Вирушила на ровері в зимову (?) довколасвітню подорож.
Все це було правдою. От тільки викладачку політології теж чомусь більш ніколи не бачили.

* * *
А неправдою було те, що Євка просто на всьо забила. Вона сиділа вдома і їла, вибираючи день, КОЛИ. І транспорт, НА ЯКОМУ. Та ще взуття, сумку і, обов‘язково, шарф. Відомо для чого.
Riders on the storm…
Як погода впливає на ваш настрій? Якого кольору небо? Якого кольору дерева? Якого кольору дурна пика того, хто все це запитує? Вибачте, вчителі іноземних мов, бо то йдеться про вас. Методичні розробки ІЗ. Затверджено Міністерством ОС. “Жалко так всіх”, — зітхнула Євка. “Всіх-превсіх. І Даню жалко, хоч він і не майбутній вчитель. Він минулий майбутній юрист. Бідолаха. Як Бальзак, наприклад: ну на фіга йому та освіта? Треба це йому сказати серйозно. Не Бальзаку, звичайно. Не люблю Бальзака. Растіньяків там всяких — безталанних ідеалів дитинства. Хочу цілувати Джим-Моррісона в губи”. І вона поцілувала прозору коробку від компакта “the best of the DOORS”. Моррісону було байдуже, хоч він і народився з Євкою в один день. Шкода, що не того ж року. А от Джона Леннона вбили якраз того ж року. І того ж дня. Коротше, Євка ненавиділа свій День народження. А тепер з огидою розуміла, що до нього залишився якийсь там місяць. І що неодмінно треба щось зробити до настання свого фактичного (“А хай йому грець!”) повноліття.
…
Євка сиділа й дивилася на двері, з яких мав з‘явитися Даня. Невдовзі або невцьомужитті. Однаково все з “не” починається. Тобто починається з кінця і взагалі, це все вже десь було. “Дивно,”— подумала Євка, -“Ці двері існували за купу років до тебе, коханий. І, боюсь, вони житимуть довше за тебе…” Їй було сумно і взагалі якось не зрозуміло. “Шотландські скачки. Скотч. Треба заклеїти вікна на зиму. Щоб задихнутися в собі-своєму домі. Заклеїти би й ці двері, щоб Даня в них ніколи не проник. Двері. Знову DOORS.
Break on through to the other side (?)
“Але Ьог приходив неодмінно” — прочитала Євка. Тобто, Бог приходив неодмінно. І тоді одяг залишав опіки. Навіть не стигмати. Бо до крові було так далеко, як до підземної ріки в пустелі. І треба було щось робити. Тобто, втриматись від цієї потреби. Не впустити в себе надутого світу. Не ставати гумовим слоном.
— А сьогодні зранку кльово вийшло, — сьорбаючи чай, розповідала Євка Артурові, — Пам‘ятаєш, розповідала тобі про цю мутку з дзеркалами? Типу Даня і його криве відображення? Так от, не-Даня мені вже не давався чути чорті скільки. А тільки зайшов Даня до хати, бац — дзвінок. Хто ти думаєш? Так, каже, треба ж інколи дзвонити. Почути хочу і все таке. Та пішов ти. В кінці все одно якийсь телефон спитав. Мені так ржачно було, що це все не просто мої заморочки метафізичні.
— Да. — сказав Артур.
А тепер Артура вже не було. Він коректно пішов, пообіцявши передзвонити перед тим, як вертатиметься. То була відповідь на Євчине: ”Я встигну потрахатись?” Дані було ще менше. Тобто, не було навіть в районі Євчиного метро. “Та що вже зробиш”, — зітхнула Євка і почала робити своїх 28 розпочатих справ, з яких жодної потрібної.
