Дареса, щоб його він знав. Кислиці, ягоди, коржі – ягодами на Полтавщині називають вишні. Описуючи бенкет небожителів в іронічно-приземленому тоні, І. Котляревський виходить з народних уявлень про рай, де вічно блаженствують обіч вседержителя та святих праведники. Виникає мотив, який І. Котляревський широко розгорне далі в картинах відвідання Енеєм раю (III, 116 – 125). І тут, і там райські наїдки – головним чином дитячі ласощі, тільки в третій частині вони названі повніше.
В се врем’я в рай боги зібралисьК Зевесу в гості на обід,Пили там, їли, забавлялись,Забули наших людських бід.Там лакомини різні їли,Буханчики пшеничні білі,Кислиці, ягоди, коржіІ всякі-разні витребеньки, –Уже либонь були п’яненькі,Понадувались, мов йоржі. Мурий – темно-сірий або сіро-бурий із темнішими і світлішими смугами.
Я к ось знічев’я вбіг Меркурій,Засапавшися до богів;Прискочив, мов котище мурийДо сирних в маслі пирогів!«Ге! Ге! от тут-то загулялись,Що і од світу одцурались,Диявол-ма вам і стида.В Сіцілії таке твориться,Що вам би треба подивиться, –Там крик, мов підступа орда». Як чорноморський злий козак. – у 1782 р. частина козаків зруйнованої влітку 1775 р. Запорізької Січі за їх проханням була переселена з дозволу уряду на землі між річками Кубань і Єя. За першими переселенцями потяглися інші, й не тільки колишні запорожці. Було утворене Військо Чорноморське, в якому на перших порах були заведені порядки, подібні до запорозьких. Тут довше, ніж деінде, затрималися давні козацькі традиції, коли не за самою суттю, то принаймні за формою. У п'єсі І. Котляревського «Наталка Полтавка» Микола, сирота «без роду, без племені», збирається іти в Чорноморію: «Люблю я козаків за їх обичай!» (дія друга, ява перша).
Боги, почувши, зашатались,Із неба виткнули носи,Дивитись на бійців хватались,Як жаби літом із роси.Ентелл там сильно храбровався,Аж до сорочки ввесь роздягся,Совав Даресу в ніс кулак.Дарес ізвомпив сіромаха,Бо був Ентелл непевна птаха,Як чорноморський злий козак. Уже було зазначено, що в «Енеїді» Вергілія (Вергілій. – Кн. 5. – Ряд. 375 – 425) Дарес (Дарет) – троянець, а Ентелл – місцевий, сіцілієць. Тому покровителька троянців Венера просить Зевса підтримати Дареса.
Венеру за виски хватило,Як глянула, що там Дарес;Їй дуже се було не мило,Сказала: «Батечку Зевес!Дай моєму Даресу сили,Йому хвоста щоб не вкрутили,Щоб він Ентелла поборов.Мене тогді ввесь світ забуде,Коли Дарес живий не буде;Зроби, щоб був Дарес здоров». Бахус – у римській міфології бог виноградарства й виноробства (в грецькій міфології – Діоніс), син Зевса і дочки фіванського царя Кадма Семели.
Тут Бахус п’яний обізвався,Венеру лаяти почав,До неї з кулаком совався,І так ісп’яна їй сказав:«Пійди лиш ти к чортам, плюгава,Невірна, пакосна, халява!Нехай ізслизне твій Дарес,Я за Ентелла сам вступлюся,Як більш сивухи натягнуся,То не заступить і Зевес. [34] Чи знаєш, він який парнище?На світі трохи єсть таких,Сивуху так, як брагу, хлище,Я в парубках кохаюсь сих.Уже заллє за шкуру сала,Ні неня в бразі не скупала,Як він Даресові задасть.Уже хоть як ти не вертися,З своїм Даресом попростися,Бо прийдеться йому пропасть». [35] Зевес до речі сей дочувся,Язик на силу повернув,Він од горілки весь обдувсяІ грімко так на їх гукнув:«Мовчіть!.. чого ви задрочились?Чи бач, у мене розходились!Я дам вам зараз тришия!Ніхто в кулачки не мішайтесьКінця од самих дожидайтесь, –Побачим, – візьметь то чия?» Марс – у римській міфології бог війни (відповідно у грецькій – Арес), перебуває у досить близьких стосунках з Венерою і сприяє троянцям (див. далі коментар: VI, 15).
