Чи то, скорше, приречена… — Євка гірко побивалась у Даниних обіймах, а той втішав її, як міг:
— Ну послухай, що ти зараз кажеш! Який набір хромосом? Це ж просто слова дитини! Хоча… Ти і є дитинка. І з тобою треба, як з дитинкою… Чого тобі зараз хочеться?
— Бе-е-е! Фе! — Євка випручалась із його рук, і відразу збагнула всю тупість своєї поведінки. А ще за кілька хвилин всі покурили і насмажили бубликів з сиром.
— Життя не лайно! — підсумувала Євка. — Що, підем таки найдем печери?
Печери вони знайшли. Знайшли і видовбану в скелі церкву, в якій Євка проспівала Великодний псалом, і руїни кириїмської фортеці, й Чоловіче джерело, і багато-багато людей, що жили там. Як не дивно, ці люди Євку зовсім не дратували, хоча Мангуп-кале й скидався на парк культури й відпочинку у неділю. Просто Євка була переконана: погані люди в гори не попхаються, тому всіх істот легко можна було приймати за ельфів, і себе разом з ними. Різноманітні хіппі й реліктові металісти усіх конфіґурацій, філологи й геологи, програмісти й сталевари, митники й МС, журналісти і письменники, перекладачі й учителі молодших класів, петеушники і дезертири — всі, всі дихали гостинним Мангупом, срали в його прохолодну траву і пили з нього прохолодну воду. І це була мікроскопічна вселенська гармонія, суцільна redemption song, як у вічного Боба Марлі.
Євка йшла по дорозі й горлопанила реґґі-молитви до всього сущого, а Даня тихо тому посміхався.
— Ти ба, сонечко, ми за ввесь час жодного разу й не кохалися… — перервала своє горлання Євка. Даня зітхнув. — Ще б пак, — провадила далі вона, — при одній думці, що в цьому дубаку треба зняти штани, мене кіндрат хапав. Бр-р…
Зрештою, такий розклад подій Євку не дуже й засмучував: у пам’яті час від часу вистовбурчувались якісь слова чи жести Генрі, і Євка ловила себе вже на якійсь подобі позовів сумління (майже, як позови в туалет). Так, наче їй уже була закрита дорога до коханого („Та чи й коханий він?”). Наче над нею нависав якийсь смутний і солодкаво нудний обов’язок стосовно Генрі, і від тієї думки робилося млосно й підверталися ноги, і не було сили з думки тої вишпортатись.
Повернувшись до Києва, й відчинивши порожню квартиру, Євка не без задоволення вдихнула запах Генрі, блакитноокого білявчика, що полетів до Берліну того ж дня, що вона поїхала в гори. Напівпорожні пляшки італійських вин, панківські чорно-білі знимки скандинавських божевільців, дурнуваті брязкальця й розсипані по підлозі дрібні монети з десятка країн. Євка неквапно визулась і кинула рюкзака посеред кімнати. Тоді вмикнула комп’ютер і зайшла у свою електронну скриньку. О, так і є: фром Генрі Бартіннен. „Відкриваємо. Оппа… Ех, який же ти передбачуваний, Куллерво!” Його лист складався лише з двох речень:
Hello.
Will you mаrry me?
Євка зітхнула й натисла „ріплей”. А тоді зовсім спокійно, без жодних вагань чи роздумів, одним вказівним пальцем лівої руки набрала:
Yes. I will.
І відіслала це повідомлення, заднім кутком мозку аналізуючи цю банальну граматичну конструкцію. „Англійська для початківців. Он як все просто”.
…
Євка закрила ноутбук і непевно поклала його біля валізи. Важко сказати, що вона відчувала зараз. Ностальгію Євка вважала втіхою придурків і взагалі повним безглуздям, а вона ж саме зараз почала шукати глузду. Тому і збираласяі в Африку — до невгамовного зародження і дикості, до витоків, до висохлого моря з фалоподібним жертовником у центрі кола.
— Міфологія! От що з’ясувалося в кінці кінців. Ось те, що для вивчення, і до дупи всіляке там літературознавство. Навіщо копатися у непрогнивших як слід трупах? Нащо оперувати похідною, якщо можна отримати все, просто вигребши із лайна константу — цей вічний ніжнозелений паросток? Все, я повернусь, і ми відредагуєм книжку! — аж захлиналася Євка, прощаючись по телефону із другом-психоаналітиком. Він завжди був і залишався її ґуру, її найшанованішою людиною з-поміж усіх і єдиним, за кого вона, не вагаючись, віддала би життя.
— Що ж, Євцю, заздрю тобі, сам би з задоволенням поїхав, тільки щось от заміж ніхто не бере… — підколював він. — А щодо книжки… Так, здалося б написати роботу щодо алхімії в українських давніх піснях, це давно вже комусь слід зробити. Але навряд чи в нас знайдеться хоча б десять людей, які знають, що таке алхімія… — голос зі слухавки ледь помітно посмутнішав і прибрав байдужості.
