I тут, у темному пiдворiттi, Будка спинився.
— Значить, так, — сказав вiн тихим конспiративним голосом, озираючись на всi боки. — У нас була розмова з тим чуваком. Ми ледве його умовили. Скажiть, хлопцi!
— Гур-гур-гур… — безладно, але ствердно прогули хлопцi.
— Вiн погодився оддать годинник, — вiв далi Будка. — Але… тiльки вночi. Причому сьогоднi. Завтра буде пiзно. Бо вранцi вiн чухне з Києва — його шукає мiлiцiя.
— Ну? — у мене стислося серце.
— Желєзно! Годинник у нього в схованцi… у печерi… бiля лаври. Вдень туди не можна — ганяють… Отже, домовилися зустрiтись опiвночi бiля церкви Рiздва Богородицi або, точнiше, бiля могили Кайсарова. Знаєте?
Ми з Явою перезирнулися. Дурять чи нi? Невже дурять? Але який їм сенс? А хоч би просто так… То що ж робити? А що ж ти зробиш?
— Боїтесь? — презирливо прижмурився Будка. — Ну, якщо боїтесь, як хочете. Годинник ваш, а не наш… Самi ми, звичайно, не пiдемо, нащо нам треба…
— Гаразд, — сказав я. — Ми прийдемо.
Якби це був справдi мiй годинник, я б ще подумав, iти чи нi. Але ж ви знаєте, що то був за годинник!
— До зустрiчi, — весело сказав Будка. — Глядiть не проспiть?
Роздiл XII
Козацькому роду нема переводу. Кошовий Карафолька. Лист запорожцiв. Нiч на кладовищi (спогад)
Вечiр Одинадцята година Ми лежимо на широченнiй, як Хрещатик, тахтi бiля вiдчинених дверей балкона.
Лежимо тихо, не ворушачись, — удаєм, що спимо. Ми чекаєм, поки поснуїь дядько з тiткою, щоб можна було нишком вийти.
Немає, мабуть, нестерпнiшого чекання, нiж отаке, коли лежиш без сну, нерухомо i ждеш. Та ще ждеш, не знаючи, що тебе жде. Коли тобi треба опiвночi йти кудись у страшну безвiсть до могил…
У голову насчирливо лiзуть рiзнi темнi думки i спогади.
Спогади! Я, звичайно, не Вольф Мессiнг, я не вмiю читати чужих думок на вiдстанi, але навiть не дивлячись на Яву, який лежить поряд зi мною, я ладен заприсягтися, що вiн згадує зараз те саме, що й я… Певен на всi сто процентiв! Вiн просто не може зараз згадувати щось iнше. То було теж уночi, i теж могили. I так само шерхло у горлi, i стискалося серце, i терпли ноги.
…Це було торiк, восени, у вереснi, якраз пiсля «робiнзонської» iсторiї. Несподiвано до нас у село приїхали археологи. Цiла експедицiя, кiлька чоловiк. Тобто, може, й не зовсiм несподiвано, бо двох з цiєї експедицiї ми добре знали. То були київськi мисливцi, якi щороку приїздили до нас на полювання та риболовлю i яким ми з Явою ото ловили коникiв. Ми завжди ставилися до них трохи зверхньо й насмiшкувато, як майже до всiх городян, що такими непристосованими вiдчувають себе в селi. Ми посмiювались, коли вони над силу пiдводилися вдосвiта на полювання, коли вони перекидалися в плавнях у наших човнах, коли вони невмiло. кривавлячи руки, чистили рибу. I ми не могли собi уявити, що вони такi розумнi дядьки i так багато i такого цiкавого знають.
I от же ж як буває: їздили вони до нас на полювання i не думали нi про якi розкопки, нi про яку свою археологiю, просто собi вiдпочивали, а тодi якось пiсля вечiрнього перельоту, сидячи при вогнищi за кулешею, розговорилися з нашими мисливцями — дiдом Варавою та дiдом Салимонiом — про наше село Васюкiвку, про його iсторiю. I вмить забули i про кулешу, i про полювання, i про все па свiтi…
Другого ж дня поїхали в Київ (хоч обидва були у вiдпустцi i збиралися полювати цiлий мiсяць). А невдовзi приїхала археологiчна експедицiя.
Виявилося, що край наш дуже iсторичний i село наше теж страшенно iсторичне i дуже стародавнє. Те, що воно стародавнє, ми знали, але те, що iсторичне, якось навiть не задумувалися. Аж виявляється, мало того, що Васюкiвка наша лежала просто тобi на знаменитому «путi з варяг у греки», за який ми одержували у школi двiйки, то вона ще була й на самiсiнькому перехрестi походiв славних запорожцiв.
I пiд старезним дубом, що ото на околицi Васюкiвки, зупинялися перепочити в холодочку хто тiльки хочеш: i Володимир Мономах, i цариця Ольга, i Богдан Хмельницький.
Роззявивши рота, слухали ми розповiдi археологiв про Запорiзьку Сiч, — про легендарного ватажка козацького Iвана Сiрка, якого п'ятнадцять разiв обирали кошовим отаманом, чого не заслужив жоден кошовий в iсторiї Запорiжжя, i якого «вороги боялися бiльше вогню, бiльше бурi, бiльше пошестi свiтової»; про останнього кошового Запорiзької Сiчi Петра Калнишевського, якого цариця Катерина II заслала до Соловецького монастиря, де вiн просидiв у сирiй темнiй холоднiй ямi аж двадцять п'ять рокiв, але не скорився, не зрiкся козаччини i, незважаючи на нелюдськi муки, прожив на свiтi сто дванадцять рокiв — такий був богатир.