Ганімед – виночерпій у Зевса.
Пуздерко – похідний погребок, буфет.
Венера, облизня піймавши,Слізки пустила із очей,І, як собака, хвіст піджавши,Пішла к порогу до дверейІ з Марсом у куточку стала,З Зевеса добре глузовала;А Бахус пінненьку лигав,Із Ганімедова пуздеркаУтер трохи не з піввідерка;Напивсь – і тілько що кректав. Нар.: Цибульки під ніс дати (Номис. – С. 81).
Як між собой боги сварилисьВ раю, попившись в небесах;Тогді в Сіцілії творилисьВеликі дуже чудеса.Дарес од страху оправлявсяІ до Ентелла підбирався,Цибульки б дать йому під ніс.Ентелл од ляпаса здригнувся,Разів із п’ять перевернувся,Трохи не попустив і сліз. Нар.: Слуха джмелів. Дав йому лупня добре – довго буде джмелів слухать! (Номис. – С. 77).
Розсердився і роз’ярився,Аж піну з рота попустив,І саме в міру підмостився,В висок Дареса затопив:З очей аж іскри полетіли,І очі ясні соловіли,Сердешний об землю упав.Чмелів довгенько дуже слухавІ землю носом рив і нюхав,І дуже жалібно стогнав. Трохи не цілую гривняху – гривня – в різні часи мала різну цінність. Ще в Київській Русі – срібний зливок вагою близько фунта (фунт – 409,6 грама). Від слова «гривня» походить назва «гривеник» – срібна монета вартістю в десять копійок. Гривнею називали ще мідну монету в дві з половиною-три копійки. Слово «гривняка» вжито тут в останньому значенні.
Тут всі Ентелла вихваляли,Еней з панами реготавсь,З Дареса ж дуже глузовали,Що силою він величавсь.Звелів Еней його підняти,На вітрі щоб поколихатиОд ляпаса і щоб прочхавсь;Ентеллові ж дав на кабакуТрохи не цілую гривнякуЗа те, що так він показавсь. Литва, литвини – жителі степової України так звали не тільки литовців, а всіх, хто жив на північ від Десни (див.: Основа. – 1861. – Кн. 1. – С. 265). Отже, литвинами звали жителів як Білоруського, так і Українського Полісся. «Отож під ім'ям Литва, що… в історичних джерелах вперше згадується під 1009 роком, впродовж століть виступали, крім власне литовців, також і латиші, і поляки, і білоруси, й українці Полісся… Саме в світлі цього й слід сприймати популярність на Україні прізвищ типу Литвин, Литвиненко, Литвяк тощо та відповідних назв населених пунктів» (Непокупний А. П. Балтійські родичі слов'ян. – К., 1979. – С. 42).
Еней же, сим не вдовольнившись,Іще гуляти захотівІ цупко пінної напившись,Ведмедів привести звелів.Литва на труби засурмила,Ведмедів зараз зупинила,Заставила їх танцьовать.Сердешний звір перекидався,Плигав, вертівся і качався,Забув і бджоли піддерать. Ярміз, ярміс – спосіб, засіб; учиняти ярміз – тут у значенні: повернути на свій лад, зробити по-своєму, накоїти лиха.
Патинки – жіночі черевики, туфлі.
Пішла в Ірисині будинки – в античній міфології Ірися (Ірида) – богиня райдуги, прислужниця богів, передовсім Юнони. Виступає посередницею між богами і людьми (як райдуга з'єднує небо і землю).
Як пан Еней так забавлявся,То лиха він собі не ждав,Не думав і не сподівався,Щоб хто з Олімпа кучму дав.Но те Юнона повернула,І в голові так коверзнула,Щоб зараз учинить ярміз;Набула без панчіх патинки,Пішла в Ірисині будинки,Бо хитра ся була, як біс. Хижа, хижка – кладовка, чулан у хаті; вхід туди – із сіней. Хижка не мала вікон.
Принесла лепорт – принесла рапорт. Вираз із тогочасної армійської термінології.
Ліжник – домоткана, груба шерстяна ковдра.
