кримського оселедцю, і свіжопросольної осятринки, і свіженької рибки хорошої, і раків, і паляниць.
Аж ось прибіг і пан справник з двома дзвониками і з письмоводителем. «А де квартира?» Повели до Макухи і попереду всіх людей повигонювали, щоб ні духу проїжджающих не було на постоялнім; а вже й так, без Ївги та без Левка, стали люди жахатися того двора і вже овсі не становилися.
Увійшов справник у хату, помолився богу, зараз і гукнув: «А єсть што абєдать?»
– Є, ваше благор… ваше високоблагородіє, – одвіт дав писар, згадавши, що се вже не прежній, капитан, а вже пан майор. – Чи не соізволите попереду слідствіє…
– Пішол вон, дурак! – гримнув на нього його високоблагородіє і соізволив слідствіє, що писар йому підносив, у ніс йому штрикнути. – Што ти меня мариш дєлом? Я і так утамился. Снійми з вора дапрос і пакажи мине, а мне абєдать давай.
Потюпав наш пан писар, ходячи перед справником навспинячки, то у сіни, то за хату, і став допрос писати, мов розпитуючи Левка, а він його і у вічі не бачив більш тижня. А пан справник затим обіда цупко.
Тільки таки що пообідав, уже писар навспинячки і підбіг: «Чи не соізволите допрос підписать, ваше високоблагородіє?»
А його високоблагородіє соізволив аж ногою тупнути та вилаяв таки вп'ять його, що йому міша ляговитися спать після обіду, та й прогнав його, звелівши обиск повальний об рештанті вчинить.
Пан справник, після доброго мирського обіду, ліг спочивати, бо дуже утомився, трощивши курятину та яєшню; а письмоводителя Тимоха Макущенко повів купатися, а там за річкою ув озерах дівчата коноплі мочили та мняли, так, молодецьке діло, треба було їм і туди пробігатися. А тим часом пан писар збив людей чимало, поприводив їх до присяги, і зібрав до волості, і став питати:
– А що, люди добрі, хто знає, за Левком, Макущиним приньмитом, чи є качества? – Та і замовк, тільки поводить пером по паперу.
Старики здвигнули плечима, хто кахика, хто паличкою копирса, а всі мовчать. От один з них вийшов і каже:
– Себто про Левка? Про Макущиного приньмита? чи є в нього качества? Нехай бог боронить! Нема за ним нічого. Я присягу давав, я довжон по правді сказати, що він дитина добра, хлоп'я смирне, роботяще, і якби не він у Макухи господарював з Ївгою, то досі б нічого і не зосталось би!…
– Чи так усі кажете? – питав писар, а самого його аж за живіт узяло, як-стали похваляти Левка, та ба! нічого робити!
– Усі, усі, ув одно слово кажемо, як присягали! – загула громада.
– Добре ж, добре! Давайте руки та йдіте додому.
От поодбирав від них руки, порозпускав людей і стан писати, що «сії люди з-під присяги показовали, що Левко і злодіяка, і воряжка, що бродяжнича по селам, к домостроїтельству не способен, в воровстві, п'янстві, драках і прочих качествах упражняється частовременно і що їм довольно звісно, що хотів обікрасти хазяїна свого, і затим вони не желають прийняти його на жительство, а просять або у салдати віддати, або у Сибір на поселеніє послати». Не побоявся гріха пан писар такого обиску за усю громаду підписати, що руки йому давали на добре і що за Левком не знали ніякого качества, а він, бачите, куди нагнув! О, писарська душа!
Та таки ж пописав і свидітельськї показанія: хто виньмав у Левка з кишені гроші, хто їх перелічовав, як Левко їх віднімав, як признававсь, і усе, усе списав, і руки за тих людей попідписував, – а вони сном і духом того не знають; і став тупати коло справникової кватири.
А той, виспавшись любенько, випозіхавшись, потягнувшись разів десяток, устав та і велів себе чаєм поштувати. Чай п'є, підливаючи хранцюзьку, а сам люльку смокче.
Аж ось після сьомої чашки і гукнув: «Писар! пайди сюда!»
