Це гарна практична підготовка до всіляких несподіванок у морській службі. Дік Сенд вирушив у плавання на судні свого благодійника Джеймса Уелдона, яким командував його покровитель капітан Халл. Отже, все складалося для нього якнайкраще.
Зайве говорити, що Дік був безмежно відданий родині Уелдонів, котра стільки зробила для нього. Можна собі уявити, як радів юний матрос, дізнавшись, що місіс Уелдон плистиме на «Пілігримі». Кілька років місіс Уелдон була йому за матір, а малого Джека він любив, мов рідного брата. Його покровителі добре знали, що посіяне ними зерно впало в родючий грунт. Серце юного сироти повнилося вдячністю, й він не вагаючись пішов би у вогонь і в воду за тих, що дали йому освіту та напутили його на добро. Дік Сенд мав п’ятнадцять років, а мислив на всі тридцять.
Місіс Уелдон знала, чого вартий їхній вихованець. Вона могла спокійно довірити йому Джека. Малий тягся до Діка, відчуваючи, що «старший брат» його любить. Довгі години дозвілля, які так часто випадають під час переїзду, коли стоїть гарна година, коли вітрила наставлено добре, Дік із Джеком проводили разом. Юний матрос показував малому чимало цікавого з морської справи. Місіс Уелдон без страху спостерігала, як Джек у супроводі Діка Сенда стрибав по вантах12, здирався на фок-щоглу13 до марса14 або до поперечини брам-стеньги15 й стрілою ковзав униз по фалу16. Дік завжди ставав попереду або позаду малого, щомиті ладен його підтримати, якби ручка п'ятирічного Джека сприснула. Такі вправи були дуже корисні для малого, який нещодавно одужав після тяжкої хвороби. На борту «Пілігрима» його бліді щічки швидко повнились рум'янцем завдяки щоденній гімнастиці та свіжому морському повітрю.
Отак і минала подорож. Якби не супротивний ост, то ні команді, ні пасажирам «Пілігрима» не було б на що скаржитись.
Тим часом уперті східні вітри непокоїли капітана Халла. Йому ніяк не вдавалось поставити судно на належний курс. Він побоювався, що далі, біля тропіка Козерога, почнеться зона штилю17, а може, й ще гірша перешкода, не кажучи вже про екваторіальну течію, яка віднесе «Пілігрим» далеко на захід. Найдужче турбувався капітан за місіс Уелдон, хоч і не був винен у затримці. Коли б по дорозі їм зустрівся якийсь трансатлантичний пароплав, що йшов до Америки, капітан умовив би свою пасажирку пересісти. Але, як на лихо, вони й досі перебували в надто високих широтах, де годі було зустріти пароплав до Панами. До того ж, сполучення через Тихий океан між Австралією та Новим Світом не було тоді таким жвавим, яким зробилось останнім часом.
Отож доводилося покладатись тільки на милість погоди. Здавалося, ніщо не могло порушити одноманітність цього плавання. Проте саме 2 лютого під координатами, зазначеними на початку нашої розповіді, трапилась перша несподівана подія.
Було близько дев'ятої години ранку. Стояла ясна сонячна погода. Дік Сенд із Джеком примостились на реї18 бізань-щогли19 й оглядали звідти всю палубу судна, а також чималий простір довкола. Позаду частину обрію затуляла грот-щогла20 зі скісним гротом і прапором на флагштокові. Спереду над хвилями здіймався бушприт21 зі своїми трьома кліверами, що скидалися на три великих неправильних крила. Під ними надимався фок, а вгорі тремтіли на вітрі фок-марсель та фок-брамсель. Шхуну-бриг знай повертали на лівий галс22, тримаючи якомога крутіше до вітру.
Дік Сенд саме пояснював Джекові, чому «Пілігрим» не може перекинутися, хоч і дав добрячий крен на штирборт23: він-бо правильно навантажений і зрівноважений у всіх своїх частинах. Аж тут хлопчик урвав його, вигукнувши:
— Що це там таке?
— Ти щось бачиш, Джеку? — спитав Дік Сенд, зводячись у повний зріст на реї.
— Так, так! Онде! — відповів малий Джек, показуючи пальцем у проміжок між великим клівером і стакселем24.
Уважно подивившись туди, куди показував Джек, Дік Сенд закричав:
— Спереду, з лівого борту, під вітром до нас, уламок судна!
Розділ III
НАПІВЗАТОПЛЕНЕ СУДНО
Вигук Діка Сенда підняв на ноги всю команду. Вільні від вахти матроси кинулись на палубу. Вийшовши з каюти, капітан Халл попрямував на ніс.
Місіс Уелдон, Нен і навіть байдужий до всього кузен Бенедікт, поспиравшись на поручні штирборту, уважно вдивлялися в судно вдалині, про яке сповістив юний матрос.
