Щоправда, кримська міліція запевняє, що це ніяке не стеження, просто лідера опозиції охороняють від психів.
Психів там справді багато, хоч, може, й не більше, ніж скрізь. Вони його зустрічають погодинно оплаченими протестами, а дехто, мабуть, і щиро, криком і лайкою, і гаслами парканного типу. На херсонській дорозі його машину тричі намагався зіпхнути у кювет КАМАЗ із причепом, що наводило на сумні аналогії.
А він їздить, він молодий, він невтомний. По дорозі зупиняється, розмовляє з людьми, купує кавуни на південних базарах, засмагає під кримським сонцем. І так біблійно розламує коровай, так картинно роздає його в простягнуті руки, що це вже скидається на рекламний ролик, його часто крутять по телебаченню.
— Ну, це вони перебрали, — каже дружина. — Для Месії він надто спортивний.
А мені він подобається. Таки ж харизматик, а не маразматик. Приємно.
Тринадцяту річницю нашої Незалежності відзначили гідно. Грало сорок п’ять військових оркестрів. Майоріли прапори і плакати. Високих гостей зі світу, правда, не було, зате привітав султан Брунею. Міжнародний авторитет як росте, то вже росте. Трибуна стояла під Тріумфалосом, на тлі скляних пірамід і Жовтневого палацу, в підвалах якого колись були катівні НКВД, а потім над ними двигтіла сцена від всіляких культурних імпрез. Тож і тепер там через весь екран за трибуною тяглося довге біле полотнище з анонсом гастролей театру Віктюка «МАЙСТЕР Г МАРГАРИТА». Я не зразу навіть помітив, а дружина аж скрикнула: — Диви! — Я дивився і думав, що все ж це не випадково. Коли ховали Брежнєва і виступав на мавзолеї Андропов, навскоси через весь екран пролетіла ворона. А тепер он стоять на трибуні наші достойники на тлі анонсу «МАЙСТРА І МАРГАРИТИ» — як Воланд, Азазелло, Коров’єв і Бегемот.
Гриміла музика, цвіли фонтани і квіти, і раптом мені здалося, що зараз із того підвалу, як із пекельного булгаківського каміна, почнуть виходити нескінченним строєм скелети, на ходу одягаючися в тіла й одежу колись закатованих там людей. Дружина дістала з полиці Булгакова і, поки гупав чобітьми парад і нечутно рухалися тіні з підвалу, читала вголос уривки з «Великого балу Сатани»:
«В это время внизу из камина появился безголовый, с оторванной рукой скелет, ударился оземь и превратился в мужчину во фраке». «Воланд остановился возле своего возвышения, и сейчас же Азазелло оказался перед ним с блюдом в руках, и на этом блюде Маргарита увидела отрубленную голову человека с выбитыми передними зубами».
— Ґия, — негромко обратился Воланд к голове. — «И тогда веки убитого приподнялись, и на мертвом лице Маргарита, содрогнувшись, увидела живые, полные мысли и страдания глаза».
Азазелло передав блюдо з головою Коров’єву. Парад продовжувався.
Вечоріло. Празник плавно перейшов у дискотеку. «На эстраде за тюльпанами, где играл оркестр короля вальсов, теперь бесновался обезьяний джаз», — читала дружина.
«На высоте, на холмах, между двумя рощами, виднелись три темных силуэта. Воланд, Коровьев и Бегемот сидели на черных конях в седлах. Плащ Воланда надуло над головами всей кавалькады…»
Азазелло, очевидно, пішов у народ.
На урочистому засіданні виступив президент, продемонструвавши блиск і злиденність політичної мислі. Зокрема він обґрунтував закономірність приходу до влади у новій державі старих компартійних кадрів. Дисиденти, мовляв, і патріоти, просидівши все життя у таборах та в’язницях, досвіду керівництва державою не мали, тож «номенклатура була єдиною наступницею влади». Він стояв за трибуною, як за штурвалом, — сокири не треба, коли такі люди при владі, вони давно вже збили Україну з курсу. Насамкінець він відзначив успіхи України під своїм керівництвом і неабияк ошелешив новиною, що вона вже стала «економічним дивом Європи». Йому бурхливо аплодували стоячи. Майже як генсекам за радянських часів.
Пресу облягли «темники». У самому слові є щось темне, ніби це не від тем, а від темнощів, темноти.
Але раптом на телебаченні з’явився Канал чесних новин. І справді схоже, що чесних, бо його вже відключають по регіонах. Десь навіть порубали кабель, десь підпалили щитову. У Києві він ще тримається. Журналісти молоді, сміливі, я вже дивлюся тільки цей альтернативний канал. А ще мені там подобається типова афроукраїночка Ґабріела Масанґа. Вона з таким темпераментом розказує про погоду, такою органічною українською мовою рекламує якусь «Плацент-формулу», біжутерію, цілющі квіти альпійських лук. І на завершення з легким відтінком ностальгії додає: «А на африканському континенті тепло».
