Окремі скелі непомітно зливались у пасма, поступово перетворюючись на справжні кратери та цирки, знайомі кожному із знімків Місяця.
Дітріхсон був повністю заглиблений у спостереження за контрольними апаратами і все-таки раз у раз поглядав на захоплююче видовище, яке розгорталось за вікном. Поверхня Місяця закруглялась; він даленів, зменшувався, перетворився на кулю. На її нижчому прузі знову з'явилось блакитно-зелене обличчя Землі. Здавалось, вона лишається незмінною, тимчасом як Місяць помітно зменшувався.
За кілька годин польоту розміри обох куль зрівнялися. Зоряним небом пливли два різного кольору диски, а на протилежному боці сяяло оповите сліпучою променистою короною Сонце.
Який він порожній, який жахливо порожній отой міжпланетний простір!
Глянувши на даленіючу рідну планету, Дітріхсон затремтів. Правда, він ніколи не відчував тоскної гризоти за домівкою, а любов до вітчизни була для нього незнайомим поняттям, пустим словом. Але зараз його серце стиснула дивна туга. Земля з мальовничими ранками і вечорами, з розкішною природою і життям зникає в темряві ночі. Пізніше й Сонце перетвориться на крихітну зірочку, яка загубиться серед мільйонів інших… Життя чи смерть, перемога чи програш — все тепер залежить тільки від надійності міцно замкненого світу, який створили для себе люди і який тепер летить разом з ними Всесвітом. Досить, щоб зрадила хоча б одна ланка в цьому хитромудро складеному кругообігу матерії — і астронавти помруть з голоду чи спраги або задихнуться. А що чекає їх на цьому довгому шляху? Коли «Промінь» покине сонячну систему і замовкнуть ракети, настане темна ніч, повна всіляких несподіванок. Чи можна з певністю сказати, що в міжзоряному просторі немає блукаючих космічних тіл, що там не плавають хмари газу, які несуть зорельоту загибель у вогні?
Отак міркуючи, Дітріхсон згадав і про долю експериментальної ракети Шайнера. Яка була причина її несподіваної мовчанки?
По спині в нього пробігли мурашки. Гризотливе відчуття страху він намагався побороти думкою про мету подорожі. Безумець прагнув уявити, як він віддає накази мільйонам невідомих людей; як гордо заявляє «Братству сильної руки» про свою необмежену владу над планетою Ікс… Але і в ці рожеві мрії вривались похмурі сумніви: а що, коли люди цієї планети перестріляють екіпаж корабля, перш ніж випаде можливість зав'язати з ними ближчі стосунки?.. Або коли виявиться, що невідомі створіння володіють смертоносною зброєю, проти якої досі нема захисту?
До приміщення зайшов Северсон. Дітріхсон здригнувся так, ніби хтось раптом ударив його ножем у спину.
«Ще одна небезпека! — майнуло в нього в голові. — Він може зрадити мене аж перед приземленням!»
— Мабуть, я відірвав вас від плідних думок? — посміхнувся Северсон. Відтінок іронії в його голосі не пройшов повз увагу Дітріхсона.
— Ви праві, — вимушено привітним тоном відповів він. — Я саме думав про нашу атомну електростанцію. Це справді надзвичайно гарна штука. Вона заміняє нам Сонце, допомагає оновлювати повітря та виготовляти штучну сировину, дає нам силу для шаленого польоту…
— Ви маєте рацію, Олафе. Наш викладач хімії полюбляв глузувати з алхіміків, а його власний онук сьогодні вміє з ртуті зробити не тільки золото, але навіть «камінь мудреців» або «живу воду». Але я не за цим прийшов до вас, Олафе…
Северсон засунув руку в кишеню і виловив у ній старанно згорнений папірець.
— Прочитайте це, прошу! — сказав він повільно, не зводячи очей з підступного родича.
Обличчя Дітріхсона лишилось нерухомим. Він розгорнув записку і перебіг очима рядки.
— Хто вам її дав? — запитав він спокійно. — Жоден член «Братства» нічого схожого мені не говорив. Добре, що ви не послухались. Записка — фальшива. Коли ви її одержали?
— Не знаю, — сказав з полегкістю Северсон. — Я знайшов її в кишені за кілька секунд перед стартом, коли для послуху вже не було часу.
— Дякуйте щасливому випадку, а записку краще знищимо… — і, перш ніж Северсон опам'ятався, Олаф розірвав аркушик надвоє і продовжував рвати на все дрібніші шматочки.
— Не робіть дурниць, Олафе! Навіщо ви це? — вигукнув Северсон, схопивши праплемінника за руку. — Як ми тепер встановимо, хто це писав?
