От, скажiмо, товариша Валiгуру, мiлiцiонера, що в нашому селi живе, наш сiльський п'яниця Бурмило визнає тiльки тодi, коли той при всiй формi. А коли, бува, порається мiлiцiонер у себе на городi без кашкета i без кiтеля, а в самих лише галiфе, i в цей час покличуть його люди втихомирити Бурмила, i вiн прийде, в чiм був, — то Бурмило на нього й дивитися не хоче, тiльки тьхукає:
— Тьху! Хто такий! Не знаю тебе! Вхадi атсюдова! Пшов! Тьху!
А варт лише товаришевi Валiгурi пiти й надягти мiлiцейського кiтеля, а головне, кашкета, як Бурмило враз стає смирним, як вiвця, каже: «Звиняйте, гражданiн начальник», — i йде додому спати.
Нi, голий мiлiцiонер — це не мiлiцiонер…
— Знаєш що, —сказав Ява. —Так ми артиста не знайдем.
— То що — в мiлiцiю? — перебив я його, вiдчуваючи холодок пiд серцем.
— Ага! — пхикнув Ява. — Нас там якраз чекають. Iди! Будь ласка! I передавай привiт пiдбитому мiлiцiонеру.
— А що ж? — спитав я, мало не плачучи.
— Ми як сюди прийшли? Через мiст. А назад люди як iдуть? Теж через мiст. Iншої дороги нема. Так-от, сядем бiля мосту i ждатимемо. Або ми його побачимо, або вiн нас. А з пляжу вiн ще не пiшов. Точно! Куди вiн без годинника пiде?
Ну що ж! Погодився я. Може, й правду каже Ява. Доцiльнiше, мабуть, бiля мосту сидiти, нiж, висолопивши язика, бiгати по пляжу. Пiшли ми на мiст. Посiдали бiля поруччя: Ява з правого боку, я — з лiвого. Сидимо. Вже сонце на вечiрнiй пруг завернуло. Потяглися люди з пляжу додому. Щiльною стiною, майже впритул один до одного йдуть та йдуть… Аж очi болять дивитися. I голова наморочиться. Хiба помiтиш когось у такiй юрбi. Єдина надiя, що нас помiтять.
I такий у мене був нещасний вигляд, що якась жiнка раптом схилилася до мене, проказала: «Бiдна дитина», — i несподiвано ткнула менi у руку три копiйки. Мене всього аж пересмикнуло — вона вирiшила, що я старцюю. Отямився я — жiнки вже й слiд прохолов. Так i лишився я з трьома копiйками… До чого я дiйшов, лишенько!.. Добре, що хоч Ява не бачив, — через людей нам одне одного не видно. Пiдвiвся я негайно i, стоячи вже, дивився, а руки за спиною ховав, щоб, не дай боже, знову не пожертвували.
Темнiти почало. Людей все меншає й меншає. А артиста нема.
Кавчить у мене в животi вiд голоду. Ми ж, крiм морозива, не їли нiчого. Пiдiйшов до мене Ява:
— Слухай! Ми з тобою два йолопи! Чого ми тут стоїмо? Вiн артист? То пiдем завтра по театрах i знайдемо його. Тим паче, ми знаємо, що вiн царя грає.
Тю! I як я сам до цього не додумався! Наче сонце в моїй душi зiйшло! От Ява! От же молодець! Варить у нього казан все-таки! Метикований хлопець! Авжеж пiдемо завтра по театрах (в Києвi якихось п'ять-шiсть театрiв) i знайдемо нашого артиста, i вiддамо йому годинник, i розкажемо все, як було (про утопленика i про все iнше).
Як добре живеться на свiтi, коли знайдено вихiд iз безвихiдного становища!
— А давай-но хоч роздивимось гарненько, що за годинник, — сказав Ява.
Стали ми пiд лiхтарем (уже й лiхтарi засвiтили), давай роздивлятись.
Ловкенькии годинничок! Сам круглий, плаский, мов п'ятак, а циферблат чорний, i на ньому замiсть цифр — рисочки золотi. I стрiлки теж золотi. I тих стрiлок не двi, а цiлих три. Третя довга i тонка, як волосина, по всьому циферблату швидко бiгає — секунди одмiряє. Гарний годинник. Ми такого ще й не бачили.
— Ану, — каже Ява, — намiряй.
— Не хочу.
— Чого там. Раз ти все одно вродi вкрав, то хоч намiряй, хоч поноси трохи. Завтра вже не доведеться.
— Не хочу я чужий годинник носити.
— Iч, який гордий — без хлiба над водою… Ну раз ти такий гордий, то давай я поношу.
I вiн узяв у мене годинник, i начепив на руку, й одразу став нiби на п'ять рокiв старший. Навiть обличчя в нього посолiднiшало — строге й серйозне стало. Вiн iшов i гордо нiс руку з годинником, вiдставивши її вбiк, пряму й нерухому, як палка, i скоса поглядав на неї. Iнколи вiн згинав її в лiктi i пiдносив до очей — дивився, котра година. А мене не помiчав i не говорив нi слова, наче мене й на свiтi не було.
I стало менi прикро й досадно, що я сам не начепив годинника. Годинник же, можна сказати, «мiй», я всi муки душевнi за ньою прийняв… А носить його Ява i ще й хизується, сатана…
Коли ми пройшли всю набережну i пiдiйшли до моста iменi Патона, я нарештi не втерпiв i сказав:
— Досить! Давай сюди! Знiмай! А то ще… зiпсуєш. А менi вiдповiдать.