Прийшла, Ірисі підморгнула,Черкнули разом в хижу вдвох,І на ухо щось їй шепнула,Щоб не підслухав який бог;І пальцем цупко прикрутила,Щоб зараз все то ізробилаІ їй би принесла лепорт;Ірися низько поклонилась,І в ліжник зараз нарядилась,Побігла з неба, як би хорт. Пригадаймо, що троянці мандрують без жінок. Вони ніде не фігурують до цього епізоду, і далі І. Котляревський зовсім забуде про них. Змальовуючи картини українського побуту, подаючи у травестійній формі той чи інший епізод Вергілієвої «Енеїди», письменник бере те, що йому в даний момент потрібне, трактує героїв так, як йому зараз треба, зовсім не зважаючи на те, в образі кого вони вже з'являлися або ще з'являться в поемі. Це важлива прикмета «Енеїди». Приміром, у першій її частині Венера відвідує свого батька Зевса в образі старосвітської української молодиці (І, 14). У другій частині – прибуває до Нептуна «в своїм ридвані, Мов сотника якого пані» (II, 69). У п'ятій – приносить сину Енеєві викуване Вулканом бойове спорядження в образі осяйної небожительки «на хмарі» (V, 43). На початку шостої частини постає в образі бідової маркитанки (VI, 6). Дослідник «Енеїди» Ієремія Айзеншток слушно підкреслював: «Цілком очевидно, що цей образ творився в кожному окремому випадку самостійно, не оглядаючись на інші згадки про нього в поемі. Будь-яка згадка про Венеру в поемі має ряд конкретних живих побутових деталей, але ці окремі деталі живуть розрізнено, кожна сама по собі, вони не мають найменших претензій дати в своїй цілості якийсь єдиний, цільний образ, тим більше – образ типовий» (Котляревский Й. Сочинения. – М., 1969. – С. 26). Те саме стосується образа Енея, інших персонажів поеми. Еней втілює в собі окремі риси українського національного характеру, зокрема відчайдушного, щирого в дружбі і грізного в бою козака-запорожця, але він не має сугубо індивідуальних, тільки йому притаманних рис. У кожній ролі (женихання з Дідоною, поминки по Анхізові, мандрівка в пекло, гостювання у Латина і т. д.) він живе обособлено, про якийсь суцільний характер, тим більше поданий у розвитку, говорити не доводиться.
Зумовлена загальним історико-літературним розвитком відмінність між Енеєм перших і останніх частин поеми – то вже зовсім інша річ.
В Сіцілію якраз спустилась,Човни троянські де були;І між троянок помістилась,Которі човнів стерегли.В кружку сердешні сі сиділиІ кисло на море гляділи,Бо їх не кликали гулять,Де чоловіки їх гуляли,Медок, сивушку попивалиБез просипу неділь із п’ять. Нар.: Сняться комусь кислиці, та не знає к чому (кислиці бачить у сні – також і проти плачу. – Номис. – С. 168).
Дівчата з лиха горювали,Нудило тяжко молодиць;Лиш слинку з голоду ковтали,Як хочеться кому кислиць.Своїх троянців проклинали,Що через їх так горювали,Дівки кричали на весь рот:«Щоб їм хотілось так гуляти,Як хочеться нам дівовати,Коли б замордовав їх чорт». Бероя – в «Енеїді» Вергілія – дружина троянця Дорікла. її образ приймає Ірида, підбурюючи жінок підпалити троянські кораблі.
Троянці волокли з собоюСтарую бабу, як ягу,Лукаву відьму, злу Берою,Іскорчившуюся в дугу.Ірися нею ізробилась,І як Бероя нарядилась,І підступила до дівок;І щоб к ним лучче підмоститьсяІ пред Юноной заслужиться,То піднесла їм пиріжок. Бахурують – ведуть розпусне життя.
Сказала: «Помагай біг, діти!Чого сумуєте ви так?Чи не остило тут сидіти?Оце гуляють наші як!Мов божевільних, нас морочать,Сім літ, як по морям волочать;Глузують, як хотять, із вас,Але з другими бахурують,Свої ж жінки нехай горюють,Коли водилось се у нас? [47] Послухайте лиш, молодиці,Я добрую вам раду дам;І ви, дівчата білолиці,Зробім кінець своїм бідам,За горе ми заплатим горем –А доки нам сидіть над морем?Приймімось, човни попалім.Тогді і мусять тут остатьсяІ нехотя до нас прижаться;Ось так на лід їх посадім». Пайматуся – пестливе від «паніматко».
