… Тож Ганнуся тоді змовчала — а небавом із гризьким серцем упевнилася, що Маркіяни, скоро що забрали в голову, від свого вже не відступаються, — звідусюди на неї стали сипатися значущі натяки, люди, наче змовившись, раз у раз знаходили оказію згадати при ній за Дмитра, дехто з кивом та моргом — то-то парубок, а поля ж, а худоби! — а дехто й навпрошки бухав — ну, то коли вже погуляємо на весіллі, чейже Маркіян не поскупиться для одинака, — ой щаслива ж ти, сестричко, простосердо зітхали декотрі щиріші і, звичайне, вбогіші дівчата, — багачки, ті більше відмовчувались, либонь, не одна з них і собі важила на Дмитра, і Ганнуся з того всього помалу починала здаватися собі — зі свистом і гиком гнаною мисливцями просто до ями звіриною: дорогою, авжеж, коштовною, безперечно, і звідусюди все їй криком кричало, веліло, вимагало бути тим тяжко гордою, але й найкоштовнішу-бо звірину цінують — лиш за хутро… А ще до того й мати (за батька не було що й згадувати, той ходив напушений мов і справді перед весіллям, навіть сам до себе мугикати почав) якось перестала Ганнусю попирати — ніби незримо відсторонилася, мовляв, роби, дитино, як сама знаєш, — чи то згнітилася духом на гадку, що дівчині, як-не-як, вісімнадцятий пішов, і не довіку ж їй дівувати, чекаючи на князя, а чи й так подешевшала, розсудивши, що хутір — то теж, що не кажи, своє панство, — за те між ними мова не заходила, взагалі ніколи не заходило за Дмитра, обидві уникали цеї балачки ретельно, мов вікнину на болоті обминаючи, і Ганнуся не могла знати, що Марія під ту пору чамріла й спадала з лиця од чого іншого: їй знову став снитися покійний батько — цим разом він лежав на лаві в їхній хаті, з запаленою, чомусь у ногах, свічкою, і не було коло нього нікого, крім неї самої, а вона журилася, що не потрапить прочитати над ним акахвиста, бо ж тільки одну зиму посилав він її до школи, і так щоночі зачиняла хату з мертвим тілом і йшла кудись на безбач — шукати помочі. За той сон Марія, змучившись — бо вже й у церкві була, й на частку давала, і заупокійну службу відправив панотець, а вночі все вертало наново, — питалася і в знахурки, і та зливала на віск, тільки й віск показував на та саме — то гріб, то церква, — маєте, Марійо, якийсь старий гріх у хаті й не знаєте, як його винести, а воно, відай, пора, — ото й усе, що вона почула.
Тож вони нарізно провадили кожна свою війну, Марія — з мертвим, Ганнуся — з живим: їй-бо самій ціла та придибенція з Дмитром дедалі менше виглядала на зальоти, — він просто брав її в облогу, нестак видиму — пальцем не виткнеш, — як відчутну, і за тим твердла, ніби непролам-ний мур зростав, не любов, а затятість, — я, дівчино, казав їй перестріваючи й, здавалось, випиваючи всю нараз очима, не люблю, коли не на моє мелеться, — а раз, вихопившись навперейми з-за кущів, як ведмідь, аж затріщало, аж Ганнуся сахнулась, загородив стежку, мов білий день заступив собою: ти, кажуть, чаклувати вмієш? а може, ти, чуєш, відьма — ану покажися, чи маєш хвоста, — і наступної хвилини — не встигла вона й звискну-ти, як дебела лапа тісно защемила рота, — вони обоє вже качалися долі, й інша лапа — та скільки ж їх у нього! — рвала з неї запаску, заголюючи вище судорожно зціплених колін, якими вона билась, як риба хвостом, бо то не були звичайні парубоцькі жарти — люта, нещадна сила підгрібала її під себе, сила, геть до неї сліпа, знаюча тільки власний навальний натиск, щось ґвалтовне, мокре й страшне, сказати б, і правда — звір її напав, навалився, щоб не зрухнула рукою, гарчав і дер її, кігтями й зубами: вовкулака! — зблиснуло в мозку, і, заки сама втямила, що чинить, Ганнуся враз завмерла, переставши опиратись, і