“Bсе закрито. Вісім огорож. Це пекло у Сартра, здається. По-моєму, огорожа — це добре. Це безпечно і є де вивісити білизну. Ліпше вішати білизну кольорову, щоб не подумали, що ти здаєшся. Бо коли білу вішаєш -це як білий прапор…” Євка в черговий раз змінила колір волосся. Це в черговий раз не було помітно. Вона знов боялась завтрашнього дня, знову це кляте небажання покидати “Сьогодні”. Хоча сьогодні живе до самої нашої смерті. Просто воно дико егоїстичне і прагне всієї до крихти нашої уваги.

* * *
“Коханий не приїде сьогодні, подумає, що мене нема… — Євка чхнула. — Правда. Він ще подумає, що я кудись звалила, і його не попередила. Як таке можна думати про мене, коли я ввесь день тільки те й роблю, що його чекаю. Клятий телефон, мать твою, працюй!!!” — і вона знову щосили засмикала за всі дроти, шукаючи міяця, де розірвався контакт чи що там з тим телефоном. Вона щойно повернулась із жахливого сну: істерично нашаривши дві сумнівної вартості телефонні картки (принаймні, одна з них точно вже віджила), простоволоса Євка кинулася надвір шукати телефонний автомат. Їй здавалося, то збігали останні хвилини її життя, і треба було, щоби Даня встиг хоча б на коду. Здіймалась хуртовина. В цьому районі вона здавалась особливо гидкою і наглою: сніг плював у Євчине обличчя, вона раз по раз вступала у грязюку, ризикуючи в ній послизнутися і впасти. Сіра телефонна будка маячила, мов примара на тлі мокрої вуличної чорнухи. Так, ніби якийсь лайдака — дизайнер вклепав її сюди, щоб не пертися до смітника… Євка вклала “неробочу” картку. “Ну, хай хоч ясно стане, що хтось із автомата дзвонить”. Хрін там. Автомат був мертвий. Він НЕ ПІКАВ. Можна, Євко, і не бити так по важелю, і не матюкатись на пів вулиці. Все дарма. Євка посунула далі вулицею: калічні пішоходи й мертвотні вогники, знову болото, ніде ніяких телефонів. “Та, не твій сьогодні день, дівчинко…” — Євка згадала анекдот. Вона вагалась: хочеться ревіти, чи ні. Навіть якби й знайшовся телефон, однаково картки лажові… “Принаймні, вдома на мене чекає гарячий чай. Єдина хороша річ за сьогоднішній день”. Якісь суцільні дежавю. Нудота. Ще раз і ще раз нудота. Купа важливих дзвінків, що їх судилось продинамити природнім способом.

* * *
Євка змінила помешкання. Вона вже більш не жила із двома хлопцями, їх замінили дві порожні кімнати. Третя — з Євкою, в якої абсолютно рвало дах від того, що в неї тепер стільки простору. Вона гасала квартирою, улюлюкаючи і кривлячи пики в нескінченні дзеркала, вона говорила сама до себе на кухні („Гей, що у нас на сніданок?”) і до уявного Дані у ванній чи в вітальні („А віконечка кохане заклеїло, га? Нє? Чьо мовчиш, зуби чистиш?”). Наставала зима. Не надто бридка, бо в Києві був Даня. І був він о восьмій вечора. Плюс-мінус. Просто доживав останні дні академки (його якимось дивом збирались поновити, як лише він не намагався спекатись тієї юриспруденції…), займаючи свій час виснажливою роботою. Догляд за племінницею. Ненависне зайняття. („Ви наш новий бебі-сітер?” — „Ні, я ваш новий мазафакер!”) Все заради того, щоб бути з Євкою у місті. Вона бачила, як він страждав і нудився, і дратувалася ще більше. Їй було мало його, так мало… А поверталася вона додому зла і втомлена, і все, чим вони займались — це готували їжу, і все, про що розмовляли — це як готувати їжу. Даня був прекрасним кулінаром. Євка була посередньою журналісткою. Тому вони:
Мало ходили на тусовки;
Мало розмовляли про мистецтво;
Мало розмовляли взагалі;
Мало спали і на ранок були втомлені;
Дочасний авітаміноз крав снагу до занять коханням.
