«Сядь, сядь i помовч. Ти тут не найголовнiший. Це не твоє весiлля»; про закуску, яка була нiби й непогана, але пирiг недопечений, вiнегрет кислий, риба пересолена, а яєчка несвiжi…
Я терпляче слухав цi балачки i думав, що я б погодився, мабуть, цiлий рiк їсти кислий вiнегрет, пересолену рибу, несвiжi яєчка i недопеченi пироги, аби виплутатися з цiєї поганої iсторiї, в яку я сам так по-дурному вскочив.
Нарештi вони поснiдали. Гостi пiшли в хату, баба Галя — мити посуд, а дiд Салимон лишився на подвiр'ї один. Тепер можна.
— Драстуйте, дiдусю! — чемненько привiтавсь я, заходячи у двiр. — Можна до вас?
— О! Здоров, шелегейдику! — звiв догори брови дiд Салимон. — Заходь! Що тобi? Меду?
У мене враз затремтiли ноги. Це ж були майже тi слова, I що увi снi. I я вiдчув, що зараз я скажу теж так, як увi снi, i злякався цього. I не мiг наважитися сказати. Тiльки ' заперечно похитав головою.
— Значить, просто так, у гостi? — усмiхнувся дiд Салимон. — Будь ласка! Прошу!.. Ну, як живеш? Яку нову авантюру придумали ви з корешем? Га?
Я розгубився. Якось не знав, з чого почати, як заговорити про те, що менi хотiлося.
— Чого соромишся? Щось же ж треба, я бачу! — пiдморгнув дiд Салимон. — То давай, ну!
— Та нi, я просто… просто спитати хотiв… — нарештi зваживсь я.
— То питай — чого там. Та швидше, не муч. Бо я весь аж тремтю.
— Дiду, ви позавчора уночi, перед тим, як на весiлля їхати, нiчого не помiчали?
— Уночi? Позавчора? — дiд здивовано опустив куточки губ. — Гм… Уночi… Та, чесно кажучи, не дуже придивлявся, бо… бо темнувато було… А що?
— Ну, не вiдчували нiчого… такого?
— Вiдчував? Гм… А-а! Здається, вкусило щось. Чи то комар, чи, хай бог милує, блоха. А що?
— Та нi! У такому… у… душевному вiдношеннi.
— А-а… у душевному? Вiдчував! Вiдчував! Точно. Мучило мене, що за вечерею я вареника одного з сиром не доїв — скисне ж, думаю, на ранок. У сметанi на тарiлцi залишив.
— От якi ви, дiду! Я не про те! Я про видiння. Видiння якесь не являлося вам уночi позавчора?
— Тю! Видiння! Та що я хворий який, чи що? Хай —бог милує!
— Та я теж вродi не хворий, а позавчора уночi у вашому садку бiля Горбушиноi могили не тiльки бачив, а й сфотографував… Ось гляньте! — I я простягнув дiдовi фотографiю.
У цей час я повернув голову в бiк Карафольчиного городу i здригнувся — там стояла вся наша гопкомпанiя: сам Карафолька, Вася Деркач, Антончик Машєвйький, Коля Кагарлицький i (я навiть не повiрив своїм очам) Павлуша з Гребенючкою Вони стояли, по-гусячому витягнувши шиї, i пильно прислухалися до нашої з дiдом розмови. Дiд, мабуть, давно їх бачив, бо стояв до них обличчям, а я спиною.
— Ану-ну! — дiд з цiкавiстю пiднiс фотографiю до очей. — Що ж то таке? Га?
— Та що ж! Не видно хiба… Я знаю… По-моєму, привид! Без голови!
— Ну-у? — роззявив рота дiд.
З хати вийшов племiнник дiда Салимона.
— Що там таке? — спитав вiн без особливого зацiкавлення, байдуже колупаючи в зубах.
— Ану, Серьожо, iди-но глянь! — гукнув йому дiд Салимон. — Ти чоловiк грамотний, поможи розiбратися. Хлопцi онде-о привид сфотографували. У нас в садку. Позавчора вночi.
— Привид? — племiнник пiдiйшов, взяв у дiда фотографiю. Подивився i похитав головою:
— Ай-яи-яй!.. Що ж це ви, дядю! Нехорошо! Кажете, що атеїст, смiєтесь iз забобонiв, а самi привидiв у себе в садку розводите. I це тодi, як люди по Мiсяцю гуляють. Пiдриваєте авторитет науки. Несолiдно.
— Мда-а, — розгублено розвiв руками дiд Салимон — Конфузiя вийшла. Опозорився на старостi рокiв. От бiда! Що ж тепер робить? Можуть же ж бути неприятностi…
— Хiба я знаю… — знизав плечима племiнник. — Треба щось придумати. Якось викручуватись.
— А що, як… — задумливо протягнув дiд i раптом рiшуче повернувся до племiнника: — Ану знiмай сорочку! — Почiм гукнув дiвчинцi, яка стояла на порозi: — Оксанко, давай плечики.
— Правильно! — пiдхопив племiнник i почав знiмати свою бiлу нейлонову сорочку.
З хати вийшла дружина племiнника з пластмасовими плечиками в руках.
— Що це ви… — почала вона.
Але племiнник перебив її.
— Цить! Давай сюди! — i, змовницьки прибавивши долоню до рота, вiн таємничо проказав менi: — Пустимо чутку, що то була… сорочка! Га?