Може, десь там Януш Рівер їде у саванах. Може, відпочиває під баобабом. Чи вже взяв курс на Кенію і десь вантажиться на пором зі своїм велосипедом.
Скінчилося літо. Ґабріела Масанґа обіцяє сонячну погоду з невеликою хмарністю. По світу бушують тайфуни і урагани, тепер уже чоловічого роду — «Ґастон», «Чарлі», «Френсіс» і навіть «Іван Грозний».
На південь Італії налетів сіроко, наніс піску з Сахари, люди вкривають виноградники.
В Азії мусонні дощі.
В Японії ураганом змило в океан двох дівчат.
«Чарлі» пройшов над Кубою.
«Ґастон» лютує на узбережжі штату Кароліна.
На Флориду налетів «Френсіс» — видно, шукає свою фуріозну «Жаннет».
На Карибах женеться «Іван Грозний». Вивертає з корінням дерева, яхтами в’їжджає в будинки, викидає крабів і камбалу з дна морського на верхівки пальм.
Як там той острів Косумель з поштою і летовищем, чи не змило в океан наш віртуальний літак?
Друг дзвонив з Каліфорнії, кілька разів переривався зв’язок. Мабуть, десь на Флориді захитало антену.
У Тібеті монахи повертаються з літнього усамітнення. У нас депутати з курортів. За літо зал засідань зазнав значних реконструкцій. Крісла розширили на вісім сантиметрів, зручніше буде дрімати. Люстру під куполом закріпили, щоб не впала депутатам на голову, бо це завдало б невідшкодовних збитків національному інтелекту.
Але чомусь на відкритті сесії не було лідера опозиції. Кажуть, прихворів, застудився. Воно й не дивно, такий перепад температури після його південних турів. Сонце вже, мабуть, спинилося над Ґаваоном. Осінь. Дощить.
Зате леді Ю з’явилася, як ундіна, тоненька й засмагла, з хвилястим золотистим волоссям.
— І чого такі гарні жінки йдуть у політику? — не втримався я.
— Якби мужчини були як мужчини, то й не пішли б, — відрізала дружина.
Скільки я собі казав: мовчи. Все-таки характер у неї нестерпний.
Вранці 1 вересня, коли наш малий уже пішов до школи, раптом передали про Беслан. Три доби кошмару ми жили в надії, що тих заручників у бесланській школі врятують. Спершу повідомляли, що їх там не більше трьохсот, насправді ж було понад тисячу, і то ж насамперед діти, що прийшли до школи, — святкові, з букетами, а потрапили в чорну пастку терору. їх визволяли штурмом наосліп, пробоєм в стіну, коли все падало, все вибухало, наче й не було недавнього досвіду «НордОсту». Самі терористи не подужали б перебити стільки людей. Вони були в масках, вимагали припинити війну в Чечні. Заручники задихалися у страшній тисняві у спортзалі. Терористи вибили вікна через брак повітря. Ніхто з ними від влади на переговори не вийшов. Кілька шахідок чи підірвались, чи підірвали себе. Ситуація вийшла з-під контролю. І тоді терористи зняли маски, це означало, що вони готові йти до кінця. Марна річ встановити, хто по кому перший відкрив вогонь. Школа горить, горять сусідні будинки. З обгорілої школи виносять живих і мертвих. Пишуть, що за ці три дні Беслан втратив своїх жителів більше, ніж за Другу світову війну. Часом з одного двору по шестеро дітей, з однієї сім’ї по двоє. Поранених поспіхом розвозили по лікарнях, найтяжчих літаками відправляли в Москву. Тепер їх розшукують обезумілі від горя батьки. Приголомшені діти не можуть пригадати своє ім’я, не пам’ятають, хто вони й звідки. У Беслані ростуть могили, і християнські, і мусульманські. В Росії оголошено дводенний траур. По всьому світу хвилина мовчання. В Італії запалили два мільйони свічок.
В одній з британських газет написано: «Беслан змінить світ». Ні, не змінить. Цей світ уже нічого не змінить. Він уже звик і адаптувався.
До всього. До Чорнобиля. До Хіросіми. До усіх гарячих точок. До теракту в Нью-Йорку. До «Норд-Осту» в Москві. До чеченської війни. До війни в Іраку. Звикне й до Беслану.
Час іде і здмухує попіл.
Безмірна людська здатність до адаптації.
Ще лише третя річниця трагедії у Нью-Йорку, ще чорніють вирви тих манхетенських веж, а вже десь у коробочку з шоколадом вкладено сувенірчик — мініатюрну копію вежі, в яку врізається крихітний літачок.
