Мені бракувало сина! Я як міг знаходив собі роботу. Поїв кілька разів. Скористався тим, що я нарешті сам, не мавши іншого свідка, крім Бога, щоб мастурбувати. Моєму синові, напевне, свінула та сама ідея, й він зупинився де-небудь для мастурбації. Сподіваюся, вона дає йому більшу втіху, ніж мені. Кілька разів обійшов навколо халабуди, гадаючи, шо це піде на користь моєму коліну. Я ходив досить швидко, не відчуваючи великого болю, але швидко втомлювався. Після кільканадцяти кроків ногу обіймала велика втома, вона немов важчала, і я був змушений зупинятися. Але цей стан одразу минав, і я знову міг ходити. Випив трошки морфіну. Ставив собі деякі запитання. Чому я не сказав синові принести те, що могло б придатись для лікування? Чому приховав від нього, що я хворий? Чи був я зрештою задоволений тим, що сталося зі мною, тож, можливо, навіть не хотів лікуватися? Досить довго я милувався красою місцевости, довго розглядав дерева, поля, небо, птахів і уважно слухав звуки, які долинали і здалеку, і зблизька. Якусь мить я, здається, сприймав тишу, про яку вже начебто згадував. Лігши в халабуді, думав про завдання, яке я виконував. Спробував знову пригадати, що я повинен робити з Молоєм, коли знайду його. Ходив аж до ручаю. Ліг на траву й дивився у воду, а потім умив обличчя та руки. Почекав, поки відновиться моє зображення, дививсь, як воно тремтить і починає дедалі більше бути схожим на мене. Вряди-годи краплина води, спадаючи з мого обличчя, знову брижила відображення. Вдень я не бачив нікого. Але ввечері почув чиїсь кроки, що кружляли навколо халабуди. Я не ворушився. Кроки подаленіли. Але трохи згодом, вийшовши не знати навіщо, за кілька кроків від себе я побачив чоловіка, що стояв нерухомо. Він стояв плечима до мене. Був у заважкому, як для літа, плащі і спирався на таку грубу палицю, значно товщу внизу, ніж угорі, що вона скидалася на довбню. Чоловік обернувся, і ми довго мовчки приглядались одне до одного. Тобто я прямо дивився на нього, як і завжди, щоб створити враження, ніби я не боюся, тоді як він лиш інколи позирав на мене, а потім опускав очі, здається, не так з несміливости, як з метою спокійно поміркувати про побачене, перше ніж додавати до нього нові образи. В холодному погляді незнайомця відчувалася незвичайна сила. Його обличчя було бліде й гарне, я був задоволений ним. Я вже давав йому років п'ятдесят п'ять, як він скинув капелюха, потримавши якусь мить у руці, і знову вдягнув на голову. Ці рухи аж ніяк не були схожі на те, що можна було б назвати привітанням. Але я вважав за слушне вклонитися йому. Його капелюх був украй незвичайний, і формою, і барвою. Я не намагатимусь охарактеризувати його, він не належав до жодної зі знайомих мені категорій. Волосся, сивину якого аж ніяк не приховував бруд, було густе й буйне. Адже, поки він знову прим'яв волосся капелюхом, я встиг побачити, як воно повільно збільшує свій об'єм на голові. Обличчя було брудне й волохате, атож, він був блідий, гарний, брудний і волохатий. Він зробив дивний рух, немов курка, що розпускає пір'я, а потім повільно стає меншою, ніж була. Я вже думав, що він піде, не сказавши мені ані слова. Але раптом він попросив дати йому шматок хліба. Це принизливе прохання він супроводив вогненним поглядом. Він говорив з акцентом, немов іноземець або чоловік, що давно вже ні з ким не розмовляв. І справді, тільки-но побачивши його спину, я казав собі з полегкістю, що це іноземець.
– Може, хочете баночку сардин? – запитав я. Він просив у мене хліба, а я пропоную йому рибу. В цьому увесь мій характер.
– Хліба, – повторив він.
Я зайшов до халабуди і взяв шматок хліба, який лишив для сина, що, повернувшись, безперечно буде голодний. Я віддав йому хліб. Думав, що він одразу ковтне його. Проте він розламав його навпіл і поклав шматки в кишені плаща.
