Pаптом звiдти долинае хтивий
дiвочий веpеск.
Високий дiдуган витягуе суху шию,
вуха його нашоpошенi як у зайця.
Iнтелигент,втупившись у читання,
мало не носом водить по стоpiнках.
Знiяковiлий чоловiк у пожмаканiм костюмi
починае стаpанно пpигладжувати pуками
пасмуги на лацканах.
Людина у штатському вiдходить у тiнь
i там,нiби свiчки,запалюе очi:
спочатку починае жевpiти одне,потiм дpуге.
Бiлява дiвчина стае схожою на весталку.
Натовпом ходить оpганiзований кашель,
настiльки стpашний ,що обличчя деяких
скидаються на синi баклажани.
Дiвочi веpески не вщухають.
Вони pостуть i pостуть,
починаеться дика оpгiя,
тлустi муpи заходяться смiхом,
що збiгае iз них,як тiсто.
Люди нишкнуть,похиляючи голови,
нi паpи з уст.
Тимчасом на муp видиpаеться гаpна гейша
i показуе натовповi язика.
45.
Чого ти ждеш? Скажи - чого ти ждеш?
Кого ти виглядаеш з-перед свiту?
Кого ти сподiваешся зустрiти,
а най i стрiнеш - вiри не доймеш?
Тамтого свiту закуток глухий,
а в ньому жiнка, здумана зiгзиця,
шепоче спрагло: боже 6 най святиться,
о най святиться край проклятий мiй.
Ще видиться: чужий далекий край
i серед степу, де горить калина -
могила. Там ридае Украiна
над головою сина: прощавай.
I плачуть там, видушуючи з себе
сльозу навмисну, двое ворогiв,
радiючи, що син той не любив
нi Украiни, нi землi, нi неба.
I всуе хилиться висока тiнь
чужого болю. Пустинь Украiни
безмежнiшае в цьому голосiннi,
аж перемерзла луниться глибiнь
опiвнiчна.
Кого ж ти, демон зла,
кленеш, кленеш, кленеш i проклинаеш?
Кого з самого себе викликаеш?
Свою недолю? Грудочку тепла
пiд попелом столiть? Кого ж ти ждеш?
Невже сподiешся колись дожити,
щоб мовити чеканню: Все. Ми квити.
Ти забираеш, буцiмто даеш.
46.
Вдасться чи нi
сього разу повернутись додому?
Вдасться чи нi?
Cтарий терикон шахти 10 - бiс,
де ти в дитинствi збирав вугiлля,
обрiс чотирма новими.
I де з них твiй давнiй - не збагнеш.
Вулицею здибають тебе
незнайомi люди.
Двое старих,
чий син десять лiт тому
загинув в авiацiйнiй катастрофi,
колишуть немовля.
Давнi стежки переорано,
дороги дитинства
засадженi кукурудзою.
I навiть мама
з недовiрою позирае на тебе -
це ти чи нi?
Йде середина лiта.
Якраз над нашим городом,
над яблунями, обприсканими хлорофосом,
над карликовим вишником,
висадженим пару лiт тому
над твоею осамотiлою головою.
Йде середина лiта.
Зрiдка дощить високе серпневе небо,
гавкають собаки по дворищах
i крайня зоря над самим небосхилом
надсадно продираеться крiзь вiття дерев.
Йде середина лiта.
I видиться тобi потемнiлий став,
степ , охололий вiд птаства
i збирачiв овочу,
видиться вечiр,
заволочений хмарами,
видиться хатка - без вiкон i без дверей.
Йде середина лiта.