— І все-таки, ти ж сам знаєш: якщо тобі судилося це написати, ти напишеш, навіть якщо тебе… Ну, параліч розіб’є, наприклад.
— Угу… — він, здається, посміхнувся.
— А я собі поїду та й помру від звичайної малярії. От такий от у нас із тобою безславний кінець. Амінь.
— Амінь, — відказав він.
— Ну все тоді, кіт, я тебе люблю. Тримайся.
— Я теж тебе люблю. Папа, Євцю.
Все. Порцелянова скринька минулого закрилась без жодного дзенькоту, так, наче її напхали ватою. Білою, стерильною ватою. Дуже ніжною.
Генрі обійняв Євку ззаду за стан і заходився цілувати її шию. Вона терпляче чекала, не зважаючи на вже доволі пізню годину і недоскладані речі. Тоді, запустивши пальці йому у біляве волосся, спитала:
— Любий, ти не знаєш, коли у сімейства білявчиків закінчується линька? Нє, звичайно, твоє волосся в салатах мені дуже смакує, окрім того, надзвичайно приємно знаходити твої сліди у себе на одязі… — (Він сміявся) — Але що, як там, куди ми їдем, панує культ вуду? Ще тобі понаворожують якоїсь зарази, а мені тоді розгрібатися… Я, звичайно, відьма, але ж зовсім молода і недосвідчена — якихось там 216 років…
Розмови про відьмацтво стали вже невід’ємним атрибутом їх життя. Все почалось із Євчиних напівсонних фантазій про те, що насправді їй вічно 16, і що вона вже втомилась так довго жити по різних країнах. Що бути пітерпеном, звісно, добре, але все-таки хочеться хоч колись подорослішати і зробити щось серйозне. Євка фантазувала так натуралістично і з такими історичними подробицями та емоціями, що її майбутній чоловік мимоволі опинився втягнутим у це мимобіжне буття. Більше того, з’ясувалося, що його покійна бабця сама була відьмою. Старою фінською відьмою, що лікувала людей і робила ще щось таке, про що малому Генрі не розповідали.
— Ото таке, Калевала, — зітхнула Євка. — Швидше закінчуй зі своїм срачем — Бориспіль ще не перенесли нам під хату.
* * *
Жовтий— прежовтий готель. Темно-жовті сходи, скрині, крісла і старі портьєри -байдуже, який там у них колір. Насправді ж усе — жовте. Євці здавалось, що вона вдихає пісок і видихає жовтаву пару. Здавалося, вона це вже раніше бачила — якось дуже щемливо все перекликалося з Камю і не тільки з ним. Телевізійні репортажі, газетні уривки, шматки голлівудських фільмів чіплялися одні за одних, щоби скластись у гігантський жовтий коллаж. „Чому Африка?” — згадався їй рекламний слоґан українських екстремалів. Тепер же хотілось спитати: „Чому, Африко?”, але Євка не допускала й миттєвого жалю за комфотром.
— До сраки нам комфорт! — голосно сказала вона українською адміністраторові, що намагався всучити європейцям номер люкс.
— Перепрошую? — не зрозумів він.
— Знаєте, ми — не туристи, — переклав йому Генрі, — моя дружина і я працюватимем в Уганді досить довго, ще й самі не знаємо, скільки. Тож, будь ласка, потурбуйтесь для нас про якусь пристойну кімнату (some OK-room)…
— Без всіляких там цяцьок для дуркуватих європейців, — закінчила Євка. Раптом їй чомусь згадався якийсь давній африканський сон: приречене до смерті глиняне порохняве місто, жінки в багряній одежі і її кволе бажання звідти втекти. Вона була кимсь на зразок лікаря, що не вірив у силу власної медицини, кимсь на зразок місіонера, що не був переконаний у істиності віри, котру намагався впровадити. В тому сні чорно-багряні жінки посилали Євці прокляття, вклякнувши й притискаючись до землі, а тоді враз випростуючись і простягаючи до Євки скрючені вузлуваті пальці. Євка уві сні кволо намагалась їм допомогти, якось їх вилікувати, а відтак безнадійно почовгала запилюженою дорогою, ген аж до асфальтових гірок у дворі з її дитинства. Там вона впала, і там до неї під’їхав вершник на буруватому коні. Дуже схожий вершник раніше простормив їй мечем крижі у іншому, старослов’янському сні, сні про першу смерть. Тільки одяг тоді був полотняний, а трава і люди — кольору піску.
— Як от волосся у Генрі, — вголос промовила Євка. Законний чоловік обернувся на звук свого імені, і сказав своє улюблене слово:
— Та-ак? — а потім ще додав:
— Што такоє?
