удень - вистава, все одна й та сама,
хоч завше невiдома, бо ждання
то теж актор, що грае сподiвання
I вмiе виiнакшувати свiт.
А уночi - те ж саме. Лицедiй
вже звик до спокою. Допiру смеркне -
ховаеться пiд ковдру, нiби равлик
у мушлю. Той, скажiмо, бубонить
собi пiд нiс якiсь уривки ролi
( озвучуе мовчання й мертвий жест ),
а той займеться реготом - вiдлоск
летить в концертну яму. Третiй спить,
четвертий плаче. П"ятий - втупить очi
у стелю - i мовчить, мовчить, мовчить.
Ще був один - молився. Скiльки знаю -
вiн був iз нас найстаршим, пережив
аж трьох суфлерiв ( iх життя коротке ).
допоки не завiсився. З нудьги,
подейкували нашi лицедii,
хоча розмов про те i не було.
- Чому ж ? - А що балакати ? Даремне
плескати язиком. Ще хто почуе
i донесе суфлеровi. Бо ми
радiти зобов"язанi до смертi.
Це перший наш обов"язок. Колись
був завiтав до нас найголовнiший
суфлер. Велику раду вiн зiбрав
i слухав кожного. А ми стояли
i хором дякували. - Ну, а той ? - Дивився
i розуму випитував у нас.
Хто радо радiсть грав - того налiво,
нерадо хто - направо йди. Бо грiшник,
хто журиться. А праведний радiе.
Ото ж бо й е що так. I перегодом
понурих вивезли кудись. Казали,
до школи радостi. Та досi жоден з них
не повернувся звiдти. Ну, бувай,
бо завтра загадав менi суфлер
демонструвати щастя три години,
чотири - гнiв, а решту дня - любов
i вiдданiсть. То треба й вiдпочити.
I вже залишений напризволяще,
я мiзкував собi, що досить рух
единий одмiнити - i тодi
вже не збагнеш кiнця анi початку,
бо все переiнакшуеться. Свiт
тримаеться на випадкових рухах,
якi його озвучують. Пiтьма
навпомацки у костi грала. Глухо
постогнували соннi лицедii,
i оком Полiфема угорi
свiтив червоний мiсяць безязикий.
Я ждав чогось до ранку. Нiч ? Життя ?
Чи може, вiчнiсть проминула ? Тiльки
нарештi, увiмкнули дня рубильник
i краном баштовим пiдняли сонце,
а на склепiннi неба появило
двох лицедiiв, що спiвали дружно
за жайворонiв. Iз лабораторiй
взяло росу на пробу. I вчепило
рекламний щит: " Ставай - но до роботи,
почався день ". До будки влiз суфлер,
i п"еса почалася, не скiнчившись.
21.
Змагай, знеможений життям,
знеможений, змагай.
Минуле вабить вороттям
i врочить i нехай.
А ти, сомнамбуло, змагай,
у напiвснi живи,
де жовтi сходяться леви
у присмерковий гай.
У воду зазирнуть ставка
й свiчадо ночi п"ють,
iм шерсть полискуе шорстка,
мов пелехата лють.
А голоси протобажань
лиш горло перетнуть,
покрають серце без ножа
i мовчки одiйдуть,
лишивши, як загуслий бiль,
укритий смерком гай,
де тiнi товпляться в тобi,
проте - не потурай.
Он бач - верба - димочком тiнь.
Ти ж тiнi тiнi тiнi тiнi тiнь.
Анi рухнеться волосiнь,
занурена в глибiнь.
22.
Мов жертва щиростi - життя,
мов молодечих крил
пружнавий трiск, як небуттям
укрився суходiл.
Ти ще на кiнчику пера
возносишся увись.
а вже пора ? Давно пора.
Спадаючи, молись.
Як жертва щиростi, як кат
оговтаних бажань,
переминай за гранню грань,
чекаючи розплат -
за те, що марнував свiй вiк,
надмiру неба праг,
що був людинi чоловiк,
i друг, i брат, i враг.
I я найперше помолюсь
I вдруге помолюсь
I втрете помолюсь.
I в смерть
з землею порiднюсь.
23.
У тридцять лiт ти тiльки народився,
аби збагнути: мертвий ти еси
у мертвiм свiтi. I нема нiкого
окруж. Ти тiльки сам. I - мрець еси.
Хiба що так: недозволенний простiр
живого духу кличе самосмерть
подобою життя. Це - на початку.
