- Од вiйни. Вiд жахливої, смертельної вiйни... Дивлячись палаючим поглядом кудись удалину крiзь бетоннi стiни, Пегас важко дихав i говорив безперервно. Я досi пам'ятаю кожне його слово, кожну iнтонацiю.
- Вас, певно, цiкавить, як я хочу цього досягти. Я вiдкрив особливий вид гравiтацiйних хвиль, їх можна передавати на яку завгодно вiдстань. Ними можна впливати на бiоелектричнi процеси мозку; iнакше кажучи - на мислення людини. В цьому й полягає суть мого найголовнiшого вiдкриття. - Пегас зробив паузу i витер пiт з лоба.- Вперше усвiдомивши досягнуте, я спочатку розгубився, навiть злякався можливих наслiдкiв. I раптом мене осяяла блискуча думка: а що, коли абсолютно i назавжди стерти з людського мозку думку про вiйну? I не тiльки думку, але й пам'ять про неї, сховану десь в iмлi пiдсвiдомостi.
- А чи зачеплять вашi таємничi променi саме цю частину пам'ятi? перебив я його нарештi.
- В усякому разi, я цього прагну. Але, на жаль, дослiди з живими людьми пов'язанi з великими ускладненнями.
- Невже ви проводите такi дослiди на людях?!
- Поки що нi. Але незабаром на це зважусь. Незабаром. Можете менi повiрити.
Гаряча хвиля пробiгла у мене по тiлу. З'явилось вiдчуття, яке виникає у альпiнiстiв на запаморочливiй висотi гострого гiрського гребеня над проваллями,- i не розпач, не лють, а щось таке, що змушує пружнiшати м'язи, загострює волю. Я насилу стримався, щоб не вибухнути, i сказав хрипло:
- А чим ви хочете заповнити порожнi мiсця, якi виникнуть у пам'ятi?..
- Розумiю ваше хвилювання,- розсудливо вiдповiв Пегас.- I я спочатку переживав щось подiбне. Але нiчого, це минеться. Бачу, що ви починаєте мене розумiти. Про порожнi мiсця я теж думав i вирiшив заповнити їх найпрекраснiшим з того, що могло створити людство досi. Я запишу в людський мозок вмiст бiблiотеки, якою ви там, нагорi, так захоплювались. Коли над свiтом помчать благодiйнi хвилi, кожен якоюсь мiрою стане Аристотелем, Платоном, Декартом, Шопенгауером, Гете, Достоєвським. У кожного фiлософа та класика я вiзьму найкраще, найвеличнiше...
Вiн говорив, i я вiдчував, що поступово знову заспокоююсь.
- Невже ви не розумiєте, що створите у головах людей плутанину? урвав я його. - А чи переконанi ви, що зумiєте вибрати з культурної спадщини людства справдi найкраще?
- Моя всебiчна освiта така широка, що можете не сумнiватись у цьому! самовпевнено заявив Пегас. - Певен, що зумiю розiбратися без радникiв.
Ця вiдповiдь ще бiльше переконала мене в тому, що я говорю з людиною, яка вже давно втратила вiдчуття реальностi. Та все ж я ще сподiвався отверезити його.
- Як видно з усього, ваше вiдкриття має величезне значення для людства. Але чому ж у такому разi ви не вiддасте його в розпорядження суспiльства? Чому таку важливу справу здiйснюєте один, у пiдземеллi? Навряд щоб вам пощастило побудувати такий передавач, який вплинув би на всю земну кулю, а з своїми хвилями вам доведеться звертатись таки далеченько: у нас вiйна нiкого не приваблює.
Пегас судорожно вчепився в стiл з екранами.
- Доки я не доведу свiй план до кiнця, вiдкриття з рук не випущу!.. Ви уявляєте, що трапиться, якщо комусь заманеться зловживати ним? Або ж його вкрадуть - вкрадуть, а потiм нiхто й не згадає про мене... Чи, може, скажете, мало було викрадено великих винаходiв?.. Справдi, передавач завдає менi багато клопоту. I все одно в мене є надiя. За попереднiми розрахунками, гравiтацiйний передавач потребуватиме такої ж кiлькостi енергiї, як звичайна радiостанцiя.