Після того, як за Данею зачинялись двері (він ішов рано, щоб встигнути до племінниці, перш ніж сестра збиралась до роботи в амбасаду), Євка влаштовувала собі напівсонні ретроспективи:
„…Він завжди йде опів на сьому, чи коли там. Навіть не п‘є кави і мало де вмикає світло. Мабуть, боїться сплячої кухні чи ляльок, що живуть у сусідній кімнаті.
— Подзвони мені у 8.15, розбуди… — і знову собі лягти спати. І прокинутись рівно за хвилину до його дзвінка. А тоді збагнути, що на пари вже запізно. Потім зібратись і пити туди. А пар немає. І болить дупа чекати на якусь хоч трохи цікаву лекцію. Страшенно хотіти спати і думати інфінітивами:
страждати
чекати
втрачати
знову чекати
і
проживати.
Хто і що для чого. А жінки люблять політику. Це вже давно стало помітно. Для них то — один зі способів сексуального вдоволення. „А що буде, як почнеться війна?”— і кожна вже мислить себе у бункері, в лісі, у бомбосховищі, на горищі, під водою, під купами уламків чи людських тіл. І всюди тиск, тертя, постійні доторки і мимохідні злягання. Найчастіше — з ворогом. Так певніше виконується патріотичний обов’язок. Так бурхливіше кінчати. Ексгібіціонізм жінки невблаганно поміщає її в середину кола, що з усіх боків прослідковується тисячами хтиво-урочистих чоловічих (жіночих) очей. А її в тому колі тупо і брутально трахають. І чим довша черга тих ґвалтівників, тим ліпше. Сексуальна наруга, приниження, млоїсте і таємне задоволення та неминуча смерть опісля нього. Оргазм чи інфаркт — яка різниця. Просто втеча від втрати. А як намалювати втрату всього часу? Можна малювати риби, що пірнають в ополонки. Чи в спокійне море. Дірки з риб’ячими хвостами. Нескінченний рибовий караван по діагоналі моря. Бо я точно знаю, що море квадратне. А риби обирають найдовшу дорогу.
Р.S. Жінки таки люблять політику.

* * *
А тоді був час на подарунки: дні народження, нові роки, швейцарські ножі і французькі парфуми, військові ліхтарики і ніжні прибамбаси для догляду за тілом (Даня тонко відчував Євчині унісексові вподобання), запальнички, записники, білизна, кримінальні кодекси та китайські палички (Євка була до нудного практична). Потім наблизилось різдво, запахло родиною і щастя урвалося. Євка завезла Даника у Карпати і там залишила. Не з власної волі й не одразу, звісно. Спершу було валанцання зимним провінційним містечком і усвідомлення того, що нема навіть до кого зайти випити чаю. Були прогулянки до неіснуючих підйомників і намагання покататися на лижах. Була спроба втечі в гори і були лавини, що засипали дітей по радіо. Були родинні істерики одразу після родинних виспівів на Євчину честь. Були несмачні вечері у кафе, коли в хаті, переповненій різдвяними наїдками, їм не відчиняли дверей. Може, просто собі не чули, обурюючись Євчиною невдячністю перед друзями сім’ї. Клани, клани, клани… Євка не належала до жодного, і тому ненавиділа геть усі. Певно, заздрила людській спільноті. А Даня просто всіх тихо ненавидів і забував привітати маму з п’ятдесятиріччями чи з чим там іще…
Євка зібрала рюкзак і поїхала до Києва, перед від’їздом проте, люб’язно попрощавшись із батьками (мама досить мило розбудила її, а тато через свого зама виявив бажання провести її на потяг. Він не прийшов, але яка різниця).