Ми ловили кожне слово…
Оце да! От якi були нашi пращури!
Того ж дня експедицiя почала розкопувати козацьку могилу, що була в степу за два кiлометри вiд села. I, звичайно ж, ми, хлопцi, до смерку пропадали там, на розкопках. I коли археологи вiдкопали козацьку зброю (шаблi, пiстолi), та ще й гранчасту пляшку з-пiд оковитої (хоч i порожню), та ще й дерев'яну люльку, на якiй перлами було викладено слова: «Козацька люлька — добра думка.» — ми трохи не попадали в яму. То було незабуiнє видовище! Археологи спершу обережно копали, потiм розгрiбали землю руками, а тодi, намацавши щось, зовсiм уже тендiтно розчищали спецiальними щiточками… Ми дивилися мов зачарованi. З землi з'являлися рiзнi речi, що пролежали в нiй понад триста рокiв.
Археологи сказали, що в могилi поховано якогось славного запорожця з вiйська Iвана Сiрка. Бо саме туг отаборювагся Сiрко, як повертався з Криму, розбивши кримського хана бiля Сиваша. I, видно, помер туї од ран отой запорожець i тут його й поховали. А за звичаєм запорозьким у могилу козаковi клали зброю його, речi, люльку i обов'язково пляшку горiлки — щоб i на тому свiтi, мовляв, було йому весело.
Ми довго роздивлялися цi речi, а надто пiстолi та шаблю, пiхви якої були оздобленi срiблом, а рукiв'я — з слонової кiстки.
Ява зiтхнув i прошепотiв менi на вухо:
— От якби знаття! Ми ж самi могли одкопати!
Крiм могили, експедицiя вела розкопки бiля дуба. Правда, викопали один тiльки iржавий кухоль з кришкою, але казали, що то кухоль мало не самого Iвана Сiрка.
Потiм археологи ходили по селу, подовгу розмовляли з найстарiшими нашими дiдами та бабами, — цiкавились легендами, переказами, а також нащадками козакiв-запорожцiв. Особливо довга була розмова з сголiтньою бабою Триндичкою.
— Скажiть, будь ласка, бабусю, ким були вашi батько й дiд? — нiжно питав її опецькуватий археолог Папуша (той, що колись утопив у плавнях рушницю).
— Ага… були, синку, були… — радiсно кивала Триндичка.
— Ким же вони, бабусю, були?
— Ага, — кивала Триндичка.
— Козаками були, запорожцями?
— Ага, — кивала Триндичка.
— Чи, може, просто мужиками, гречкосiями?
— Ага, — кивала Триндичка.
— Гречкосiями? — розчаровано перепитував Папуша.
— Сiяли гречку, сiяли… — радiсно кивала Триндичка. — I просо, i овес… А попiд хатою мак…
Так нiчого вiд баби й не добилися.
Дуже цiкавилася експедицiя також найстарiшими у селi хатами — тими, що пiд стрiхою, що аж у землю вросли, що мохом взялися, їх було вже небагато, i археологи кожну з них облазили згори донизу, в усi закапелки зазирнули. I тут сталася прикра для нас несподiванка. Оглядаючи хату, де жив Карафолька, Папуша раптом зчинив такий радiсний гвалт, наче знайшов золото. На сволоку, пiд крейдою, вiн виявив напис: «Цю хату збудував 1748 року 10 квiтня козак Титарiвського куреня Гаврило Карафолька».
— Дивiться, дивiться, — захоплено кричав Папуша. — Це ж iсторiя! Це ж архiтектурна пам'ятка… Бережiть, люди добрi, бережiть цю хату… Вiдсьогоднi ми берем її на облiк… Це ж така рiдкiсть…
Вся сiм'я Карафольчина була приємно здивована — вони самi не знали, в якiй знаменитiй хатi живуть. Того ж дня з'ясувалося, що й дiд Салимон — праправнук запорiзького сотника, i голова колгоспу Iван Iванович Шапка — нащадок запорожця, i вчителька Галина Сидорiвна козацького роду.
У нас завжди поважали старих людей, але такого успiху вони не мали нiколи Цiлими днями вони не сгуляли роти — згадували. Дiдiв i прадiдiв, бабусь i прабабусь… I як послухати, то всi цi бабусi, як правило, були неймовiрнi красунi, а дiди такi силачi, що ой-ой (один бугая колись зборов, другий пiдводу з картоплею пiдняв, третiй дуба з землi вирвав…). Плюгавих, кволих, кривих, кислооких, горбатих предкiв не було нi в кого. Рiзниця тiльки в тому, що однi красунi й силачi були козацького роду, однi — мужицького. I тут нiчого не вдiєш. Предкiв не вибирають i не замовляють. Кузьма Барило був козацького роду, Вася Деркач —козацького, Гребенючка — козацького. А ми… Особливо ми не могли пережити, що Стьопа Карафолька, староста класу, вiдмiнник i взагалi позитивний образ, який нам щодня ставили за приклад i якого ми через це терпiти не могли, Стьопа Карафолька, в якому не було нi на стiлечки нiчого козацького, — був прямий, безпосереднiй нащадок славного запорожця. А ми… у мене ще хоч був десь далеко по материнськiй лiнiї якийсь козак-заброда, а в Яви — анiчогiсiнько, самi за себе гречкосiї.