Вже якась естрадна вертигузка хотіла зробити шоу в костюмі шахідки.
Вже, списавши все на історію, в Росії міркують, чи не прокласти туристичні маршрути по місцях сталінських концтаборів. Екскурсоводів вистачить, там є кати на пенсії, а хто хоче гострих емоцій, зможе взяти напрокат арештантську робу і переночувати в бараку.
Вже й у нас у Чорнобильській зоні розцвітає екстремальний туризм.
Дивно, що немає ще коміксів про Чорнобиль. Комп’ютерна гра вже є, малий з Борькою годинами грають, ловлять терористів, що засіли в ядерному реакторі. А що ж тут такого? Адреналін.
«Прошло несколько лет, и граждане стали забывать и Воланда, и Коровьева, и прочих», — процитувала дружина. Вона завжди цитує то Гоголя, то Булгакова, то мою тещу.
Про війну в Іраку вже теж забувають. Там уже й не шок, і не трепет — операція в Ель-Фалуджі називається «Гнів примари». Буйна фантазія у військових, назви прямо з кінобойовиків. Неясно тільки, хто кому там примара, і чому такий кривавий у тієї примари гнів. Населення в паніці полишає місто. На вулицях валяються мертві. Червоний Хрест вважає ситуацію в Ель-Фалуджі гуманітарною катастрофою.
По-моєму, гуманітарна катастрофа тепер всесвітня. Мертві тіла валяються не повсюдно, але скрізь повно мертвих душ. І якийсь глобальний Чічіков торгується з глобальним Собакевичем за «золотий мільярд».
В Іраку стратили італійського журналіста. Третій день коаліція бомбить Ель-Фалуджу. В Багдаді вибухнув офіс «Червоний півмісяць». У Парижі рвонуло перед посольством Індонезії.
Так і дивись, чи не літають де шматки твоїх співвітчизників.
— Слухай, — сказала дружина. — Поїхали в ліс.
І ми поїхали. Не в цей близький, приміський, затоптаний, а в той наш далекий, справжній. Ми давно вже не були в цьому лісі. Він заріс і задичавів. Малі берізки повиростали стрункі й високі, і шуміли аж у небі. Казковий ліс, чистий, тепер тут люди не ходять. Грибів хоч косою коси. Є просто гігантські, і боровички, і польські, й красноголовці. Дідухи стояли, як парасольки. Опеньки визирали з-за пнів. Білочка запасалась на зиму.
Вечоріло. Ми сиділи на поваленій сосні, одне навпроти одного, а згори зірвався вже пожовклий листочок і, тихенько кружляючи, падав. І це єдине, що було між нами, — цей березовий листочок. Ми простежили його очима, поки він летів, їли якісь канапки. Слухали тишу, а по мохах нечутно ходили гномики і ховали мед поезії у лісах.
У друга мого в Каліфорнії олені цього року не об’їли троянди. Він поставив парканчик, а вони такі — побачать перепону, не здогадаються обійти. Зате білка об’їла персики. Тобто натягала їх, щоб підсохли, потім з’їсть кісточку. Розлузає і з’їсть.
Він уже остаточно вирішив залишитися у Каліфорнії. Бо які тут перспективи? Тягти лямку, як оце я, заробляти на прожитковий мінімум? Перетворитися на одиницю електорату? Перегорати в попелі тих самих проблем? Боротися за Україну, яка за себе уже не бореться? Віддати сина у школу, де його дражнитимуть хохлом?
А там вони уже звикли. Там їм добре. Там у них є все. Умовляє матір на переїзд. Вона вже ніби й згодна, тільки просить трохи відкласти. Бо постійно щось десь вибухає, пасажири в аеропортах проходять через детектори. На деяких рейсах, кажуть, літаки вже літатимуть у супроводі винищувачів, які в разі підозри на теракт можуть превентивно відкривати вогонь.
Мабуть, світ скучив за Третьою світовою війною. Фактично вона вже почалась.
То там, то там глобус Воланда наливається вогнем і кров’ю.
— Пам’ятаєш, — каже дружина, — як Воланд сказав Маргариті: якщо ви зблизька придивитесь, то побачите й деталі.
У нас, ясно, не глобус Воланда, а всього лише маленький голубий глобус, який я колись подарував малому, але я нахиляюсь над ним, знаходжу цяточку Іраку і бачу, як вона росте, вібрує, перетворюється на рельєфну карту, і по ній повзе манюсінький танк. Він збільшується, збільшується, посуваючись до мечеті. І вже видно обличчя танкіста, з запаленими очима, в шоломі, і може, це той, що убив нашого журналіста в Багдаді. Залп по мечеті — і все огортається димом. Ось будиночок, як сірникова коробочка, вибух — і осідають стіни на мертву жінку з дитиною. А це, я не розумію, що це. Якийсь білий дим у Фалуджі, і на асфальті не трупи, а наче відбитки тіл. Я нахиляюся ближче, впритул, придивляюсь…
— Білий фосфор, — каже дружина. — Він випалює тіло з одежі. Це одежа уже без тіл.
