Були спроби підпалу, погрози замінування, знеструмлення виборчих дільниць. І навіть удосвіта вбитий на своєму посту міліціонер. Десь розвалилися урни, десь викрали бюлетені. У Запоріжжі вмерла голова однієї з виборчих дільниць. У кабінеті одного мера знайшли гранату в портьєрі. Подекуди вибори взагалі пройшли у стилі вестерн. В урну був укинутий якийсь реаґент, що почав бурхливо діяти. Чорна пекельна рідина клекотіла й випаровувалась, сморід був такий, що люди вискакували, затуляючи ніс і очі. У Львові горіла редакція газети «Поступ». На Донеччині жінку-спостерігача прищемили дверима. У Кіровограді якийсь невідомий схопив урну, вистрелив у стелю і зник у невідомому напрямку.
Один міжнародний спостерігач — і в Нікарагуа був, і в Уґанді, а такого, каже, ніде не бачив.
Все-таки якось проголосували. Зітхнули з полегкістю. Перші ж екзит-поли дали великий розрив на користь нашого кандидата. Потім раптом усе схитнулося, цифри знову затанцювали. Щодалі в ніч вони мінялись, мінялись і, нарешті, під ранок голова Центрвиборчкому оголосив перемогу Дракона.
Спонтанно вибухнув протест. На Майдані з’явилися намети. Оголошено загальнонаціональний страйк. Люди вирішили захищатись.
Наш отруєний кандидат, з обличчям, на яке страшно дивитися, весь у плітках, інсинуаціях, як у павутині, щовечора звертається до Майдану. І ось воно, нарешті, те слово, якого не можна не почути, — він просить, він заклинає: «Підтримайте всенародний Рух Опору!»
У партію я не вступив би, не пішов би ні в який блок. А в Рух Опору мені й не треба йти, я генетично до нього належу.
На Майдані вже тисяч сто людей.
Занепокоєний мер пропонує запровадити карантин у школах.
Леді Ю закликає запасатись харчами і їхати на Майдан.
Почалися телемарафони. Діячі культури й науки сидять у черзі на теледиванах. В родинах сварки, сусіди не вітаються, собаки гавкають одна на одну. Вступаємо в стадію масового психозу.
А власне, за що ми боремося? За те, щоб президентом був той, а не той? Особисто я без ілюзій. Головне, обрати такого, щоб можна було переобрати. Щоб не вп’явся у владу знову на десять років і не пересидів людське терпіння.
Людей на Майдані щодалі більше. їм відчиняють двері вестибюлі театрів, творчих спілок. Навіть мер виявляє нечувану толерантність, він уже не придумує вітер, який би здмухнув намети. Навпаки, віддає прибулим перший поверх міськради і навіть Колонний зал. «Український дім» розчиняє гостинно двері. Втомлені з дороги люди де впали, там і заснули. У кріслах глядацьких залів, просто на сцені, в простінках між ліфтами і взагалі, де прийдеться. Історія ставить грандіозний спектакль.
На Майдані грім революції, завжди хтось виступає, хтось диригує цим всенародним дійством. Навіть та лялька на монументі набула сенсу, бо аж д’горі до неї доп’яли помаранчевий прапор, і він тріпотить. Телеекран над Майданом — як збільшувальне скло Історії. Я не впізнаю цих облич — вони прекрасні.
Але архозаври системи святкують свою перемогу. Ще немає офіційного результату, ще не названо легітимного переможця, а провладного кандидата вже визнали президентом в законі. Його вже привітав посол Росії, два роки тому посвячений в козаки гранчаком оковитої з шаблі. Привітав спікер Російської Думи. А російський президент аж із Бразилії привітав його навіть двічі.
У Дніпропетровську біля оперного театру запустили вже й феєрверк.
Він уже звернувся до народу з подякою за підтримку. Зверхньо назвав повсталих «невеличкою групкою радикалів». Тих, що не голосували за нього, обіцяв простити.
Я зрозумів, що моє життя закінчилося. Що України вже більше ніколи не буде. І я пішов на Майдан.
Я вже третій день на Майдані. Додому приходжу тільки на ніч, дома у нас теж хлопці з Майдану, одні заходять, інші виходять, перегріються, посплять пару годин і знову на Майдан. Дружина з малим ночують у Борьчиної матері, там такі меблі з бежової шкіри, люстри з венеційського скла — з вулиці не завалишся. Бачимось на бігу, сьогодні казала: вчителька скаржиться, малий з Борькою тікають з уроків, забігають у штаб помаранчевих, набирають символіки, обчіпляються стрічками, воно все тріпотить, розвівається — бігають, як ірокези.
