вийшов Левко… Мати божа! чи се ж він? Сорочка на ньому чорна та пречорна, та уся вже в дірках, босий, бородою заріс, півголови уподовж виголено, зовсім як на каторгу йти. Ївга його і не пізнала б, якби він не обізвався:
– Ївго, ще ти мене не забула?., і тут знайшла?
Гвга стоїть як дерев'яна, труситься, та ув очах жовтіє. Ледве промовила:'
– Що се ти наробив?
– Знаю, що я наробив… Не боюсь бога милосердного, не боюсь і суда. Чому з мене допросу не знімають? Якби мене у суді спитали, тогді б я усе сказав.
– Розкажи мені… нехай я буду знати… зачим се ти так зробив?
– Тобі усю правду розкажу, та треба ж і допрос з мене знятн. Ось слухай та і судящим так скажи. Як я зостався у світлиці…
– А чаво рештант з бабами роіговорюєт? – закричав, побачивши, сержант чи якийся-то командєр. – Вон їх женіте. Подали милостиню, ну і вон!
Зараз Левка стали заганяти; насилу вспіла йому Ївга подати сорочечку, убрання, хлібець і паляницю. Салдат їх зараз за плече та і вивів з острога.
Що тепер на світі Ївзі робити? Левка у суді ще не допрошують. Він щось має розказати та і не боїться нічого. «Вже ж що буде, то буде; піду у самісінький суд, попрошу, нехай швидше його допрошують, та і пускають, коли він не з так винний».
Не знаю, як би яка друга на її місці, чи вона б осмілилася іти аж у самий суд? Та як би друга і допиталася до нього, а їй і нужди мало. Вже б то вона не допиталася, вона б зрябіла, щоб не тільки у суд прийти, та і допитатися чого їй треба, – ну-ну! Проворна, моторна, смілива, на річах бойка, без пащековання, а так, тихесенько, звичайненько; та вже її ніхто не обдурить, ні заляка, ні зопинить, ні з думки не зіб'є: коли що надумала, так вона вже не подасться, доведе до кінця; та і розумненька собі була: від матері набралася. Так така не дійде, куди їй треба і куди надумала? Зараз озирнулася сюди-туди, перехрестилася, пішла.
У п'ятого, у десятого насилу допиталася, де той суд, що справник розсуждає. Ввійшла. Писарів чимало; а народу ж то, народу, – так і не пролізеш. Тут і рештантів привели, тут салдати об кватирах, тут і чоловік об гречці, що чужа скотина побила, тут стара мати, що діти не хочуть годувати, тут об злодіях, тут о пожежі, тут о постижно вмершому, та і обо усякій, обо усякій нужді клопочуться; а судящі усім тільки порядок дають.
Огляділася трошки наша Ївга, прислухалася, роздивилась і стала меж народом пропихатися. От і долізла до якогось писарчука у тяжиновому халатику, поклонилася і питається:
– Коли б ви, паниченьку, зділали милость та швидше допросили мого Левка!
– Якого там Левка? Піди собі к нечистій матері з ним!… Тут ніколи, а вона носиться з своїм сяким та таким Левком!
Ївга не зрябіла і зараз на хитрощі. «Се, – дума собі, – невелика птиця, що у халатику. Заведуся з ним, то старший і підбіжить». От вона на нього:
– Чого ж ви зараз лаєтесь? Я ще тільки вас просю, а ви, не знавши чоловіка, зараз і посилаєте його сюди та туди! Самі б пішли…
– Що? Ти ще смієш на мене кричати? Сторож! Випхай її!
– І ні, не випихайте! – ще голосніш стала казати Ївга. – Я за ділом прийшла: так ви, коли письменні, так ви мене розпитайте, а не виганяйте…
– Та що ти тут пащекуєш? – вже і він крикнув на Ївгу. – Я тебе тут за патли… – та і прикусив язик, бо ввійшов так трошки б то і на пана похожий. Пика йому червона, бородою заріс, лисий, у окулярах, у каптані з ґудзиками, у руках держить бамагу, а перо за ухом, і дуже видно було, що кріпко кабаку вживав. Як увійшов і став питати:
– Хто сміє тут так кричати?
Писарчук зараз би то. з доносом, що от так і так, дівка якась-то стала тут заводитися. А Ївга бачить, що добилася до свого, викликала старшого, осмілилася і каже:
– І ні, паниченьку, не брешіте! – І розказала, як було діло, як вона стала про Левка питати і як вони завелися.
