І де поділася моя кулька? І звідки тут узявся оцей квачик?"
Який жах! Той квачик, та гумова ганчірочка й була – саме була ! – його повітряною кулькою.
– Ой мамо! – сказав Паць.– Ой мамонько, мамо! Ой мамонько, мамонько, мамо!.. Ну що ж?.. Тепер уже пізно. Додому вертатися нічого... Іншої кульки в мене немає. Та, мабуть... мабуть, Іа не дуже й любить повітряні кульки...
І Паць подріботів далі, хоч, правду кажучи, біг тепер не так уже й весело. Та все ж він скоро добіг до того місця, де над струмком стояв Іа-Іа й дивився на своє віддзеркалення у воді.
– Доброго ранку, Іа! – ще здалеку загукав Паць.
– Доброго ранку, маленький Пацику,– відповів Іа-Іа.– Якщо цей ранок справді добрий,– сказав він.– У чому я сумніваюся,додав він.– А втім, це байдуже,– закінчив він.
– Іа, вітаю тебе з днем народження, – сказав Паць, підійшовши тим часом ближче.
Іа-Іа перестав дивитися на своє віддзеркалення у воді й, повернувши голову, витріщився на Паця.
– Ану-ну, повтори, що ти сказав,– промовив він.
– Вітаю те...
– Зачекай хвильку!
Хитаючись на трьох ногах, Іа-Іа став обережно підносити четверту до вуха.
– Я навчився цього ще вчора,– пояснив він, упавши тричі підряд.– Це дуже просто. І головне – так краще чути... Ну от, усе гаразд. То як ти щойно сказав? Повтори, будь ласка,– попросив Іа, підперши вухо копитом.
– Вітаю тебе з днем народження!– повторив Паць.
– Мене?
– Авжеж, Іа.
– З моїм днем народження?
– З твоїм!
– Отже, в мене справжній день народження?
– Найсправжнісінький, Іа! І я приніс тобі дарунок.
Іа опустив праву ногу, повільно обкрутився на місці й, крекчучи від натуги, насилу дотягся до вуха лівим копитом.
– Я хочу послухати ще й на це вухо,– сказав він.– Тепер говори.
– Да-ру-нок! – проказав Паць голосно.
– Мені?
– Авжеж!
– На день народження?
– Атож!
– Отже, виходить, у мене таки справжній день народження?
– Звичайно, Іа! І я дарую тобі повітряну кульку!
– Повітряну кульку? – перепитав Іа-Іа.– Ти сказав – повітряну кульку? Це такі великі, гарні, яскраві, що їх надувають? Ех, танкиспіванки, гіп-гоп, тра-ля-ля!
– Саме так, саме так... Тільки, розумієш... мені дуже шкода... розумієш, Іа... коли я біг, щоб чимшвидше принести тобі кульку, я впав.
– Ой-ой-ой! Біднесенький мій! Мабуть, ти таки дуже поспішав. Гадаю, ти не забився, маленький Пацику?
– Ні, але кулька... Ох, Іа... вона зовсім луснула.
Запала довга-предовга мовчанка.
– Моя кулька? – нарешті спитав Іа-Іа.
Паць кивнув.
– Мій деньнародженнєвий дарунок ?
– Так, Іа,– сказав Паць, підшморгуючи носом.– Ось він... Щиро вітаю тебе з днем народження.
І він подав Іа маленький гумовий квачик.
– Оце воно? – спитав Іа трохи здивовано.
Паць кивнув.
– Мій подарунок?
Паць кивнув іще раз.
– Повітряна кулька?
– Так.
– Спасибі тобі, Пацику,– сказав Іа-Іа.– Пробач, будь ласка... але я хочу спитати, якого кольору була кулька, коли... коли вона була кулькою?
– Червона.
– Я так і знав! Червона!.. – проказав собі під ніс Іа-Іа.– Мій улюблений колір... А яка завбільшки вона була?
– Майже така, як я.
– Я так і знав!.. Завбільшки з Паця!.. – сумно пробурмотів Іа-Іа.– Мій улюблений розмір!.. Он воно як: куди не кинь, всюди клин.
Паць почував себе дуже нещасним і просто не знав, як йому бути. Він лише раз по раз розкривав рота, заміряючись щось сказати, та тут-таки вирішував, що саме цього казати й не слід.
І раптом, на його щастя, з того боку струмка долинули вигуки. То прийшов Пух.
– Зичу тобі багато-багато щастя! – кричав Пух, певне, забувши, що він уже це говорив.
– Спасибі, Пуше, мені вже пощастило,– понуро відповів Іа-Іа.
– Я приніс тобі подаруночок! – радісно вигукнув Пух.
– У мене вже є подаруночок,– відповів Іа.
Пух тим часом перебрів струмок і підійшов до Іа. Паць сидів віддалік, похиливши голову на лапки, і тихенько шморгав носом.
– Ось він,– сказав Пух.– Це – Дуже Корисний Горщик. А на ньому, знаєш, що написано? "Вітаю тебе з днем народження! Бажаю щастя. Твій Пух". Он скільки всього там написано. І в нього можна класти що захочеш.
Глянувши на горщика, Іа-Іа страшенно розхвилювався:
– Оце те, що треба! – вигукнув він.– Слово честі, моя кулька якраз увійде в цей горщик!