А далi вже - й убiйництвом. Проте
природа розправляеться простiше.
Бо плоть твоя сплюндрована до тебе
I дух тобi спотворили давно.
Поневажаю iндивiдуальнiсть -
справiковий набуток лихолiть.
Отож - бреди назад. I скiльки сили
простуй назад. Бо тiльки там життя -
ще до народження. Iз свiту iмiтацiй -
вповзи у кожну з вимiнених шкур.
Простуй назад - в народження вертайся,
де щастя глупства, смороду i тьми,
I там витворюй рай. Там так i треба:
людина мае спати - отже й спить,
белькочучи якiсь слова спросоння.
Земля укрилась панцирем, немов
стара, давно оглухла черепаха,
а ти на нiй, мов кузочка мала,
що творить сталий свiт на збiглiй хвилi.
Нiвроку, вiдмолоджуеться смерть.

24.
Людина флюгер. Так. Людина флюгер.
пiдвладний вiтровi, а не собi.
Я знаю? Може, бог чуттями править.
чуттями править, може,дика товч
ще не оговтаних бажань людських.
А ти живеш навпомацки - i тiльки.
Самопiзнання - самозагасання.
Триматися у власному сiдлi -
такi химери юностi, що шкода
i часу i себе i бога - теж.
I вже. Вкипiла пiд ногами магма,
й ствердiла товщ i магма почувань,
i прагнення ствердiлостi - повтори.
... А змучений повторами, натрудиш
з"ятрiлу душу. I нема тобi
рятунку: прохромити твердь змертвiлу
I в море неспокiйно увiйти,
щоб борсатися i, немов вiтрило
порожне, виповнитись шалом дня
i вже покореному, порiднитись
з безумством свiту бiлого. Пливи
i погинай, заблукане човенце.
Як здумано життя чуттями править.
Зухвало як - цуратися душi
i навертати й повнитись. I вiчно
летiти в сонмi самопочезань.
25.
Вмирае пiзно чоловiк,
а родиться дочасно,
тому й на свiтi жити звик,
як раб i рабовласник.
Вiн като-жертва, жертво-кат,
страждае i богуе,
iде вперед, немов назад,
як душу гнiв руйнуе.
О свiте свiте свiте мiй,
Iй-бо, нiяк не звикну:
невже твiй син - то тiльки злий,
а добрий - то калiка?
А все немудре. Доживу
вiка, докалiчiю,
Допоки жили не зiрву
чи не зламаю шиi.

26. В е р т а н н я .
Перерiзане свiтлом вiкно
вулицi - бiле по бiлому
аж до болю.
Насип.
Далеке шосе.
Машини.
I небо вологе - над.
Шлях у себе:
вабить ( уже закритий ),
вiдкриваеться ( на розлуцi ).
Темiнь. Шукай.
Що там? Снiг,
бором - кукурудзиння.
Досвiтнi таемницi.
Терикон.
Смердюча рiчка
глибом випахла.
Нехитрi подорожi
ставком.
Дитяча зверхнiсть,
невимовлене зрiднення
з кригою, з вiтром.
Душе, шалiй.
Скiльки не повертайся
( черга даремних спроб ) -
ось воно, зачудоване:
перерiзане свiтлом вiкно
вулицi - бiле по бiлому.
Аж до болю.
Насип.
Далеке шосе.
Машини. I небо вологе - над.

27.
Молочною рiкою довго плив:
об мене бились бiлостегнi риби,
стояв нестерпний свiт, як круча здиблений,
а попiд кручу зяяв чорний рiв.
Оце. Оце воно. Оце воно -
лиш ти i я. I здиблений, мов круча,
високий свiт. Ану ж, тебе я тручу,
аби з тобою запiзнати дно,
де лiтеплена рiчка молока
потьмариться до вигусклоi спеки,
день збрижиться, утеклий i далекий,
i ледве висхла, наче вiск, рука
малу об"яснить свiчку. Мов живиця,
спижово-згускла обтiкае нiч,
по краплi скапуючи.
Хай святиться
ця маячня, що стала при вiкнi
i бiлою, мов немiч, головою
об шибу б"еться. Хай святиться сон
i роками проритий, як прокльон,
цей спогад, що спотворений явою.
28.
