Я мовчу. Я не знаю. Я тільки знаю, що з ним сталося щось страшне.
Його політичні супротивники скептично все заперечують. У них свої версії: панкреатит, харчове отруєння, сепсис, хребет, латентна герпевтична інфекція.
У цьому суспільстві багато чого латентного.
Але щоб так зразу людина підірвалася на хворобах — такого не буває.
Коли він повернувся з Відня, на нього було тяжко дивитися. Ще ж недавно такий молодий і вродливий, тепер він ледве говорить, у нього спотворене обличчя, повело щоку, шкіра зробилася груба, бугриста — наче диявол поставив на обличчя печать.
У суспільстві шок.
— Перекошене обличчя нашої демократії, — сказала моя дружина.
Оце така і є Україна в очах світу.
Цікаво, що Бог вибрав саме його для метафори.
Але він демонструє чудеса витривалості. В перервах між лікуванням їздить, літає, виступає. Моторошна маска його обличчя викликає полярні емоції, у когось жах і співчуття, а в кого й зловтіху. Камери безжально чатують на нього, дають крупним планом обличчя, вихоплюють окремі деталі. Галалакаюгь що хто хоче. Навіть що це піар опозиції.
Добрий мені піар так скалічити власного лідера.
У нас вже телеведучі прощаються: «До нових отруєнь в ефірі!»
Передвиборні пристрасті наростають. Протиборчі сторони зчепилися в політичному клінчі. Газети — як Піфії в отруйних випарах політики. Парламент мордується у прямому ефірі. Президент сказав, що нам потрібна політреформа, і чомусь перехрестився.
Леді Ю вже викликають і в російську військову прокуратуру. Оскільки ж вона не з’являється, тутешні силові структури погрожують доправити її туди силою. Її вже навіть оголошено в міжнародний розшук через Інтерпол.
Однак її голими руками не візьмеш. На превелику втіху моєї дружини, вона заявила, що готова захищатися зі зброєю в руках, оскільки мисливською зброєю володіє. І поки з неї тут роблять якусь невловиму міледі, за якою має ганятися міжнародна кримінальна поліція, вона відкрито їздить з передвиборними турами, полум’яно виступає з трибун, і дуже імпонує народові своєю пасіонарністю і золотою косою віночком на голові.
Провладний кандидат теж їздить, але його спіткала невдача. В одному з університетських міст 17-річний студент шпурнув у нього яйце, але, на відміну від Клінтона й Шварценеґера, він знепритомнів і його забрала швидка у колаптоїдному стані. Дехто з його прихильників запевняє, що то було не яйце, а камінь або який інший тупий і важкий предмет, приміром, штатив чи шарикопідшипник, — інакше як пояснити таку неадекватну реакцію? В подібних випадках леді Ю мізинчиком струшує шкаралущу та й виступає далі. А тут могутньої статури мужчина падає, скошений курячим яйцем. Міліція кілька днів шукала попід кущами якихось речових доказів, але нічого, крім яєчної шкаралупи, так і не знайшла, що спричинило нову серію анекдотів про важкий і тупий предмет.
Телеведучі уже прощаються: «До нових яєць в ефірі!»
Міністр оборони пішов у відставку. Одразу ж призначили нового. Тобто нового-старого, того ж самого, при якому ракета влучила в Броварі. У нас нових не буває. Тасується одна й та ж колода карт, миготять ті ж самі королі й валети. І кілька політично вагомих дам.
Країну трясе. Політики не злазять з екранів. Розперезалися пасквілянти. Вже такого нагородили про нашого кандидата! Малюють його мало не монстром, з рогатою підковою на голові.
Провладного кандидата теж достатньо шельмують, а надто обігрують ту його недавню пригоду з яйцем. Малюють шаржі, карикатури. То в арештантській робі, то за ґратами. Як на мене, це поганий стиль. Людина відсиділа, людина спокутувала. Навіщо знущатись? Інша річ, що людина з минулим не повинна йти в президенти.
У президенти повинна йти людина з майбутнім.
У передмісті Луганська рознесло газом будинок. У Донецьку вибухнула квартира. У Миколаївській області перекинулась яхта. На вулиці Києва вийшла ще якась політична сила під гаслом: «Демократія — курва, бюрократія!»
Словом, вересень був гарний, а жовтень ще кращий.
У Краматорську зайнявся морг (отже, у нас гинуть уже й небіжчики).
У Криму на північному схилі Ай-Петрі замерзло троє донецьких студентів.
В Іраку знову обстріляли наш блок-пост.
В Японії пронісся тайфун, на цей раз із земноводною назвою — «Токато», що в перекладі — «Ящірка», після чого стався ще й такий землетрус, що в Токіо хиталися хмарочоси і швидкісний поїзд скотився з рейок.