— Хто писав? — засміявся Дітріхсон. — Той, кого тут, на «Промені», безперечно, немає. Запевняю, що автор цього підкидного листа сидить десь на Місяці або ж на Землі. Я маю честь один з усього екіпажу репрезентувати наше велике «Братство»! — сказав він напівжартома, напівсерйозно.
Северсон знизав плечима і глянув на годинник:
— Що ж — хай буде так… Чи знаєте ви про те, що Навратіл довірив мені важливу функцію? Я буду диктором нашого телевізійного передавача.
***
Митько Зайцев вийшов з вертольота, вітально помахав пілоту і побіг сходами інституту Тарабкіна. Під пахвою він тримав велику коробку, загорнуту в шовковистий прозорий папір. В ліфті хлопець нетерпляче тупцював; йому здавалось, що той підіймається сьогодні надто повільно. Ледве-но ліфт зупинився, Митько вибіг до кори-дора і став перед великими білими дверима.
Він вагався з хвилину, потім несміливо постукав. Почувши запрошення, зайшов до світлого просторого залу, в кінці якого стояло кілька медичних апаратів.
— Здрастуй, Митю! — привітала хлопчика Наташа Орлова. — Давненько тебе не було. Тарабкін уже думав, що ти на нас гніваєшся.
— У мене було дуже багато справ… — виправдувався Митько.
— Признайся, що ти просидів, увесь вільний час біля телевізора! — сміялась Наташа. — Не думай, що ми не такі. Повір, що репортаж з «Променя» нас цікавить так само, як і тебе…
Її погляд упав на коробку. Помітивши це, хлопець почервонів:
— Несу вам подарунок, я сам його виготував…
— Подарунок?.. А який, Митю?
— Подивіться самі… Тільки я хотів би, щоб ви коробку відкрили разом з товаришем Тарабкіним.
— Тоді ходімо до нього, він зараз вільний.
Академік Тарабкін, який у своєму кабінеті саме настроював телевізор, щоб послухати репортаж з «Променя», зрадів гостеві. Наташа відкрила коробку, і вчені з цікавістю зазирнули всередину.
— Чудесно, мій любий конструкторе! — Тарабкін витягнув модель зорельота, високо підняв її і пройшовся з нею кілька кроків. — А літає?
— Звісно! — гордо відповів хлопець. — Всі мої моделі літають. Що б то був за літак, коли б не літав?
Тарабкін погладив вуса:
— Безперечно, «Промінь» ми випробуємо сьогодні ж, а потім знову повернемо тобі. Ти вмієш з ним краще поводитись, ніж ми.
— Я його робив для вас і назад не візьму!
— Гаразд, у такому разі дуже дякуємо за нього. Він буде нам нагадувати нашого любого Северсона. Хто знає, що він зараз поробляє, крізь яке вікно на нас, на нашу Землю дивиться? — академік злегка провів рукою по моделі.
— …Вас вітає «Промінь»! — раптом почувся знайомий голос.
Це було так несподівано, що всі злякано обернулись до телевізора. З екрана до них посміхалось обличчя Северсона. Він був трохи блідий, на широкому лобі в нього випнулись жили в формі літери «У». Звісно, він був збентежений, як і всякий диктор-початківець, бо усвідомлював, що на нього зараз дивляться мільйони очей з усього світу.
— …Насамперед — кілька кадрів з нашого життя…
Картина на екрані змінилась. З'явилась кабіна управління. В кріслах біля пульта сиділи головний пілот Цаген та Навратіл — капітан корабля цієї зміни.
— Пробачте їх, що вони не зможуть взяти участі у нашому репортажі… — продовжував Северсон. — Незабаром залетимо до смуги астероїдів, а тут необхідна якнайбільша обережність. Щоб уникнути можливого зіткнення, рухаємось великим півколом у напрямі руху астероїдів. Всі вони обертаються навколо Сонця в один і той же бік.
Як я сам пересвідчився, управління зорельотом у міжпланетному просторі — нелегка справа. Ми в повному розумінні слова можемо опиратись тільки на реактивну силу. Дуже складним для нас є і орієнтування. Не можна визначити, де верх, а де низ; єдиними нерухомими точками є тільки найвіддаленіші зірки. Для тих, хто вже літав на Місяць, я не розповідаю нічого нового. Нагадую не нашій молоді, яка мандрує Всесвітом поки що лише в підручниках та романах…
Тепер продовжимо огляд «Променя»…
На екрані телевізора з'являються Молодінова та Чан-су. Вони уважно вивчають карту сонячної системи з зазначеною траєкторією корабля та перевіряють з допомогою приладів правильність польоту.