От секретар (а се він то і був) покинув їх розбирати, та мерщій ухопивсь і каже:
– По якого се Левка? Се чень про того, що двісті рублів украв у хазяїна?
– І ні, сударю, ще його допросіте. Він у допросі усе вам розкаже, що і зачим він так робив. Ось пошліте за ним та при мені допросіте, то ще, може, він не зовсім і винний.
– Оттак пак, – сказав секретар, – по десять разів будемо через тебе водитися та допрошувати. Адже він повинився? Тепер він не у нашому вже суді.
– А де ж він, добродієчку? – та сеє кажучи, у неї у животі так і похолонуло, що вже буцім Левко признався; і коли б то йому було і признаватися?
– Там, де треба. Вже ми діло об нім відіслали дальш, – сказав секретар, і відвернувся від неї, і сам пішов дальш.
Що тут Ївзі робити? Зовсім біда! Левко каже, що його не допрошували, а у суді сказали, що він у усім повинився, і вже він не у сім суді. У якім же?
Пішла Ївга з суда, нудячи світом. «Піду, – думає собі, – до Левка, там з ним посумуємо і порадимося, що мені тепер робити?»
За обідом у приятельки, чи поїла чого, чи ні, мерщій наложила усього, понесла до Левка ув острог.
– Не ходи, – обізвався до неї салдат з оружжом, ходячи круг острога.
– Та я, господа служба, до Левка прийшла. Мене і уранці пускали.
– Уранці пускали, а тепер не велено.
– Та хто ж не велів?
– З суда принесена записка, щоб нікого до нього не пускать.
– Скажіте, будьте ласкаві, господа служба, чи водили Левка сьогодні у допрос?
– Ні. Сказано, що він такого наробив, що йому і без допросу біда. Як привели його сюди, так і запаковали.
– О, господи милостивий! – заплакавши, сказала Ївга. – Що він там таке наробив? Зовсім намірилися з'їсти чоловіка!… Та вже ж!… – За слізоньками не бачила, куди і йти.
Хоч і дуже Ївга сумовала, хоч і кріпко журилася, а таки допиталася, у якім суді судиться Левко, і хто там судящі, і де вони живуть. Один чоловічок нараяв їй іти до кожного додому. «Та там, – каже, – і проси жодного; а то як підеш у суд, то або тебе не допустять, або не вислухають гаразд, бо не одно твоє діло».
Пішла наша Ївга ранком до одного.
Горниці хороші. Увійшла, – сидять паничі молоденькі круг стола, люльки смокчуть і у карти грають, по-панськи, бач. Хто дурень, той грошики і платить.
Ївга, нічого не знаючи, поклонилась усім і стала їх жалібно прохати: «Пани мої милі, пани мої любезні! Кого мені з вас прохати об моєму Левкові?»
Як же зирнули на неї ті паничі, як зарегочуться, як стали її на сміх піднімати та усякії прикладки прикладати, так бідна Ївга не знала, куди їй і дивитися. Далі таки справилася трохи та і каже: «І не гріх же вам, панове, знущатися з бідної дівки, що вже, видно, пильно їй припало, що сама пішла до вас прохати об своєму ділі, а ви з неї смієтесь! Нехай же вам сей та той! Коли у вас уся сила, то дарма; не по-вашому буде, я дійду усюди. А тільки вам скажу, що вам стид і сором: ви пани, ви письменні, ви читаєте у книжках, як бідному треба помагати, а ви, замість того, не розпитавши, чого я і зачим, та стали з мене сміятися! Хіба ж на те бог вас привів судити таких же людей, як і самі ви, і товариство вас настановило, мов добрих, а ви, усе теє позабувавши, граєте в дурні, а що бідний пропада, так вам те і дарма? Грайте ж собі, грайте! Нехай бідні по строгам страждуть, вам ніколи…»
Та таки і багато дечого відрізала їм Ївга, відходячи, нехай здорові слухають. А то ж бо і неправда, скажете? Коли ти суддя, так покинь і карти, і жарти, і усякії скоки. Дав бог день, – йди до свого діла та і розглядай пильно, щоб усе по правді зробити; а опісля вже і гуляй! Адже салдат усе покине та йде на муштру, і поти його не пустять, поки не докінча усеї муштри; так і тут… Ну, та не наше діло панів зчити: зачепи їх тільки, то і сам не рад будеш.