Нас теж трохи труснуло, але ми й не помітили.
У нас вибори.
Але ж скрізь якісь вибори, і нічого, всі живі. Лише у нас таке божевілля. Усі всіх ненавидять, всі з усіма сваряться. В телефонах щось клацає, на телеканалах гуде. Розбиваються душі, рвуться родинні зв’язки.
«Зорі радять виспатися». Мабуть, я так і зроблю.
Але і в сон не втечеш. Снився національний балет — вибори.
Розумію, чому в Бразилії на одній зі станцій метро підвісили боксерську грушу — щоб кожен міг розрядити свій стрес. Бо у нас тепер люди, як наелектризовані, б’ють струмом одне в одного. А так би влупили в боксерську грушу й полегшало.
Друг кличе на барбекю. Хоч подумки. Сьогодні у них там День Колумба. Відзначали всім курсом, весело, на пленері. А в мене тут тільки й товариства, що Лев, інвертований на пустелю. Та й з тим стосунки напружені.
Вчора каже: — Простраційні патріоти, що застрягли в іншому часі. Вони думали, що Українська держава — це коли всі заговорять українською, Дніпропетровськ перейменують на Січеслав, президента оберуть почесним гетьманом і т. д. А опинилися у реальному часі і сіли маком.
— Але ж я не застряг у іншому часі! — обурився я.
— Він застряг у тобі, — сказав він. — Він застряг у всіх нас. Та так глибоко, що вже не надається до хірургічного втручання. Живеш з ним, уже й не помічаєш. Тільки болить і ниє на політичну погоду. А політична погода паскудна. Просто хлющить. Болото.
10 жовтня. Міжнародний День психічного здоров’я. Не знаю, як у світі, а в нас уже чверть мільйона людей з порушенням психіки. Це офіційно, а насправді, то, може, й більше. Стрес. Депресія. Суїцид.
Один психіатр сказав по телебаченню, що такі перманентні вибори згубно впливають на психіку населення, і що кожен кандидат у президенти повинен мати довідку від психіатра. А тут в одного немає навіть про зняття судимості, другому перекосило обличчя, на лаві запасних — паноптикум.
Люди не знають, кого вибирати, бо не можна ж вибрати когось з нікого.
Вчора наш кандидат повернувся з віденської лікарні. По дорозі виступив у Львові на мітингу. Становчо сказав, що зеки ніколи не будуть керувати долею цієї країни, а що долею цієї країни керуватимуть чисті люди. І закликав, знову ж таки, встати з колін, навіть склав пальці дзьобиком і показав, на скільки.
— Малувато, — сказала дружина.
Важко належати до народу, національна свідомість якого прокидається аж тепер. А надто, якщо у тебе вже давно безсоння.
14 жовтня. Покрова. Головне свято українського козацтва.
Козаки у нас принципові. Рішенням Великої Ради саме сьогодні, в день своєї заступниці пресвятої Покрови, дали знати, що виступають на підтримку провладного кандидата. Обрали його гетьманом, нагородили орденом Козацької Слави. Нашого ж кандидата, лідера опозиції, виключили зі своїх лав за несплату членських внесків.
А він, щойно приїхавши з Відня, вже десь на Одещині. Вибачається за свій некосметичний вигляд, не кремпується, виступає, надолужує.
Моя дружина припадає до телевізора, щоб роздивитися зблизька — ну, як він? Ну, як йому? Уже краще, вже краще! Дай, Боже, йому видужати!
Шекспір був добрим психологом. «Вона його за муки полюбила».
Ось він уже в Харкові. Ось у Луганську. Люди збираються, людей багато. Але вони, як і все наше суспільство, різнозаряджені. Одні аплодують, інші ревуть, як на стійбищі. Десь шпурляли каміння. Десь підкинули муляж вибухівки. Десь сотня амбалів з битами не допустила до виступу.
Чи знаєте ви, що таке українські вибори? Ні, ви не знаєте, що таке українські вибори.
Виборам підпорядковане все. Час, ресурси, закони, совість, переконання. Навіть осінні шкільні канікули, їх перенесли й ущільнили. Раз, що школи підуть під виборні дільниці. Два, що учителям ніколи, вони працюватимуть на дільницях. І взагалі, в такий високовідповідальний період не до дітей. Хай сидять дома.
Малий скачав з інтернету нову комп’ютерну гру «Хамське яєчко», і тепер вони грають з Борькою цілими днями і страшенно регочуть, коли вдається влучити в голову, що бігає на павучих лапках, ухиляючись від траєкторії яйця.