– Ви мені дозволите роздивитися вашу палицю? – запитав я і простяг руку. Чоловік не ворушився. Я взявся рукою за палицю, нижче від його руки. Відчував, як Його пальці повільно відпускають палицю. Тепер уже я її тримав. Палиця була напрочуд легка. Я знову вклав її йому в руку. Він востаннє поглянув на мене й пішов. Тим часом уже споночіло. Чоловік ішов швидкою й невпевненою ходою і не так спирався на палицю, як волочив її, часто змінюючи напрям руху. Я б залюбки довго-довго дивився йому вслід. Я б хотів стояти серед пустелі, опівдні, і стежити за ним очима, аж поки він стане цяткою на обрії. Я стояв надворі ще досить довго. Вряди-годи нашорошував вуха. Але мій син не йшов. Мені стало холодно, і я зайшов у халабуду, ліг і накрився синовим плащем. Та відчувши, що мене долає сон, знову вийшов і розпалив велике багаття, щоб син бачив, куди йому йти. Коли вогонь розгорівся, сказав собі: «Ну, тепер я зігріюся!» І я грівся, підставляючи до вогню долоні, а потім потираючи собі руки, знову простягав руки, повертався плечима, піднімав поли курточки і крутився, немов на рожні. Кінець кінцем, знемігшись від тепла і втоми, ліг на землю коло вогню й заснув, кажучи собі: «Може, якась іскра підпалить мій одяг і я прокинусь, мов живий смолоскип». Водночас казав собі й багато інших речей, що належали до різних логічних сукупностей і не мали між собою очевидного зв'язку. Коли я прокинувся, вже знову був день, а вогонь погас. Але головешки були ще гарячі. З моїм коліном не стало краще, але й не стало гірше. Тобто, можливо, таки стало трохи гірше, але я не відчував цього погіршення, бо дедалі жалюгідніше звикав до того, що воно хворе. Але не думаю. Бо, прислухаючись до коліна, а потім випробовуючи його, я не вірив у те звикання і спробував абстрагуватися від нього. Здається, немов хтось інший, утаємничений у мої приватні відчуття, проголосив: «Ніяких змін, Моране, ніяких змін». Таке могло б видатися неможливим. Я пішов у гай вирізати собі палицю. Але, знайшовши нарешті підходящу гілку, згадав, що не маю ножа. Я повернувся до халабуди, сподіваючись знайти там ніж серед речей, які син виклав на землю й не встиг підібрати. Ножа не було. Натомість я побачив парасольку і сказав собі: «Навіщо вирізати палицю, якщо є парасолька?» Я спробував ходити, спираючись на парасольку. Завдяки парасольці я не посувався ані швидше, ані з меншими муками, але принаймні не так швидко втомлювався. Замість зупинятися що десять кроків для відпочинку, я легко ступав п'ятнадцять кроків, перше ніж був змушений зупинитися. Під час відпочинку парасолька й далі служила мені. Адже, спираючись на неї, я помітив, що тяжкість у нозі, спричинена, мабуть, порушенням кровообігу, зникала набагато швидше, ніж коли я стояв завдяки підтримці тільки м'язів і дерева життя. Отак споряджений, я вже не задовольнявся тим, що крутився навколо халабуди, як учора, а ходив по радіусу в усіх напрямах. Я навіть дійшов до невеличкого пагорба, звідки набагато краще виднів увесь простір, де рано чи пізно міг з'явитися син. Інколи я навіть бачив його у своїй уяві, як він зігнувся над кермом або стоїть на педалях, під'їжджає дедалі ближче, я чув, як він сапає, бачив, як на його обличчі пломеніє радість повернення. Водночас я наглядав за халабудою, що незвичайно вабила мене, тож з'єднати сусідні радіуси, по яких я ходив від халабуди, в тому місці, де вони найдалі розбігалися, виявилось для мене, дарма що це було б зручно, неможливою річчю. Щоразу я був змушений іти по тій самій дорозі в протилежному напрямі, аж поки доходив до халабуди й пересвідчувався, що все гаразд, а потім обирав інший радіус. Більшу частину другого дня я й присвятив цим марним відходам і приходам, сторожуванню та грі уяви, та аж ніяк не цілісінький день. Уряди-годи я лягав у халабуді, що стала мені домом, щоб спокійно поміркувати про деякі питання, надто про запаси харчів, які швидко закінчувались, тож, коли я поїв о п'ятій годині, лишилося тільки дві бляшанки