— А може, команда перебралася на борт корабля, який ударив вас? — спитав капітан Халл.
— Слід сподіватися, що саме так і сталося…
— А хіба корабель після зіткнення не зупинився, щоб підібрати потерпілих?
— Ні.
— А він сам не затонув?
— Ні, він не затонув, — відповів старий негр, похитавши головою. — Ми бачили, як він втікав у темряві.
Його слова підтвердили всі потерпілі з «Вальдека». Хоч це і може здатися неймовірним, але трапляється, що деякі капітани, з вини котрих сталася катастрофа, втікають, не подавши допомоги своїм жертвам.
Коли візник зіб'є когось на. вулиці й утече, кинувши нещасного напризволяще, це заслуговує якнайсуворішого осуду. Однак потерпілому на вулиці неодмінно нададуть допомогу. А що сказати про тих, хто кидав потопаючих у відкритому морі? Вони ганьблять рід людський!
Капітан Халл знав чимало випадків такого нелюдського поводження. Він повторив місіс Уелдон, що такі факти, хоч би якими страхітливими вони здавалися, на жаль, трапляються нерідко.
Потім капітан знову заходився розпитувати потерпілого.
— Звідки йшов «Вальдек»?
— Із Мельбурна.
— То ви не раби?
— Ні! — відповів старий негр, випростуючись на весь зріст. — Ми зі штату Пенсільванія, громадяни вільної Америки.
— Друзі мої, — мовив капітан Халл, — знайте: на борту американського брига «Пілігрим» вашій свободі ніщо не загрожує.
І справді — ці п'ять негрів були зі штату Пенсільванія. Найстарішого з них продали в рабство й вивезли з Африки до Сполучених Штатів, коли йому минуло всього шість років. Він став вільним після скасування рабства в Америці. Що ж до його товаришів, багато молодших за нього, то вони були дітьми вже звільнених батьків, народилися вільними, і жоден білий не міг би заявити на них права власності. Вони навіть не знали того жаргону, яким говорили негри перед війною — до речі, війною проти рабства33, — що в ньому дієслова не відмінювались і вживалися тільки в неозначеній формі. Отже, ці негри виїхали зі Сполучених Штатів вільними громадянами і поверталися вільними громадянами на батьківщину.
Вони розповіли капітанові Халлу, що найнялись на плантацію до одного англійця під Мельбурном у Південній Австралії. Там вони працювали три роки за контрактом і, заробивши грошей, вирішили повернутися додому.
Вони сіли на «Вальдек», оплативши проїзд як звичайні пасажири. Відпливли з Мельбурна б грудня, а через сімнадцять днів, темної ночі, з «Вальдеком» зіткнувся якийсь великий пароплав.
Негри спали. Від страшного удару вони прокинулися і за кілька секунд вибігли на палубу.
Щогли вже попадали в море, і «Вальдек» лежав на боці.
Що ж до капітана та команди «Вальдека», то всі вони зникли: декого, певно, викинуло в море, а інші встигли перебратись на корабель, що зіткнувся з «Вальдеком», а потім утік.
П'ятеро негрів залишилися самі на борту напівзатопленого корабля за тисячу двісті миль од найближчої землі.
Найстарішого негра звали Том. Завдяки своєму вікові, енергійній вдачі та здобутому за довге трудове життя досвідові, він був товаришам за старшого.
Решта негрів були молоді люди від двадцяти п'яти до тридцяти років; звали їх Бет, Остін, Актеон і Геркулес. Бет доводився сином старому Томові. Всі четверо — гарно збудовані, дужі хлопці; на невільничих ринках Центральної Африки за них заплатили б чимало. Хоч вони були вимучені, в них легко впізнавалися всі чудові риси цієї сильної раси, на яку встигло на класти свій відбиток ліберальне виховання, що його дістали негри в одній із численних шкіл Північної Америки.
Отож після зіткнення Том і його товариші залишались на «Вальдеку» самі. Вони не мали змоги ні полагодити корабель, ані навіть його покинути, — бо обидві шлюпки розбито при зіткненні. Їм нічого не залишилось, як чекати — може, поблизу проходитиме якийсь корабель і їх помітять. А бриг тим часом зносила вітри й течії. Цим і пояснювалось те, що «Вальдека» зустріли так далеке від належного курсу, бо, вийшовши з Мельбурна він мав перебувати на багато нижчій широті.
Протягом десяти днів, які минули від зіткнення до появи «Пілігрима», п'ятеро негрів харчувалися продуктами, що їх познаходили в буфеті. Але всі дуже страждали від спраги: бочки а прісною водою, прив'язані на палубі, розбились від удару, а камбуз, де можна було чогось випити, геть затопило. Вчора Том і його товариші, яких мучила страшна спрага, знепритомніли. Отож «Пілігрим» вчасно прийшов на допомогу.