– Та ні, Іа,– зупинив його Пух.– Повітряні кульки не можуть уміщатися в горщику. Вони дуже великі. З ними треба не так, а отак: візьми кульку за мотузок...
– То інші кульки не входять, а моя увійде! Ще й як! – гордо сказав Іа.– Дивися, Пацику!
Паць сумовито озирнувся, а Іа-Іа схопив колишню кульку зубами й обережно поклав її у горщик, далі витяг її і поклав на землю, а далі знову взяв її зубами і обережно поклав у горщик.
– Вийшло! – закричав Пух.– Тобто увійшла!
– Увійшла! – закричав Паць.– І вийшла!
– Чудово виходить! – закричав Іа-Іа.– Просто краса!
– Я дуже щасливий,– сказав радісно Пух,– що здогадався подарувати тобі Корисний Горщик, у який можна класти найусілякіші речі.
– А я дуже щасливий,– сказав радісно Паць,– що здогадався подарувати тобі Річ, яку можна класти у цей Корисний Горщик!
Та Іа-Іа нічого не чув. Йому було не до того: він то клав свою кульку в горщик, то витягав її назад, і було видно, що він таки по-справжньому щасливий...
– А я хіба нічого йому не подарував? – спитав Крістофер Робін засмученим голосом.
– Як же нічого? Звісно, подарував! – сказав я.– Пригадай лишень, ти подарував йому,,, подарував таку маленьку-маленьку...
– А, вже згадав! Я подарував йому великувелику коробку фарб, якими можна намалювати все, що схочеш.
– Еге. Саме так.
– Тільки чого я не віддав йому дарунок із самого ранку?
– Ну, звісно чого! Адже ти був страшенно заклопотаний приготуваннями до свята. Ти клопотався, щоб для Іа був і святковий пиріг, і цукерки, й морозиво...
– Еге, тепер я вже все згадав,– замріяно сказав Крістофер Робін.
ПРИГОДА СЬОМА,
У якій Кенга та Крихітка Ру з'являються в лісі, а Пацеві нежданно-негадано намилюють шию
Здавалося, жодна жива душа не знала, звідки вони взялися і як опинилися тут, у Лісі, – мама Кенга і Крихітка Ру.
Коли ж Пух спитався Крістофера Робіна: "Як вони сюди потрапили?", Крістофер Робін сказав:
"Звичайним шляхом. Ясно, Пуше?"
Пух, якому було зовсім не ясно, сказав: "Угу". – Потім двічі кивнув головою і повторив: "Звичайним, шляхом. Ага, угу". – І почвалав у гості до свого друга Паця – дізнатися, що він про це думає.
У Паця саме гостював Кролик. І вони почали міркувати усі троє.
– Мені ось що не до душі,– сказав Кролик.– Ми собі живемо тут – ти, Пуше, і ти, Пацику, і я – і раптом...
– Ще Іа,– сказав Пух.
– Ще Іа – і раптом...
– І ще Сова,– сказав Пух.
– І ще Сова – і раптом ні сіло ні впало...
– Так, так, а ще ж Іа,– сказав Пух.– Я трохи не забув про нього!
– Ми собі живемо тут ,– повторив Кролик дуже повільно та голосно,– усі-всі ми – і раптом ні сіло ні впало ми прокидаємося одного ранку, і що ми бачимо? Ми бачимо якусь Чужинську Тварину серед нас! Тварину, про яку ми ніколи ні сном ні духом не знали! Тварину, яка носить своїх дітей у кишені! Казна-що! Уявіть, коли б це мені заманулося тягати в кишенях своїх родичів! Скільки б мені знадобилося кишень?
– Шістнадцять,– сказав Паць.
– Сімнадцять, здається... Авжеж! – сказав Кролик.– Та ще одну для носовичка. Отже, всього – вісімнадцять. Вісімнадцять кишень в одному костюмі! Та я просто заплутався б!
Тут усі вмовкли й довго-довго думали про кишені.
Нарешті Пух, який увесь цей час напружено морщив лоба, сказав:
– По-моєму, їх п'ятнадцять.
– Чого, чого? – спитав Кролик.
– Кажу, що їх таки п'ятнадцять.
– П'ятнадцять чого?
– Твоїх родичів.
– А до чого тут мої родичі?
Пух потер кінчик носа й сказав, що йому здалося, ніби Кролик говорив про своїх родичів.
– Хіба? – сказав Кролик, знизавши плечима.
– Авжеж, говорив...
– Ну, гаразд, Пуше, облишмо родичів,– нетерпляче сказав Паць.– Питання стоїть так: що нам робити з Кенгою?
– А-а, ясно,– сказав Пух.
– Найліпше,– сказав Кролик,– найліпше буде зробити таке: взяти й викрасти Крихітку Ру, а потім його сховати, і коли Кенга запитає: "Де ж це моя Крихітка Ру?", ми скажемо: "Ага!"
– Ага! – сказав Пух, надумавши потренуватися.– Ага! Ага!
– По-моєму,– сказав він трохи згодом,– по-моєму, ми можемо сказати "ага", навіть не викрадаючи Крихітки Ру.
– Пуше,– поблажливо сказав Кролик,– у тебе й справді в голові сама тирса!
– Я знаю,– винувато промовив Пух.
– Ми скажемо "ага" так , щоб Кенга зрозуміла, що ми знаємо, де її Крихітка Ру. Таке "ага" означає: "Ми тобі скажемо, де Крихітка Ру, якщо ти пообіцяєш піти з нашого Лісу й ніколи не повертатися". А тепер помовчте: я хочу подумати! – сказав Кролик.