I тiльки тут я збагнув, що вони смiються.
Йой! Та це ж справдi була сорочка! Звичайнiсiнька нейлонова сорочка на плечиках, що сушилася на отiй вишнi в кiнцi саду. Випрали до весiлля, щоб чистеньку вранцi вдягнути. Вiтер гойдав ii, розмахував рукавами… А я… Ах ти ж.
Перший почав Антончик. Спочатку нерiшуче, короткими чергами:
— Хи-хи… Хи-хи… Хи-хи… — Тодi, вiдчувши пiдтримку, гримнув розкотисте, на повнi груди: — Га-га-га-га-га!
I хлопцi, тi самi хлопцi, що вчора тiльки роти роззявляли i були, так би мовити, у нокаутi, догори ратицями лежали, тi самi хлопцi реготали зараз iз мене, трохи по землi не качалися. I Гребенючка пискляво хихикала. А Павлуша смiявся, дивлячись на мене з гiрким спiвчуттям, як дивляться на п'яного калiку. I дружина племiнника (добра, видать, душа) дивилася на мене з жалiстю.
Вони жалiли мене.
Вони думали, що я переживаю, що сталась така конфузiя, як каже дiд Салимон.
Та, люди добрi!
Та, їй же богу, я не переживаю!
Та я радий, страшенно радий, що то не привид був, а сорочка. Та це ж просто прекрасно. Та я просто як на свiт народився. До лампочки менi тепер пiп Гога, баба Мокрина i вся їхня братiя. Не боюся я їх анiтрiшечки, анiкрапе-люшечки. Бо знову стою обома ногами на твердому матерiалiстичному грунтi.
I я смiюсь, регочу разом з ними. Але сам вiдчуваю, що надто голосно, надто вже сильно регочу. I вони менi не вiрять.
— Ну, то розкажи, розкажи, як же ж ви це встроїли? — пересмiявшися, нарештi спитав дiд Салимон.
— Та! — махнув я рукою: не хотiлося не те що згадувати — думати про це.
— Ну!
— Та! — не пiддававсь я.
— От же ж проханий! То давай ти! — кивнув вiн Павлушi i, звертаючись до племiнника та його дружини, сказав — То ж такi хлопцi! Завжди щось таке встругнуть, шелегейдики, що пупа порвеш. Спецiалiсти! Ну!
Павлуша знизав плечима.
— Ну що? I тебе просити треба? — скривився дiд.
— А я тут нi при чому, — хмикнув Павлуша.
— Як? — здивувався дiд Салимон. — Хiба ви не вдвох?
— Нє-а! — сказав Павлуша, почервонiвши, потiм повернувся i пiшов геть.
— Отаке! Що сталося? Тю! — навiть розгубився дiд Салимон.
— Та вони посварилися! Зовсiм! Уже не дружать! — вихопився Антончик.
— Е-е. Не годиться. Що ж це ви? Такi друзяки. Незручня-ак! — протягнув дiд Салимон.
Тут уже я почервонiв, повернувся i теж пiшов геть Тiльки у протилежний вiд Павлушi бiк Просто через кладовище, туди, у поле, де тiльки вiтер, далi вiд людей.
Ну,тепер усе! Кiнець!
Якщо ранiше, довiвши Павлушi своїми подвигами, що вiн промiняв мене, героя, на якесь опудало у спiдницi, я мiг ще простити йому зраду й помиритися, то тепер уже нi. Бо вiн при всiх, так би мовити, офiцiйно вiдмовився од мене.
Все!
Увiрвалася наша дружба, як з гнилої мотузки.
Все!
Нема в мене бiльше друга.
Все!
Роздiл XII
Нудьга. Я вiдганяю спогади. Мiй вiрний друг — Вороний. Солдати. «Восьмьорка»
Минуло кiлька днiв.
Усього три слова, три невеликих словечка — «Минуло кiлька днiв…» Написав — i не видно їх. Нiби й не було нiчого.
А як же ж вони тяжко, як довго вони минали, тi кiлька днiв! I довго, i нудно, I сумно, й тужливо — наче в тюрмi, в одиночнiй камерi.
Як на зло, погода знову зiпсувалася.
Дощ перiщив з ранку до ночi. Не можна було носа виткнути з хати.
Сядеш бiля вiкна, вшнипишся у калюжi-хлюпалюжi надворi i тiльки слухаєш, як безупинно дзюренчить у ринвi вода. I так тобi кепсько, так тобi зле, що й сказати не можна. Наче увесь отой дощ — то суцiльнi сльози твої.
До чого дiйшло — пiдручники торiшнi перечитувати став.
А тут ще й мати серце крає:
— Пiшов би хоч до Павлушi — не нудився б так.
За тою своєю роботою, за тими громадськими обов'язками вона весь час забувала, що ми посварилися навiки.
А там ще й тато. Душу вивертає своєю музикою.
Прийде з роботи, витягне скрипку та як почне випилювати жалiбної — здається, не по струнах, а по жилах твоїх смичком водить. Краще б вiн уже тою скрипкою по головi мене луснув.
Уперше, мабуть, у життi збагнув я по справжньому, що то за безпросвiтна штука — справжня самотнiсть. Коли навiть думкою сягнути нема до кого.
I робити нiчого не хочеться, i читати не хочеться, i гратися не хочеться — нiчого не хочеться.