сардин, жменька печива й кілька яблук. Крім того, намагався пригадати, що я маю робити з Молоєм, коли знайду його. До того ж зосереджувався на собі, намагаючись з'ясувати, що віднедавна змінилося в мені. Й те, що я бачив, скидалося на розкришування, шалене руйнування всього, що завжди захищало мене від того, чим я завжди був приречений бути. Або ж я брав участь у якомусь своєрідному дедалі швидшому бурінні, добираючись до вже не знаю якого дня і якого обличчя, знайомих і покинутих. Як описати відчуття, коли похмуре й масивне, скреготливе й кам'янисте раптом стає рідиною? Я бачив тоді невеличку кульку, що крізь тихі води повільно піднімається з глибин, спершу суцільну та однотонну, тільки трохи світлішу за вир, що супроводить її, а згодом мало-помалу перетворювану в обличчя з дірами очей, рота та іншими стиґматами, проте годі було дізнатися, чоловіче то обличчя чи жіноче, молоде чи старе і чи його спокій не є тільки враженням, яке створює вода, відокремлюючи його від світла. Слід сказати, що я лише неуважно придивлявся до тих жалюгідних постатей, якими, безперечно, намагалося задовольнитися моє відчуття краху. І те, що я вже не зосереджувався на них, ще раз свідчило, як я змінився і як збайдужів до того, щоб належати собі. Якби я був наполегливий, я б, напевне, робив відкриття за відкриттям, придивляючись сам до себе. Але мені вистачало пролити бодай трохи світла, – з допомогою якоїсь постаті чи думки, – на те все, тобто похмуре збудження, яке опанувало мене, щоб я миттю звертався до якогось іншого клопоту. А трохи згодом усе починалося спочатку. Й серед тієї веремії я насилу впізнавав себе. Адже не таку я мав вдачу, тобто звичай, щоб одночасно провадити всі свої розрахунки, я поділяв їх, а потім по черзі доводив до максимуму. І навіть від інструкцій, яких мені бракувало з приводу Молоя, я, відчуваючи, як вони ворушаться десь у глибинах пам'яті, миттю відвертався, йдучи до інших незнаних речей. Я, що п'ятнадцять днів тому з радістю рахував би, скільки часу я можу прожити з харчами, які лишилися, розглянувши, напевне, й питання про вітаміни та калорії, і визначив би у своїй голові низку меню, які асимптотично наближаються до харчового нуля, обмежився того дня пасивною констатацією, що невдовзі я помру з голоду, якщо не зможу поновити своїх запасів. Отак минув і той другий день. Але, перше ніж перейти до наступного, треба згадати про ще один інцидент.
Я розпалив багаття й дививсь, як розгорається вогонь, і раптом почув, що мене гукають. Голос, уже такий близький, що я аж підскочив, був чоловічий. Але, підскочивши, я опанував себе й далі клопотався коло вогнища, немов і не чув нічого, ворушачи його гілкою, яку я недавно й зламав для цього і з якої самими нігтями поздирав листя та гілочки й навіть частину кори. Я завжди полюбляв обдирати з гілля кору, оголюючи гарненьку ясну і гладеньку деревину. Проте якісь неясні почуття любови та жалощів до дерева найчастіше перешкоджали мені в такій роботі. До дерев, з якими я так інтимно знайомився, належала навіть драцена з острова Тенерифе, що, проживши п'ять тисяч років, загинула, вражена блискавкою. То був приклад довговічности. Отож у моїх руках була груба, біла, повна соків гілляка, що не загоралася, коли я тицяв її у вогонь. Я тримав її за тонший кінець. Потріскування вогню, власне дерева, що корчилось у ньому, бо вогонь, що тріумфує, не тріщить, а видає інший звук, дало змогу підійти тому чоловікові дуже близько до мене, а я й не помітив нічого. Якщо мене й дратує щось, так це мить, коли мене заскакують зненацька. Я перелякано здригнувся, але, сподіваючись, що цього не помітили, й далі поправляв багаття, неначе я був сам. Та, відчувши, як чиясь рука ляснула мене по плечах, я таки був змушений поводитись так, як поводився б будь-хто на моєму місці, тобто притьмом обернувся, вдавши, я сподіваюсь, страх і гнів. І ось переді мною чоловік, постать і риси обличчя якого я попервах, через пітьму, бачив дуже погано.