— Дiду, невже ж ото у нас у роду не було жоднiсiнького запорожця? — з надiєю питав Ява свого дiда Вараву.
— Не… щось не пригадую.
— От iще! — сердито одвертався Ява (наче дiд був винен).
— Дурень ти, — спокiйно казав дiд. — Та що там тi козаки без гречкосiїв вартi були… Хто б їх годував? З голоду повмирали б… А як була земля наша в скрутi, тодi не лише козаки, а й гречкосiї йшли її боронити, брали коси, брали вила i незгiрш козакiв били ворога.
Але на Яву дiдова агiтацiя не впливала. Бурмочучи: «Та-а… Не могли хоч би на бабi козацького роду оженитися…» — похмурий Ява iшов геть.
— I все їм нове, нове треба! Не могли ще трохи у старiй хатi пожити, — крiзь зуби цiдив Ява, з ненавистю дивлячись на новiсiнький пiд бляхою будинок свiй. — Може, i в нас на сволоку було щось написано… Дiд же старий: багато знає, а ще бiльше забув…
Ява не мiг примиритися. Ява страждав. Тим бiльше, що Карафолька ходив, задерши носа, i тiльки чвиркав крiзь зуби слиною у наш бiк (словами зачiпати боявся, бо знав, що ми, незважаючи на предка, набили б йому пику).
Та його задраний нiс i чвиркання крiзь зуби можна було б пережити.
Але вiн дошкулив нам iншим. Вiн органiзував на вигонi «Запорiзьку Сiч»… Вiйсько було набране лише з «нащадкiв». I кошовим одноголосно обрали Карафольку.
У вишиванiй сорочцi, у широченних червоних шароварах, в яких його брат танцював колись у самодiяльностi, у старезнiй дiдовiй папасi, що в нiй уже багато рокiв неслися кури (та то байдуже!) гарцював Карафолька перед своїм вiйськом, водив його у походи, влаштовував гульбища i козацькi розваги.
Ми сидiли в кущах i слухали, як долинав з вигону бадьорий запорiзький марш:
«Ой чи пан, чи пропав — двiчi не вмирати,
Ген, нумо, хлопцi, до зброї! На герць поiуляти, слави здобувати'»
Ми скреготали зубами.
Ми нiколи не вiдчували себе такими самотнiми, ображеними i нещасними. Ми, саме ми, за своєю вдачею мусили бути кошовими отаманами…
Ми, а не вiдмiнник Карафолька. Ех, зацурпелити б йому зараз у носа його задраного!..
I щоб же йому таке заподiяти, чим би ж його пiд… той, пiдкандичити!.
— Слухай, Яво, — стрельнуло менi раптом. — Ти пам'ятаєш «Лист запорожцiв турецькому султановi»?
— Га? Ну й що?
— Напишiмо їм такого листа.
— Як? Вони ж самi запорожцi.
— Якi вони в бiса запорожцi! Хiба вони справжнi? Фальшивi вони. Самозванцi. Подумаєш, предки!.. Так i напишем: предки вашi хорошi, а ви чортi-що. Текст листа запорожцiв у мене дома є — у книжцi «Україна смiється». Перелицюєм i буде — во!
— Ходiм!
Взявши у мене текст, ми пiшли до Яви. Бо у нього над столом якраз висiла картина Рєпiна «Запорожцi». Сiвши пiд картиною i дивлячись, як ото весело писали запорожцi листа султановi, ми почали писати свого листа.
То була каторжна робота.
I от нарештi пiсля довгих мук народився «Лист справжнiх запорожцiв фальшивому лжекошовому, плюгавому вiдмiннику Карафольцi i його задрипаному вiйськовi»:
«Ти-шайтан дурепський, проклятущого чорта брат i товариш i самого люципера секретар! Який ти в чорта лицар? Який ти запорожець, та ще й кошовий? Слинько ти шепеляве! Дiрка од бублика! Репяк ти з хвоста собачого! Латка на подертих штанях, шмат вiдмiника недогризенний! Твого зачуханого вiйська ми не боїмось, землею i водою будем, битися з тобою! Не козаком тобi називатися, а у ляльки з безштаньками гратися! Не годен ти доброго слова, хай з'їсть тебе руда корова! I в головi в тебе не мiзки, а полова, опудало ти городнє. Отак ми тобi вiдказали, плюгавче! I за це поцiлуй нас у бруднi порепанi п'яти, свиняче порося ти! Ось-ось-о!»
Ми написали це все великими лiтерами на пiвтораметровому сувої шпалерiв, що лишилися пiсля будiвництва нової хати. До сувою на грубезнiй мотузцi замiсть печатки причепили суху балабушку — вийшло, на наш погляд, дуже здорово.
Виспiвуючи губами: «Трум-пу-ру-рум-пум-пум-пум!» — ми пiшли на вигiн i урочисто вручили Карафольцi «пергамен».
Ми були певнi, що авторитет Карафольки пiсля нашого листа впаде и загуркоче, як порожнє вiдро.