Павлушi добре — сидить собi, мабуть, i малює якусь собаку…
А чого це я про нього думаю?! Хай хоч на головi стоїть — менi що! Менi до лампочки! Iуда! Запроданець! Попихач Гребенюччин!
А дощ перiщить… А вода у ринвi дзюренчить без упину… А калюжi-хлюпалюжi вже всю землю вкрили, i, здається, пливе хата серед хвилястого бурхливого моря. I нема тому морю нi кiнця нi краю — безмежне i безлюдне воно, мов за всесвiтнього потопу. I здається, сонце вже нiколи не проклюнеться крiзь густезнi каламутно-сiрi хмари.
А в голову непрохано лiзуть спогади… Я їх жену, виштовхую, але вони все лiзуть i лiзуть…
Про робiнзонiвську епопею на безлюдному островi у плавнях, про мандри у кукурудзi, про незнайомця з тринадцятої квартири, про кiностудiю, про лаврськi пiдземелля, про тореадорський бiй з Контрибуцiєю, про ВХАТ з «Ревiзором», про атомну бомбу на транзисторах i т. д., i т. п.
I що б я не згадав, завжди — хай ти луснеш! — той Павлуша в голову лiзе, завжди це з ним зв'язано, завжди там вiн обов'язково. Наче в мене i не було свого особистого життя. А тiльки спiльне з ним. Нiби сам я не цiла людина, а пiвлюдини. З одною ногою, одною рукою, пiвпуза i пiвголови. А друга нога, друга рука, другi пiвпуза i пiвголови — Павлушинi. От же ж, їй-богу!
Я вже себе навiть по лобi кулаком бив, щоб вибити тi спогади, але марно. «Це, мабуть, од того, що я весь час сиджу на мiсцi, без дiї, — нарештi вирiшив я. — Треба рухатися, треба дiяти, щось робити, i тi спогади самi вивiтряться».
Я скочив з пiдвiконня i почав рухатися — швидко ходити по хатi з кутка в куток, спершу просто так, а потiм розмахуючи руками.
Дiд Варава, який куняв на печi, розплющив одне око i спокiйно запитав:
— Сверблячка напала? Чи вкусило щось?
— Зарядку роблю, — збрехав я. Не пояснювати ж, що то я спогади з голови таким чином виганяю.
I все-таки цi кiлька днiв минули.
Якось, прокинувшись уранцi, я побачив, що дощу вже нема i сяє сонечко.
Менi трохи полегшало. Я вивiв надвiр велосипеда, защепнув на правiй нозi холошу дерев'яною прищiпкою для бiлизни (я завжди це роблю, щоб холоша мiж ланцюг i зубчики передачi не заскакувала), сiв i поїхав.
Чисте сонце купалося у брудних калюжах i робило їх чистими.
Я з розгону врiзався в калюжi, i вони розлiталися врiзнобiч сонячними бризками.
Виїхав за село i помчав польовою дорогою. Вiтер свистiв у вухах якоїсь веселої пiснi без слiв А потiм зненацька з'явилися слова. То вже був не вiтер. То назустрiч менi iшли солдати. Iшли, дружно спiваючи бадьорої похiдної пiснi:
Путь далёк у нас с тобою,
Веселей, солдат, иди,
Вьётся, вьётся знамя полковое,
Командиры впереди.
Солдаты,
В путь, в путь, в путь!
А для тебя, родная,
Есть почта полевая,
Прощай, труба зовёт.
Солдаты, в поход!
I пiсля цих серйозних слiв вони раптом ушкварили на той самий мотив дитячого вiршика, що ото вчать у дитсадках:
Наша Таня горько плачет,
Уронила в речку мячик.
Тише, Таня, Танечка, не плачь,
Эх, не утонет в речке мяч.
Солдаты,
В путь, в путь, в путь!
А для тебя, родная,
Есть почта полевая,
Прощай, труба зовёт,
Солдаты, в поход!
Я з'їхав на узбiччя i став, пропускаючи їх. Вони всi були дуже молодi, цi солдати, бiльшiсть iз них, мабуть, ще й не голилися, i той дитсадiвський вiршик був iще свiжий у їхнiй пам'ятi. I вони так весело й дружно спiвали, що менi стало заздрiсне. Добре, мабуть, бути солдатом i вiдчувати себе у такому гуртi. Iти отак полем i спiвати.
Солдатiв i взагалi вiйськових ми бачили часто. Кiлометрiв за п'ять вiд нас, за Дiдiвщиною, у лiсi були вiйськовi табори, а далi, в степу, — артилерiйський полiгон.
I вже з рiк, а то й бiльше в центрi села бiля сiльмагу на стовпi пiд репродуктором висiла дошка з об'явою:
ВНИМАНИЕ!
На полигоне постоянно днем и ночью производятся стрельбы. Красный флаг на вышках — на полигоне стрельба. Выпас скота, сбор грибов и ягод в районе полигона — только с разрешения начальника полигона.
I хоч гупало на тому полiгонi далеко не щодня i не щоночi, випасати худобу i збирати гриби та ягоди нiхто туди не потикався, навiть з дозволу начальника. Тiльки ми, хлоп'ята, кiлька разiв ходили туди шукати порох, гiльзи та iншi боєприпаси. Та й то бiльше «на слабо», як хтось зачепить («От слабо тобi!..») i без особливих результатiв.
Солдати через наше село їздили весь час, на всяких машинах, на мотоциклах, на бронетранспортерах, на гримотючих здоровеннецьких тягачах, для яких спецiально були одведенi грунтовi дороги поза селом.