Пух подибав у куточок і став учитися такого "Ага!", про яке казав Кролик. Іноді йому здавалося, що воно виходить саме таке, а іноді – що зовсім не таке.
"Мабуть, тут усе залежить від вправ,– думав Пух.– Цікаво, чи й Кенга повинна робити такі вправи, щоб нас зрозуміти?"
– Я ось про що хотів запитати,– сказав Паць, неспокійно соваючись на місці,– Я оце мав розмову з Крістофером Робіном, і він сказав, що Кенга, між іншим, вважається Одним із Найлютіших Звірів . Сам я не боюся звичайних лютих звірів, але всі знають, що коли в Одного з Найлютіших Звірів забрати дитину, то цей звір стає такий лютий, як Двоє Найлютіших Звірів . І тоді вже казати "Ага!" буде, мабуть, досить безглуздо.
– Пацю,– промовив Кролик, діставши олівця і послинивши його,– ти страшенний боягуз, ти не маєш ані краплі хоробрості!
– Важко бути хоробрим,– сказав Паць і тихенько зашморгав носом,– коли ти є лише таким Малесеньким Пацем .
Кролик, який тим часом почав щось квапливо писати, на хвильку відірвався від роботи і сказав:
– От саме завдяки тому, що ти такий малесенький, ти скоро будеш у найбільшій пригоді .
Паць так зрадів, що він буде в пригоді , що враз і думати забув про будь-які страхи. А коли Кролик сказав, що Кенги бувають люті лише взимку, а в усі інші пори року вони – Найсумирніші Створіння, Паць ледве міг усидіти на місці, так йому закортіло потрапити в пригоду .
– А як же я? – засмутився Пух.– Виходить, я зовсім не буду в пригоді?
– Не журися, Пуше,– утішив його Паць.– Може, якось іншим разом...
– Без Пуха,– урочисто сказав Кролик, загострюючи олівця,– пригода взагалі буде неможлива.
– Ого! – сказав Паць, силкуючись не показати свого розчарування.
А Пух знову почалапав у куток і гордо сказав собі подумки: "Без мене взагалі неможливо! От я, так я!"
– А тепер слухайте всі! – сказав Кролик, скінчивши писати.
Пух та Паць сіли й приготувалися слухати уважно-уважно – аж роти пороззявляли!
І ось що їм прочитав Кролик:
ПЛАН,
як викрасти Крихітку Ру.
1. По-перше . Кенга бігає швидше за кожного з нас, навіть за мене.
2. Ще найпопершіше . Кенга не зводить очей із Крихітки Ру, якщо він не застебнутий у неї в кишені геть на всі ґудзики.
3. Отже . Якщо ми хочемо викрасти Крихітку Ру, нам треба виграти час, бо Кенга бігає швидше за кожного з нас, навіть за мене (див. параграф 1).
4. Ідея . Якщо Ру вискочить із Кенжиної кишені, а Паць туди вскочить, то Кенга не помітить різниці, бо Паць – це всього лиш Малесенький Паць.
5. Такий самий, як і Крихітка Ру.
6. Але Кенга неодмінно має глянути в інший бік, щоб не помітити, як Паць вскочить до неї в кишеню.
7. Дивись параграф 2.
8. Ще одна ідея . Та коли Пух заговорить до неї і говоритиме дуже переконливо, вона може на мить відвернутися.
9. І тоді я зможу втекти з Ру.
10. Дуже швидко.
11.1 Кенга спочатку нічого не помітить, а помітить уже згодом.
Кролик гордо прочитав усе це вголос, і, коли він закінчив, деякий час усі мовчали. Тільки Паць усе відкривав та закривав рота, але не міг промовити й слова. Нарешті, йому пощастило видушити з себе захриплим голосом:
– А тоді ?
– Що тоді?
– Ну, коли Кенга помітить, що то не Ру?
– Тоді ми всі разом скажемо: "Ага!"
– Усі втрьох?
– Еге.
– Ого!
– А що тебе турбує, Пацю?
– Нічого,– сказав Паць.– Якщо ми всі троє скажемо "Ага!", тоді все гаразд... Якщо ми всі троє скажемо "Ага!",– сказав Паць,– тоді я не турбуюся,– додав він.– Але мені б не хотілося казати "Ага!" самому. Бо воно дуже погано вийде... До речі,– поцікавився він,– ти цілком певен у тому, що ти казав про зиму?
– Про зиму?
– Ну, про те, що Кенги найбільше лютують у січні та лютому?
– А-а! Так, так, це напевне. Ну, Пуше, тобі ясно, що ти маєш робити?
– Ні,– сказав Пух.– А що я маю робити?
– Та лише одне: говорити й говорити з Кенгою, щоб вона нічого не помічала.
– Ага! А про що говорити?
– Про що хочеш.
– Може, почитати їй вірші чи щось таке?
– Так, так, саме вірші,– сказав Кролик.– Блискуча думка! А тепер – гайда!
І вони всім гуртом подалися шукати Кенгу.
Кенга й Ру тихо-мирно бавилися на піщаній галявці.
Крихітка Ру робив свої вправи в пісочку: він стрибав у висоту, стрибав у довжину і стрибав навіть у глибину, тобто вчився падати в мишачі нірки й вилазити з них, а Кенга хвилювалася і щохвилини примовляла:
"Ну, любий мій, оце ще разочок стрибни, та й час додому".