От і ввійшов наш писар, тихесенько ступаючи, що і не чути його, і став біля дверей, пильно дивлячися у вічі пану справнику, а думка так і бігає і сюди і туди, що об чім би то його пан справник не спита, щоб йому тут якраз одвіт і дати: чи об недоїмці, чи об дорогах, чи об проходящій команді, чи об наділенії обивателей полем, – в нього все вже підобрано, на все брехня готова, і хоч ти як хоч його розпитуй, а він відбрешеться, і не просунеш пальця між його речі.
– А що слідствіє? – питав пан справник.
– Окончено, ваше благор… чи то пак, ваше високоблагородіє! І допрос, і свидітельські показанія, і метрика, і обиск…
– Покажи. Ето письмоводитель писав?
– Ніту, ваше високоблагородіє! їх благородіє отлучались ради тілесної чистоти у оноє місто, сиріч у річку, ізмити плоть свою, а я даби неудержанно…
Пан справник переворочував, переворочував листи і каже: «Справно… Харашо! Так і наш засідатель, Марко По-бийпіч, не виведе кінців… Харашо! Я дома попідписую. Вели лошадей запрягать… Хто там хниче на крильці?»
А то наша бідна Ївга, що ждала справника, як янгола божого, думаючи, що він-то защитить її Левка, і як він приїхав, так вона все пильновала край холодної, що як поведуть її Левка до справника, так j вона за ним піде і буде слухати, що там він на допросі казатиме: який його нечистий навчив відбивати батькову скриню і гроші брати?
Оттут наш пан писар проковтнув душу і зібрався брехати. Пригладив чуб, кахикнув, пояс підтягує, а очі у землю устромив, щоб, бачите, не видно було, що ув очах його чоловічки верх ногами стали, як у всякого, хто почне брехати, та й каже:
– То, ваше благоро… чи то пак, ваше викособлагородіє, хазяйська дочер. Єсть прослишений рекрутський набор, так ужасається, щоб єдиноутробного у неї брата не возиміли…
– Хіба-разві буваєть поведенія не з так?…
– Ніту, ваше високоблагородіє, за ним качеств ніяких не іміється'і суть двудушная сказка, но.женськеє діло, глу-пость…
– Скажи їй, щоб нічого не боялася. Вели лошадей подавати. А арештанта одправляй у город сейчас. Покуда я приїду, штоб там бул. Я його тотчас рішу. Пастроже за ним сматрєть, штоб з дароги не вшол.
– Подозвольте, ваше високоблагородіє, мені самому його препроводити і квитанцію получить. Ще ж і діло імі-ється у суді…
– Харашо, веди сам. Пашол! Пашлн мне голову.
Пан писар повернузся на одній нозі, мов та дзига, тільки патли його мотнулися і щез.
Зараз за ним увійшов до справника голова, і двері собі зачинили. Щось довгенько розговорювали собі, і чути було, щось бряжчало: хто каже – поличне, з яким Левка схопили, перелічовали, а хто каже, що то чашки бряжчали, а може, і те, і друге; ми там не були, так і не знаємо; та і не наше діло: ми розказуємо про Левка та про Ївгу, а меж них не мішаємося, щоб часом чого через верх не перебрехати або і не добрехати. Покиньмо їх та ходім поки за писарем; будем дивитись, що той мудрує.
От, вихопившись від справника і йдучи побіля Ївги, що стоїть на містку та гірко рида, от він їй і каже:
– Не плач, голубко; проси пильніш їх високоблагородіє, пана справника; він помилує; може, зоставить Левка дома; аби у салдати не узяв. Проси якомога! – та й побіг до свого діла. Вже в нього і калавурні, і провожаті, так і вмилося: не дали Левкові і здихнути, ухопили, руки зв'язали і повели до города; а пан писар ззаду іде і наглядає, щоб справно було.
Їх високоблагородіє, пан справник, покінчивши своє діло з головою, вийшов сідати на повозку, аж тут на містку йому Ївга беркиць у ноги: «Батечку, голубчику! Не віддавайте мого Левка…» – та і заголосила.
А справникові і байдуже, хто Левко, а хто Марко, і думаючи, що вона об своєму братові просить, щоб не віддавали у салдати, пхнув її ногою та і гримнув на неї: «Чаво ти, дура, боїшся? Не озьмуть, не озьмуть».