— Гівно мякоє! — гаркнула Євка, і Генрі ніяково кашлянув. Зрештою, він добре знав жінчину нелюбов до його російських перлів.
Тим часом адміністратор, що з цікавістю споглядав їх сімейні мікросцени, делікатно шурхотнув якимось папірцем і витяг на світ божий сіренького ключика.
— Будь ласка, ваш ключ. Номер 42, третій поверх. Ґанс віднесе ваші речі.
„Тю, — подумала Євка, — ну й ім’ячко для корінного уґандійця!” Корінний уґандієць виявився дивовижною гримучою сумішшю європейського місіонера з африканською перекупкою. Так про нього подумала Євка. Поміж тим, хлопчина досить жваво патякав англійською і навіть сказав „Ґутен таґ”, низько вклонившись Євці.
— Який дивний хлопчисько! — сказала Євка французькою.
— Ходімо? — сказав Генрі англійською.
За кілька хвилин вони вже були в своїй „ОК-рум”, обстановку якої Євка не зауважила, бо, тільки-но повернувши ключа в замку, вона швиргонула Генрі на те, що здалося ліжком, і несамовито почала здирати з нього одяг.
Пальці вплуталися у біляве волосся…
„…Я думала, Даня помре тоді в горах!”
Генрі дивився їй в лице якимсь приреченозачарованим поглядом…
„Думала, він просто собі зі скелі зірветься!”
Євка увіп’ялась губами йому в шию…
„Ха! Так би все було швидко і… красиво!”
Генрі застогнав від суміші болю й насолоди…
„А так він, коли про все узнає. Просто нап’ється якоїсь банальної фіґні!”
Євка вже ледь не рвала його плоть на шматки, спускаючись вниз пещеним животом. Його руки безпомічно ковзали її плечима…
„А я, я тепер житиму з ним у голові, за шкірою, між ногами, житиму так всю дорогу, і не врятує мене ні далекий континент, ні його тупориле самогубство!”
Генрі вже зовсім голий і трохи наляканий, Євка стягує із себе шорти разом з трусами і вискакує на нього зовсім поряд критичної відмітки…
„Ото й воно, Данечко, ми, курва мать, не вміли бути разом!”
Генрі сіпнувся:
— Контраце…
— Заткнись! — Євка грубо стиснула його губи своїми, і вже наступної миті її пульсуюча плоть поглинула його цілком і назавжди.
— Це я маю тебе, скурвий сину, це я мала вас всіх, пхала вас у себе, а потім викидала на смітник, одного по одному! — Євка дико реготала, набігаючи рвучкими хвилями на безсилого Генрі. Вона прагнула розбитися об нього, шукала смертоносних рифів у його внутрішніх рідинах, благала про якусь важелезну плиту, що впала б на них і розплющила б, зробила б із них сплав для вічності, отруйну й нерухому амальгаму…
— Даню! — скрикнула Євка і кінчила. Генрі погладив її збайдужіле лице у себе на грудях і посміхнувся: вони ж-бо кінчили разом.
Цієї ж миті на іншій півкулі скінчилось іще одне божевілля. Скінчилось доволі просто й дурнувато, куди банальніше за якийсь там рядовий передоз, що його пророкувала Євка. На двадцять другому році життя дуже смішно загинув Данило Бентежик. Він просто поперхнувся шашликом, а нікого в цей час не було поряд, щоб йому зарадити. Що ж, Євко, Даня помер від самотности…
— Я люблю тебе, — знічев’я сказала Євка, — вона й сама не знала, кому адресовані ці слова. Генрі поцілував її у скроню і укрив якимсь шовковим коцом.
— Слухай, — хрипко спитала Євка, — А у кімнаті теж все жовте?
— Ні, — відказав Генрі, — Не все. А ти що, приймаєш протизаплідні піґулки?
Євка аж застогнала і вткнулася обличчям в подушку.
— Ні, я — я Кронос. Я пожиратиму своїх дітей! — враз кумедно забасила вона, натягнувши того коца на голову. Обоє засміялись. Дітей у Євки не буде ніколи.
Вона підвелася з ліжка й підійшла до вікна, нітрохи не встидаючись свого голого тіла перед випадковими перехожими. Двір готелю, і вулиця, і невеличкий базар через дорогу були вже звично жовтими. „Станції метро в Києві бувають або жовті, або сірі…” — казала колись її ліпша подруга. Євці враз пригадався київський двір довжелезного будинку-мурашника, її пізні повернення додому і моторошні привиди когось схожого на Даню біля під’їзду.
