Ти, що над нами, — ощади мою дитину, скоро вже наділяєш її таким знаттям! — крик, у якому куди більше було вимоги, ніж смирення, тож темно-горіхові, мов засмалені своїм вічним надхмарним високогір'ям, лики на образах зоставалися незворушними, Пречиста Діва осудливо бгала крихітні зашпиляні вуста, й пломінчик лампадки перед іконою скидався лиш од власного Марїїного подиху. Хоча, що правда, то правда, до їхнього села чума, Богу дякувати, таки не дійшла — обминула стороною.
А за наступним разом її вже й не було при Ганнусі — сила дівчини дедалі виходила на люди, й матір невідворотно затиралося кудись на зади: Марія годувала в дворі кури, цїїіпоньки, ціп-ціп-ціп-ціп, коли примчала захекавшись зграйка дітлашні: тітко, тітко, коло Маркіянового хутора криницю викопали, ваша Ганнуся показала! — доти в селі не було свого копача на криниці, громада наймала аж у третьому, — приходив звідтам сухий як хорт, пожований лицем дядько, кілька день не івши стоконився по окрузі з патичком у руках, доки всі діти, й Оленка з ними, не починали й собі розгулювати з патичками, і тільки як уже вказував місце, і самого відтак спускали в кадубі у наготовану яму, де до води зоставалось хіба на штих, аби її випустив, — тоді, нагорі, вперше випивав чарку й брався до страви: вже ж, криниця — діло поважне, навіть кому вода до рук іде, мусить хіба ж так чисто коло себе дбати, щоб не відсахнулася, а тут, на тобі! — отак спроста, звичайненько, мов на добридень балачка, взяло дівча та й спиталося в Маркіянихи: а нащо вам копанка, тітко, у вас же отам за тополями джерело — на півтора чоловіка вглиб?… — стали копати, і справді виявилось — джерело, і вода достоту мов цілюща, холодна, аж зуби ломить, та добренна, випив — наче на світ народився, — гей, дівонько, а коло мого обійстя не поворожиш? — бовкнув хтось навмання, не інакше як позавидівши на Маркіянову фортунність: що то, як кому Бог дає, то вже й обіруч! — а Ганнуся, горда, що її безмаль за дорослу почитують, і «поворожила» — пішла й сказала: отут копайте, і так з'явилася в селі ще одна криниця, правда, «отут» припало не на заздрісників двір, а, мов навмисне щоб до решти сказити чоловіка, акурат через тин — у сусіда: Марія з Василем дістали з того всього грошей і гостинців, а Ганнуся, вряд із глухою неприязню ще одної людини (бо той бідачисько, що сам навів її на сусідський двір, всю вину за свої заведені сподівання поклав, як водиться, на неї ж таки), — гучну славу на цілий повіт: поголоска, що в них об'явилася дівчина, яка чує під землею воду, полетіла по всіх усюдах як вогонь по соломі, й тепер уже Ганнусю стали раз у раз прохати замість копачів на дальші села, і родина, нівроку, трошки на тім розжилася, Василь навіть гадав був прикупити ще одного коника, але Марія наполягала на свому — посаг треба Ганнусі справляти, королівський має бути посаг, щоб ніхто потім не смів цвікнути, що взяв її голу-босу, на те Марія й сама ладна була з останніх жил тягтися, це була мета, достатньо висока, аби по вінця заповнити їй життя, — Василь який час був відмовчувавсь, а тоді поставив умову: посаг готується обом дівчатам порівну, і навіть це, мовляв, не конче чесно, бо меншій він, може, й потрібніший буде, тоді як старша й сама собі за посаг стане, — це він чи не вперше дав знати, як направду високо ставить цю, аж мовби й не свою, і як же непорівнянно менше од «своєі» голублену дитину, і, либонь, саме цим вразив Марію так, що вона — здалась, улягла вимозі. Отож Ганнуся мала приробляти своїм несподіваним хистом і на себе, й на сестру. Оленка ж тим часом пряла — то була для неї наймиліша з усіх хатніх робіт: головно тим, що нікуди не треба вставати, а лишень не зводити погляду з нитки, як снується. Посидюща дитина, мовляв Василь зі стриманою ніжністю.