Будемо про Ївгу розказувати.
От на другий день пішла вона до другого судящого. Бачить – панок плохенький, невеличкий, сухенький, сіденький, ходить собі по горниці та щось дума. Ївга, бачачи, що він дивиться, як і добрий, поклонилася йому низенько і каже:
– Дозвольте, добродієчку, попрохати вас об своїй нужді!
– А об якій нужді? – спитався пан та і став її слухати, понуривши голову.
От Ївга і каже:
– У мого батька та був приньмит Левко, його батько і брат таки мій тяжко не любили і підвели його, що він, на лихо собі, потяг з батькової скрині грошей; так його узяли сюди, держать у острозі, а допросу не знімають. Так, будьте ласкаві, звеліть з нього зняти допрос, та тогді і робіть, що знаєте.
– А батько ж твій де? – спитав поважно пан.
– Та батько дома, у селі.
– Як же ми з його допрос знімемо, коли він дома?
– Та ні! Не з батька, а з Левка.
– Адже Левко батько твій?
– Та ні, Левко приньмит, а батько – таки батько.
– Адже Левкові гроші вкрадено; так зачим з його допрос знімати?
– Та ні! Левко батькові гроші чи вкрав, чи що, так сидить у оотрозі; я його бачила, 1 він мені казав, що його не допрошували.
– Ну, а тепер вже випустили тебе з острога, чи як?
– Та ні! Не я сиділа ув острозі, а Левко сидить; так допросіте його, нащо він батькові гроші брав.
– Як же се? батька обікрав та батько і ув острозі?
– Та ні, батько не ув острозі, а Левко там.
– Та то-то ж, то-то ж, я знаю. Син замість батька пішов ув острог, по своїй охоті, чи що?
– Та ні! Отеє не розберете! Не син, а приньмит.
– Та що ж ти мені десять разів розказуєш і усе не так. Батько з приньмитом тебе обікрав, чи що?
– Та ні! Ось подозвольте, я усе вам спершу розкажу. І почала вп'ять з кінця, і усе йому так гладко розказала, як на листу списала.
А пан судящий тільки усе головою киває та приговорює; «Так, та знаю, знаю». Далі і вдрав, спитавши:
– Ну, тепер так, тепер, як розказала, так я і знаю. Так, бач, чого ти просиш: щоб твого брата випустили, а на місце його Левка посадити. Так сього, голубочко, не можна. Хто заробив, той нехай і відвічає; я на неправду не піду.
– Та ні! – аж прикрикнула сердешна Ївга, употівши товкуючи. – Левка допросіте! Адже Левко винний.
– Вп'ять кажеш – Левко винний. Та тебе з десятьма головами не розбереш. Іди собі додому: оттаку мені голову натуркала! Розказує і усе не так. Йди, йди собі; ми і самі розберемо, що треба робити.
– От хіба лиха година з такими судящими! – скрізь сліз говорила Ївга, вертаючись до приятельки. – Але ніяк не розбере, що йому товкуєш. Лихо, та й годі!
– Піди ще до самого судді, – казала приятелька Ївзі, – у ньому, кажуть, уся сила; він щонайстарший над усіма. Та знаєш що, Ївго? Понеси йому що-небудь. Усе-таки звичайніше.
– Та чого ж я йому понесу, коли в мене нічого нема!
– Бубличків парочку в'язочок. Він в нас не спесивий: я колись п'ять пасом валу віднесла, – він, спасибі йому, не поцарамонився, узяв і діло зробив.
Треба Ївзі купити дві в'язки бубликів і піти з ними до судді. Увійшла, а він – високий та товстий, трошки пикатенький, ніс догори задрався, а очі, мов баньки, так і повитріщалися, – і вже зібрався зовсім у суд іти.
От Ївга помолилась богу, поклонилась суддеві і положила бублички на стіл, а сама стала об своїм ділі розказовати та прохати. А суддя як уздрів бублики, так мерщій за них та й став у пельку пхати. Рот великий, щоки товсті, так так бублик і втире у рот; не дуже і жує, так цілком і ковта, аж давиться, аж сльози йому течуть: бачите, поспіша у суд до діла.
Як же Ївга розказала йому усе, а він затим поглитав усі бублики, от Ївга його й пита:
– Що ж ви мені, ваше благородіє, скажете?