Ось що розповів Том капітанові Халлу. Він казав правду — не було жодних підстав сумніватися в цьому. Товариші підтвердила його слова, та й, зрештою, факти словам не суперечили.
Іще одна жива істота, врятована а потерпілого корабля, мабуть, сказала б те саме, якби вміла говорити людською мовою.
Йдеться про собаку, що так розлютився, побачивши Негору. В цій антипатії тварини до корабельного кока було щось незбагненне.
Дінго — так звали собаку — був із породи сторожових псів, що водяться в Новій Голландії34. Проте капітан «Вальдека» роздобув його не там. Два роки тому його, геть охлялого з голоду, знайшли на західному узбережжі Африки, неподалік од гирла Конго. Капітан узяв собі цю прекрасну тварину. Та собака не пішов на зближення з ним і, здавалося, повсякчас тужив за своїм колишнім господарем, з яким його, мабуть, розлучили силою і якого він сподівався розшукати серед цих безкраїх просторів. Літери «С. В.», вигравіювані на нашийнику — оце і все, що в'язало Дінго з минулим, яке досі так і залишалося загадкою.
Дінго, чудовий та дужий звір, набагато більшай за піренейських собак, був гідним представником австралійської породи сторожових псів. Коли він спинався на задні лапи і скидав голову, то сягав зросту людини. Спритні й мускулисті, ці собаки, не вагаючись, нападають на ягуарів та пантер і не бояться вийти на двобій із ведмедем. Дінго мав густу шерсть і довгий хвіст, цупкий та пружний, як у лева. Він був темно-рудої масті з кількома білуватими плямами на писку. Якщо такого собаку розлютити, він може стати страшним ворогом, тож зрозуміло, чому Негору не був радий із того, як його зустрів цей сильний представник собачого племені.
Та хоч Дінго й не йшов на зближення, не був він і злий. Він скоріше здавався сумним. Ще на «Вальдеку» старий Том помітив, що собака нібито не вельми прихильний до негрів. Він не намагався заподіяти їм зло, однак уникав їх. Можливо, блукаючи по африканському узбережжю, Дінго зазнав недоброго ставлення з боку тубільців. Отож він завжди обминав Тома і його товаришів, хоч то були славні люди. Протягом десяти днів, що їх потерпілі перебули на «Вальдеку», собака тримався осторонь, їв хтозна-що і теж мучився від спраги.
Оце і всі, хто вцілів на «Вальдеку», що його перша велика хвиля пустила б на дно. І це таки сталося б, якби не наспів «Пілігрим». Шхуну-бриг повсякчас затримували штилі та супротивні вітри, однак саме це і дозволило капітанові Халлу зробити добру людяну справу.
Тепер слід було тільки завершити цю справу — довезти до батьківщини врятованих із «Вальдека», які втратили в катастрофі всі гроші, зароблені за три роки важкої праці. Розвантажившись у Вальпараїсо, «Пілігрим» мав іти вздовж американського берега аж до Каліфорнії. Там Тома і його товаришів — як обіцяла великодушна місіс Уелдон, — гостинно прийме її чоловік, Джеймс Уелдон, і вони будуть забезпечені всім необхідним для повернення до Пенсільванії.
Після такої обіцянки цим славним людям залишалося тільки дякувати місіс Уелдон та капітанові Халлу. Звичайно, бідні негри були багато чим їм зобов'язані, але вони сподівалися, що колись віддячать своїм рятівникам.
Розділ V
«С. В.»
«Пілігрим» зову рушив у путь, намагаючись, наскільки можливо, тримати курс на схід. Уперті штилі дуже непокоїли капітана Халла. Тим, що подорож від Нової Зеландії до Вальпараїсо затягнеться на один-два тижні, він не турбувався. Але затримка могла стомити його пасажирку.
Проте місіс Уелдон не нарікала й по-філософському терпляче переживала невигоди плавання.
Того ж таки дня, 2 лютого, «Вальдек» зник за обрієм.
Насамперед капітан Халл поклопотався, як би зручніше влаштувати Тома і його товаришів. У кубрику місця не було, і він вирішив поселити їх на бакові35. Зрештою, ці люди, призвичаєні працювати у важких умовах, були невибагливі, а за такої гарної — жаркої та сухої — погоди можна й до самої Каліфорнії їхати на палубі.
Одноманітне життя на «Пілігримі», порушене несподіваною подією, знов пішло своїм плином.
Том, Остін, Бет, Актеон і Геркулес не хотіли сидіти без діла. Та коли вітер повсякчас дме в один бік і не треба переставляти вітрила, роботи майже немає. Проте, коли часом доводилось лягати на інший галс, старий негр із товаришами квапились допомогти команді. І слід сказати: коли велет Геркулес брався за якийсь фал, то іншим не було там чого робити. Цей дужий негр, шість футів на зріст, тяг мов та лебідка!