І тільки Негору не вийшов з камбуза. З усієї команди тільки його, здавалось, аніскільки не цікавила зустріч із судном.
Всі інші уважно розглядали предмет, що погойдувався на хвилях десь за три милі від «Пілігрима».
— Що воно може бути? — спитав один матрос.
— Начебто покинутий пліт! — відповів другий.
— Може, на цьому плоті рятуються якісь нещасні після корабельної катастрофи? — мовила місіс Уелдон.
— Про все це ми зараз дізнаємось, — відказав капітан Халл. — Однак то не пліт. То скорше перехилений набік корпус корабля.
— А це, бува, не якась морська тварина, скажімо, велетенський ссавець? — озвався кузен Бенедікт.
— Не думаю, — сказав Дік Сенд.
— Що ж то все-таки, по-твоєму, Діку? — спитала місіс Уелдон.
— Перехилений набік корпус корабля, як сказав капітан Халл, місіс Уелдон. Я, здається, бачу — на сонці поблискує його оббитий міддю кіль.
— Так, так, справді схоже на те… — ствердив капітан Халл. І, повернувшись до стерничого, скомандував:
— Стерно по вітру, Болтоне! Підвертай на чверть, щоб підійти якомога ближче.
— Слухаюсь, капітане! — відповів стерничий.
— А я залишаюся при своїй думці, — знов озвався кузен Бенедікт. — Це таки справді тварина!
— Тоді це мідний кит, — зауважив капітан Халл. — Я добре бачу, як він виграє боками на сонці.
— У всякому разі, кузене Бенедікт, — сказала місіс Уелдон, — ви повинні погодитися зі мною, що цей кит мертвий. Дивіться: він зовсім не ворушиться.
— Це ще ні про що не говорить, кузино Уелдон, — затявся кузен Бенедікт. — Скільки разів зустрічали китів, що спали на поверхні води.
— Бувало й таке, — погодився капітан Халл. — Але це не кит, а судно.
— Це ми ще побачимо, — стояв на своєму кузен Бенедікт, котрий, зрештою, віддав би всіх ссавців Арктики й Антарктики за представника якогось рідкісного ентомологічного виду.
— Йди мимо, Болтоне, мимо! Не причалюй до нього. Тримайся за кабельтов25. Ми вже не заподіємо шкоди цьому брухтові, а от він нам ще може. Ще тільки бракувало, щоб він пом'яв боки «Пілігримові». Лавіруй, Болтоне, лавіруй!
Невеличкий поворот стерна — і «Пілігрим», що йшов носом просто на судно, звернув убік.
Шхуна-бриг була за якусь милю від перехиленого л корабля. Матроси розглядали його з великою цікавістю. А може, там є цінний вантаж, що його вдасться перевезти на «Пілігрим»? Відомо, що за врятування вантажу з тонучого корабля сплачується винагорода — третина його вартості. Тож і тепер — якщо вантаж у трюмі не затопило водою, вони компенсують свої втрати.
Через чверть години «Пілігрим» був уже за півмилі від напівзатопленого корабля.
Так, це був корабель, і плив він штирбортом догори. Він так накренився, що палуба стояла майже прямовисно. Із щогл не зосталось жодної. Від вант, швартових та ланцюгів теліпалися самі тільки кінці. В штирборті зяяла велика пробоїна, крізь яку видніли ум'яті досередини частини каркасу та обшивка.
— Цей корабель зіткнувся з іншим! — вигукнув Дік Сенд.
— Безперечно, — відповів капітан Халл. — Дивно, як ще він одразу не пішов на дно.
— Якщо це було зіткнення, — зауважила місіс Уелдон, — то будемо сподіватися: команду судна підібрав той корабель, який наскочив на нього.
— Що ж, будемо сподіватися, місіс Уелдон, — відказав капітан Халл. — Якщо, звичайно, команда після зіткнення не була змушена рятуватись на власних шлюпках, а корабель, що вдарив, не пішов спокійнісінько далі. На жаль, такі випадки трапляються.
— Невже? Це переходить усякі межі людської жорстокості, містере Халл!
— Буває, місіс Уелдон, буває… І таких прикладів чимало. А що я не бачу на кораблі жодної шлюпки, ладен думати команда покинула його сама. І коли людей не підібрано відразу, то вони, мабуть, спробували дістатися до землі. Проте боюсь, навряд чи їм це вдасться: надто вже далеко звідси до американського континенту чи до островів Океанії.
— Чи дізнаємось ми коли-небудь про таємницю цієї катастрофи? Одначе, може, хто з команди ще зостався на борту?
— Це малоймовірно, місіс Уелдон. Нас би вже помітили й подали якийсь сигнал. Та ми зараз це перевіримо. Підверни стерно, Болтоне, підверни сюди! — закричав капітан Халл, показуючи напрямок рукою. Від «Пілігрима» до напівзатопленого судна було щонайбільше три кабельтових, і вже не виникало ніякого сумніву: команда залишила його.