Все, Київ. Метро, пальтовий натовп, відключення сигналізації в квартирі й обривки подарункових загорток. Запах Дані і речі, які він так чи отак поставив. Євчині сльози і дзвінки у Те Місто. Все знайоме. Зимова сесія і зимова апатія. Бридка шмарката відлига. Бридкі відлигові люди. „А відлижіть мені всі!” — навіть це їй було сказати
"… впадло. Впадло кудись їхати, з кимсь зустрічатися. Пішли вони. Хочу спати довго-довго-довго. Щоби не вставати, а надворі холодно. Буду валятися вихідні, виключу телефон. Хочу в гори. Там не гірчиця росте, а гіркий ісландський мох. Від нього припиняє текти іржа з рота. А в мене щоранку з рота тече іржа. Поки не розтулю фіранок у хаті. Боюсь людей, що стоять у мене під під‘їздом. Хворий асфальт — у нього соплі. Все пливе при такій картинці, знаєш. І букви стають курсивом, і волають усі без кінця змінними транспозиціями. Я. Ми. Ями. І плями. Десь на животі. Чи там, нижче, звідки в чоловіків росте дерево з крислатими гілками. Потім на них дозрівають плоди, що їх жіноцтво пожирає ось вже скільки тисяч літ. А смерть — то початок іншого кола. Число 13. Табула раса. Крізь сонце сочилася сіль. Крізь мене зілля. Злокривалазлива. Змив. Привіт твоїй Тіні. "

* * *
Так. Вхід істерично заборонено. Стій, де стоїш, істото. Не торкайся мене своїми масними щупальцями, збагнула? То йди до сраки. Так. Правильно.

* * *
… Принаймні, в роті тепло. Після перцю. І руки болять. Цікаво, чого: від копирсання вилкою в сухій, загрітій в мікрохвилях, гречці, чи від переписування чужого, нікому не потрібного конспекту. Маленькі гречинки. Напевно, по ним можна ворожити на своє існування. Вони саме того кольору. І тої ж нульової вологості. Тих же глухих і болючих фрикцій. А виделка шкрябає тарілкою, як санчата асфальтом напровесні.
…як нестрижені нігті білим простирадлом у темряві.
Євка розважалась тим, що вгадувала Данине географічне переміщення країною — вона кидала дротики у карту, а потім надсилала у діряве місто чи село телеграму „до запиту”.

* * *
Євка зайшла на пошту. Вона хотіла було відіслати Дані телеграму, але ніяк не могла придумати цивільної версії їх дурнуватих таємних імен. І тому купила конверта. З марками. Б і Д. По Україні. З п’ятизначним індексом бридкого індустріального міста, де, як гадала Євка, дихає, сцить, їсть надворі шаверму, дивиться старі фільми по кінотеатрах, курить гашиш і читає Юнга Даня. "Чорти б тебе вхопили, коханий…" — Євка відірвала шматок від паперу з записом свого сну.
…І з’явиться з темряви гігантська моделька машинки за 180 грн, чи ще, чого доброго, гола лялька "Золушка" моєї сестри?…
Євка розписала клаптик найпохабнішими зізнаннями в коханні і погрозами настання клімаксу, якщо він, сучий син, не з’явиться. "Ти найкраща шмата цього світу. Амінь", — закінчила вона і повільно стала запихати у конверт гроші, фотографію немитих після них із Данею чашок, пляму крові з місячних на доказ невідомо чого (просто кров на бинтах видалась їй схожою на борщ на снігу — колись вони жили в горах у будиночку, перед ганком якого котромусь їх попереднику стало зле буряковим борщем. Певно, то була квасівка, бо пора була Різдвяна).
Все. Синя скринька. Бувай, Данечко.
Cause this is free love
Євка витягла з сумки пожмаканий листок, котрий щойно побував донором Даниному листові. Це зовсім не запис сну. І зовсім не лист 82-річній жінці у Францію. Напряжний лист тоді Євці не вдався, бо…
Бо:
В тунелі метро таки був сильний запах лялькового волосся. Так, ніби береш ляльчину голову і нюхаєш її дірявий гумовий скальп із рівними рядами синтетичної парості.