– Звеліть же його відпустити, ваше осіятельство! – голосила Ївга, біжачи за ним до повозки, та аж за поли його хвата. А він, смокчучи люльку, ускочив у повозку і каже їй: «Велю, велю. Його і не озьмуть. Пашол ад неї скорєїча!»
Коні помчали, дзвоники задзвеніли, два козаки попереду, а третій збоку, рушили, а їх високоблагородіє, пан справник, протягся у повозці та і став своє думати; а письмоводитель, викупавшися гарненько і побігавши за річкою з дівчатами, теж став своє думати, і покрились швидко.
Чого не докушало їх високоблагородіє, знесеного з миру на четвер, і що куповане на п'ятницю, усе зосталося голові. Куди ж пак його діти?
А Ївга ж то, почувши таку милость від пана справника, з радощів сама себе не тямлючи, мерщій до холодної… «Аж уже, бачу (так собі дума), його відпустили?» Двері відчинені, сторожів нема… Вона у правленіє… який там нечистий буде, коли вже випроводили пана справника? Тепер їх у три дні не збереш! Хіба вп'ять яка проява явиться, що дожидатимуть знов чи пана справника, чи якого засідателя…
От нашій Івзі на душі так повеселішало, що вона вже і нужди мало. Дума собі, що Левка, по приказу справничому, як випустили, то, може, побіг до річки викупатися, а там, може, до своєї дядини побіжить головоньку змити та білу сорочечку узяти, бо у великій нужді стільки день сидів у холодній… От у такій думці пішла мерщій додому і, дожидаючи Левка, давай прийматись знов за господарство. Те поїли, те попили, то розібрали, того не догляділи… розор та й годі! Сплакнула трішки, нічого робити, прийнялась: прибира, збира, хова, порається і знай Левка дожида… «Може, зоставсь у дядини пополудновати? Та і добре: що б я йому тут знайшла? Неначе після татарви, нічого і не знайдеш».
От і вечір. «Може, він там і заночує, щоб спочити добре, а завтра прийде та й прийметься за діло».
От і ранок. Не йде Левко. «Еге, – думає Ївга, – знаю, знаю! Отеє ж він пішов до людей збирати гроші, то пороздавав; мабуть, хоче, щоб після такої праці швидше наше діло скінчати, щоб вийти від батька на наше вже господарство. Коли б же швидше збирав та приходив! панотець обіщався зараз нас обвінчати і небагато, по нашій бідності, узяти».
І обід, і полудень минувся, а Левка нема. Увечері вже Ївга стала тужити. Одно те, що батько щось дуже сердитий; ходив до голови, лаявся з ним за якіїсь-то гроші, що не вертають йому; а голова каже, що то поличне. «Не моя, – каже, – воля». А там Тимоха… хто його зна, де вже він і гроші бере: усе ж з людьми, усе з людьми наводиться до себе; та коли б же люди путні, а то пробишаки, як і сам. Наведе їх повну хату; хоч і завернеться який проїжджающий, він усіх повигонить, п'є, гуляє, музика та співи; пляшки, вікна б'є; на сестру, мов на наньмичку, кричить і не дає їй, сердешній, добре ні за віщо узятись. Верховодить та товчеться, мов Марко по пеклу. Нема їй ні в чім і волі! А тут ще і Левко не йде; ні з ким їй і поради узяти!
Так вона дожидала його день і другий. Нема, не йде, не вертається Левко! Може, від сорому, що усі ж то його тепер злодіякою зватимуть, боїться очей показати? Пішла б вона до людей, що йому винні, та і розпитала б їх, чи не був він у них, так не знає-бо, хто йому іменно є винний. От уже на третій день здумала піги до його дядини: та вже певно зна, де він поводиться і що думає на світі з собою робити. От і пішла.