А в суботу солдати приходили до нас у клуб на танцi. I ми любили товктися бiля них i слухати, як вони жартують. Особливо подобався нам невисокий, але весь якийсь ловкенький солдат iз Рязанi, на iм'я Митя Iванов, рудий i кирпатий.
Вiн невтомно кепкував зi свого друга, удвiчi за нього вищого, вайлуватого здорованя Всеволода Пiдгайка.
Побачивши, наприклад, що повз них проходить якась гарна дiвчина, Митя Iванов зненацька голосно вигукував:
— Солдат Пiдгайко, стру-унко! Рiвняння на середину!
Пiдгайко червонiв i махав рукою:
— Та ну тебе!
Тодi Митя Iванов починав йому вичитувати:
— Солдат є що? — суворо питав вiн i сам вiдповiдав: — Солдат є вiйськовослужбовець, який умiє — що? — вiдмiнно володiти зброєю; який досконало знає матерiальну частину i який неухильно виконує — що? — накази свого командира. А Ти, Пiдгайко? Ти ледар, нехлюй i сачок. Ти думаєш тiльки про їжу i про дiвчат. Ганьба! До якого життя ти дiйшов! Який приклад ти показуєш пiдростаючому поколiнню? — широким жестом вiн вказував на нас, хлопчакiв. — Ганьба! Менi соромно за вас, солдат Пiдгайко! Два наряди поза чергою! I три години стройової. Кру-гом! Вiд мене до наступного стовпа кроком руш! Пєсню!
Останнi речення вiн вимовляв якимсь особливим голосом, видно, наслiдував когось, старшину, чи що.
Солдати при цьому завжди реготали, мабуть, було схоже.
Взагалi вони були дуже хлоп'якуватi i подiбнi до нас, тi солдати. Передражнювали своїх командирiв, як ми вчителiв, розказували, що хтось iз них ходив у «самоволку» (тобто без дозволу начальства — на зразок того, як ми прогулювали, «пасували» уроки).
I весь час жартували й смiялися.
А по-моєму, жарти в життi найголовнiше. Життя, по-моєму, не може бути без жартiв. Я от, наприклад, боюсь поважних дорослих людей, якi не розумiють i не люблять жартiв. По-моєму, це лихi, негарнi люди. I навiть якщо вони й не зробили ще нiчого лихого, то здатнi зробити i колись-таки зроблять.
А веселi, дотепнi люди — дуже, по-моєму, потрiбнi для життя, потрiбнiшi за серйозних, поважних i суворих. Бо серйознi й поважнi тiльки наказують та покрикують. А якийсь жартун скаже дотепне слово, i одразу легше працювати людям, i робота спориться, коли серед людей веселий чоловiк. А коли начальник веселий i вмiє жартувати, то взагалi чудово. От у нас такий голова колгоспу Iван Iванович Шапка. А був колись головою Припихатий, поважний i суворий, увесь час тiльки кричав i руками розмахував. I од того розмахування колгосп розвалився. А цей не кричить нiколи, тiльки жартує, i колгосп — перший у районi.
I я певен, що i в бою отой Митя Iванов i той Пiдгайко швидше вчинять геройський подвиг, нiж хтось iнший.
I то нiчого, що Митя Iванов iде оно в строю останнiм (бо найнижчий). Однак вiн не останнiй. Я певен, що оту «Таню» дошкiльнячу вiн перший заспiвав, а всi пiдхопили.
Проходячи повз мене, Митя Iванов пiдморгнув i всмiхнувся. I так менi захотiлося побiгти слiдом i, пристроївшись за ним, закрокувати i пiдхопити пiсню. Але… якби ж то я був хоч у другому класi… А так…
Та однак зустрiч iз солдатами якось одразу пiдняла в мене настрiй, i я помчав польовою дорогою з подвоєною швидкiстю, i в душi моїй сама собою виспiвувалася, вимулiкувалась ота хвацька солдатська пiсня: «В путь… в путь… в путь…»
Ех як я люблю отак-о мчати на велосипедi серед безкрайнього поля або степу, чи лiсовою стежиною, чи понад рiчкою по мокрому пiску попiд самiсiнькою водою (то кравше, нiж асфальт!).
Молодчинка отой руський мужик Артамонов, що велосипед видумав! Що б це люди робили без велосипедiв! У нас усе село на велосипедах їздить: i в поле, сапку до рами прив'язавши, i на базар, кошики до багажника и до керма приторочивши, i куди хочеш.
Взагалi велосипед зараз — це основний на селi транспорт. Так каже дiд Салимон. У мiстi на велосипедах тiльки дiти й спортсмени їздять, а в селi усi. У мiстi ви старої жiнки на велосипедi зроду не побачите. А в нас яка-небудь сiмдесятилiтня баба Палажка педалi накручує, аж гай шумить, i нiхто й не дивиться, нiби то не стара баба на велосипедi, а дiвчина-спортсменка.
Я люблю своє вело, як колись, мабуть, козак-запорожець коня любив. Навiть уявляю, що це мiй кiнь бойовий. I я лагiдно називаю його кiнським iменем — Вороний. Бо в нього чорна рама.
I здається менi — нi в кого в свiтi нема такого баского коня, як у мене.
— I-го-го-о! — так голосисто заiржав вiн на все поле, що я аж захрип.