з неї озвалося здушеним, і від того по-чужому соромітно глибоким і хрипким, аж таки дійсно відьомським якимсь, голосом: Дмитре, дурнику, нащо ти так, тож болить, — звір од несподіванки й собі закляк, хрокнув стеряно, щось ніби: ото давно б так! — і, точно виціливши цю хвилину послабки (мов ціле її тіло раптом зробилося чутким і видющим, як наструнений тисячоокий смок), Ганнуся вивинулась — і вгородила йому зуби просто в м'якоть підгорля — над тою самою ключицею, об яку недавнечко гримнулася щелепою в танці, — Дмитро справді завив вовкулакою, схопився, затискаючи шию, між пальців йому зачервонілося цівкою: а-а, курва ма!… — а вона вже лопотіла стежкою, аж куріло, і в устах їй горів чудний, солонуватий посмак — немов од залізної клямки, яку колись лизнула в дитинстві, тільки та була холодна, а це гаряче й живе, і, може, тим його хотілось лизати — вхлипувати — сьорбати — ще, і ще, і ще: противно до води, цей смак не гамував, а розпалював ним-таки й викликану спрагу… А небавом по тім випадку на другому кінці села зібралися копати криницю, і Ганнусю, як звичайне, прохано, — і там їй нагло вдарив у ніздрі, аж повен рот слини набіг, той самий солонкуватий і гострий, мов залізна клямка, пах — був цим разом такий густий і масний, що, здавалось, земля в тім місці парує, забиваючи рівномірне прісне оддихання води: отут, вихопилося з неї, звідкись аж із-під грудей, як із колодязя, голос теж не її, а мов позичений: вона не показувала, вона веліла, і з того, як на її поклик усі кругом занишкли, спізнала чудне відчуття, наче все повторюється як і в сутичці з Дмитром: її тіло знов настренчилось хижо, і не вона ним правувала, воно й без неї знало, що робити, — отут копайте! — і, зараз-таки наступної миті: держіть! — вказуючи на непримітного собі з натовпу чоловічка, що зненацька посірів на виду й забігав очима, а тоді метнувся навтьоки, — все сталося дуже швидко, і, якби не її (чи вже-й-не-її!) ловецьки напружена тисячоокість, якою тримала в полі зору все нараз — натовп, світло з неба, стару вербу з розсохою, душно б'ючий з-під неї масний червоний запах, — то чоловічок певно що забіг би, а так його перейняли, скрутили, він трусився, криючись великими, як дрижкі намистини, краплями поту, а тоді тонко, як поранений пес, закричав, заскавулів і обм'як, повисаючи лантухом на руках у дядьків, бо з-під заступів, чиє шурхання тільки й було чути в тій важучій тиші, показалося, притрушене землею, щось довгасте, і люди подалися назад, затуляючи носи од смороду, хтось закашлявсь, когось вивернуло, копачі першими поскидали шапки й перехрестилися: Іван! Бігме-Боже, Теклин Іван!., а казали, на заробітки подався!… — Ганнуся востаннє глянула на ридма ридаючого чоловічка, що вже не виривався й без слів, цілим своїм видом навіч показував, що то його рук робота, і щойно тут відчула сморід — нудотно-солодкавий, аж нутрощі з тебе вигрібаючий, — він ішов не від ями, а від убійника, і, дивним чином, замість знатуритися, як люди довкола, вона жадібно, хтиво сапнула роздутими ніздрями, вбираючи цей огидний дух, що був, одначе, ніби продовженням попереднього, парного духу пролитої крови, і серце в ній на мить зависло, стиснуте необорною тоскною мукою, мов передчуттям невідворотности, — згадався топельник, що колись привидівся був після сварки з сестрою, згадалась біла пані на чумацькому возі серед ярмарку, і вперше ворухнулася думка — а чи не варт було послухатися тоді гостіпрочанки й піти з нею до монастиря, хай би навіть тільки на прощу, — зрештою, заспокоїла себе рештками сили, на прощу й тепер іще не пізно, якось вибереться, треба б: негаразд воно, недобре — замість криниць, та мертвяків викопувати.