— Що з них виросте? Що з них виросте?! — мало не плаче дружина.
Друг пише з Каліфорнії, що син його уже грає на скрипці, читає Марка Твена в оригіналі. Нічого не розумію. Чи ми свого погано виховуєм, чи це вплив вулиці, школи? Він уже в третьому класі. Вони вже фанатіють, балдіють і тусуються. Борька не дуже й лідер, наш може дати йому фору. Кумир у них Менсон. Тримаються незалежно, дівчат ігнорують, вітаються за руку: «Здоров, братан!», «Прівєт, дружбан!» Називають одне одного — «конкретниє пацани».
Хто прихильник року, хто попу, хочуть створити ансамбль. Але розійшлися в поглядах на назву. «Бляхадраха» — щось подібне уже було. «Крейзі пеніс» теж було. Одні пропонують «Шухер-блін», інші «Сексдрекс», вибір великий. Зійшлися на назві «Дружбани», Борька вніс істотне уточнення: «Дружбанда».
Тепер бринькають на гітарі в під’їздах, наш Бетховен у них головний соліст. Але що він співає, що він співає! У музичній школі розучував менуети й сонатини, а тут бацає то «Стильного чувачка», то «Місісіпі-кля-кля-кля». Спасибі, хоч не перейняв у того кумира хіт «Убий свого батька!»
Не забезпечив я еволюцію. Мушу признатися, не забезпечив.
Боюся вранішніх дзвінків. Боюся, що раптом мій «Тореадор» покличе мене не в бій, а на Лівий берег. Все частіше провідую батька. Він дуже слабкий, у нього був інсульт, відібрало мову, тепер перекладачем у нього дружина. Забрала його вже з лікарні, сама доглядає, возить в інвалідному візку.
— На цій землі головне набутися разом, — каже вона. — Набутися разом,
Тінейджер цього року вже студент.
— На вибори підеш? — питаю без надії на відповідь. Але він, спасибі, таки почув мене крізь голоси природи і вийшов у реал:
— А коли вони будуть? 31 жовтня? Так це ж Геловін.
— І справді, як же я не подумав? Ніч на 1 листопада, ніч кошмарів, привидів і всілякої чортівні. Це що, випадковий збіг чи макабричний жарт Сатани — призначити вибори на таку дату?
Втім, у нас завжди політичний Геловін. Країною правлять привиди минулого. Мигтить червона свитка, рохкають якісь пики. Торохтять кості, літає одрубана голова. Гойдаються зашморги у котельнях, на соснах, на ручках холодильників. Налітають рейдери в чорних масках, як чорти з преісподньої. Круки корупції докльовують Україну. Блимають очима з трибун гарбузові голови. Пікірують під склепінням кажани, літають на мітлах кікімори. Лисої Гори не треба, у нас шабаш у Верховній Раді. Тіні минулого хапають за ноги майбутнє. Якийсь диявольський ілюзіон. Перевертні, упирі й вовкулаки. Як казав колись Опанас Заливаха, російські бєси сплелися з малоросійською чортівнею і віками творять веремію.
Карлики діловито обстукують і обплутують сплячого Ґуллівера.
То свіфтівський Ґуллівер напружив м’язи і розірвав те ліліпутське мотуззя. А наш український Ґуллівер, не знаю, чи зможе. Надто їх багато. І надто він звик бути обплутаним. Та й спить.
— Це не народ, — сказав мій знайомий Лев. — Це слухняне бидло.
Я його вигнав. Він спокійно встав і пішов. Мене дивує цей його спокій. Він навіть не образився. Образився я. За те, що мусив його вигнати. Більше він не дзвонить і не приходить. Навіть бажання побачити Ґламур не змусить його прийти. Гордий. Інвертований на пустелю.
Почуваюся препогано. Вичерпаність страшна.
Снилася мати, що вона лежала на землі і невтішно плакала.
Ось уже й почалися репресії. Тільки за радянських часів «воронки» під’їжджали вночі, а тепер налітають вдень «беркути» в чорних масках. Б’ють чобітьми у двері, вламуються, проводять обшуки. То наскочили на КиєвоМогилянську Академію. То хотіли закрити «Еру», тобто не саму еру, а поки що телеканал. Мені вже обличчя цієї влади — як зашкарубла підошва здоровенного чобота. Вчора брали штурмом приватні двері, сім’я тримала оборону, вимагаючи ордер. Ордер виявився не на того, яка різниця, до всіх дійде. Десь навіть пустили натренованих на вибухівку собак, знайшли тротилову шашку і наркотики. Що підкинули, те й знайшли.
Телеведучі прощаються: «До нових обшуків у ефірі!».