Воно й те правда, що підлітком Оленка не тільки витяглась, а й вилюдніла, — з неї робилось по-своєму славне дівча, вродою, однак, більше подобаюче таки на батька, ніж на матір: ті самі приглушені, споловілі барви (на противагу пекучо-яскравій сестрі), ті самі великі сиві очі з повільним, трохи мовби здивованим поглядом, — справді була посидюща дитина, тобто ані надто бистра, ані спритна так, щоб ото все в руках горіло-замилуєшся (як без угаву правлено сторонніми про Ганнусю), та й звідки б така взялася, зростаючи в постійному затінку сестри, — хто б подумав, то вона сама поклала собі, раз і назавше, марно не увихатися, наперед ухилившись від будь-якого з тою змагу ще до того, як його програє, і тільки знай снувала собі тихцем якусь свою гадку, як нитку на веретені, — мов теж чекала своєі години. На сварки, вже не кажучи бійки, між сестрами тепер заносилося нечасто — якось узимку, приміром, Ганнуся зібралась на ковзанку — і не знайшла своїх чобіт, все чисто обшукала, і в хаті, і в коморі, геть і на горище лазила — нема, як лизь злизав: почервоніла, розлючена, ладна от-от розплакатися, Ганнуся напалася на сестру — де поділа мої чоботи, мамо, не бороніть її, це вона, я знаю, це вона! — чоботи знайшлися другого дня, стояли собі ладком під лавою, халявками докупи, мов з повітря вродились, — я ж казала, що це вона, вибухнула Ганнуся, — Оленка посміхнулася зневажливо, одводячи, проте, очі: вже ж, не мала б роботи, твої чоботи переховувати! — такі подряпини залишалися, під'ятрювані з двох сторін одночасно, бо Ганнуся, палкіша вдачею, все поривалася в кожному випадку конечне довести сестрі своє, щоб знала, — щоб, наприклад, визнала, і то перед батьком визнала, що таки сховала ті нещасливі чоботи, хай ім цур (запевне не варті задля них зчиненої бучі), — щоб, за її власними словами, «було по правді», і правду ту, вкінці, призначалося не кому як Василеві, то він мав, нарешті, по ній їх двох розсудити, — Оленка ж, власне тим, що нарочито, підкреслено ухилялася від усяких-будь спроб порозуміння, мов настала її черга казати до сестри: відчепись, самим своїм видом це казати, глузливим посміхом, одвернутими плечима, як виставленим глухим парканом: хоч гопки скачи, не доскочиш, — неомильно поціляла ту в найдратливіший живчик, і так розчімхане до виразок, збасаманене взаємними дошкульними ударами повітря в хаті, немов спухаючи, дедалі частіше випихало одну з них — Ганнусю — геть, геть надвір, куди завгодно, аби з очей, туди, де можна всьорбнути на повні груди — живого.
А Оленка залишалася прясти.
Невдовзі Ганнуся спостерегла й дещо інше: зараз по таких хатніх заколотах вона переставала чути воду — ба й себе саму переставала чути, мов підмінена на час опосідаючою безликою, як хмара, обидою (хмара та була непрозоро-жовтявою, й щось із неї сочилося — пасокою замість дощу), і раз під таку годину змушена вирушати, бо вже прислано коні, кудись аж під ліс, на урочища, де притьмом треба було нової криниці по тім, як у старій одного дня показалася кров — кликали панотця, і святили, й чистили, а за тиждень у ній, посвяченій, утопився наймит, тож воду стали возити з річки за скілька верстов, — вона на півдорозі зіскочила з воза й рішуче вимовилася візникові, відмігшись буцімто нездужанням, — насправді ж перед нею зненацька виразно, мов наяву, вигулькнув той топельник, якого ніколи не бачила за живоття, — спершу його закляклі ноги, що стирчали з криниці, а тоді й сам, розпростуваний на повен зріст із хижим задоволенням, мов розминав довгозатерплі члени, — синій на виду, обліплений мокрими пасмами власного волосся, він ніби от-от мав звернути каламутні, як рештки молока на денці чашки, очі прямісінько на неї, і в ту мить, опечена до кісток несвітським, крижаним холодом, — не тим прохолодно-вільготним віддихом землі, за яким завжди впізнавала присутність води так ясно, що зоставалось лиш дивуватись, як того можуть не чути інші, а от власне крижаним — нерухомим, хоч і також немов підводним, але — мертвецьким, — вона одночасно стялася так само пронизливим освідомленням, що живої води їй сьогодні не знайти ні за які скарби світу, — що там, на місці, її чекатиме, й водитиме по околиці, доки сам схоче, тільки оцей страшний самогубця, од якого визволитись не матиме способу, бо його до неї тягне, як муху, на запах — на липку, жовтяву пасоку, невидиму для живих, але, відай, видиму для мертвих, котру вона сама в собі сочить і сочить без упину, — і вона шугонула з воза, як навтьоки, — просто в виповнений порохом бакай, мало не звихнувши ноги. Навісна якась дівка — мусив подумати візник, шарпаючи віжки: тпрру, коні стали, й собі сердито похропуючи, аж до неї долетіла нитка піни, — коні теж мусили думати про неї щось геть-то непохвальне.