Зiтхнувши, Ява неохоче зняв годинника i знову став на п'ять рокiв молодший i несолiдний, такий, як i був.
Я сховав годинника в кишеню i тiльки тодi заспокоївся. Потiм згадав:
— Я ж забув тобi сказати, на мосту менi якась тiтка три копiйки дала.
— О! — стрепенувся Ява — То чого ж ми пiшки йдемо! Було б трамваєм їхать. А то я вже ледве ноги тягну.
— Так то ж милостиня, балда! Хто ж на милостиню у трамваях їздить!.. Тiтка менi милостиню дала, розумiєш, — думала, що я старча!
— Гага! Iнтересно! — второпав нарештi Ява. — I що ж ти з ними робитимеш?
— От я ж i не знаю…
Справдi, становище було дурне. Взять собi! Нiзащо!.. Викинуть? Грошi тiльки пани, капiталiсти викидають. Думали ми з Явою, думали i нарештi вирiшили — вiддать справжньому старцевi, як тiльки стрiнемо…
— Аз годинником це навiть цiкаво вийшло! — з запалом сказав Ява, i в очах його з'явився хортячий блиск. — Просто здорово! Це ж все одно, як злодiя ловити! Мiж iншим дуже важливо те, що ми знаємо, де вiн живе. У тринадцятiй квартирi…
— Надзвичайно важливо! — пхекнув я. — Ти знаєш, скiльки у Києвi тринадцятих квартир? Щоб обiйти їх усi — нам життя буде мало…
— I все одно — це дуже цiкаво… — не здавався Ява — I схоже — як ловити злодiя… Тiльки тут навпаки… Навпаки, розумiєш… Злодiї ловлять потерпiлого, щоб оддати йому те, що вкрали. Кiно! Скажи!
— Буде зараз нам кiно, побачиш, що нам зараз тiтка скаже. Вона, мабуть, уже збожеволiла вiд хвилювання.
Тiтка нам нiчого не сказала. Вона мовчки лежала на канапi з компресом на головi. Нам сказав дядько… Вiн сказав:
— Якби ви, шмарогузи, були мої сини, я б зараз так вам по гепi надавав, що ви б у штани завтра не влiзли. А оскiльки я не маю права цього зробити, то я вам просто кажу — ще хоч раз щось таке — i я негайно купую вам квитки i того ж дня одправляю назад у Васюкiвку. Я через вас вдiвцем залишаться не хочу. Тiтка трохи не вмерла вiд хвилювання. Бачите, лежить ондо з мiгренєм.
Ми стояли, похнюпивши голови, i щось белькотали про те, як ми були в кiно, а потiм каталися на чортовому колесi, а потiм… були в гостях у однiєї знайомої дiвчинки (Валька Малиновська, чесне слово, от i адреса точна… можете перевiрити) i як нас там добре приймали i частували, i показували телевiзор, i не хотiли вiдпускать, i… ми бiльше не будемо!
Потiм ми випили чаю («ми ж у гостях отак-о наїлись») i голоднi лягли спать.
…Ми лежимо i не можемо поснути.
На мене находить приступ запiзнiлого каяття. Совiсть точить мою душу, як шашiль дерево.
— От як паршиво виходить! — з гiркотою шепочу я. — Хочемо стати героями, а тiльки те й робимо, що брешемо, обманюємо, обдурюємо… Тiльки за один день скiльки! Артиста обдурили, обiкрали, мiлiцiю з нiг збили, троячку протринькали, тiтцi брехали, дядьковi брехали, навiть… милостиню взяли. Невже для того, щоб стати героєм, треба стiльки брехати i стiльки нечесних вчинкiв робить? Якщо так, тодi весь той наш героїзм — нiчого не вартий! Якийсь брехунячий героїзм. А справжнi герої передусiм чеснi, благороднi люди. Кармелюк, Довбуш, граф Монте-Крiсто, капiтан Немо, Котигорошко, Покришкiн… Нiколи вони не брехали. А ми — брехуни й жулiки…
Ява зiтхає i погоджується зi мною:
— Авжеж. Щось ми розбрехалися i… взагалi… Давай бiльше не будем.
— Давай, звичайно, давай, — кажу я, — але треба щось придумати, що б стримувало нас. Давай поклянемось (може, навiть кров'ю), що бiльш не брехатимем. I домовимося: якщо не можеш або не хочеш сказати правду — мовчи, хоч би як питали, хоч би як домагалися, — мовчи i все.
— Гаразд, — пiдхоплює Ява. — Тiльки кров'ю ми вже клялися — то не помагає. Давай так: якщо все-таки збрехав, не вдержався, то тодi… тодi другий дає йому три шалабани прямо в лоб. Причому негайно i де б це не було: на вулицi, в школi, на уроцi або навiть у президiї на зборах. I не маєш права ухилятися чи там вiдбиватися нi в якому разi. Святий закон! За першу брехню три шалабани, за другу шiсть, за третю дванадцять i так далi. Це навiть цiкаво буде. Волю буде виховувати, що для героїзму теж дуже треба.
Ява обов'язково мусив придумати щось оригiнальне. I зараз я пiдозрював, що не так йому цими шалабанами вiд брехнi вилiкуватися хотiлось, як — щоб було цiкаво. Та я не став сперечатися — аби результат був хороший.