І ось цієї миті з-за пагорба й вигулькнув не хто інший, як сам Вінні-Пух.
– Добрий день, Кенго! – сказав він.
– Добрий день, Пуше.
– Диви, як я стрибаю! – пропищав Крихітка Ру і впав у надцяту мишачу нірку.
– Привіт, Ру, маленький мій друже!
– А ми оце збираємося додому,– сказала Кенга.– Добрий день, Кролику. Добрий день, Пацю.
Кролик та Паць, які тим часом теж вигулькнули з-за пагорба, тільки з іншого боку, й собі сказали "Добрий день" та "Привіт, Ру", а Ру запросив їх поглянути, як він стрибає...
Отож вони стояли й дивилися.
І Кенга дивилася також...
– Послухай-но, Кенго,– сказав Пух, після того як Кролик підморгнув йому вдруге.– Цікаво знати, чи любиш ти вірші?
– Не дуже,– сказала Кенга.
– Та ну! – сказав Пух.
– Ру, любий мій, оце ще разочок стрибни, та й час додому!
Запала коротка мовчанка.
Ру шугонув ще в одну мишачу нірку.
– Ну, чого ж ти, давай,– голосно прошепотів Кролик, прикриваючи рота лапкою.
– До речі, про вірші,– сказав Пух.– Я оце по дорозі сюди склав такого собі віршика. Ну ось такого... Кхи, кхи... Хвилиночку...
– Та невже? – сказала Кенга.– Ру, любий мій...
– Віршик тобі сподобається,– сказав Кролик.
– Ти його полюбиш,– кувікнув Паць.
– Тільки слухай уважно,– порадив Кролик.
– Аби нічого не прослухати,– кувікнув Паць.
– Гаразд, гаразд,– сказала Кенга, та, на жаль, вона й далі не зводила очей із Крихітки Ру.
– То про що ж у ньому йдеться, Пуше? – сказав Кролик.
Пух легенько відкашлявся й почав:
У ПОНЕДІЛОК я гуляв
І довго думав та гадав:
"Чому так любо сонце гріє,
Коли хурделиця не віє?"
А у ВІВТОРОК – хуга, сніг,
І я подумав, як на гріх:
"Чому це сонечко не сяє,
Коли хурделиця гуляє?"
У СЕРЕДУ я вийшов з хати -
Став дощик з неба накрапати.
"Навіщо дощ,– подумав я,-
Коли в калюжах вся земля?"
А у ЧЕТВЕР пішов я в Ліс.
Ого! Мороз шипа за ніс!
Отут би сонце припекло,
А сонце взяло і втекло...
П'ЯТНИЦЮ...
– Ду-у-же, дуже мило! – сказала Кенга, не чекаючи розповіді про те, що сталося в п'ятницю.– Ну, Ру, оце вже останній-останній разочок стрибни, мій любий, та й час додому.
Кролик непомітно підштовхнув Пуха ліктем у бік.
– До речі, про вірші, – квапливо сказав Пух.– Ти коли-небудь звертала увагу на оте дерево – он там, праворуч?
– Де? – сказала Кенга й далі дивлячись на Крихітку Ру.– Ну, серденько Ру...
– Та ондечки, праворуч,– сказав Пух і показав за спину Кенги.
– Ні,– сказала Кенга.– Ну, серденько Ру, а тепер, любий, стрибай у кишеню та й підемо додому.
– Ні, ти обов'язково подивися на оте дерево – он там, праворуч,– сказав Кролик.– Ру, хочеш, я тебе підсаджу? – І він узяв Крихітку Ру на лапки.
– А на тому он дереві сидить пташинка,– сказав Пух.– Чи, може, то рибинка?
– Авжеж, то сидить пташинка,– сказав Кролик,– якщо вона, звичайно, не рибинка.
– То не рибинка, то пташинка! – кувікнув Паць.
– Так воно і є, – сказав Кролик.
– Цікаво, а то шпачок чи дрізд? – спитав Пух.
– У тому вся й штука,– сказав Кролик,– чи то дрізд, чи, може, шпачок?
І тут нарешті Кенга озирнулася. І саме тієї миті Кролик голосно-преголосно сказав:
– Ру, на місце!
І на місце, тобто в кишеню Кенги, вскочив Паць, а Кролик міцно притис до себе Крихітку Ру і дременув з ним що було духу.
– Куди ж це Кролик подівся? – спитала Кенга, знову повернувши голову.– Ну як, любий Ру, все гаразд?
Пацик із дна Кенжиної кишені пропищав щось голосом Ру.
– Кроликові довелося піти,– сказав Пух.– Мабуть, він згадав про якусь дуже пильну справу. Зненацька й раптово.
– А Паць?
– А Паць, мабуть, теж згадав про якусь дуже пильну справу. Зненацька й раптово.
– Ну, гаразд, ми пішли додому,– сказала Кенга.– До побачення, Пуше!
Три велетенських стрибки – стриб! стриб! стриб! – і Кенга зникла з очей.
Пух подивився їй услід:
"Хотів би я отак стрибати! – подумав він.– І чого то одні вміють, а інші не вміють? Яка несправедливість!"
Кенга й справді чудово стрибала, та були хвилини, коли Пацикові хотілося, щоб вона стрибала не так чудово.