Рятуючись од сумнiвiв,
б"ю телеграму собi самому:
вчасколивесьрадянськийнарод
iвсепрогресивнелюдствоготуеть
сягiднозустрiтичерговийз"iздкпрс,
бажаю тобi великих успiхiв,
щиро заздрю, що ось уже тридцять рокiв
ти живеш у найщасливiшiй у свiтi краiнi.
Але й пiсля цього досада не минае.
Тодi я примушую себе пригадати,
що мiжнародна обстановка
сьогоднi складна як нiколи
i заспокоююсь.

29.
Як страшно вiдкриватися добру.
Як страшно зiзнаватись, що людина
Iще не вмерла в нас. Як страшно ждати,
коли вона захована помре
у темрявi, щоб нишком вiдвезти
на цвинтар душ, i щастя запопасти,
якого вже до ран не прикладеш.
Як вабить зло. Як вабить грiх - пiти
свiт-за-очi, повiятися з вiтром
i власноi подоби утекти,
мов чорта лисого. Кульгавий день
увiйде в темiнь, гляне по криiвках
i завагаеться. Бо шкода працi:
сидить при ватрi плем"я самоiдiв,
щасливо позiхае. На вогнi
печеться м"ясо. В казанi окрiп
переливаеться. Сьорбають юшку
i, повнi фiлософських резигнацiй,
мiзкують, з кого б смажити печеню,
щоб стало на снiданок i обiд.
Кульгавий день вiдходить, бо печерний
iкластий лютийсмерк не западе,
допоки аж останнiй самоiд
не з"iсть себе самого i помре
Iз фiлософським виразом. Мовляв,
Життя коротке, а - забракло м"яса.
30.
Напередоднi свята,
коли люди метнулися по крамницях,
виносячи звiдти шпроти, смажену рибу,
шинку i горiлку з перцем,
якийсь дивак, обутий в моднi черевики
( такi тиждень тому були викинули
в унiвермазi " Украiна " - двадцять два
п"ятдесят з навантаженням - дитячi штанцi
вiсiмнадцятого розмiру ), облився чортiвнею
i пiдпалив себе.
О, вiн горiв, як порося, смажене примусом,-
налетiв на людей, що культурно собi стояли
в черзi за цитринами.
Порозбiгалися усi як один:
вiд нього так несло смаленим -
носа було навернути нiяк.
На щастя узялося кiлька мiлiцiонерiв,
одразу вкинули його в машину
i помчали в бiк Лук"янiвки.
А черги ми таки достоялись. Аякже:
що то за святковий стiл без цитрин?
31.
Сьогоднi свято.
Спереду трамвая
вчепили шмат полотна з написом:
" Хай живе рiдна КПРС !".
На зупинцi, обступивши вагон,
один з-перед другого
люди пхаються у дверi,
а старий чоловiк,
геть обвiшаний медалями,
лишився в кiнцi натовпу
i лаеться на чому свiт стоiть.
Вiн набрався ще зранку
I ледве тримаеться на ногах.
32.
Утрачено останнi сподiвання,
Нарештi - вiльний, вiльний, вiльний ти.
Тож приспiшись, йдучи в самовигнання:
безжально спалюй дорогi листи,
i вiршi спалюй, душу спалюй, спалюй
свiй найчистiший горнiй бiль - пали.
Тепер, упертий, безвiсти одчалюй,
бездомного озувши постоли.
Що буде завтра? Дасть бiг день i хлiба.
А що, коли не буде того дня?
Тодi вже гибiй. Отодi вже - гибiй,
Простуючи до смертi навмання.
33.
Цей корабель виготовили з людських тiл.
Геть усе: палуба, трюм, щогли
I навiть машинне вiддiлення.
Морока була з обшивкою -
особливо погано держали воду мiсця,
де попадалися людськi голови.
Коли утворювалася потужна водотеча,
дiру затикали кимось з екiпажу,
в той час як решта
шукала щасливоi пристанi
у вiдкритому морi.
34.
У Прохорiвцi - сни, мов рiки
напровеснi: об груди б"ють,
як об пороги. Думи йдуть,
неначе дзвони. I великi
тумани в головах ростуть.
У Прохорiвцi сни, мов рiки.
Так увижаеться не раз:
заснеш - не чути й третiх пiвнiв,
i сновигають тiнi дивнi -
то Максимович i Тарас
бредуть Михайловим узвозом
угору й гору - аж до хмар,
де виткався Волосожар,
де марення чумацьким возом
пускаються у Крим по сiль.
