– Я не голодний.
– Їж! – наполягав я. Я зрозумів, що він не їстиме. – На що ти скаржишся, – запитав я.
– Мені недобре.
Господи, яка огидна річ – молодість.
– Спробуй бути трохи точнішим, – попросив я. Я навмисне вжив ці слова, трохи важкі для розуміння всій молоді, бо ще кілька днів тому я пояснював їхнє значення і спосіб уживання. Отож я мав обґрунтовану надію, що він відповість, мовляв, не знає. Але малий схитрував.
– Марто! – загорлав я. Служниця з'явилася. – Другу страву, – наказав я. Я став пильніше дивитись у вікно. Не тільки вщух дощ, бо я вже знав про це, а й гарні багряні смуги на заході, хитаючись, піднімалися дедалі вище. Крізь свій гай я радше вгадував їх, ніж бачив. Велика радість, тут я навряд чи перебільшую, затопила мене перед тією чудовною красою, такою силою обіцянок. Зітхнувши, я відвернувся, бо радість, яку навіває краса, дуже рідко позбавлена домішок, – і що ж я побачив перед собою, цілком слушно назвавши його другою стравою?
– А це що таке? – здивувався я. Здебільшого в неділю ввечері ми їли холодні страви, рештки птиці – курку, каченя, гуску, індичку, хіба я знаю, – з учорашнього вечора. Мені завжди щастило з моїми індичками, вони, на мою думку, набагато цікавіші для розведення, ніж качки. Індички, можливо, потребують більше мороки, але дають більший прибуток тому, хто вміє їх обходити й доглядати, одне слово, тому, хто любить їх, і знає, як стати любим і їм.
– Це страва вівчаря, – відповіла Марта. – Я куштувала її.
– А де ділась учорашня курка?
Обличчя Марти засяяло тріумфом. Вона вочевидь чекала на це запитання, сподівалася його.
– Я подумала, – мовила вона, – що вам краще поїсти гаряче, перед тим як вирушати в дорогу.
– Хто вам сказав, що я вирушаю? – здивувався я. Марта підійшла до дверей, то був певний знак, що вона кине стрілу. Вона ображала мене, тільки тікаючи.
– Я не сліпа, – відказала вона. Відчинила двері, – На жаль, – додала вона й зачинила за собою двері.
Я поглянув на сина. Він сидів, роззявивши рота й заплющивши очі.
– Це ти нас зрадив? – запитав я. Син, здається, був десь далеко. – Ти сказав Марті, що ми вирушаємо? – Син відповів, що ні. – А чому? – допитувався я.
– Я не бачив її, – цинічно відповів син.
– Але ж вона заходила до твоєї кімнати.
– Страви були вже на столі, – мовив син. Інколи він майже нічим не поступався мені. Але він даремно нагадав про страву. А втім, він ще молодий і недосвідчений, і я відмовився далі тиснути на нього.
– Спробуй, – знову заговорив я, – розповісти мені трохи точніше, що ти відчуваєш.
– Мені живіт болить, – скривився син.
– Живіт! А температури нема?
– Не знаю.
– Треба зміряти. – Син видавався дедалі пригніченішим. На щастя, я досить полюбляв розставляти всі крапки над і. – Піди візьми миттєвий термометр, – сказав я, – у другій зверху шухляді в правій половині мого столу, зміряй температуру і принеси мені термометр.
Я зачекав кілька хвилин, а потім, не чекаючи запрошень, слово в слово повільно повторив ту досить довгу і складну фразу, де було аж кілька імперативів. Коли син пішов, мабуть, зрозумівши найголовніше, я весело додав:
– Ти хоч знаєш, у яку дірку його пхати?
