Я проказував собі напам'ять слова чудового отця-квієтиста: «Господи, що будеш уже не на небі, а на землі і в пеклі, я не хочу й не прагну, щоб твоє ім'я було освячене, ти й сам знаєш, що належить тобі». І т. ін. Середина й кінець дуже гарні.
Саме в цьому фривольному й чарівливому світі я знаходив собі притулок, коли переповнювалась моя чаша.
Але я ставив собі й інші запитання, тісніше пов'язані зі мною. Ось деякі з них.
1. Чому я не позичив кілька шилінгів у Ґабера?
2. Чому я скорився наказові повертатися?
3. Що сталося з Молоєм?
4. Таке саме запитання про мене.
5. Що станеться зі мною?
6. Такі самі запитання про мого сина.
7. Чи його мати на небесах?
8. Таке саме запитання про мою матір.
9. Чи потраплю я на небеса?
10. Чи зустрінемося ми всі коли-небудь на небесах: я, моя мати, мій син, його мати, Юді, Ґабер, Молой, його мати, Єрк, Мерфі, Ват, Кам'є та інші?
11. Що сталося з моїми курми, моїми бджолами? Чи жива ще моя сіра курка?
12. Зулу й сестри Ельснер – чи живі вони й досі?
13. Чи й досі кабінет Юді на тому самому місці, в будинку номер вісім на майдані Акацій? А що, як написати йому? Чи побачу я його? Я б йому пояснив. Що я б йому пояснив? Я попросив би в нього прощення. Прощення за що?
14. Чи не була ця зима вкрай сувора?
15. Скільки часу я ані сповідався, ані причащався?
16. Яке ім'я того мученика, що, бувши у в'язниці, скутий кайданами, вкритий паразитами й ранами, не мігши поворушитись, провів обряд освячення на своєму череві й відпустив собі гріхи?
17. Що я робитиму аж до своєї смерти? Чи не має способу прискорити смерть, не вчинивши гріха?
Перше ніж привести в рух, серед закрижанілої, а потім, коли настала відлига, заболоченої самотності моє, власне кажучи, тіло, я, признаюся, багато думав про своїх бджіл, більше, ніж про курей, і Господь тільки знає, чи думав я про своїх курей. Надто я зосереджувався на їхніх танках, бо мої бджоли танцюють, о, не так, як люди, задля розваги, а по-іншому. Я вважав, що в усьому світі тільки я знаю про це. Я досить ретельно вивчав цей предмет. Танцювали вони здебільшого, повернувшись у вулик, обтяжені, хто більше, хто менше, нектаром, і ті танки мали багато різновидів і ритмів. Я зрештою добачив у них систему сигналів, що ними бджоли, задоволені чи невдоволені своїм узятком, показували бджолам, які вилітали, в який бік треба або не треба летіти. Але й бджоли, які вилітали, теж танцювали. То був, безперечно, їхній спосіб повідомити: «Я зрозуміла» або «Не переживайте за мене». Але далеко від вулика, під час праці, бджоли не танцювали. Там панував, здається, принцип «Кожен за себе», якщо припустити, ніби бджоли здатні до таких уявлень. Танок складався здебільшого з дуже складних фігур, окреслених під час польоту, і я нарахував їх досить багато, згадавши і про їхнє можливе значення. Але ж лишалося ще питання про дзижчання, розмаїття тембру якого, коли бджоли підлітали до вулика або відлітали від нього, навряд чи було випадковим. Спершу я виснував, що кожну фіґуру танку підсилює характерне для неї дзижчання. Згодом я був змушений відмовитись від цієї приємної думки. Бо я бачив, що ту саму фігуру (зрештою, це я називав її тією самою) супроводить дуже різне дзижчання. Тож я казав собі: «Дзижчання не увиразнює танок, а навпаки, варіює його, Точнісінько та сама фіґура змінює значення залежно від дзижчання, яке супроводить її». Я зібрав і класифікував багато спостережень, присвячених цій темі, й мав певні результати. Але йшлося не тільки про фіґуру та дзижчання, а й про висоту, на якій виконували фіґуру. Я був переконаний, що та сама фіґура в супроводі того самого дзижчання не означає того самого за чотири метри від землі, що й за два. Бо бджоли не танцюють, байдуже, на якій висоті, навмання, є три або чотири рівні, завжди ті самі, на яких вони танцюють. Якби я вам сказав, які ті рівні і які відносини між ними, бо я провів ретельні вимірювання, ви б мені не повірили. А нині мені аж ніяк не годиться повідомляти про неймовірне. Хтось коли-небудь, може, скаже, ніби я писав для публіки. Попри всі зусилля, присвячені цим питанням, я більше, ніж будь-коли, був пригнічений складністю тих незліченних танків, що в них, певне, втручалися інші детермінанти, про які я не мав найменшого уявлення. З насолодою я казав собі: «Ось предмет, який я міг би вивчати все своє життя, ніколи не розуміючи його». Повертаючись додому й запитуючи себе про можливості невеличкої майбутньої радості, я тільки на думку про своїх бджіл та їхні танки відчував майже розраду. Адже я й далі вряди-годи сподівався невеличких радощів! Але, й оком не моргнувши, я припускав і те, що ті танки, власне, нічим не відрізняються від фривольних і безглуздих танців західних людей. Проте для мене сидіти коло своїх вуликів на осонні і споглядати їх завжди було справжнім дивом, урочистість якого ніколи не паплюжили мої міркування людини всупереч власній волі. Я не зміг би звинуватити своїх бджіл у тому, в чому звинувачував свого Бога, якому мене навчили віддавати свій гнів, свій страх, бажання й навіть тіло.