Вдосвіта крізь сон прислухаюся, чи не гудуть танки. Але чую тільки відлуння Майдану. Він тепер, як велике серце Києва — гуготить, пульсує, б’ється у ритмі барабанів Революції.
Здається, що й сонце сходить саме там.
Над Майданом стоїть оранжева аура.
Пройшла чутка, що сьогодні вночі розгромлять наметове містечко.
Готуємось до газової атаки. Дістали протигази, маємо ланцюги. Вирішили зчепитися ними між собою і стояти на смерть. Зброї немає, а якби й була, у цій ситуації головне не схопитися за зброю. Вони можуть, ми — ні.
Я подзвонив дружині, що залишаюся на ніч. У неї здригнувся голос, вона помовчала й сказала: «Добре. Я так і думала. Не застудись».
Не розгромили. Не наважились. Навіть не зробили спроби.
Втім, це може статися щохвилини. Вони можуть кинути армію на людей. Можуть посадити на дахах снайперів і перестріляти прицільно. Або застосувати той метод, що спрацював тоді на Манежній площі в Москві. Вріжеться група відморозків у гущу Майдану, спровокує бійку, посіє паніку — і все. Тільки кров на асфальті.
Дві ночі не спав, стоїмо на варті. Одні змінюють інших, щодня з областей прибувають нові. Впізнаю хлопців, знайомих ще з часів студентської революції. Тренуємось, проходимо вишкіл, ось де згодилася й служба в армії, і той наш досвід на граніті Майдану. Поки що без інцидентів. Правда, якийсь тип різонув одного з наших бритвою по щоці, кров виступила, як калина, ми його скрутили, а кому здаси? Спецпризначенці стоять за щитами, в шоломах, з засніженими комірами, на шевронах хижо вищирений «Барс».
Відібрали у типа бритву і дали ногою під зад.
І всі ці ночі і дні на стовпчику огорожі сиділа сова у помаранчевому шарфі. Вона дивилася на нас круглими жовтими очима, — я не знаю, коли вона спить, на Майдані суцільний день, шум, ритми, пісні й скандування.
А один намет окремий і тихий. Там живе Ґія Ґонґадзе. Над відхиленим входом уже не тінь його голови, а збільшене фото його живого. Люди ставлять свічки, кладуть цукерки, яблука, горіхи, як на могилу в поминальні дні. А могили й досі немає. Рештки «таращанського тіла» так і лежать у морзі на вулиці Оранжерейній, — ось уже п’ятий рік.
«Сніг. Налипання мокрого снігу». Димлять польові кухні. Люди гріються в автобусах, молодь танцює. На екрані Ґабріела Масанґа рекламує шубки, і від її африканського вигляду стає тепліше. Кияни приносять зимовий одяг, наливають з термосів гарячий чай. Мій сусід, отой старенький єврей, приніс булочки й сигарети, помахав мені помаранчевим прапорцем. Підвезли дров. Якась фірма подарувала валянки свого виробництва, тверді, повстяні, дибаласті — в таких валянках хоч і в Сибір, я думав, що таких вже й не роблять.
Барабани б’ють, машини клаксонять, стрічки розвіваються — свобода!
Весь Київ поспішає на Майдан. Тільки пам’ятники наших великих не можуть зрушити з місця.
Стоїть кам’яний Сковорода в помаранчевому шарфі.
І кам’яний Грушевський. І Шевченко. І Леся Українка.
Сидить кам’яний Лесь Курбас, замучений на Соловках. Хтось пов’язав йому помаранчеву стрічку. У мене стислося серце — якби вони хоч на мить воскресли, всі, що боролися за Україну, якби могли подивитися на неї тепер!
Україна відчайдушно хотіла бути. І вона є.
Я відчуваю гордість за Київ. Я милуюся киянами. Так ось же він, справжній портрет нації! Така маса людей, і не перетворюється на юрбу.
Бо це вже не маса, це люди. І вивели їх на Майдан не політики, вони вийшли самі.
Хоча є всякого люду. Знайшлися навіть злодюги з посвідченнями помічників депутатів, збирали гроші й щезали з містечка. Якийсь розлючений тип показав у об’єктив дулю. Інший напився і звалився під колеса автобуса. Скудовчений люмпен працює ліктями, продирається у штаб революції: «Гдє здєсь шапки раздают?» Опасиста дама в шиншиловій шубі пирхає на «помаранчевих», веде чорного пуделя, хоч і не на важкому срібному ланцюжку, а просто на повідку, але я десь його бачив, це підозрілий пудель, я його читав у Булгакова.