Диявол одягнув твій вигляд і хтів за мною йти аж до самої хати. В нього була тінь, страшенно схожа на тебе, і це його продало. Певно, він не бачив твого справжнього відбитку на землі. Твоєї справжньої тіні… Я йшла, човгаючи ногами по дорозі, боячись відірвати їх від землі, щоб той, що йшов за мною, не вхопив моєї тіні. Бо тоді він вже стане геть схожим на тебе, і я повірю йому. Он вже й моя хата. Я подумала, що той чорний трикутник на порозі — то ти. Чомусь завжди хотілося, щоб ти був трикутним, а не квадратовим. І ти ставав трикутником, віддававши мені свого відчіпного четвертого кута. От тоді ми й розмовляли про душі.
Євці було геть дивно й неприємно згадувати обривки власних розмірковувань: як вони тримаються у голові? Вона скривилась і відійшла геть від вікна. Генрі тим часом уже розпаковував свої речі, зовсім не звертаючи на неї уваги.
— Слухай, любий, ти ж розпакуєш і мого рюкзака, правда? — Євка обійняла його за плечі, — А я піду на секунду надвір, може, на базарчику щось прикольне є пожерти…
— Угу… — Заклопотано прробурмотів Генрі, — Ти не бачила мого гаманця?
— О, диви-диви, почалися сімейні розклади! — засміялась Євка. — Та от же він, розтелепо!
Вона відкопала в рюкзаку свіжіший одяг, і, напнувши його на себе, вийшла з номеру.
— Гей, ти вважай там! — гукнув їй услід чоловік, — Моя босс казала, що на вулицях буває небезпечно!
„Куди вже небезпечніше… Ех любий, знав би ти, як небезпечно зараз у моєму пожовклому мозку!” — подумки відказала Євка.
— Піду куплю якогось їдла! — бозна-чого звітувалась вона адміністратору.
— Але ж мем, за півгодини вам подадуть вечерю! — благально мовив він. Та й базар о цій порі — не найліпше місце. Знаєте, ці містечкові заворушки… Ні-ні, я вас не лякаю, Уганда — чудова країна, от тільки життя тут, гм, якби… Життя тут трохи з перчиком! — врешті закінчив він.
— Ага… — протягнула Євка, — Це ж дуже весело. Ну все, я зара буду.
Вона вийшла на вулицю й роззирнулась: нічого цікавого, яка халепа. „Чи то й справді на базар піти?” Зрештою, в неї не було при собі жодних грошей жодної країни, тож валанцання базаром повнилось якимось пізнавальним змістом. Повітря на базарі, крім того, що було жовтим, мало ще й якийсь дивний солодкавий запах. Метрів за триста Євка зауважила темну пульпу людських тіл, що досить швидко сунула в її бік.
„За мною по вулиці гнались ворони. Вони бігли за мною, квапливо переставляючи свої куці ніжки. Велика-велика зграя ворон. Вороняче стадо. Я раз-по-раз озиралась на них, а інколи навіть зупинялась і шипіла. Ворони здивовано схиляли голови на бік і блимали очима, але не відступали.
— Ви схожі на качок, — сказала я. — Дурних чорних качок.
Хтось із них сказав “Кар”. Я пришвидшила крок. Чому вони не полетять? — подумала я. — Їм же доста здійнятись в повітря, щоб за 5 секунд догнати мене. Але ворони вперто продовжували свій піший качиний похід, залишаючи на снігу сліди-руни… Потім люди прочитали в них твоя ім‘я”.
Зненацька хтось сіпнув Євку за руку, й вона збагнула, що пульпа-натовп, до якої вона досі стояла спиною, розглядаючи прилавок, сунула прямісінько на неї. Точніше, кинулась назустріч іншій пульпі, що мчала, харкаючи пінистою агресією. Євка ще встигла побачити кілька перекошених бездумних обличь і подумати: „От бляха, як все тупо вийшло…” Наступної миті вона лежала горілиць на жовтій землі, геть нічого вже й не відчуваючи. В її тьмяніючій навік свідомості раптом спалахнула велика буква „І” зі знаком питання. І погасла.
Іііііііііііііііііііііііііііііііііііііііііііііііііііііііііііііііііііііііііііііііііііііііііііііііііііііііііііііііііііііііііііііііііііііііііііііііііііііііііііііііііііііііііііііііііііііііііііііііііііііііііііі — це запалені свічки в церкві.
Восьма в нижньому ряду — за мою душу. А може, і не восьма. А вісім разів по восьмій. Хто віднайде вісь у Вселенській Вісімці?
* * *
…пальці обережно прослизнули у спрагле тепло, у справжню спеку й нетерпіння, пальці там просто втопились, потрапили в пастку. Вільною рукою Даня все-таки стягнув непотрібний клаптик білизни геть, і сам почав спускатися донизу. Спускатися дуже повільно, не минаючи жодного сантиметру її шкіри, чуючи язиком кожне серцебиття…
Раптом Євка схопила його голову і на мить щосили притисла її собі до живота. Даня на мить застиг. Так, наче прислухався до плину крові по Євчиних судинах, а тоді обережно опустив голову туди, де билось прагнення коханої.