Скіпки, тріски, солому, клоччя – послідовність у переліку горючого матеріалу відповідає порядкові в приготуванні вогнища. Спочатку – тонко настругані скіпки, на них зверху кладуть більші за розміром тріски, потім – солому. В клоччя вкладають запалений від кресала трут, роздувають і підпалюють цим клоччям вогнище.
«Спасеть же біг тебе, бабусю! –Троянки вголос загули. –Такої б ради, пайматусю,Ми ізгадати не могли».І зараз приступили к флотуІ принялися за роботу:Огонь кресати і нестиСкіпки, тріски, солому, клоччя;Була тут всяка з них охоча,Пожар щоб швидче розвести. Байдак – річкове судно з однією щоглою. Запорізькі козаки споряджали байдаки також як військові судна, виходили на них у Чорне море.
Пороми – плоти, взагалі несамохідні плавучі споруди. Дерев'яні човни, судна шпаклювали і щілини на них заливали смолою, підводну частину суцільно покривали дьогтем.
Розжеврілось і загорілось,Пішов димок до самих хмар,Аж небо все зачервонілось,Великий тяжко був пожар.Човни і байдаки палали,Соснові пороми тріщали,Горіли дьоготь і смола.Поки троянці огляділись,Що добре їх троянки грілись,То часть мала човнів була. Тріщотки – дерев'яний прилад, калатало, яким скликали людей на пожежу, громадський збір тощо.
Еней, пожар такий уздрівши,Злякався, побілів, як сніг,І бігти всім туди звелівши,Чимдуж до човнів сам побіг.На гвалт у дзвони задзвонили,По улицях в трещотки били,Еней же на ввесь рот кричав:«Хто в бога вірує – рятуйте!Рубай, туши, гаси, лий, куйте!А хто ж таку нам кучму дав?» Олімпських шпетив на всю губу – уже зазначалося, що у поемі Вергілія глибока пошана до богів – найважливіша риса Енея. Постійним означенням його є «побожний», «божистий». Комічним контрастом до цього служать лайки героя «перелицьованої «Енеїди» на адресу небожителів, не виключаючи й матері Венери та Зевса-громовержця.
Еней од страху з плигу збився,В умі сердега помішавсьІ зараз сам не свій зробився,Скакав, вертівся і качавсь;І із сього свого задоруВін, голову піднявши вгору,Кричав, опарений мов пес.Олімпських шпетив на всю губу,Свою і неню лаяв любу,Добувсь і в рот, і в ніс Зевес. [52] «Гей ти, проклятий стариганю!На землю з неба не зиркнеш,Не чуєш, як тебе я ганю,Зевес! – ні усом не моргнеш.На очах більма поробились,Коли б довіку посліпились,Що не поможеш ти мені.Чи се ж таки тобі не стидно,Що пропаду, от лиш не видно?Я ж, кажуть люди, внук тобі! Тризубець – рибальське знаряддя, атрибут влади бога морів Нептуна; служив для нього також чудодійним жезлом, який міг викликати морську бурю або заспокоювати її.
Базаринка – подарунок, хабар. Походить від польського basarunek – штраф, грошове стягнення за нанесені рани чи каліцтво.
А ти з сідою бородою,Пане добродію Нептун!Сидиш, мов демон, під водою,Ізморщившись, старий шкарбун!Коли б струхнув хоть головоюІ сей пожар залив водою –Тризубець щоб тобі зломивсь!Ти базаринку любиш брати,А людям в нужді помагатиНе дуже, бачу, поспішивсь. Плутон – бог підземного царства, земних надр. Його палац відвідає Еней під час мандрівки з Сівіллою в підземне царство (III, 110 – 115).
Прозерпина – дружина Плутона, втілення всього недоброго на землі.
І братик ваш Плутон, поганець,Із Прозерпіною засів,Пекельний, гаспидський коханець,Іще себе там не нагрів?Завів братерство з дьяволамиІ в світі нашими бідамиНе погорює ні на час.Не посилкується німало,Щоб так палати пересталоІ щоб оцей пожар погас. фурцює добре навісна – фурцює – гасає, скаче.
