi
сто тiней. В полi, синьому, як льон.
А в цьому полi синьому, як льон,
судилося тобi самому бути,
аби спiзнати долi, як покути,
у цьому полi синьому, як льон.
Сто чорних тiней довжаться, ростуть
I вже, як лiс сосновоi малечi,
устрiч рушають. Вдатися до втечi?
Стежину власну, нiби дрiт, згорнуть?
Нi. Вистояти. Вистояти. Нi -
стояти. Тiльки тут. У цьому полi,
що наче льон. I власноi неволi
спiзнати тут, на рiднiй чужинi.
У цьому полi, синьому, як льон,
супроти тебе - сто тебе супроти.
I кожен супротивник - у скорботi.
I кожен супротивник, заборон
не знаючи, вергатиме прокльон,
твоею самотою обгорiлий.
Здичавiв дух i не впiзнае тiла
у цьому полi синьому, як льон.



- Громадяни, дотримуйтесь тишi,
вимагають чотири щити навколо високоi вежi,
де великими лiтерами зазначено
" Всесоюзний науково-дослiдний центр
по аклiматизацii картоплi на Марсi ".
- Колись вона була дешевша за сiрники,
патетично вигукуе високий дiдусь,
гладячи рукою кота,
що визирае з-пiд пальта,
яке бувало в бувальцях.
- Ви бачили, в них нiколи не гасне свiтло,
пiдносить догори пальця
облисiлий пенсiонер у пенсне
( тiльки тепер вiн вiдриваеится вiд фолiанту ).
- Да-да, докидае лiтнiй чоловiк
у пожмаканiм костюмi,
i важко второпати, про що вiн думае.
- Героiчна, подиву гiдна робота,
компетентно протягуе людина в штатському,
при цьому вiн владно обдивляе численний гурт,
що зiбрався перед брамою,
i жде, коли ж, нарештi,
можна буде пекти картоплю на вулицях.
- Ось де повчитися, як треба служити
народовi,
мрiйливо виспiвуе бiлява дiвчина,
для якоi любов до народу
означае тiльки плотську любов.
З виразом облич як на сповiдi
люди побожно прислухаються
до врочистого гамору за муром.
Pаптом звiдти долинае хтивий
дiвочий веpеск.
Високий дiдуган витягуе суху шию,
вуха його нашоpошенi як у зайця.
Iнтелигент,втупившись у читання,
мало не носом водить по стоpiнках.
Знiяковiлий чоловiк у пожмаканiм костюмi
починае стаpанно пpигладжувати pуками
пасмуги на лацканах.
Людина у штатському вiдходить у тiнь
i там,нiби свiчки,запалюе очi:
спочатку починае жевpiти одне,потiм дpуге.
Бiлява дiвчина стае схожою на весталку.
Натовпом ходить оpганiзований кашель,
настiльки стpашний ,що обличчя деяких
скидаються на синi баклажани.
Дiвочi веpески не вщухають.
Вони pостуть i pостуть,
починаеться дика оpгiя,
тлустi муpи заходяться смiхом,
що збiгае iз них,як тiсто.
Люди нишкнуть,похиляючи голови,
нi паpи з уст.
Тимчасом на муp видиpаеться гаpна гейша
i показуе натовповi язика.





Чого ти ждеш? Скажи - чого ти ждеш?
Кого ти виглядаеш з-перед свiту?
Кого ти сподiваешся зустрiти,
а най i стрiнеш - вiри не доймеш?
Тамтого свiту закуток глухий,
а в ньому жiнка, здумана зiгзиця,
шепоче спрагло: боже 6 най святиться,
о най святиться край проклятий мiй.
Ще видиться: чужий далекий край
i серед степу, де горить калина -
могила. Там ридае Украiна
над головою сина: прощавай.
I плачуть там, видушуючи з себе
сльозу навмисну, двое ворогiв,
радiючи, що син той не любив
нi Украiни, нi землi, нi неба.
I всуе хилиться висока тiнь
чужого болю. Пустинь Украiни
безмежнiшае в цьому голосiннi,
аж перемерзла луниться глибiнь
опiвнiчна.
Кого ж ти, демон зла,
кленеш, кленеш, кленеш i проклинаеш?
Кого з самого себе викликаеш?
Свою недолю? Грудочку тепла
пiд попелом столiть? Кого ж ти ждеш?
Невже сподiешся колись дожити,
щоб мовити чеканню: Все. Ми квити.
Ти забираеш, буцiмто даеш.