На цьому ми й домовились.
I, вiдчуваючи себе вже майже на сто процентiв чесними, ми спокiйно поснули.
Роздiл V
Шукаємо царя — незнайомця з тринадцятої квартири. Зустрiч у театрi. Велич i падiння Яви Реня
Ранок почався з несподiванки. Коли я прокинувся, Ява уже був одягнений (вiн встав ранiше за мене). Одягаюся я, бачу — вiн менi пiдморгує i киває головою: ходiм, мовляв, є якийсь секрет. Пiшов я за ним у санвузол.
Прижмурився Ява на мене пiдозрiло i каже тихо:
— Що ж ти приховав, що твiй дядько у контррозвiдцi робе? — i палець на руцi для шалабана скручує. Я вилупився на нього:
— У якiй контррозвiдцi?
— У тiй, — каже, — що шпигунiв ловлять.
— Тю! — кажу. — Ти вже зовсiм звихнувся на тих шпигунах.
— Нiчого не звихнувся, — каже вiн. — Думаєш, я дурний? Зброю видають тiльки мiлiцiонерам (раз!), прикордонникам (два!) i контррозвiдникам (три!). Це я точно знаю. А раз твiй дядько не мiлiцiонер i не прикордонник — значiть, вiн контррозвiдник.
— Яку зброю? — нiчого не розумiв я.
— Пi-ста-лєт! — вiдрубав Ява.
— Де ти його бачив?
— У шухлядi письмового стола — вона висунута трохи.
— Да? Ану ходiм! — i тепер уже я палець на руцi для шалабана скручую — гляди ж, як збрехав!
Вийшли ми з санвузла, пройшлися (нiби просто так) по кiмнатах. А тодi до письмового стола, i я оком у висунуту шухляду тiльки — стрель! Є! Не збрехав Ява! Пiстолет! Справжнiй! Тьмяно блищить воронована сталь!
Аж серце закалатало у мене в грудях! Зиркнув я на дядька, що стояв на балконi i вимахував гантелями — зарядку робив. А тодi…
— О! Дядю Гришо, а що це у вас? — здивовано i невинно-невинно спитав я.
— Де? — дядько зайшов у кiмнату i пiдiйшов до мене.
— Та оце, — киваю, — в шухлядi.
— А-а… Пiстолет.
— Та бачу, що не лопата… А нащо?
— Як нащо? Стартовий пiстолет. Спортивний. Не бачив хiба нiколи?
Тюгу! От тобi й контррозвiдка! Дядько ж мiй, крiм того, що майстер на заводi «Бiльшовик», ще й майстер спорту (легкою атлетикою колись захоплювався, а тепер суддя республiканської категорiї). I як я одразу не здогадався, що то за пiстолет! А втiм, я таки, чесно кажучи, стартових пiстолетiв нiколи близько не бачив i в руках не тримав. I Ява, звичайно, теж. Бачу, почервонiв Ява: соромно йому, що вiн так сплохував. I, щоб приховати своє збентеження, пита:
— А як же вiн стрiляє?
— Дуже просто, — дядько вийняв пiстолет з шухляди. — Дається команда… «На старт!» — потiм: «Увага!» — а тодi, — дядько пiдняв пiстолет над головою…
Б-бах!..
Ого! Аж у вухах задзвенiло! I в ту ж мить:
— Ой!.. Трах-тарарах!.. — Щось гепнулось i заторохтiло в кухнi. Ми кинулися туди. Посеред кухнi сидiла на пiдлозi тiтка, а бiля неї лежала розбита макiтра, в якiй вона терла мак на пирiг. Не сподiваючись пострiлу, тiтка з переляку гепнулась на пiдлогу.
Вигляд у неї був такий кумедний, що ми засмiялися.
— Гри-ишо! — докiрливо схиливши голову набiк, жалiбно сказала тiтка. — Ну як дитина! Хiба так можна? Я трохи не вмерла.
— Хто ж тобi винен, що ти полохлива, як той заєць пiд голим кущем, — смiючись сказав дядько.
— А воно таки так бахка, що будь-кого перепудити може, — сказав я (жалко менi стало тiтку).
— З ним i шпигунiв ловить можна, — сказав Ява. — Б'є, як бойовий!..
— Дядю Гришо, а можна стрельнути? — насмiлився я.
— А чого… тiльки… — Дядько показав очима на тiтку, яка вже пiднялася й збирала черепки.
— А ми у спальнi, — вихопився Ява.
— Ну давайте…
Але навiть у спальнi, перед тим як стрельнути, я голосно вигукнув:
— Тьотю, на старт! Увага!
I лише тодi натиснув обома руками на рукоятку (така туга, що однiєю годi й думати!). Ох же ж i стрельнуло! По-моєму, ще дужче, нiж у дядька.
По два рази стрельнули ми з Явою — бiльше дядько не дозволив («Ще сусiди позбiгаються!»).
Вся ця iсторiя з пiстолетом розважила мене трошки. Та коли я згадав про годинник, серце моє защемiло i заскиглило, як цуценя у темнiй коморi. Що-то воно буде? Чи знайдемо ми артиста? Як вiн зустрiне нас?
За завтраком я сидел молчаливый и хмурый. Ява поглядывал на меня и всё подмаргивал — пытался поддержать.