Як же і вздріла її Горпина, дядина Левкова, так і заґерґотіла на неї:
– З'їли, з'їли мого Левка! Де ви його заподіли? Хіба затим узяли бідною сироту, щоб овсі занапастити його? Чи взяв там скільки грошей, чи ще тільки намірився, а тут вже швидше його і згубити? Та хоч би там що і узяв, так хіба він вам не заробив того? Приньмит живе, як син у батька, а він був у вас як крипак, і ніч і день усе робив, доглядав, убивався, мов за своїм добром. Добре ж ви йому, мабуть, дяковали, що чоловік у нужді знав, що ніхто йому нічого не дасть, він тихенько і узяв… Ну й дарма! Піньмали на злодійстві, так було дома і дати прочуханку; як схотіли, так би і навчили, а то заперли у холодну на цілий тиждень…
– Та вже його, тіточко, відтіля випустили; сам справник приїжджав та й випустив!
– А щоб випускала лихая година та нещаслива і вашого справника, і старого лисого Макуху зо всім вашим поганим родом і приплодом! – так залящала Горпина. – Випустили! От так ти випускай! Руки йому скручені, сторожів та калавурних з прездоровенними киями, неначе за яким душогубцем, настоящим харцизякою… Пруть сердешного, може, до городу, ні разу йому і спочити не дадуть…
– З якими киями?., до якого го… горо… да? – ледве промовила Ївга, а у самої руки і ноги затрусилися, і сама так і пополотніла.
– З якими киями! – стала її кривити Горпина. – Ти, голубочко, нічого і не знаєш? З такими киями, що якби таким хоч одним раз ушкварити твого дурного батька, так він би і з місця не піднявся; а то бідне хлоп'я аж за десятком таких повели…
– Та куди-бо повели? Кажіть швидше, тітусю!…
– Куди? Туди, де козам роги правлять, куди б запроторити і твого батька, і твого братика Тимоху-пробишаку, і тебе, добру панночку, що тільки уміла хлопця обдурісвати, що буцімто підеш за нього, щоб аби робив на вас; як же побачили, що вже і без нього справитесь, так тогді і треба їсти чоловіка. Йди ж тепер та других обдурюй! – Та й стала Горпина плакати за своїм племінником.
На неї дивлячись, стала і Ївга гірко плакати та припадати до Горпини, щоб хоч на неї не сердилась, і розказала усе, як у неї було з справником і як він обіщався випустити.
Оттут уже Горпина відсердилась трошки і стала їй роз-казовати, як повели Левка в город, за яким калавуром і за якою сторожею, і що, каже, повели прямісінько ув острог.
Батечки мої! Як то кріпко засумовала Ївга! Нічого Гор-пині не кажучи, пішла від неї додому. Плакала-плакала, далі що надумала? Стала збиратися, нав'язала у торбу чого їй треба було… Ще ж то грошей треба; своїх нема: що зароблялося на господарстві, віддавала батькові, а в його просити не хотіла, щоб не став випитовати, нащо їй гроші. Пішла до сусід, позастановила і намисто, і дукати, і хрести, і материні плахти, добулася грошей, поув'язовала усе, як треба, торбу на себе почепила, свиту підперезала, узяла паличку у руки, помолилась до церкви богу, гірко сплакнула та й пішла.
Ідеть, ідеть дорогою, вже й далеченько відійшла від свого села, а не пила ж то, не їла з самого ранку нічогісінько. Де вже їй і їсти! Нічого і на думку не йде! Йшла, йшла, аж ось бачить – і пізнала: писареві коні, що частісінько на них по селу біга, назустріч ідуть. Вона й догадалася, що і він тут є; мерщій у бур'яни, та й прилягла; а він і пробіг мимо, не бачачи її і у увесь голос співаючи псалму: «Склонітеся, віки, со чоловіки!»
Вже як зовсім стало писаря не видно, вона стала уставати… так що ж? зовсім нездужа! У горлі пересохло! Не ївши, отощала, ноги потомилися, а лихо і біда на думці усе як тут. Піднялась, посилкувалась, ледве, ледве повзе, та ще, на лихо, нікого нема їй назустріч, щоб хто підвіз. Вже смеркаючи, через превелику силу, мов рачки, доповзла до города; а у городі була у неї приятелька, удова. Вона до неї. Там її і прийняли, і нагодовали, і дали спочити.