– А ось що я тобі скажу, – казав, плямкаючи суддя, – • а ось що ти мені скажи… де се ти таких мудрих бубличків купила?
– Та кушайте на здоров'я, ваше благородіє! Де купила? Звісно, на місті. Що ж ви скажете об моєму ділі?
– От бублики, так так! – облизуючись та обсмоктуючись, казав суддя. – Об твоєму ділі?., та що я люблю, що маку багато… об ділі? та й олійки багатенько… смачні, смачні… об твоєму ділі?., та піджарювані… Приходь завтра, я там усе зроблю, та завтра тобі і скажу.
Та з сим словом, потрощивши бублики, потяг з хати, усе прихваляючи: «От бублики! будь я бестія, коли такі і дома їв!»
Агу, нашій Ївзі полегшало на душі, що суддя уподобав її бублики і сьогодні усе діло зробить, а завтра і випустить Левка. Та хоч би і попарили, аби б тут, щоб тільки у село не водили, щоб стида меж своїми не було; а тут його ніхто не зна, то і дарма.
Веселенько пообідала, дякуючи приятельку; пошила їй дещо, напряла трохи і побігла до острогу. Так що ж бо! «Не велено пускать!» – закричав салдат, і як розпиталася Ївга, так його не водили-таки у допрос.
От лихо, та й годі! Б'ється сердешна, як щука об лід, і нічого не зробить! Пішла уранці до судді – кажуть, поїхав на свій хутір, празники підійшли, суда не буде.
І сумуючи, і плачучи, діждала Ївга і буднів. Приїхав і суддя з хутора; пішла до нього Ївга і понесла вже чотири в'язки бубликів, на самій олії печених і густо маком обсипаних.
Суддя тільки вздрів її, зараз за бублики, давай трощити, а їй каже: «Виноват, зовсім забув про твоє діло! Та вже ж потерп, рішимо».
– Не забудьте ж, ваше благородіє, хоч сьогодні!
– Забуду, їй-богу, забуду! У мене такого діла, такого діла, що ніколи висякатися. Отеє мерщій поспішаю у суд. – І став збиратись, а яких бубликів не поглитав, таки став у кишеню ховати.
От Ївга, бачачи, і каже:
– Отже, берете у суд бублички, то як станете її кушати, то і згадаєте, хто їх приніс, та і про мене згадаєте.
– Пожалуй! – каже суддя. – Кушати гуляючи буду, та згадати не згадаю. Бо мені, бач, діла багато: усе треба підписовати; так я вже ні об чім і не тямлю, тільки усе підписую. А лучче усього от що: йди, душко, і ти до суду та там дожидай і маяч, а я побачу тебе та й згадаю. – Сеє кажучи, і пішов.
Пішла за ним Ївга, нічого робити! Ходить, ходить коло суда, у сінці ввійде, не видко її судді, не згадує він про неї, не посилають за Левком. «Вже досі пан суддя усі бублики покушав, то як не згадав мене, то тепер і овсі забуде». Так думала Ївга, сидячи на рундуку.
Аж ось рушили судящі з судів. Попереду іде суддя; уздрів Ївгу, зараз і згадав.
– І ні, – каже, – братця, потривайте, потривайте. Є пильне діло. Дівчино, а підійди сюди та розкажи, яке твоє діло.
От Ївга і стала з самого першу усе розказовати, а тут секретар, зовсім п'яна пика, підскочив та, нюхаючи кабаку, й сказав:
– Та оноє діло ми вже рішили.
– Коли? – спитав суддя.
– Та єще у мимошедший п'яток, і ви соїзволили підписати оного вора, мошенника, плітьми та на поселеніє.
– Бач? – сказав суддя Ївзі. – Я вже підписав, так вже не можна. Коли б сьогодні, а то ще у п'ятницю; скоро тиждень…
– Се то, папочку, у той день, як я вам смачних бубликів принесла! – сказала Ївга, попрікаючи, а у самої слізоньки кап, кап, кап!… Сердешна! що пак вона почула!
А суддя і нічогісінько, іще підтакує:
– Так, так, душко, так: у самий той день, у п'ятницю.
– Добре зробили! бог вам віддасть! Чому ж ви його не допрошували?
– А що, секретарю, зачим ми його не допрошували? – питавсь суддя.
– Оттак пак! Не допрошували! Адже ви на допросі підписалися!
– Та я то підписати підписав, та не тямлю, щоб його допрошували. І не тямлю, чи я і бачив його?