У своїх розмовах із сином я залюбки – з виховною метою – вдавався до жартів сумнівного штибу. Про жарти, сенсу яких він поки що не міг зрозуміти повною мірою, й було їх багато, він міг міркувати на дозвіллі й шукати разом зі своїми товаришами найвірогіднішої інтерпретації. Сама по собі то була чудова вправа. А водночас я спрямовував його молодий розум на найплідніший шлях, – на шлях огиди до тіла та його функцій. Але я невдало сформулював свою фразу, я мав би радше сказати «Не помилися отвором». Я з каяттям подумав про це, дедалі докладніше вивчаючи страву вівчаря. Я зняв ложкою скоринку й зазирнув усередину. Прозондував виделкою. Гукнув Марту і сказав, що такого не їв би і її собака. Подумав, усміхнувшись, про свій робочий стіл, що мав лише шість шухляд, по три з кожного боку порожнього місця, куди я ставив ноги.
– Оскільки ваша вечеря неїстівна, – мовив я, – будьте ласкаві приготувати пакет сандвічів із тим, що ви недоїли від курки.
Повернувся син. Таки варто мати миттєвий термометр. Він подав його мені.
– Ти бодай витер його? – запитав я. Побачивши, що я придивляюся до ртуті, син підійшов до дверей і запалив світло. Добре, що Юді далеко цієї миті. Інколи взимку, повернувшись, знесилений і розбитий, після цілого дня марної біганини, я бачив свої капці, що грілися коло вогню, передками до полум'я. В сина була температура. – В тебе нічого немає, – мовив я.
– Я можу піти до себе? – запитав він.
– Навіщо?
– Щоб лягти.
Чи не маю я тепер перед чудового прикладу дії нездоланної сили? Безперечно, але я не наважувався сказати про це. Ні, я не стягну на свою голову блискавок, від яких, можливо, ніколи не оклигаю, і то тільки з тієї причини, що в мого сина кольки. Якби він тяжко захворів у дорозі, то була б зовсім інша річ. Я не марно вивчав Старий Заповіт.
– Ти срав, мій сину? – ніжно запитав я.
– Намагався, – відповів він.
– А хотів?
– Так.
– Але нічого не вийшло? – мовив я.
– Ні, – кивнув він.
– Мабуть, трохи газів? – запитав я.
– Так, – знову кивнув син. Він раптом нагадав мені про сиґару отця Амбруаза. Я запалив її.
– Ходімо, побачимо, – сказав я підводячись. Ми піднялися нагору. Я зробив йому клізму з солоної води. Син відбивався, але недовго. Я витяг кінчик трубки. – Спробуй затримати воду в собі, не сиди на горщику, а ляж на живіт. – Ми були у ванні. Син ліг на кахлі догори своїм товстелезним задом. – Нехай вода пройде глибше, – радив я. – Що за день. Я дивився на попіл від сиґари. Він був твердий і синій. Я сів на край ванни. Порцеляна, дзеркала, хром навівали мені великий спокій. Принаймні я гадаю, що вони. А втім, той спокій був не дуже глибокий. Я підвівся, поклав сиґару й почистив зубною щіткою різці. Ясна в глибині почистив теж. Я придивився до себе, відкопиливши губи, що під час сну западали мені в рот. «На кого я схожий?» – запитав я себе. Мої вуса, як і завжди, дратували мене. їм бракувало довершености. Вуса личили мені, без них мене було б годі уявити. Але вони мали б личити мені краще. Вистачило б тільки трохи змінити їхній фасон. Але як? Може, вони задовгі, чи, може, закороткі? – А тепер, – сказав я, й далі розглядаючи себе, – сідай на горщик і дуйся. – А може, вся річ у кольорі? Шум випорожнення повернув мене до менш піднесених турбот. Син підвівся, тремтячи всім тілом. Ми разом нахилились над горщиком, роздивлялися досить довго, а потім я взяв горщик за ручку й похитав з боку в бік. У жовтуватій рідині плавало кілька жилкуватих грудочок. – Як ти хочеш срати, – здивувався я, – якщо в тебе в животі нічого немає? – Син зауважив, що обідав. – Ти ж ні до чого не доторкнувся, – дорікнув я. Син мовчав. Отже, я вгадав. – Ти не забув, що за годину або дві ми вирушаємо? – нагадав я.