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17
Який жах! Той квачик, та гумова ганчірочка й була – саме була ! – його повітряною кулькою.
– Ой мамо! – сказав Паць.– Ой мамонько, мамо! Ой мамонько, мамонько, мамо!.. Ну що ж?.. Тепер уже пізно. Додому вертатися нічого... Іншої кульки в мене немає. Та, мабуть... мабуть, Іа не дуже й любить повітряні кульки...
І Паць подріботів далі, хоч, правду кажучи, біг тепер не так уже й весело. Та все ж він скоро добіг до того місця, де над струмком стояв Іа-Іа й дивився на своє віддзеркалення у воді.
– Доброго ранку, Іа! – ще здалеку загукав Паць.
– Доброго ранку, маленький Пацику,– відповів Іа-Іа.– Якщо цей ранок справді добрий,– сказав він.– У чому я сумніваюся,додав він.– А втім, це байдуже,– закінчив він.
– Іа, вітаю тебе з днем народження, – сказав Паць, підійшовши тим часом ближче.
Іа-Іа перестав дивитися на своє віддзеркалення у воді й, повернувши голову, витріщився на Паця.
– Ану-ну, повтори, що ти сказав,– промовив він.
– Вітаю те...
– Зачекай хвильку!
Хитаючись на трьох ногах, Іа-Іа став обережно підносити четверту до вуха.
– Я навчився цього ще вчора,– пояснив він, упавши тричі підряд.– Це дуже просто. І головне – так краще чути... Ну от, усе гаразд. То як ти щойно сказав? Повтори, будь ласка,– попросив Іа, підперши вухо копитом.
– Вітаю тебе з днем народження!– повторив Паць.
– Мене?
– Авжеж, Іа.
– З моїм днем народження?
– З твоїм!
– Отже, в мене справжній день народження?
– Найсправжнісінький, Іа! І я приніс тобі дарунок.
Іа опустив праву ногу, повільно обкрутився на місці й, крекчучи від натуги, насилу дотягся до вуха лівим копитом.
– Я хочу послухати ще й на це вухо,– сказав він.– Тепер говори.
– Да-ру-нок! – проказав Паць голосно.
– Мені?
– Авжеж!
– На день народження?
– Атож!
– Отже, виходить, у мене таки справжній день народження?
– Звичайно, Іа! І я дарую тобі повітряну кульку!
– Повітряну кульку? – перепитав Іа-Іа.– Ти сказав – повітряну кульку? Це такі великі, гарні, яскраві, що їх надувають? Ех, танкиспіванки, гіп-гоп, тра-ля-ля!
– Саме так, саме так... Тільки, розумієш... мені дуже шкода... розумієш, Іа... коли я біг, щоб чимшвидше принести тобі кульку, я впав.
– Ой-ой-ой! Біднесенький мій! Мабуть, ти таки дуже поспішав. Гадаю, ти не забився, маленький Пацику?
– Ні, але кулька... Ох, Іа... вона зовсім луснула.
Запала довга-предовга мовчанка.
– Моя кулька? – нарешті спитав Іа-Іа.
Паць кивнув.
– Мій деньнародженнєвий дарунок ?
– Так, Іа,– сказав Паць, підшморгуючи носом.– Ось він... Щиро вітаю тебе з днем народження.
І він подав Іа маленький гумовий квачик.
– Оце воно? – спитав Іа трохи здивовано.
Паць кивнув.
– Мій подарунок?
Паць кивнув іще раз.
– Повітряна кулька?
– Так.
– Спасибі тобі, Пацику,– сказав Іа-Іа.– Пробач, будь ласка... але я хочу спитати, якого кольору була кулька, коли... коли вона була кулькою?
– Червона.
– Я так і знав! Червона!.. – проказав собі під ніс Іа-Іа.– Мій улюблений колір... А яка завбільшки вона була?
– Майже така, як я.
– Я так і знав!.. Завбільшки з Паця!.. – сумно пробурмотів Іа-Іа.– Мій улюблений розмір!.. Он воно як: куди не кинь, всюди клин.
Паць почував себе дуже нещасним і просто не знав, як йому бути. Він лише раз по раз розкривав рота, заміряючись щось сказати, та тут-таки вирішував, що саме цього казати й не слід.
І раптом, на його щастя, з того боку струмка долинули вигуки. То прийшов Пух.
– Зичу тобі багато-багато щастя! – кричав Пух, певне, забувши, що він уже це говорив.
– Спасибі, Пуше, мені вже пощастило,– понуро відповів Іа-Іа.
– Я приніс тобі подаруночок! – радісно вигукнув Пух.
– У мене вже є подаруночок,– відповів Іа.
Пух тим часом перебрів струмок і підійшов до Іа. Паць сидів віддалік, похиливши голову на лапки, і тихенько шморгав носом.
– Ось він,– сказав Пух.– Це – Дуже Корисний Горщик. А на ньому, знаєш, що написано? "Вітаю тебе з днем народження! Бажаю щастя. Твій Пух". Он скільки всього там написано. І в нього можна класти що захочеш.
Глянувши на горщика, Іа-Іа страшенно розхвилювався:
– Оце те, що треба! – вигукнув він.– Слово честі, моя кулька якраз увійде в цей горщик!
– Та ні, Іа,– зупинив його Пух.– Повітряні кульки не можуть уміщатися в горщику. Вони дуже великі. З ними треба не так, а отак: візьми кульку за мотузок...