Булгаков недарма був киянином. Містика психологічних містерій огортає це місто. Тут ніколи не знаєш, прикинеться диявол чорним пуделем на срібному ланцюжку, чи архангел Михаїл осінить крильми.
На Майдан виходять університети, виходить політехніка.
Студенти Києво-Могилянської академії оголосили акцію «Ми йдемо!» І вони йдуть, пішки з Подолу, під прапором Сгіудейського братства. У декого на лобі стрічки з написом: «Чиста Україна». Молодь. Вони хочуть чистої України. Вони йдуть до офісів і владних структур, до зашторених міністерств і забріханих телеканалів. Один такий канал закидали макаронними виробами, повертаючи локшину, яку той навішував людям на вуха. Протестують, таврують, звертаються до совісті. Або й вітають і приймають до свого братства. Курсантів, що стали на бік народу. Журналістів, що говорять правду. І викладачі їхні з ними, попереду ректор, сивий, а молодий, чеше по скрижанілих калюжах, тільки білі кросівки миготять. Вони йдуть. І серед них я бачу свою дружину на великому екрані над Майданом. Я так і думав. Я розумію. Не застудись.
У наметі Ґії Ґонґадзе тихо жевріють свічки, і від їхнього тепла сильніше пахнуть на вулицю приморожені за ніч яблука.
Вуха у помаранчевого зайця стирчать буквою V.
Наш малий з Борькою уже не говорять між собою — скандують.
Уже й наші дипломати підписали звернення на підтримку Майдану.
На Національному банку з’явився помаранчевий прапор.
Кондитерська фабрика імені Карла Маркса припинила роботу, приєднується до загальнонаціонального страйку.
Хлопці, що досі косили від армії, оголосили свій осінній призов, щоб захищати Україну.
Таксисти вночі солідарно перекривають в’їзд до Майдану.
Підполковник міліції відмовляється виконувати протизаконні накази.
Армійські офіцери присягають на вірність народу.
Боже! У мене є народ.
Але влада розламує Україну. На Схід і Захід. На російськомовних і не-російськомовних. На біло-синіх і «оранжевий беспрєдєл». Ось що було у неї в резерві — стратегія розколу. Вона його форсує і поглиблює. Маніпулює ним і залякує. В одному зі східно-південних міст у Палаці льодових видів спорту відбувається політичний вид спорту — з’їзд. Саморозпечені своєю ж пропагандою сепаратисти закликають до створення Південно-Східної Української Автономної республіки (коротко — ПІСУАР), а то й до прямого приєднання до Росії. Якась істероїдна депутатка закликає створювати загони. Збурений Схід суне на Київ. Обурений Захід клекоче. В Одесі чавлять помаранчі. Добре, що досі пролився тільки помаранчевий сік.
У Харкові гудуть заводські труби. Ну, прямо як чорні органи — п’ятдесят закіптюжених труб. Харків’яни у такий спосіб виявляють солідарність зі своїм кандидатом. Ну, це вони даремно. За радянської влади гудки гули, коли генсеків ховали. Була така п’ятирічка, народ назвав її — «гонки на катафалках». А тепер же передвиборні гонки. Тепер ураган «Віктор у квадраті». І якщо всі заводи загудуть і сирени завиють, дзвонарі вдарять у дзвони, а старушки в каструлі, то вже ж ніхто не розбере, хто за якого Віктора.
Події набувають гарячкового характеру. Створено Лігу «Південний Схід» з метою мобілізації населення на підтримку про владного кандидата. «Сьогодні ми стоїмо на порозі громадянської війни», — сказав політик з Партії регіонів.
Де поставили політики, там і стоїмо. А чи не час вже їх поставити на місце? Щось їх забагато у нашому житті.
Наїхало біло-синіх, напинають свої намети навпроти парламенту. Але ночувати не витримали, й металеві бочки для обігріву не допомогли. Покидали ті бочки і розбрелись по готелях. А що українці народ музичний, то навіть старі металеві бочки придалися.
З тих бочок вийшли гарні громохкі барабани революції.
За тим шумом, громом і рейвахом вже і ті, й ті не помітили, що знов на шахті в Донбасі вибухнув метан, один шахтар загинув, дев’ятнадцять з тяжкими опіками в лікарнях. Що у Сьєрра-Леоне загинув наш миротворець: перевозив пальне по розмитій дощем дорозі, машина перекинулась — та й принесли його лелеченьки, мертвого, додому.
Нам не до того. Ми боремося. Нас кинули одне на одного, і ми піддались. Кричимо. Мітингуємо. Щодня гримлять із динаміків взаємні образи і звинувачення. Донецьких називають бандитами. Нас тут — націоналістами. Всі до всіх звертаються, ніхто нікого не чує.