Але того ж дня ми одержали дуже стриманого i ввiчливого листа-вiдповiдь.
«Дорогi друзi! Ви лаєтесь дуже красиво, але тiльки тому, що ви не козацького роду i вам прикро. Ми прекрасно це розумiємо. Ми залюбки прочитали вашого листа i навiть згоднi прийняти вас у свое запорiзьке вiйсько писарями — хоч у вас i двiйки з мови.
Мiж iншим, «недогризений» пишеться з одним «н», а «вiдмiнник», навпаки, з двома (див. правило подвоєння приголосних, пiдручник граматики, стор 4, 23).
З привiтом.
За дорученням славного вiйська запорiзького кошовий Степан Карафолька».
Це було гiрше, нiж якби вiн кожного з нас привселюдно потоптав ногами.
Ми не дивилися один одному у вiчi. Такої скрути ми ще не вiдчували. Нiколи ми ще не виглядали так жалюгiдно перед всiм товариством васюкiвських хлопцiв. Треба було щось робити. Треба було рятуватись. Бо ще трохи — i навiть шмаркатi першокласники витиратимуть руки об нашi голови.
— От якби нам справжню козацьку шаблюку… — зiтхнув я. — Або пiстоль… як ото археологи викопали… Полетiв би Карафолька з кошового в один мент!
— Га? — стрепенувся Ява. — Ага… Шаблюка… або пiстоль — це було б справдi… Це — сила! Iз справжньою козацькою зброєю будь-кого кошовим оберуть…
— Де ж її взяти? — безнадiйно спитав я.
— Викопати! — примружився раптом Ява.
— Де? Так вона тобi и лежить пiд земле… Єдина козацька могила бiля села була, та й то уже — фiть!
— А на кладовищi?
— Ти що??! Бр…
— Мудрагель! Хiба я кажу — свiжi могили копати? Теж iще! Знаєш старi могили скраю, понад шляхом? Без хрестiв, ледь помiтнi у травi. Ти знаєш, скiльки їм рокiв? Рокiв двiстi, а то й бiльше. Менi ще дiд Салимон якось казав, що там його прадiд похований… А вiн хто такий був? Козак, запорожець. А як запорожцiв ховали? Iз зброєю. От i кумекай.
— Так-то воно так… Але все-таки кладовище… Мрець…
— Та який там мрець! Череп, кiлька кiсточок та й усе. Ти ж бачив, коли археологи копали. Що там може бути, як вiн двiстi рокiв у землi пролежав… Подивишся, що од тебе залишиться через двiстi рокiв…
— Все-таки… навiть череп… Якось воно…
— Та ми того черепа й не чiпатимемо, — роздратовано сказав Ява. — Шаблю й пiстоль обережненько викопаєм i знову зариємо. Нiхто й не помiтигь.
— То, може, хоч дiда Салимона спитать?
— Хiба то його власнiсть? То ж не картоплю па його вгородi копати… Та и як ти спитаєш: «Дозвольте вашого прадiда викопати.» Еге? Дурний!
— А коли ж копати? Вдень?
— Ну, вдень, як побачаиь, одразу по шиях надають…
— А коли ж?
— Вночi…
— Га?
— Ти що — боїшся?
— Та нi, але…
— От ти хочеш i справжню козацьку зброю мати, i щоб усе було, як у магазинi. Дуже хитрий!
— Ну гаразд, — зiтхнув я. — Спробуєм…
Ви були коли-небудь уночi на кладовищi? Яьщо не були — то не ходiть. Страшно. Так страшно, що серце зупиняється.
Це я зараз кажу, а тодi… Хiба я мiг показати перед Явою, що я боюсь, коли вiн, сатана кирпата, вiв себе так, наче не на кладовище вночi йде, а в клуб на кiнокомедiю.
— То боягузи, заячi душi, повидумуванi, що на кладовищi вночi страшно, — весело казав вiн — А насправдi, чого боятися? Живих треба боятися, а не мертвих. Мертвi тобi вже нiчого не заподiють. Пам'ятаєш, Том Сойєр i Гек Фiнн теж ходили вночi на кладовище. I — нiчого.
— Авжеж… Нiчого — криво усмiхнувся я — Тiльки в них на очах iндiєць Джо вбив лiкаря.
— Ну й що… подумаєш… Але не їх же… — Ява таки забув про iндiйця. — Скажи краще, що ти просто боїшся.
— Чого б то я боявся, — вимовив я, ледве стримуючи дрож у голосi. I нащо я згадав про iндiйця, про те вбивство?! Ми проминули останню хату i пiдiйшли до кладовища. На тлi хмарного неба вимальовувалися хрести. Мiсяць визирав з-за хмар, ледь освiтлюючи дорогу. Позаду в темнiй тишi спало село, навiть собак не було чути. За кладовищем, лiворуч, чорнiв гайок, а праворуч голий степ аж до крайнеба. I всюди нi душi. Здавалося, що тiльки й є на свiтi оце кладовище i нас двоє Пригнувшись, ми пробиралися через кладовище, намагаючись не дуже озиратися на всi боки i придивлятися до могил. У кожного з нас у руках заступ. Крiм того, в мене ще була щiтка вiд чобiт (замiсть спецiальної археологiчної — де ж бо нам її взяти!