Малий Джек із захватом дивився на велета. Він зовсім не боявся Геркулеса, і, коли той підкидав його на руках, ніби коркову ляльку, хлопчина тільки радісно верещав.
— Підніми мене високо-високо! — просив він.
— Будь ласка, містере Джек, — відповідав Геркулес.
— А я дуже важкий?
— Ви наче пір'їнка.
— То підніми мене ще вище! Ще вище, ще!
І Геркулес, поставивши обидві дитячі ніжки на свою широку долоню й випроставши руку, ходив із Джеком по палубі, як цирковий артист. А Джекові здавалося, що він високий-високий, і це йому дуже подобалось. Він намагався «зробитися важчим», та велет-негр навіть не помічав цього.
Тепер у малого Джека стало двоє друзів: Дік Сенд і Геркулес. А невдовзі з'явився й третій. Це був Дінго.
Як ми вже казали, Дінго не дуже зближався з людьми. Це, безперечно, пов'язане з тим, що товариство на «Вальдеку» чимось йому не подобалося. А на «Пілігримі» він зовсім змінився. Видно, Джек зумів здобути прихильність цієї чудової тварини. Незабаром Дінго залюбки грався з хлопчиком. Дінго був із тих собак, які особливо люблять дітей. Та й Джек ніколи не мучив його. Найбільшою втіхою для нього було сісти на Дінго верхи, перетворивши його в прудкого скакуна; хіба такий кінь не кращий за коня з пап'є-маше, хай навіть той і на коліщатках? Отож Джек частенько скакав верхи на собаці, і той охоче дозволяв це. Джек, легкий, мов пір'їнка, був для Дінго не важчий, ніж маленький жокей для іподромного скакуна.
Зате як меншав щодня запас цукру в камбузі!
Дінго став улюбленцем всієї команди. І тільки Негору й далі уникав зустрічі з собакою, який невідь за що ненавидів його.
Однак любов до Дінго не заважала малому Джекові дружити з Діком Сендом — своїм давнім приятелем. Весь вільний від служби час молодий матрос проводив із хлопчиком.
Місіс Уелдон була дуже задоволена цією дружбою.
Якось — а саме 6 лютого — вона завела з капітаном Халлом мову про Діка Сенда, і капітан похвалив молодого матроса.
— З цього хлопчини, — сказав він, — вийде колись чудовий моряк, запевняю вас! У нього вроджений хист мореплавця, і цим хистом він надолужує брак необхідних знань. Але й те, що він знає, гідне подиву. І він засвоїв це за напрочуд короткий час.
— Слід ще й додати, — мовила місіс Уелдон, — що він чесний, добрий та слухняний юнак, упевнений в собі, рішучий і надто серйозний, як на свій вік. Відколи ми його знаємо, не було жодного приводу бодай щось закинути йому. — Таж, це чудовий юнак, — підхопив капітан Халл. — Недаремно його всі так хвалять і люблять!
— Коли ми повернемося а цього плавання, — провадила місіс Уелдон, — то мій чоловік оддасть Діка до морського училища, щоб він дістав диплом капітана.
— І дуже добре зробить містер Уелдон, — відповів капітан Халл. — Дік Сенд стане колись гордістю американського флоту.
— У бідолашного сироти було важке дитинство! — зауважила місіс Уелдон. — Він пройшов нелегку школу.
— Еге ж, місіс Уелдон, і наука не пропала даремно. Хлопець зрозумів: треба працювати, щоб вибитись у люди. Він на правильному шляху.
— Так, він буде людиною обов'язку.
— Погляньте лишень на нього, місіс Уелдон! Відстоїть за стерном, не відводячи очей від бушприта. Він надзвичайно уважний, тож судно аніскілечки не відхиляється від курсу. В Діка Сенда уже зараз хватка досвідченого стерничого. Непоганий початок для моряка! Навчатися нашого ремесла, місіс Уелдон, треба змалечку. Хто не починав служби юнгою, з того ніколи не вийде добрий капітан, принаймні в торговому флоті. Хто присвятив себе морю, той повинен учитися на всьому, згодом дії моряка стають розумними й водночас підсвідомими; рішення він приймає так само швидко, як маневрує вітрилами.
— Однак, капітане Халл, гарних моряків не бракує й у військовому флоті.
— Звичайно, проте, скільки я знаю, майже всі найкращі моряки починали службу з дитинства, не кажучи вже про Нельсона та багатьох інших. Той не моряк, хто не був юнгою.