Раптом Дік Сенд махнув рукою.
— Слухайте! Слухайте! — вигукнув він. Усі нашорошили вуха.
— Здається, гавкає собака!
Справді, із середини корабля чулося гавкання. Безперечно, там був собака, який, можливо, не міг вибратись через задраєні люки.
— Ми повинні врятувати собаку, — мовила місіс Уелдон.
— Так! Так! — вигукнув малий Джек. — Собаку треба врятувати. Я годуватиму його. Він нас полюбить. Мамо, я зараз принесу йому грудочку цукру.
— Постривай, дитино моя, — відказала, усміхнувшись, місіс Уелдон. — Бідний пес, певно, вмирає з голоду й охочіше з'їв би чогось вареного, аніж твій цукор.
— То віддайте йому мій суп! — мовив малий Джек.
Тим часом гавкіт погучнішав. Між кораблями залишилася відстань хіба що в триста футів. Аж тут з-за штирборту виглянула голова здоровенного собаки. Він розпачливо гавкав, вчепившися передніми лапами в поручні.
— Говіку! Лягайте в дрейф і накажіть спустити на воду шлюпку, — наказав капітан Халл боцманові.
— Тримайся, песику, тримайся! — кричав Джек псові, і той, здавалось, відповідав малому хрипким гавкотом.
Вітрила на «Пілігримі» швидко переставили так, що він майже застиг десь за півкабельтова від потерпілого корабля.
Шлюпку спустили, і в неї сіли капітан Халл, Дік Сенд та два матроси.
А собака гавкав і гавкав. Він відчайдушно чіплявся за поручні, та раз у раз його лапи сприсали, і він падав на палубу. Проте здавалося — гавкав він не на людей, що наближались до корабля. Може, собака кликав матросів чи пасажирів, замкнених десь усередині корпусу?
«Може, там є хто живий?» — подумала місіс Уелдон.
Ще кілька помахів веслами — і шлюпка підійде до корабля.
Раптом собака загавкав зовсім по-іншому. Досі він ніби благав про порятунок, а тепер його гавкіт переймала скажена лють.
— Що таке з цим псом? — спитав капітан Халл.
Шлюпка обходила корму, щоб причалити до напівзатопленої палуби.
Ні капітан Халл, ні ті, що залишались на борту Пілігрима», не помітили, що собака загавкав скажено саме тоді, коли Негору вийшов із камбуза й попрямував на шканці26.
Невже собака впізнав кока? Ні, це було неймовірно.
Та хай там як, але, глянувши на розлюченого пса, Негору анітрохи не здивувався, а лиш на мить насупив брови й повернувся до камбуза.
Шлюпка обійшла корму корабля. На ній був напис: «Вальдек».
Одне тільки слово «Вальдек» — жодної вказівки на порт, до якого приписано бриг27. Однак з форми корпусу та з деяких інших характерних деталей, що їх умить помічав око моряка, капітан Халл визначив:, корабель — американський. Зрештою, це підтверджувала і назва. Напівзатонулий корпус — оце й усе, що лишилось від великого п'ятсоттонного брига.
На носі «Вальдека» зяяла велика пробоїна — слід зіткнення. А що корпус накренився, то пробоїна піднялася над водою футів на п'ять-шість, і бриг не затонув.
Капітан Халл окинув зором палубу: на ній нікого не було.
Собака відбіг од борту й, посунувшись до розчиненого центрального люка, загавкав, повертаючи голову то до люка, то до людей.
— На борту, крім пса, певно, в ще хтось, — зауважив Дік Сенд.
— Схоже на те, — відповів капітан Халл.
Тепер шлюпка йшла попід поручнями напівзануреного лівого борту. Накотиться більша хвиля — і «Вальдек» одразу потоне.
З палуби брига геть-чисто все було зметене. Стирчали тільки оцупки грот-щогли та бізань-щогли, зломлених футів за два над п'яртнерсами28. Певно, вони впали від удару, потягши за собою такелаж29 і вітрила. Проте навколо «Вальдека» не було видно ніяких уламків, а це свідчило про те, що катастрофа сталася багато днів тому.
— Коли якісь нещасні й уціліли після зіткнення, — мовив капітан Халл, — то, мабуть, вони сконали від голоду й спраги — адже затоплений камбуз. Певно, на борту самі тільки трупи.
— Ні! — вигукнув Дік Сенд. — Ні! Собака б так не гавкав! Тут в хтось живий!
Він покликав собаку, й той, ізсунувшись у воду, повільно поплив до шлюпки — видно, вкрай охляв.
Собаку втягли в шлюпку. Він кинувся не до кусня хліба, який простяг йому Дік Сенд, а до відерця з водою.
— Бідолашний пес умирав від спраги! — вигукнув Дік Сенд.