Хiба є для такого коня якi-небудь перешкоди!
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 34 35 36 37 38 39 40 41 42 43 44 45 46 47 48 49 50
Я терпляче слухав цi балачки i думав, що я б погодився, мабуть, цiлий рiк їсти кислий вiнегрет, пересолену рибу, несвiжi яєчка i недопеченi пироги, аби виплутатися з цiєї поганої iсторiї, в яку я сам так по-дурному вскочив.
Нарештi вони поснiдали. Гостi пiшли в хату, баба Галя — мити посуд, а дiд Салимон лишився на подвiр'ї один. Тепер можна.
— Драстуйте, дiдусю! — чемненько привiтавсь я, заходячи у двiр. — Можна до вас?
— О! Здоров, шелегейдику! — звiв догори брови дiд Салимон. — Заходь! Що тобi? Меду?
У мене враз затремтiли ноги. Це ж були майже тi слова, I що увi снi. I я вiдчув, що зараз я скажу теж так, як увi снi, i злякався цього. I не мiг наважитися сказати. Тiльки ' заперечно похитав головою.
— Значить, просто так, у гостi? — усмiхнувся дiд Салимон. — Будь ласка! Прошу!.. Ну, як живеш? Яку нову авантюру придумали ви з корешем? Га?
Я розгубився. Якось не знав, з чого почати, як заговорити про те, що менi хотiлося.
— Чого соромишся? Щось же ж треба, я бачу! — пiдморгнув дiд Салимон. — То давай, ну!
— Та нi, я просто… просто спитати хотiв… — нарештi зваживсь я.
— То питай — чого там. Та швидше, не муч. Бо я весь аж тремтю.
— Дiду, ви позавчора уночi, перед тим, як на весiлля їхати, нiчого не помiчали?
— Уночi? Позавчора? — дiд здивовано опустив куточки губ. — Гм… Уночi… Та, чесно кажучи, не дуже придивлявся, бо… бо темнувато було… А що?
— Ну, не вiдчували нiчого… такого?
— Вiдчував? Гм… А-а! Здається, вкусило щось. Чи то комар, чи, хай бог милує, блоха. А що?
— Та нi! У такому… у… душевному вiдношеннi.
— А-а… у душевному? Вiдчував! Вiдчував! Точно. Мучило мене, що за вечерею я вареника одного з сиром не доїв — скисне ж, думаю, на ранок. У сметанi на тарiлцi залишив.
— От якi ви, дiду! Я не про те! Я про видiння. Видiння якесь не являлося вам уночi позавчора?
— Тю! Видiння! Та що я хворий який, чи що? Хай —бог милує!
— Та я теж вродi не хворий, а позавчора уночi у вашому садку бiля Горбушиноi могили не тiльки бачив, а й сфотографував… Ось гляньте! — I я простягнув дiдовi фотографiю.
У цей час я повернув голову в бiк Карафольчиного городу i здригнувся — там стояла вся наша гопкомпанiя: сам Карафолька, Вася Деркач, Антончик Машєвйький, Коля Кагарлицький i (я навiть не повiрив своїм очам) Павлуша з Гребенючкою Вони стояли, по-гусячому витягнувши шиї, i пильно прислухалися до нашої з дiдом розмови. Дiд, мабуть, давно їх бачив, бо стояв до них обличчям, а я спиною.
— Ану-ну! — дiд з цiкавiстю пiднiс фотографiю до очей. — Що ж то таке? Га?
— Та що ж! Не видно хiба… Я знаю… По-моєму, привид! Без голови!
— Ну-у? — роззявив рота дiд.
З хати вийшов племiнник дiда Салимона.
— Що там таке? — спитав вiн без особливого зацiкавлення, байдуже колупаючи в зубах.
— Ану, Серьожо, iди-но глянь! — гукнув йому дiд Салимон. — Ти чоловiк грамотний, поможи розiбратися. Хлопцi онде-о привид сфотографували. У нас в садку. Позавчора вночi.
— Привид? — племiнник пiдiйшов, взяв у дiда фотографiю. Подивився i похитав головою:
— Ай-яи-яй!.. Що ж це ви, дядю! Нехорошо! Кажете, що атеїст, смiєтесь iз забобонiв, а самi привидiв у себе в садку розводите. I це тодi, як люди по Мiсяцю гуляють. Пiдриваєте авторитет науки. Несолiдно.
— Мда-а, — розгублено розвiв руками дiд Салимон — Конфузiя вийшла. Опозорився на старостi рокiв. От бiда! Що ж тепер робить? Можуть же ж бути неприятностi…
— Хiба я знаю… — знизав плечима племiнник. — Треба щось придумати. Якось викручуватись.
— А що, як… — задумливо протягнув дiд i раптом рiшуче повернувся до племiнника: — Ану знiмай сорочку! — Почiм гукнув дiвчинцi, яка стояла на порозi: — Оксанко, давай плечики.
— Правильно! — пiдхопив племiнник i почав знiмати свою бiлу нейлонову сорочку.
З хати вийшла дружина племiнника з пластмасовими плечиками в руках.
— Що це ви… — почала вона.
Але племiнник перебив її.
— Цить! Давай сюди! — i, змовницьки прибавивши долоню до рота, вiн таємничо проказав менi: — Пустимо чутку, що то була… сорочка! Га?
I тiльки тут я збагнув, що вони смiються.