Тої ж осени нагрянули в хату й перші старости, хоч Ганнусі щойно п'ятнадцятий минув, — старости несподівані, що перелякали геть усіх, із Василем включно, а за Ганнусю, то годі й казати: вона миттю шурхнула повз них у сіни і звідтам, з-за дверей, розтуливши враз пересохлого рота, наслухала балачку дорослих дядьків про мисливців і куницю, не ймучи віри: невже це про неї? — причім про парубка їй чомусь ані гадки не було, ніби то не сватати її прийшли за живого чоловіка з крови й кости, а тільки освідчити зайшлу велику й грізну зміну в ставленні до неї решти світу, — атож, на неї посвистували захоплено, як ішла вулицею, і до того вона звикла, приймаючи як належне, але коли хто сміливіший (ій завше здавалося: дурніший! — вона-бо твердо засвоїла од матері, що для сільських парубків у них зависокі пороги, і хто з них цього не тямив, дивував її єдино несказанною тупістю) замірявсь підступитися ближче зі своїми простацькими зальотами — налетіти купальської ночі з безглуздим борюканням, єдина ціль якого — повалити й обмацати, — або опасти й притиснути серед зграйки дівчат, що прискають навсібіч з веселим вереском, — того вона обливала таким заморозним презирством, що весь хекаючий-сопучий, заласно-граючий-очима запал напасника з місця вифуркував із нього, як відьма в комин, — а тут прийшло щось нове, щось заразом і потаємно-спорзне, як оті загарбницькі сягання рукою по грудях, і дивним чином підносяче тебе — на височінь царівни на стовпі, куди найкращі лицарі важать доскочити найбаскішими кіньми, щось, зоддалеки подібне до самотнього тужного співу батька колись уночі під хатою — за тою дівчиною, яку любив і якої ніколи не буде мати, і від тривожного змішання цих двох таких різних і в чомусь, однак, перехресних потоків чуття Ганнуся ще довго не могла отямитись по тому, як старостам відмовлено, — певно, що відмовлено, а як би інакше: замолода ще на дружіння, хай погуляє, у нас, люди добрі, дочками не поле засіяне. А по-моєму, — дуже поважно, з притиском, і тим насмішивши батька (що ніколи не міг встояти перед її старуванням, і вона те добре тямила), заявила Оленка, — по-моєму, хай би йшла, коли люди трапляються, чого перебирати?… Ганнуся посміялася й собі: ич яка сваха пере-хожа, ще й у кісники до ладу не вбралося, а вже заміж хапається, — не сумніваючись, що Оленка направду мовила поважно і що їй таки баглося збути сестру з хати, щоб самій опинитися першою з черги, — тільки батько цього, як завше в стосунку до своєі мізиночки, не спостеріг.
Про кісники — то, звичайно, було зопалу сказано, бо Оленку хоч і не пускала ще Марія на вулицю, але вже й лащитися до батька, як та звикла змалечку, їй не давала, гримнувши кілька раз вельми суворо, аж Василь був знітивсь і дременув надвір крутити цигарку: ще від малоїхоровитої Оленка навратилася залізати йому вечорами на коліна, обіймати за шию, тулитися вухом до грудей під сорочкою: тату, а що то в вас так гупає? — Василь розчулювавсь, обережно гладив доню заклякло-оцупкуватою, незвичною до делікатних рухів рукою по теплих косенятах, цей доторк сколихував йому з дна пам'яті, її мулу й куширу, спогад про Марію дівчиною: коси пахли так само, і так само озивалася в ньому ніжність — як легіт, що поволі виповнює тіло зсередини, тільки цим разом дуже поволі, й Василь знав, що по вінця його вже ніколи не заповнить, надто тяжко він для того затерп, задубів, — Оленка повертала йому хай не тодішню співучу легкість, хай саму пам'ять про неї, та це було найдорожче, що в нього коли було, — мазунка, що й казати, і хоч сам від малечку знав, сотні разів чув від старших, що гарна мазана паляниця, а не дитина, все ж опиратися її пестощам не здолав би, — крім неї, йому того не давав ніхто, Ганнуся була інша, геть і в сповиточку інша, потайніша б то, чи що, — Ганнусі він, по щирості мовивши, трохи побоювавсь. Як і Марїї, вже ж, як і Марїї.