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 34 35 36 37 38 39 40 41 42 43 44 45 46 47 48 49 50
— Значить, так, — сказав вiн тихим конспiративним голосом, озираючись на всi боки. — У нас була розмова з тим чуваком. Ми ледве його умовили. Скажiть, хлопцi!
— Гур-гур-гур… — безладно, але ствердно прогули хлопцi.
— Вiн погодився оддать годинник, — вiв далi Будка. — Але… тiльки вночi. Причому сьогоднi. Завтра буде пiзно. Бо вранцi вiн чухне з Києва — його шукає мiлiцiя.
— Ну? — у мене стислося серце.
— Желєзно! Годинник у нього в схованцi… у печерi… бiля лаври. Вдень туди не можна — ганяють… Отже, домовилися зустрiтись опiвночi бiля церкви Рiздва Богородицi або, точнiше, бiля могили Кайсарова. Знаєте?
Ми з Явою перезирнулися. Дурять чи нi? Невже дурять? Але який їм сенс? А хоч би просто так… То що ж робити? А що ж ти зробиш?
— Боїтесь? — презирливо прижмурився Будка. — Ну, якщо боїтесь, як хочете. Годинник ваш, а не наш… Самi ми, звичайно, не пiдемо, нащо нам треба…
— Гаразд, — сказав я. — Ми прийдемо.
Якби це був справдi мiй годинник, я б ще подумав, iти чи нi. Але ж ви знаєте, що то був за годинник!
— До зустрiчi, — весело сказав Будка. — Глядiть не проспiть?
Роздiл XII
Козацькому роду нема переводу. Кошовий Карафолька. Лист запорожцiв. Нiч на кладовищi (спогад)
Вечiр Одинадцята година Ми лежимо на широченнiй, як Хрещатик, тахтi бiля вiдчинених дверей балкона.
Лежимо тихо, не ворушачись, — удаєм, що спимо. Ми чекаєм, поки поснуїь дядько з тiткою, щоб можна було нишком вийти.
Немає, мабуть, нестерпнiшого чекання, нiж отаке, коли лежиш без сну, нерухомо i ждеш. Та ще ждеш, не знаючи, що тебе жде. Коли тобi треба опiвночi йти кудись у страшну безвiсть до могил…
У голову насчирливо лiзуть рiзнi темнi думки i спогади.
Спогади! Я, звичайно, не Вольф Мессiнг, я не вмiю читати чужих думок на вiдстанi, але навiть не дивлячись на Яву, який лежить поряд зi мною, я ладен заприсягтися, що вiн згадує зараз те саме, що й я… Певен на всi сто процентiв! Вiн просто не може зараз згадувати щось iнше. То було теж уночi, i теж могили. I так само шерхло у горлi, i стискалося серце, i терпли ноги.
…Це було торiк, восени, у вереснi, якраз пiсля «робiнзонської» iсторiї. Несподiвано до нас у село приїхали археологи. Цiла експедицiя, кiлька чоловiк. Тобто, може, й не зовсiм несподiвано, бо двох з цiєї експедицiї ми добре знали. То були київськi мисливцi, якi щороку приїздили до нас на полювання та риболовлю i яким ми з Явою ото ловили коникiв. Ми завжди ставилися до них трохи зверхньо й насмiшкувато, як майже до всiх городян, що такими непристосованими вiдчувають себе в селi. Ми посмiювались, коли вони над силу пiдводилися вдосвiта на полювання, коли вони перекидалися в плавнях у наших човнах, коли вони невмiло. кривавлячи руки, чистили рибу. I ми не могли собi уявити, що вони такi розумнi дядьки i так багато i такого цiкавого знають.
I от же ж як буває: їздили вони до нас на полювання i не думали нi про якi розкопки, нi про яку свою археологiю, просто собi вiдпочивали, а тодi якось пiсля вечiрнього перельоту, сидячи при вогнищi за кулешею, розговорилися з нашими мисливцями — дiдом Варавою та дiдом Салимонiом — про наше село Васюкiвку, про його iсторiю. I вмить забули i про кулешу, i про полювання, i про все па свiтi…
Другого ж дня поїхали в Київ (хоч обидва були у вiдпустцi i збиралися полювати цiлий мiсяць). А невдовзi приїхала археологiчна експедицiя.
Виявилося, що край наш дуже iсторичний i село наше теж страшенно iсторичне i дуже стародавнє. Те, що воно стародавнє, ми знали, але те, що iсторичне, якось навiть не задумувалися. Аж виявляється, мало того, що Васюкiвка наша лежала просто тобi на знаменитому «путi з варяг у греки», за який ми одержували у школi двiйки, то вона ще була й на самiсiнькому перехрестi походiв славних запорожцiв.
I пiд старезним дубом, що ото на околицi Васюкiвки, зупинялися перепочити в холодочку хто тiльки хочеш: i Володимир Мономах, i цариця Ольга, i Богдан Хмельницький.
Роззявивши рота, слухали ми розповiдi археологiв про Запорiзьку Сiч, — про легендарного ватажка козацького Iвана Сiрка, якого п'ятнадцять разiв обирали кошовим отаманом, чого не заслужив жоден кошовий в iсторiї Запорiжжя, i якого «вороги боялися бiльше вогню, бiльше бурi, бiльше пошестi свiтової»; про останнього кошового Запорiзької Сiчi Петра Калнишевського, якого цариця Катерина II заслала до Соловецького монастиря, де вiн просидiв у сирiй темнiй холоднiй ямi аж двадцять п'ять рокiв, але не скорився, не зрiкся козаччини i, незважаючи на нелюдськi муки, прожив на свiтi сто дванадцять рокiв — такий був богатир.