Лютує цензура. Власне, не цензура, а ті остогидлі всім темники. Годі знайти щось об’єктивне в газетах чи почути по телебаченню. Хіба що у малому віконечку сурдоперекладу, де телеведуча розказує правду мовою жестів для глухонімих.
Каналу чесних новин взагалі перекрили кисень. Вирубують цілі регіони, під його логотипом подають фальшиву інформацію. За 17 днів до виборів взагалі хочуть вилучити з ефіру, позбавили ліцензії на мовлення. А коли вже й заарештували банківський рахунок — тятива терпіння урвалася, канал розпочав голодування. Як ми тоді на граніті, з білими пов’язками на головах. Дружина дивиться на них і мало не плаче, ми згадуємо самих себе.
Журналісти збунтувалися. Телевізійники оголосили бойкот. Пишуть заяви про звільнення, протестують, вимагають права на професію. На знак солідарності з Каналом чесних новин оголошують велике мовчання.
Влада боялася каштанової революції, а сталася журналістська. І назріває студентська.
Молодь іде по Хрещатику і кричить: «Правди!»
А то взяли мітли, швабри й віники і метуть вулиці по всіх містах. Хочуть вимести цю владу, вона брудна.
А ще вважали молодь аполітичною. А вони одягли на ноги кайдани і гримлять ними по Хрещатику. Взялися за руки і скандують: «Разом нас багато, нас не подолати!» Над ними клекочуть помаранчеві прапори.
З’явилася молодіжна організація, називається коротко і ясно: «Пора!»
Бо таки пора.
Наш гарант, схоже, забезпечив собі наступника і по лінії ненормативної лексики. Навіть по телевізору можна було почути в його численних зустрічах з виборцями, як він старенького вчителя послав на три букви.
А що ж тут такого? У нас письменники матюкаються, а йому не можна? Може, це у нього й не лайка, просто він так говорить. Зовні він чоловік солідний. Кажуть, важкий на руку. Є чутка, що деякі його соратники лежать перебиті, а дехто навіть кастрований. Це, ясно, плітки і наклепи, але ж як не прислухатись до думки його прихильників-земляків? «Ну, хорошо, он бандіт, — каже якийсь парень з міста шахтарської слави. — Но он наш бандіт, пойміте!»
А що ж тут понімать, мать-перемать. От і підняли червону калину.
Останній штрих до свого портрета він домалював собі сам, коли на одній велелюдній зустрічі назвав своїх опонентів козлами, що на блатному жаргоні має два значення, і обидва погані. Після чого народ у пориві громадянського обурення вийшов на вулиці з моральним імперативом: «Ми — не козли!»
Телеведучі з голубих екранів прощаються вже: «До нових тварин в ефірі!»
Тварини не забарилися, опозиція вже облаяна оранжевими крисами, а лідер її персонально — шкодливим котом Леопольдом, хоч у нас навіть дошкільнята знають, що кіт Леопольд шкодливим не був, а шкодливими були, навпаки, миші. Не кажучи вже про таку словесність, як оранжевий путч, оранжевий шабаш і навіть, що кому ближче, оранжевий бардак.
У суспільстві назріває вже не просто політична конфронтація, а протистояння цивілізацій.
І чомусь різко визначився конфлікт по лінії Схід — Захід. Так, наче влада тримала його в загашнику до певного часу «ікс», коли у неї виникне потреба кинути одну частину суспільства на іншу. Схід зображається червоним і прорадянським, Захід — націоналістичним і антиросійським. Ставка робиться на чорториї людської свідомості. Це ще той політичний Геловін. Переламати Україну через коліно. Підлити олію у вогонь. Випустити джина шовінізму з горілчаної пляшки. Політтехнологи потирають руки: усе вдалось.
Провладного кандидата на Сході зустрічають хлібомсіллю. Московський патріархат молиться за його здоров’я. Йому самому являється Божа Мати і благословляє його на президентство. Патріархи, московський і промосковський, теж його благословили. Це така давня російська традиція — благословляти на царство.
Бравий міністр внутрішніх справ обіцяє пити три дні й три ночі на честь його перемоги і, щоб гарантувати цю перемогу, стягає до столиці елітні підрозділи з іменами хижих звірів і птиць. Як не «Барси», то «Беркути».
Зате лідеру опозиції чиняться всілякі перешкоди. То злітну смугу перекопали, літак не міг приземлитися. То заварили ворота в аеропорту. То на міській площі, де він мав виступати, розмістили звіринець. Воно гарчало, вило й скавчало, що вочевидь відбивало внутрішній стан місцевої влади. У Донецьку його зустріли свистом, матюками й карикатурами в есесівській формі.
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 34 35 36 37 38 39