– Здоров, друже! – привітався він.
Мало-помалу я склав собі уявлення, що за тип чолов'яги опинився переді мною. Повірте, серед різних його частин існувала велика узгодженість і чудова гармонія, тож про нього можна було б сказати, ніби в нього тіло таке, як обличчя, і навпаки. І якби я бачив його зад, немає жодного сумніву, що і його я вважав би незгіршим від решти.
– Я й не сподівався побачити когось у такій дірі, – мовив він, – мені пощастило. Чужинець безцеремонно відсунув мене від багаття, що вже палахкотіло, відблиски полум'я, яких я тепер не затуляв, упали на нього, тож я пересвідчився, що не помилився і таки справді бачу перед собою зануду. – Чи можете ви сказати… – заговорив він, але я, мабуть, зобов'язаний стисло описати його, хоч як це суперечить моїм принципам. Він був невисокий, але кремезний. На ньому був грубий костюм кольору морської води (двобортний піджак), жахливо скроєний, і пара чорних дуже великих черевиків із носаком, що задирався вище від підйому. Цей огидний фасон був, здається, монополією чорних черевиків. – Ви часом не знаєте… – знов озвався він. Бахромчасті кінці темного шарфа, завдовжки принаймні сім футів, кілька разів обкрученого навколо шиї, спадали йому на спину. На голові виднів темно-синій фетровий капелюх з невеличкими крисами, до стрічки він прикріпив рибальський гачок зі штучною мушкою, що надавало йому вкрай спортивного вигляду. – Ви чуєте мене? – запитав він. Але це все не мало значення в порівнянні з його обличчям, що трохи скидалося, шкода про це говорити, на моє, звісно, не таке витончене, але такі самі жалюгідні вусики, малі тхорячі очі, такий самий закладений ніс, невеличкий червоний рот, немов напружений унаслідок бажання висрати свій язик. – Послухайте… – закликав він. Я відвернувся до вогню. Багаття вже розгорілося. Я підкидав гілля. – Я вже п'ять хвилин намагаюся заговорити до вас, – нарікав чужинець. Я пішов до халабуди, він загородив мені шлях. Побачивши, що я кульгаю, він посміливішав: – Раджу вам відповісти мені, – погрожував він.
– Я не знаю вас, – відповів я й засміявся, жарт і справді був добрий.
– Пан хоче, щоб я показав йому свою візитну картку?
– Вона мені нічого не скаже, – відповів я. Він підступив ближче. – Забирайтеся звідси, – мовив я. Тепер уже він засміявся:
– Ви відмовляєтесь відповідати?
Я зробив велике зусилля:
– Що ви хочете знати? – запитав я. Він, напевне, вважав, ніби я повернувся до найкращих почувань.
– Таке мені більше подобається, – мовив він. Я покликав собі на допомогу образ мого сина, що міг прибути будь-якої миті. – Я вже казав вам, – нагадав він. Я затремтів.
– Візьміть на себе клопіт повторити, – сказав я. Скоротімо розповідь. Він запитав, чи не бачив я старого з палицею. Він описав його. Не дуже точно. Його голос долинав до мене наче здалеку.
– Ні, – відповів я.
– Як ні? – здивувався він.
– Я нікого не бачив, – підтвердив я.
– Таж він тут проходив, – наполягав незнайомець. Я мовчав. – Скільки ви вже тут? – запитав він. Його тіло стало розпливатися, немов розчленовувалось. – Що ви тут робите? – запитав він.