Я промовляв голосом, що давав мені настанови, радше, поради. Саме під час повернення я вперше почув його. Я не звертав на нього уваги.
Що стосується тіла, тепер, здається, я дуже швидко став невпізнанний. Проводячи руками по обличчю, жестом знайомим, а тепер ще й виправданішим, ніж будь-коли давніше, я знав, що мої руки відчувають уже інше обличчя, а моє обличчя відчуває вже інші руки. А проте основа цього відчуття була така сама, як і тоді, коли я був поголений та напахчений і мав білі м'які руки інтелігента. А цей живіт, якого я не впізнавав, і далі був моїм животом, моїм давнім животом, завдяки вже не знати якій інтуїції. Щоб уже все сказати, я й далі впізнавав себе і навіть мав гостріше та виразніше чуття своєї ідентичности, ніж доти, незважаючи на приховані ушкодження та виразки, якими вона вкрилася. Отже, в цьому аспекті я вочевидь перебував на нижчому рівні в порівнянні з рештою своїх знань. Я шкодую, що ця остання фраза не вийшла в мене кращою. Мабуть, вона заслуговувала, на те, щоб не бути двозначною.
А втім, є ще одяг, що так добре пасує до тіла і є, так би мовити, невіддільним від нього за мирних часів. Атож, я завжди був надто уважний до одягу, аж ніяк не будучи чепуруном. Я не мав чого нарікати на свій одяг, міцний і добре скроєний. Я був, звичайно, не досить прикритий, але чия тут провина? Я мусив розстатися зі своїм брилем, мало придатним витримувати мертвий сезон, і гольфами (двома парами), що їх холод і вологість, довгі переходи й неможливість у моєму стані прати їх як слід, звели невдовзі буквально нанівець. Але я максимально видовжив підтяжки, й мої штанці, дуже бахматі, як і слід, опустилися мені майже до литок. Дивлячись на синювату плоть між штанцями і халявками черевиків, я думав інколи про сина і про те, як я вдарив його, – так-бо збуджується розум, помітивши найменші аналогії. Мої черевики, за браком догляду, зашкарубли. То був їхній спосіб захисту від мертвої, обвітреної шкіри. Повітря вільно циркулювало в черевиках, мабуть, не даючи замерзнути ногам. Певне, я не менше шкодував, розставшись зі своїми трусами (двома парами). Вони згнили внаслідок контакту з моїми потопами та лавинами. І тоді спід моїх штанів, теж швидко прогнивши, роззявився від куприка аж до початку мошонки. Що я ще був змушений викинути? Сорочку? Та ні. Але я часто вдягав її навиворіт або задом наперед. Га-га! Я мав ще й інші способи вдягати сорочку. Передом наперед на лице, передом наперед навиворіт, передом назад на лице, передом назад навиворіт. На п'ятий день я починав спочатку. Так я сподівався зберегти її якнайдовше. Чи справді це подовжувало її вік? Не знаю. Сорочка трималася. Перейматися дрібницями – це дійти згодом до величного. А що ще мені довелося викинути? Накладні комірці, атож, я викинув їх усі, й навіть раніше, ніж цілковито використав їх. Зате краватку я зберіг, я навіть одягав її, і то зав'язану на шиї, мабуть, задля похвальби. То була краватка в горошок, але я забув якого кольору.