Тим часом у політичному закуліссі ведуться якісь змови і перемови, потаємні торги й прелімінації. Лідери хитрують і маневрують, еластично прогинаються, потенціал компромісів росте. Держава втрачає важелі управління. Президент сидить десь на дачі в екзилі. Ложа уряду порожня. Спікер балансує над прірвою. Протистояння досягає апогею. Скликається позачергова сесія. Щодня, щомиті щось може статися. Залишаються лічені хвилини. На Майдані може пролитися кров.
І тут, як завжди, найрадикальніша леді Ю. Вона вважає, що перед лицем смертельної небезпеки треба діяти негайно й рішуче, а злочинну теперішню владу треба просто винести з коридорів. Винести з коридорів — і все. Моя дружина горда за неї, вона поділяє її радикалізм. А я — як Хав’єр Солана, я хочу, щоб все було у правовому полі.
Але правового поля нема. Є загроза навіки втратити Україну. І тоді сивий чоловік, старійшина депутатського корпусу, просить нашого лідера негайно скласти присягу на святій Книзі. Щоправда, спішно доставлена Книга трохи не та, бо дістати раритетну нашу Першокнигу, Пересопницьку Євангелію, на якій присягають президенти, потребувало б часу. А в скроні вже б’ють секунди. І наш недовбитий, отруєний, ще не зовсім легітимний президент складає присягу на Острозькій Біблії, перед неповним складом парламенту, за відсутності спікера, що зробив їм демарш.
Одні у захваті від його рішучості, інші тримаються за голову.
Майдан скандує і аплодує.
А наступного дня офіційно оголошено іншого президента.
Вдарив дев’ятий вал протесту.
Створено Комітет Національного порятунку.
І справді, спасайся, хто може. Цілковитий політичний галлюциноз.
Маємо трьох президентів, і не маємо жодного.
Сьогодні складає присягу один, завтра оголошують іншого. Отже, він теж складатиме присягу? На якій Святій книзі і де? У тому ж парламенті чи в концертному залі палацу «Україна»?!
Опозиція подає позов до Верховного Суду, «позов на врага своего, на заклятого врага». Тільки у Гоголя Іван Іванович на Івана Никифоровича, а у нас опозиція на своїх опонентів. Вимагає визнати вибори недійсними. Адвокати обох сторін демонструють чудеса красномовності. Судді демонструють чудеса витривалості. Ми пікетуємо суд. Добиваємось 3-го туру як скасування 2-го, щоб він вважався не третім, а законним другим.
А якщо доб’ємося, переможемо і оберуть таки нашого — тоді ж як, він складатиме присягу вдруге? На тій самій Острозькій Біблії чи вже, як належить, на Пересопницькій Євангелії? Тобто дві присяги на двох святих Книгах?!
Може, тоді вже зразу на Книзі Ґіннеса, бо такого ще зроду ніде не було.
Входимо у Будинок профспілок, і ті здаються без бою. Пора захоплювати вокзал, пошту і телеграф. Телеграф можна, він тут близько. А вокзал уже зайняли біло-сині. Там вирує вже їхній мітинг. Не-наш президент обзиває нашого «трєпачом» і «трусом», а нас — «розгулом вулиці», «розгулом оранжевої коричневої чуми».
Переплутав кольори дядько. З політиками це буває.
Папа Римський молиться за Україну.
У німецький Бундестаг депутати прийшли з помаранчами.
Вацлав Гавел пов’язав помаранчеву стрічку.
П’єр Рішар також пов’язав.
Депардьє сказав: «Слава Україні!» Він хоче зіграти Тараса Бульбу.
Помаранчевий — це вже не колір. Це стан душі, це вітраж майбутнього.
Україна скучила за собою. Майдан — це простір, де вона зустріла себе.
Сніг падав з нічного неба. Над Майданом, теж наче з неба, на великому екрані з’являлися священики всіх конфесій — православний, грекой римокатолицький, рабин, муфтій і пастор — відбулася спільна молитва усіх церков.
Усіх, крім церкви Московського патріархату, — вона проти. Сидить у нашій стародавній Лаврі — і проти.
Спасибі, хоч не влаштовує хресного ходу і не предає нас усіх анафемі.