Вяло пережёвывая яичницу с салом, я думал. Думал о том, что нужно как-то, никого не обманывая (ни в коем случае!), выскользнуть из дому, чтобы идти искать артиста.
А зачем врать? Поход в Театр юного зрителя у нас и так намечен. Только мы пойдём не через несколько дней, как собирались, а сегодня. И по дороге к Юному зрителю в другие театры заглянем и поищем нашего артиста. Спектакль начнётся в двенадцать, а сейчас ещё десяти нет, мы успеем.
Дядя не стал возражать, когда я сказал про театр, только о чём-то подумал и сказал:
— А может, и мне с вами? Как вы думаете? Мы думали, что это совсем не нужно, что это испортит нам всё дело. И я поспешил сказать:
— Да разве вам интересно? Там же всё детское! Если бы я был взрослым…
Угадал дядя мои мысли или нет, я не знаю, но он почему-то улыбнулся:
— И то правда. Ступайте одни. Я пошутил. Но если снова где-нибудь потеряетесь, завтра же домой!
Дядя дал нам денег, мы надели новенькие, хрустящие рубашки, отглаженные штаны, блестящие, ещё ни разу не надёванные ботинки и пошли.
Не знаю, как вы, но я, когда на мне всё новое, чувствую себя, будто голый. Кажется, что все на тебя смотрят, и стыдно как-то, неловко, и хочется спрятаться от глаз людских. Кончается всегда тем, что я или потрусь рукавом о стенку, чтоб он не был таким новым, или пятно на штаны посажу, или ботинок носком в землю ткну, чтоб не так блестел. Тогда мне легче. Вот и сейчас, выйдя на лестницу, я сразу проехался локтем по перилам и сделал на рубашке грязную полосу. И только после этого мы вышли на улицу. Да всё равно в новом было неудобно и неловко: ноги в ботинках, как в колодках, воротничок шею трёт, что твой хомут, — чтобы повернуть голову, нужно всем телом поворачиваться. И почему это в театр нельзя ходить в обычной одежде?
Туда ведь идут пьесы смотреть, а не для того, чтоб на тебя смотрели! Если б я стал большим начальником, то издал бы даже постановление, чтобы в новом в театр не пускали. Но не волнуйтесь, я начальником никогда не буду. Я буду лётчиком…
Мы сели в троллейбус и поехали в Театр музкомедии на Красноармейскую улицу. Начали мы с него, так как мне почему-то казалось, що той симпатичний кругловидий артист працює саме в цьому веселому театрi (а то де ж iще можна грати царя!).
Зайшли ми у вестибюль. Порожньо. Тихо. Нiкого нема. Праворуч каса. Прямо — на всю стiну величезнi дверi. Пiднялися ми схiдцями до тих дверей. Торкнулися —вiдчини ються. Зазирнули — i там нiкого.
— Може, — кажу я, — ще рано, ще не поприходили.
— Добре рано! Десята година! — каже Ява. — Артисти, як i всi люди, повиннi зранку на роботу з'являтися. Аякже! Це ж служба.
— То чого ж нема нiкого?
— А ти що, хочеш, щоб вони тобi тут бiля дверей товклися? Вони на сценi, мабуть. Репетирують. Пiшли!
Та тiльки ми посунули вiд дверей, аж тут нам назустрiч — де й взялася — молодиця у синьому, схожому на мiлiцейський, кителi.
— Вам що, хлопчики?
Стали ми, розгубилися. Як же його спитати? А молодиця знов:
— Що таке, хлопчики?
I тодi Ява взяв та й ляпнув:
— Нам царя треба.
— Якого царя? — здивовано звела брови молодиця.
— Такого круглого, з лисиною. — Це вже я докинув. Молодиця засмiялася:
— Трохи ви, хлопчики, запiзнилися. Царiв п'ятдесят лiт, як нема. Було б ранiше.
Ява похоробрiшав:
— От якi ви, тьотю! Хiба нам справжнього! Нам справжнi царi нi до чого. Нам артиста треба, що царя грає. Хiба не зрозумiло?
— Вiн у тринадцятiй квартирi живе, — ляпнув я.
— Тепер зрозумiло, — сказала молодиця, — але нема в нас такого, щоб царя грав. Бо в нашому репертуарi про царiв зараз жодного спектаклю нема. А чому ви саме в нас шукаєте того артиста? Вiн сказав вам, що в нашому театрi працює? Як його прiзвище?
Ми з Явою перезирнулися.
— Прiзвища ми не знаємо, — сказав я, — але знаємо, що вiн грає царя.
— А де ж вiн того царя грає? В якому театрi?
— Не знаємо ми.
— От тобi раз. Приснився вам, чи що, той артист. А звiдки ж ви дiзналися, що вiн грає царя?
— Вiн сам сказав.
— То ви з ним знайомi?
— Та трохи… — непевно сказав я i поглянув на Яву: чого це вiн мовчить. То в усiх розмовах завжди перед веде, а зараз замовк, наче води в рот набрав.
— То як же це ви знайомi, що й прiзвища не знаєте i в якому театрi працює не знаєте? — допитувалася молодиця.
— Та отак… не встигли розпитать.
— А нащо ви його зараз шукаєте?
— Та треба… В однiй справi… поговорити…
— У творчiй? — усмiхнулася молодиця.