Коли йшов дощ, сніг або град, я опинявся перед наступною дилемою: або й далі йти, спираючись на парасольку, і промокнути, або стати й заховатися під розкритою парасолькою. Але то була хибна дилема, як і багато інших дилем. Бо від верха моєї парасольки лишилося тільки кілька клаптів тканини навколо шпиць, крім того, я міг би й далі дуже повільно йти вперед, застосовуючи парасольку не як опору, а як прикриття. Але я вже так звик, з одного боку, до цілковитої водонепроникности моєї чудової парасольки, а з другого – до того, що вже не міг ходити не спираючись на неї, що ця дилема існувала тільки для мене. Я міг би, звичайно, зробити собі палицю з гілки і йти далі, незважаючи ні на дощ, ні на сніг, ні на град, спираючись унизу й розкривши вгорі над собою парасольку. Але я, не знати чому, не робив нічого. Тож коли йшов дощ, а також інші речі, які падають на нас з неба, іноді я й далі йшов уперед, спираючись на парасольку й мокнучи, але найчастіше я зупинявся, розкривав парасольку над собою й чекав, поки все скінчиться. Тоді я теж мокнув. Але питання полягало не в цьому. Навіть якби падала манна небесна, я й далі чекав би, нерухомий, під парасолькою, щоб вона вщухла, перше ніж поживитися нею. А коли рука втомлювалася тримати в повітрі парасольку, я перекладав її в другу руку. А вільною рукою поплескував і потирав усі частини тіла, до яких міг дістати, підтримуючи інтенсивний кровообіг, або характерним для себе жестом проводив рукою по обличчю. Довгий кінець парасольки правив мені за своєрідний палець. Під час цих зупинок до мене приходили мої найкращі думки. А коли виявлялося, що дощ і т. ін. ітиме цілісінький день або ніч, тоді я вже мав причину й будував собі справжню халабуду. Але я вже не любив справжніх халабуд, зроблених із гілля. Адже невдовзі на деревах не стало листу, лишилася тільки глиця деяких хвойних порід. Але ні, не це була справжня причина, внаслідок якої я не любив справжніх халабуд. Адже в халабуді я ненастанно думав про плащ мого сина, я буквально бачив його (плащ), бачив тільки його, він заповнював увесь простір. Щоправда, то була, як кажуть наші друзі-англійці, напівшинель, я ще й досі відчуваю її гуму, дарма що напівшинелі з гуми загалом не роблять. Отже, я якомога уникав такої підмоги, як справжні халабуди, зроблені з гілля, віддаючи перевагу своїй вірній парасольці, або якомусь дереву, або живоплотові, або кущеві, або якійсь руїні.
Думка вийти на битий шлях і зупинити якийсь автомобіль навіть не поставала переді мною.
А думка про пошуки допомоги в селах, у селян, мені б не сподобалась, навіть якби свінула мені.
Я повернувся додому, зберігши свої п'ятнадцять шилінгів. Ні, два я витратив. І ось за яких обставин.
Мені довелося терпіти й інші прикрощі, ніж уже названі, інші муки та неподобства, але я не розповідатиму про них. Не відступаймо від головного. Мабуть, мені доведеться терпіти ще й інші колись у майбутньому, тут я не певен, але коли-небудь безперечно знатиму.
Був вечір. Я спокійно чекав під парасолькою, поки проясниться на небі, аж раптом на мене брутально підступили ззаду. Я нічого не чув. Я стояв там, де, крім мене, не було нікого. Чиясь рука змусила мене обернутись. То був здоровенний, червоновидий селянин. У непромокальному плащі, циліндрі та чоботях. Його надутими щоками збігали струмочки води, з великих вусів спадали краплини. Але навіщо ці подробиці? Він дивився на мене з ненавистю. То був, можливо, той самий, що так чемно пропонував підвезти мене та сина в автомобілі. Не знаю. А проте його обличчя видавалося знайомим. І не тільки обличчя. В руці він тримав ліхтар. Ліхтар не світився. Але ж він міг запалити його будь-коли. В другій руці він тримав лопату. Щоб було чим закопати мене. Він схопив мене ззаду за піджак. Селянин, власне, ще не шарпав мене, він починав мене смикати тоді, коли вважав за потрібне. Він тільки лаяв мене. Я намагався з'ясувати, що я міг зробити йому, щоб довести його до такого стану. Напевне, я здивовано підняв брови. Але я завжди піднімав брови, вони майже впиралися мені у волосся, чоло ставало нагромадженням зморшок. Зрештою я зрозумів, що я на чужій території. То були його землі. Що я робив на його землях? Якщо й було запитання, якого я боявся, на яке я б ніколи не зміг дати задовільної відповіді, так ось воно. Та ще й на чужих землях! Уночі! За такої негоди, коли жоден пес не вилізе з буди! Але я не втратив самовладання.
– Це обітниця, – промовив я. Коли я хочу, мій голос стає досить вишуканим. Він мав подіяти на нього. Селянин пустив мене. – Проща, – додав я, збільшуючи свою перевагу. Він запитав куди. Що ж, партія виграна. – До Шитської мадонни, – пояснив я.
– До Шитської мадонни? – перепитав він, немов знав Шит як свої п'ять пальців і знав, що там немає ніякої мадонни. Але хіба є церква без мадонни?