В цю мить із каюти вийшов кузен Бенедікт, як завжди, заглиблений у свої думки. Він став блукати туди й сюди палубою, зазираючи в усі шпарини, нишпорячи під клітками з курми, проводячи рукою по швах у бортовій обшивці, де пооблущувалася смола.
— Сподіваюсь, ви себе добре почуваєте, кузене Бенедікт? — спитала місіс Уелдон.
— Так, кузино Уелдон… Почуваю я себе непогано… Однак мені кортить чим скоріше висісти на землю.
— Що це ви там шукаєте під лавою, пане Бенедікт? — спитав капітан Халл. — Комах, пане капітан! — сердито відказав кузен Бенедікт. — Що мені тут шукати, як не комах?
— Комах? На жаль, доведеться трохи потерпіти: де-де, а на морі вам навряд чи пощастить збагатити колекцію.
— А чому б і ні, пане капітан? Цілком можливо, що на борту знайдеться який-небудь представник…
— Е-е, кузене Бенедікт! — мовила місіс Уелдон. — Лайте чи не лайте капітана Халла, але на його кораблі така бездоганна чистота, що вам доведеться вертати з ловів із порожніми руками!
Капітан Халл засміявся.
— Місіс Уелдон перебільшує, — відповів він. — Однак, пане Бенедікт, гадаю, ви все ж марно згаєте час, шукаючи комах по каютах.
— Та знаю! — вигукнув Бенедікт, розчаровано знизуючи плечима. — Я вже все там обнишпорив.
— Хіба що в трюмі «Пілігрима», — вів далі капітан Халл, — ви знайдете тарганів, та вони вас, мабуть, не цікавлять.
— Не цікавлять, кажете! Ці нічні прямокрилі, яких прокляли в свій час Вергілій і Горацій! — відказав кузен Бенедікт, випростуючись на весь свій зріст. — Як можуть не цікавити мене ці близькі родичі Periplaneta orientalis, які живуть…
— Забруднюють… — докинув капітан Халл.
— Які царюють на борту, — гордо поправив кузен Бенедікт.
— Вельми приємне царювання!
— Що з вами говорити, адже ви не ентомолог!
— Аніскільки.
— Послухайте, кузене Бенедікт, — мовила усміхаючись місіс Уелдон, — сподіваюсь, ви не хочете, щоб ми задля любові до науки віддали себе на з'їжу тарганам?
— Я нічого не хочу, кузино Уелдон, — запально відповів ентомолог. — Хіба що додати до своєї колекції якийсь рідкісний екземпляр, що прикрасив би її!
— То ви незадоволені своїми знахідками в Новій Зеландії?
— Навпаки, дуже задоволений, кузино! Адже мені пощастило знайти там жука-стафіліна, якого досі знаходили тільки в Новій Каледонії, за кілька сотень кілометрів звідти.
У цю мить Дінго, що грався з Джеком, підбіг до кузена Бенедікта.
— Геть! Геть! — закричав той, відштовхуючи собаку,
— Любити тарганів і ненавидіти собак! — вигукнув капітан Халл. — Як ви можете, містере Бенедікт?
— Та ще такого чудового песика! — докинув малий Джек, обіймаючи велику голову Дінго.
— Нічого поганого я про нього не кажу, — відповів кузен Бенедікт. — Тільки ж уявіть собі! Цей гемонський пес не виправдав моїх сподівань. Коли його знайшли, я думав…
— О боже! — вигукнула місіс Уелдон. — Невже ви сподівались зарахувати і його в ряд двокрилих або перетинчастокрилих?
— Та ні, — серйозно відповів кузен Бенедікт. — Адже цього Дінго, хоч він і належить до австралійської породи собак, підібрано на західному березі Африки?
— Так, — відповіла місіс Уелдон. — Принаймні Том не раз чув це від капітана «Вальдека».
— То я думав… Я сподівався… знайти на цьому собаці якихось представників напівтвердокрилих, властивих тільки африканській фауні…
— О боже милосердний! — вигукнула місіс Уелдон.
— Або, може, якусь блоху невідомого виду, — додав кузен Бенедікт.
— Чуєш, Дінго? — спитав капітан Халл. — Чуєш, мій песику? Ти не виконав свого обов'язку!
— Однак хоч скільки я його чесав, — мовив ентомолог з неприхованим жалем, — не знайшов на ньому жодної блохи… Жодної!
— Яку б ви відразу задушили, чи не так? — спитав капітан Халл.
— До вашого відома, містере, — сухо відповів кузен Бенедікт, — сер Джон Франклін36 не дозволяв собі вбивати найдрібніших комах, ба навіть американських комарів, чиї укуси куди болючіші, ніж блошині. Гадаю, ви не заперечуватимете, що сер Джон Франклін був неабиякий моряк?
— Безперечно!
1 2 3 4 5 6