– Та ви і ніколи нічого не тямите! – оттак відрізав секретар суддеві
1 2 3 4 5 6 7 8 9
– Ївго, ще ти мене не забула?., і тут знайшла?
Гвга стоїть як дерев'яна, труситься, та ув очах жовтіє. Ледве промовила:'
– Що се ти наробив?
– Знаю, що я наробив… Не боюсь бога милосердного, не боюсь і суда. Чому з мене допросу не знімають? Якби мене у суді спитали, тогді б я усе сказав.
– Розкажи мені… нехай я буду знати… зачим се ти так зробив?
– Тобі усю правду розкажу, та треба ж і допрос з мене знятн. Ось слухай та і судящим так скажи. Як я зостався у світлиці…
– А чаво рештант з бабами роіговорюєт? – закричав, побачивши, сержант чи якийся-то командєр. – Вон їх женіте. Подали милостиню, ну і вон!
Зараз Левка стали заганяти; насилу вспіла йому Ївга подати сорочечку, убрання, хлібець і паляницю. Салдат їх зараз за плече та і вивів з острога.
Що тепер на світі Ївзі робити? Левка у суді ще не допрошують. Він щось має розказати та і не боїться нічого. «Вже ж що буде, то буде; піду у самісінький суд, попрошу, нехай швидше його допрошують, та і пускають, коли він не з так винний».
Не знаю, як би яка друга на її місці, чи вона б осмілилася іти аж у самий суд? Та як би друга і допиталася до нього, а їй і нужди мало. Вже б то вона не допиталася, вона б зрябіла, щоб не тільки у суд прийти, та і допитатися чого їй треба, – ну-ну! Проворна, моторна, смілива, на річах бойка, без пащековання, а так, тихесенько, звичайненько; та вже її ніхто не обдурить, ні заляка, ні зопинить, ні з думки не зіб'є: коли що надумала, так вона вже не подасться, доведе до кінця; та і розумненька собі була: від матері набралася. Так така не дійде, куди їй треба і куди надумала? Зараз озирнулася сюди-туди, перехрестилася, пішла.
У п'ятого, у десятого насилу допиталася, де той суд, що справник розсуждає. Ввійшла. Писарів чимало; а народу ж то, народу, – так і не пролізеш. Тут і рештантів привели, тут салдати об кватирах, тут і чоловік об гречці, що чужа скотина побила, тут стара мати, що діти не хочуть годувати, тут об злодіях, тут о пожежі, тут о постижно вмершому, та і обо усякій, обо усякій нужді клопочуться; а судящі усім тільки порядок дають.
Огляділася трошки наша Ївга, прислухалася, роздивилась і стала меж народом пропихатися. От і долізла до якогось писарчука у тяжиновому халатику, поклонилася і питається:
– Коли б ви, паниченьку, зділали милость та швидше допросили мого Левка!
– Якого там Левка? Піди собі к нечистій матері з ним!… Тут ніколи, а вона носиться з своїм сяким та таким Левком!
Ївга не зрябіла і зараз на хитрощі. «Се, – дума собі, – невелика птиця, що у халатику. Заведуся з ним, то старший і підбіжить». От вона на нього:
– Чого ж ви зараз лаєтесь? Я ще тільки вас просю, а ви, не знавши чоловіка, зараз і посилаєте його сюди та туди! Самі б пішли…
– Що? Ти ще смієш на мене кричати? Сторож! Випхай її!
– І ні, не випихайте! – ще голосніш стала казати Ївга. – Я за ділом прийшла: так ви, коли письменні, так ви мене розпитайте, а не виганяйте…
– Та що ти тут пащекуєш? – вже і він крикнув на Ївгу. – Я тебе тут за патли… – та і прикусив язик, бо ввійшов так трошки б то і на пана похожий. Пика йому червона, бородою заріс, лисий, у окулярах, у каптані з ґудзиками, у руках держить бамагу, а перо за ухом, і дуже видно було, що кріпко кабаку вживав. Як увійшов і став питати:
– Хто сміє тут так кричати?
Писарчук зараз би то. з доносом, що от так і так, дівка якась-то стала тут заводитися. А Ївга бачить, що добилася до свого, викликала старшого, осмілилася і каже:
– І ні, паниченьку, не брешіте! – І розказала, як було діло, як вона стала про Левка питати і як вони завелися.