На службовому телевізорі заблимав червоний вогник. З екрана до кабіни дивився Мак-Гарді:
— Увага, ми виявили в напрямку польоту, недалеко від Альдебарана, невелику планетку. Діаметр — двадцять шість кілометрів, відстань — двадцять тисяч кілометрів…
Молодінова та Чан-су швидко підбігли до вікна. Аль-дебаран яскраво сяяв у сузір'ї Бика, а навколо нього спокійно світили менші зірки. Ані сліду далекої планетки. Поки що її помітили тільки чутливі очі астрорадіолокатора.
Але за кілька секунд одна з зірок настільки збільшилась, що затулила й Альдебаран. Вона швидко пересувалась праворуч і виростала.
Глядачі в кабінеті Тарабкіна затамували подих, Митько аж підвівся з крісла і стиснув Наташі руку.
Зірка непомітно перетворилась на планетку яйцеподібної форми. Яйце, освітлене сонцем, рухалось навколо своєї меншої осі так, ніби його поклали на стіл і крутнули. Однак воно оберталось значно повільніше. Зважаючи на те, яким боком воно оберталось до Сонця, змінювалась і інтенсивність його освітлення.
«Промінь» пройде повз планетку, мабуть, з лівого боку, бо тіло, яке весь час збільшується, іде поруч. Воно вже настільки близько, що горби на його поверхні видно простим оком.
Тіло раптом почало зростати значно швидше… і одним стрибком зникло з поля зору. Картина на екрані змінилась. З зоряного неба знову проступило обличчя диктора.
— Небезпека минула, астероїд уже позаду… — сказав Северсон з полегкістю.
Глядачі також перевели дух і сіли в кріслах зручніше.
— Зараз мене академік Навратіл повідомив, що цей нововідкритий астероїд за його пропозицією названий іменем «Северсон»… — додав диктор збентежено.
— Ура! — підскочив Митько і почав аплодувати, його підтримали академік Тарабкін і Наташа Орлова.
***
Северсон і Алена вільні. Короткі хвилини свого відпочинку вони проводять у клубі. Сидять біля вікна під миршавою сосною, яка росте з закритого вазона. Ця рослина ніколи не знала Землі. її виростили садівники в оранжереї на Місяці. Змалку вона пристосувалась до зменшеної сили тяжіння, а в міжпланетних кораблях навчилась рости й зовсім без тяжіння. Звільнившись від ланцюгів гравітації, вона одразу ж скрутила свої гілки в такі дивовижні форми, що їй позаздрили б і штучно вирощені японські сосни. До осяйних лампочок вона тягнеться з такою ж любов'ю, як її сестри на Землі — до Сонця. Можливо, що вона не відрізняє цих ламп від Сонця і, незважаючи на свій досить високий вік, має кору все ще гладеньку, бо давно дізналась, що в цих умовах повинна заощаджувати воду. Краплини вологи, які осідають на неї з пари, що є в повітрі, не лишаються на її гілках сяючою росою. Вони вмить розпливаються по всій поверхні, так що здається, ніби всю сосну хтось вмочив у воду.
Северсон споглядав цікаве дерево і пригадував. Легко догадатись, куди залетіли його спогади. Вгадала це і Алена.
— Сосна вам нагадала Норвегію, правда? — урвала вона задумливу мовчанку.
Він кивнув на знак згоди.
— Щодо цього ми з вами однакові. Я також тепер думкою часто буваю вдома. Знаєте, доки людина десь на Землі, вона не сумує так, бо знає, що може коли завгодно і швидко повернутись. Але тут… Доки ти вдома, усе здається звичайним. А якщо людина від домівки далеко… Пригадую один вірш, який я вчила ще в школі. Сподіваюсь, ви не будете гніватись, якщо продекламую вам уривок з нього…
Багато я пройшов
країв хороших,
та край,
де височіють Крконоші,
я в серці
зберігатиму найдовше.
Коли
у небо синього світанку
підводяться стрімчасті верховіття,
коли долини
п'ють рясні краплини, —
де б я не був,
мені лунає спів
гірських струмків
і гомінких потоків
пробудження любимої землі.
Усі квітки всміхаються мені,
бринить на струнах радості і смутку
моєму серцю пісня пречудова,
і з горлечок пташиних ллється спів,
і щебетом одлунює діброва.
Вона замовкла. Повернулась до вікна, щоб не було видно обличчя. Вологими очима дивилась на Землю, яка вже перетворилась на яскраво сяючу зорю.
— Чий це вірш? — запитав Северсон, щоб продовжити перервану розмову.
