Колись за таких ще давен, коли й роки не рахували і чисел не знали, красуня з глибокими блакитними очима мала брати шлюб із коханим їй парубком. Юні обоє, залюблені, батьки щасливі – пара хоч куди, на все село!
У ніч перед шлюбом щез молодий з хати, і ніхто ніколи більше не чув про нього. Мовби забрала його нечиста сила, демон заніс на край світу чи якась мара поглинула.
Щез юнак, а наречена його шістнадцятилітня стратила розум, чекаючи та шукаючи.
Так і ходила причинна потім по селу, по лісі – шукала й гриби – і все кликала свого нареченого, а кожну ніч, вкладаючись спати, готувалася до завтрашнього весілля.
Кожного дня зранку шукала хлопця у його батьків, у своїх родичів, по селу, а потім йшла в ліс.
Згодом почала вгадувати, що з ким станеться в селі, пророкувати смерті, одруження, біди й радощі. Її стали боятися. Від погляду її тікали, бо мала очі, як дві сині свічки. Палали так, що й у темноті видно їх було.
Одного разу прийшла додому – батьки вже звикли за два роки до біди – і раптом спокійно й тихо каже:
– Я вже знаю, де вій. Завтра піду до нього, так що ви не ображайтесь, тату й мамо, якщо раненько вийду, може, й не попрощаюсь, не встигну, бо шлях мій далекий. Батьки думали, що то все звичні її примовлення. А вранці не знайшли її в хаті.
Хтось з селян згодом надибав одежу її біля ставка та сказав батькам. Шукали і в ставку, і в озері поблизу. Та за нею пропав і слід.
Нареченого ж її залоскотали русалки, залюбили до смерті, коли він пішов поночі на ставок неподалік від хати сполоснутись прохолодною водою, бо не спалося йому перед весіллям.
Хлопець був гарний, ніч місячна, русалки гуляли. Не вберігся, забрали з собою, залюбили. А щоб не зчинився у селі галас навколо ставка, щоб не почали їх ловити та ганяти, занесли його підземним переходом у далеке озеро і там кинули на дні, закопавши в пісок.
Причинна вийшла з хати ще поночі і рушила до ставка. Роздяглася і пішла у воду. Русалки ховалися від неї, боялися її, бо раптом у воді вона вчула себе вільно і легко. Розум до неї повернувся, тільки інший – глибший, всевідний, потойбічний, яким вона жила ці два роки, аж поки лісовики сказали їй іти у ставок. Це її шлях.
Вона пройшла дном до найглибшого місця, де причаїлися три русалки, що жили у ставку, і спитала: «Де він?»
І русалки мовчки, ні слова не кажучи, повели її глибинними ріками до того далекого озера, на дні якого у піску лежав її наречений.
«Ідіть геть!» – сказала вона русалкам, і ті поспіхом подалися назад, до свого ставка. Вона вже не могла мстити їм, це було їхнє – полювання на юнаків, поночі особливо, затягати на дно, залюбивши, залоскотавши до смерті.
Вона вже належала до цього світу і від певного часу не могла мати до цього світу людською зла. Лиш почувала свою силу і зверхність тут, вона знала все і про них, і про себе, і про нього. І навіть про те, що буде.
Вона знайшла свого нареченого, але то вже був не він, і вона не була тією, що очманіла від втрати коханого два роки тому. Вона була тепер своєю у цьому підводному світі, але вона мала знайти його і знайшла, їй стало спокійніше. Вона дивилась на нього, силою погляду свого зробивши його неспотвореним, відтворивши таким, яким він був колись, і чекала, доки прийде до неї сила, її нова сила, яку вона лише передчувала в собі, заклинаючи себе на долю русалки.
Його вона вже не оживить І любити його не зможе. Бо його любила жива, юна дівчинка, а до цієї мешканки підводного світу має прийти натомість щось інше, нове, щось таке, що скорінило б залишки колишнього жалю і оживило замулені паростки того, що колись було в ній коханням, яке так і не дістало свого вивершення у людському єднанні закоханих.
З цього й витворилась ота сила, що розвинулась у ній зараз – невтоленна жага, яка ніколи не втамується, вогонь, що палає вічно, закований у водяні грати, тепер спрямовуватиметься на інше.
Вона сиділа, розпустивши коси над колишнім своїм нареченим, усю ніч, і коли перший сонячний промінь пробив водяну тверджу і дістався глибини, осягнула, що має робити.
Вийшла на берег і пішла лісом, аж доки не надибала гарну галявину неподалік від озера. Край галявини височів дуб з широкою розлогою кроною. Вона спитала його, і він ствердно зашелестів листям: -«Звичайно, Царівно Озерна!»