А потiм враз оступить бiль
натужну душу - й не дихнути.
Iдеш у визорену нiч,
поки зблукаеш межи рути,
вiддавшись довгiй маячнi.
У Прохорiвцi сни, мов рiки.
35.
Чоловiк пiдiйшов до меморiуму
i прочитав на ньому власне iм"я:
вiчна слава героям,
що полягли за незалежнiсть Вiтчизни.
Йому приемно й боляче.
Пiд однiею сорочкою Колима i Ташкент.
Та мешканцi мiста зiгнорували його:
хто повiрить цiй байцi?
Якщо ти й живий - тим гiрше для тебе:
вшановуем тiльки мертвих.
Весь клопiт скiнчився, коли видали довiдку:
" Пред"явника вважати за мерця ".
36.
Я сидiв на весiллi
серед поважних молодикiв -
у того голос, наче в диякона,
той остаточно схрип вiд горiлки й спiву,
а та в котрий вже раз переконувала присутнiх,
що не така вже й дурепа,
як здаеться на перший погляд.
Я вигукував з усiма " гiрко ! "
i думав про Валентина Мороза,
згадував його лоб i волосся й очi
i переконувався знову й знову,
що горiшньою частиною обличчя
вiн скидаеться на пророка.
Всi жували, пиячили, удавали з себе веселих,
I я жував, пиячив, удавав з себе веселого,
але так було гiрко на душi,
так несподiвано пронизливо гiрко,
що побачивши, як дружина моргае
менi " ходiм ",
з полегкiстю вiдiтхнув
i схопився за втечу,
як потопельник за соломину.
37.
Сидимо бiля погаслого вогнища,
перетрушуемо в долонях попiл,
розтираемо витухлi геть вуглини:
а що як зажеврiе раптом жар?
Тут темно i темно там i ще далi темно,
але жар нiби жеврiе.
Ось вiн ! задумано каже друг,
очi його туманiють страхом.
Бачу, вiдказую скорбно друговi,
придивляючись до нiчних свiтлячкiв.
Сидимо бiля погаслого вогнища -
столiття, друге, трете,
жар не стухае, не гасне.
Такщо друг, коли невiра його нестерпна,
називае купину вiчним вогнем
i просить сiрника,
щоб запалити цигарку.

38.
То все не так. Бо ти не ти,
I не живий. А тiльки згадка
минулих лiт. Черед мости
вiкiв блага маленька кладка.
А небо корчиться в тобi
своiм надсадним загасанням,
яке ти тiльки звеш стражданням.
Цi роки, збавленi в ганьбi,-
то так судилося ...
---------
39.
Спочатку вони вбивали людину,
потiм вбитого оживляли.
Реанiмацiею займалися
в косметичних кабiнетах
( малярi - замiсть лiкарiв ).
Справi оживлення
вiддавали життя
цiлi династii майстрiв пензля.
Зате й вiдрiзнити живого вiд мертвого
було неможливо.
40.
Вечiрнiй сон. I спогади. I дощ
колише свiт розпуклого ясмину.
Бездомний вiтер. Спи, маленький сину,
спи, сину мiй маленький, коли хоч.
Немае мами нашоi давно -
вертала, поспiшала, забарилась.
Надворi дощ i лле як iз барила.
Заснеш - i чуеш: торготить вiкно.
Здаеться, хтось пiдiйде до дверей,
проситиме негоду переждати.
Ти ж, синку, спи i не питай про матiр,
I бiльше не загадуй наперед,
бо не стоiть хвилина на хвилинi,
хвилина на хвилинi не стоiть.
Нехай тобi бодай у сновидiннi
появиться очiкувана мить.
41.
Цей бiль - як алкоголь агонiй,
як вимерзлий до хрусту жаль.
Передруковуйте прокльони
i переписуйте печаль.
Давно забуто, що е жити
I що е свiт i що е ти.
У власне тiло увiйти
дано лише несамовитим.
А ти ще довго сатанiй,
ще довго сатанiй, допоки
помреш, вiдчувши власнi кроки
на сивiй головi своiй.
42.
Тагiл. Зима. Шiстдесят перший рiк.
I я солдат, що пiсля всiх скорочень
попав сюди - докантувати строку,
одержав за зразкове военробство
( були солдатськi жарти - военраб )
увiльнення.