— Нашого чеського поета Іржі Гавла. Він написав його ще у важкі часи боротьби за мир і безпеку нашої вітчизни. Тому він цю «Пісню про рідний край» закінчив так:
Ти, земле батьківська, співай,
дзвени чудесна пісне!
Тебе ми всі захистимо,
коли біда нависне.
Ми віддаляємось від домівки і не побачимо її багато років, але зате ми в одному більш щасливі, ніж було покоління Іржі Гавла: можемо летіти з хорошим відчуттям на серці, що наша вітчизна і весь світ уже живуть у мирі…
— Подивимось, що в нас нового, — запропонував Северсон і ввімкнув телевізор.
Передавали репортаж про переможне закінчення обводнення Сахари.
В місцях, де кілька років тому була пустеля, тепер зеленіли пальмові гаї, а над ними в небі майоріли прапори усіх народів світу. Люди торжествували. Негр обіймався з американцем, росіянин з англійцем, чех з німцем. У центрі барвистих кущів посміхався великий портрет Жоліо-Кюрі, який ще в 1953 році провістив обводнення Сахари. Він заявив тоді, що людство могло б зросити Сахару за ті кошти, які витрачає на підготовку війни за один-єдиний місяць.
Репортаж закінчено. Починаються вісті Всесвітнього інформаційного та телевізійного центру.
— …Академік Сирцов запропонував сьогодні президії Всесвітньої Академії наук детально розроблений проект керування погодою… Якщо вдасться його здійснити, ми зможемо не тільки попереджати стихійні лиха, але й створювати найсприятливіші кліматичні умови на всій земній кулі. Проект спирається на перемогу над Арктикою та на нові відкриття в галузі атомної фізики…
Демонструється кілька кадрів з місця роботи академіка Гарінгера. За останнім повідомленням йому пощастило продовжити свердловину в глиб Землі до 305 кілометрів. Дослідження нижчих шарів ствердило припущення радянських вчених: надра Землі, безперечно, складені не з заліза, а з кам'янистої речовини…
Потім — огляд повідомлень, які передавались протягом дня.
— …Дослідницька група Бергера виявила в кризі поблизу Північного полюса троє мертвих людей. З попередніх знімків припускається, що між ними є і Амундсен…
Северсон схопився і широко розкритими очима дивився на екран. На жаль, на мутних знімках не можна розрізнити деталей.
***
«Головний кухар» зорельота Алена Свозилова та її тимчасовий помічник Северсон священнодійствують в кухні, синтезуючи потрібні поживні речовини. Це нелегка робота; вона вимагає зосередженості й пильності. І все ж Северсон часом визирає у вікно, щоб подивитись на невелику кульку, оточену тоненьким перстеньком: на Сатурн, до якого наближається «Промінь».
— Сатурн… — промовляє він задумливо. — Шкода, що ми не пролетіли також мимо Марса та Юпітера…
— Я в цьому не бачу ніякої біди! — засміялась Алена. — Навратіл навмисне обрав такий момент для старту, щоб обминути ці планети. Вони зараз на протилежному боці системи, за Сонцем, і це добре. Ми мусили б неабияк маневрувати, щоб подолати їхню гравітацію, а вона досить велика, особливо у Юпітера… Ви нічого не втратили, Лайфе. Юпітер нецікавий взагалі: він складається з м'якої речовини, хіба тільки трохи густішої за воду, і огорнутий непридатною для дихання атмосферою. Марс — цікавіший, на ньому навіть існує життя. Але що ви побачили б здалеку? А в нас на «Промені» є копія документального фільму, привезеного з Марса радянською експедицією. Якщо хочете, ми переглянемо його сьогодні після роботи.
Северсона не довелось запрошувати двічі. Зразу ж по обіді вони з Аленою пішли до проекційної і ввімкнули апаратуру.
Засяяв екран. Перебігли титри; коротко показано подорож у міжпланетному просторі. І ось уже ракетоплан приземляється на засніженій рівнині чужої планети.
Небо над нею не блакитне, як на Землі, а рожевувате. З ракетоплана виходять вчені в скафандрах — адже повітря на Марсі занадто рідке і для дихання людини непридатне.
Мікроскопічний знімок сніжинок. Вони мають форму зірочок, як і наші, тільки простіші.
Під тоненьким шаром снігу знаходяться рослини, які нагадують лишайники.
Група вчених вирушає досліджувати околиці. За низьким горбом перед ними відкривається дивовижний краєвид: густий чагарниковий лісок. Тремтячими руками вчені досліджують будову рослин. Їх стовбури вкриті шпаристими дірками. На кінцях покручених гілок розкриваються віяла зелено-блакитних тичинок, які, мабуть, виконують функцію листя.