47. Марко Безсмертний
Напередоднi всенародного свята
покинувши могилу ,
Марко виграбався на свiт ,
розрiвняв землю ,
щоб нiхто не помiтив утечi ,
зайшов до найближчого райкому партii ,
вбрався в службовий одяг
/ йому попалися червонi сап"янцi ,
синi шаровари з червоним поясом
i сорочка з вишиваною манiшкою
на всi груди / .
Треба було чимось прикрити
свою голомозу голову ,
але не було нiчого пiдхожого ,
довелося задовольнитися
шапкою з молодого оленя .
Тепер можна й вiдзначити
десятилiтнiй ювiлей своеi смертi .
I Марко , махнувши рукою ,
вирiшив проциндрити
частину заощаджених за десять рокiв
партiйних внескiв :
у гастрономi купив пляшку Московськоi ,
банку кiльки в томатному соусi ,
головку цибулi
i пiвбуханки житнього хлiба .
Спорядивши сiтку ,
вiн повернувся на цвинтар ,
випив , закусив
i блаженно полежавши горiлиць
подався на урочистостi
Свiт вiдзначав 100-лiтнiй ювiлей
Володимира Iллiча Ленiна .
48.
Раз на тиждень
Вони викопуються з землi ,
з нiрки , сизоi од самотностi ,
i збираються разом .
Кожен крiт уявляе себе людиною ,
забуваючи , що вiн крiт ,
але забувши , який вiн крiт ,
йому важко уявити себе людиною .
I тодi вони силують себе,
щоб пригадати небо над головою ,
уявляють свiтаннi кольори
нiч вечiр дощовi хмари
поки стае важко й помiтити
що неба небо
розточене по нiрках
сховалось пiд землею
iхня натура
стае кожному за найбiльший тягар
важчий за землю
що провисла над головою
важчий за оскарження зниклого неба
важчий за iснування
iншими днями
вони почуваються щасливими
i тодi iх виповнюе
тьмяна радiсть
i тодi заклопотанi
I
вони забувають
що на iхнiх вiдгодованих спинах
тримаеться земна i небесна твердь
Обидвi твердi iснують уперемiш
i вони просто не помiчають жодноi
Але мученики свого щастя
кроти потребують забутого горя
мовби повiтря
це допомагае травленню
i раз на тиждень
кроти викопуються з землi .
49.
Один лиш час i мае совiсть :
тече й тече, немов Днiпро .
Не знаю , зло це чи добро -
та загадкова невiдомiсть
вже й закiнчитися спiшить .
I те - померти ачи жить -
однаковiсiнько , iй богу ж
однаково . Чи ти чи нi ,
а помремо на чужинi ,
шукавши отчого порогу .
50.
- Надворi дощ ? - я запитав
- А так , на небi нi хмарини
I сльози на очах дружини
вiд сподiвань i вiд ослав
- А що ти , плачеш ? та покинь
- Авжеж , смiюся . Довгi злиднi
в цiй подобизнi днiв невиднi .
Так розтае пiтьмою тiнь .
- Iй-богу , не збагну .
Дарма .
Усе збагнеш , коли прикрутить .
А хто вам вроду каламутить ?
Хто варить воду з нас ?
- Нема нiкого винного . Здаеться ,
що сам господь - на всiй винi .
- Ти забiгаеш аж у днi майбутнього ?
Тобi не йметься ?
Надiешся на сили вiщi ?
На арифметику чекань ?
- На небi нi хмарини .
- Глянь -
надворi мов з вiдра перiщить .
51.
Ми сидiли за пляшкою шампанського
в тихенькому прокуреному кафе .
I вона вiдчувала себе царицею ,
Афродитою , що проминувши рибалок
/ за столиками забивали козла / ,
алкоголiкiв , невтомних шукачiв
великих жiночих бюстiв ,
щойно зайшла в таверну ,
де тiнь ,i вино , i прихисток .
А коли ми вийшли
на знелюднiлий вечiрнiй берег
i я , не ждучи нагоди ,
спробував ii взяти ,
хвиля вiдбiгла , наче сторожовий пес ,
якого чекае попереду
чорна робота .
52.
Вперiодрозгорнутогобудiвни
цтвакомунiзмунавсьомуфронтi
я вийшов уранцi за ворота -
бачу : крiзь штахетини
коза пробуе дiстати цибулю
з палiсадника
/ у цибулi багато вiтамiнiв
отож ii садять замiсть квiток / .
Я вжарив по нiй цеглиною