— Еге… — ледве встиг я це сказати, як — бац! — з очей у мене посипалися iскри. Бац! Бац!.. Аж у потилицi защемiло. I нiби не по головi, а по кавуну щиглi — такий звук дзвiнкий.
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 34 35 36 37 38 39 40 41 42 43 44 45 46 47 48 49 50
— Тьху! Хто такий! Не знаю тебе! Вхадi атсюдова! Пшов! Тьху!
А варт лише товаришевi Валiгурi пiти й надягти мiлiцейського кiтеля, а головне, кашкета, як Бурмило враз стає смирним, як вiвця, каже: «Звиняйте, гражданiн начальник», — i йде додому спати.
Нi, голий мiлiцiонер — це не мiлiцiонер…
— Знаєш що, —сказав Ява. —Так ми артиста не знайдем.
— То що — в мiлiцiю? — перебив я його, вiдчуваючи холодок пiд серцем.
— Ага! — пхикнув Ява. — Нас там якраз чекають. Iди! Будь ласка! I передавай привiт пiдбитому мiлiцiонеру.
— А що ж? — спитав я, мало не плачучи.
— Ми як сюди прийшли? Через мiст. А назад люди як iдуть? Теж через мiст. Iншої дороги нема. Так-от, сядем бiля мосту i ждатимемо. Або ми його побачимо, або вiн нас. А з пляжу вiн ще не пiшов. Точно! Куди вiн без годинника пiде?
Ну що ж! Погодився я. Може, й правду каже Ява. Доцiльнiше, мабуть, бiля мосту сидiти, нiж, висолопивши язика, бiгати по пляжу. Пiшли ми на мiст. Посiдали бiля поруччя: Ява з правого боку, я — з лiвого. Сидимо. Вже сонце на вечiрнiй пруг завернуло. Потяглися люди з пляжу додому. Щiльною стiною, майже впритул один до одного йдуть та йдуть… Аж очi болять дивитися. I голова наморочиться. Хiба помiтиш когось у такiй юрбi. Єдина надiя, що нас помiтять.
I такий у мене був нещасний вигляд, що якась жiнка раптом схилилася до мене, проказала: «Бiдна дитина», — i несподiвано ткнула менi у руку три копiйки. Мене всього аж пересмикнуло — вона вирiшила, що я старцюю. Отямився я — жiнки вже й слiд прохолов. Так i лишився я з трьома копiйками… До чого я дiйшов, лишенько!.. Добре, що хоч Ява не бачив, — через людей нам одне одного не видно. Пiдвiвся я негайно i, стоячи вже, дивився, а руки за спиною ховав, щоб, не дай боже, знову не пожертвували.
Темнiти почало. Людей все меншає й меншає. А артиста нема.
Кавчить у мене в животi вiд голоду. Ми ж, крiм морозива, не їли нiчого. Пiдiйшов до мене Ява:
— Слухай! Ми з тобою два йолопи! Чого ми тут стоїмо? Вiн артист? То пiдем завтра по театрах i знайдемо його. Тим паче, ми знаємо, що вiн царя грає.
Тю! I як я сам до цього не додумався! Наче сонце в моїй душi зiйшло! От Ява! От же молодець! Варить у нього казан все-таки! Метикований хлопець! Авжеж пiдемо завтра по театрах (в Києвi якихось п'ять-шiсть театрiв) i знайдемо нашого артиста, i вiддамо йому годинник, i розкажемо все, як було (про утопленика i про все iнше).
Як добре живеться на свiтi, коли знайдено вихiд iз безвихiдного становища!
— А давай-но хоч роздивимось гарненько, що за годинник, — сказав Ява.
Стали ми пiд лiхтарем (уже й лiхтарi засвiтили), давай роздивлятись.
Ловкенькии годинничок! Сам круглий, плаский, мов п'ятак, а циферблат чорний, i на ньому замiсть цифр — рисочки золотi. I стрiлки теж золотi. I тих стрiлок не двi, а цiлих три. Третя довга i тонка, як волосина, по всьому циферблату швидко бiгає — секунди одмiряє. Гарний годинник. Ми такого ще й не бачили.
— Ану, — каже Ява, — намiряй.
— Не хочу.
— Чого там. Раз ти все одно вродi вкрав, то хоч намiряй, хоч поноси трохи. Завтра вже не доведеться.
— Не хочу я чужий годинник носити.
— Iч, який гордий — без хлiба над водою… Ну раз ти такий гордий, то давай я поношу.
I вiн узяв у мене годинник, i начепив на руку, й одразу став нiби на п'ять рокiв старший. Навiть обличчя в нього посолiднiшало — строге й серйозне стало. Вiн iшов i гордо нiс руку з годинником, вiдставивши її вбiк, пряму й нерухому, як палка, i скоса поглядав на неї. Iнколи вiн згинав її в лiктi i пiдносив до очей — дивився, котра година. А мене не помiчав i не говорив нi слова, наче мене й на свiтi не було.
I стало менi прикро й досадно, що я сам не начепив годинника. Годинник же, можна сказати, «мiй», я всi муки душевнi за ньою прийняв… А носить його Ява i ще й хизується, сатана…
Коли ми пройшли всю набережну i пiдiйшли до моста iменi Патона, я нарештi не втерпiв i сказав:
— Досить! Давай сюди! Знiмай! А то ще… зiпсуєш. А менi вiдповiдать.
Зiтхнувши, Ява неохоче зняв годинника i знову став на п'ять рокiв молодший i несолiдний, такий, як i був.