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 34 35 36 37 38 39 40 41 42 43 44 45
Дітріхсон був повністю заглиблений у спостереження за контрольними апаратами і все-таки раз у раз поглядав на захоплююче видовище, яке розгорталось за вікном. Поверхня Місяця закруглялась; він даленів, зменшувався, перетворився на кулю. На її нижчому прузі знову з'явилось блакитно-зелене обличчя Землі. Здавалось, вона лишається незмінною, тимчасом як Місяць помітно зменшувався.
За кілька годин польоту розміри обох куль зрівнялися. Зоряним небом пливли два різного кольору диски, а на протилежному боці сяяло оповите сліпучою променистою короною Сонце.
Який він порожній, який жахливо порожній отой міжпланетний простір!
Глянувши на даленіючу рідну планету, Дітріхсон затремтів. Правда, він ніколи не відчував тоскної гризоти за домівкою, а любов до вітчизни була для нього незнайомим поняттям, пустим словом. Але зараз його серце стиснула дивна туга. Земля з мальовничими ранками і вечорами, з розкішною природою і життям зникає в темряві ночі. Пізніше й Сонце перетвориться на крихітну зірочку, яка загубиться серед мільйонів інших… Життя чи смерть, перемога чи програш — все тепер залежить тільки від надійності міцно замкненого світу, який створили для себе люди і який тепер летить разом з ними Всесвітом. Досить, щоб зрадила хоча б одна ланка в цьому хитромудро складеному кругообігу матерії — і астронавти помруть з голоду чи спраги або задихнуться. А що чекає їх на цьому довгому шляху? Коли «Промінь» покине сонячну систему і замовкнуть ракети, настане темна ніч, повна всіляких несподіванок. Чи можна з певністю сказати, що в міжзоряному просторі немає блукаючих космічних тіл, що там не плавають хмари газу, які несуть зорельоту загибель у вогні?
Отак міркуючи, Дітріхсон згадав і про долю експериментальної ракети Шайнера. Яка була причина її несподіваної мовчанки?
По спині в нього пробігли мурашки. Гризотливе відчуття страху він намагався побороти думкою про мету подорожі. Безумець прагнув уявити, як він віддає накази мільйонам невідомих людей; як гордо заявляє «Братству сильної руки» про свою необмежену владу над планетою Ікс… Але і в ці рожеві мрії вривались похмурі сумніви: а що, коли люди цієї планети перестріляють екіпаж корабля, перш ніж випаде можливість зав'язати з ними ближчі стосунки?.. Або коли виявиться, що невідомі створіння володіють смертоносною зброєю, проти якої досі нема захисту?
До приміщення зайшов Северсон. Дітріхсон здригнувся так, ніби хтось раптом ударив його ножем у спину.
«Ще одна небезпека! — майнуло в нього в голові. — Він може зрадити мене аж перед приземленням!»
— Мабуть, я відірвав вас від плідних думок? — посміхнувся Северсон. Відтінок іронії в його голосі не пройшов повз увагу Дітріхсона.
— Ви праві, — вимушено привітним тоном відповів він. — Я саме думав про нашу атомну електростанцію. Це справді надзвичайно гарна штука. Вона заміняє нам Сонце, допомагає оновлювати повітря та виготовляти штучну сировину, дає нам силу для шаленого польоту…
— Ви маєте рацію, Олафе. Наш викладач хімії полюбляв глузувати з алхіміків, а його власний онук сьогодні вміє з ртуті зробити не тільки золото, але навіть «камінь мудреців» або «живу воду». Але я не за цим прийшов до вас, Олафе…
Северсон засунув руку в кишеню і виловив у ній старанно згорнений папірець.
— Прочитайте це, прошу! — сказав він повільно, не зводячи очей з підступного родича.
Обличчя Дітріхсона лишилось нерухомим. Він розгорнув записку і перебіг очима рядки.
— Хто вам її дав? — запитав він спокійно. — Жоден член «Братства» нічого схожого мені не говорив. Добре, що ви не послухались. Записка — фальшива. Коли ви її одержали?
— Не знаю, — сказав з полегкістю Северсон. — Я знайшов її в кишені за кілька секунд перед стартом, коли для послуху вже не було часу.
— Дякуйте щасливому випадку, а записку краще знищимо… — і, перш ніж Северсон опам'ятався, Олаф розірвав аркушик надвоє і продовжував рвати на все дрібніші шматочки.
— Не робіть дурниць, Олафе! Навіщо ви це? — вигукнув Северсон, схопивши праплемінника за руку. — Як ми тепер встановимо, хто це писав?