Ми ловили кожне слово…
Оце да! От якi були нашi пращури!
Того ж дня експедицiя почала розкопувати козацьку могилу, що була в степу за два кiлометри вiд села. I, звичайно ж, ми, хлопцi, до смерку пропадали там, на розкопках. I коли археологи вiдкопали козацьку зброю (шаблi, пiстолi), та ще й гранчасту пляшку з-пiд оковитої (хоч i порожню), та ще й дерев'яну люльку, на якiй перлами було викладено слова: «Козацька люлька — добра думка.» — ми трохи не попадали в яму. То було незабуiнє видовище! Археологи спершу обережно копали, потiм розгрiбали землю руками, а тодi, намацавши щось, зовсiм уже тендiтно розчищали спецiальними щiточками… Ми дивилися мов зачарованi. З землi з'являлися рiзнi речi, що пролежали в нiй понад триста рокiв.
Археологи сказали, що в могилi поховано якогось славного запорожця з вiйська Iвана Сiрка. Бо саме туг отаборювагся Сiрко, як повертався з Криму, розбивши кримського хана бiля Сиваша. I, видно, помер туї од ран отой запорожець i тут його й поховали. А за звичаєм запорозьким у могилу козаковi клали зброю його, речi, люльку i обов'язково пляшку горiлки — щоб i на тому свiтi, мовляв, було йому весело.
Ми довго роздивлялися цi речi, а надто пiстолi та шаблю, пiхви якої були оздобленi срiблом, а рукiв'я — з слонової кiстки.
Ява зiтхнув i прошепотiв менi на вухо:
— От якби знаття! Ми ж самi могли одкопати!
Крiм могили, експедицiя вела розкопки бiля дуба. Правда, викопали один тiльки iржавий кухоль з кришкою, але казали, що то кухоль мало не самого Iвана Сiрка.
Потiм археологи ходили по селу, подовгу розмовляли з найстарiшими нашими дiдами та бабами, — цiкавились легендами, переказами, а також нащадками козакiв-запорожцiв. Особливо довга була розмова з сголiтньою бабою Триндичкою.
— Скажiть, будь ласка, бабусю, ким були вашi батько й дiд? — нiжно питав її опецькуватий археолог Папуша (той, що колись утопив у плавнях рушницю).
— Ага… були, синку, були… — радiсно кивала Триндичка.
— Ким же вони, бабусю, були?
— Ага, — кивала Триндичка.
— Козаками були, запорожцями?
— Ага, — кивала Триндичка.
— Чи, може, просто мужиками, гречкосiями?
— Ага, — кивала Триндичка.
— Гречкосiями? — розчаровано перепитував Папуша.
— Сiяли гречку, сiяли… — радiсно кивала Триндичка. — I просо, i овес… А попiд хатою мак…
Так нiчого вiд баби й не добилися.
Дуже цiкавилася експедицiя також найстарiшими у селi хатами — тими, що пiд стрiхою, що аж у землю вросли, що мохом взялися, їх було вже небагато, i археологи кожну з них облазили згори донизу, в усi закапелки зазирнули. I тут сталася прикра для нас несподiванка. Оглядаючи хату, де жив Карафолька, Папуша раптом зчинив такий радiсний гвалт, наче знайшов золото. На сволоку, пiд крейдою, вiн виявив напис: «Цю хату збудував 1748 року 10 квiтня козак Титарiвського куреня Гаврило Карафолька».
— Дивiться, дивiться, — захоплено кричав Папуша. — Це ж iсторiя! Це ж архiтектурна пам'ятка… Бережiть, люди добрi, бережiть цю хату… Вiдсьогоднi ми берем її на облiк… Це ж така рiдкiсть…
Вся сiм'я Карафольчина була приємно здивована — вони самi не знали, в якiй знаменитiй хатi живуть. Того ж дня з'ясувалося, що й дiд Салимон — праправнук запорiзького сотника, i голова колгоспу Iван Iванович Шапка — нащадок запорожця, i вчителька Галина Сидорiвна козацького роду.
У нас завжди поважали старих людей, але такого успiху вони не мали нiколи Цiлими днями вони не сгуляли роти — згадували. Дiдiв i прадiдiв, бабусь i прабабусь… I як послухати, то всi цi бабусi, як правило, були неймовiрнi красунi, а дiди такi силачi, що ой-ой (один бугая колись зборов, другий пiдводу з картоплею пiдняв, третiй дуба з землi вирвав…). Плюгавих, кволих, кривих, кислооких, горбатих предкiв не було нi в кого. Рiзниця тiльки в тому, що однi красунi й силачi були козацького роду, однi — мужицького. I тут нiчого не вдiєш. Предкiв не вибирають i не замовляють. Кузьма Барило був козацького роду, Вася Деркач —козацького, Гребенючка — козацького. А ми… Особливо ми не могли пережити, що Стьопа Карафолька, староста класу, вiдмiнник i взагалi позитивний образ, який нам щодня ставили за приклад i якого ми через це терпiти не могли, Стьопа Карафолька, в якому не було нi на стiлечки нiчого козацького, — був прямий, безпосереднiй нащадок славного запорожця. А ми… у мене ще хоч був десь далеко по материнськiй лiнiї якийсь козак-заброда, а в Яви — анiчогiсiнько, самi за себе гречкосiї.