Я сховав годинника в кишеню i тiльки тодi заспокоївся. Потiм згадав:
— Я ж забув тобi сказати, на мосту менi якась тiтка три копiйки дала.
— О! — стрепенувся Ява — То чого ж ми пiшки йдемо! Було б трамваєм їхать. А то я вже ледве ноги тягну.
— Так то ж милостиня, балда! Хто ж на милостиню у трамваях їздить!.. Тiтка менi милостиню дала, розумiєш, — думала, що я старча!
— Гага! Iнтересно! — второпав нарештi Ява. — I що ж ти з ними робитимеш?
— От я ж i не знаю…
Справдi, становище було дурне. Взять собi! Нiзащо!.. Викинуть? Грошi тiльки пани, капiталiсти викидають. Думали ми з Явою, думали i нарештi вирiшили — вiддать справжньому старцевi, як тiльки стрiнемо…
— Аз годинником це навiть цiкаво вийшло! — з запалом сказав Ява, i в очах його з'явився хортячий блиск. — Просто здорово! Це ж все одно, як злодiя ловити! Мiж iншим дуже важливо те, що ми знаємо, де вiн живе. У тринадцятiй квартирi…
— Надзвичайно важливо! — пхекнув я. — Ти знаєш, скiльки у Києвi тринадцятих квартир? Щоб обiйти їх усi — нам життя буде мало…
— I все одно — це дуже цiкаво… — не здавався Ява — I схоже — як ловити злодiя… Тiльки тут навпаки… Навпаки, розумiєш… Злодiї ловлять потерпiлого, щоб оддати йому те, що вкрали. Кiно! Скажи!
— Буде зараз нам кiно, побачиш, що нам зараз тiтка скаже. Вона, мабуть, уже збожеволiла вiд хвилювання.
Тiтка нам нiчого не сказала. Вона мовчки лежала на канапi з компресом на головi. Нам сказав дядько… Вiн сказав:
— Якби ви, шмарогузи, були мої сини, я б зараз так вам по гепi надавав, що ви б у штани завтра не влiзли. А оскiльки я не маю права цього зробити, то я вам просто кажу — ще хоч раз щось таке — i я негайно купую вам квитки i того ж дня одправляю назад у Васюкiвку. Я через вас вдiвцем залишаться не хочу. Тiтка трохи не вмерла вiд хвилювання. Бачите, лежить ондо з мiгренєм.
Ми стояли, похнюпивши голови, i щось белькотали про те, як ми були в кiно, а потiм каталися на чортовому колесi, а потiм… були в гостях у однiєї знайомої дiвчинки (Валька Малиновська, чесне слово, от i адреса точна… можете перевiрити) i як нас там добре приймали i частували, i показували телевiзор, i не хотiли вiдпускать, i… ми бiльше не будемо!
Потiм ми випили чаю («ми ж у гостях отак-о наїлись») i голоднi лягли спать.
…Ми лежимо i не можемо поснути.
На мене находить приступ запiзнiлого каяття. Совiсть точить мою душу, як шашiль дерево.
— От як паршиво виходить! — з гiркотою шепочу я. — Хочемо стати героями, а тiльки те й робимо, що брешемо, обманюємо, обдурюємо… Тiльки за один день скiльки! Артиста обдурили, обiкрали, мiлiцiю з нiг збили, троячку протринькали, тiтцi брехали, дядьковi брехали, навiть… милостиню взяли. Невже для того, щоб стати героєм, треба стiльки брехати i стiльки нечесних вчинкiв робить? Якщо так, тодi весь той наш героїзм — нiчого не вартий! Якийсь брехунячий героїзм. А справжнi герої передусiм чеснi, благороднi люди. Кармелюк, Довбуш, граф Монте-Крiсто, капiтан Немо, Котигорошко, Покришкiн… Нiколи вони не брехали. А ми — брехуни й жулiки…
Ява зiтхає i погоджується зi мною:
— Авжеж. Щось ми розбрехалися i… взагалi… Давай бiльше не будем.
— Давай, звичайно, давай, — кажу я, — але треба щось придумати, що б стримувало нас. Давай поклянемось (може, навiть кров'ю), що бiльш не брехатимем. I домовимося: якщо не можеш або не хочеш сказати правду — мовчи, хоч би як питали, хоч би як домагалися, — мовчи i все.
— Гаразд, — пiдхоплює Ява. — Тiльки кров'ю ми вже клялися — то не помагає. Давай так: якщо все-таки збрехав, не вдержався, то тодi… тодi другий дає йому три шалабани прямо в лоб. Причому негайно i де б це не було: на вулицi, в школi, на уроцi або навiть у президiї на зборах. I не маєш права ухилятися чи там вiдбиватися нi в якому разi. Святий закон! За першу брехню три шалабани, за другу шiсть, за третю дванадцять i так далi. Це навiть цiкаво буде. Волю буде виховувати, що для героїзму теж дуже треба.
Ява обов'язково мусив придумати щось оригiнальне. I зараз я пiдозрював, що не так йому цими шалабанами вiд брехнi вилiкуватися хотiлось, як — щоб було цiкаво. Та я не став сперечатися — аби результат був хороший.
На цьому ми й домовились.
I, вiдчуваючи себе вже майже на сто процентiв чесними, ми спокiйно поснули.