Чутки кружляють, як гайвороння. Що з Донецька прибувають частини бандформувань. Що в Запоріжжі
на потяг вантажать гармати. Що на кордоні уже російські війська. Що приїхали строковики з Криму. Що під Лаврою топчуться козачки, узброєні палицями й арматурою, а на стадіоні «Динамо» вже заготовані бейсбольні бити й наручники. Що в Ірпені під брезентом у машинах сидить російський підрозділ «Витязь». Не знаю, хто з них російський, хто з них який, усі ці «Тигри» й омони, «Беркути» і «Грифони». Знаю, що вони зачаїлись і лише чекають команди стрибнути нам на голову.
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 34 35 36 37 38 39
Один міжнародний спостерігач — і в Нікарагуа був, і в Уґанді, а такого, каже, ніде не бачив.
Все-таки якось проголосували. Зітхнули з полегкістю. Перші ж екзит-поли дали великий розрив на користь нашого кандидата. Потім раптом усе схитнулося, цифри знову затанцювали. Щодалі в ніч вони мінялись, мінялись і, нарешті, під ранок голова Центрвиборчкому оголосив перемогу Дракона.
Спонтанно вибухнув протест. На Майдані з’явилися намети. Оголошено загальнонаціональний страйк. Люди вирішили захищатись.
Наш отруєний кандидат, з обличчям, на яке страшно дивитися, весь у плітках, інсинуаціях, як у павутині, щовечора звертається до Майдану. І ось воно, нарешті, те слово, якого не можна не почути, — він просить, він заклинає: «Підтримайте всенародний Рух Опору!»
У партію я не вступив би, не пішов би ні в який блок. А в Рух Опору мені й не треба йти, я генетично до нього належу.
На Майдані вже тисяч сто людей.
Занепокоєний мер пропонує запровадити карантин у школах.
Леді Ю закликає запасатись харчами і їхати на Майдан.
Почалися телемарафони. Діячі культури й науки сидять у черзі на теледиванах. В родинах сварки, сусіди не вітаються, собаки гавкають одна на одну. Вступаємо в стадію масового психозу.
А власне, за що ми боремося? За те, щоб президентом був той, а не той? Особисто я без ілюзій. Головне, обрати такого, щоб можна було переобрати. Щоб не вп’явся у владу знову на десять років і не пересидів людське терпіння.
Людей на Майдані щодалі більше. їм відчиняють двері вестибюлі театрів, творчих спілок. Навіть мер виявляє нечувану толерантність, він уже не придумує вітер, який би здмухнув намети. Навпаки, віддає прибулим перший поверх міськради і навіть Колонний зал. «Український дім» розчиняє гостинно двері. Втомлені з дороги люди де впали, там і заснули. У кріслах глядацьких залів, просто на сцені, в простінках між ліфтами і взагалі, де прийдеться. Історія ставить грандіозний спектакль.
На Майдані грім революції, завжди хтось виступає, хтось диригує цим всенародним дійством. Навіть та лялька на монументі набула сенсу, бо аж д’горі до неї доп’яли помаранчевий прапор, і він тріпотить. Телеекран над Майданом — як збільшувальне скло Історії. Я не впізнаю цих облич — вони прекрасні.
Але архозаври системи святкують свою перемогу. Ще немає офіційного результату, ще не названо легітимного переможця, а провладного кандидата вже визнали президентом в законі. Його вже привітав посол Росії, два роки тому посвячений в козаки гранчаком оковитої з шаблі. Привітав спікер Російської Думи. А російський президент аж із Бразилії привітав його навіть двічі.
У Дніпропетровську біля оперного театру запустили вже й феєрверк.
Він уже звернувся до народу з подякою за підтримку. Зверхньо назвав повсталих «невеличкою групкою радикалів». Тих, що не голосували за нього, обіцяв простити.
Я зрозумів, що моє життя закінчилося. Що України вже більше ніколи не буде. І я пішов на Майдан.
Я вже третій день на Майдані. Додому приходжу тільки на ніч, дома у нас теж хлопці з Майдану, одні заходять, інші виходять, перегріються, посплять пару годин і знову на Майдан. Дружина з малим ночують у Борьчиної матері, там такі меблі з бежової шкіри, люстри з венеційського скла — з вулиці не завалишся. Бачимось на бігу, сьогодні казала: вчителька скаржиться, малий з Борькою тікають з уроків, забігають у штаб помаранчевих, набирають символіки, обчіпляються стрічками, воно все тріпотить, розвівається — бігають, як ірокези.
Вдосвіта крізь сон прислухаюся, чи не гудуть танки. Але чую тільки відлуння Майдану. Він тепер, як велике серце Києва — гуготить, пульсує, б’ється у ритмі барабанів Революції.
Здається, що й сонце сходить саме там.
Над Майданом стоїть оранжева аура.
Пройшла чутка, що сьогодні вночі розгромлять наметове містечко.