Він дуже хотів би, щоб у них і ще були діти, — повіт хата дітей, гамору й писку, як у пухнастому, з верхом, решеті весняних курчат, куди його хлопчиком завжди нездоланно тягло заритись обличчям з головою, — з десяток отаких теплих, кучматих голівок на печі під рядном, ах ви ж мої ціпоньки, — та що ж, коли після цих двох як зав'язало: Марія раз у раз недоношувала, скидала, і він сердився на неї тим, що невиразно чув свою вину, — ніби то йому щоразу бракло мужської снаги рівно настільки, аби остаточно підштовхнути заклюнуте дитинча прорватися на світ, ніби в якусь вирішальну хвилину, про яку не мав і гадки, щоразу щось йому спорскало, — щось невхопне, чого ніяк не дасться означити простими, намацальними речами, як, там, завчасу спустився абощо, а таке, що мало би владу цілком і до останку перетворити жінці утробу, не зоставляючи в ній нічого поза тим, а він відчував, як у кінці кожного його висилку зводиться з неї йому назустріч щось непроникне й нездвигне, мов темна гора, по якій і з'їжджав уділ, — Марія лежала потім мовчки, відвернувши голову набік, так що навіть дихання не було чути: попервах, зараз по шлюбі, він гадав, то од соромливости, і це зігрівало його ще більшою до неї ніжністю, а тепер уже не гадав нічого: вона лежала, і він лягав поруч, і невдовзі — радше за тим подружнім інстинктом, що виробляється з роками, ніж за віддихом, — розумів, що вона спить. І так воно між ними й велося, і, коли йшлося про майбутні, Василі) зрідка дозволяв собі крадьки помріяти, що, як дівчата зовсім уже стануть на порі — чекати було недовго, от туй-туй, — то І аннусю оддадуть, а для Оленки вони візьмуть приймака, щоб зоставалася при хаті, і він буде няньчити внуків — цілу гирилицю внуків, білявеньких і пухнастих, голівки як кульбабки — як в Оленки маленькою.
Бо Оленка таки вже не була маленька, і він за нею тужив — часами йому навіть здавалося, ніби й крізь ню починає бовваніти оте непроникне й незрушне, що його знав за Марією, тільки що дочка була непорівнянно ласкавіша й незаводним жіноцьким чуттям уміла його приховати, примили-тися кошенятком, вициганюючи своє: тату, чом мене мама не пускають на вулицю, таже всі дівчата йдуть, і сусідська Одарка, а вона менша за мене, їй тільки па Спаса п'ятнадцятий піде, — і так домоглася, що дівувати вони з 1 аннусею почали сливе одночасно, — то й гаразд, розважив собі Василь, будуть укупі, то одна за другою наглядатиме, щоб, бува, якої дівоцької халепи не приключилося, — довелося, правда, раніше, ніж гадалося, справляти чимало обновок, червоні сап'янці з кучерями, й плахту з сухозліткою, й кожушанку тулубчасту, ще й зі смушками, і ще до лиха всякого мотлоху, трохи чи не скриню, по правді кажучи, — сказитися можна, скільки то те бабство збавляє собі на убори! — а що з грішми було всутуж, бо телицю мали продати щойно на осінь, то на те пішла добряча частка І ан-нусиних заробків, але Ганнуся (на превелику Василеиу полегкість: він-бо чекав, що дівчата знову стануть проміж себе ґдиратися, й наперед тим мучивсь) ні слова насторч не зронила — вона взагалі ставилася до тих «грошей за воду» як до знайдених абощо, — от собі, прийшло махом, пішло прахом, і, може, тим вони її й держалися — не те щоб через верх, але, Богу дякувать, цупко. її тільки дрочило, що молодша норовить тепер триматися їй за рівню: де ж пак, у такі самі сап'янці взулася («хочу як у І аннусі!»), та вже й губу закопилила, мов і справді жодної між ними різниці, — дідова дочка й бабина дочка, ото й усе, і навіть дозволяла собі вкидати часами
з поблажливою міною яке повчальне слівце — ти б, сестро, не клала на цю керсетку червоних зубчиків, бо надто вже одностайно виходить, — сміх, та й годі, що тут ще скажеш!… І ще її трохи конозило від того, як Оленка приймає її гроші — спокійно, наче їй належиться, — ти б хоч спасибі сказала, втручалася й Марія, — у відповідь менша дивилася на сестру з матір'ю отим своїм повільним, здивованим поглядом, який хоч кому замурував би рота: ох і розпестив тебе батечко, дівчино, комусь-то кислиці сняться! — Оленка тільки поводила плечима, і по лиці їй перебігала тінь вдоволеного усміху — ніби наперед тішилася думкою, як то невідомому «комусь» ті кислиці смакуватимуть.
У Ганнусі тепер дедалі, то більше визрівало почуття, ніби батьківська хата випихає її з себе, — і не самим лише мовчки погодженим вичікуванням батька й сестри, аж їй часом здавалося, ніби вони крадьки вимінюють за її спиною змовницькі погляди, й вона привчилась різко обертатися — від печі, від коловорота, чи коло чого там поралась, — аби їх підловити, чого їй, правда, ні разу не вдалося, тільки Оленка спитала була насмішкувато:
1 2 3 4 5 6 7 8