Йой! Та це ж справдi була сорочка! Звичайнiсiнька нейлонова сорочка на плечиках, що сушилася на отiй вишнi в кiнцi саду. Випрали до весiлля, щоб чистеньку вранцi вдягнути. Вiтер гойдав ii, розмахував рукавами… А я… Ах ти ж.
Перший почав Антончик. Спочатку нерiшуче, короткими чергами:
— Хи-хи… Хи-хи… Хи-хи… — Тодi, вiдчувши пiдтримку, гримнув розкотисте, на повнi груди: — Га-га-га-га-га!
I хлопцi, тi самi хлопцi, що вчора тiльки роти роззявляли i були, так би мовити, у нокаутi, догори ратицями лежали, тi самi хлопцi реготали зараз iз мене, трохи по землi не качалися. I Гребенючка пискляво хихикала. А Павлуша смiявся, дивлячись на мене з гiрким спiвчуттям, як дивляться на п'яного калiку. I дружина племiнника (добра, видать, душа) дивилася на мене з жалiстю.
Вони жалiли мене.
Вони думали, що я переживаю, що сталась така конфузiя, як каже дiд Салимон.
Та, люди добрi!
Та, їй же богу, я не переживаю!
Та я радий, страшенно радий, що то не привид був, а сорочка. Та це ж просто прекрасно. Та я просто як на свiт народився. До лампочки менi тепер пiп Гога, баба Мокрина i вся їхня братiя. Не боюся я їх анiтрiшечки, анiкрапе-люшечки. Бо знову стою обома ногами на твердому матерiалiстичному грунтi.
I я смiюсь, регочу разом з ними. Але сам вiдчуваю, що надто голосно, надто вже сильно регочу. I вони менi не вiрять.
— Ну, то розкажи, розкажи, як же ж ви це встроїли? — пересмiявшися, нарештi спитав дiд Салимон.
— Та! — махнув я рукою: не хотiлося не те що згадувати — думати про це.
— Ну!
— Та! — не пiддававсь я.
— От же ж проханий! То давай ти! — кивнув вiн Павлушi i, звертаючись до племiнника та його дружини, сказав — То ж такi хлопцi! Завжди щось таке встругнуть, шелегейдики, що пупа порвеш. Спецiалiсти! Ну!
Павлуша знизав плечима.
— Ну що? I тебе просити треба? — скривився дiд.
— А я тут нi при чому, — хмикнув Павлуша.
— Як? — здивувався дiд Салимон. — Хiба ви не вдвох?
— Нє-а! — сказав Павлуша, почервонiвши, потiм повернувся i пiшов геть.
— Отаке! Що сталося? Тю! — навiть розгубився дiд Салимон.
— Та вони посварилися! Зовсiм! Уже не дружать! — вихопився Антончик.
— Е-е. Не годиться. Що ж це ви? Такi друзяки. Незручня-ак! — протягнув дiд Салимон.
Тут уже я почервонiв, повернувся i теж пiшов геть Тiльки у протилежний вiд Павлушi бiк Просто через кладовище, туди, у поле, де тiльки вiтер, далi вiд людей.
Ну,тепер усе! Кiнець!
Якщо ранiше, довiвши Павлушi своїми подвигами, що вiн промiняв мене, героя, на якесь опудало у спiдницi, я мiг ще простити йому зраду й помиритися, то тепер уже нi. Бо вiн при всiх, так би мовити, офiцiйно вiдмовився од мене.
Все!
Увiрвалася наша дружба, як з гнилої мотузки.
Все!
Нема в мене бiльше друга.
Все!
Роздiл XII
Нудьга. Я вiдганяю спогади. Мiй вiрний друг — Вороний. Солдати. «Восьмьорка»
Минуло кiлька днiв.
Усього три слова, три невеликих словечка — «Минуло кiлька днiв…» Написав — i не видно їх. Нiби й не було нiчого.
А як же ж вони тяжко, як довго вони минали, тi кiлька днiв! I довго, i нудно, I сумно, й тужливо — наче в тюрмi, в одиночнiй камерi.
Як на зло, погода знову зiпсувалася.
Дощ перiщив з ранку до ночi. Не можна було носа виткнути з хати.
Сядеш бiля вiкна, вшнипишся у калюжi-хлюпалюжi надворi i тiльки слухаєш, як безупинно дзюренчить у ринвi вода. I так тобi кепсько, так тобi зле, що й сказати не можна. Наче увесь отой дощ — то суцiльнi сльози твої.
До чого дiйшло — пiдручники торiшнi перечитувати став.
А тут ще й мати серце крає:
— Пiшов би хоч до Павлушi — не нудився б так.
За тою своєю роботою, за тими громадськими обов'язками вона весь час забувала, що ми посварилися навiки.
А там ще й тато. Душу вивертає своєю музикою.
Прийде з роботи, витягне скрипку та як почне випилювати жалiбної — здається, не по струнах, а по жилах твоїх смичком водить. Краще б вiн уже тою скрипкою по головi мене луснув.
Уперше, мабуть, у життi збагнув я по справжньому, що то за безпросвiтна штука — справжня самотнiсть. Коли навiть думкою сягнути нема до кого.
I робити нiчого не хочеться, i читати не хочеться, i гратися не хочеться — нiчого не хочеться.
Павлушi добре — сидить собi, мабуть, i малює якусь собаку…
А чого це я про нього думаю?! Хай хоч на головi стоїть — менi що! Менi до лампочки! Iуда! Запроданець! Попихач Гребенюччин!