– То інші кульки не входять, а моя увійде! Ще й як! – гордо сказав Іа.– Дивися, Пацику!
Паць сумовито озирнувся, а Іа-Іа схопив колишню кульку зубами й обережно поклав її у горщик, далі витяг її і поклав на землю, а далі знову взяв її зубами і обережно поклав у горщик.
– Вийшло! – закричав Пух.– Тобто увійшла!
– Увійшла! – закричав Паць.– І вийшла!
– Чудово виходить! – закричав Іа-Іа.– Просто краса!
– Я дуже щасливий,– сказав радісно Пух,– що здогадався подарувати тобі Корисний Горщик, у який можна класти найусілякіші речі.
– А я дуже щасливий,– сказав радісно Паць,– що здогадався подарувати тобі Річ, яку можна класти у цей Корисний Горщик!
Та Іа-Іа нічого не чув. Йому було не до того: він то клав свою кульку в горщик, то витягав її назад, і було видно, що він таки по-справжньому щасливий...
– А я хіба нічого йому не подарував? – спитав Крістофер Робін засмученим голосом.
– Як же нічого? Звісно, подарував! – сказав я.– Пригадай лишень, ти подарував йому,,, подарував таку маленьку-маленьку...
– А, вже згадав! Я подарував йому великувелику коробку фарб, якими можна намалювати все, що схочеш.
– Еге. Саме так.
– Тільки чого я не віддав йому дарунок із самого ранку?
– Ну, звісно чого! Адже ти був страшенно заклопотаний приготуваннями до свята. Ти клопотався, щоб для Іа був і святковий пиріг, і цукерки, й морозиво...
– Еге, тепер я вже все згадав,– замріяно сказав Крістофер Робін.
ПРИГОДА СЬОМА,
У якій Кенга та Крихітка Ру з'являються в лісі, а Пацеві нежданно-негадано намилюють шию
Здавалося, жодна жива душа не знала, звідки вони взялися і як опинилися тут, у Лісі, – мама Кенга і Крихітка Ру.
Коли ж Пух спитався Крістофера Робіна: "Як вони сюди потрапили?", Крістофер Робін сказав:
"Звичайним шляхом. Ясно, Пуше?"
Пух, якому було зовсім не ясно, сказав: "Угу". – Потім двічі кивнув головою і повторив: "Звичайним, шляхом. Ага, угу". – І почвалав у гості до свого друга Паця – дізнатися, що він про це думає.
У Паця саме гостював Кролик. І вони почали міркувати усі троє.
– Мені ось що не до душі,– сказав Кролик.– Ми собі живемо тут – ти, Пуше, і ти, Пацику, і я – і раптом...
– Ще Іа,– сказав Пух.
– Ще Іа – і раптом...
– І ще Сова,– сказав Пух.
– І ще Сова – і раптом ні сіло ні впало...
– Так, так, а ще ж Іа,– сказав Пух.– Я трохи не забув про нього!
– Ми собі живемо тут ,– повторив Кролик дуже повільно та голосно,– усі-всі ми – і раптом ні сіло ні впало ми прокидаємося одного ранку, і що ми бачимо? Ми бачимо якусь Чужинську Тварину серед нас! Тварину, про яку ми ніколи ні сном ні духом не знали! Тварину, яка носить своїх дітей у кишені! Казна-що! Уявіть, коли б це мені заманулося тягати в кишенях своїх родичів! Скільки б мені знадобилося кишень?
– Шістнадцять,– сказав Паць.
– Сімнадцять, здається... Авжеж! – сказав Кролик.– Та ще одну для носовичка. Отже, всього – вісімнадцять. Вісімнадцять кишень в одному костюмі! Та я просто заплутався б!
Тут усі вмовкли й довго-довго думали про кишені.
Нарешті Пух, який увесь цей час напружено морщив лоба, сказав:
– По-моєму, їх п'ятнадцять.
– Чого, чого? – спитав Кролик.
– Кажу, що їх таки п'ятнадцять.
– П'ятнадцять чого?
– Твоїх родичів.
– А до чого тут мої родичі?
Пух потер кінчик носа й сказав, що йому здалося, ніби Кролик говорив про своїх родичів.
– Хіба? – сказав Кролик, знизавши плечима.
– Авжеж, говорив...
– Ну, гаразд, Пуше, облишмо родичів,– нетерпляче сказав Паць.– Питання стоїть так: що нам робити з Кенгою?
– А-а, ясно,– сказав Пух.
– Найліпше,– сказав Кролик,– найліпше буде зробити таке: взяти й викрасти Крихітку Ру, а потім його сховати, і коли Кенга запитає: "Де ж це моя Крихітка Ру?", ми скажемо: "Ага!"
– Ага! – сказав Пух, надумавши потренуватися.– Ага! Ага!
– По-моєму,– сказав він трохи згодом,– по-моєму, ми можемо сказати "ага", навіть не викрадаючи Крихітки Ру.
– Пуше,– поблажливо сказав Кролик,– у тебе й справді в голові сама тирса!
– Я знаю,– винувато промовив Пух.
– Ми скажемо "ага" так , щоб Кенга зрозуміла, що ми знаємо, де її Крихітка Ру. Таке "ага" означає: "Ми тобі скажемо, де Крихітка Ру, якщо ти пообіцяєш піти з нашого Лісу й ніколи не повертатися". А тепер помовчте: я хочу подумати! – сказав Кролик.