Шукаючи зручного місця, щоб пристати до «Вальдека», шлюпка відійшла на кілька футів од корабля. Собака, мабуть, подумав, що його рятівники не хочуть підніматися на борт. Він схопив Діка Сенда за куртку, а потім знов жалібно загавкав.
Рухи та гавкіт собаки були так само зрозумілі, як і людська мова. Шлюпка підійшла до крамбола30 в лівому борті, й матроси міцно пришвартували її. Капітан Халл з Діком Сендом зійшли на палубу й поповзом здерлися до люка, що зяяв між оцупками двох щогл. Собака не відставав од них.
Крізь люк вони спустилися в трюм.
В напівзатопленому трюмі «Вальдека» не було ніяких товарів. Бриг плив із баластом — піском, котрий пересипався на лівий борт і своєю вагою накренив корабель. Тож рятувати не було чого.
— Нема нікого! — мовив капітан Халл.
— Так, нікого! — відповів Дік Сенд.
Але собака, який залишився на палубі, гавкав, не вмовкаючи, й ніби намагався привернути увагу капітана.
— Вилазьмо, — сказав капітан Халл. Вони вибрались на палубу.
Собака підбіг до них, а потім поповз до юта, оглядаючись, ніби кличучи їх за собою.
Вони пішли слідом за ним.
Там, у кубрику, лежало п'ять тіл — очевидно, п'ять трупів.
При яскравому світлі, що лилося знадвору через розчинені двері, капітан Халл побачив: це негри.
Дік Сенд, переходячи від одного до другого, почув, що нещасні ще ніби дихають.
— Швидше везімо їх на «Пілігрим»! — мовив капітан Халл.
Покликали зі шлюпки двох матросів і з їх допомогою повиносили негрів з кубрика.
Це було нелегко, проте через дві хвилини всі п'ятеро потерпілих уже лежали в шлюпці. Жоден не приходив до тями. Однак кілька крапель ліків та по ковтку води, мабуть, могли повернути їх до життя.
«Пілігрим» лежав у дрейфі за півкабельтова, і шлюпка швидко пристала до нього.
З великої реї спустили гордень31 і негрів по черзі підняли на палубу.
Потім підняли й собаку.
— Бідолахи! — вигукнула місіс Уелдон.
— Вони живі, місіс Уелдон! — мовив Дік Сенд. — Ми їх врятуємо! Неодмінно врятуємо!
— Що ж із ними все-таки сталося? — спитав кузен Бенедікт.
— Зачекаємо, поки вони зможуть говорити, — відказав капітан Халл, — тоді вони розкажуть свою історію. Але спершу їх треба напоїти водою, підливши туди трохи рому.
І, повернувши голову, він гукнув:
— Негору!
Почувши це ім'я, собака напружився, ніби роблячи стійку. Шерсть на ньому настовбурчилась, і він загарчав, вищиривши зуби.
— Негору! — знову гукнув капітан Халл. Собака знову напружився й люто загарчав. Негору врешті вийшов із камбуза.
Тільки-но він ступив на палубу, як собака стрибнув на нього, намагаючись схопити його за горлянку.
Кок ударив собаку кочергою, якою озброївся, виходячи з камбуза. Матроси схопили собаку й стримали його.
— Ви знаєте цього пса? — спитав капітан Халл у кока.
— Я? — перепитав Негору. — Зроду його не бачив.
— Дуже дивно! — прошепотів Дік Сенд
Розділ IV
ПОРЯТОВАНІ З «ВАЛЬДЕКА»
Торгівля рабами все ще провадиться у великому масштабі по всій Екваторіальній Африці32. Незважаючи на англійські й французькі військові кораблі, що крейсують у прибережних водах, судна з чорним товаром рік у рік відпливають од берегів Англії й Мозамбіку, беручи курс у різні кінці світу і, слід додати, світу цивілізованого.
Капітан Халл про це знав.
Хоч у ці широти й не запливали работорговці, однак могло бути, що врятовані негри належали до партії невільників, котрих «Вальдек» віз на продаж у якусь тихоокеанську колонію. Якщо так, то ці негри стали вільні, ступивши на борт «Пілігрима». І капітанові кортіло їм про це сказати.
Тим часом потерпілих із «Вальдека» оточили якнайбільшим піклуванням. Місіс Уелдон, котрій допомагали Нен і Дік Сенд, напоїла кожного свіжою холодною водою, якої ті не пили стільки днів. Вода та легка їжа повернули їм сили.
Найстаріший із негрів — йому було років шістдесят — невдовзі заговорив. Він відповідав на запитання по-англійському.
— Ваш корабель зіткнувся з іншим? — насамперед спитав капітан Халл.
— Еге ж, — відповів негр. — Десять днів тому темної ночі на нас наскочив якийсь корабель. Ми спали…
— А що сталося з командою «Вальдека»?