— Хто писав? — засміявся Дітріхсон. — Той, кого тут, на «Промені», безперечно, немає. Запевняю, що автор цього підкидного листа сидить десь на Місяці або ж на Землі. Я маю честь один з усього екіпажу репрезентувати наше велике «Братство»! — сказав він напівжартома, напівсерйозно.
Северсон знизав плечима і глянув на годинник:
— Що ж — хай буде так… Чи знаєте ви про те, що Навратіл довірив мені важливу функцію? Я буду диктором нашого телевізійного передавача.
***
Митько Зайцев вийшов з вертольота, вітально помахав пілоту і побіг сходами інституту Тарабкіна. Під пахвою він тримав велику коробку, загорнуту в шовковистий прозорий папір. В ліфті хлопець нетерпляче тупцював; йому здавалось, що той підіймається сьогодні надто повільно. Ледве-но ліфт зупинився, Митько вибіг до кори-дора і став перед великими білими дверима.
Він вагався з хвилину, потім несміливо постукав. Почувши запрошення, зайшов до світлого просторого залу, в кінці якого стояло кілька медичних апаратів.
— Здрастуй, Митю! — привітала хлопчика Наташа Орлова. — Давненько тебе не було. Тарабкін уже думав, що ти на нас гніваєшся.
— У мене було дуже багато справ… — виправдувався Митько.
— Признайся, що ти просидів, увесь вільний час біля телевізора! — сміялась Наташа. — Не думай, що ми не такі. Повір, що репортаж з «Променя» нас цікавить так само, як і тебе…
Її погляд упав на коробку. Помітивши це, хлопець почервонів:
— Несу вам подарунок, я сам його виготував…
— Подарунок?.. А який, Митю?
— Подивіться самі… Тільки я хотів би, щоб ви коробку відкрили разом з товаришем Тарабкіним.
— Тоді ходімо до нього, він зараз вільний.
Академік Тарабкін, який у своєму кабінеті саме настроював телевізор, щоб послухати репортаж з «Променя», зрадів гостеві. Наташа відкрила коробку, і вчені з цікавістю зазирнули всередину.
— Чудесно, мій любий конструкторе! — Тарабкін витягнув модель зорельота, високо підняв її і пройшовся з нею кілька кроків. — А літає?
— Звісно! — гордо відповів хлопець. — Всі мої моделі літають. Що б то був за літак, коли б не літав?
Тарабкін погладив вуса:
— Безперечно, «Промінь» ми випробуємо сьогодні ж, а потім знову повернемо тобі. Ти вмієш з ним краще поводитись, ніж ми.
— Я його робив для вас і назад не візьму!
— Гаразд, у такому разі дуже дякуємо за нього. Він буде нам нагадувати нашого любого Северсона. Хто знає, що він зараз поробляє, крізь яке вікно на нас, на нашу Землю дивиться? — академік злегка провів рукою по моделі.
— …Вас вітає «Промінь»! — раптом почувся знайомий голос.
Це було так несподівано, що всі злякано обернулись до телевізора. З екрана до них посміхалось обличчя Северсона. Він був трохи блідий, на широкому лобі в нього випнулись жили в формі літери «У». Звісно, він був збентежений, як і всякий диктор-початківець, бо усвідомлював, що на нього зараз дивляться мільйони очей з усього світу.
— …Насамперед — кілька кадрів з нашого життя…
Картина на екрані змінилась. З'явилась кабіна управління. В кріслах біля пульта сиділи головний пілот Цаген та Навратіл — капітан корабля цієї зміни.
— Пробачте їх, що вони не зможуть взяти участі у нашому репортажі… — продовжував Северсон. — Незабаром залетимо до смуги астероїдів, а тут необхідна якнайбільша обережність. Щоб уникнути можливого зіткнення, рухаємось великим півколом у напрямі руху астероїдів. Всі вони обертаються навколо Сонця в один і той же бік.
Як я сам пересвідчився, управління зорельотом у міжпланетному просторі — нелегка справа. Ми в повному розумінні слова можемо опиратись тільки на реактивну силу. Дуже складним для нас є і орієнтування. Не можна визначити, де верх, а де низ; єдиними нерухомими точками є тільки найвіддаленіші зірки. Для тих, хто вже літав на Місяць, я не розповідаю нічого нового. Нагадую не нашій молоді, яка мандрує Всесвітом поки що лише в підручниках та романах…
Тепер продовжимо огляд «Променя»…
На екрані телевізора з'являються Молодінова та Чан-су. Вони уважно вивчають карту сонячної системи з зазначеною траєкторією корабля та перевіряють з допомогою приладів правильність польоту.