— Дiду, невже ж ото у нас у роду не було жоднiсiнького запорожця? — з надiєю питав Ява свого дiда Вараву.
— Не… щось не пригадую.
— От iще! — сердито одвертався Ява (наче дiд був винен).
— Дурень ти, — спокiйно казав дiд. — Та що там тi козаки без гречкосiїв вартi були… Хто б їх годував? З голоду повмирали б… А як була земля наша в скрутi, тодi не лише козаки, а й гречкосiї йшли її боронити, брали коси, брали вила i незгiрш козакiв били ворога.
Але на Яву дiдова агiтацiя не впливала. Бурмочучи: «Та-а… Не могли хоч би на бабi козацького роду оженитися…» — похмурий Ява iшов геть.
— I все їм нове, нове треба! Не могли ще трохи у старiй хатi пожити, — крiзь зуби цiдив Ява, з ненавистю дивлячись на новiсiнький пiд бляхою будинок свiй. — Може, i в нас на сволоку було щось написано… Дiд же старий: багато знає, а ще бiльше забув…
Ява не мiг примиритися. Ява страждав. Тим бiльше, що Карафолька ходив, задерши носа, i тiльки чвиркав крiзь зуби слиною у наш бiк (словами зачiпати боявся, бо знав, що ми, незважаючи на предка, набили б йому пику).
Та його задраний нiс i чвиркання крiзь зуби можна було б пережити.
Але вiн дошкулив нам iншим. Вiн органiзував на вигонi «Запорiзьку Сiч»… Вiйсько було набране лише з «нащадкiв». I кошовим одноголосно обрали Карафольку.
У вишиванiй сорочцi, у широченних червоних шароварах, в яких його брат танцював колись у самодiяльностi, у старезнiй дiдовiй папасi, що в нiй уже багато рокiв неслися кури (та то байдуже!) гарцював Карафолька перед своїм вiйськом, водив його у походи, влаштовував гульбища i козацькi розваги.
Ми сидiли в кущах i слухали, як долинав з вигону бадьорий запорiзький марш:
«Ой чи пан, чи пропав — двiчi не вмирати,
Ген, нумо, хлопцi, до зброї! На герць поiуляти, слави здобувати'»
Ми скреготали зубами.
Ми нiколи не вiдчували себе такими самотнiми, ображеними i нещасними. Ми, саме ми, за своєю вдачею мусили бути кошовими отаманами…
Ми, а не вiдмiнник Карафолька. Ех, зацурпелити б йому зараз у носа його задраного!..
I щоб же йому таке заподiяти, чим би ж його пiд… той, пiдкандичити!.
— Слухай, Яво, — стрельнуло менi раптом. — Ти пам'ятаєш «Лист запорожцiв турецькому султановi»?
— Га? Ну й що?
— Напишiмо їм такого листа.
— Як? Вони ж самi запорожцi.
— Якi вони в бiса запорожцi! Хiба вони справжнi? Фальшивi вони. Самозванцi. Подумаєш, предки!.. Так i напишем: предки вашi хорошi, а ви чортi-що. Текст листа запорожцiв у мене дома є — у книжцi «Україна смiється». Перелицюєм i буде — во!
— Ходiм!
Взявши у мене текст, ми пiшли до Яви. Бо у нього над столом якраз висiла картина Рєпiна «Запорожцi». Сiвши пiд картиною i дивлячись, як ото весело писали запорожцi листа султановi, ми почали писати свого листа.
То була каторжна робота.
I от нарештi пiсля довгих мук народився «Лист справжнiх запорожцiв фальшивому лжекошовому, плюгавому вiдмiннику Карафольцi i його задрипаному вiйськовi»:
«Ти-шайтан дурепський, проклятущого чорта брат i товариш i самого люципера секретар! Який ти в чорта лицар? Який ти запорожець, та ще й кошовий? Слинько ти шепеляве! Дiрка од бублика! Репяк ти з хвоста собачого! Латка на подертих штанях, шмат вiдмiника недогризенний! Твого зачуханого вiйська ми не боїмось, землею i водою будем, битися з тобою! Не козаком тобi називатися, а у ляльки з безштаньками гратися! Не годен ти доброго слова, хай з'їсть тебе руда корова! I в головi в тебе не мiзки, а полова, опудало ти городнє. Отак ми тобi вiдказали, плюгавче! I за це поцiлуй нас у бруднi порепанi п'яти, свиняче порося ти! Ось-ось-о!»
Ми написали це все великими лiтерами на пiвтораметровому сувої шпалерiв, що лишилися пiсля будiвництва нової хати. До сувою на грубезнiй мотузцi замiсть печатки причепили суху балабушку — вийшло, на наш погляд, дуже здорово.
Виспiвуючи губами: «Трум-пу-ру-рум-пум-пум-пум!» — ми пiшли на вигiн i урочисто вручили Карафольцi «пергамен».
Ми були певнi, що авторитет Карафольки пiсля нашого листа впаде и загуркоче, як порожнє вiдро.