- А чи не зрадить вас велика витрата електрики? - запитав я.
- Нi, енергiю я беру безпосередньо з мережi, без лiчильника. Звiсно, в iнтересах людства,- хихикнув Пегас.
- Дивно! - сказав я з iронiєю. - Боїтесь, що хтось украде ваше вiдкриття, а самi, м'яко кажучи, на кожному кроцi обкрадаєте людське суспiльство, правда запевняючи, що це - в його iнтересах... Але хто може поручитись, що ви не зловживатимете вашим вiдкриттям, не використаєте його проти людства?
М'ясисте обличчя Пегаса заграло всiма барвами.
- Ви забiгаєте, редакторе, надто далеко! Адже я - порядна людина i не плекаю потаємних думок!
Я хотiв заперечити, що чесна людина не краде, але побоявся бурхливої сутички. А тепер шкодую, що не пiдтяв цього, щонайменше сказати, дивного вченого.
- Мир не можна захистити нiякими таємничими променями, - сказав я з удаваним спокоєм. - Людство вже прокинулось, i я твердо переконаний, що остання свiтова вiйна була справдi останньою. Зараз не час для вiйн. Перший радянський супутник, сигнали якого ви самi перехопили, скерував погляди людства в протилежному напрямку - нагору, до Всесвiту. Тож не чiпайте людський мозок, бо це небезпечно, та й потреби в цьому немає. Мозок - надто чутливий орган. Це вам не кiбернетичний Ферда, з яким ви можете робити все, що заманеться!
Я замовк, Пегас також мовчав. Я тодi подумав, що своїми полум'яними словами вплинув на нього. Але мої iлюзiї розлетiлися, як сухе листя пiд вiтром.
- Хоч ви й говорите красиво, та все ж недооцiнюєте небезпеку загрози вiйни. Менi здається, що ми не розумiємо один одного. Ви - редактор i письменник, а я - розсудливий учений. Я знаю, що роблю. Я не можу допустити, щоб голем1, якого воскресили наука i технiка, пiд час свого походу розчавив мешканцiв нашої планети. Вiн уже зiп'явся на ноги i руйнує все, що трапляється йому на шляху. Я крокую поруч i чекаю слушного моменту, щоб перетворити його знову на мертву глину.
- На жаль, я не цiлком вас зрозумiв. Що ви маєте на увазi пiд словом "голем"?
Пегас примружився так, нiби йому в очi потрапив дим.
- I пiсля цього ви називаєте себе письменником-фантастом?! Цей голем сучасна технiка, а точнiше - атомна енергiя. Вона вислизнула з рук людини, вона знищить свого вiдкривача!
- Ваш голем може з таким же успiхом опалювати будинки й заводи. Навiщо ж його знищувати? - заперечив я.
Замiсть вiдповiдi Пегас вийняв з кишенi годинник-цибулину.
- Я бачу, ми не домовимось. Ваш час минув. Година пройшла.
- I ви не боїтесь мене випустити? Я аж нiяк не вiдчуваю себе зобов'язаним зберiгати вашу таємницю.
- Я не знаю, що таке страх. При здiйсненнi цього величного завдання вiн шкодив би менi! - сказав Пегас крижаним тоном. Потiм несподiвано обернувся i схопився за один з важелiв пульта керування.
Спалахнуло якесь слiпуче свiтло.
Я втратив свiдомiсть.
Зачароване
мiсто
Ми - найнещаснiшi невдахи, якi будь-коли народжувались на нашiй планетi. Яким прекрасним було життя Робiнзона порiвняно з нашим! Над його головою спiвали птахи; об береги його острова плюскотiло чарiвне, вiчно мiнливе море... Слово честi, завивання урагану чи скиглення хуртовини здавалися б менi тепер казковою музикою! Звичайнiсiнька пилюка, прибита дощем, була б тут дорожча за найкоштовнiшi перли в золотому пiску... Та тiльки що ж - нiчого цього немає... Трапилась катастрофа... Катастрофа в нескiнченному крижаному Космосi...