— Коли ми піднялися на палубу, там уже нікого не було.
1 2 3 4 5 6
Зайве говорити, що Дік був безмежно відданий родині Уелдонів, котра стільки зробила для нього. Можна собі уявити, як радів юний матрос, дізнавшись, що місіс Уелдон плистиме на «Пілігримі». Кілька років місіс Уелдон була йому за матір, а малого Джека він любив, мов рідного брата. Його покровителі добре знали, що посіяне ними зерно впало в родючий грунт. Серце юного сироти повнилося вдячністю, й він не вагаючись пішов би у вогонь і в воду за тих, що дали йому освіту та напутили його на добро. Дік Сенд мав п’ятнадцять років, а мислив на всі тридцять.
Місіс Уелдон знала, чого вартий їхній вихованець. Вона могла спокійно довірити йому Джека. Малий тягся до Діка, відчуваючи, що «старший брат» його любить. Довгі години дозвілля, які так часто випадають під час переїзду, коли стоїть гарна година, коли вітрила наставлено добре, Дік із Джеком проводили разом. Юний матрос показував малому чимало цікавого з морської справи. Місіс Уелдон без страху спостерігала, як Джек у супроводі Діка Сенда стрибав по вантах12, здирався на фок-щоглу13 до марса14 або до поперечини брам-стеньги15 й стрілою ковзав униз по фалу16. Дік завжди ставав попереду або позаду малого, щомиті ладен його підтримати, якби ручка п'ятирічного Джека сприснула. Такі вправи були дуже корисні для малого, який нещодавно одужав після тяжкої хвороби. На борту «Пілігрима» його бліді щічки швидко повнились рум'янцем завдяки щоденній гімнастиці та свіжому морському повітрю.
Отак і минала подорож. Якби не супротивний ост, то ні команді, ні пасажирам «Пілігрима» не було б на що скаржитись.
Тим часом уперті східні вітри непокоїли капітана Халла. Йому ніяк не вдавалось поставити судно на належний курс. Він побоювався, що далі, біля тропіка Козерога, почнеться зона штилю17, а може, й ще гірша перешкода, не кажучи вже про екваторіальну течію, яка віднесе «Пілігрим» далеко на захід. Найдужче турбувався капітан за місіс Уелдон, хоч і не був винен у затримці. Коли б по дорозі їм зустрівся якийсь трансатлантичний пароплав, що йшов до Америки, капітан умовив би свою пасажирку пересісти. Але, як на лихо, вони й досі перебували в надто високих широтах, де годі було зустріти пароплав до Панами. До того ж, сполучення через Тихий океан між Австралією та Новим Світом не було тоді таким жвавим, яким зробилось останнім часом.
Отож доводилося покладатись тільки на милість погоди. Здавалося, ніщо не могло порушити одноманітність цього плавання. Проте саме 2 лютого під координатами, зазначеними на початку нашої розповіді, трапилась перша несподівана подія.
Було близько дев'ятої години ранку. Стояла ясна сонячна погода. Дік Сенд із Джеком примостились на реї18 бізань-щогли19 й оглядали звідти всю палубу судна, а також чималий простір довкола. Позаду частину обрію затуляла грот-щогла20 зі скісним гротом і прапором на флагштокові. Спереду над хвилями здіймався бушприт21 зі своїми трьома кліверами, що скидалися на три великих неправильних крила. Під ними надимався фок, а вгорі тремтіли на вітрі фок-марсель та фок-брамсель. Шхуну-бриг знай повертали на лівий галс22, тримаючи якомога крутіше до вітру.
Дік Сенд саме пояснював Джекові, чому «Пілігрим» не може перекинутися, хоч і дав добрячий крен на штирборт23: він-бо правильно навантажений і зрівноважений у всіх своїх частинах. Аж тут хлопчик урвав його, вигукнувши:
— Що це там таке?
— Ти щось бачиш, Джеку? — спитав Дік Сенд, зводячись у повний зріст на реї.
— Так, так! Онде! — відповів малий Джек, показуючи пальцем у проміжок між великим клівером і стакселем24.
Уважно подивившись туди, куди показував Джек, Дік Сенд закричав:
— Спереду, з лівого борту, під вітром до нас, уламок судна!
Розділ III
НАПІВЗАТОПЛЕНЕ СУДНО
Вигук Діка Сенда підняв на ноги всю команду. Вільні від вахти матроси кинулись на палубу. Вийшовши з каюти, капітан Халл попрямував на ніс.
Місіс Уелдон, Нен і навіть байдужий до всього кузен Бенедікт, поспиравшись на поручні штирборту, уважно вдивлялися в судно вдалині, про яке сповістив юний матрос.
І тільки Негору не вийшов з камбуза. З усієї команди тільки його, здавалось, аніскільки не цікавила зустріч із судном.