Уранці, як вона вже розказала, за яким ділом іменно вона прийшла, порадилися з приятелькою і пішли укупі до острога. За шаг пішов салдат докладати, що такому і та кому рештанту прийшли подати сорочечку та паляничку. Як же подозволили, так ще гривню дали, поки їх упустили ув острог. Тут до них і
1 2 3 4 5 6 7 8 9
Аж ось прибіг і пан справник з двома дзвониками і з письмоводителем. «А де квартира?» Повели до Макухи і попереду всіх людей повигонювали, щоб ні духу проїжджающих не було на постоялнім; а вже й так, без Ївги та без Левка, стали люди жахатися того двора і вже овсі не становилися.
Увійшов справник у хату, помолився богу, зараз і гукнув: «А єсть што абєдать?»
– Є, ваше благор… ваше високоблагородіє, – одвіт дав писар, згадавши, що се вже не прежній, капитан, а вже пан майор. – Чи не соізволите попереду слідствіє…
– Пішол вон, дурак! – гримнув на нього його високоблагородіє і соізволив слідствіє, що писар йому підносив, у ніс йому штрикнути. – Што ти меня мариш дєлом? Я і так утамился. Снійми з вора дапрос і пакажи мине, а мне абєдать давай.
Потюпав наш пан писар, ходячи перед справником навспинячки, то у сіни, то за хату, і став допрос писати, мов розпитуючи Левка, а він його і у вічі не бачив більш тижня. А пан справник затим обіда цупко.
Тільки таки що пообідав, уже писар навспинячки і підбіг: «Чи не соізволите допрос підписать, ваше високоблагородіє?»
А його високоблагородіє соізволив аж ногою тупнути та вилаяв таки вп'ять його, що йому міша ляговитися спать після обіду, та й прогнав його, звелівши обиск повальний об рештанті вчинить.
Пан справник, після доброго мирського обіду, ліг спочивати, бо дуже утомився, трощивши курятину та яєшню; а письмоводителя Тимоха Макущенко повів купатися, а там за річкою ув озерах дівчата коноплі мочили та мняли, так, молодецьке діло, треба було їм і туди пробігатися. А тим часом пан писар збив людей чимало, поприводив їх до присяги, і зібрав до волості, і став питати:
– А що, люди добрі, хто знає, за Левком, Макущиним приньмитом, чи є качества? – Та і замовк, тільки поводить пером по паперу.
Старики здвигнули плечима, хто кахика, хто паличкою копирса, а всі мовчать. От один з них вийшов і каже:
– Себто про Левка? Про Макущиного приньмита? чи є в нього качества? Нехай бог боронить! Нема за ним нічого. Я присягу давав, я довжон по правді сказати, що він дитина добра, хлоп'я смирне, роботяще, і якби не він у Макухи господарював з Ївгою, то досі б нічого і не зосталось би!…
– Чи так усі кажете? – питав писар, а самого його аж за живіт узяло, як-стали похваляти Левка, та ба! нічого робити!
– Усі, усі, ув одно слово кажемо, як присягали! – загула громада.
– Добре ж, добре! Давайте руки та йдіте додому.
От поодбирав від них руки, порозпускав людей і стан писати, що «сії люди з-під присяги показовали, що Левко і злодіяка, і воряжка, що бродяжнича по селам, к домостроїтельству не способен, в воровстві, п'янстві, драках і прочих качествах упражняється частовременно і що їм довольно звісно, що хотів обікрасти хазяїна свого, і затим вони не желають прийняти його на жительство, а просять або у салдати віддати, або у Сибір на поселеніє послати». Не побоявся гріха пан писар такого обиску за усю громаду підписати, що руки йому давали на добре і що за Левком не знали ніякого качества, а він, бачите, куди нагнув! О, писарська душа!
Та таки ж пописав і свидітельськї показанія: хто виньмав у Левка з кишені гроші, хто їх перелічовав, як Левко їх віднімав, як признававсь, і усе, усе списав, і руки за тих людей попідписував, – а вони сном і духом того не знають; і став тупати коло справникової кватири.
А той, виспавшись любенько, випозіхавшись, потягнувшись разів десяток, устав та і велів себе чаєм поштувати. Чай п'є, підливаючи хранцюзьку, а сам люльку смокче.
Аж ось після сьомої чашки і гукнув: «Писар! пайди сюда!»