– Ви зобов'язані наглядати за цією територією? – запитав я. Він простяг до мене руку. Здається, я знову сказав йому, щоб він забирався. Я ще пригадую руку, що, біліючи, тяглася до мене, пальці то стискалися в кулак, то розчепірювались. Рука рухалася немов сама собою. Не знаю, що тоді сталося. Але згодом, можливо, набагато пізніше, я побачив, що він лежить на землі з якоюсь кашею замість голови. Шкодую, що не можу зазначити ясніше, як саме був отриманий той результат. То був би, напевне, чудовий уступ. Але не на те я дійшов до цього місця своєї розповіді, щоб податись у літературу. Особисто я не дістав нічого, хіба кілька подряпин, які я побачив тільки завтра. Я нахилився над ним. Нахиляючись, я зрозумів: моя нога знову згинається. Він уже не скидався на мене. Я взяв його за щиколотки й, задкуючи, потяг у халабуду. Його черевики поблискували, мов товстий шар чорної вакси. Шкарпетки були оздоблені нашитим малюночком. Холоші закотилися, показавши білі, безволосі ноги. Він мав невеличкі, гострі щиколотки такі, як у мене. Мої пальці майже охоплювали їх навколо. Він мав підтяжки для шкарпеток, одна з них розстебнулась і звисала. Ця деталь зворушила мене. Я повернувся до багаття. Коліно знову перестало згинатися. Воно вже не мало потреби бути гнучким. Я повернувся до халабуди і взяв синів плащ. Підійшов до багаття й ліг, накрившись плащем. Я не спав зовсім, тільки трохи подрімав. Я слухав сов. То були не сичі, бо крики лунали, мов свистки паротяга. Чув я й солов'я. Й далеких пастушків. Якби я чув коли-небудь про інших птахів, що кричать і співають уночі, я б теж їх слухав. Стуливши долоні й лігши на них щокою, я дививсь, як згасає вогонь. Я чекав світанку. Тільки-но засіріло, я підвівся й пішов у халабуду. Коліна в нього вже теж більш-менш заціпеніли, але, на щастя, в попереку він ще згинався. Я відтяг його аж до гаю, часто зупиняючись для відпочинку, але не пускаючи ніг, щоб потім не нагинатися й не брати їх знову. Потім розібрав халабуду й прикидав тіло отак здобутим гіллям.
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27
– Може, хочете баночку сардин? – запитав я. Він просив у мене хліба, а я пропоную йому рибу. В цьому увесь мій характер.
– Хліба, – повторив він.
Я зайшов до халабуди і взяв шматок хліба, який лишив для сина, що, повернувшись, безперечно буде голодний. Я віддав йому хліб. Думав, що він одразу ковтне його. Проте він розламав його навпіл і поклав шматки в кишені плаща.
– Ви мені дозволите роздивитися вашу палицю? – запитав я і простяг руку. Чоловік не ворушився. Я взявся рукою за палицю, нижче від його руки. Відчував, як Його пальці повільно відпускають палицю. Тепер уже я її тримав. Палиця була напрочуд легка. Я знову вклав її йому в руку. Він востаннє поглянув на мене й пішов. Тим часом уже споночіло. Чоловік ішов швидкою й невпевненою ходою і не так спирався на палицю, як волочив її, часто змінюючи напрям руху. Я б залюбки довго-довго дивився йому вслід. Я б хотів стояти серед пустелі, опівдні, і стежити за ним очима, аж поки він стане цяткою на обрії. Я стояв надворі ще досить довго. Вряди-годи нашорошував вуха. Але мій син не йшов. Мені стало холодно, і я зайшов у халабуду, ліг і накрився синовим плащем. Та відчувши, що мене долає сон, знову вийшов і розпалив велике багаття, щоб син бачив, куди йому йти. Коли вогонь розгорівся, сказав собі: «Ну, тепер я зігріюся!» І я грівся, підставляючи до вогню долоні, а потім потираючи собі руки, знову простягав руки, повертався плечима, піднімав поли курточки і крутився, немов на рожні. Кінець кінцем, знемігшись від тепла і втоми, ліг на землю коло вогню й заснув, кажучи собі: «Може, якась іскра підпалить мій одяг і я прокинусь, мов живий смолоскип». Водночас казав собі й багато інших речей, що належали до різних логічних сукупностей і не мали між собою очевидного зв'язку. Коли я прокинувся, вже знову був день, а вогонь погас. Але головешки були ще гарячі. З моїм коліном не стало краще, але й не стало гірше. Тобто, можливо, таки стало трохи гірше, але я не відчував цього погіршення, бо дедалі жалюгідніше звикав до того, що воно хворе. Але не думаю. Бо, прислухаючись до коліна, а потім випробовуючи його, я не вірив у те звикання і спробував абстрагуватися від нього. Здається, немов хтось інший, утаємничений у мої приватні відчуття, проголосив: «Ніяких змін, Моране, ніяких змін». Таке могло б видатися неможливим. Я пішов у гай вирізати