А дощ перiщить… А вода у ринвi дзюренчить без упину… А калюжi-хлюпалюжi вже всю землю вкрили, i, здається, пливе хата серед хвилястого бурхливого моря. I нема тому морю нi кiнця нi краю — безмежне i безлюдне воно, мов за всесвiтнього потопу. I здається, сонце вже нiколи не проклюнеться крiзь густезнi каламутно-сiрi хмари.
А в голову непрохано лiзуть спогади… Я їх жену, виштовхую, але вони все лiзуть i лiзуть…
Про робiнзонiвську епопею на безлюдному островi у плавнях, про мандри у кукурудзi, про незнайомця з тринадцятої квартири, про кiностудiю, про лаврськi пiдземелля, про тореадорський бiй з Контрибуцiєю, про ВХАТ з «Ревiзором», про атомну бомбу на транзисторах i т. д., i т. п.
I що б я не згадав, завжди — хай ти луснеш! — той Павлуша в голову лiзе, завжди це з ним зв'язано, завжди там вiн обов'язково. Наче в мене i не було свого особистого життя. А тiльки спiльне з ним. Нiби сам я не цiла людина, а пiвлюдини. З одною ногою, одною рукою, пiвпуза i пiвголови. А друга нога, друга рука, другi пiвпуза i пiвголови — Павлушинi. От же ж, їй-богу!
Я вже себе навiть по лобi кулаком бив, щоб вибити тi спогади, але марно. «Це, мабуть, од того, що я весь час сиджу на мiсцi, без дiї, — нарештi вирiшив я. — Треба рухатися, треба дiяти, щось робити, i тi спогади самi вивiтряться».
Я скочив з пiдвiконня i почав рухатися — швидко ходити по хатi з кутка в куток, спершу просто так, а потiм розмахуючи руками.
Дiд Варава, який куняв на печi, розплющив одне око i спокiйно запитав:
— Сверблячка напала? Чи вкусило щось?
— Зарядку роблю, — збрехав я. Не пояснювати ж, що то я спогади з голови таким чином виганяю.
I все-таки цi кiлька днiв минули.
Якось, прокинувшись уранцi, я побачив, що дощу вже нема i сяє сонечко.
Менi трохи полегшало. Я вивiв надвiр велосипеда, защепнув на правiй нозi холошу дерев'яною прищiпкою для бiлизни (я завжди це роблю, щоб холоша мiж ланцюг i зубчики передачi не заскакувала), сiв i поїхав.
Чисте сонце купалося у брудних калюжах i робило їх чистими.
Я з розгону врiзався в калюжi, i вони розлiталися врiзнобiч сонячними бризками.
Виїхав за село i помчав польовою дорогою. Вiтер свистiв у вухах якоїсь веселої пiснi без слiв А потiм зненацька з'явилися слова. То вже був не вiтер. То назустрiч менi iшли солдати. Iшли, дружно спiваючи бадьорої похiдної пiснi:
Путь далёк у нас с тобою,
Веселей, солдат, иди,
Вьётся, вьётся знамя полковое,
Командиры впереди.
Солдаты,
В путь, в путь, в путь!
А для тебя, родная,
Есть почта полевая,
Прощай, труба зовёт.
Солдаты, в поход!
I пiсля цих серйозних слiв вони раптом ушкварили на той самий мотив дитячого вiршика, що ото вчать у дитсадках:
Наша Таня горько плачет,
Уронила в речку мячик.
Тише, Таня, Танечка, не плачь,
Эх, не утонет в речке мяч.
Солдаты,
В путь, в путь, в путь!
А для тебя, родная,
Есть почта полевая,
Прощай, труба зовёт,
Солдаты, в поход!
Я з'їхав на узбiччя i став, пропускаючи їх. Вони всi були дуже молодi, цi солдати, бiльшiсть iз них, мабуть, ще й не голилися, i той дитсадiвський вiршик був iще свiжий у їхнiй пам'ятi. I вони так весело й дружно спiвали, що менi стало заздрiсне. Добре, мабуть, бути солдатом i вiдчувати себе у такому гуртi. Iти отак полем i спiвати.
Солдатiв i взагалi вiйськових ми бачили часто. Кiлометрiв за п'ять вiд нас, за Дiдiвщиною, у лiсi були вiйськовi табори, а далi, в степу, — артилерiйський полiгон.
I вже з рiк, а то й бiльше в центрi села бiля сiльмагу на стовпi пiд репродуктором висiла дошка з об'явою:
ВНИМАНИЕ!
На полигоне постоянно днем и ночью производятся стрельбы. Красный флаг на вышках — на полигоне стрельба. Выпас скота, сбор грибов и ягод в районе полигона — только с разрешения начальника полигона.
I хоч гупало на тому полiгонi далеко не щодня i не щоночi, випасати худобу i збирати гриби та ягоди нiхто туди не потикався, навiть з дозволу начальника. Тiльки ми, хлоп'ята, кiлька разiв ходили туди шукати порох, гiльзи та iншi боєприпаси. Та й то бiльше «на слабо», як хтось зачепить («От слабо тобi!..») i без особливих результатiв.
Солдати через наше село їздили весь час, на всяких машинах, на мотоциклах, на бронетранспортерах, на гримотючих здоровеннецьких тягачах, для яких спецiально були одведенi грунтовi дороги поза селом.