Всі інші уважно розглядали предмет, що погойдувався на хвилях десь за три милі від «Пілігрима».
— Що воно може бути? — спитав один матрос.
— Начебто покинутий пліт! — відповів другий.
— Може, на цьому плоті рятуються якісь нещасні після корабельної катастрофи? — мовила місіс Уелдон.
— Про все це ми зараз дізнаємось, — відказав капітан Халл. — Однак то не пліт. То скорше перехилений набік корпус корабля.
— А це, бува, не якась морська тварина, скажімо, велетенський ссавець? — озвався кузен Бенедікт.
— Не думаю, — сказав Дік Сенд.
— Що ж то все-таки, по-твоєму, Діку? — спитала місіс Уелдон.
— Перехилений набік корпус корабля, як сказав капітан Халл, місіс Уелдон. Я, здається, бачу — на сонці поблискує його оббитий міддю кіль.
— Так, так, справді схоже на те… — ствердив капітан Халл. І, повернувшись до стерничого, скомандував:
— Стерно по вітру, Болтоне! Підвертай на чверть, щоб підійти якомога ближче.
— Слухаюсь, капітане! — відповів стерничий.
— А я залишаюся при своїй думці, — знов озвався кузен Бенедікт. — Це таки справді тварина!
— Тоді це мідний кит, — зауважив капітан Халл. — Я добре бачу, як він виграє боками на сонці.
— У всякому разі, кузене Бенедікт, — сказала місіс Уелдон, — ви повинні погодитися зі мною, що цей кит мертвий. Дивіться: він зовсім не ворушиться.
— Це ще ні про що не говорить, кузино Уелдон, — затявся кузен Бенедікт. — Скільки разів зустрічали китів, що спали на поверхні води.
— Бувало й таке, — погодився капітан Халл. — Але це не кит, а судно.
— Це ми ще побачимо, — стояв на своєму кузен Бенедікт, котрий, зрештою, віддав би всіх ссавців Арктики й Антарктики за представника якогось рідкісного ентомологічного виду.
— Йди мимо, Болтоне, мимо! Не причалюй до нього. Тримайся за кабельтов25. Ми вже не заподіємо шкоди цьому брухтові, а от він нам ще може. Ще тільки бракувало, щоб він пом'яв боки «Пілігримові». Лавіруй, Болтоне, лавіруй!
Невеличкий поворот стерна — і «Пілігрим», що йшов носом просто на судно, звернув убік.
Шхуна-бриг була за якусь милю від перехиленого л корабля. Матроси розглядали його з великою цікавістю. А може, там є цінний вантаж, що його вдасться перевезти на «Пілігрим»? Відомо, що за врятування вантажу з тонучого корабля сплачується винагорода — третина його вартості. Тож і тепер — якщо вантаж у трюмі не затопило водою, вони компенсують свої втрати.
Через чверть години «Пілігрим» був уже за півмилі від напівзатопленого корабля.
Так, це був корабель, і плив він штирбортом догори. Він так накренився, що палуба стояла майже прямовисно. Із щогл не зосталось жодної. Від вант, швартових та ланцюгів теліпалися самі тільки кінці. В штирборті зяяла велика пробоїна, крізь яку видніли ум'яті досередини частини каркасу та обшивка.
— Цей корабель зіткнувся з іншим! — вигукнув Дік Сенд.
— Безперечно, — відповів капітан Халл. — Дивно, як ще він одразу не пішов на дно.
— Якщо це було зіткнення, — зауважила місіс Уелдон, — то будемо сподіватися: команду судна підібрав той корабель, який наскочив на нього.
— Що ж, будемо сподіватися, місіс Уелдон, — відказав капітан Халл. — Якщо, звичайно, команда після зіткнення не була змушена рятуватись на власних шлюпках, а корабель, що вдарив, не пішов спокійнісінько далі. На жаль, такі випадки трапляються.
— Невже? Це переходить усякі межі людської жорстокості, містере Халл!
— Буває, місіс Уелдон, буває… І таких прикладів чимало. А що я не бачу на кораблі жодної шлюпки, ладен думати команда покинула його сама. І коли людей не підібрано відразу, то вони, мабуть, спробували дістатися до землі. Проте боюсь, навряд чи їм це вдасться: надто вже далеко звідси до американського континенту чи до островів Океанії.
— Чи дізнаємось ми коли-небудь про таємницю цієї катастрофи? Одначе, може, хто з команди ще зостався на борту?
— Це малоймовірно, місіс Уелдон. Нас би вже помітили й подали якийсь сигнал. Та ми зараз це перевіримо. Підверни стерно, Болтоне, підверни сюди! — закричав капітан Халл, показуючи напрямок рукою. Від «Пілігрима» до напівзатопленого судна було щонайбільше три кабельтових, і вже не виникало ніякого сумніву: команда залишила його.