Готуємось до газової атаки. Дістали протигази, маємо ланцюги. Вирішили зчепитися ними між собою і стояти на смерть. Зброї немає, а якби й була, у цій ситуації головне не схопитися за зброю. Вони можуть, ми — ні.
Я подзвонив дружині, що залишаюся на ніч. У неї здригнувся голос, вона помовчала й сказала: «Добре. Я так і думала. Не застудись».
Не розгромили. Не наважились. Навіть не зробили спроби.
Втім, це може статися щохвилини. Вони можуть кинути армію на людей. Можуть посадити на дахах снайперів і перестріляти прицільно. Або застосувати той метод, що спрацював тоді на Манежній площі в Москві. Вріжеться група відморозків у гущу Майдану, спровокує бійку, посіє паніку — і все. Тільки кров на асфальті.
Дві ночі не спав, стоїмо на варті. Одні змінюють інших, щодня з областей прибувають нові. Впізнаю хлопців, знайомих ще з часів студентської революції. Тренуємось, проходимо вишкіл, ось де згодилася й служба в армії, і той наш досвід на граніті Майдану. Поки що без інцидентів. Правда, якийсь тип різонув одного з наших бритвою по щоці, кров виступила, як калина, ми його скрутили, а кому здаси? Спецпризначенці стоять за щитами, в шоломах, з засніженими комірами, на шевронах хижо вищирений «Барс».
Відібрали у типа бритву і дали ногою під зад.
І всі ці ночі і дні на стовпчику огорожі сиділа сова у помаранчевому шарфі. Вона дивилася на нас круглими жовтими очима, — я не знаю, коли вона спить, на Майдані суцільний день, шум, ритми, пісні й скандування.
А один намет окремий і тихий. Там живе Ґія Ґонґадзе. Над відхиленим входом уже не тінь його голови, а збільшене фото його живого. Люди ставлять свічки, кладуть цукерки, яблука, горіхи, як на могилу в поминальні дні. А могили й досі немає. Рештки «таращанського тіла» так і лежать у морзі на вулиці Оранжерейній, — ось уже п’ятий рік.
«Сніг. Налипання мокрого снігу». Димлять польові кухні. Люди гріються в автобусах, молодь танцює. На екрані Ґабріела Масанґа рекламує шубки, і від її африканського вигляду стає тепліше. Кияни приносять зимовий одяг, наливають з термосів гарячий чай. Мій сусід, отой старенький єврей, приніс булочки й сигарети, помахав мені помаранчевим прапорцем. Підвезли дров. Якась фірма подарувала валянки свого виробництва, тверді, повстяні, дибаласті — в таких валянках хоч і в Сибір, я думав, що таких вже й не роблять.
Барабани б’ють, машини клаксонять, стрічки розвіваються — свобода!
Весь Київ поспішає на Майдан. Тільки пам’ятники наших великих не можуть зрушити з місця.
Стоїть кам’яний Сковорода в помаранчевому шарфі.
І кам’яний Грушевський. І Шевченко. І Леся Українка.
Сидить кам’яний Лесь Курбас, замучений на Соловках. Хтось пов’язав йому помаранчеву стрічку. У мене стислося серце — якби вони хоч на мить воскресли, всі, що боролися за Україну, якби могли подивитися на неї тепер!
Україна відчайдушно хотіла бути. І вона є.
Я відчуваю гордість за Київ. Я милуюся киянами. Так ось же він, справжній портрет нації! Така маса людей, і не перетворюється на юрбу.
Бо це вже не маса, це люди. І вивели їх на Майдан не політики, вони вийшли самі.
Хоча є всякого люду. Знайшлися навіть злодюги з посвідченнями помічників депутатів, збирали гроші й щезали з містечка. Якийсь розлючений тип показав у об’єктив дулю. Інший напився і звалився під колеса автобуса. Скудовчений люмпен працює ліктями, продирається у штаб революції: «Гдє здєсь шапки раздают?» Опасиста дама в шиншиловій шубі пирхає на «помаранчевих», веде чорного пуделя, хоч і не на важкому срібному ланцюжку, а просто на повідку, але я десь його бачив, це підозрілий пудель, я його читав у Булгакова.
Булгаков недарма був киянином. Містика психологічних містерій огортає це місто. Тут ніколи не знаєш, прикинеться диявол чорним пуделем на срібному ланцюжку, чи архангел Михаїл осінить крильми.
На Майдан виходять університети, виходить політехніка.