Тоді вона вернулась в озеро і винесла з води того, хто був її нареченим, несла легко, як пір’їнку, до тієї галявини.
Під дубом змірила очима шмат землі, і земля розступилася. Вона поклала туди тіло хлонця, підняла над ним руки, і земля закрилась в ту ж мить, ніби нічого й не було тут ніколи.
Тоді вона взяла в жмут довгу косу свою і, стиснувши, полила водою з озера землю, де спочив її наречений. Повернулась, глянула туди, простерши руки, І враз з-під дуба забило джерело свіжої, прохолодної, цілющої води. Води життя!
Хтось знайде його – матиме щастя, хтось нап’ється з нього – довго житиме, хтось торкнеться його, омиється в ньому – пропадуть хвороби!
Не зберіг юнак свого життя, занапастив і наречену несамохіть. Але почуття його були щирі й правдиві, і дівчини тієї, що так його любила, також. То нехай в пам’ять про те кохання, про силу його і пристрасть невтамовану б’є джерело життя!
А потім вона вернулась в озерні води, і вже дуб прошепотів їй: «Царівно Озерна», – бо вже всі знали, а надто Ті, що все знають, що саме вона буде Озерною Царівною, Володаркою Озерного краю, житиме в тому, яке називатиметься у їхньому світі Озером, й ім’я в неї буде Царівна О.
Вона стала Неподільною Володаркою Озера, а з плином води і нескінченної зміни пір року, бо часу не існувало в тому світі, володаркою всього Озерного краю, цілого розсипу озер у поліській пущі.
Русалки знали, що, відколи Царівна О наблизилась до Тих, що все знають, опиратися її бажанню чи волі безглуздо. Вона є законом озерних вод, навіть не її слово, а сама вона.
Отож у тому, що Царівна О вибрала собі хлопчика, крилась якась неосягненна русалкам таємниця, яку знала лише Царівна Озерна.
Завжди мало бути так, як вона веліла.
Після першого разу вона ще і ще показувалась Волинові з води, вони подовгу дивились одне на одного крізь озерну товщу. І потім він приходив додому замріяний, замислений у своє, дивився на місяць, кликала його мати. Але з ним усе було намарно.
Уві сні він знову раз по раз зустрічав її у зелено-блакитному просторі озерної води, розчинявся у її пестощах, поринав у забуття в ігрощах і забавах із нею, був щасливий, наповнений новим життям, іншим світом.
І прокидався втомлений, спокійний, заглиблений у спогад приємного сну, у приємнощі задоволеної плоті, у радість від спілкування з тією, котру він вдень тільки й мріяв зустріти насправді.
Бо то все був лиш сон. Він знав, що сон був ніби й не сон, бо все повторювалось, продовжувалось, плинуло так, як буває і в справжньому житті. Але ж він прокидався і нічого поруч не було, нікого не було, він був у лісовій хижці, яку збудували батьки, поряд спали сестри і брати.
Волин підводився, снідав щось і рушав у ліс. Його справою були переважно полювання та рибалка. Хіба що батько згадає допомогти у майструванні. Але з тим цілком справлялися й менші брати, а Волинові лишалися Ліс та Озеро.
Йому минуло чотирнадцять, вій витягся, змужнів, але водночас у рисах його обличчя й постави лишалася ще загострена, навіть болісна тонкість, напруженість ще не розквітлої квітки, яка ось-ось із пуп’янка вибухне повним цвітом, але ось-ось.
Коли Стир задумав їхати в село і перебиратися з родиною назад, у стару домівку, Царівна О зрозуміла, що саме тепер вона повинна забрати Волина назавжди, негайно. Бо як відвезуть його геть від Озера, там чари її розвіються і зникне з його свідомості її образ, зустріне він, підрісши, якусь юнку і ніколи більше, ніколи – до Озера.
Ні, цього вона не допустить!
Русалчин тиждень ішов, надходив Купальський день – саме для Волина. Тому й затягнувся від’їзд родини, тому й не ладилося в них усе, коли почали збирати речі.
Відколи батько Волина поїхав на розвідки у колишнє село, і почався саме Русалчин тиждень, кожної ночі забирала Царівна О Волина уві сні на Русалчине свято, танцювали з ним русалки, вплітали йому квіти у волосся, цілували його, сміялися, жартували.
Але Царівна О дивилась пильно, і наказ її був – щоби жодна не примірялася до юнака, жодна! Крім неї!
Вранці Волин не знав, чи був на Озері, чи знову снилося йому. Але це вже було неважливо, – сон ставав реальністю, реальність сном. Все справжніше, цікавіше, веселіше, повніше жилося йому уві сні, в русалчиному світі, і нудно й буденно з батьками, в родині, де нічого нового, всі дні однакові, завжди сірі, хоч і сонце світить, і квіти навколо, і птахи співають.