— Ти нюхав лялькам голови? — питаю я у Даника.
— Ні… — дивіується Даник втраченому дитинству. А я ще напруженіше вдивляюся в тунель і щосили тягну ніздрями брехливо-перукарський запах. Ану ж-бо дивись… — кінець історії був запханий в конверт. Його читатиме Даня. Або, якщо Даня помер, перша-ліпша сволота, що не полінується роздерти конверта з марками Б і Д.
Євка йшла далі вулицею. Погода стояла не по-лютневому нешмарката, тому навіть чаю (вічного зеленого чаю!) не дуже хотілося.
Понакривані тарілочками горнятка. Хвилю назад вони давали невисокий звук. Звук у темряві, доки я несла у них до спальні чай. То був найпрекрасніший діалог у нашій грі спокою.
— Я зробила чай. Он він, зліва на тумбочці.
Ти треш обличчя і мовчки дивишся на мене. Ти сидиш на тому ж ліжку, де я лежу.
— Дякую, Сонце.
На тобі чорні теплі шкарпетки…
— Пий!
… і жовта, з двома дірочками, футболка. На мені чорні шкарпетки.
— М? — (ти щось прошепотів)…
…і вечірня сукня.
Ти ліг головою до моїх шкарпетів і сказав, на них дивлячись:
— Сьогодні день траурних ніг. — Ти чомусь не хтів пити чай, тільки щось незрозуміле шепотів собі у дзеркало.
Я по черзі кладу голову на тверде (папка з паперами на пружинах стертого матрацу) і м’яке (простирадло в клітинку, зібгане на понищеній м’якості чужого матрацу).
Твоя голова лежить на моїх сідницях. Ти начебто спокійний, але раптом починаєш принюхуватись, заважаєш мені писати. Ти нюхаєш і нюхаєш, залізаючи мені під руки і під шию, мені лоскотно…
Я втомилась.
I`m tired.
I am tired.
Я закапую очі візином. Наркотикам — ні. Але стало легше. Нанюхавши щось цікаве, ти починаєш підкоп під мої статеві органи. Успіх не приголомшує: матрац хоч і убитий, та все ж не розсипчастий. Я пишу муру. НЕХОЧУПИСАТИ. — Останнє нашкрябано лівою. Євка отак була одного разу вирішила писати геть усе, що зринає в вечірніх мізках. Просто так наче фотографувалось життя. Наче цьому шмату дня, як потрібному мерцю, поклали пам’ятник, тоді як інших просто поховали і деколи згадуватимуть за простибіг.
Пізніше Євка вирішила розмножити на ксероксі цей листок дня. Однаково фраза про візин і втому універсальна. Світ смердів, і Євка з того реготала. Даня жив лише на листах без зворотку. Він був занадто легким, щоб присилати відповіді. Він був лише пунктом В. Повернення в пункт А в Євчиній задачі не передбачалось. Її тішила безсюжетність і лесбійські сни. Її лякали нічні крики під вікнами і лесбійські сни. Вона ненавиділа жінок і дітей, бо сама була жінкою і дитиною водночас. Нероблена робота муляла між ногами і під грудями, температура ненависті сягала подвійної норми.
Який, до сраки, звіт “по практиці”! Євці ламало руки і нудило — вертольоти (це слово їх і не снилося б написати) літали й літали, ніяк не бажаючи зупинитися. Ще б пак — вирішити спробувати ледь не всю можливу наркоту за один вечір. А чом би й ні: “Я вже достатньо свідома, мені не 16, просто отруюсь разок і спостерігатиму всі наявні процеси в організмі… Як же можна виступати проти наркотиків, навіть не спробувавши їх дію?” Вінт не погріб. Людської дискотеки у місті Д. не виявилось. Здавалося, що вони впятьох (після вінта, маріхуани і чорт зна скількох пляшок пива) десь із тиждень валанцаються нічними вулицями під крижаним вітром чомусь південного міста.
1 2 3 4 5 6 7 8