Роздiл V
Шукаємо царя — незнайомця з тринадцятої квартири. Зустрiч у театрi. Велич i падiння Яви Реня
Ранок почався з несподiванки. Коли я прокинувся, Ява уже був одягнений (вiн встав ранiше за мене). Одягаюся я, бачу — вiн менi пiдморгує i киває головою: ходiм, мовляв, є якийсь секрет. Пiшов я за ним у санвузол.
Прижмурився Ява на мене пiдозрiло i каже тихо:
— Що ж ти приховав, що твiй дядько у контррозвiдцi робе? — i палець на руцi для шалабана скручує. Я вилупився на нього:
— У якiй контррозвiдцi?
— У тiй, — каже, — що шпигунiв ловлять.
— Тю! — кажу. — Ти вже зовсiм звихнувся на тих шпигунах.
— Нiчого не звихнувся, — каже вiн. — Думаєш, я дурний? Зброю видають тiльки мiлiцiонерам (раз!), прикордонникам (два!) i контррозвiдникам (три!). Це я точно знаю. А раз твiй дядько не мiлiцiонер i не прикордонник — значiть, вiн контррозвiдник.
— Яку зброю? — нiчого не розумiв я.
— Пi-ста-лєт! — вiдрубав Ява.
— Де ти його бачив?
— У шухлядi письмового стола — вона висунута трохи.
— Да? Ану ходiм! — i тепер уже я палець на руцi для шалабана скручую — гляди ж, як збрехав!
Вийшли ми з санвузла, пройшлися (нiби просто так) по кiмнатах. А тодi до письмового стола, i я оком у висунуту шухляду тiльки — стрель! Є! Не збрехав Ява! Пiстолет! Справжнiй! Тьмяно блищить воронована сталь!
Аж серце закалатало у мене в грудях! Зиркнув я на дядька, що стояв на балконi i вимахував гантелями — зарядку робив. А тодi…
— О! Дядю Гришо, а що це у вас? — здивовано i невинно-невинно спитав я.
— Де? — дядько зайшов у кiмнату i пiдiйшов до мене.
— Та оце, — киваю, — в шухлядi.
— А-а… Пiстолет.
— Та бачу, що не лопата… А нащо?
— Як нащо? Стартовий пiстолет. Спортивний. Не бачив хiба нiколи?
Тюгу! От тобi й контррозвiдка! Дядько ж мiй, крiм того, що майстер на заводi «Бiльшовик», ще й майстер спорту (легкою атлетикою колись захоплювався, а тепер суддя республiканської категорiї). I як я одразу не здогадався, що то за пiстолет! А втiм, я таки, чесно кажучи, стартових пiстолетiв нiколи близько не бачив i в руках не тримав. I Ява, звичайно, теж. Бачу, почервонiв Ява: соромно йому, що вiн так сплохував. I, щоб приховати своє збентеження, пита:
— А як же вiн стрiляє?
— Дуже просто, — дядько вийняв пiстолет з шухляди. — Дається команда… «На старт!» — потiм: «Увага!» — а тодi, — дядько пiдняв пiстолет над головою…
Б-бах!..
Ого! Аж у вухах задзвенiло! I в ту ж мить:
— Ой!.. Трах-тарарах!.. — Щось гепнулось i заторохтiло в кухнi. Ми кинулися туди. Посеред кухнi сидiла на пiдлозi тiтка, а бiля неї лежала розбита макiтра, в якiй вона терла мак на пирiг. Не сподiваючись пострiлу, тiтка з переляку гепнулась на пiдлогу.
Вигляд у неї був такий кумедний, що ми засмiялися.
— Гри-ишо! — докiрливо схиливши голову набiк, жалiбно сказала тiтка. — Ну як дитина! Хiба так можна? Я трохи не вмерла.
— Хто ж тобi винен, що ти полохлива, як той заєць пiд голим кущем, — смiючись сказав дядько.
— А воно таки так бахка, що будь-кого перепудити може, — сказав я (жалко менi стало тiтку).
— З ним i шпигунiв ловить можна, — сказав Ява. — Б'є, як бойовий!..
— Дядю Гришо, а можна стрельнути? — насмiлився я.
— А чого… тiльки… — Дядько показав очима на тiтку, яка вже пiднялася й збирала черепки.
— А ми у спальнi, — вихопився Ява.
— Ну давайте…
Але навiть у спальнi, перед тим як стрельнути, я голосно вигукнув:
— Тьотю, на старт! Увага!
I лише тодi натиснув обома руками на рукоятку (така туга, що однiєю годi й думати!). Ох же ж i стрельнуло! По-моєму, ще дужче, нiж у дядька.
По два рази стрельнули ми з Явою — бiльше дядько не дозволив («Ще сусiди позбiгаються!»).
Вся ця iсторiя з пiстолетом розважила мене трошки. Та коли я згадав про годинник, серце моє защемiло i заскиглило, як цуценя у темнiй коморi. Що-то воно буде? Чи знайдемо ми артиста? Як вiн зустрiне нас?
За завтраком я сидел молчаливый и хмурый. Ява поглядывал на меня и всё подмаргивал — пытался поддержать.
Вяло пережёвывая яичницу с салом, я думал. Думал о том, что нужно как-то, никого не обманывая (ни в коем случае!), выскользнуть из дому, чтобы идти искать артиста.