собі палицю. Але, знайшовши нарешті підходящу гілку, згадав, що не маю ножа. Я повернувся до халабуди, сподіваючись знайти там ніж серед речей, які син виклав на землю й не встиг підібрати. Ножа не було. Натомість я побачив парасольку і сказав собі: «Навіщо вирізати палицю, якщо є парасолька?» Я спробував ходити, спираючись на парасольку. Завдяки парасольці я не посувався ані швидше, ані з меншими муками, але принаймні не так швидко втомлювався. Замість зупинятися що десять кроків для відпочинку, я легко ступав п'ятнадцять кроків, перше ніж був змушений зупинитися. Під час відпочинку парасолька й далі служила мені. Адже, спираючись на неї, я помітив, що тяжкість у нозі, спричинена, мабуть, порушенням кровообігу, зникала набагато швидше, ніж коли я стояв завдяки підтримці тільки м'язів і дерева життя. Отак споряджений, я вже не задовольнявся тим, що крутився навколо халабуди, як учора, а ходив по радіусу в усіх напрямах. Я навіть дійшов до невеличкого пагорба, звідки набагато краще виднів увесь простір, де рано чи пізно міг з'явитися син. Інколи я навіть бачив його у своїй уяві, як він зігнувся над кермом або стоїть на педалях, під'їжджає дедалі ближче, я чув, як він сапає, бачив, як на його обличчі пломеніє радість повернення. Водночас я наглядав за халабудою, що незвичайно вабила мене, тож з'єднати сусідні радіуси, по яких я ходив від халабуди, в тому місці, де вони найдалі розбігалися, виявилось для мене, дарма що це було б зручно, неможливою річчю. Щоразу я був змушений іти по тій самій дорозі в протилежному напрямі, аж поки доходив до халабуди й пересвідчувався, що все гаразд, а потім обирав інший радіус. Більшу частину другого дня я й присвятив цим марним відходам і приходам, сторожуванню та грі уяви, та аж ніяк не цілісінький день. Уряди-годи я лягав у халабуді, що стала мені домом, щоб спокійно поміркувати про деякі питання, надто про запаси харчів, які швидко закінчувались, тож, коли я поїв о п'ятій годині, лишилося тільки дві бляшанки сардин, жменька печива й кілька яблук. Крім того, намагався пригадати, що я маю робити з Молоєм, коли знайду його. До того ж зосереджувався на собі, намагаючись з'ясувати, що віднедавна змінилося в мені. Й те, що я бачив, скидалося на розкришування, шалене руйнування всього, що завжди захищало мене від того, чим я завжди був приречений бути. Або ж я брав участь у якомусь своєрідному дедалі швидшому бурінні, добираючись до вже не знаю якого дня і якого обличчя, знайомих і покинутих. Як описати відчуття, коли похмуре й масивне, скреготливе й кам'янисте раптом стає рідиною? Я бачив тоді невеличку кульку, що крізь тихі води повільно піднімається з глибин, спершу суцільну та однотонну, тільки трохи світлішу за вир, що супроводить її, а згодом мало-помалу перетворювану в обличчя з дірами очей, рота та іншими стиґматами, проте годі було дізнатися, чоловіче то обличчя чи жіноче, молоде чи старе і чи його спокій не є тільки враженням, яке створює вода, відокремлюючи його від світла. Слід сказати, що я лише неуважно придивлявся до тих жалюгідних постатей, якими, безперечно, намагалося задовольнитися моє відчуття краху. І те, що я вже не зосереджувався на них, ще раз свідчило, як я змінився і як збайдужів до того, щоб належати собі. Якби я був наполегливий, я б, напевне, робив відкриття за відкриттям, придивляючись сам до себе. Але мені вистачало пролити бодай трохи світла, – з допомогою якоїсь постаті чи думки, – на те все, тобто похмуре збудження, яке опанувало мене, щоб я миттю звертався до якогось іншого клопоту. А трохи згодом усе починалося спочатку. Й серед тієї веремії я насилу впізнавав себе. Адже не таку я мав вдачу, тобто звичай, щоб одночасно провадити всі свої розрахунки, я поділяв їх, а потім по черзі доводив до максимуму. І навіть від інструкцій, яких мені бракувало з приводу Молоя, я, відчуваючи, як вони ворушаться десь у глибинах пам'яті, миттю відвертався, йдучи до інших незнаних речей. Я, що п'ятнадцять днів тому з радістю рахував би, скільки часу я можу прожити з харчами, які лишилися, розглянувши, напевне, й питання про вітаміни та калорії, і визначив би у своїй голові низку меню, які асимптотично наближаються до харчового нуля, обмежився того дня пасивною констатацією, що невдовзі я помру з голоду, якщо не зможу поновити своїх запасів. Отак минув і той другий день. Але, перше ніж перейти до наступного, треба згадати про ще один інцидент.