А в суботу солдати приходили до нас у клуб на танцi. I ми любили товктися бiля них i слухати, як вони жартують. Особливо подобався нам невисокий, але весь якийсь ловкенький солдат iз Рязанi, на iм'я Митя Iванов, рудий i кирпатий.
Вiн невтомно кепкував зi свого друга, удвiчi за нього вищого, вайлуватого здорованя Всеволода Пiдгайка.
Побачивши, наприклад, що повз них проходить якась гарна дiвчина, Митя Iванов зненацька голосно вигукував:
— Солдат Пiдгайко, стру-унко! Рiвняння на середину!
Пiдгайко червонiв i махав рукою:
— Та ну тебе!
Тодi Митя Iванов починав йому вичитувати:
— Солдат є що? — суворо питав вiн i сам вiдповiдав: — Солдат є вiйськовослужбовець, який умiє — що? — вiдмiнно володiти зброєю; який досконало знає матерiальну частину i який неухильно виконує — що? — накази свого командира. А Ти, Пiдгайко? Ти ледар, нехлюй i сачок. Ти думаєш тiльки про їжу i про дiвчат. Ганьба! До якого життя ти дiйшов! Який приклад ти показуєш пiдростаючому поколiнню? — широким жестом вiн вказував на нас, хлопчакiв. — Ганьба! Менi соромно за вас, солдат Пiдгайко! Два наряди поза чергою! I три години стройової. Кру-гом! Вiд мене до наступного стовпа кроком руш! Пєсню!
Останнi речення вiн вимовляв якимсь особливим голосом, видно, наслiдував когось, старшину, чи що.
Солдати при цьому завжди реготали, мабуть, було схоже.
Взагалi вони були дуже хлоп'якуватi i подiбнi до нас, тi солдати. Передражнювали своїх командирiв, як ми вчителiв, розказували, що хтось iз них ходив у «самоволку» (тобто без дозволу начальства — на зразок того, як ми прогулювали, «пасували» уроки).
I весь час жартували й смiялися.
А по-моєму, жарти в життi найголовнiше. Життя, по-моєму, не може бути без жартiв. Я от, наприклад, боюсь поважних дорослих людей, якi не розумiють i не люблять жартiв. По-моєму, це лихi, негарнi люди. I навiть якщо вони й не зробили ще нiчого лихого, то здатнi зробити i колись-таки зроблять.
А веселi, дотепнi люди — дуже, по-моєму, потрiбнi для життя, потрiбнiшi за серйозних, поважних i суворих. Бо серйознi й поважнi тiльки наказують та покрикують. А якийсь жартун скаже дотепне слово, i одразу легше працювати людям, i робота спориться, коли серед людей веселий чоловiк. А коли начальник веселий i вмiє жартувати, то взагалi чудово. От у нас такий голова колгоспу Iван Iванович Шапка. А був колись головою Припихатий, поважний i суворий, увесь час тiльки кричав i руками розмахував. I од того розмахування колгосп розвалився. А цей не кричить нiколи, тiльки жартує, i колгосп — перший у районi.
I я певен, що i в бою отой Митя Iванов i той Пiдгайко швидше вчинять геройський подвиг, нiж хтось iнший.
I то нiчого, що Митя Iванов iде оно в строю останнiм (бо найнижчий). Однак вiн не останнiй. Я певен, що оту «Таню» дошкiльнячу вiн перший заспiвав, а всi пiдхопили.
Проходячи повз мене, Митя Iванов пiдморгнув i всмiхнувся. I так менi захотiлося побiгти слiдом i, пристроївшись за ним, закрокувати i пiдхопити пiсню. Але… якби ж то я був хоч у другому класi… А так…
Та однак зустрiч iз солдатами якось одразу пiдняла в мене настрiй, i я помчав польовою дорогою з подвоєною швидкiстю, i в душi моїй сама собою виспiвувалася, вимулiкувалась ота хвацька солдатська пiсня: «В путь… в путь… в путь…»
Ех як я люблю отак-о мчати на велосипедi серед безкрайнього поля або степу, чи лiсовою стежиною, чи понад рiчкою по мокрому пiску попiд самiсiнькою водою (то кравше, нiж асфальт!).
Молодчинка отой руський мужик Артамонов, що велосипед видумав! Що б це люди робили без велосипедiв! У нас усе село на велосипедах їздить: i в поле, сапку до рами прив'язавши, i на базар, кошики до багажника и до керма приторочивши, i куди хочеш.
Взагалi велосипед зараз — це основний на селi транспорт. Так каже дiд Салимон. У мiстi на велосипедах тiльки дiти й спортсмени їздять, а в селi усi. У мiстi ви старої жiнки на велосипедi зроду не побачите. А в нас яка-небудь сiмдесятилiтня баба Палажка педалi накручує, аж гай шумить, i нiхто й не дивиться, нiби то не стара баба на велосипедi, а дiвчина-спортсменка.
Я люблю своє вело, як колись, мабуть, козак-запорожець коня любив. Навiть уявляю, що це мiй кiнь бойовий. I я лагiдно називаю його кiнським iменем — Вороний. Бо в нього чорна рама.
I здається менi — нi в кого в свiтi нема такого баского коня, як у мене.
— I-го-го-о! — так голосисто заiржав вiн на все поле, що я аж захрип.
Хiба є для такого коня якi-небудь перешкоди!
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 34 35 36 37 38 39 40 41 42 43 44 45 46 47 48 49 50