Раптом Дік Сенд махнув рукою.
— Слухайте! Слухайте! — вигукнув він. Усі нашорошили вуха.
— Здається, гавкає собака!
Справді, із середини корабля чулося гавкання. Безперечно, там був собака, який, можливо, не міг вибратись через задраєні люки.
— Ми повинні врятувати собаку, — мовила місіс Уелдон.
— Так! Так! — вигукнув малий Джек. — Собаку треба врятувати. Я годуватиму його. Він нас полюбить. Мамо, я зараз принесу йому грудочку цукру.
— Постривай, дитино моя, — відказала, усміхнувшись, місіс Уелдон. — Бідний пес, певно, вмирає з голоду й охочіше з'їв би чогось вареного, аніж твій цукор.
— То віддайте йому мій суп! — мовив малий Джек.
Тим часом гавкіт погучнішав. Між кораблями залишилася відстань хіба що в триста футів. Аж тут з-за штирборту виглянула голова здоровенного собаки. Він розпачливо гавкав, вчепившися передніми лапами в поручні.
— Говіку! Лягайте в дрейф і накажіть спустити на воду шлюпку, — наказав капітан Халл боцманові.
— Тримайся, песику, тримайся! — кричав Джек псові, і той, здавалось, відповідав малому хрипким гавкотом.
Вітрила на «Пілігримі» швидко переставили так, що він майже застиг десь за півкабельтова від потерпілого корабля.
Шлюпку спустили, і в неї сіли капітан Халл, Дік Сенд та два матроси.
А собака гавкав і гавкав. Він відчайдушно чіплявся за поручні, та раз у раз його лапи сприсали, і він падав на палубу. Проте здавалося — гавкав він не на людей, що наближались до корабля. Може, собака кликав матросів чи пасажирів, замкнених десь усередині корпусу?
«Може, там є хто живий?» — подумала місіс Уелдон.
Ще кілька помахів веслами — і шлюпка підійде до корабля.
Раптом собака загавкав зовсім по-іншому. Досі він ніби благав про порятунок, а тепер його гавкіт переймала скажена лють.
— Що таке з цим псом? — спитав капітан Халл.
Шлюпка обходила корму, щоб причалити до напівзатопленої палуби.
Ні капітан Халл, ні ті, що залишались на борту Пілігрима», не помітили, що собака загавкав скажено саме тоді, коли Негору вийшов із камбуза й попрямував на шканці26.
Невже собака впізнав кока? Ні, це було неймовірно.
Та хай там як, але, глянувши на розлюченого пса, Негору анітрохи не здивувався, а лиш на мить насупив брови й повернувся до камбуза.
Шлюпка обійшла корму корабля. На ній був напис: «Вальдек».
Одне тільки слово «Вальдек» — жодної вказівки на порт, до якого приписано бриг27. Однак з форми корпусу та з деяких інших характерних деталей, що їх умить помічав око моряка, капітан Халл визначив:, корабель — американський. Зрештою, це підтверджувала і назва. Напівзатонулий корпус — оце й усе, що лишилось від великого п'ятсоттонного брига.
На носі «Вальдека» зяяла велика пробоїна — слід зіткнення. А що корпус накренився, то пробоїна піднялася над водою футів на п'ять-шість, і бриг не затонув.
Капітан Халл окинув зором палубу: на ній нікого не було.
Собака відбіг од борту й, посунувшись до розчиненого центрального люка, загавкав, повертаючи голову то до люка, то до людей.
— На борту, крім пса, певно, в ще хтось, — зауважив Дік Сенд.
— Схоже на те, — відповів капітан Халл.
Тепер шлюпка йшла попід поручнями напівзануреного лівого борту. Накотиться більша хвиля — і «Вальдек» одразу потоне.
З палуби брига геть-чисто все було зметене. Стирчали тільки оцупки грот-щогли та бізань-щогли, зломлених футів за два над п'яртнерсами28. Певно, вони впали від удару, потягши за собою такелаж29 і вітрила. Проте навколо «Вальдека» не було видно ніяких уламків, а це свідчило про те, що катастрофа сталася багато днів тому.
— Коли якісь нещасні й уціліли після зіткнення, — мовив капітан Халл, — то, мабуть, вони сконали від голоду й спраги — адже затоплений камбуз. Певно, на борту самі тільки трупи.
— Ні! — вигукнув Дік Сенд. — Ні! Собака б так не гавкав! Тут в хтось живий!
Він покликав собаку, й той, ізсунувшись у воду, повільно поплив до шлюпки — видно, вкрай охляв.
Собаку втягли в шлюпку. Він кинувся не до кусня хліба, який простяг йому Дік Сенд, а до відерця з водою.
— Бідолашний пес умирав від спраги! — вигукнув Дік Сенд.