i файно влучив , що аж - аж - аж .
Ось що менi згадалось i потiшило ,
коли ввечерi я вкладався на сон .
53.
Вночi його кусали блохи ,
а те ,
що половина людей земноi кулi
досi ще стогне пiд гнiтом капiталiзму
не давало йому змоги
склепiти очей .
54.
День величався i пишався .
Ми ж , двое пiших пiшаниць ,
упали в небо горiлиць ,
а свiт , немов горiх , розпався .
I вже нi неба , нi землi -
лиш ти одна , моя надiе ,
i та не жеврiе - чорнiе
в опротипiвнiчнiй iмлi .
Та дякувати богу - вдвох .
Наш день попереду - мов зараз .
Ще й солов"iв любовна пара
спiвае тьох та перетьох .
55.
- Досить кровi ! , продекламував кат ,
коли це нiж , загнаний менi попiд ребра ,
стримiв у спинi .
А я подумав , весь скривившись од болю :
що як вiн заходиться
ще й лiкувати мене ?
56.
Сто дзеркал спрямовано на мене ,
в самоту мою i нiмоту .
Справдi - тут ? Ти справдi - тут ? Напевне ,
ти таки не тут . Таки не тут .
Де ж ти е ? А де ж ти е ? А де ж ти ?
Урвище ? Залом ? Ачи зигзаг ?
Ось вiн , довгожданий дощ . Як з решета .
Заливае душу , всю в сльозах .
Сто твоiх конань . Твоiх народжень .
Страх як тяжко висохлим очам .
Хто еси ? Живий чи мрець ? Чи може ,
i живий , i мрець ? I сам на сам ?
57.
Нацiлений у небо обелiск ,
вода , як вiчнiсть , лiтепло струмуе ,
старий ясмин - оцвiттям весь нiмуе ,
а вiддалi - нiмуе чорний лiс ,
а навпiл зламаний iржавий крiс
в гранiт угрузлий - нiби розкошуе .
I тiльки мати сина вже не чуе ,
вже бiль ii старечий спопеливсь .
Вона сама . Вона слiпа - свiчадом
осiннього промерзлого ставка .
I висхла вижовкла ii рука
ще образи обмацуе нерадо .
Бо де там син ? Де бог ? Нема обох .
I смерть обсiла пустку , наче льох .
58.
Я блукав мiстом своеi юностi ,
марно вiдшукуючи в нових кварталах
вчорашнi споруди , сквери , стежки ,
знайому лiпку на фронтонах будинкiв -
географiя втрачена .
Мiсто покращало й виросло ,
з"явились новi бульвари , готелi , вулицi ,
пам"ятники , стадiони , дерева ,
тiльки жодного знайомого обличчя в натовпi ,
жодного обличчя ,
котре б нагадало тобi
згублену молодiсть .
Сподiвався зустрiти бодай себе
отут , де струменiе фонтан ,
лямований штучним мармуром .
Марно .
Нема .
Пропалий безвiстi.
Знялися в небо легкi висотнi будинки ,
а ти бiля них - маленький-маленькйй .
Не розгледiти самому ,
не те що зустрiчним .
Зупинивши таксi ,
якийсь шофер пiдiйшов до фонтана ,
що оприскував незнайому гiнку топольку ,
вимив руки ,
потiм витягши носовичка ,
старанно витер долонi ,
сiв за стерно й помчав ,
знявши легеньку куряву .
Дивлячись йому вслiд ,
я вперше збагнув : життя - не вдалося .
59.
В менi уже народжуеться бог ,
i напiвпам"ятний , напiвзабутий ,
немов i не в менi , а скраю смертi ,
куди живому зась - мiй внук i прадiд -
пережидае , заки я помру .
Я з ним удвох живу . Удвох iсную ,
коли нiкого . I гримить бiда ,
мов канонада . Вiн опорятунок ,
я ж бiлоусто мовлю : порятуй ,
мiй господи . Опорятуй на мить ,
а далi я , оговтаний , врятую
себе самого сам . Самого - сам .
Вiн хоче поза мене вийти . Прагне
рятуючи донищити мене ,
аби на протязi , на буряних вiтрах
я вийшов сам iз себе , наче шабля
виходить з пiхов . Хоче вийти геть ,
щоб згасла свiчка болю . Щоби тьма
впокорення мене порятувала
iнобуттям . Iножиттям . Найменням
уже невласним : ось вiн , той загал ,
яким кермуе той шалений бог ,
котрий в менi волiе народитись
/ а я ще тую свiчку посвiчу ,
аби менi не смеркло передчасно ,