– Таки до неї, – підтвердив я.
– Чорної? – запитав він, щоб перевірити мене?
– Наскільки я знаю, вона не чорна, – відповів я. Хтось інший збентежився б. Але не я. Я знав слабкі місця наших селян.
– Ви не дійдете ніколи, – промовив селянин.
– Це завдяки їй я втратив свого сина, – пояснював я далі, – зате зберіг життя матері. – Такі почуття не могли не сподобатися доглядачеві худоби. Якби він знав! Я докладно розповів йому про те, чого, на жаль, не сталося. Ні, я не шкодував за Нінеттою. Але вона, мабуть, хай там як, атож, зрештою, була втратою для мене. – Це мадонна вагітних жінок, – говорив я, – вагітних одружених жінок, і я дав обітницю йти в злигоднях аж до її ікони, щоб висловити їй свою вдячність.
– Цей епізод дасть змогу захоплюватися моєю вправністю – навіть тієї пори мого життя. Але, мабуть, я зайшов задалеко, бо погляд селянина знову став лихим. – Чи можу я попросити вас про одну послугу, – мовив я, – Господь вам віддячить. – І додав: – Господь вас послав мені цього вечора. – Смиренне благання послуг у людей, які от-от почнуть бити вас, інколи дає дуже добрі результати. – Трохи гарячого чаю, – просив я, – без цукру й молока, щоб поновити мої сили.
– Признайтеся, спокусливо надати таку дрібну послугу розбитому прочанинові.
– Гаразд, ходімо додому, – погодився селянин, – трохи обсушитесь.
– Я не можу, не можу! – вигукнув я. – Я дав обітницю йти по прямій лінії. – І щоб затерти прикре враження, створене цими словами, дістав з кишені флорина й дав йому: – Для ваших злидарів. – І додав, бо вже споночіло: – Флорин для ваших злидарів.
– Це далеко, – вагався селянин.
– Господь проведе вас, – напучував я його. – Селянин замислився. Й було про що. – І головне, – говорив я далі, – нічого їстівного, я нічого не повинен їсти. – Ну, цей хитрюга Моран, підступний, наче змій! Зрештою селянин пішов, сказавши мені зачекати. Не знаю, які були його наміри. Коли я вважав, що він уже досить далеко, я склав парасольку й вирушив у протилежному напрямі, перпендикулярному до потрібного мені, дощ лив як із ринви. Отак я й витратив флорин.
А тепер я зможу закінчити.
Я йшов уздовж цвинтаря. Була ніч. Можливо, північ. Вуличка піднімалася вгору, я насилу рухався. Вітерець гнав хмари по тьмяно освітленому небу. Як добре забезпечити собі довічний притулок. Просто чудово. Та якби ж вічність була тільки такою. Я підійшов до хвіртки. Вона була замкнена. Правильно. Але я не міг відкрити замок. Ключ заходив у шпарину, але не прокручувався. Давно ніхто не відмикав? Новий замок? Я зламав його. Відступив аж до протилежного краю вулички, розігнався й навалився на хвіртку. Я повернувся додому, як і наказав мені Юді. Нарешті я підвівся. Що це пахне так гарно? Лілеї? Мабуть, примули. Я підійшов до вуликів. Вони стояли надворі, як я й боявся. Я підняв покришку одного вулика й поклав на землю. То був невеличкий гостроверхий дашок, із крутими, видовженими схилами. Я засунув руку у вулик, поводив нею, вгорі нічого не було, опустив руку нижче і тільки в одному кутку намацав суху, пористу кулю. Коли я доторкнувся до неї пальцями, вона розсипалася. Бджоли збилися в купу, щоб їм було трохи тепліше, щоб спробувати заснути. Я набрав жменьку мертвих бджіл. Було надто темно, щоб бачити, я поклав їх до кишені. Вони нічого не важили. їх на всю зиму лишили надворі, забрали їхній мед, не дали їм цукру. Атож, тепер я міг робити висновки. Я не пішов до курника. Я знав, що кури теж мертві. Проте їх убили по-іншому, хіба що крім сірої. Мої бджоли та кури, я покинув їх. Я пішов до будинку. Ніде не світилося. Двері були замкнені. Я висадив їх. Можливо, я міг би відкрити їх котримсь своїм ключем. Я повернув вимикач. Світла немає. Я пішов на кухню, в Мартину кімнату. Нікого. Але досить дрібниць. Дім був покинутий. Постачальники обрізали струм. Вони мали намір потім знову дати його мені. А я вже не хотів. Отаким я став. Я вийшов у сад. Уранці я роздивився ту жменьку бджіл. Порох із крилець і члеників. Унизу коло сходів у скриньці я знайшов пошту. Лист від Саворі. В мого сина все гаразд. Звичайно.
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27