Шукаючи зручного місця, щоб пристати до «Вальдека», шлюпка відійшла на кілька футів од корабля. Собака, мабуть, подумав, що його рятівники не хочуть підніматися на борт. Він схопив Діка Сенда за куртку, а потім знов жалібно загавкав.
Рухи та гавкіт собаки були так само зрозумілі, як і людська мова. Шлюпка підійшла до крамбола30 в лівому борті, й матроси міцно пришвартували її. Капітан Халл з Діком Сендом зійшли на палубу й поповзом здерлися до люка, що зяяв між оцупками двох щогл. Собака не відставав од них.
Крізь люк вони спустилися в трюм.
В напівзатопленому трюмі «Вальдека» не було ніяких товарів. Бриг плив із баластом — піском, котрий пересипався на лівий борт і своєю вагою накренив корабель. Тож рятувати не було чого.
— Нема нікого! — мовив капітан Халл.
— Так, нікого! — відповів Дік Сенд.
Але собака, який залишився на палубі, гавкав, не вмовкаючи, й ніби намагався привернути увагу капітана.
— Вилазьмо, — сказав капітан Халл. Вони вибрались на палубу.
Собака підбіг до них, а потім поповз до юта, оглядаючись, ніби кличучи їх за собою.
Вони пішли слідом за ним.
Там, у кубрику, лежало п'ять тіл — очевидно, п'ять трупів.
При яскравому світлі, що лилося знадвору через розчинені двері, капітан Халл побачив: це негри.
Дік Сенд, переходячи від одного до другого, почув, що нещасні ще ніби дихають.
— Швидше везімо їх на «Пілігрим»! — мовив капітан Халл.
Покликали зі шлюпки двох матросів і з їх допомогою повиносили негрів з кубрика.
Це було нелегко, проте через дві хвилини всі п'ятеро потерпілих уже лежали в шлюпці. Жоден не приходив до тями. Однак кілька крапель ліків та по ковтку води, мабуть, могли повернути їх до життя.
«Пілігрим» лежав у дрейфі за півкабельтова, і шлюпка швидко пристала до нього.
З великої реї спустили гордень31 і негрів по черзі підняли на палубу.
Потім підняли й собаку.
— Бідолахи! — вигукнула місіс Уелдон.
— Вони живі, місіс Уелдон! — мовив Дік Сенд. — Ми їх врятуємо! Неодмінно врятуємо!
— Що ж із ними все-таки сталося? — спитав кузен Бенедікт.
— Зачекаємо, поки вони зможуть говорити, — відказав капітан Халл, — тоді вони розкажуть свою історію. Але спершу їх треба напоїти водою, підливши туди трохи рому.
І, повернувши голову, він гукнув:
— Негору!
Почувши це ім'я, собака напружився, ніби роблячи стійку. Шерсть на ньому настовбурчилась, і він загарчав, вищиривши зуби.
— Негору! — знову гукнув капітан Халл. Собака знову напружився й люто загарчав. Негору врешті вийшов із камбуза.
Тільки-но він ступив на палубу, як собака стрибнув на нього, намагаючись схопити його за горлянку.
Кок ударив собаку кочергою, якою озброївся, виходячи з камбуза. Матроси схопили собаку й стримали його.
— Ви знаєте цього пса? — спитав капітан Халл у кока.
— Я? — перепитав Негору. — Зроду його не бачив.
— Дуже дивно! — прошепотів Дік Сенд
Розділ IV
ПОРЯТОВАНІ З «ВАЛЬДЕКА»
Торгівля рабами все ще провадиться у великому масштабі по всій Екваторіальній Африці32. Незважаючи на англійські й французькі військові кораблі, що крейсують у прибережних водах, судна з чорним товаром рік у рік відпливають од берегів Англії й Мозамбіку, беручи курс у різні кінці світу і, слід додати, світу цивілізованого.
Капітан Халл про це знав.
Хоч у ці широти й не запливали работорговці, однак могло бути, що врятовані негри належали до партії невільників, котрих «Вальдек» віз на продаж у якусь тихоокеанську колонію. Якщо так, то ці негри стали вільні, ступивши на борт «Пілігрима». І капітанові кортіло їм про це сказати.
Тим часом потерпілих із «Вальдека» оточили якнайбільшим піклуванням. Місіс Уелдон, котрій допомагали Нен і Дік Сенд, напоїла кожного свіжою холодною водою, якої ті не пили стільки днів. Вода та легка їжа повернули їм сили.
Найстаріший із негрів — йому було років шістдесят — невдовзі заговорив. Він відповідав на запитання по-англійському.
— Ваш корабель зіткнувся з іншим? — насамперед спитав капітан Халл.
— Еге ж, — відповів негр. — Десять днів тому темної ночі на нас наскочив якийсь корабель. Ми спали…
— А що сталося з командою «Вальдека»?
— Коли ми піднялися на палубу, там уже нікого не було.
1 2 3 4 5 6