От і ввійшов наш писар, тихесенько ступаючи, що і не чути його, і став біля дверей, пильно дивлячися у вічі пану справнику, а думка так і бігає і сюди і туди, що об чім би то його пан справник не спита, щоб йому тут якраз одвіт і дати: чи об недоїмці, чи об дорогах, чи об проходящій команді, чи об наділенії обивателей полем, – в нього все вже підобрано, на все брехня готова, і хоч ти як хоч його розпитуй, а він відбрешеться, і не просунеш пальця між його речі.
– А що слідствіє? – питав пан справник.
– Окончено, ваше благор… чи то пак, ваше високоблагородіє! І допрос, і свидітельські показанія, і метрика, і обиск…
– Покажи. Ето письмоводитель писав?
– Ніту, ваше високоблагородіє! їх благородіє отлучались ради тілесної чистоти у оноє місто, сиріч у річку, ізмити плоть свою, а я даби неудержанно…
Пан справник переворочував, переворочував листи і каже: «Справно… Харашо! Так і наш засідатель, Марко По-бийпіч, не виведе кінців… Харашо! Я дома попідписую. Вели лошадей запрягать… Хто там хниче на крильці?»
А то наша бідна Ївга, що ждала справника, як янгола божого, думаючи, що він-то защитить її Левка, і як він приїхав, так вона все пильновала край холодної, що як поведуть її Левка до справника, так j вона за ним піде і буде слухати, що там він на допросі казатиме: який його нечистий навчив відбивати батькову скриню і гроші брати?
Оттут наш пан писар проковтнув душу і зібрався брехати. Пригладив чуб, кахикнув, пояс підтягує, а очі у землю устромив, щоб, бачите, не видно було, що ув очах його чоловічки верх ногами стали, як у всякого, хто почне брехати, та й каже:
– То, ваше благоро… чи то пак, ваше викособлагородіє, хазяйська дочер. Єсть прослишений рекрутський набор, так ужасається, щоб єдиноутробного у неї брата не возиміли…
– Хіба-разві буваєть поведенія не з так?…
– Ніту, ваше високоблагородіє, за ним качеств ніяких не іміється'і суть двудушная сказка, но.женськеє діло, глу-пость…
– Скажи їй, щоб нічого не боялася. Вели лошадей подавати. А арештанта одправляй у город сейчас. Покуда я приїду, штоб там бул. Я його тотчас рішу. Пастроже за ним сматрєть, штоб з дароги не вшол.
– Подозвольте, ваше високоблагородіє, мені самому його препроводити і квитанцію получить. Ще ж і діло імі-ється у суді…
– Харашо, веди сам. Пашол! Пашлн мне голову.
Пан писар повернузся на одній нозі, мов та дзига, тільки патли його мотнулися і щез.
Зараз за ним увійшов до справника голова, і двері собі зачинили. Щось довгенько розговорювали собі, і чути було, щось бряжчало: хто каже – поличне, з яким Левка схопили, перелічовали, а хто каже, що то чашки бряжчали, а може, і те, і друге; ми там не були, так і не знаємо; та і не наше діло: ми розказуємо про Левка та про Ївгу, а меж них не мішаємося, щоб часом чого через верх не перебрехати або і не добрехати. Покиньмо їх та ходім поки за писарем; будем дивитись, що той мудрує.
От, вихопившись від справника і йдучи побіля Ївги, що стоїть на містку та гірко рида, от він їй і каже:
– Не плач, голубко; проси пильніш їх високоблагородіє, пана справника; він помилує; може, зоставить Левка дома; аби у салдати не узяв. Проси якомога! – та й побіг до свого діла. Вже в нього і калавурні, і провожаті, так і вмилося: не дали Левкові і здихнути, ухопили, руки зв'язали і повели до города; а пан писар ззаду іде і наглядає, щоб справно було.
Їх високоблагородіє, пан справник, покінчивши своє діло з головою, вийшов сідати на повозку, аж тут на містку йому Ївга беркиць у ноги: «Батечку, голубчику! Не віддавайте мого Левка…» – та і заголосила.
А справникові і байдуже, хто Левко, а хто Марко, і думаючи, що вона об своєму братові просить, щоб не віддавали у салдати, пхнув її ногою та і гримнув на неї: «Чаво ти, дура, боїшся? Не озьмуть, не озьмуть».