Нi, ми не зазнали аварiї. Ми - шаленi вершники крилатого Пегаса, що одним стрибком перескочив Галактику i мчить невiдомо куди. Ми мандрiвники, про яких людство навiть не мрiяло. I зараз нiхто не знає про наш стрибок у нiщо. Коли б була хоч надiя, що хтось узнає про це, бодай через столiття!
Тиждень тому не витримав Манго - найстiйкiший з членiв екiпажу. Вiн обчислив траєкторiю нашого польоту i дiйшов до фантастичного висновку: десятикратна швидкiсть свiтла! Не довiряючи власним очам, вiн кiлька разiв перевiряв електронно-обчислювальну машину, але помилки не було.
- Я збожеволiв... Звичайно, я збожеволiв... - сказав вiн пiдупалим голосом. - Така швидкiсть неможлива взагалi!
Ми заспокоювали нещасного Манго, як могли.
- Африка! Краю мiй рiдний! - закричав вiн раптом, показуючи на туманнiсть, що скидалась формою на Африку. А потiм вбачав Африку в кожнiй туманностi, мимо якої ми пролiтали, нарештi в кожному скупченнi зiрок. Тепер вiн марить. Його вигуки збурюють мої спогади. Не можу зосередитись; не знаю, чи варто взагалi продовжувати... Але як же iнакше я знайду оту трагiчну помилку?
Манго заснув. Користуючись хвилиною тишi, я повертаюсь думкою на Землю, в пiдземну лабораторiю Пегаса.
Що там вiдбувалось?.. Пегас мене оглушив?.. Ну, а далi...
Поступово пригадую все.
***
Я повiльно приходив до свiдомостi... Пам'ятаю, всiм тiлом перебiгали гарячi хвилi; шалено стукало серце, а я нiяк не мiг збагнути, де опинився. Чому лежу горiлиць на пiдлозi? I чому тут так темно?... Чи, може, я ослiп?..
Пiдлога нестерпно холодна, а десь там у полях невгамовно щебечуть горобцi та сюрчить цiлий оркестр коникiв.
Обмацую все довкола себе. Голова така важка, як бетон пiдо мною.
- Гей, хто-небудь є тут? - насилу видавив я. Але ж це не мiй голос!.. I звiдки це глухе вiдлуння?
Проклятущi коники начебто затихли на мить.
Намагаюся пiдвестись, але зробити це дуже важко. Менi здається, що я засуваю голову в розжарену пiч.
Ледве зiгнув ноги, зачепив якусь скриньку. З неї вихопився конус промiння, яке невисоко надi мною намалювало блiдо-зелену пляму. I знову чую нез'ясовне вiдлуння, що продиралось крiзь обтяжливу, хворобливу iмлу. Конус свiтла перетворився на мить у кратер вулкана...
А голова болить так нестерпно...
Де ж я? I чому тут лежу?
Коники та горобцi пострибали кудись, їх монотоннi пiснi долiтають здалеку. Не бачу нiчого, крiм лiхтарика з цiвкою тьмяного свiтла.
Голова даремно наказує рукам оволодiти лiхтариком, єдиною ознакою реальностi оточуючого.
Нi, це не сон, це дiйснiсть, я вже переконуюсь у цьому,- мiцно стискаю пальцями лiхтарик. Вiн заслiплює мене, але я не зводжу з нього очей.
Кров стукає у скронях. Насилу обертаю лiхтарик. Очi з великим зусиллям сприймають тремтячi образи.
Стiл з цiлим рядом екранiв...
Де ж я бачив оцей стiл?.. Ага, вже знаю - в Пегаса! Я в пiдземному лiгвi Пегаса...
Як з котушки магнiтофона потяглися, змотуючись, спогади.
Бiля цього стола я стояв, коли Пегас оглушив мене електричною iскрою.
Може, вiн хотiв мене вбити, щоб я не виказав таємницю? Або вирiшив ув'язнити?.. Лишить помирати вiд голоду та спраги чи годуватиме з ласки, як в'язня?
Я затремтiв вiд цих думок. Краще б убив одразу!
Єва, мабуть, хвилюється, чекаючи на мене. Коли б їй спало на думку звернутися до органiв державної безпеки! Пегас буде змушений признатись.