Я розпалив багаття й дививсь, як розгорається вогонь, і раптом почув, що мене гукають. Голос, уже такий близький, що я аж підскочив, був чоловічий. Але, підскочивши, я опанував себе й далі клопотався коло вогнища, немов і не чув нічого, ворушачи його гілкою, яку я недавно й зламав для цього і з якої самими нігтями поздирав листя та гілочки й навіть частину кори. Я завжди полюбляв обдирати з гілля кору, оголюючи гарненьку ясну і гладеньку деревину. Проте якісь неясні почуття любови та жалощів до дерева найчастіше перешкоджали мені в такій роботі. До дерев, з якими я так інтимно знайомився, належала навіть драцена з острова Тенерифе, що, проживши п'ять тисяч років, загинула, вражена блискавкою. То був приклад довговічности. Отож у моїх руках була груба, біла, повна соків гілляка, що не загоралася, коли я тицяв її у вогонь. Я тримав її за тонший кінець. Потріскування вогню, власне дерева, що корчилось у ньому, бо вогонь, що тріумфує, не тріщить, а видає інший звук, дало змогу підійти тому чоловікові дуже близько до мене, а я й не помітив нічого. Якщо мене й дратує щось, так це мить, коли мене заскакують зненацька. Я перелякано здригнувся, але, сподіваючись, що цього не помітили, й далі поправляв багаття, неначе я був сам. Та, відчувши, як чиясь рука ляснула мене по плечах, я таки був змушений поводитись так, як поводився б будь-хто на моєму місці, тобто притьмом обернувся, вдавши, я сподіваюсь, страх і гнів. І ось переді мною чоловік, постать і риси обличчя якого я попервах, через пітьму, бачив дуже погано.
– Здоров, друже! – привітався він.
Мало-помалу я склав собі уявлення, що за тип чолов'яги опинився переді мною. Повірте, серед різних його частин існувала велика узгодженість і чудова гармонія, тож про нього можна було б сказати, ніби в нього тіло таке, як обличчя, і навпаки. І якби я бачив його зад, немає жодного сумніву, що і його я вважав би незгіршим від решти.
– Я й не сподівався побачити когось у такій дірі, – мовив він, – мені пощастило. Чужинець безцеремонно відсунув мене від багаття, що вже палахкотіло, відблиски полум'я, яких я тепер не затуляв, упали на нього, тож я пересвідчився, що не помилився і таки справді бачу перед собою зануду. – Чи можете ви сказати… – заговорив він, але я, мабуть, зобов'язаний стисло описати його, хоч як це суперечить моїм принципам. Він був невисокий, але кремезний. На ньому був грубий костюм кольору морської води (двобортний піджак), жахливо скроєний, і пара чорних дуже великих черевиків із носаком, що задирався вище від підйому. Цей огидний фасон був, здається, монополією чорних черевиків. – Ви часом не знаєте… – знов озвався він. Бахромчасті кінці темного шарфа, завдовжки принаймні сім футів, кілька разів обкрученого навколо шиї, спадали йому на спину. На голові виднів темно-синій фетровий капелюх з невеличкими крисами, до стрічки він прикріпив рибальський гачок зі штучною мушкою, що надавало йому вкрай спортивного вигляду. – Ви чуєте мене? – запитав він. Але це все не мало значення в порівнянні з його обличчям, що трохи скидалося, шкода про це говорити, на моє, звісно, не таке витончене, але такі самі жалюгідні вусики, малі тхорячі очі, такий самий закладений ніс, невеличкий червоний рот, немов напружений унаслідок бажання висрати свій язик. – Послухайте… – закликав він. Я відвернувся до вогню. Багаття вже розгорілося. Я підкидав гілля. – Я вже п'ять хвилин намагаюся заговорити до вас, – нарікав чужинець. Я пішов до халабуди, він загородив мені шлях. Побачивши, що я кульгаю, він посміливішав: – Раджу вам відповісти мені, – погрожував він.