Пух подибав у куточок і став учитися такого "Ага!", про яке казав Кролик. Іноді йому здавалося, що воно виходить саме таке, а іноді – що зовсім не таке.
"Мабуть, тут усе залежить від вправ,– думав Пух.– Цікаво, чи й Кенга повинна робити такі вправи, щоб нас зрозуміти?"
– Я ось про що хотів запитати,– сказав Паць, неспокійно соваючись на місці,– Я оце мав розмову з Крістофером Робіном, і він сказав, що Кенга, між іншим, вважається Одним із Найлютіших Звірів . Сам я не боюся звичайних лютих звірів, але всі знають, що коли в Одного з Найлютіших Звірів забрати дитину, то цей звір стає такий лютий, як Двоє Найлютіших Звірів . І тоді вже казати "Ага!" буде, мабуть, досить безглуздо.
– Пацю,– промовив Кролик, діставши олівця і послинивши його,– ти страшенний боягуз, ти не маєш ані краплі хоробрості!
– Важко бути хоробрим,– сказав Паць і тихенько зашморгав носом,– коли ти є лише таким Малесеньким Пацем .
Кролик, який тим часом почав щось квапливо писати, на хвильку відірвався від роботи і сказав:
– От саме завдяки тому, що ти такий малесенький, ти скоро будеш у найбільшій пригоді .
Паць так зрадів, що він буде в пригоді , що враз і думати забув про будь-які страхи. А коли Кролик сказав, що Кенги бувають люті лише взимку, а в усі інші пори року вони – Найсумирніші Створіння, Паць ледве міг усидіти на місці, так йому закортіло потрапити в пригоду .
– А як же я? – засмутився Пух.– Виходить, я зовсім не буду в пригоді?
– Не журися, Пуше,– утішив його Паць.– Може, якось іншим разом...
– Без Пуха,– урочисто сказав Кролик, загострюючи олівця,– пригода взагалі буде неможлива.
– Ого! – сказав Паць, силкуючись не показати свого розчарування.
А Пух знову почалапав у куток і гордо сказав собі подумки: "Без мене взагалі неможливо! От я, так я!"
– А тепер слухайте всі! – сказав Кролик, скінчивши писати.
Пух та Паць сіли й приготувалися слухати уважно-уважно – аж роти пороззявляли!
І ось що їм прочитав Кролик:
ПЛАН,
як викрасти Крихітку Ру.
1. По-перше . Кенга бігає швидше за кожного з нас, навіть за мене.
2. Ще найпопершіше . Кенга не зводить очей із Крихітки Ру, якщо він не застебнутий у неї в кишені геть на всі ґудзики.
3. Отже . Якщо ми хочемо викрасти Крихітку Ру, нам треба виграти час, бо Кенга бігає швидше за кожного з нас, навіть за мене (див. параграф 1).
4. Ідея . Якщо Ру вискочить із Кенжиної кишені, а Паць туди вскочить, то Кенга не помітить різниці, бо Паць – це всього лиш Малесенький Паць.
5. Такий самий, як і Крихітка Ру.
6. Але Кенга неодмінно має глянути в інший бік, щоб не помітити, як Паць вскочить до неї в кишеню.
7. Дивись параграф 2.
8. Ще одна ідея . Та коли Пух заговорить до неї і говоритиме дуже переконливо, вона може на мить відвернутися.
9. І тоді я зможу втекти з Ру.
10. Дуже швидко.
11.1 Кенга спочатку нічого не помітить, а помітить уже згодом.
Кролик гордо прочитав усе це вголос, і, коли він закінчив, деякий час усі мовчали. Тільки Паць усе відкривав та закривав рота, але не міг промовити й слова. Нарешті, йому пощастило видушити з себе захриплим голосом:
– А тоді ?
– Що тоді?
– Ну, коли Кенга помітить, що то не Ру?
– Тоді ми всі разом скажемо: "Ага!"
– Усі втрьох?
– Еге.
– Ого!
– А що тебе турбує, Пацю?
– Нічого,– сказав Паць.– Якщо ми всі троє скажемо "Ага!", тоді все гаразд... Якщо ми всі троє скажемо "Ага!",– сказав Паць,– тоді я не турбуюся,– додав він.– Але мені б не хотілося казати "Ага!" самому. Бо воно дуже погано вийде... До речі,– поцікавився він,– ти цілком певен у тому, що ти казав про зиму?
– Про зиму?
– Ну, про те, що Кенги найбільше лютують у січні та лютому?
– А-а! Так, так, це напевне. Ну, Пуше, тобі ясно, що ти маєш робити?
– Ні,– сказав Пух.– А що я маю робити?
– Та лише одне: говорити й говорити з Кенгою, щоб вона нічого не помічала.
– Ага! А про що говорити?
– Про що хочеш.
– Може, почитати їй вірші чи щось таке?
– Так, так, саме вірші,– сказав Кролик.– Блискуча думка! А тепер – гайда!
І вони всім гуртом подалися шукати Кенгу.
Кенга й Ру тихо-мирно бавилися на піщаній галявці.
Крихітка Ру робив свої вправи в пісочку: він стрибав у висоту, стрибав у довжину і стрибав навіть у глибину, тобто вчився падати в мишачі нірки й вилазити з них, а Кенга хвилювалася і щохвилини примовляла:
"Ну, любий мій, оце ще разочок стрибни, та й час додому".