– Я не зможу, – протягнув син.
– І в такому разі, – провадив я далі, – тобі треба поїсти.
І тут раптом гострий біль пронизав мені коліно.
– Батьку, що з тобою? – здивувався син.
Я впав на стільчик, задер холошу, подививсь на коліно, кілька разів зігнув і розігнув ногу.
– Мерщій принеси йод! – крикнув я.
– Ти сидиш на ньому.
Я підвівся, і холоша знов опустилася до щиколотки. Саме ця інертність речей доводить буквально до божевілля. Я застогнав, і той стогін чули, напевне, й сестри Ельснер. Вони припинили читати, підняли голови, перезирнулися, прислухались. Більше нічого. Просто ще один крик серед ночі. Дві старі, жилаві, унизані перснями руки знайшли і стисли одна одну. Я знову підняв холошу, люто підкотив її на стегно, підняв сидіння стільчика, дістав з ящика йод і намастив коліно.
– У коліні повно дрібненьких кісточок, що ворушаться. Розітри його добре, – підказав мені син. Ну, за це він заплатить мені пізніше. Скінчивши, я все поставив на місце, відкотив холошу, сів на стільчик і прислухався. Більше нічого.
– Хіба що ти хочеш спробувати якийсь справжній блювотний засіб, – сказав я, ніби нічого не сталося.
– Я хочу спати, – жалівся син.
– Іди лягай, – зласкавився я, – я принесу тобі в ліжко невеличку вечерю, яка сподобається тобі, ти трохи поспиш, а потім ми разом вирушимо. – Я пригорнув сина до грудей. – Ну, що ти скажеш на це? – запитав я. Син на те сказав «Добре, батьку». Цікаво, чи любив він мене тієї миті так, як я його? З таким потайним хлопцем ніколи нічого не знаєш. – Іди швиденько лягай, добре вкрийся, а я одразу прийду.
Я спустився на кухню, приготував і поклав на свою гарненьку лаковану тацю чашку теплого молока і бутерброд із джемом. Син скучив за батьківською любов'ю. Ось тепер він матиме її. Марта мовчки дивилася на мене, розлігшись у кріслі-качалці. Немов Парка, в якої урвалася нитка. Я прибрав після себе й пішов до дверей.
– Я можу йти спати? – поцікавилась Марта. Щоб запитати, вона чекала, поки я буду з повною тацею в руках. Я вийшов, поставив тацю на стілець коло сходів, повернувся на кухню.
– Ви зготували сандвічі? – запитав я. А молоко тим часом холонуло і вкривалося огидною плівкою. Вона приготувала.
– Я йду лягаю. Всі вже сплять, – мовила служниця.
– Доведеться підняти вас за годину чи дві, щоб узяти двері на засув, – нагадав я. Нехай подумає, чи варто їй лягати за таких обставин. Марта запитала, як довго я можу бути відсутній. Цікаво, чи знає вона, що я вирушаю не сам? Безперечно. Піднявшись, щоб сказати синові прийти на кухню, вона, навіть якщо він не сказав їй нічого, напевне помітила рюкзак. – Не знаю, – відповів я. А потім додав одразу, побачивши, що вона така стара, ба гірше, ніж стара, – підстаркувата, така самотня й сумна у своєму вічному кутку: – Слухайте, надовго це не затягнеться. – Й попросив її, вдавшись до слів, що, як на мене, були теплі, добре відпочити протягом моєї відсутности й розвіятись, провідавши подруг і запрошуючи їх до себе. – Не економте ні чаю, ні цукру, а якщо раптом вам будуть потрібні гроші, зверніться до метра Саворі. – Я довів цю раптову приязність аж до того, що потис їй руку, яку вона швиденько витерла, тільки-но збагнувши мої наміри, об свій фартух. Потиснувши, я й далі не відпускав її м'якої червоної руки. Я взяв один її палець своїми пучками, притяг до себе й роздивлявся. Якби я мав сльози, щоб проливати, я б лив їх, мабуть, потоками і годинами. Марта, певне, вже запитувала себе, чи не збираюсь я звернутися до неї з сороміцькими пропозиціями. Я віддав їй руку, взяв сандвічі й пішов.