Вдасться чи нi
сього разу повернутись додому?
Вдасться чи нi?
Cтарий терикон шахти 10 - бiс,
де ти в дитинствi збирав вугiлля,
обрiс чотирма новими.
I де з них твiй давнiй - не збагнеш.
Вулицею здибають тебе
незнайомi люди.
Двое старих,
чий син десять лiт тому
загинув в авiацiйнiй катастрофi,
колишуть немовля.
Давнi стежки переорано,
дороги дитинства
засадженi кукурудзою.
I навiть мама
з недовiрою позирае на тебе -
це ти чи нi?
Йде середина лiта.
Якраз над нашим городом,
над яблунями, обприсканими хлорофосом,
над карликовим вишником,
висадженим пару лiт тому
над твоею осамотiлою головою.
Йде середина лiта.
Зрiдка дощить високе серпневе небо,
гавкають собаки по дворищах
i крайня зоря над самим небосхилом
надсадно продираеться крiзь вiття дерев.
Йде середина лiта.
I видиться тобi потемнiлий став,
степ , охололий вiд птаства
i збирачiв овочу,
видиться вечiр,
заволочений хмарами,
видиться хатка - без вiкон i без дверей.

Йде середина лiта.



Марко Безсмертний




Напередоднi всенародного свята
покинувши могилу ,
Марко виграбався на свiт ,
розрiвняв землю ,
щоб нiхто не помiтив утечi ,
зайшов до найближчого райкому партii ,
вбрався в службовий одяг
/ йому попалися червонi сап"янцi ,
синi шаровари з червоним поясом
i сорочка з вишиваною манiшкою
на всi груди / .
Треба було чимось прикрити
свою голомозу голову ,
але не було нiчого пiдхожого ,
довелося задовольнитися
шапкою з молодого оленя .
Тепер можна й вiдзначити
десятилiтнiй ювiлей своеi смертi .
I Марко , махнувши рукою ,
вирiшив проциндрити
частину заощаджених за десять рокiв
партiйних внескiв :
у гастрономi купив пляшку Московськоi ,
банку кiльки в томатному соусi ,
головку цибулi
i пiвбуханки житнього хлiба .
Спорядивши сiтку ,
вiн повернувся на цвинтар ,
випив , закусив
i блаженно полежавши горiлиць
подався на урочистостi


Свiт вiдзначав 100-лiтнiй ювiлей
Володимира Iллiча Ленiна .


Раз на тиждень
Вони викопуються з землi ,
з нiрки , сизоi од самотностi ,
i збираються разом .
Кожен крiт уявляе себе людиною ,
забуваючи , що вiн крiт ,
але забувши , який вiн крiт ,
йому важко уявити себе людиною .
I тодi вони силують себе,
щоб пригадати небо над головою ,
уявляють свiтаннi кольори
нiч вечiр дощовi хмари
поки стае важко й помiтити
що неба небо
розточене по нiрках
сховалось пiд землею
iхня натура
стае кожному за найбiльший тягар
важчий за землю
що провисла над головою
важчий за оскарження зниклого неба
важчий за iснування
iншими днями
вони почуваються щасливими
i тодi iх виповнюе
тьмяна радiсть
i тодi заклопотанi
I
вони забувають
що на iхнiх вiдгодованих спинах
тримаеться земна i небесна твердь
Обидвi твердi iснують уперемiш
i вони просто не помiчають жодноi
Але мученики свого щастя
кроти потребують забутого горя
мовби повiтря
це допомагае травленню
i раз на тиждень
кроти викопуються з землi .



Один лиш час i мае совiсть :

тече й тече, немов Днiпро .

Не знаю , зло це чи добро -

та загадкова невiдомiсть

вже й закiнчитися спiшить .

I те - померти ачи жить -

однаковiсiнько , iй богу ж

однаково . Чи ти чи нi ,

а помремо на чужинi ,

шукавши отчого порогу .


- Надворi дощ ? - я запитав

- А так , на небi нi хмарини

I сльози на очах дружини

вiд сподiвань i вiд ослав

- А що ти , плачеш ? та покинь

- Авжеж , смiюся . Довгi злиднi

в цiй подобизнi днiв невиднi .

Так розтае пiтьмою тiнь .

- Iй-богу , не збагну .

Дарма .

Усе збагнеш , коли прикрутить .

А хто вам вроду каламутить ?

Хто варить воду з нас ?

- Нема нiкого винного . Здаеться ,

що сам господь - на всiй винi .

- Ти забiгаеш аж у днi майбутнього ?

Тобi не йметься ?

Надiешся на сили вiщi ?

На арифметику чекань ?

- На небi нi хмарини .

- Глянь -

надворi мов з вiдра перiщить .



Ми сидiли за пляшкою шампанського

в тихенькому прокуреному кафе .

I вона вiдчувала себе царицею ,

Афродитою , що проминувши рибалок

/ за столиками забивали козла / ,

алкоголiкiв , невтомних шукачiв

великих жiночих бюстiв ,

щойно зайшла в таверну ,

де тiнь ,i вино , i прихисток .