Не знаю, скiльки часу я лежав на пiдлозi у зацiпенiннi, напружено обмiрковуючи своє становище. Нарештi сили до мене повернулись настiльки, що я сяк-так пiдвiвся i почав оглядати свою в'язницю.
Як i слiд було сподiватися, дверi до пiдземного коридора були замкненi. Я поповз уздовж стiни, аж доки не наткнувся на другi дверi, яких ранiше не помiчав: вони були прихованi високим щитом з безлiччю електричних реле. Пiсля кiлькох безрезультатних спроб я нарештi ухопився за мiдну ручку. Чудово, рухається! Псi ас, мабуть, забув про них - вiдчинилися!
За дверима повисла густа блакитна iмла: здавалося, весь простiр був сповнений дрiбних осяйних часточок. Лiхтарик незабаром допомiг менi зрозумiти, що я потрапив до невеликого примiщення, обладнаного так, як i сусiдня лабораторiя. З однiєї в'язницi я просто перейшов до iншої. Моя отупiла думка не хотiла цього збагнути. "Геть, геть звiдси!"- наказувала вона менi вперто.
Я знову обрав шлях понад стiною, в смертельнiй тривозi обминаючи чуднi конструкцiї та розподiльчi щити. Я боявся кожного контакта i кожної дротини, - хто його знає, де чекає на мене нова пастка! Менi було моторошно i часом починало ввижатися, що з усього цього хаосу котушок, панелей та конденсаторiв зловiсно посмiхається до мене Пегасова примара - голем.
У кутку затхлої камери я несподiвано наткнувся на скляну перегородку. Пiдсвiдомо вiдсахнувся, потiм обережно дослiдив перепону. Раптом руки мої заклякли, серце стислось. За склом при свiтлi лiхтарика я побачив Пегаса. Вiн лежав горiлиць на якомусь незвичайному, нiби операцiйному столi. Його руки були складенi на грудях, очi заплющенi, здавалося, нiби вiн замислився.
Як не дивно, але у мене в головi раптом прояснилось. Лють охопила i, мов розжарена iскра, промчала втомленим тiлом. Вiдчуваючи, як до мене повертаються сили, я почав шалено стукати в перегородку:
- Вставайте, докторе Пегас! Не час вiдпочивати! Я все ще тут i живу. Живу, чуєте?!
Смертельно блiде обличчя не поворухнулось. Пiд ногами в мене дзенькнула металева рiч. Не довго думаючи, я одним ударом розбив скляну стiну, засипавши себе склом, наче снiгом.
Нахилившись над Пегасом, я побачив, що вiн посмiхається тiєю ж презирливою посмiшкою, яка так мiцно в'їлась менi в пам'ять.
Я схопив його за руки, щоб струснути, i зупинився. вражений. Це були не руки; це були скорiше гiпсовi злiпки,- холоднi й важкi. Квапливо приклавши вухо до грудей, я уважно прислухався. Вiн не дихав. I тiльки тепер я збагнув: передi мною лежить мертвяк!
Приголомшений, я сiв просто на всiяну скалками пiдлогу. Пережите видавалось менi нереальним. Як я потрапив у таку жахливу ситуацiю? Хто вбив Пегаса? Скiльки часу я сидiв в цьому пiдземеллi? I чи не я, будучи в нестямi, став убивцею Пегаса?
"Може, вiн ще не вмер. Може, ще є надiя на порятунок,- заспокоював я сам себе.- Треба негайно щось робити".
Пiд час гарячкового огляду примiщення за одним з апаратiв я побачив у стiнi дiрку, яка, здавалося, була пробита зовсiм недавно. Хто сюди добирався? Чого? Але на роздуми не було часу.
Я рiшуче полiз у отвiр i опинився в Динценгоферовому коридорi. На мене вiйнуло знайомим запахом цвiлi; як i тодi, задзвенiв метроном водяних краплинок.