Але того ж дня ми одержали дуже стриманого i ввiчливого листа-вiдповiдь.
«Дорогi друзi! Ви лаєтесь дуже красиво, але тiльки тому, що ви не козацького роду i вам прикро. Ми прекрасно це розумiємо. Ми залюбки прочитали вашого листа i навiть згоднi прийняти вас у свое запорiзьке вiйсько писарями — хоч у вас i двiйки з мови.
Мiж iншим, «недогризений» пишеться з одним «н», а «вiдмiнник», навпаки, з двома (див. правило подвоєння приголосних, пiдручник граматики, стор 4, 23).
З привiтом.
За дорученням славного вiйська запорiзького кошовий Степан Карафолька».
Це було гiрше, нiж якби вiн кожного з нас привселюдно потоптав ногами.
Ми не дивилися один одному у вiчi. Такої скрути ми ще не вiдчували. Нiколи ми ще не виглядали так жалюгiдно перед всiм товариством васюкiвських хлопцiв. Треба було щось робити. Треба було рятуватись. Бо ще трохи — i навiть шмаркатi першокласники витиратимуть руки об нашi голови.
— От якби нам справжню козацьку шаблюку… — зiтхнув я. — Або пiстоль… як ото археологи викопали… Полетiв би Карафолька з кошового в один мент!
— Га? — стрепенувся Ява. — Ага… Шаблюка… або пiстоль — це було б справдi… Це — сила! Iз справжньою козацькою зброєю будь-кого кошовим оберуть…
— Де ж її взяти? — безнадiйно спитав я.
— Викопати! — примружився раптом Ява.
— Де? Так вона тобi и лежить пiд земле… Єдина козацька могила бiля села була, та й то уже — фiть!
— А на кладовищi?
— Ти що??! Бр…
— Мудрагель! Хiба я кажу — свiжi могили копати? Теж iще! Знаєш старi могили скраю, понад шляхом? Без хрестiв, ледь помiтнi у травi. Ти знаєш, скiльки їм рокiв? Рокiв двiстi, а то й бiльше. Менi ще дiд Салимон якось казав, що там його прадiд похований… А вiн хто такий був? Козак, запорожець. А як запорожцiв ховали? Iз зброєю. От i кумекай.
— Так-то воно так… Але все-таки кладовище… Мрець…
— Та який там мрець! Череп, кiлька кiсточок та й усе. Ти ж бачив, коли археологи копали. Що там може бути, як вiн двiстi рокiв у землi пролежав… Подивишся, що од тебе залишиться через двiстi рокiв…
— Все-таки… навiть череп… Якось воно…
— Та ми того черепа й не чiпатимемо, — роздратовано сказав Ява. — Шаблю й пiстоль обережненько викопаєм i знову зариємо. Нiхто й не помiтигь.
— То, може, хоч дiда Салимона спитать?
— Хiба то його власнiсть? То ж не картоплю па його вгородi копати… Та и як ти спитаєш: «Дозвольте вашого прадiда викопати.» Еге? Дурний!
— А коли ж копати? Вдень?
— Ну, вдень, як побачаиь, одразу по шиях надають…
— А коли ж?
— Вночi…
— Га?
— Ти що — боїшся?
— Та нi, але…
— От ти хочеш i справжню козацьку зброю мати, i щоб усе було, як у магазинi. Дуже хитрий!
— Ну гаразд, — зiтхнув я. — Спробуєм…
Ви були коли-небудь уночi на кладовищi? Яьщо не були — то не ходiть. Страшно. Так страшно, що серце зупиняється.
Це я зараз кажу, а тодi… Хiба я мiг показати перед Явою, що я боюсь, коли вiн, сатана кирпата, вiв себе так, наче не на кладовище вночi йде, а в клуб на кiнокомедiю.
— То боягузи, заячi душi, повидумуванi, що на кладовищi вночi страшно, — весело казав вiн — А насправдi, чого боятися? Живих треба боятися, а не мертвих. Мертвi тобi вже нiчого не заподiють. Пам'ятаєш, Том Сойєр i Гек Фiнн теж ходили вночi на кладовище. I — нiчого.
— Авжеж… Нiчого — криво усмiхнувся я — Тiльки в них на очах iндiєць Джо вбив лiкаря.
— Ну й що… подумаєш… Але не їх же… — Ява таки забув про iндiйця. — Скажи краще, що ти просто боїшся.
— Чого б то я боявся, — вимовив я, ледве стримуючи дрож у голосi. I нащо я згадав про iндiйця, про те вбивство?! Ми проминули останню хату i пiдiйшли до кладовища. На тлi хмарного неба вимальовувалися хрести. Мiсяць визирав з-за хмар, ледь освiтлюючи дорогу. Позаду в темнiй тишi спало село, навiть собак не було чути. За кладовищем, лiворуч, чорнiв гайок, а праворуч голий степ аж до крайнеба. I всюди нi душi. Здавалося, що тiльки й є на свiтi оце кладовище i нас двоє Пригнувшись, ми пробиралися через кладовище, намагаючись не дуже озиратися на всi боки i придивлятися до могил. У кожного з нас у руках заступ. Крiм того, в мене ще була щiтка вiд чобiт (замiсть спецiальної археологiчної — де ж бо нам її взяти!
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 34 35 36 37 38 39 40 41 42 43 44 45 46 47 48 49 50