А зачем врать? Поход в Театр юного зрителя у нас и так намечен. Только мы пойдём не через несколько дней, как собирались, а сегодня. И по дороге к Юному зрителю в другие театры заглянем и поищем нашего артиста. Спектакль начнётся в двенадцать, а сейчас ещё десяти нет, мы успеем.
Дядя не стал возражать, когда я сказал про театр, только о чём-то подумал и сказал:
— А может, и мне с вами? Как вы думаете? Мы думали, что это совсем не нужно, что это испортит нам всё дело. И я поспешил сказать:
— Да разве вам интересно? Там же всё детское! Если бы я был взрослым…
Угадал дядя мои мысли или нет, я не знаю, но он почему-то улыбнулся:
— И то правда. Ступайте одни. Я пошутил. Но если снова где-нибудь потеряетесь, завтра же домой!
Дядя дал нам денег, мы надели новенькие, хрустящие рубашки, отглаженные штаны, блестящие, ещё ни разу не надёванные ботинки и пошли.
Не знаю, как вы, но я, когда на мне всё новое, чувствую себя, будто голый. Кажется, что все на тебя смотрят, и стыдно как-то, неловко, и хочется спрятаться от глаз людских. Кончается всегда тем, что я или потрусь рукавом о стенку, чтоб он не был таким новым, или пятно на штаны посажу, или ботинок носком в землю ткну, чтоб не так блестел. Тогда мне легче. Вот и сейчас, выйдя на лестницу, я сразу проехался локтем по перилам и сделал на рубашке грязную полосу. И только после этого мы вышли на улицу. Да всё равно в новом было неудобно и неловко: ноги в ботинках, как в колодках, воротничок шею трёт, что твой хомут, — чтобы повернуть голову, нужно всем телом поворачиваться. И почему это в театр нельзя ходить в обычной одежде?
Туда ведь идут пьесы смотреть, а не для того, чтоб на тебя смотрели! Если б я стал большим начальником, то издал бы даже постановление, чтобы в новом в театр не пускали. Но не волнуйтесь, я начальником никогда не буду. Я буду лётчиком…
Мы сели в троллейбус и поехали в Театр музкомедии на Красноармейскую улицу. Начали мы с него, так как мне почему-то казалось, що той симпатичний кругловидий артист працює саме в цьому веселому театрi (а то де ж iще можна грати царя!).
Зайшли ми у вестибюль. Порожньо. Тихо. Нiкого нема. Праворуч каса. Прямо — на всю стiну величезнi дверi. Пiднялися ми схiдцями до тих дверей. Торкнулися —вiдчини ються. Зазирнули — i там нiкого.
— Може, — кажу я, — ще рано, ще не поприходили.
— Добре рано! Десята година! — каже Ява. — Артисти, як i всi люди, повиннi зранку на роботу з'являтися. Аякже! Це ж служба.
— То чого ж нема нiкого?
— А ти що, хочеш, щоб вони тобi тут бiля дверей товклися? Вони на сценi, мабуть. Репетирують. Пiшли!
Та тiльки ми посунули вiд дверей, аж тут нам назустрiч — де й взялася — молодиця у синьому, схожому на мiлiцейський, кителi.
— Вам що, хлопчики?
Стали ми, розгубилися. Як же його спитати? А молодиця знов:
— Що таке, хлопчики?
I тодi Ява взяв та й ляпнув:
— Нам царя треба.
— Якого царя? — здивовано звела брови молодиця.
— Такого круглого, з лисиною. — Це вже я докинув. Молодиця засмiялася:
— Трохи ви, хлопчики, запiзнилися. Царiв п'ятдесят лiт, як нема. Було б ранiше.
Ява похоробрiшав:
— От якi ви, тьотю! Хiба нам справжнього! Нам справжнi царi нi до чого. Нам артиста треба, що царя грає. Хiба не зрозумiло?
— Вiн у тринадцятiй квартирi живе, — ляпнув я.
— Тепер зрозумiло, — сказала молодиця, — але нема в нас такого, щоб царя грав. Бо в нашому репертуарi про царiв зараз жодного спектаклю нема. А чому ви саме в нас шукаєте того артиста? Вiн сказав вам, що в нашому театрi працює? Як його прiзвище?
Ми з Явою перезирнулися.
— Прiзвища ми не знаємо, — сказав я, — але знаємо, що вiн грає царя.
— А де ж вiн того царя грає? В якому театрi?
— Не знаємо ми.
— От тобi раз. Приснився вам, чи що, той артист. А звiдки ж ви дiзналися, що вiн грає царя?
— Вiн сам сказав.
— То ви з ним знайомi?
— Та трохи… — непевно сказав я i поглянув на Яву: чого це вiн мовчить. То в усiх розмовах завжди перед веде, а зараз замовк, наче води в рот набрав.
— То як же це ви знайомi, що й прiзвища не знаєте i в якому театрi працює не знаєте? — допитувалася молодиця.
— Та отак… не встигли розпитать.
— А нащо ви його зараз шукаєте?
— Та треба… В однiй справi… поговорити…
— У творчiй? — усмiхнулася молодиця.
— Еге… — ледве встиг я це сказати, як — бац! — з очей у мене посипалися iскри. Бац! Бац!.. Аж у потилицi защемiло. I нiби не по головi, а по кавуну щиглi — такий звук дзвiнкий.
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 34 35 36 37 38 39 40 41 42 43 44 45 46 47 48 49 50