Тепер можна було і самим потрапезувати.
За всілякими клопотами промайнув перший день.
Щойно розвиднілось, розбудив Стир Горину. Вона вийшла з куреня, розляглась догола і сім разів обійшла довкола куреня, звівши руки догори і благаючи неба допомогти родині, здоров’я і примісту від лиха. Потім вдяглася і викликала з куреня Стира.
Зготували сяку-таку їжу, підняли дітей і – до роботи. Узялися будувати хатку-землянку.
Знову, зберігаючи звичаї батьків, старанно дотримуючись усіх обрядів, Стир заклав перші сім колод і знову склав жертву богам... Радісно було для родини те, що й цю жертву прийнято, як і найпершу, бо вже на другий день під образами богів стало геть чисто.
А потім Стир поклав до капища і поціленого стрілою тетерука, не пожалівши зголоднілих дітей, бо з двох запольованих птахів одразу ж одного віддав богам, а ще грибів і ягід. І справи пішли дедалі краще й краще.
Робота кипіла. За кілька днів готова була землянка – це вже оселя! Потім усі гуртом взялися за будування справжньої хати. Життя невдовзі потекло спокійно й розмірене.
Волин, тоді ще зовсім хлопчик, минула лише одинадцята його весна, наступного ранку по приїзді вже радісно хлюпався у прибережній воді. Потім узявся ловити рибу, і йому відразу ж щастило, як ніколи.
Хлопчик був у захваті від Озера. Менші його брати також раділи іграм побіля води, сестри й собі охоче бродили по мілководдю. Але такого захоплення, як у Волина Озеро не викликало ні в кого. Більше того, у Горини, його матері, воно будило навіть острах і бажання забрати дітей від води, яке вона в собі ледь тамувала. Мілина була широкою та пологою, але надто великим було Озеро, невідомо що могло таїтися в його глибинах.
– Ми не знаємо озерного життя, – казала Горина чоловікові. – Ми знаємо Ліс і його володарів та демонів, знаємо лісових мешканців, добрих і злих, знаємо, як з ними бути. Але ж ми ніколи не жили біля такого великого озера. Ні ми нічого про нього не знаємо, ні воно про нас.
Поки збудували на затишній, лісовій галявині хату, до Озера також ніби звикли.
Звикли і до зачарованості Волина Лісом та Озером, і лиш останнім часом Горина почала знову непокоїтися, коли Волинові минув чотирнадцятий рік. Він був найгарніший з дітей, і кучері мав такі чудові, що вище плечей ніколи їх не обтинали. І здавалося матері, що кожного разу після мандрів до Лісу й Озера, приносячи додому ягід та грибів, свіжої риби, яку ловив як ніхто спритно, він виглядає ще гарнішим.
І від цього раптом ставало матері не радісно, а страшно. Щось коїлося з її хлопчиком, щось відбувалося в лісі довкола їхньої родини таке, чому вона не могла дати ради, не могла пояснити, боялася...
– Це життя на відлюдді тебе так переймає, – заспокоював її Стир. – Раптом на тебе щось стало находити. Адже тут чудово! Ми прожили три роки напрочуд спокійно і легко. Ніхто нас не знайшов, не зачепив, лихо обходило стороною. Не гніви богів, лісових демонів і Тих, що все знають, Горино! Нас оберігає якась сила. Може й таке бути, я вже думав про це. Але ж оберігає, ми не повинні гнівити її, бо хтозна, що тут у лісі могло з нами трапитись...
– Я боюсь озера, боюсь русалок, боюсь водяників і віл, я всього зараз боюсь... Мені здається, що й зараз нашу розмову хтось слухає... Дослуховується до наших слів... Ні, треба тікати звідси, пора вертатись...
– Авжеж дослуховується! Ось поглянь лишень – Волин зайшов тихенько у хату і сидить позад тебе на ослоні і слухає нас! – засміявся Стир. Але не переймайся, я таки поїду в село, подивлюся, може, й справді вертатимемось...
Мати глянула на Волина, який уважно слухав батька, мовчки, не додаючи жодного слова, не заперечуючи, але й не підтримуючи. Він заглибився поглядом кудись поперед себе, ніби бачив щось тільки йому одному видне й відоме, ніби знав щось інше, ніж вони, знав більше.
Звечоріло. Крізь розчинені двері видно було, як зійшов на небо повний місяць. Вкладалися спати. Перед тим, як погасити каганця, Горина знову поглянула на Волина, і знову стало їй моторошно.
Він дивився на місяць, ніби відчитував щось із нього, невідривне й зосереджено, мати дивилася на його бездоганний профіль, на кучері, що спадали на плечі, на струнку поставу, і раптом страх поповз по всьому її тілу: «Він заворожений! Мій хлопчик заворожений! Я чую, як він чужішає, як думає про щось таке, чого я не знаю, не відчуваю, не розумію..»