1 2 3 4 5 6 7 8
— Ну послухай, що ти зараз кажеш! Який набір хромосом? Це ж просто слова дитини! Хоча… Ти і є дитинка. І з тобою треба, як з дитинкою… Чого тобі зараз хочеться?
— Бе-е-е! Фе! — Євка випручалась із його рук, і відразу збагнула всю тупість своєї поведінки. А ще за кілька хвилин всі покурили і насмажили бубликів з сиром.
— Життя не лайно! — підсумувала Євка. — Що, підем таки найдем печери?
Печери вони знайшли. Знайшли і видовбану в скелі церкву, в якій Євка проспівала Великодний псалом, і руїни кириїмської фортеці, й Чоловіче джерело, і багато-багато людей, що жили там. Як не дивно, ці люди Євку зовсім не дратували, хоча Мангуп-кале й скидався на парк культури й відпочинку у неділю. Просто Євка була переконана: погані люди в гори не попхаються, тому всіх істот легко можна було приймати за ельфів, і себе разом з ними. Різноманітні хіппі й реліктові металісти усіх конфіґурацій, філологи й геологи, програмісти й сталевари, митники й МС, журналісти і письменники, перекладачі й учителі молодших класів, петеушники і дезертири — всі, всі дихали гостинним Мангупом, срали в його прохолодну траву і пили з нього прохолодну воду. І це була мікроскопічна вселенська гармонія, суцільна redemption song, як у вічного Боба Марлі.
Євка йшла по дорозі й горлопанила реґґі-молитви до всього сущого, а Даня тихо тому посміхався.
— Ти ба, сонечко, ми за ввесь час жодного разу й не кохалися… — перервала своє горлання Євка. Даня зітхнув. — Ще б пак, — провадила далі вона, — при одній думці, що в цьому дубаку треба зняти штани, мене кіндрат хапав. Бр-р…
Зрештою, такий розклад подій Євку не дуже й засмучував: у пам’яті час від часу вистовбурчувались якісь слова чи жести Генрі, і Євка ловила себе вже на якійсь подобі позовів сумління (майже, як позови в туалет). Так, наче їй уже була закрита дорога до коханого („Та чи й коханий він?”). Наче над нею нависав якийсь смутний і солодкаво нудний обов’язок стосовно Генрі, і від тієї думки робилося млосно й підверталися ноги, і не було сили з думки тої вишпортатись.
Повернувшись до Києва, й відчинивши порожню квартиру, Євка не без задоволення вдихнула запах Генрі, блакитноокого білявчика, що полетів до Берліну того ж дня, що вона поїхала в гори. Напівпорожні пляшки італійських вин, панківські чорно-білі знимки скандинавських божевільців, дурнуваті брязкальця й розсипані по підлозі дрібні монети з десятка країн. Євка неквапно визулась і кинула рюкзака посеред кімнати. Тоді вмикнула комп’ютер і зайшла у свою електронну скриньку. О, так і є: фром Генрі Бартіннен. „Відкриваємо. Оппа… Ех, який же ти передбачуваний, Куллерво!” Його лист складався лише з двох речень:
Hello.
Will you mаrry me?
Євка зітхнула й натисла „ріплей”. А тоді зовсім спокійно, без жодних вагань чи роздумів, одним вказівним пальцем лівої руки набрала:
Yes. I will.
І відіслала це повідомлення, заднім кутком мозку аналізуючи цю банальну граматичну конструкцію. „Англійська для початківців. Он як все просто”.
…
Євка закрила ноутбук і непевно поклала його біля валізи. Важко сказати, що вона відчувала зараз. Ностальгію Євка вважала втіхою придурків і взагалі повним безглуздям, а вона ж саме зараз почала шукати глузду. Тому і збираласяі в Африку — до невгамовного зародження і дикості, до витоків, до висохлого моря з фалоподібним жертовником у центрі кола.
— Міфологія! От що з’ясувалося в кінці кінців. Ось те, що для вивчення, і до дупи всіляке там літературознавство. Навіщо копатися у непрогнивших як слід трупах? Нащо оперувати похідною, якщо можна отримати все, просто вигребши із лайна константу — цей вічний ніжнозелений паросток? Все, я повернусь, і ми відредагуєм книжку! — аж захлиналася Євка, прощаючись по телефону із другом-психоаналітиком. Він завжди був і залишався її ґуру, її найшанованішою людиною з-поміж усіх і єдиним, за кого вона, не вагаючись, віддала би життя.
— Що ж, Євцю, заздрю тобі, сам би з задоволенням поїхав, тільки щось от заміж ніхто не бере… — підколював він. — А щодо книжки… Так, здалося б написати роботу щодо алхімії в українських давніх піснях, це давно вже комусь слід зробити. Але навряд чи в нас знайдеться хоча б десять людей, які знають, що таке алхімія… — голос зі слухавки ледь помітно посмутнішав і прибрав байдужості.