просвiтлоi дороги свiчка чорна -
неначе перемога крадькома / .
60.
I поблизу - радянський сад ,
будова й роздуми в марудi
про довгу чергу самозрад .
Я кочегарю в халабудi .
Ставок тьмянiе , наче нiч ,
розлита й вигускла до ртутi .
Так добираються до сутi
душi ? Доходять протирiч
iз розумом ? Iдуть на шпиль
тремкого молодого горя ?
Як вечiр душу розпросторив .
Як сяе антрацитний бiль
iз темряви . Немов вiдьмак -
не вiдведе од тебе й ока ,
все стежить , стежить неборак
i припадково й ненароком .
61.
Зазираю в завтра - тьма i тьмуща
тьма . I тьмуща тьма . I тьмуща тьма .
Тiльки чорна водь . I чорна пуща .
А твого Святошина - нема .
Нi сестри , нi матерi , нi батька .
Нi дружини . Синку , озовись .
Понiмiли друзi . Чорна гатка
в темiнi . Пiтьмою - хоч залийсь .
Лиш тремтить , як вiра в спроневiрi ,
копiйчана свiчка на столi
та шугають люто по квартирi ,
нiби кажани , твоi жалi .
Шурхоти i шепоти i щеми
то твого спогадування днi ,
хлюпотять пiд веслами триреми ,
що горить в антоновiм огнi .
Все життя - неначе озирання
у минулий вiк . Через плече .
Нi страху , нi болю , нi вагання
перед смертю . А господь рече :
вiдшукай навпомац давню кладку ,
походи i виспокiйся в нiм ,
у забутiм вiцi . Тепла згадка
Ще придасться на судi страшнiм .
62.
Людям ,
рокованим на смерть ,
видали рушницi
/ вволили iхне останне бажання /
I вони стали розстрiлювати
iнших рокованих на смерть ,
аби примиритися
iз власною загибеллю .
4 . 1 . 71 .
63.
Дiвчина
довгошия , мов сарна ,
несла яйця
у червоному фартушку
I завороженi
збентеженою
цнотливiстю ,
свiтлiли
похмурi люди
люди ,
даючи iй
дорогу .
18 . 2 . 71 .
64.
Три скелети сидять за кавою
I провадять про фiлософiю Нiцше
до них присiдае рудава бестiя
i починае з одного кпити
що той недоладно грае
справжню людину .
25 . 2 .
65.
З бiлоi потойбiчностi
виринуло чорне сонце
25 . 2 .
66.
Вмiння бути цинiком
даеться i без зусиль
Бути людиною -
дертися по вертикальнiй стiнi
Сiзiфова робота
звичайне глупство
Кому то вдавалося -
дертися по вертикальнiй стiнi
25 . 2 .
67. Еволюцiя поета
Генiальний поет
роздвоiвся / на себе i страх ! /
пiвпоета роздвоiлося
/ на чвертьпоета i страх ! /
Чвертьпоета роздвоiлося
/ на осьмуху i страх /
Осьмуха поета роздвоiлася
/ на понюху i страх /
Тепер , коли вiн проходив вулицею ,
над головою його
висiв бiлий димок
а переляканi зустрiчнi
шанобливо вступали йому дорогу
25 . 2 . 71 .
68. П е р е в и х о в а н н я
Пан - отця
обернули
на войовничого атеiста
Спочатку вiн опирався :
як це пройти
до самого краю свого тiла
аби увiйти в антисебе ?
Все одно , що бути
розстрiляним
Та з часом таки призвичаiвся
Замiсть звичайного хреста
тепер вiн носив хрест
iх впаяними по краях
гривениками
найостаннiшоi чеканки
перевихований
чувся щасливим
вiн легко мирився
з единим клопотом :
найостаннiше
було нескiнченним .
25 . 2 . 71 .
69. В и х о в а н н я
Подолай себе , грiшнику ,
Правили вихователi ,
Шмагаючи йому спину
канчуками
I бiдолашний не витримав
добре натужився
i посунувся з себе
поминаючи грiшну плоть
Вiдбiгши на кiлькадесят метрiв ,
iще чуючи ляскання батогiв ,
вiн украй розгубився :
куди йому бiгти -
уперед чи назад
Повертати йому зовсiм не кортiло ,але залишатися
без шкiри не вабило теж
Можеш бiгати навколо своеi шкiри
як дикун коло забитого ведме -
дя i справляти ритуальний танок
своеi подоланостi
Нещасний був у захватi :
йому таки дозволили iснувати в собi
хоч i на вiдстанi .