Марта давно вже працювала в мене. Я часто подорожував. Я ще ніколи не прощався з нею так розчулено, а завжди невимушено й безтурботно, навіть коли боявся, що моя відсутність буде тривала, хоча сьогодні такого страху я не мав. Інколи я вирушав, не мовивши їй ані слова.
Перше ніж зайти до синової кімнати, я зайшов до своєї. Я й досі тримав сигару в роті, але той гарний попіл уже десь упав. Я дорікнув собі за таку недбайливість. Я розчинив у молоці снодійний порошок. Я ніколи не зласкавлювався до сина просто так. Я взяв тацю й пішов, аж раптом мій погляд упав на два альбоми, що лежали в мене на столі. Запитав себе, чи не міг би я скасувати свою заборону, принаймні для альбому з марками-дублікатами. Нещодавно син заходив сюди, шукав термометр. Його довго не було. Може, він скористався тією нагодою і взяв кілька своїх улюблених марок? Я не мав часу контролювати все. Я поклав тацю й навмання пошукав кілька марок, червону марку з Того з гарним кораблем, марку Ньяса за десять реалів 1901 р. та кілька інших. Я дуже любив марку з Ньяси. Вона була зелена, на ній був зображений жирафа, що об'їдав верхівку пальми. Марки були на місці. Але це нічого не доводило. Доводило тільки те, що саме ці марки є. Я подумав, що не зможу скасувати свою вільно ухвалену і ясно проголошену постанову, не завдавши своєму авторитетові шкоди, якої він би не витримав. Жаль. Син уже спав, і я розбудив його. Він з'їв шматок і скривився з огиди. Так ось як він віддячує мені. Я зачекав, поки зникла остання кришка, остання краплина. Син повернувся до стіни, я закутав його в ковдру. Ще трохи – й поцілував би його. Ані він, ані я не сказали й слова. Поки що ми не мали потреби в словах. А втім, син украй рідко першим озивався до мене. А коли я звертався до нього, він найчастіше відповідав повільно і немов усупереч власній волі. Зате зі своїми товаришами він, коли гадав, ніби я далеко, був незвичайно балакучий. Та мені навіть подобалося, що моя присутність гасить у ньому ту балакучість. Мовчати і слухати – на таке навряд чи здатна одна людина з сотні, ба навіть навряд чи розуміє, що це означає. Адже саме в такі миті понад абсурдним гамором можна почути тишу, з якої створено всесвіт. Я прагнув, щоб мій син мав таку перевагу. І був поодаль від тих, хто вихваляється, ніби вміє розплющувати очі. Не на те я виборов, вимучив, вистраждав, витворив своє становище, живши як балакун, щоб і мій зазнав такої недолі. Я навшпиньки вийшов з кімнати. Я з радістю дограватиму до кінця свої ролі.
Оскільки я відступив після такої своєрідної поразки, чи повинен я, вибачившись, сказати йому про це? Я кинув це припущення напризволяще. Й навіть не дуже зосереджувався на ньому. Описуючи цей день, я немов знову переживав його, заповнив його своїм тривожним і марним життям з єдиною метою отупіти, мати змогу не робити того, що слід. І як тоді моя думка відмовилася думати про Молоя, так і цієї ночі мені відмовило перо. Це признання вже якийсь час не давало мені спокою. А тепер не дало мені полегші.