— І все-таки, ти ж сам знаєш: якщо тобі судилося це написати, ти напишеш, навіть якщо тебе… Ну, параліч розіб’є, наприклад.
— Угу… — він, здається, посміхнувся.
— А я собі поїду та й помру від звичайної малярії. От такий от у нас із тобою безславний кінець. Амінь.
— Амінь, — відказав він.
— Ну все тоді, кіт, я тебе люблю. Тримайся.
— Я теж тебе люблю. Папа, Євцю.
Все. Порцелянова скринька минулого закрилась без жодного дзенькоту, так, наче її напхали ватою. Білою, стерильною ватою. Дуже ніжною.
Генрі обійняв Євку ззаду за стан і заходився цілувати її шию. Вона терпляче чекала, не зважаючи на вже доволі пізню годину і недоскладані речі. Тоді, запустивши пальці йому у біляве волосся, спитала:
— Любий, ти не знаєш, коли у сімейства білявчиків закінчується линька? Нє, звичайно, твоє волосся в салатах мені дуже смакує, окрім того, надзвичайно приємно знаходити твої сліди у себе на одязі… — (Він сміявся) — Але що, як там, куди ми їдем, панує культ вуду? Ще тобі понаворожують якоїсь зарази, а мені тоді розгрібатися… Я, звичайно, відьма, але ж зовсім молода і недосвідчена — якихось там 216 років…
Розмови про відьмацтво стали вже невід’ємним атрибутом їх життя. Все почалось із Євчиних напівсонних фантазій про те, що насправді їй вічно 16, і що вона вже втомилась так довго жити по різних країнах. Що бути пітерпеном, звісно, добре, але все-таки хочеться хоч колись подорослішати і зробити щось серйозне. Євка фантазувала так натуралістично і з такими історичними подробицями та емоціями, що її майбутній чоловік мимоволі опинився втягнутим у це мимобіжне буття. Більше того, з’ясувалося, що його покійна бабця сама була відьмою. Старою фінською відьмою, що лікувала людей і робила ще щось таке, про що малому Генрі не розповідали.
— Ото таке, Калевала, — зітхнула Євка. — Швидше закінчуй зі своїм срачем — Бориспіль ще не перенесли нам під хату.
* * *
Жовтий— прежовтий готель. Темно-жовті сходи, скрині, крісла і старі портьєри -байдуже, який там у них колір. Насправді ж усе — жовте. Євці здавалось, що вона вдихає пісок і видихає жовтаву пару. Здавалося, вона це вже раніше бачила — якось дуже щемливо все перекликалося з Камю і не тільки з ним. Телевізійні репортажі, газетні уривки, шматки голлівудських фільмів чіплялися одні за одних, щоби скластись у гігантський жовтий коллаж. „Чому Африка?” — згадався їй рекламний слоґан українських екстремалів. Тепер же хотілось спитати: „Чому, Африко?”, але Євка не допускала й миттєвого жалю за комфотром.
— До сраки нам комфорт! — голосно сказала вона українською адміністраторові, що намагався всучити європейцям номер люкс.
— Перепрошую? — не зрозумів він.
— Знаєте, ми — не туристи, — переклав йому Генрі, — моя дружина і я працюватимем в Уганді досить довго, ще й самі не знаємо, скільки. Тож, будь ласка, потурбуйтесь для нас про якусь пристойну кімнату (some OK-room)…
— Без всіляких там цяцьок для дуркуватих європейців, — закінчила Євка. Раптом їй чомусь згадався якийсь давній африканський сон: приречене до смерті глиняне порохняве місто, жінки в багряній одежі і її кволе бажання звідти втекти. Вона була кимсь на зразок лікаря, що не вірив у силу власної медицини, кимсь на зразок місіонера, що не був переконаний у істиності віри, котру намагався впровадити. В тому сні чорно-багряні жінки посилали Євці прокляття, вклякнувши й притискаючись до землі, а тоді враз випростуючись і простягаючи до Євки скрючені вузлуваті пальці. Євка уві сні кволо намагалась їм допомогти, якось їх вилікувати, а відтак безнадійно почовгала запилюженою дорогою, ген аж до асфальтових гірок у дворі з її дитинства. Там вона впала, і там до неї під’їхав вершник на буруватому коні. Дуже схожий вершник раніше простормив їй мечем крижі у іншому, старослов’янському сні, сні про першу смерть. Тільки одяг тоді був полотняний, а трава і люди — кольору піску.
— Як от волосся у Генрі, — вголос промовила Євка. Законний чоловік обернувся на звук свого імені, і сказав своє улюблене слово:
— Та-ак? — а потім ще додав:
— Што такоє?
— Гівно мякоє! — гаркнула Євка, і Генрі ніяково кашлянув. Зрештою, він добре знав жінчину нелюбов до його російських перлів.