Над осiннiм озером.


Цей став повiсплений,осiннiй чорний став,
як антрацит видiнь i кремiнь крику,
виблискуе Люципера очима.

П"янке бездоння лащиться до нiг.

Криваво рветься з нього вороння
майбутнього.Летить крилатолезо
на вiття виголiле.Рине впрост
на утлу синь,високогорлi сосни
i на пропащу голову мою.

Охриплi очi збiглися в одне -
повторення оцього чорноставу,
насилу вбгане в череп.
Неприхищений,
а чуеш,чуеш протяг у душi !





Менi здаеться,що живу не я,
а iнший хтось живе за мене в свiтi
в моiй подобi.
Нi очей,нi вух,
нi рук,нi нiг,нi рота.Очужiлий
в своему тiлi.I,кавалок болю,
I,самозамкнений,у тьмущiй тьмi завис.
Ти,народившись,виголiв лишень,
а не прирiс до тiла.Не дiйшов
своеi плотi.Тiльки перехожий
межисвiтiв,ворушишся на сподi
чужого iснування.
Сто ночей
попереду i сто ночей позаду,
а межi ними - лялечка нiма :
розпечена,аж бiла з самоболю,
як цятка пекла,лаконiчний крик
усесвiту,маленький шротик сонця,
зчужiлий i заблуканий у тiлi.
Ти ждеш iще народження для себе,
а смерть ввiйшла у тебе вже давно.






Порiдшала земна тужава твердь,
мiський мурашник поточив планету.
Мiлiцьйонери,фiзики,поети
вигадливо майструють власну смерть.
Протрухлий украiнський материк
росте,як гриб.Вже навiть немовлятко
й те обiцяе стати нашим катом
i порубати вiковий порiг,
дiдiвським вимшiлий патрiотизмом,
де зрiдка тiльки човгання чобiт
нагадуе : iще iснуе свiт,
справiку заборонений,як схизма.
Ця твердь земна трухлявiе щодня,
а ми все визначаемось.До сутi
доходимо.I господом забутi,
вiтчизни просимо,як подання.




Бiля метро " Хрещатик "
щоранку зупиняеться
дитячий вiзок.
Двiрничка вибирае з чавунних урн
накиданий мотлох -
старi газети.ганчiр"я,
коробки з-пiд сiрникiв,недокурки,
навантажить ними вiзок
i сквером каштанiв рушае далi.
А сьогоднi,напередоднi свята,
вона вбрала найкращу спiдницю з сатину,
новенькi черевики й фуфайку,
навiть вiзок прикрасила
штучними квiтами з поролону.
Усмiшка й задума на ii обличчi
творить рiвновагу щастя.




Посадити деревце -
залишити про себе найкращу пам"ять.
I вони стали насаджувати вздовж колючого дроту
квiти,кущi,дерева.
Дикий виноград обснував гострi шпичаки,
розвiсив лапате листя
i навiть попускав синюватi грона,
повився повiй,
трублячи в поблiдлi сурми нiжностi.
Коло горожi порозпускались такi пiвники,
пiвонii,жоржини,
що заберуть очi i не повернуть.
Начальство,перевiряючи,як вони виконують
взятi соцзобов"язання,
завжди ставило проти графи
"заходи щодо естетичного виховання
ув"язнених" :
ведеться на високому iдейно-полiтичному рiвнi.
Однi тiльки пiдписи високого начальства
Iм нагадували забутi шпичаки дроту.




Iх було двое - прибиральниця i двiрник.
Вони сидiли на Володимирськiй гiрцi -
там,де видно увесь Труханiв острiв,
Дарницю i навiть поближнi трамваi,
i жваво обговорювали замацану статтю
"Як ми готуемо пленум райкому".
1 2 3 4 5 6 7