Вибратись, проте, все не ставало часу — починалися жнива, й за цілоденною, від світання до смеркання, роботою, слава Богу, дерев'яніли, притупляючись, і змисли, й помисли, — і прикра пригода з Дмитром теж затиралася потроху: не було коли живити її думкою, бо ж тільки те має над нами силу, що ми самі своєю силою напоюємо, це Ганнуся того літа втямила собі твердо, навіть якби їй ніхто ніколи того не казав, — з Дмитром, дарма що їх повсюдно уважано за пару, її лучив тепер тільки на них двох поділений острах: зарівно перед ним — чи, радше, перед тим звіром, якого він із себе так нагло випустив, — як і перед собою: перед тою лихою силою, що в ній був збудив і що була акурат тому звірові до пари — коли не дужчою за нього (а таки далебі, що дужчою! — в тій своїй перевазі Ганнуся, попри все, знаходила якусь спорзну потіху — як у таємному побожному спогляданні власної вроди…). Так замотеличеній своїм, їй попервах уйшло було повз увагу й те, як несподівано розквітла Оленка — як вибухла в те літо, просто-таки гарною зробилась, аж променилася молодістю, аж, здавалось, тяглася — і як же по-новому зграбно та звинно! — кожною жилочкою навперейми сонцеві й людям, несучи в вигнутих кутиках набубнявілих уст невідомо кому призначений усміх, — гов, сеструню, та чи не закохалась ти часом? — спиталася в неї жартома — й здивувалася ще дужче, коли та, замість, як звичайне, відґедзнутися, зареготавшись кинулася її обіймати й цілувати, ховаючи лице їй на грудях, втуляючись так палко, мов дитина циці шукала, — ану тебе, навіжена, пусти, задушиш! — сміялася й собі, Оленка ж, розходившись, вдавала цуценя й заливалася дзявкотом, підстрибуючи, щоб лизнути сестру в носа, заражаючи й її своєю непов-здержною, через край, молодечою пустотливістю, і Ганнусі за тим бурхливим вовтузінням устигло мелькнути, новим подивом, теж доти не завважуване: наскільки ж сестра, з котрою зрослася як із постійним тягарем — з доважком, як із нагніткою незримою на своє життя, — насправді, сама з себе, є легша за неї, не на тілі легша, а — прозоріша, ясніша б то, чи що: чи без потайної думки, чи просто без гризоти, — як чисте плесо без латаття, на якім око немовби надовго й не спочине, зате плавати по ньому — сама приємність: аби тільки днина погідна, — а славна з неї молодиця буде, подумалося ще — ніби не від себе думала, а дивилась на сестру збоку, очима якогось невідомого парубка, за якого вже була певна, що Оленка його має: якраз, дасть Бог, устоїться з роками на одну з тих сле-бізуючих жіночок, тихих, та зарадних, що якось непримітно, хаміль-хаміль, а все повернуть на свою руку і всьому потраплять дати лад.
Вона й гадки не мала, як близько була до правди. І правда не забарилася — вдарила громом з ясного неба тїї ж осени, коли небо справді було ясне, мов умите, а навзаході процвітало горючими, аж душу виймало, самоцвітними барвами, і погляд сягав, нічим не перепинений, до самого обрію, а над голими, занишклими, як дитя до сну, ланами леготіла тільки павутинка бабиного літа, — а по селу почали ходити старости, і першітаки, що постукали до них у хату, були — та ніхто інший уже й не наваживсь би засилатися! — од Дмитра Маркіянчука. Попри те, що загодя поклала собі відмовити, Ганнуся — ото чудне те дівоче серце, аж сама дивувалася! — чогось таки од того сватання сподівалась — ніби не од неї залежало, пов'язати чи перепросити, а, навпаки, то їй мали принести од Дмитра якусь відповідь про її долю, остаточно розв'язати її сум'яття, тож першої хвилини вона не второпала, що робить у світлиці причепурена Оленка — коли тільки й похопилась уквітчатися та намисто вкласти? — і якої біди підпирає собою піч, що й очей ні на кого не зведе, — вона вже наготувалася промовляти, виступити наперед, приклавши руки до грудей, із глибоким уклоном, коли щось із плутаної мови старшого свата стало, нарешті, дотиратися їй до свідомости, — а відтак розгублено замимрив батько, що наче ж не годиться, ловцімолодці, через голову скакати, і що в нього, мовляв, старша дочка на черзі, а меншій би не вадило й ще погуляти, дівоцький вік короткий, — щось там вони й далі між собою варнякали, торгуючись, але Ганнуся вже не чула, оглухла й осліпла, бо вся кров прилила їй до голови: Дмитро сватав Оленку!… Знайшов-таки, чим їй допекти, — та ні, не просто допекти — вбити: ніби в хаті о багатьох кімнатах валилася перед її внутрішнім зором, прийшовши в рух, стіна за стіною, оголюючи щохвилі все новий і новий крайобраз, один од другого лячніший, — якщо Оленка засватається, вона, Ганнуся, зараз же, махом опиняється в свої вісімнадцять — серед перестарків, перебірців, яким уже зась гребувати тим, що не до любови, гаразд, коли й удівець трапиться! — оце, дівко, й напанувалася, оце тобі й усенькі твої мрїї дівочі, з роси та з води, — Божечку, а скільки ж то буде поговору, а як завзято пащекуватимуть і жіноцтво, й парубота: до-гордувалася! — чи не вперше їй відкрилося навіч, за обвалом нової стіни, аж усередині похололо, — як багатьом собою дозолила, що більмо в оці: й знехтуваним-споневаженим парубкам, і матерям дорослих дочок, і дівча-там-товаришкам, і все ж то незумисне, а як ще долучити всіх, хто точив на неї зуба, бо не в його садку з її руки криницю викопано, то й взагалі хоч топися, — не то на село, на всенький світ слава стане, на вулиці тюгука-тимуть, ще й ворота, докупи зібравшись, дьогтем вимастять! — ох, Дмитре, Дмитре, Маркіянів сину, десь ти, либонь, не одну нічку думав, заки вигадав на мене управу: твоя взяла, парубче, твій чорт старший, бо твоє право панує, а я всього тільки й можу, що винести на тарелі гарбуза, та й то, коли самі по нього прийдуть, — і так, промчавши, мов на мітлі, палаючою думкою, вдарилася з розгону об нову стіну, аж сиком «асичала: Оленка!… Оленка, зміючка, сестричка ріднесенька, гадина з лісу, змовлялася з Дмитром проти неї за спиною, ніби землю готувалася їй із-під ніг вибити, — і вибила, і зяяло звідти зимною пусткою, куди іно й лишається __
сторч головою, бо нема за що вхопитись, — стояла тепер, розпашіла й гарненька, і колупала стидливо пальчиком комина, ах у грудях тобі б поколупало! — вони стрінулись очима, і погляд сестри до решти потвердив Ганнусину підозру: в ньому був блиск недосяжного — ага, не доскочиш! — торжества людини, яка щойно доп'яла головної перемоги свого життя.