На службовому телевізорі заблимав червоний вогник. З екрана до кабіни дивився Мак-Гарді:
— Увага, ми виявили в напрямку польоту, недалеко від Альдебарана, невелику планетку. Діаметр — двадцять шість кілометрів, відстань — двадцять тисяч кілометрів…
Молодінова та Чан-су швидко підбігли до вікна. Аль-дебаран яскраво сяяв у сузір'ї Бика, а навколо нього спокійно світили менші зірки. Ані сліду далекої планетки. Поки що її помітили тільки чутливі очі астрорадіолокатора.
Але за кілька секунд одна з зірок настільки збільшилась, що затулила й Альдебаран. Вона швидко пересувалась праворуч і виростала.
Глядачі в кабінеті Тарабкіна затамували подих, Митько аж підвівся з крісла і стиснув Наташі руку.
Зірка непомітно перетворилась на планетку яйцеподібної форми. Яйце, освітлене сонцем, рухалось навколо своєї меншої осі так, ніби його поклали на стіл і крутнули. Однак воно оберталось значно повільніше. Зважаючи на те, яким боком воно оберталось до Сонця, змінювалась і інтенсивність його освітлення.
«Промінь» пройде повз планетку, мабуть, з лівого боку, бо тіло, яке весь час збільшується, іде поруч. Воно вже настільки близько, що горби на його поверхні видно простим оком.
Тіло раптом почало зростати значно швидше… і одним стрибком зникло з поля зору. Картина на екрані змінилась. З зоряного неба знову проступило обличчя диктора.
— Небезпека минула, астероїд уже позаду… — сказав Северсон з полегкістю.
Глядачі також перевели дух і сіли в кріслах зручніше.
— Зараз мене академік Навратіл повідомив, що цей нововідкритий астероїд за його пропозицією названий іменем «Северсон»… — додав диктор збентежено.
— Ура! — підскочив Митько і почав аплодувати, його підтримали академік Тарабкін і Наташа Орлова.
***
Северсон і Алена вільні. Короткі хвилини свого відпочинку вони проводять у клубі. Сидять біля вікна під миршавою сосною, яка росте з закритого вазона. Ця рослина ніколи не знала Землі. її виростили садівники в оранжереї на Місяці. Змалку вона пристосувалась до зменшеної сили тяжіння, а в міжпланетних кораблях навчилась рости й зовсім без тяжіння. Звільнившись від ланцюгів гравітації, вона одразу ж скрутила свої гілки в такі дивовижні форми, що їй позаздрили б і штучно вирощені японські сосни. До осяйних лампочок вона тягнеться з такою ж любов'ю, як її сестри на Землі — до Сонця. Можливо, що вона не відрізняє цих ламп від Сонця і, незважаючи на свій досить високий вік, має кору все ще гладеньку, бо давно дізналась, що в цих умовах повинна заощаджувати воду. Краплини вологи, які осідають на неї з пари, що є в повітрі, не лишаються на її гілках сяючою росою. Вони вмить розпливаються по всій поверхні, так що здається, ніби всю сосну хтось вмочив у воду.
Северсон споглядав цікаве дерево і пригадував. Легко догадатись, куди залетіли його спогади. Вгадала це і Алена.
— Сосна вам нагадала Норвегію, правда? — урвала вона задумливу мовчанку.
Він кивнув на знак згоди.
— Щодо цього ми з вами однакові. Я також тепер думкою часто буваю вдома. Знаєте, доки людина десь на Землі, вона не сумує так, бо знає, що може коли завгодно і швидко повернутись. Але тут… Доки ти вдома, усе здається звичайним. А якщо людина від домівки далеко… Пригадую один вірш, який я вчила ще в школі. Сподіваюсь, ви не будете гніватись, якщо продекламую вам уривок з нього…
Багато я пройшов
країв хороших,
та край,
де височіють Крконоші,
я в серці
зберігатиму найдовше.
Коли
у небо синього світанку
підводяться стрімчасті верховіття,
коли долини
п'ють рясні краплини, —
де б я не був,
мені лунає спів
гірських струмків
і гомінких потоків
пробудження любимої землі.
Усі квітки всміхаються мені,
бринить на струнах радості і смутку
моєму серцю пісня пречудова,
і з горлечок пташиних ллється спів,
і щебетом одлунює діброва.
Вона замовкла. Повернулась до вікна, щоб не було видно обличчя. Вологими очима дивилась на Землю, яка вже перетворилась на яскраво сяючу зорю.
— Чий це вірш? — запитав Северсон, щоб продовжити перервану розмову.
— Нашого чеського поета Іржі Гавла. Він написав його ще у важкі часи боротьби за мир і безпеку нашої вітчизни. Тому він цю «Пісню про рідний край» закінчив так:
Ти, земле батьківська, співай,
дзвени чудесна пісне!