От секретар (а се він то і був) покинув їх розбирати, та мерщій ухопивсь і каже:
– По якого се Левка? Се чень про того, що двісті рублів украв у хазяїна?
– І ні, сударю, ще його допросіте. Він у допросі усе вам розкаже, що і зачим він так робив. Ось пошліте за ним та при мені допросіте, то ще, може, він не зовсім і винний.
– Оттак пак, – сказав секретар, – по десять разів будемо через тебе водитися та допрошувати. Адже він повинився? Тепер він не у нашому вже суді.
– А де ж він, добродієчку? – та сеє кажучи, у неї у животі так і похолонуло, що вже буцім Левко признався; і коли б то йому було і признаватися?
– Там, де треба. Вже ми діло об нім відіслали дальш, – сказав секретар, і відвернувся від неї, і сам пішов дальш.
Що тут Ївзі робити? Зовсім біда! Левко каже, що його не допрошували, а у суді сказали, що він у усім повинився, і вже він не у сім суді. У якім же?
Пішла Ївга з суда, нудячи світом. «Піду, – думає собі, – до Левка, там з ним посумуємо і порадимося, що мені тепер робити?»
За обідом у приятельки, чи поїла чого, чи ні, мерщій наложила усього, понесла до Левка ув острог.
– Не ходи, – обізвався до неї салдат з оружжом, ходячи круг острога.
– Та я, господа служба, до Левка прийшла. Мене і уранці пускали.
– Уранці пускали, а тепер не велено.
– Та хто ж не велів?
– З суда принесена записка, щоб нікого до нього не пускать.
– Скажіте, будьте ласкаві, господа служба, чи водили Левка сьогодні у допрос?
– Ні. Сказано, що він такого наробив, що йому і без допросу біда. Як привели його сюди, так і запаковали.
– О, господи милостивий! – заплакавши, сказала Ївга. – Що він там таке наробив? Зовсім намірилися з'їсти чоловіка!… Та вже ж!… – За слізоньками не бачила, куди і йти.
Хоч і дуже Ївга сумовала, хоч і кріпко журилася, а таки допиталася, у якім суді судиться Левко, і хто там судящі, і де вони живуть. Один чоловічок нараяв їй іти до кожного додому. «Та там, – каже, – і проси жодного; а то як підеш у суд, то або тебе не допустять, або не вислухають гаразд, бо не одно твоє діло».
Пішла наша Ївга ранком до одного.
Горниці хороші. Увійшла, – сидять паничі молоденькі круг стола, люльки смокчуть і у карти грають, по-панськи, бач. Хто дурень, той грошики і платить.
Ївга, нічого не знаючи, поклонилась усім і стала їх жалібно прохати: «Пани мої милі, пани мої любезні! Кого мені з вас прохати об моєму Левкові?»
Як же зирнули на неї ті паничі, як зарегочуться, як стали її на сміх піднімати та усякії прикладки прикладати, так бідна Ївга не знала, куди їй і дивитися. Далі таки справилася трохи та і каже: «І не гріх же вам, панове, знущатися з бідної дівки, що вже, видно, пильно їй припало, що сама пішла до вас прохати об своєму ділі, а ви з неї смієтесь! Нехай же вам сей та той! Коли у вас уся сила, то дарма; не по-вашому буде, я дійду усюди. А тільки вам скажу, що вам стид і сором: ви пани, ви письменні, ви читаєте у книжках, як бідному треба помагати, а ви, замість того, не розпитавши, чого я і зачим, та стали з мене сміятися! Хіба ж на те бог вас привів судити таких же людей, як і самі ви, і товариство вас настановило, мов добрих, а ви, усе теє позабувавши, граєте в дурні, а що бідний пропада, так вам те і дарма? Грайте ж собі, грайте! Нехай бідні по строгам страждуть, вам ніколи…»
Та таки і багато дечого відрізала їм Ївга, відходячи, нехай здорові слухають. А то ж бо і неправда, скажете? Коли ти суддя, так покинь і карти, і жарти, і усякії скоки. Дав бог день, – йди до свого діла та і розглядай пильно, щоб усе по правді зробити; а опісля вже і гуляй! Адже салдат усе покине та йде на муштру, і поти його не пустять, поки не докінча усеї муштри; так і тут… Ну, та не наше діло панів зчити: зачепи їх тільки, то і сам не рад будеш.
Будемо про Ївгу розказувати.