За поворотом стiни я спiткнувся об купу камiння та цегли. Над нею угорi зяяла друга дiрка, в неї хтось просунув мотузяну драбинку, кiнець якої, завдовжки метрiв з пiвтора, висiв над завалом. Смикнувши двiчi, щоб перевiрити її мiцнiсть, я швидко пiднявся нагору i потрапив у коридор звичайнiсiнького старочеського пiдвалу. Як кiбернетична миша, настирливо i без будь-якого плану я заглядав у кожний закапелок, аж доки не вибрався на сходи, що вивели мене до головного коридора будинку. Постукав у першi ж дверi. Нiхто не вiдповiв. Не вiдгукнулись i в другiй квартирi. В наступну я зайшов без стуку. На мiй великий подив, жоднi дверi не були замкненi. В квартирi не було нiкого; в сусiднiх - так само.
I я зрозумiв, що люди покинули будинок. Мабуть, вони дуже поспiшали, бо нiхто не взяв нiяких речей.
Що ж трапилось?
Я вибiг надвiр i, перебiгши Ностицеву вулицю, на розi Малтезької площi зайшов до першого ж пiд'їзду.
I цей будинок був безлюдний. На вулицях - анi душi. Хто ж менi порадить, де знайти лiкаря?
Через хвiртку в дерев'яних воротах я потрапив у внутрiшнiй двiр.
- Гей, чи є тут хто живий?
Сiрi стiни з кiлькома рядами зачинених вiкон вiдповiли менi глухим вiдлунням. Зграя наляканих горобцiв пурхнула з даху.
- Люди! Люди, вiдгукнiться, менi потрiбна допомога, я шукаю лiкаря! кричав я захриплим голосом.
Старовиннi будинки мовчали як зачарованi. А небо привiтно посмiхалося великими блакитними очима з вiями бiлих хмарок.
Куди ж усi подiлись? Куди ви зникли, мешканцi цього тихого закутка старенької Праги? Чи, може, вас приспав хтось, як у казцi про Сплячу Красуню?
Мiсто мовчало.
Огляд будинку з воротами в романському стилi закiнчився так само, як i ранiше; всi квартири незамкненi, безлюднi, i годинники скрiзь зупинились.
Все здається менi таким неймовiрним... Може, я переживаю важкий сон, якого позбудусь вранцi? А може, i Пегас - тiльки плiд хворобливої фантазiї?
А голова нестерпно болить...
"Треба повернутися до Пегаса. Треба пересвiдчитися, що це не обман хворої уяви. Треба прокинутись вiд маячiння або ж якось допомогти нещасному винахiдниковi власними силами. Можливо, вiн ще не мертвий, як менi видалось у першу страшну мить..." - такi думки проносились у мене в головi, коли я повертався до будинку "двох горлиць".
Глянувши на сходи, я подумав, що можу потрапити до лабораторiї через квартиру Пегаса тим же шляхом, як i першого разу. Можливо, менi вдасться зробити це без допомоги доктора.
Кiбернетичний Ферда знову iгнорував мої прохання, але в них не було потреби: виявилось, що дверi вiдiмкнемо, як i в усiх iнших квартирах.
Стальнi дверцята над камiном теж вiдчинилися без Ферди, зарипiвши пiд моїми руками. I тут я остовпiв: отвiр замуровано, та ще й заштукатурено; все поснувало павутиння так, нiби сюди нiхто не зазирав десятки рокiв!
Я нiчого не мiг зрозумiти. Марно вивчав дверi й стiни бiля камiна: потаємного важелька, за допомогою якого можна було б усунути перешкоду, знайти не мiг.
Ще раз вирiшив звернутися до невидимого служника.
- Фердо, пусти мене в лабораторiю, чуєш?! Менi треба в лабораторiю! Твiй хазяїн у смертельнiй небезпецi! - по-дитячому благав я його, нiби це була мисляча iстота.
Ферда мовчав i, певно, десь у глибинi своїх реле глузував з мене. А може, й вiн разом з усiма покинув цей мертвий будинок?
Я облишив свої марнi спроби, пригадавши, що можу потрапити до пiдземелля через пiдвал.
Цього разу дорогу назад я знайшов без усяких ускладнень. Крiзь дiрку в стiнi пролiз до затхлої камери i обережно пробрався помiж апаратами до Пегасового ложа.
В променях лiхтарика заблищали скалки - об'єктивнi свiдки моєї атаки на небезпечного винахiдника.
Але Пегасове ложе було пусте!
1 2 3 4 5 6 7 8