Напевне, цiлий рiк
проживши мiж болiт, ялин, казарм,
до мiста не показуючи носа,
я звикнув пити був ( замiсть горiлки -
трiйний одеколон ). Онучi прати
хоч раз на мiсяць. Згадувать дiвчат,
що буцiмто в життi одним i снили,
аби менi вiддати свiй вiнок.
Пускати в дiло свiй солдатський пасок,
розповiдать солонi анекдоти.
Навчився сачкувати так майстерно,
немов солдат, що добувае строк.
Отож - Тагiл. Не пам"ятаю - парк
чи сквер мiський зiбрав великий натовп
щасливих гаволовiв: школярi,
студенти, металурги, кагебiсти,
наш брат солдат, старi пенсiонери -
дивилися на виставку собак.
I то було видовище, скажу вам:
орденоноснi пси - могутнi груди,
обвiшанi медалями, а морди -
пихатi, як в заслужених митцiв
чи лаврейованих мiлiцйонерiв -
подзенькуючи бляшками, проходять,
зневагою вшановуючи натовп,
а бiля них, тримаючи побожно
ланцюг, - щасливi власники собак.
О мить блаженства - i людей i псiв!
Однi - щасливi ницiстю своею
i пpиналежнiстю чотиpиногим
так низько хиляться благочестиво
пеpед Н i ч и м, що зветься зокiл.
А дpугi - на хpебтах своiх довгастих
несуть такий тягаp своеi слави,
аж закипае вiд обpази кpов
в собачiм сеpцi: ось воно, мовляв
мистецтво для безpогих. Гнiт тяжкий
зумисних демокpатiй. П е p е д к и м
демонстpуватимем ясновельможнiсть
своiх заслуг i подвигiв ? Кого
вщасливлювати власною явою ?
К о м у показувати псову мiць,
деpжавну гоpдовитiсть i незламнiсть ?
Я був у натовпi. Я був н i к и м.
Я соpом вiдчував за власну ницiсть,
за военpабство. I безмipний жаль
виповнював мою голодну душу,
що я не пес. Оpденоносний пес.
43.
У цьому полi, синьому, як льон,
де тiльки ти i нi душi навколо,
уздрiв i скляк: блукало в тому полi
сто тiней. В полi, синьому, як льон.
А в цьому полi синьому, як льон,
судилося тобi самому бути,
аби спiзнати долi, як покути,
у цьому полi синьому, як льон.
Сто чорних тiней довжаться, ростуть
I вже, як лiс сосновоi малечi,
устрiч рушають. Вдатися до втечi?
Стежину власну, нiби дрiт, згорнуть?
Нi. Вистояти. Вистояти. Нi -
стояти. Тiльки тут. У цьому полi,
що наче льон. I власноi неволi
спiзнати тут, на рiднiй чужинi.
У цьому полi, синьому, як льон,
супроти тебе - сто тебе супроти.
I кожен супротивник - у скорботi.
I кожен супротивник, заборон
не знаючи, вергатиме прокльон,
твоею самотою обгорiлий.
Здичавiв дух i не впiзнае тiла
у цьому полi синьому, як льон.
44.
- Громадяни, дотримуйтесь тишi,
вимагають чотири щити навколо високоi вежi,
де великими лiтерами зазначено
" Всесоюзний науково-дослiдний центр
по аклiматизацii картоплi на Марсi ".
- Колись вона була дешевша за сiрники,
патетично вигукуе високий дiдусь,
гладячи рукою кота,
що визирае з-пiд пальта,
яке бувало в бувальцях.
- Ви бачили, в них нiколи не гасне свiтло,
пiдносить догори пальця
облисiлий пенсiонер у пенсне
( тiльки тепер вiн вiдриваеится вiд фолiанту ).
- Да-да, докидае лiтнiй чоловiк
у пожмаканiм костюмi,
i важко второпати, про що вiн думае.
- Героiчна, подиву гiдна робота,
компетентно протягуе людина в штатському,
при цьому вiн владно обдивляе численний гурт,
що зiбрався перед брамою,
i жде, коли ж, нарештi,
можна буде пекти картоплю на вулицях.
- Ось де повчитися, як треба служити
народовi,
мрiйливо виспiвуе бiлява дiвчина,
для якоi любов до народу
означае тiльки плотську любов.
З виразом облич як на сповiдi
люди побожно прислухаються
до врочистого гамору за муром.
1 2 3 4 5 6 7