Тим часом адміністратор, що з цікавістю споглядав їх сімейні мікросцени, делікатно шурхотнув якимось папірцем і витяг на світ божий сіренького ключика.
— Будь ласка, ваш ключ. Номер 42, третій поверх. Ґанс віднесе ваші речі.
„Тю, — подумала Євка, — ну й ім’ячко для корінного уґандійця!” Корінний уґандієць виявився дивовижною гримучою сумішшю європейського місіонера з африканською перекупкою. Так про нього подумала Євка. Поміж тим, хлопчина досить жваво патякав англійською і навіть сказав „Ґутен таґ”, низько вклонившись Євці.
— Який дивний хлопчисько! — сказала Євка французькою.
— Ходімо? — сказав Генрі англійською.
За кілька хвилин вони вже були в своїй „ОК-рум”, обстановку якої Євка не зауважила, бо, тільки-но повернувши ключа в замку, вона швиргонула Генрі на те, що здалося ліжком, і несамовито почала здирати з нього одяг.
Пальці вплуталися у біляве волосся…
„…Я думала, Даня помре тоді в горах!”
Генрі дивився їй в лице якимсь приреченозачарованим поглядом…
„Думала, він просто собі зі скелі зірветься!”
Євка увіп’ялась губами йому в шию…
„Ха! Так би все було швидко і… красиво!”
Генрі застогнав від суміші болю й насолоди…
„А так він, коли про все узнає. Просто нап’ється якоїсь банальної фіґні!”
Євка вже ледь не рвала його плоть на шматки, спускаючись вниз пещеним животом. Його руки безпомічно ковзали її плечима…
„А я, я тепер житиму з ним у голові, за шкірою, між ногами, житиму так всю дорогу, і не врятує мене ні далекий континент, ні його тупориле самогубство!”
Генрі вже зовсім голий і трохи наляканий, Євка стягує із себе шорти разом з трусами і вискакує на нього зовсім поряд критичної відмітки…
„Ото й воно, Данечко, ми, курва мать, не вміли бути разом!”
Генрі сіпнувся:
— Контраце…
— Заткнись! — Євка грубо стиснула його губи своїми, і вже наступної миті її пульсуюча плоть поглинула його цілком і назавжди.
— Це я маю тебе, скурвий сину, це я мала вас всіх, пхала вас у себе, а потім викидала на смітник, одного по одному! — Євка дико реготала, набігаючи рвучкими хвилями на безсилого Генрі. Вона прагнула розбитися об нього, шукала смертоносних рифів у його внутрішніх рідинах, благала про якусь важелезну плиту, що впала б на них і розплющила б, зробила б із них сплав для вічності, отруйну й нерухому амальгаму…
— Даню! — скрикнула Євка і кінчила. Генрі погладив її збайдужіле лице у себе на грудях і посміхнувся: вони ж-бо кінчили разом.
Цієї ж миті на іншій півкулі скінчилось іще одне божевілля. Скінчилось доволі просто й дурнувато, куди банальніше за якийсь там рядовий передоз, що його пророкувала Євка. На двадцять другому році життя дуже смішно загинув Данило Бентежик. Він просто поперхнувся шашликом, а нікого в цей час не було поряд, щоб йому зарадити. Що ж, Євко, Даня помер від самотности…
— Я люблю тебе, — знічев’я сказала Євка, — вона й сама не знала, кому адресовані ці слова. Генрі поцілував її у скроню і укрив якимсь шовковим коцом.
— Слухай, — хрипко спитала Євка, — А у кімнаті теж все жовте?
— Ні, — відказав Генрі, — Не все. А ти що, приймаєш протизаплідні піґулки?
Євка аж застогнала і вткнулася обличчям в подушку.
— Ні, я — я Кронос. Я пожиратиму своїх дітей! — враз кумедно забасила вона, натягнувши того коца на голову. Обоє засміялись. Дітей у Євки не буде ніколи.
Вона підвелася з ліжка й підійшла до вікна, нітрохи не встидаючись свого голого тіла перед випадковими перехожими. Двір готелю, і вулиця, і невеличкий базар через дорогу були вже звично жовтими. „Станції метро в Києві бувають або жовті, або сірі…” — казала колись її ліпша подруга. Євці враз пригадався київський двір довжелезного будинку-мурашника, її пізні повернення додому і моторошні привиди когось схожого на Даню біля під’їзду.
Диявол одягнув твій вигляд і хтів за мною йти аж до самої хати. В нього була тінь, страшенно схожа на тебе, і це його продало. Певно, він не бачив твого справжнього відбитку на землі. Твоєї справжньої тіні… Я йшла, човгаючи ногами по дорозі, боячись відірвати їх від землі, щоб той, що йшов за мною, не вхопив моєї тіні. Бо тоді він вже стане геть схожим на тебе, і я повірю йому. Он вже й моя хата. Я подумала, що той чорний трикутник на порозі — то ти. Чомусь завжди хотілося, щоб ти був трикутним, а не квадратовим. І ти ставав трикутником, віддававши мені свого відчіпного четвертого кута. От тоді ми й розмовляли про душі.