І ось цієї миті з-за пагорба й вигулькнув не хто інший, як сам Вінні-Пух.
– Добрий день, Кенго! – сказав він.
– Добрий день, Пуше.
– Диви, як я стрибаю! – пропищав Крихітка Ру і впав у надцяту мишачу нірку.
– Привіт, Ру, маленький мій друже!
– А ми оце збираємося додому,– сказала Кенга.– Добрий день, Кролику. Добрий день, Пацю.
Кролик та Паць, які тим часом теж вигулькнули з-за пагорба, тільки з іншого боку, й собі сказали "Добрий день" та "Привіт, Ру", а Ру запросив їх поглянути, як він стрибає...
Отож вони стояли й дивилися.
І Кенга дивилася також...
– Послухай-но, Кенго,– сказав Пух, після того як Кролик підморгнув йому вдруге.– Цікаво знати, чи любиш ти вірші?
– Не дуже,– сказала Кенга.
– Та ну! – сказав Пух.
– Ру, любий мій, оце ще разочок стрибни, та й час додому!
Запала коротка мовчанка.
Ру шугонув ще в одну мишачу нірку.
– Ну, чого ж ти, давай,– голосно прошепотів Кролик, прикриваючи рота лапкою.
– До речі, про вірші,– сказав Пух.– Я оце по дорозі сюди склав такого собі віршика. Ну ось такого... Кхи, кхи... Хвилиночку...
– Та невже? – сказала Кенга.– Ру, любий мій...
– Віршик тобі сподобається,– сказав Кролик.
– Ти його полюбиш,– кувікнув Паць.
– Тільки слухай уважно,– порадив Кролик.
– Аби нічого не прослухати,– кувікнув Паць.
– Гаразд, гаразд,– сказала Кенга, та, на жаль, вона й далі не зводила очей із Крихітки Ру.
– То про що ж у ньому йдеться, Пуше? – сказав Кролик.
Пух легенько відкашлявся й почав:
У ПОНЕДІЛОК я гуляв
І довго думав та гадав:
"Чому так любо сонце гріє,
Коли хурделиця не віє?"
А у ВІВТОРОК – хуга, сніг,
І я подумав, як на гріх:
"Чому це сонечко не сяє,
Коли хурделиця гуляє?"
У СЕРЕДУ я вийшов з хати -
Став дощик з неба накрапати.
"Навіщо дощ,– подумав я,-
Коли в калюжах вся земля?"
А у ЧЕТВЕР пішов я в Ліс.
Ого! Мороз шипа за ніс!
Отут би сонце припекло,
А сонце взяло і втекло...
П'ЯТНИЦЮ...
– Ду-у-же, дуже мило! – сказала Кенга, не чекаючи розповіді про те, що сталося в п'ятницю.– Ну, Ру, оце вже останній-останній разочок стрибни, мій любий, та й час додому.
Кролик непомітно підштовхнув Пуха ліктем у бік.
– До речі, про вірші, – квапливо сказав Пух.– Ти коли-небудь звертала увагу на оте дерево – он там, праворуч?
– Де? – сказала Кенга й далі дивлячись на Крихітку Ру.– Ну, серденько Ру...
– Та ондечки, праворуч,– сказав Пух і показав за спину Кенги.
– Ні,– сказала Кенга.– Ну, серденько Ру, а тепер, любий, стрибай у кишеню та й підемо додому.
– Ні, ти обов'язково подивися на оте дерево – он там, праворуч,– сказав Кролик.– Ру, хочеш, я тебе підсаджу? – І він узяв Крихітку Ру на лапки.
– А на тому он дереві сидить пташинка,– сказав Пух.– Чи, може, то рибинка?
– Авжеж, то сидить пташинка,– сказав Кролик,– якщо вона, звичайно, не рибинка.
– То не рибинка, то пташинка! – кувікнув Паць.
– Так воно і є, – сказав Кролик.
– Цікаво, а то шпачок чи дрізд? – спитав Пух.
– У тому вся й штука,– сказав Кролик,– чи то дрізд, чи, може, шпачок?
І тут нарешті Кенга озирнулася. І саме тієї миті Кролик голосно-преголосно сказав:
– Ру, на місце!
І на місце, тобто в кишеню Кенги, вскочив Паць, а Кролик міцно притис до себе Крихітку Ру і дременув з ним що було духу.
– Куди ж це Кролик подівся? – спитала Кенга, знову повернувши голову.– Ну як, любий Ру, все гаразд?
Пацик із дна Кенжиної кишені пропищав щось голосом Ру.
– Кроликові довелося піти,– сказав Пух.– Мабуть, він згадав про якусь дуже пильну справу. Зненацька й раптово.
– А Паць?
– А Паць, мабуть, теж згадав про якусь дуже пильну справу. Зненацька й раптово.
– Ну, гаразд, ми пішли додому,– сказала Кенга.– До побачення, Пуше!
Три велетенських стрибки – стриб! стриб! стриб! – і Кенга зникла з очей.
Пух подивився їй услід:
"Хотів би я отак стрибати! – подумав він.– І чого то одні вміють, а інші не вміють? Яка несправедливість!"
Кенга й справді чудово стрибала, та були хвилини, коли Пацикові хотілося, щоб вона стрибала не так чудово.
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17