І ненечка моя рідненькаУ чорта десь тепер гуля;А може, спить уже п’яненькаАбо з хлоп’
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33
В се врем’я в рай боги зібралисьК Зевесу в гості на обід,Пили там, їли, забавлялись,Забули наших людських бід.Там лакомини різні їли,Буханчики пшеничні білі,Кислиці, ягоди, коржіІ всякі-разні витребеньки, –Уже либонь були п’яненькі,Понадувались, мов йоржі. Мурий – темно-сірий або сіро-бурий із темнішими і світлішими смугами.
Я к ось знічев’я вбіг Меркурій,Засапавшися до богів;Прискочив, мов котище мурийДо сирних в маслі пирогів!«Ге! Ге! от тут-то загулялись,Що і од світу одцурались,Диявол-ма вам і стида.В Сіцілії таке твориться,Що вам би треба подивиться, –Там крик, мов підступа орда». Як чорноморський злий козак. – у 1782 р. частина козаків зруйнованої влітку 1775 р. Запорізької Січі за їх проханням була переселена з дозволу уряду на землі між річками Кубань і Єя. За першими переселенцями потяглися інші, й не тільки колишні запорожці. Було утворене Військо Чорноморське, в якому на перших порах були заведені порядки, подібні до запорозьких. Тут довше, ніж деінде, затрималися давні козацькі традиції, коли не за самою суттю, то принаймні за формою. У п'єсі І. Котляревського «Наталка Полтавка» Микола, сирота «без роду, без племені», збирається іти в Чорноморію: «Люблю я козаків за їх обичай!» (дія друга, ява перша).
Боги, почувши, зашатались,Із неба виткнули носи,Дивитись на бійців хватались,Як жаби літом із роси.Ентелл там сильно храбровався,Аж до сорочки ввесь роздягся,Совав Даресу в ніс кулак.Дарес ізвомпив сіромаха,Бо був Ентелл непевна птаха,Як чорноморський злий козак. Уже було зазначено, що в «Енеїді» Вергілія (Вергілій. – Кн. 5. – Ряд. 375 – 425) Дарес (Дарет) – троянець, а Ентелл – місцевий, сіцілієць. Тому покровителька троянців Венера просить Зевса підтримати Дареса.
Венеру за виски хватило,Як глянула, що там Дарес;Їй дуже се було не мило,Сказала: «Батечку Зевес!Дай моєму Даресу сили,Йому хвоста щоб не вкрутили,Щоб він Ентелла поборов.Мене тогді ввесь світ забуде,Коли Дарес живий не буде;Зроби, щоб був Дарес здоров». Бахус – у римській міфології бог виноградарства й виноробства (в грецькій міфології – Діоніс), син Зевса і дочки фіванського царя Кадма Семели.
Тут Бахус п’яний обізвався,Венеру лаяти почав,До неї з кулаком совався,І так ісп’яна їй сказав:«Пійди лиш ти к чортам, плюгава,Невірна, пакосна, халява!Нехай ізслизне твій Дарес,Я за Ентелла сам вступлюся,Як більш сивухи натягнуся,То не заступить і Зевес. [34] Чи знаєш, він який парнище?На світі трохи єсть таких,Сивуху так, як брагу, хлище,Я в парубках кохаюсь сих.Уже заллє за шкуру сала,Ні неня в бразі не скупала,Як він Даресові задасть.Уже хоть як ти не вертися,З своїм Даресом попростися,Бо прийдеться йому пропасть». [35] Зевес до речі сей дочувся,Язик на силу повернув,Він од горілки весь обдувсяІ грімко так на їх гукнув:«Мовчіть!.. чого ви задрочились?Чи бач, у мене розходились!Я дам вам зараз тришия!Ніхто в кулачки не мішайтесьКінця од самих дожидайтесь, –Побачим, – візьметь то чия?» Марс – у римській міфології бог війни (відповідно у грецькій – Арес), перебуває у досить близьких стосунках з Венерою і сприяє троянцям (див. далі коментар: VI, 15).
Ганімед – виночерпій у Зевса.
Пуздерко – похідний погребок, буфет.