Не полишала його Царівна О і взимку, хоч це було їй важко. Взимку вона мала спати, як і весь водяний світ, притаївшись на теплому дні у лагідному пісочкові. Але цих кілька зим Царівна О мала час від часу пересилювати свій віковічний сон. Це йшло від Тих, що все знають. Тому й Царівна О знала, як мас вчинити, що загалом станеться, і мала певність, що все це важливе й необхідне лісовому й озерному майбуттю. Отож і підводилась серед сну, відчуваючи, як довбає хтось згори лід, і дивилась на Волина з ополонки.
А потім, коли Волин вертався додому, засинала й сама і приходила до нього уві сні, з якого не хотіли прокидатися ні вона, ні він. Хоч сни їхні були далекі один від одного, але снили вони одне й те ж саме.
Напередодні того дня, коли мав повернутися Стир, Царівна О вийшла з води і заховалась у густій кроні плакучої верби. Коли Волин прийшов до Озера і почав вдивлятися у воду в знайомому місці, вона гукнула його нечутним гуком. Тільки він міг почути її голос, своє ім’я, вимовлене нею.
Озирнувся і побачив її неподалік, майже поруч. Визирала вона з буйнозеленого віття іншого дерева. Саме лиш обличчя променилося до нього.
Він було злякався, потім зашарівся, потім, вдивляючись у неї, спитав:
– Ти мені снишся, чи це справді ти? Чому я тебе знаю і не знаю? Хто ти?
– Я – твій сон. Тільки зараз я – насправді. Я – твоя мрія, тільки зараз ожила. Я – те, чого тобі особливо бракує, чого прагнеш і чого ти зовсім не знаєш...
– Чому ти ховаєшся? Підійди до мене, я хочу торкнутися тебе і переконатися, що ти – не сон. Я бачив тебе у водах озера, уві сні. Але ніколи отак-от живою. Звідки ти?
– Ти знаєш мене дуже й дуже добре, торкався мене не раз. Ми давно близькі з тобою, тільки ти ще не знаєш, що сон – це більша правда, ніж ява, і те, що ставалося з тобою уві сні, має більше значення для тебе, ніж те, що ти робиш удень... Зійди з дерева і йди ось туди, на галявину. Тільки не озирайся. Я також прийду туди.
Волин слухняно зліз з дерева і подався на галявину. Серце в грудях у нього тьохкало, щось лякало його, але непереборна сила вабила його вперед.
Вийшов на галявину, поглянув, а вона враз – і стоїть за кущем, звідки й узялась, невідомо.
– Тепер лягай на землю горілиць, заплющ очі і пригадай свій останній сон. І не бійся, нічого лихого з тобою не станеться!
– Я не боюся, – сказав Волин, намагаючись говорити твердо, хоч губи його не слухались. – Просто хочу знати...
– Зараз усе знатимеш. Лиш роби, як я кажу...
Він ліг на землю горілиць і заплющив очі. І враз побачив її перед собою. Вона сміялась до нього, йдучи крізь товщу води, узяла його за руку і повела кудись, де він ліг на встелене м’якими водоростями ложе, а вона – поруч...
Це снилося вчора.
Він розплющив очі. Вона лежала поряд, обіймаючи його лагідно, ніжно пестячи, цілуючи... Трем пішов його тілом, завирувала кров, він знову заплющив очі – сон продовжувався, змішуючись з реальністю. Вона пестила його там, на озерному ложі, серед водоростей, і тут – у лісі на галявині, у затінку розлогого горішника.
Круговерть сну і дійсності тривала довго, і коли Волин прокинувся, котилося вже під вечір.
Втомлений, але спокійний, впокорений, все ще весь у загадці – хто ж вона і що це з ним коїться, пішов Волин на Озеро. Сітка, яку він поставив, була набита ущерть рибою. Забрав її і поніс додому, ледве несучи ту рибу. Стільки ж він витягнув одного разу взимку. То був день його народження – саме виповнилося чотирнадцять. Кінець січня був сніжний, але лагідний, мороз несильний, сонце світило, все сяяло у лісі.
Він прокинувся вранці веселий, бо цей день віщував йому приємності. Щось-таки та зготує мати незвичного на його честь. Пішов тоді по рибу, прочистив ополонку, зазирнув у воду, і раптом з-під води показалось оте її обличчя, досить виразно. Усміхнулось до нього, щось говорило, а потім зникло.
Ледь запустив тоді Волнн сітку, як набилась вона рибою вщерть. І вже за годину ніс він ту рибу додому. А коли мати узялась готувати юшку, то в одній рибині всередині знайшла великий золотий перстень з діамантом.