– Я не знаю вас, – відповів я й засміявся, жарт і справді був добрий.
– Пан хоче, щоб я показав йому свою візитну картку?
– Вона мені нічого не скаже, – відповів я. Він підступив ближче. – Забирайтеся звідси, – мовив я. Тепер уже він засміявся:
– Ви відмовляєтесь відповідати?
Я зробив велике зусилля:
– Що ви хочете знати? – запитав я. Він, напевне, вважав, ніби я повернувся до найкращих почувань.
– Таке мені більше подобається, – мовив він. Я покликав собі на допомогу образ мого сина, що міг прибути будь-якої миті. – Я вже казав вам, – нагадав він. Я затремтів.
– Візьміть на себе клопіт повторити, – сказав я. Скоротімо розповідь. Він запитав, чи не бачив я старого з палицею. Він описав його. Не дуже точно. Його голос долинав до мене наче здалеку.
– Ні, – відповів я.
– Як ні? – здивувався він.
– Я нікого не бачив, – підтвердив я.
– Таж він тут проходив, – наполягав незнайомець. Я мовчав. – Скільки ви вже тут? – запитав він. Його тіло стало розпливатися, немов розчленовувалось. – Що ви тут робите? – запитав він.
– Ви зобов'язані наглядати за цією територією? – запитав я. Він простяг до мене руку. Здається, я знову сказав йому, щоб він забирався. Я ще пригадую руку, що, біліючи, тяглася до мене, пальці то стискалися в кулак, то розчепірювались. Рука рухалася немов сама собою. Не знаю, що тоді сталося. Але згодом, можливо, набагато пізніше, я побачив, що він лежить на землі з якоюсь кашею замість голови. Шкодую, що не можу зазначити ясніше, як саме був отриманий той результат. То був би, напевне, чудовий уступ. Але не на те я дійшов до цього місця своєї розповіді, щоб податись у літературу. Особисто я не дістав нічого, хіба кілька подряпин, які я побачив тільки завтра. Я нахилився над ним. Нахиляючись, я зрозумів: моя нога знову згинається. Він уже не скидався на мене. Я взяв його за щиколотки й, задкуючи, потяг у халабуду. Його черевики поблискували, мов товстий шар чорної вакси. Шкарпетки були оздоблені нашитим малюночком. Холоші закотилися, показавши білі, безволосі ноги. Він мав невеличкі, гострі щиколотки такі, як у мене. Мої пальці майже охоплювали їх навколо. Він мав підтяжки для шкарпеток, одна з них розстебнулась і звисала. Ця деталь зворушила мене. Я повернувся до багаття. Коліно знову перестало згинатися. Воно вже не мало потреби бути гнучким. Я повернувся до халабуди і взяв синів плащ. Підійшов до багаття й ліг, накрившись плащем. Я не спав зовсім, тільки трохи подрімав. Я слухав сов. То були не сичі, бо крики лунали, мов свистки паротяга. Чув я й солов'я. Й далеких пастушків. Якби я чув коли-небудь про інших птахів, що кричать і співають уночі, я б теж їх слухав. Стуливши долоні й лігши на них щокою, я дививсь, як згасає вогонь. Я чекав світанку. Тільки-но засіріло, я підвівся й пішов у халабуду. Коліна в нього вже теж більш-менш заціпеніли, але, на щастя, в попереку він ще згинався. Я відтяг його аж до гаю, часто зупиняючись для відпочинку, але не пускаючи ніг, щоб потім не нагинатися й не брати їх знову. Потім розібрав халабуду й прикидав тіло отак здобутим гіллям.
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27