Євці було геть дивно й неприємно згадувати обривки власних розмірковувань: як вони тримаються у голові? Вона скривилась і відійшла геть від вікна. Генрі тим часом уже розпаковував свої речі, зовсім не звертаючи на неї уваги.
— Слухай, любий, ти ж розпакуєш і мого рюкзака, правда? — Євка обійняла його за плечі, — А я піду на секунду надвір, може, на базарчику щось прикольне є пожерти…
— Угу… — Заклопотано прробурмотів Генрі, — Ти не бачила мого гаманця?
— О, диви-диви, почалися сімейні розклади! — засміялась Євка. — Та от же він, розтелепо!
Вона відкопала в рюкзаку свіжіший одяг, і, напнувши його на себе, вийшла з номеру.
— Гей, ти вважай там! — гукнув їй услід чоловік, — Моя босс казала, що на вулицях буває небезпечно!
„Куди вже небезпечніше… Ех любий, знав би ти, як небезпечно зараз у моєму пожовклому мозку!” — подумки відказала Євка.
— Піду куплю якогось їдла! — бозна-чого звітувалась вона адміністратору.
— Але ж мем, за півгодини вам подадуть вечерю! — благально мовив він. Та й базар о цій порі — не найліпше місце. Знаєте, ці містечкові заворушки… Ні-ні, я вас не лякаю, Уганда — чудова країна, от тільки життя тут, гм, якби… Життя тут трохи з перчиком! — врешті закінчив він.
— Ага… — протягнула Євка, — Це ж дуже весело. Ну все, я зара буду.
Вона вийшла на вулицю й роззирнулась: нічого цікавого, яка халепа. „Чи то й справді на базар піти?” Зрештою, в неї не було при собі жодних грошей жодної країни, тож валанцання базаром повнилось якимось пізнавальним змістом. Повітря на базарі, крім того, що було жовтим, мало ще й якийсь дивний солодкавий запах. Метрів за триста Євка зауважила темну пульпу людських тіл, що досить швидко сунула в її бік.
„За мною по вулиці гнались ворони. Вони бігли за мною, квапливо переставляючи свої куці ніжки. Велика-велика зграя ворон. Вороняче стадо. Я раз-по-раз озиралась на них, а інколи навіть зупинялась і шипіла. Ворони здивовано схиляли голови на бік і блимали очима, але не відступали.
— Ви схожі на качок, — сказала я. — Дурних чорних качок.
Хтось із них сказав “Кар”. Я пришвидшила крок. Чому вони не полетять? — подумала я. — Їм же доста здійнятись в повітря, щоб за 5 секунд догнати мене. Але ворони вперто продовжували свій піший качиний похід, залишаючи на снігу сліди-руни… Потім люди прочитали в них твоя ім‘я”.
Зненацька хтось сіпнув Євку за руку, й вона збагнула, що пульпа-натовп, до якої вона досі стояла спиною, розглядаючи прилавок, сунула прямісінько на неї. Точніше, кинулась назустріч іншій пульпі, що мчала, харкаючи пінистою агресією. Євка ще встигла побачити кілька перекошених бездумних обличь і подумати: „От бляха, як все тупо вийшло…” Наступної миті вона лежала горілиць на жовтій землі, геть нічого вже й не відчуваючи. В її тьмяніючій навік свідомості раптом спалахнула велика буква „І” зі знаком питання. І погасла.
Іііііііііііііііііііііііііііііііііііііііііііііііііііііііііііііііііііііііііііііііііііііііііііііііііііііііііііііііііііііііііііііііііііііііііііііііііііііііііііііііііііііііііііііііііііііііііііііііііііііііііііі — це запалені свічки в церкві.
Восьма в нижньому ряду — за мою душу. А може, і не восьма. А вісім разів по восьмій. Хто віднайде вісь у Вселенській Вісімці?
* * *
…пальці обережно прослизнули у спрагле тепло, у справжню спеку й нетерпіння, пальці там просто втопились, потрапили в пастку. Вільною рукою Даня все-таки стягнув непотрібний клаптик білизни геть, і сам почав спускатися донизу. Спускатися дуже повільно, не минаючи жодного сантиметру її шкіри, чуючи язиком кожне серцебиття…
Раптом Євка схопила його голову і на мить щосили притисла її собі до живота. Даня на мить застиг. Так, наче прислухався до плину крові по Євчиних судинах, а тоді обережно опустив голову туди, де билось прагнення коханої.
1 2 3 4 5 6 7 8