Тебе ми всі захистимо,
коли біда нависне.
Ми віддаляємось від домівки і не побачимо її багато років, але зате ми в одному більш щасливі, ніж було покоління Іржі Гавла: можемо летіти з хорошим відчуттям на серці, що наша вітчизна і весь світ уже живуть у мирі…
— Подивимось, що в нас нового, — запропонував Северсон і ввімкнув телевізор.
Передавали репортаж про переможне закінчення обводнення Сахари.
В місцях, де кілька років тому була пустеля, тепер зеленіли пальмові гаї, а над ними в небі майоріли прапори усіх народів світу. Люди торжествували. Негр обіймався з американцем, росіянин з англійцем, чех з німцем. У центрі барвистих кущів посміхався великий портрет Жоліо-Кюрі, який ще в 1953 році провістив обводнення Сахари. Він заявив тоді, що людство могло б зросити Сахару за ті кошти, які витрачає на підготовку війни за один-єдиний місяць.
Репортаж закінчено. Починаються вісті Всесвітнього інформаційного та телевізійного центру.
— …Академік Сирцов запропонував сьогодні президії Всесвітньої Академії наук детально розроблений проект керування погодою… Якщо вдасться його здійснити, ми зможемо не тільки попереджати стихійні лиха, але й створювати найсприятливіші кліматичні умови на всій земній кулі. Проект спирається на перемогу над Арктикою та на нові відкриття в галузі атомної фізики…
Демонструється кілька кадрів з місця роботи академіка Гарінгера. За останнім повідомленням йому пощастило продовжити свердловину в глиб Землі до 305 кілометрів. Дослідження нижчих шарів ствердило припущення радянських вчених: надра Землі, безперечно, складені не з заліза, а з кам'янистої речовини…
Потім — огляд повідомлень, які передавались протягом дня.
— …Дослідницька група Бергера виявила в кризі поблизу Північного полюса троє мертвих людей. З попередніх знімків припускається, що між ними є і Амундсен…
Северсон схопився і широко розкритими очима дивився на екран. На жаль, на мутних знімках не можна розрізнити деталей.
***
«Головний кухар» зорельота Алена Свозилова та її тимчасовий помічник Северсон священнодійствують в кухні, синтезуючи потрібні поживні речовини. Це нелегка робота; вона вимагає зосередженості й пильності. І все ж Северсон часом визирає у вікно, щоб подивитись на невелику кульку, оточену тоненьким перстеньком: на Сатурн, до якого наближається «Промінь».
— Сатурн… — промовляє він задумливо. — Шкода, що ми не пролетіли також мимо Марса та Юпітера…
— Я в цьому не бачу ніякої біди! — засміялась Алена. — Навратіл навмисне обрав такий момент для старту, щоб обминути ці планети. Вони зараз на протилежному боці системи, за Сонцем, і це добре. Ми мусили б неабияк маневрувати, щоб подолати їхню гравітацію, а вона досить велика, особливо у Юпітера… Ви нічого не втратили, Лайфе. Юпітер нецікавий взагалі: він складається з м'якої речовини, хіба тільки трохи густішої за воду, і огорнутий непридатною для дихання атмосферою. Марс — цікавіший, на ньому навіть існує життя. Але що ви побачили б здалеку? А в нас на «Промені» є копія документального фільму, привезеного з Марса радянською експедицією. Якщо хочете, ми переглянемо його сьогодні після роботи.
Северсона не довелось запрошувати двічі. Зразу ж по обіді вони з Аленою пішли до проекційної і ввімкнули апаратуру.
Засяяв екран. Перебігли титри; коротко показано подорож у міжпланетному просторі. І ось уже ракетоплан приземляється на засніженій рівнині чужої планети.
Небо над нею не блакитне, як на Землі, а рожевувате. З ракетоплана виходять вчені в скафандрах — адже повітря на Марсі занадто рідке і для дихання людини непридатне.
Мікроскопічний знімок сніжинок. Вони мають форму зірочок, як і наші, тільки простіші.
Під тоненьким шаром снігу знаходяться рослини, які нагадують лишайники.
Група вчених вирушає досліджувати околиці. За низьким горбом перед ними відкривається дивовижний краєвид: густий чагарниковий лісок. Тремтячими руками вчені досліджують будову рослин. Їх стовбури вкриті шпаристими дірками. На кінцях покручених гілок розкриваються віяла зелено-блакитних тичинок, які, мабуть, виконують функцію листя.
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 34 35 36 37 38 39 40 41 42 43 44 45