Венера, облизня піймавши,Слізки пустила із очей,І, як собака, хвіст піджавши,Пішла к порогу до дверейІ з Марсом у куточку стала,З Зевеса добре глузовала;А Бахус пінненьку лигав,Із Ганімедова пуздеркаУтер трохи не з піввідерка;Напивсь – і тілько що кректав. Нар.: Цибульки під ніс дати (Номис. – С. 81).
Як між собой боги сварилисьВ раю, попившись в небесах;Тогді в Сіцілії творилисьВеликі дуже чудеса.Дарес од страху оправлявсяІ до Ентелла підбирався,Цибульки б дать йому під ніс.Ентелл од ляпаса здригнувся,Разів із п’ять перевернувся,Трохи не попустив і сліз. Нар.: Слуха джмелів. Дав йому лупня добре – довго буде джмелів слухать! (Номис. – С. 77).
Розсердився і роз’ярився,Аж піну з рота попустив,І саме в міру підмостився,В висок Дареса затопив:З очей аж іскри полетіли,І очі ясні соловіли,Сердешний об землю упав.Чмелів довгенько дуже слухавІ землю носом рив і нюхав,І дуже жалібно стогнав. Трохи не цілую гривняху – гривня – в різні часи мала різну цінність. Ще в Київській Русі – срібний зливок вагою близько фунта (фунт – 409,6 грама). Від слова «гривня» походить назва «гривеник» – срібна монета вартістю в десять копійок. Гривнею називали ще мідну монету в дві з половиною-три копійки. Слово «гривняка» вжито тут в останньому значенні.
Тут всі Ентелла вихваляли,Еней з панами реготавсь,З Дареса ж дуже глузовали,Що силою він величавсь.Звелів Еней його підняти,На вітрі щоб поколихатиОд ляпаса і щоб прочхавсь;Ентеллові ж дав на кабакуТрохи не цілую гривнякуЗа те, що так він показавсь. Литва, литвини – жителі степової України так звали не тільки литовців, а всіх, хто жив на північ від Десни (див.: Основа. – 1861. – Кн. 1. – С. 265). Отже, литвинами звали жителів як Білоруського, так і Українського Полісся. «Отож під ім'ям Литва, що… в історичних джерелах вперше згадується під 1009 роком, впродовж століть виступали, крім власне литовців, також і латиші, і поляки, і білоруси, й українці Полісся… Саме в світлі цього й слід сприймати популярність на Україні прізвищ типу Литвин, Литвиненко, Литвяк тощо та відповідних назв населених пунктів» (Непокупний А. П. Балтійські родичі слов'ян. – К., 1979. – С. 42).
Еней же, сим не вдовольнившись,Іще гуляти захотівІ цупко пінної напившись,Ведмедів привести звелів.Литва на труби засурмила,Ведмедів зараз зупинила,Заставила їх танцьовать.Сердешний звір перекидався,Плигав, вертівся і качався,Забув і бджоли піддерать. Ярміз, ярміс – спосіб, засіб; учиняти ярміз – тут у значенні: повернути на свій лад, зробити по-своєму, накоїти лиха.
Патинки – жіночі черевики, туфлі.
Пішла в Ірисині будинки – в античній міфології Ірися (Ірида) – богиня райдуги, прислужниця богів, передовсім Юнони. Виступає посередницею між богами і людьми (як райдуга з'єднує небо і землю).
Як пан Еней так забавлявся,То лиха він собі не ждав,Не думав і не сподівався,Щоб хто з Олімпа кучму дав.Но те Юнона повернула,І в голові так коверзнула,Щоб зараз учинить ярміз;Набула без панчіх патинки,Пішла в Ірисині будинки,Бо хитра ся була, як біс. Хижа, хижка – кладовка, чулан у хаті; вхід туди – із сіней. Хижка не мала вікон.
Принесла лепорт – принесла рапорт. Вираз із тогочасної армійської термінології.
Ліжник – домоткана, груба шерстяна ковдра.