Оленку засватали. Хоч і не так сталося, як гадалося, не проминув Василь випімнути на запоїнах (йому теж не вельми до шмиги було, що Оленка піде на хутір, а Ганнуся зостанеться далі дівувати), ну та дякувати Господу милосердному, аби на добро, — вже ж, повагом кивали старости, убрані, здавалось, у всеньку мудрість світу нараз, — чоловік каже, а Бог своє в'яже! — делікатно пускаючи повз вуха не зовсім ґречний натяк і чудово тямлячи, що кому б же то стало духа випустити з рук Маркіянів хутір!… Марія натомість ходила як з хреста знята, тицялася то плакати до образів, то сікатися до меншої дочки: чи ж він тебе хоч любить? за тебе не питаюся, тобі ще, дурці, аби штані, ти за нього мені скажи, що в нього на серці? — і врешті, не домігшись врозумливої відповіді (бо яка й відповідь тут могла бути?), переломила свою гордість і подалася до Маркіянів говорити з самим Дмитром, — а вже гуло по селу, як у дзвони задзвонили, і І аннуся не важилася піткнутись із хати на люди: недобре чиниш, Дмитрику, що мені дитину в неславу вводиш, — та яка неслава, мамо (її порнуло тим завчасним «мамо», мов глузував із неї), — стояв навпроти й грав очима, гарний і невразливий, як скеля проти сонця, й замалим не пофоркував з утіхи на те все, чисто як жеребець, коли його чешуть, — яка неслава, або то я вашу Ганнусю вінка збавив?… І Марія сказала йому, чого зроду не казала нікому: мій гріх, хлопче, а твоя буде покута — і я з своїм Василем побралася зозла, бо не на моє вийшло, і ні своїй дитині, ні чужій такої долі не бажаю, не ступай же ти в мій слід, — на нього мовби й зробило враження, почути таке од старшої жінки, ще й майбутньої тещі, але хутко й відзискав опертя, явно незвичний надовго губитися: Оленка мене любить, заявив із тою певністю, що за інших обставин могла б збудити повагу, — і, відай, випереджаючи вже нависле Марїї в устах питання «а ти ж її?», докинув сквапно, і від того сливе по-хлоп'ячому щиро: їй зі мною буде добре, мамо. І Марія заламалася — якось одразу, всім єством збагнувши, що справді, так воно й буде, що їй і вже дуже добре, а далі буде ще краще, — повною панею на Маркіянових ґрунтах, обсадженою діточками, вона чутиметься як риба в ставку і звікує вік як у Бога за пазухою, ані раз і гадкою не вколовшись, що ціле те щастя, як-не-як, дісталось їй сестриним коштом і їй самій би того ввік не запопасти, аби Маркіяненкові Ганнуся не перейшла дороги, — і не буде на ній гріха, а тільки Боже благословення, добре казала колись прочанка: меншою не маєте що журитися, меншу й без вас доглянуть кому належиться, — в чомусь вона, батькова дочка, була так само невразлива, як і батьків син Дмитро, і бодай тим ці двійко голуб'ят до себе пасували, а більшого й не знадобиться ім на голубиний вік, — і Марія опустила руки: Боже, де ж Твоя правда?… Проти чого ж то той місяць на лобі, і чи ж на те тільки обдаровано її кохану дитину понад людську міру, аби завдяки їй менша знайшла собі вдатну пару? Вертала додому, як зварена (що, Марійо, в сватів гостювали-сьте? — уідала голота з-за тину…), а в голові крутилося, мов у чорторий ускочила, як то в пісні співається: найвищому деревоньку вершок усихає, найкращому дитятоньку Бог долі не дає, — що ж це, виходить, воно й спервовіку так повелося?… Але ж чому, Господи, — невже ж Ти й сам своїй силі міри не знаєш?
1 2 3 4 5 6 7 8