– Звеліть же його відпустити, ваше осіятельство! – голосила Ївга, біжачи за ним до повозки, та аж за поли його хвата. А він, смокчучи люльку, ускочив у повозку і каже їй: «Велю, велю. Його і не озьмуть. Пашол ад неї скорєїча!»
Коні помчали, дзвоники задзвеніли, два козаки попереду, а третій збоку, рушили, а їх високоблагородіє, пан справник, протягся у повозці та і став своє думати; а письмоводитель, викупавшися гарненько і побігавши за річкою з дівчатами, теж став своє думати, і покрились швидко.
Чого не докушало їх високоблагородіє, знесеного з миру на четвер, і що куповане на п'ятницю, усе зосталося голові. Куди ж пак його діти?
А Ївга ж то, почувши таку милость від пана справника, з радощів сама себе не тямлючи, мерщій до холодної… «Аж уже, бачу (так собі дума), його відпустили?» Двері відчинені, сторожів нема… Вона у правленіє… який там нечистий буде, коли вже випроводили пана справника? Тепер їх у три дні не збереш! Хіба вп'ять яка проява явиться, що дожидатимуть знов чи пана справника, чи якого засідателя…
От нашій Івзі на душі так повеселішало, що вона вже і нужди мало. Дума собі, що Левка, по приказу справничому, як випустили, то, може, побіг до річки викупатися, а там, може, до своєї дядини побіжить головоньку змити та білу сорочечку узяти, бо у великій нужді стільки день сидів у холодній… От у такій думці пішла мерщій додому і, дожидаючи Левка, давай прийматись знов за господарство. Те поїли, те попили, то розібрали, того не догляділи… розор та й годі! Сплакнула трішки, нічого робити, прийнялась: прибира, збира, хова, порається і знай Левка дожида… «Може, зоставсь у дядини пополудновати? Та і добре: що б я йому тут знайшла? Неначе після татарви, нічого і не знайдеш».
От і вечір. «Може, він там і заночує, щоб спочити добре, а завтра прийде та й прийметься за діло».
От і ранок. Не йде Левко. «Еге, – думає Ївга, – знаю, знаю! Отеє ж він пішов до людей збирати гроші, то пороздавав; мабуть, хоче, щоб після такої праці швидше наше діло скінчати, щоб вийти від батька на наше вже господарство. Коли б же швидше збирав та приходив! панотець обіщався зараз нас обвінчати і небагато, по нашій бідності, узяти».
І обід, і полудень минувся, а Левка нема. Увечері вже Ївга стала тужити. Одно те, що батько щось дуже сердитий; ходив до голови, лаявся з ним за якіїсь-то гроші, що не вертають йому; а голова каже, що то поличне. «Не моя, – каже, – воля». А там Тимоха… хто його зна, де вже він і гроші бере: усе ж з людьми, усе з людьми наводиться до себе; та коли б же люди путні, а то пробишаки, як і сам. Наведе їх повну хату; хоч і завернеться який проїжджающий, він усіх повигонить, п'є, гуляє, музика та співи; пляшки, вікна б'є; на сестру, мов на наньмичку, кричить і не дає їй, сердешній, добре ні за віщо узятись. Верховодить та товчеться, мов Марко по пеклу. Нема їй ні в чім і волі! А тут ще і Левко не йде; ні з ким їй і поради узяти!
Так вона дожидала його день і другий. Нема, не йде, не вертається Левко! Може, від сорому, що усі ж то його тепер злодіякою зватимуть, боїться очей показати? Пішла б вона до людей, що йому винні, та і розпитала б їх, чи не був він у них, так не знає-бо, хто йому іменно є винний. От уже на третій день здумала піги до його дядини: та вже певно зна, де він поводиться і що думає на світі з собою робити. От і пішла.
Як же і вздріла її Горпина, дядина Левкова, так і заґерґотіла на неї:
– З'їли, з'їли мого Левка! Де ви його заподіли? Хіба затим узяли бідною сироту, щоб овсі занапастити його? Чи взяв там скільки грошей, чи ще тільки намірився, а тут вже швидше його і згубити? Та хоч би там що і узяв, так хіба він вам не заробив того? Приньмит живе, як син у батька, а він був у вас як крипак, і ніч і день усе робив, доглядав, убивався, мов за своїм добром. Добре ж ви йому, мабуть, дяковали, що чоловік у нужді знав, що ніхто йому нічого не дасть, він тихенько і узяв… Ну й дарма! Піньмали на злодійстві, так було дома і дати прочуханку; як схотіли, так би і навчили, а то заперли у холодну на цілий тиждень…
– Та вже його, тіточко, відтіля випустили; сам справник приїжджав та й випустив!