Студенти Києво-Могилянської академії оголосили акцію «Ми йдемо!» І вони йдуть, пішки з Подолу, під прапором Сгіудейського братства. У декого на лобі стрічки з написом: «Чиста Україна». Молодь. Вони хочуть чистої України. Вони йдуть до офісів і владних структур, до зашторених міністерств і забріханих телеканалів. Один такий канал закидали макаронними виробами, повертаючи локшину, яку той навішував людям на вуха. Протестують, таврують, звертаються до совісті. Або й вітають і приймають до свого братства. Курсантів, що стали на бік народу. Журналістів, що говорять правду. І викладачі їхні з ними, попереду ректор, сивий, а молодий, чеше по скрижанілих калюжах, тільки білі кросівки миготять. Вони йдуть. І серед них я бачу свою дружину на великому екрані над Майданом. Я так і думав. Я розумію. Не застудись.
У наметі Ґії Ґонґадзе тихо жевріють свічки, і від їхнього тепла сильніше пахнуть на вулицю приморожені за ніч яблука.
Вуха у помаранчевого зайця стирчать буквою V.
Наш малий з Борькою уже не говорять між собою — скандують.
Уже й наші дипломати підписали звернення на підтримку Майдану.
На Національному банку з’явився помаранчевий прапор.
Кондитерська фабрика імені Карла Маркса припинила роботу, приєднується до загальнонаціонального страйку.
Хлопці, що досі косили від армії, оголосили свій осінній призов, щоб захищати Україну.
Таксисти вночі солідарно перекривають в’їзд до Майдану.
Підполковник міліції відмовляється виконувати протизаконні накази.
Армійські офіцери присягають на вірність народу.
Боже! У мене є народ.
Але влада розламує Україну. На Схід і Захід. На російськомовних і не-російськомовних. На біло-синіх і «оранжевий беспрєдєл». Ось що було у неї в резерві — стратегія розколу. Вона його форсує і поглиблює. Маніпулює ним і залякує. В одному зі східно-південних міст у Палаці льодових видів спорту відбувається політичний вид спорту — з’їзд. Саморозпечені своєю ж пропагандою сепаратисти закликають до створення Південно-Східної Української Автономної республіки (коротко — ПІСУАР), а то й до прямого приєднання до Росії. Якась істероїдна депутатка закликає створювати загони. Збурений Схід суне на Київ. Обурений Захід клекоче. В Одесі чавлять помаранчі. Добре, що досі пролився тільки помаранчевий сік.
У Харкові гудуть заводські труби. Ну, прямо як чорні органи — п’ятдесят закіптюжених труб. Харків’яни у такий спосіб виявляють солідарність зі своїм кандидатом. Ну, це вони даремно. За радянської влади гудки гули, коли генсеків ховали. Була така п’ятирічка, народ назвав її — «гонки на катафалках». А тепер же передвиборні гонки. Тепер ураган «Віктор у квадраті». І якщо всі заводи загудуть і сирени завиють, дзвонарі вдарять у дзвони, а старушки в каструлі, то вже ж ніхто не розбере, хто за якого Віктора.
Події набувають гарячкового характеру. Створено Лігу «Південний Схід» з метою мобілізації населення на підтримку про владного кандидата. «Сьогодні ми стоїмо на порозі громадянської війни», — сказав політик з Партії регіонів.
Де поставили політики, там і стоїмо. А чи не час вже їх поставити на місце? Щось їх забагато у нашому житті.
Наїхало біло-синіх, напинають свої намети навпроти парламенту. Але ночувати не витримали, й металеві бочки для обігріву не допомогли. Покидали ті бочки і розбрелись по готелях. А що українці народ музичний, то навіть старі металеві бочки придалися.
З тих бочок вийшли гарні громохкі барабани революції.
За тим шумом, громом і рейвахом вже і ті, й ті не помітили, що знов на шахті в Донбасі вибухнув метан, один шахтар загинув, дев’ятнадцять з тяжкими опіками в лікарнях. Що у Сьєрра-Леоне загинув наш миротворець: перевозив пальне по розмитій дощем дорозі, машина перекинулась — та й принесли його лелеченьки, мертвого, додому.
Нам не до того. Ми боремося. Нас кинули одне на одного, і ми піддались. Кричимо. Мітингуємо. Щодня гримлять із динаміків взаємні образи і звинувачення. Донецьких називають бандитами. Нас тут — націоналістами. Всі до всіх звертаються, ніхто нікого не чує.
Тим часом у політичному закуліссі ведуться якісь змови і перемови, потаємні торги й прелімінації. Лідери хитрують і маневрують, еластично прогинаються, потенціал компромісів росте. Держава втрачає важелі управління. Президент сидить десь на дачі в екзилі. Ложа уряду порожня. Спікер балансує над прірвою. Протистояння досягає апогею. Скликається позачергова сесія. Щодня, щомиті щось може статися. Залишаються лічені хвилини. На Майдані може пролитися кров.