А коли ми вийшли

на знелюднiлий вечiрнiй берег

i я , не ждучи нагоди ,

спробував ii взяти ,

хвиля вiдбiгла , наче сторожовий пес ,

якого чекае попереду

чорна робота .


Вперiодрозгорнутогобудiвни

цтвакомунiзмунавсьомуфронтi

я вийшов уранцi за ворота -

бачу : крiзь штахетини

коза пробуе дiстати цибулю

з палiсадника

/ у цибулi багато вiтамiнiв

отож ii садять замiсть квiток / .

Я вжарив по нiй цеглиною

i файно влучив , що аж - аж - аж .

Ось що менi згадалось i потiшило ,

коли ввечерi я вкладався на сон .


Вночi його кусали блохи ,

а те ,

що половина людей земноi кулi

досi ще стогне пiд гнiтом капiталiзму

не давало йому змоги

склепiти очей .


День величався i пишався .

Ми ж , двое пiших пiшаниць ,

упали в небо горiлиць ,

а свiт , немов горiх , розпався .

I вже нi неба , нi землi -

лиш ти одна , моя надiе ,

i та не жеврiе - чорнiе

в опротипiвнiчнiй iмлi .

Та дякувати богу - вдвох .

Наш день попереду - мов зараз .

Ще й солов"iв любовна пара

спiвае тьох та перетьох .




- Досить кровi ! , продекламував кат ,

коли це нiж , загнаний менi попiд ребра ,

стримiв у спинi .

А я подумав , весь скривившись од болю :

що як вiн заходиться

ще й лiкувати мене ?


Сто дзеркал спрямовано на мене ,

в самоту мою i нiмоту .

Справдi - тут ? Ти справдi - тут ? Напевне ,

ти таки не тут . Таки не тут .

Де ж ти е ? А де ж ти е ? А де ж ти ?

Урвище ? Залом ? Ачи зигзаг ?

Ось вiн , довгожданий дощ . Як з решета .

Заливае душу , всю в сльозах .

Сто твоiх конань . Твоiх народжень .

Страх як тяжко висохлим очам .

Хто еси ? Живий чи мрець ? Чи може ,

i живий , i мрець ? I сам на сам ?





Нацiлений у небо обелiск ,

вода , як вiчнiсть , лiтепло струмуе ,

старий ясмин - оцвiттям весь нiмуе ,

а вiддалi - нiмуе чорний лiс ,

а навпiл зламаний iржавий крiс

в гранiт угрузлий - нiби розкошуе .

I тiльки мати сина вже не чуе ,

вже бiль ii старечий спопеливсь .

Вона сама . Вона слiпа - свiчадом

осiннього промерзлого ставка .

I висхла вижовкла ii рука

ще образи обмацуе нерадо .

Бо де там син ? Де бог ? Нема обох .

I смерть обсiла пустку , наче льох .




Я блукав мiстом своеi юностi ,
марно вiдшукуючи в нових кварталах
вчорашнi споруди , сквери , стежки ,
знайому лiпку на фронтонах будинкiв -
географiя втрачена .
Мiсто покращало й виросло ,
з"явились новi бульвари , готелi , вулицi ,
пам"ятники , стадiони , дерева ,
тiльки жодного знайомого обличчя в натовпi ,
жодного обличчя ,
котре б нагадало тобi
згублену молодiсть .
Сподiвався зустрiти бодай себе
отут , де струменiе фонтан ,
лямований штучним мармуром .
Марно .
Нема .
Пропалий безвiстi.
Знялися в небо легкi висотнi будинки ,
а ти бiля них - маленький-маленькйй .
Не розгледiти самому ,
не те що зустрiчним .
Зупинивши таксi ,
якийсь шофер пiдiйшов до фонтана ,
що оприскував незнайому гiнку топольку ,
вимив руки ,
потiм витягши носовичка ,
старанно витер долонi ,
сiв за стерно й помчав ,
знявши легеньку куряву .
Дивлячись йому вслiд ,
я вперше збагнув : життя - не вдалося .


В менi уже народжуеться бог ,
i напiвпам"ятний , напiвзабутий ,
немов i не в менi , а скраю смертi ,
куди живому зась - мiй внук i прадiд -
пережидае , заки я помру .
Я з ним удвох живу . Удвох iсную ,
коли нiкого . I гримить бiда ,
мов канонада . Вiн опорятунок ,
я ж бiлоусто мовлю : порятуй ,
мiй господи . Опорятуй на мить ,
а далi я , оговтаний , врятую
себе самого сам . Самого - сам .
Вiн хоче поза мене вийти . Прагне
рятуючи донищити мене ,
аби на протязi , на буряних вiтрах
я вийшов сам iз себе , наче шабля
виходить з пiхов . Хоче вийти геть ,
щоб згасла свiчка болю . Щоби тьма
впокорення мене порятувала
iнобуттям .
1 2 3 4 5 6 7