Мати покликала його неслухняним голосом, і Волин озирнувся, як завжди, мить ще мовчав, а потім спитав лагідним, теплим голосом:
– Що, мамо? Ви мене кликали?
– Спати лягай, синку! Не дивись так на повний місяць, бо спатимеш зле. При повному місяці літавиці приходять до людей, русалки й віли, мавки і планетники, стрижні й вовкулаки! Стережися, дитинко, таких ночей, стережися!
– Добре, мамо, не хвилюйтеся! Я лягаю спати, я тут, з вами, і нікого більше! Замкнімо двері, і місяць не зазиратиме в нашу хату поночі, якщо вам лячно! Чи не так, тату?
– Лягай спати! Слухай, що мати кажуть! А як по правді, то так воно на краще – замкнімо двері, і нехай хатній дух нас стереже, як досі стеріг!
Наступного дня батько поїхав у їхнє колишнє село. Місяць був красень, і день видався гожий. Повернувся Стир через чотири дні з кіньми, яких позичив у давнього сусіда, і родина почала збиратися в дорогу.
Волин нічого не казав, але був смутний, і ного настрій передався іншим. Збиралися важко. Нелегко було полишити нажите тут, у пущі, хоча водночас всі й раділи поверненню до села.
За ці роки війни минули. Про ліщарів-войовників уже понад рік ніхто нічого не чув, почали забувати лихо, налагоджувати звичне життя. Шляхом прошкували знову купці, і село ожило і дихало, як і раніше.
Коли все зібрали, мати узялася варити вечерю. Вирішили востаннє повечеряти в лісі, переночувати, а вранці, зі сходом сонця, рушати до рідного дворища.
Волин ще вдень пішов з дому. Хотів востаннє наловити риби та поглянути на Озеро. Ще коли лиш доведеться сюди дістатись!
Він повернувся, коли сутеніло, повечеряв з усіма. Наловлену Волином рибу поклали у воду, аби взяти з собою в дорогу. Вечеряли надворі біля вогнища, було тепло і затишно.
Але мати знову помітила, як вдивляється Волин у місяць, як ніби повиває блідий серпанок дивного світла його обличчя. Близьке й рідне обличчя її сина раптом здалося їй чужим обличчям юного красеня, якого вона не знала. Рідне й близьке перепліталося в ньому з чужим, навіть страхітливим, хоч водночас манливим, привабливим.
Вона знову покликала його, і коли Волин повернувся до неї, раптом зрозуміла, що це відблиск багаття міняє вираз на обличчі її сина. Він усміхнувся звичною своєю спокійною, лагідною усмішкою, і їй стало враз спокійно і добре. Від нього линули тепло, сила, спокій. Впевненість – ось що було ще в її хлопчикові, впевненість, якої, знала вона, часто бракувало і дорослим чоловікам. Він вже мужніє, дорослішає, її хлопчик стає чоловіком, ось звідки в ньому ці зміни, що її лякають, чого вона не впізнає в ньому. Він просто дорослішає.
Вона прогнала похмурі думки, як завжди згадуючи слова чоловіка про те, що їх хтось охороняє і боронить.
Втім, саме сьогодні при збиранні так усе не ладилось, що хоч і хотіли вони виїхати нині, ніяк не вдалося. То малий проколов ногу сухою гілкою, наступивши босо, то перекинувся казан із юшкою, почали варити спочатку, то довелося перев’язувати і перетягувати в’юки з хатнім скарбом, бо здавалось, що можуть розсипатись в дорозі...
Горині подумалось, що охорона скінчилась, що тільки-но почали вони збиратися до від’їзду, кинулися на їхню родину різні невдачі і підступні сили. Вона прочитала кілька замовлянь, плюнула через плече, зробила пальцями чарівні знаки. Ніби трохи легше стало, почало ладитися оте їхнє збирання. Але час втрачався, зрозуміло було, що не встигають нині виїхати, отож і вирішили – налаштуватись, а в дорогу – на світанку.
З тим і заснули.
Вдосвіта, коли прокинулись, Волина не було в хаті. Шукали його по всьому Лісі й на березі Озера, де він любив сидіти, дивлячись у воду, та не знайшли жодного сліду.
Того дня не поїхали, шукали його весь наступний день, гукали, як могли. Жодних відголосів.
Таємничо зникла водночас із Волином і риба, яку він приніс звечора і яку родина мала забрати з собою в дорогу. Цебрик з водою стояв як і стояв, але рибини в ньому жодної не було.
На третій день, однак, старша сестра Волина побачила на березі Озера, під розлогою плакучою вербою, що звисала над водою, дбайливо складену всю одежу Волина.