От на другий день пішла вона до другого судящого. Бачить – панок плохенький, невеличкий, сухенький, сіденький, ходить собі по горниці та щось дума. Ївга, бачачи, що він дивиться, як і добрий, поклонилася йому низенько і каже:
– Дозвольте, добродієчку, попрохати вас об своїй нужді!
– А об якій нужді? – спитався пан та і став її слухати, понуривши голову.
От Ївга і каже:
– У мого батька та був приньмит Левко, його батько і брат таки мій тяжко не любили і підвели його, що він, на лихо собі, потяг з батькової скрині грошей; так його узяли сюди, держать у острозі, а допросу не знімають. Так, будьте ласкаві, звеліть з нього зняти допрос, та тогді і робіть, що знаєте.
– А батько ж твій де? – спитав поважно пан.
– Та батько дома, у селі.
– Як же ми з його допрос знімемо, коли він дома?
– Та ні! Не з батька, а з Левка.
– Адже Левко батько твій?
– Та ні, Левко приньмит, а батько – таки батько.
– Адже Левкові гроші вкрадено; так зачим з його допрос знімати?
– Та ні! Левко батькові гроші чи вкрав, чи що, так сидить у оотрозі; я його бачила, 1 він мені казав, що його не допрошували.
– Ну, а тепер вже випустили тебе з острога, чи як?
– Та ні! Не я сиділа ув острозі, а Левко сидить; так допросіте його, нащо він батькові гроші брав.
– Як же се? батька обікрав та батько і ув острозі?
– Та ні, батько не ув острозі, а Левко там.
– Та то-то ж, то-то ж, я знаю. Син замість батька пішов ув острог, по своїй охоті, чи що?
– Та ні! Отеє не розберете! Не син, а приньмит.
– Та що ж ти мені десять разів розказуєш і усе не так. Батько з приньмитом тебе обікрав, чи що?
– Та ні! Ось подозвольте, я усе вам спершу розкажу. І почала вп'ять з кінця, і усе йому так гладко розказала, як на листу списала.
А пан судящий тільки усе головою киває та приговорює; «Так, та знаю, знаю». Далі і вдрав, спитавши:
– Ну, тепер так, тепер, як розказала, так я і знаю. Так, бач, чого ти просиш: щоб твого брата випустили, а на місце його Левка посадити. Так сього, голубочко, не можна. Хто заробив, той нехай і відвічає; я на неправду не піду.
– Та ні! – аж прикрикнула сердешна Ївга, употівши товкуючи. – Левка допросіте! Адже Левко винний.
– Вп'ять кажеш – Левко винний. Та тебе з десятьма головами не розбереш. Іди собі додому: оттаку мені голову натуркала! Розказує і усе не так. Йди, йди собі; ми і самі розберемо, що треба робити.
– От хіба лиха година з такими судящими! – скрізь сліз говорила Ївга, вертаючись до приятельки. – Але ніяк не розбере, що йому товкуєш. Лихо, та й годі!
– Піди ще до самого судді, – казала приятелька Ївзі, – у ньому, кажуть, уся сила; він щонайстарший над усіма. Та знаєш що, Ївго? Понеси йому що-небудь. Усе-таки звичайніше.
– Та чого ж я йому понесу, коли в мене нічого нема!
– Бубличків парочку в'язочок. Він в нас не спесивий: я колись п'ять пасом валу віднесла, – він, спасибі йому, не поцарамонився, узяв і діло зробив.
Треба Ївзі купити дві в'язки бубликів і піти з ними до судді. Увійшла, а він – високий та товстий, трошки пикатенький, ніс догори задрався, а очі, мов баньки, так і повитріщалися, – і вже зібрався зовсім у суд іти.
От Ївга помолилась богу, поклонилась суддеві і положила бублички на стіл, а сама стала об своїм ділі розказовати та прохати. А суддя як уздрів бублики, так мерщій за них та й став у пельку пхати. Рот великий, щоки товсті, так так бублик і втире у рот; не дуже і жує, так цілком і ковта, аж давиться, аж сльози йому течуть: бачите, поспіша у суд до діла.
Як же Ївга розказала йому усе, а він затим поглитав усі бублики, от Ївга його й пита:
– Що ж ви мені, ваше благородіє, скажете?
– А ось що я тобі скажу, – казав, плямкаючи суддя, – • а ось що ти мені скажи… де се ти таких мудрих бубличків купила?