Я з гіркою втіхою міркував, що, навіть якби мій син помер під час цієї подорожі, не я б хотів тієї смерти. Кожному своя відповідальність. А я вже знав, що спати вона не заважає.
Я кажу собі, що в цьому домі щось заважає мені діяти. Такий чоловік, як я, не може у своїх викрутнях забути, від чого він викручується. Я вийшов у сад і походжав майже в цілковитій пітьмі. Сад я знав трохи гірше, ніж свої квітники і пасіку. Сиґара погасла, а я навіть не помітив коли. Струснув її й поклав до кишені з наміром викинути згодом у попільничку або в кошик з паперами. Але другого дня, далеко від Шита, я знайшов її у своїй кишені й, повірте, не без утіхи. Адже я зміг ще кілька разів затягнутися. З'ясувати, що в тебе в зубах погасла сиґара, виплюнути її, потім шукати в пітьмі, підібрати, запитати себе, чи годиться так чинити, струсити з неї попіл і покласти до кишені, уявити собі попільничку й кошик на папери – ось головні стадії процесу, що забрав у мене принаймні чверть години. Решта часу була витрачена на собаку Зулу, на пахощі, такі гострі після дощу, джерела яких я намагався пригадати, мацаючи рослини руками, на світло у вікнах одного сусіди, на шум у будинку іншого й т. ін. Синове вікно тьмяно світилося. Син полюбляв спати з нічником коло себе. Я трохи сварив його, щоб він позбувся тієї вигадки. А ще недавно він не міг заснути, не взявши до рук плюшевого ведмедика. Коли він забуде про ведмедика (Жано), я забороню йому й нічник. Що я робив би сьогодні, якби син не відвертав мою увагу? Мабуть, виконував би свій обов'язок.
Пересвідчившись, що й у садку я не менш млявий, ніж у будинку, я пішов до будинку, кажучи собі, що з двох одне: або мій дім не відіграє ніякої ролі в тому процесі своєрідного руйнування, якого я зазнаю, або ж слід звинуватити все моє скромне майно. Прихилившись до цієї другої гіпотези, я простив собі свої дії й наперед простив собі всі подальші дії, аж поки вийду з дому. Ця гіпотеза зняла з мене тягар провини й забезпечила мить штучної свободи. Тож я й прихилився до неї.
Здалеку мені в пітьмі немов привиділася моя кухня. В певному розумінні то справді була вона. А в іншому – ні. Бо, притулившись обличчям до шибки, я побачив тьмяне червонясте світло, що не могло йти від печі, бо я не мав печі, а йшло від звичайної плити, яка працювала на газі. Піч, якщо ваша ласка, але газова. Тобто в кухні була і справжня піч, але нею не користувалися. Ще б пак, у домі без газової плити я почувався б незатишно. Вночі, урвавши прогулянку, я люблю підходити до вікон, байдуже, освітлених чи ні, й зазирати в кімнати, дивитися, що там відбувається. Я прикривав обличчя руками і стежив крізь пальці. Сусіди вибігали надвір, але не бачили нікого. В такі миті найтемніші кімнати виринали для мене з пітьми, немов ще освітлені вже минулим днем або лампою, що її загасили з тих або тих причин: у яких можна і в яких не слід признаватися. Але світло в кухні належало до іншої категорії, горів нічник із червоною лампочкою, що стояв коло підніжжя невеличкої мадонни з різьбленого дерева, почепленої на стіні в Мартиній кімнаті поряд з кухнею. Втомившись заколисувати себе, вона вийшла з кухні й лягла на ліжко, не зачинивши двері, щоб чути кожен звук, який лунає в домі. Але, мабуть, уже заснула.
Я піднявся нагору. Зупинився перед дверима сина. Зігнувся і приклав вухо до замкової шпарини. Люди прикладають до замкових шпарин око, а я – вухо. На свій подив, не почув нічого.
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27