– А щоб випускала лихая година та нещаслива і вашого справника, і старого лисого Макуху зо всім вашим поганим родом і приплодом! – так залящала Горпина. – Випустили! От так ти випускай! Руки йому скручені, сторожів та калавурних з прездоровенними киями, неначе за яким душогубцем, настоящим харцизякою… Пруть сердешного, може, до городу, ні разу йому і спочити не дадуть…
– З якими киями?., до якого го… горо… да? – ледве промовила Ївга, а у самої руки і ноги затрусилися, і сама так і пополотніла.
– З якими киями! – стала її кривити Горпина. – Ти, голубочко, нічого і не знаєш? З такими киями, що якби таким хоч одним раз ушкварити твого дурного батька, так він би і з місця не піднявся; а то бідне хлоп'я аж за десятком таких повели…
– Та куди-бо повели? Кажіть швидше, тітусю!…
– Куди? Туди, де козам роги правлять, куди б запроторити і твого батька, і твого братика Тимоху-пробишаку, і тебе, добру панночку, що тільки уміла хлопця обдурісвати, що буцімто підеш за нього, щоб аби робив на вас; як же побачили, що вже і без нього справитесь, так тогді і треба їсти чоловіка. Йди ж тепер та других обдурюй! – Та й стала Горпина плакати за своїм племінником.
На неї дивлячись, стала і Ївга гірко плакати та припадати до Горпини, щоб хоч на неї не сердилась, і розказала усе, як у неї було з справником і як він обіщався випустити.
Оттут уже Горпина відсердилась трошки і стала їй роз-казовати, як повели Левка в город, за яким калавуром і за якою сторожею, і що, каже, повели прямісінько ув острог.
Батечки мої! Як то кріпко засумовала Ївга! Нічого Гор-пині не кажучи, пішла від неї додому. Плакала-плакала, далі що надумала? Стала збиратися, нав'язала у торбу чого їй треба було… Ще ж то грошей треба; своїх нема: що зароблялося на господарстві, віддавала батькові, а в його просити не хотіла, щоб не став випитовати, нащо їй гроші. Пішла до сусід, позастановила і намисто, і дукати, і хрести, і материні плахти, добулася грошей, поув'язовала усе, як треба, торбу на себе почепила, свиту підперезала, узяла паличку у руки, помолилась до церкви богу, гірко сплакнула та й пішла.
Ідеть, ідеть дорогою, вже й далеченько відійшла від свого села, а не пила ж то, не їла з самого ранку нічогісінько. Де вже їй і їсти! Нічого і на думку не йде! Йшла, йшла, аж ось бачить – і пізнала: писареві коні, що частісінько на них по селу біга, назустріч ідуть. Вона й догадалася, що і він тут є; мерщій у бур'яни, та й прилягла; а він і пробіг мимо, не бачачи її і у увесь голос співаючи псалму: «Склонітеся, віки, со чоловіки!»
Вже як зовсім стало писаря не видно, вона стала уставати… так що ж? зовсім нездужа! У горлі пересохло! Не ївши, отощала, ноги потомилися, а лихо і біда на думці усе як тут. Піднялась, посилкувалась, ледве, ледве повзе, та ще, на лихо, нікого нема їй назустріч, щоб хто підвіз. Вже смеркаючи, через превелику силу, мов рачки, доповзла до города; а у городі була у неї приятелька, удова. Вона до неї. Там її і прийняли, і нагодовали, і дали спочити.
Уранці, як вона вже розказала, за яким ділом іменно вона прийшла, порадилися з приятелькою і пішли укупі до острога. За шаг пішов салдат докладати, що такому і та кому рештанту прийшли подати сорочечку та паляничку. Як же подозволили, так ще гривню дали, поки їх упустили ув острог. Тут до них і
1 2 3 4 5 6 7 8 9