– Та кушайте на здоров'я, ваше благородіє! Де купила? Звісно, на місті. Що ж ви скажете об моєму ділі?
– От бублики, так так! – облизуючись та обсмоктуючись, казав суддя. – Об твоєму ділі?., та що я люблю, що маку багато… об ділі? та й олійки багатенько… смачні, смачні… об твоєму ділі?., та піджарювані… Приходь завтра, я там усе зроблю, та завтра тобі і скажу.
Та з сим словом, потрощивши бублики, потяг з хати, усе прихваляючи: «От бублики! будь я бестія, коли такі і дома їв!»
Агу, нашій Ївзі полегшало на душі, що суддя уподобав її бублики і сьогодні усе діло зробить, а завтра і випустить Левка. Та хоч би і попарили, аби б тут, щоб тільки у село не водили, щоб стида меж своїми не було; а тут його ніхто не зна, то і дарма.
Веселенько пообідала, дякуючи приятельку; пошила їй дещо, напряла трохи і побігла до острогу. Так що ж бо! «Не велено пускать!» – закричав салдат, і як розпиталася Ївга, так його не водили-таки у допрос.
От лихо, та й годі! Б'ється сердешна, як щука об лід, і нічого не зробить! Пішла уранці до судді – кажуть, поїхав на свій хутір, празники підійшли, суда не буде.
І сумуючи, і плачучи, діждала Ївга і буднів. Приїхав і суддя з хутора; пішла до нього Ївга і понесла вже чотири в'язки бубликів, на самій олії печених і густо маком обсипаних.
Суддя тільки вздрів її, зараз за бублики, давай трощити, а їй каже: «Виноват, зовсім забув про твоє діло! Та вже ж потерп, рішимо».
– Не забудьте ж, ваше благородіє, хоч сьогодні!
– Забуду, їй-богу, забуду! У мене такого діла, такого діла, що ніколи висякатися. Отеє мерщій поспішаю у суд. – І став збиратись, а яких бубликів не поглитав, таки став у кишеню ховати.
От Ївга, бачачи, і каже:
– Отже, берете у суд бублички, то як станете її кушати, то і згадаєте, хто їх приніс, та і про мене згадаєте.
– Пожалуй! – каже суддя. – Кушати гуляючи буду, та згадати не згадаю. Бо мені, бач, діла багато: усе треба підписовати; так я вже ні об чім і не тямлю, тільки усе підписую. А лучче усього от що: йди, душко, і ти до суду та там дожидай і маяч, а я побачу тебе та й згадаю. – Сеє кажучи, і пішов.
Пішла за ним Ївга, нічого робити! Ходить, ходить коло суда, у сінці ввійде, не видко її судді, не згадує він про неї, не посилають за Левком. «Вже досі пан суддя усі бублики покушав, то як не згадав мене, то тепер і овсі забуде». Так думала Ївга, сидячи на рундуку.
Аж ось рушили судящі з судів. Попереду іде суддя; уздрів Ївгу, зараз і згадав.
– І ні, – каже, – братця, потривайте, потривайте. Є пильне діло. Дівчино, а підійди сюди та розкажи, яке твоє діло.
От Ївга і стала з самого першу усе розказовати, а тут секретар, зовсім п'яна пика, підскочив та, нюхаючи кабаку, й сказав:
– Та оноє діло ми вже рішили.
– Коли? – спитав суддя.
– Та єще у мимошедший п'яток, і ви соїзволили підписати оного вора, мошенника, плітьми та на поселеніє.
– Бач? – сказав суддя Ївзі. – Я вже підписав, так вже не можна. Коли б сьогодні, а то ще у п'ятницю; скоро тиждень…
– Се то, папочку, у той день, як я вам смачних бубликів принесла! – сказала Ївга, попрікаючи, а у самої слізоньки кап, кап, кап!… Сердешна! що пак вона почула!
А суддя і нічогісінько, іще підтакує:
– Так, так, душко, так: у самий той день, у п'ятницю.
– Добре зробили! бог вам віддасть! Чому ж ви його не допрошували?
– А що, секретарю, зачим ми його не допрошували? – питавсь суддя.
– Оттак пак! Не допрошували! Адже ви на допросі підписалися!
– Та я то підписати підписав, та не тямлю, щоб його допрошували. І не тямлю, чи я і бачив його?
– Та ви і ніколи нічого не тямите! – оттак відрізав секретар суддеві
1 2 3 4 5 6 7 8 9