Прийшла, Ірисі підморгнула,Черкнули разом в хижу вдвох,І на ухо щось їй шепнула,Щоб не підслухав який бог;І пальцем цупко прикрутила,Щоб зараз все то ізробилаІ їй би принесла лепорт;Ірися низько поклонилась,І в ліжник зараз нарядилась,Побігла з неба, як би хорт. Пригадаймо, що троянці мандрують без жінок. Вони ніде не фігурують до цього епізоду, і далі І. Котляревський зовсім забуде про них. Змальовуючи картини українського побуту, подаючи у травестійній формі той чи інший епізод Вергілієвої «Енеїди», письменник бере те, що йому в даний момент потрібне, трактує героїв так, як йому зараз треба, зовсім не зважаючи на те, в образі кого вони вже з'являлися або ще з'являться в поемі. Це важлива прикмета «Енеїди». Приміром, у першій її частині Венера відвідує свого батька Зевса в образі старосвітської української молодиці (І, 14). У другій частині – прибуває до Нептуна «в своїм ридвані, Мов сотника якого пані» (II, 69). У п'ятій – приносить сину Енеєві викуване Вулканом бойове спорядження в образі осяйної небожительки «на хмарі» (V, 43). На початку шостої частини постає в образі бідової маркитанки (VI, 6). Дослідник «Енеїди» Ієремія Айзеншток слушно підкреслював: «Цілком очевидно, що цей образ творився в кожному окремому випадку самостійно, не оглядаючись на інші згадки про нього в поемі. Будь-яка згадка про Венеру в поемі має ряд конкретних живих побутових деталей, але ці окремі деталі живуть розрізнено, кожна сама по собі, вони не мають найменших претензій дати в своїй цілості якийсь єдиний, цільний образ, тим більше – образ типовий» (Котляревский Й. Сочинения. – М., 1969. – С. 26). Те саме стосується образа Енея, інших персонажів поеми. Еней втілює в собі окремі риси українського національного характеру, зокрема відчайдушного, щирого в дружбі і грізного в бою козака-запорожця, але він не має сугубо індивідуальних, тільки йому притаманних рис. У кожній ролі (женихання з Дідоною, поминки по Анхізові, мандрівка в пекло, гостювання у Латина і т. д.) він живе обособлено, про якийсь суцільний характер, тим більше поданий у розвитку, говорити не доводиться.
Зумовлена загальним історико-літературним розвитком відмінність між Енеєм перших і останніх частин поеми – то вже зовсім інша річ.
В Сіцілію якраз спустилась,Човни троянські де були;І між троянок помістилась,Которі човнів стерегли.В кружку сердешні сі сиділиІ кисло на море гляділи,Бо їх не кликали гулять,Де чоловіки їх гуляли,Медок, сивушку попивалиБез просипу неділь із п’ять. Нар.: Сняться комусь кислиці, та не знає к чому (кислиці бачить у сні – також і проти плачу. – Номис. – С. 168).
Дівчата з лиха горювали,Нудило тяжко молодиць;Лиш слинку з голоду ковтали,Як хочеться кому кислиць.Своїх троянців проклинали,Що через їх так горювали,Дівки кричали на весь рот:«Щоб їм хотілось так гуляти,Як хочеться нам дівовати,Коли б замордовав їх чорт». Бероя – в «Енеїді» Вергілія – дружина троянця Дорікла. її образ приймає Ірида, підбурюючи жінок підпалити троянські кораблі.
Троянці волокли з собоюСтарую бабу, як ягу,Лукаву відьму, злу Берою,Іскорчившуюся в дугу.Ірися нею ізробилась,І як Бероя нарядилась,І підступила до дівок;І щоб к ним лучче підмоститьсяІ пред Юноной заслужиться,То піднесла їм пиріжок. Бахурують – ведуть розпусне життя.
Сказала: «Помагай біг, діти!Чого сумуєте ви так?Чи не остило тут сидіти?Оце гуляють наші як!Мов божевільних, нас морочать,Сім літ, як по морям волочать;Глузують, як хотять, із вас,Але з другими бахурують,Свої ж жінки нехай горюють,Коли водилось се у нас? [47] Послухайте лиш, молодиці,Я добрую вам раду дам;І ви, дівчата білолиці,Зробім кінець своїм бідам,За горе ми заплатим горем –А доки нам сидіть над морем?Приймімось, човни попалім.Тогді і мусять тут остатьсяІ нехотя до нас прижаться;Ось так на лід їх посадім». Пайматуся – пестливе від «паніматко».