«Робота Абадонни бездоганна».
І ми, що віддали свій третій у світі ядерний потенціал, що заповідались на державу позаблокову і нейтральну, — ось уже й нас стосуються погрози Аль-Каїди. Ось уже й наші військові відпрацьовують на пленері способи боротьби на випадок захоплення школи, лікарні, атомної станції. Росія хоче створити систему рівнів терористичної небезпеки. У США вона вже є. У Білорусі збираються навчати рятувальників зі шкільної парти. У нас, я пропоную, з пелюшок.
Так почалася осінь. У Києві багато оранжу. Листя, листівки, тріпотіння оранжевих стрічок на гілках у сквері. Навіть на ручці дверей у під’їзді хтось пов’язав помаранчевий бантик.
Спершу я навіть не зрозумів. Думав, це діти бавляться. Я собі їздив на роботу, приїжджав стомлений. Дружина перша одягла помаранчевий шалик. їй дуже пасує цей колір, я похвалив. І нарвався: — Ти й досі не помітив! Це колір свободи. Це наша символіка! — Тоді я теж одягнув помаранчеву краватку. І нарвався вже на роботі. Мій колега, злісно мружачи очі, сказав: — Похоже, ви тоже под етімі знамьонамі?
Я обурився: — А що це вас обходить? Яку хочу, таку й одягаю. — В нашому здоровому колективі війнуло холодком. Далі намітилася тріщина. Далі розкол, конфронтація. Дехто з деким перестав вітатися.
І все через вибори, шляк би їх трафив. Можу загриміти й з цього «Кварка», начальник мною незадоволений. Він уже чоловік передпенсійного віку, а провладний кандидат обіцяє підвищення пенсій. Нашій бухгалтерці він просто подобається як мужчина. А кілька моїх колег, наслухавшись нісенітниць, бояться націоналізму, моя українська мова їх тепер вже дратує. А ще хтось угрівся при цій владі і не хоче, щоб щось мінялось. Хто боїться Америки, хто Росії, хто одне одного.
Так розпоровся всі ці роки декларований мир і злагода у суспільстві.
Четверта річниця загибелі Ґонґадзе. Вже четверта! Європарламент закликає українську владу знайти убивць. Якщо досі не знайшла, то чи й шукала? Доказова база знищена. Оперативна документація зникла. Ключового свідка випустили. Новий генпрокурор — за цей час уже третій — сказав, що справу треба починати з нуля. Нічого вони не почнуть. Нуль дуже гадючий.
Лише колеги й друзі Ґонґадзе, як і щороку, поїхали на те місце, де колись було знайдено «таращанське тіло», помолилися біля кам’яного хреста. Увечері об’єдналися у живий ланцюг і провели акцію «Досить брехні». Влада чекала провокацій, виставила кордон — влада завжди чекає провокацій, а як нема, то сама їх створить. Люди йшли зі свічками, Ґія усміхався з портрета своєю незабутньою усмішкою. Потім всі розійшлися, і дощ загасив свічки на асфальті.
Влада закручує гайки.
Вона скрутила б і голови, але крізь прозору Шенґенську завісу все видно, мусить з цим рахуватись. Але таки не витримала. Вчора схопили радника міжнародної правозахисної організації Freedom House. Ніч протримали в каталажці, без пояснень посадили в літак і витурили з України. Незвичний до такого сервісу іноземець скаржиться, що зроду з ним ще такого не було, це його перша у житті ніч за ґратами! Ото щоб знав, що таке фрідом на пострадянських просторах.
Але щось довго не видно лідера опозиції. Всі розвивають шалену діяльність, а його нема.
І раптом, як грім із ясного неба, звістка, що його отруїли! Ніякий не грип, не застуда, це був замах на його життя. Він у віденській клініці, його ледве вдалося врятувати. Клініку охороняє поліція. Лікарі, незвиклі до політичних пресинґів, нервуються. Ані підтверджують, ані спростовують факт отруєння. Аналізи передано до спецлабораторій, результатів треба чекати. Опозиція приголомшена. Всі наперебій висувають припущення. Хто каже, що це був рицин, типу зарину, як колись у токійському метро. Хто — що отрута з групи ендотоксинів. Ще хтось — що сепсис поліорганний. І навіть уже зовсім сенсаційна заява — що проти лідера опозиції було застосовано бактеріологічну зброю!
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 34 35 36 37 38 39