І тут, як завжди, найрадикальніша леді Ю. Вона вважає, що перед лицем смертельної небезпеки треба діяти негайно й рішуче, а злочинну теперішню владу треба просто винести з коридорів. Винести з коридорів — і все. Моя дружина горда за неї, вона поділяє її радикалізм. А я — як Хав’єр Солана, я хочу, щоб все було у правовому полі.
Але правового поля нема. Є загроза навіки втратити Україну. І тоді сивий чоловік, старійшина депутатського корпусу, просить нашого лідера негайно скласти присягу на святій Книзі. Щоправда, спішно доставлена Книга трохи не та, бо дістати раритетну нашу Першокнигу, Пересопницьку Євангелію, на якій присягають президенти, потребувало б часу. А в скроні вже б’ють секунди. І наш недовбитий, отруєний, ще не зовсім легітимний президент складає присягу на Острозькій Біблії, перед неповним складом парламенту, за відсутності спікера, що зробив їм демарш.
Одні у захваті від його рішучості, інші тримаються за голову.
Майдан скандує і аплодує.
А наступного дня офіційно оголошено іншого президента.
Вдарив дев’ятий вал протесту.
Створено Комітет Національного порятунку.
І справді, спасайся, хто може. Цілковитий політичний галлюциноз.
Маємо трьох президентів, і не маємо жодного.
Сьогодні складає присягу один, завтра оголошують іншого. Отже, він теж складатиме присягу? На якій Святій книзі і де? У тому ж парламенті чи в концертному залі палацу «Україна»?!
Опозиція подає позов до Верховного Суду, «позов на врага своего, на заклятого врага». Тільки у Гоголя Іван Іванович на Івана Никифоровича, а у нас опозиція на своїх опонентів. Вимагає визнати вибори недійсними. Адвокати обох сторін демонструють чудеса красномовності. Судді демонструють чудеса витривалості. Ми пікетуємо суд. Добиваємось 3-го туру як скасування 2-го, щоб він вважався не третім, а законним другим.
А якщо доб’ємося, переможемо і оберуть таки нашого — тоді ж як, він складатиме присягу вдруге? На тій самій Острозькій Біблії чи вже, як належить, на Пересопницькій Євангелії? Тобто дві присяги на двох святих Книгах?!
Може, тоді вже зразу на Книзі Ґіннеса, бо такого ще зроду ніде не було.
Входимо у Будинок профспілок, і ті здаються без бою. Пора захоплювати вокзал, пошту і телеграф. Телеграф можна, він тут близько. А вокзал уже зайняли біло-сині. Там вирує вже їхній мітинг. Не-наш президент обзиває нашого «трєпачом» і «трусом», а нас — «розгулом вулиці», «розгулом оранжевої коричневої чуми».
Переплутав кольори дядько. З політиками це буває.
Папа Римський молиться за Україну.
У німецький Бундестаг депутати прийшли з помаранчами.
Вацлав Гавел пов’язав помаранчеву стрічку.
П’єр Рішар також пов’язав.
Депардьє сказав: «Слава Україні!» Він хоче зіграти Тараса Бульбу.
Помаранчевий — це вже не колір. Це стан душі, це вітраж майбутнього.
Україна скучила за собою. Майдан — це простір, де вона зустріла себе.
Сніг падав з нічного неба. Над Майданом, теж наче з неба, на великому екрані з’являлися священики всіх конфесій — православний, грекой римокатолицький, рабин, муфтій і пастор — відбулася спільна молитва усіх церков.
Усіх, крім церкви Московського патріархату, — вона проти. Сидить у нашій стародавній Лаврі — і проти.
Спасибі, хоч не влаштовує хресного ходу і не предає нас усіх анафемі.
Чутки кружляють, як гайвороння. Що з Донецька прибувають частини бандформувань. Що в Запоріжжі
на потяг вантажать гармати. Що на кордоні уже російські війська. Що приїхали строковики з Криму. Що під Лаврою топчуться козачки, узброєні палицями й арматурою, а на стадіоні «Динамо» вже заготовані бейсбольні бити й наручники. Що в Ірпені під брезентом у машинах сидить російський підрозділ «Витязь». Не знаю, хто з них російський, хто з них який, усі ці «Тигри» й омони, «Беркути» і «Грифони». Знаю, що вони зачаїлись і лише чекають команди стрибнути нам на голову.
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 34 35 36 37 38 39