Сюди, здавалося, зазирали не раз, адже саме на цій плакучій вербі любив сидіти Волин, вдивляючись у озерне свічадо, але ж ніхто раніше не помітив одежі. Чому?
Чи він сам десь з’явився і поскладав свою одежу? Чи це хтось приніс її сюди і склав усе старанно і зумисно так, аби помітили?
Минув ще день. Мати плакала, діти також, Стир ходив, як ніч. Потім уже не кликали, просто чекали над Озером.
Аж надвечір Стир підвівся і промовив:
– Його забрало Озеро чи хтось в Озері! То ж був Русалчин тиждень, коли я їздив у село, ми всі забули. Ми тут про все забули, а то ж був день Купайла і ніч Купальська, коли щез із хати Волин. І на місяць він дивився недарма. Видно, вже давно був зачарований, і коли ми зібралися геть звідси, Вода взяла його, Озеро забрало його в себе. А одежу лишили на знак, що він туг! Треба було одразу ж .здогадатися, коли побачили, що риби у цебрику теж нема. Він забрав рибу із собою у Озеро.
Не можемо вимагати його назад, ні шукати більше! Не віддасть водяне князівство ніколи нічого, що забрало з землі, лиш розпиваємо Тих, що все знають, і наберемося знову лиха. А так – нас мас оберігати вода і її мешканці, озерні й лісові духи. Вони-бо забрали нашого Во.тина, але мають допомогти тепер нам і надалі, як допомагали досі, коли ми пересиджували лихо отут в лісі.
Горина ридма ридала, але чоловікові слова подіяли на неї і вона, хоч і плакала, але не кляла озерний люд і лісовиків, а лиш складала молитви до Перу на і Даждьбога, до Руєвіта з Поревітом і Поренутом, аби сину її хоч у іншому світі, та було добре і щасно.
Родина Стира поїхала геть, оселилася знову у своєму ж селі і внезабарі зажила щасливо й багато, спершу часто згадуючи Волина, а потім дедалі рідше. Однак у пам’яті родини лишилося, що демони водяні й лісові забрали Волина і натомість заповзялися опікуватись цією родиною завжди.
Час спливав, і потроху забувся й жаль за Волином.
Його ж доля, однак, визначилась зовсім інакше.
Бо саме в ту мить, коли ступив маленький Волин босими ногами у води Озера, поглянула на нього з глибини Царівна О, Володарка Озера, і залюбилася, зачарувалася красою малого, вбачаючи в ньому майбутнього гарного леґіня, зовсім незабаром, усього лише за кілька років. А що таке кілька років для Тих, що все знають? Що таке кілька років для Володарки Озера, вічно юної Царівни О, яка в оточенні своїх подруг-русалок, однак, нудилася і мріяла про кохання, вимріювала леґеня, який прийде колись до Озера і залишиться з нею назавжди.
Прийшов хлопчик. А вже так довго чекала Царівна О на леґіня, дуже й дуже довго, що, коли побачила хлопчика, враз зрозуміла – це той, хто зможе колись, як виросте, стати її коханим, пошукуваним нею упродовж вічного часу, в нескінченних вимірах позачасовості і позапросторовості, де переплітаються і схрещуються долі богів і людей, демонів і духів, звірів і птахів, природних з’яв і їхніх володарів.
Цей світ існував поряд із звичайним, в ньому і поза ним, всередині нього, в його глибинах, і там, де немає нічого, а є лише вічне питання.
«Волин повинен буде лишитися зі мною, – загадала Царівна О. – Нехай поки росте! Нехай живе і росте поблизу Озера! Я навчу його любити Озеро, і Ліс, і все в ньому. Я навчу його ще задовго до того, як він зможе прийти до мене, я поведу його і приведу у наш безмежний і вічний світ!»
Царівна О вживала найрізноманітніших своїх чар, аби Волина вабило до Озера, допомагала йому ловити рибу, дбала, аби оселі його родини не торкнулась нічия лиха воля.
У злагоді й мирі жила родина Стира у лісі, але ніколи й нічого з нею не трапилось, – на полюванні завжди щастило, риба ніби сама йшла у сіті тому і тільки тому, що тут був Волин, виростаючи й гарніючи під чарами Царівни О. Вона змусила його задивлятися в озерні глибини, полюбити чисту прозору блакитнувато-зелену воду Озера, показувала йому з дна різні химерні й цікаві видива, коли він вдивлявся у воду, спрямовувала Волинів погляд на місяць, особливо коли той був уповні, і слухала, як хлопчик росте.