Скіпки, тріски, солому, клоччя – послідовність у переліку горючого матеріалу відповідає порядкові в приготуванні вогнища. Спочатку – тонко настругані скіпки, на них зверху кладуть більші за розміром тріски, потім – солому. В клоччя вкладають запалений від кресала трут, роздувають і підпалюють цим клоччям вогнище.
«Спасеть же біг тебе, бабусю! –Троянки вголос загули. –Такої б ради, пайматусю,Ми ізгадати не могли».І зараз приступили к флотуІ принялися за роботу:Огонь кресати і нестиСкіпки, тріски, солому, клоччя;Була тут всяка з них охоча,Пожар щоб швидче розвести. Байдак – річкове судно з однією щоглою. Запорізькі козаки споряджали байдаки також як військові судна, виходили на них у Чорне море.
Пороми – плоти, взагалі несамохідні плавучі споруди. Дерев'яні човни, судна шпаклювали і щілини на них заливали смолою, підводну частину суцільно покривали дьогтем.
Розжеврілось і загорілось,Пішов димок до самих хмар,Аж небо все зачервонілось,Великий тяжко був пожар.Човни і байдаки палали,Соснові пороми тріщали,Горіли дьоготь і смола.Поки троянці огляділись,Що добре їх троянки грілись,То часть мала човнів була. Тріщотки – дерев'яний прилад, калатало, яким скликали людей на пожежу, громадський збір тощо.
Еней, пожар такий уздрівши,Злякався, побілів, як сніг,І бігти всім туди звелівши,Чимдуж до човнів сам побіг.На гвалт у дзвони задзвонили,По улицях в трещотки били,Еней же на ввесь рот кричав:«Хто в бога вірує – рятуйте!Рубай, туши, гаси, лий, куйте!А хто ж таку нам кучму дав?» Олімпських шпетив на всю губу – уже зазначалося, що у поемі Вергілія глибока пошана до богів – найважливіша риса Енея. Постійним означенням його є «побожний», «божистий». Комічним контрастом до цього служать лайки героя «перелицьованої «Енеїди» на адресу небожителів, не виключаючи й матері Венери та Зевса-громовержця.
Еней од страху з плигу збився,В умі сердега помішавсьІ зараз сам не свій зробився,Скакав, вертівся і качавсь;І із сього свого задоруВін, голову піднявши вгору,Кричав, опарений мов пес.Олімпських шпетив на всю губу,Свою і неню лаяв любу,Добувсь і в рот, і в ніс Зевес. [52] «Гей ти, проклятий стариганю!На землю з неба не зиркнеш,Не чуєш, як тебе я ганю,Зевес! – ні усом не моргнеш.На очах більма поробились,Коли б довіку посліпились,Що не поможеш ти мені.Чи се ж таки тобі не стидно,Що пропаду, от лиш не видно?Я ж, кажуть люди, внук тобі! Тризубець – рибальське знаряддя, атрибут влади бога морів Нептуна; служив для нього також чудодійним жезлом, який міг викликати морську бурю або заспокоювати її.
Базаринка – подарунок, хабар. Походить від польського basarunek – штраф, грошове стягнення за нанесені рани чи каліцтво.
А ти з сідою бородою,Пане добродію Нептун!Сидиш, мов демон, під водою,Ізморщившись, старий шкарбун!Коли б струхнув хоть головоюІ сей пожар залив водою –Тризубець щоб тобі зломивсь!Ти базаринку любиш брати,А людям в нужді помагатиНе дуже, бачу, поспішивсь. Плутон – бог підземного царства, земних надр. Його палац відвідає Еней під час мандрівки з Сівіллою в підземне царство (III, 110 – 115).
Прозерпина – дружина Плутона, втілення всього недоброго на землі.
І братик ваш Плутон, поганець,Із Прозерпіною засів,Пекельний, гаспидський коханець,Іще себе там не нагрів?Завів братерство з дьяволамиІ в світі нашими бідамиНе погорює ні на час.Не посилкується німало,Щоб так палати пересталоІ щоб оцей пожар погас. фурцює добре навісна – фурцює – гасає, скаче.
І ненечка моя рідненькаУ чорта десь тепер гуля;А може, спить уже п’яненькаАбо з хлоп’
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33