Радості в родині було чимало тоді. Казали – це Волинові буде на весілля колись. Але потім подумали та й вирішили, що краще буде, коли лихі часи минуть, десь продати того персня купцям та купити пару коней, бо ж родина стільки бідувала. І ось нарешті боги змилостивились над її бідами, і щастя повертається до їхньої родини!
– Треба жертви богам! – сказав Стир. – Усіх треба вшанувати, усіх! Хто не дав би це, але вшануємо усіх!
Вшанували. То було давно. Тепер Волин ніс рибу додому і на мить загадав, чи не знайдеться чогось і зараз у якійсь рибині. Але враз відчув, що ні, що інший зараз день, що вже знайшов він те, чого найбільше бажав, хоч і не знаючи, що вимріював. «А решта – байдуже! У кожному разі – байдуже! Вона не сказала, де живе, але має бути неподалік. Не випадково я бачив її, і вона мені снилась, бо живе десь тут, над озером, тому через воду і снилась. Мабуть, також родина утекла звідкись і отак-от оселилась, як і ми. Вона не набагато й старша за мене. За кілька років я міг би з нею одружитись. Треба знайти її, де вона живе і хто вона! Але хто б вона не була – чудова, красуня, найкраща в світі, я її кохаю!»
За вечерею надворі Волин дивився на повний місяць і бачив у місячному сяйві її обличчя. Волина ніби й не було в хаті, не він сидів поряд з батьками, братами й сестрами за вечерею "при місячному сяйві, а лише його оболонка, лише його тінь, а справжній він був десь далеко, десь там, де в єдності з коханою відчув себе іншим, новонародженим, справжнім і вкрай далеким від дому.
Волин любив свою родину – батьків, братів і сестер. Так сталося, що попереднє покоління – батьки його матері Горини і батьки Стира – рано повмирало. Горина і Стир в обох тих родинах були пізніми дітьми, і Волин ледве пам’ятав лише одну бабусю, оту батькову матір, яка ще жила з ними кілька років, вчила його знатися на лісових гранах і ягодах, ліооові до лісової пущі і води і померла, коли Волинові було дев’ять років.
Залюблений у ліс, він виростав ніби тихим, а насправді дуже пристрасним, чуттєвим, сповненим глибоких переживань, але стриманим, втамованим, ніби вогонь у ньому ще мав тільки колись виявитись і спалахнути яскравим полум’ям.
Спалахи буйного веселого настрою, нестримної клекотливої енергії ставали чимдалі рідшими, відколи родина Стира приїхала в пущу, а потім і зовсім зникла. Волин якось мінявся, ставав іншим, не схожим на себе ранішого.
Батьки вважали, що він росте і тому міняється, як кожна дитина, а він ставав тихим і лагідним. Це спершу дуже тішило матір, аж доки вона не помітила, що за лагідністю і спокоєм, за врівноваженістю її підлітка-сина криється глибока заглибленість у себе і в щось інше, у якусь таїну. Але поступово до того звикла, хоч інколи й лякалась виразу синового обличчя.
А Волин любив їх, таки любив, але теплим і далеким відблиском врівноваженого почуття, схожим на світло далекої зірки. Любив якось мудро, дуже по-дорослому, без дитячих ніжностей і витівок, без потреби батьківської опіки. Просто любив, як своїх близьких, як тих, ким він жив і кому завдячував своїм існуванням. Але не було в ньому глибинної любові, не було спалахів емоцій, уважливості.
Була рівновага і тепле несильне світло, постійне, незмінне, але далеке. Він ніби прощався з ними, ніби вже тут і не жив. Це було тимчасове життя, його попереду чекало щось по-справжньому важливе, ґрунтовне, глибинно його, те, що мало стати сутністю його істоти.
Звісно, так не думав, не так просто почував, але в тому сум’ятті почуттів, які його переповнювали особливо в той останній тиждень, найбільш виразним було, мабуть, саме це почуття.
Він уже прощався з родиною, тому й був особливо лагідний і погідний.
Щойно всі в хаті заснули біля пов’язаних клунків, з якими вдосвіта Стирова родина повинна була забиратися назавжди геть від цієї хати, від Озера, від цього безлюдного куточка пущі, як розчинилися дворі в хату, доти міцно замкнуті батьком на дерев’яний брусок, і увійшла сюди Царпліа О, а на нею ще чотири русалки, усі в вінках, довгі їхні коси заквітчані були підводними водоростями, лататтям та лепехою, жовпімн водяними квітами та білими лілеями.
Мовчки підійшли вони до сплячого Волина і легко, мов пір’їнку, підняли ного з ліжка і понесли.
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14