Час мав прийти, мав прийти її і його час, і Царівна О терпляче чекала, коли ж той час настане. Вперше вона явилася йому з дна Озера ніби маревом, немовби химерні лінії піску і води творили раптом на дні Озера, в яке вдивлявся, сидячи на плакучій вербі, дивовижно гарне обличчя – чи то жінки, чи дівчини, але таке миле, таке заворожливо знайоме, близьке, рідне, що хлопчик аж злякався свого почуття. Обличчя враз зникло, а Волин довго сидів, ще вдивляючись у воду, просто у воду, замріяно, захоплено і тривало. Марно чекав – не з’явилась більше красуня, але настрій лишився. Щойно минуло йому тринадцять. Він із дивуванням озирав себе, бо ж раптом швидко почав підростати, і раз по раз прислуховувався до себе, до свого росту, до того, що відбувалося з ним, у ньому. Ніби щось чув. Якусь музику. Таємничу, дивовижну, незнайому.
Потім вертався додому, сповнений невідомого почуття, але знав, що вдома нічого про це не скаже, ні словечком не обмовиться, бо... Не міг пояснити, лише відчував, що буде лихо, буде з цього якась біда для всіх, а надто – для нього. Це його таємниця. Та й що казати, як розповіси! про миттєвий погляд блакитно-зелених очей красуні-дівчини з дна Озера, які збудили у ньому такий настрій...
Краще спати. Скоріше вкластися спати.
Волин швиденько влігся, заснув умить і приснився йому дивовижний сон.
Іде він, чи то ступаючи по воді, чи то линучи в повітрі, але не торкаючись тверді у дивовижному світі, де все навколо блакитне й густе, всі рухи повільні, м’які, плавні. І лише коли раптом поруч пропливла велика сіро-біла рибина, він збагнув, що все це діється у воді. Але дихає він тут легко, ведеться йому приємно, і коли поряд з’явилась ще рибка, менша, з червонуватими плавниками, він простягнув до неї руку, і рибка одразу ж припливла до його руки, ніби прилащилась до неї, а потім зиркнула на нього своїми риб’ячими булькатими очками і раптом усміхнулась.
«Оце так диво, риба сміється, оце так диво!» – подумки, там, уві сні, вигукнув Волин, але якось враз розуміючи, що нічого дивного тут немає – риба до нього сміється, бо він тут свій, він тут усе знає, він належить теж до Озера, до них... І враз – зелені, легкі шати, розпущені хвилі довгого по п’яти волосся, ось вона йде, та, що усміхалась до нього з глибини, що вдивлялась так у нього коротко і так болюче пронизливо, так сердечно, так приязно, так по-своєму. І так страшно.
Ось вона йде йому назустріч, ледь усміхаючись, дивиться йому в очі, простягає руки, і він йде їй назустріч, легко і просто ступає, не шаріючись, не ніяковіючи і не соромлячись, просто йде собі до неї, бо зараз тільки вона одна вабить його, тільки вона з’єднала в собі те, чого він ще не знав, не почував, не доріс, не збагнув, але що вже на порозі, прийдешнє, неодмінне.
Він прокинувся у першому своєму насолоджені , якого трохи й злякався, але яким і запишався водночас, бо це означало, що він вже подорослішав, що ступив перший свій крок у світ дорослого життя, дитинство скоро закінчиться, почнеться юнача пора.
Царівна О була щаслива цієї ночі також. Вона прийшла до хлопчика вперше, показалась йому, і він закохався в неї, вона прийшла до нього уві сні, і він любив її.
– Він мій! – шепотіла вона. – Він буде мій! Мій назавжди!
Їх було кілька русалок у цьому великому озері, і вони потай кепкували з того, що заманулося Царівні О.
Вирішила виростити собі коханця! Чи мало дорослих юнаків блукало тут? Чи мало їх залоскотали русалки, замучили пестощами, залюбили і кинули? Чи ж не була й Царівна О серед інших русалок? Чи не бачила за нескінченний свій вік гарних парубків і чоловіків? Нащо їй хлопчик? Такий маленький, дарма що гарний?
Але це все шепотілося потай, а то й думалося мовчки. Однаково ж бо Царівна О була близька до Тих, що все знають. Отож таємниці від неї не могло бути, ледве їй заманеться знати чиюсь думку, бажання чи помисел.
Все, що було завжди, також колись було іншим. Царівна О в цьому озері завжди була царівною. Бо прийшла сюди такою, якою мала бути Царівна, Володарка Озера, усього Озерного краю.
Русалки не пам’ятали про себе, не згадували, як були людьми, чому і як опинилися в Озері.
Чи просто втонула дівчина, чи себе згубила сама, чи насильно хтось їй у воді смерть заподіяв, але не було втопленицям спокою, жили вони вічно у водах озерних, неспроможні зректися власних гріхів, спокутувати їх і звільнитися від чужих гріхів, що спричинили їм таку долю.
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14