Навратіл до мене весь час уважний і лагідний, — ба навіть ще більше, аніж раніше, — але я добре почуваю, що він бачить у мені причину відступу Алени. Бачу й по Алені, що вона вже не така весела, як колись.
Побудова корабля просунулась так далеко, що в травні можна буде починати монтування. З заводів усього світу шодня надходять складові частини та пристрої для внутрішнього обладнання, а академік Шайнер повідомив, що за місяць буде закінчена робота на головній стартовій конструкції. Боюсь, що не зможу взяти участі у завершальному монтажі в майстернях, на Місяці, бо Навратіл мене туди, мабуть, не запросить.
21 березня. Доля мстить мені за мою боягузливу поведінку. Я потрапив у дивне становище. Мушу стати зрадником чи донощиком.
Алена вчора вилетіла до Москви в Ядерний інститут, де для «Променя» конструюють атомні реактори. Я гуляв один увечері по Празі. Попрямував до Петржина; хотів оглянути Палац чеської та словенської культури. Коли я піднімався мармуровими сходами, то звернув увагу, що якийсь чоловік іде весь час назирцем за мною. В першу мить я запідозрив, що це — шпигун. Щоб дізнатись, чи справді він іде назирцем, я несподівано повернувся і пішов сходами униз. Чоловік на мить зупинився, потім знову попрямував слідом за мною.
Під Петржином я звернув ліворуч, в напрямку середньовічної частини Праги.
Незнайомий настирливо йшов за мною. Це мене, звісно, роздратувало. Я зупинився, зачекав, поки він мене наздожене, і вже відкрив був рота, щоб вилаяти його, але він мене випередив:
— Ви — пан Северсон, правда ж?
— Навіщо запитуєте, якщо знаєте це так само добре, як я? — сказав я сухо. — Хто вам наказав шпигувати за мною?
Чоловік похитав головою:
— Я б хотів з вами познайомитись, бо ми не тільки земляки, але навіть родичі. Я — Олаф Дітріхсон… — несподівано заговорив він норвезькою мовою. — його вимова, вузьке обличчя й світле волосся — все ніби свідчило, що він каже правду.
Він заявив, що доводиться мені двоюрідним онуком (як кумедно: він старший за мене!) і хотів би поговорити зі мною, але, звичайно, не на вулиці, а хоча б за склянкою кави в якій-небудь тихій кав'ярні. Я охоче погодився: повинен признатися, що це несподіване знайомство мене дуже потішило: після довгої перерви приємно поговорити рідною мовою. До того ж я ще зустрів і родича!
Дорогою Олаф перерахував мені всіх наших предків. З його детального родоводу виходило, що його бабуся була моєю сестрою.
Ми поминули кілька покручених вуличок, поки нарешті знайшли на Малій-Страні під Градом у середньовічному будинку з арками кав'ярню, яка сподобалась моєму праплеміннику: склеписта стеля, підтримувана круглими стовпами; стіни, покриті на висоту людського зросту дерев'яною обшивкою; дерев'яні лави. В кав'ярні було безлюдно й тихо.
Коли праплемінник почав говорити, я спочатку подумав, що на нього просто вплинуло оточення, дух минулого. Однак тепер я вже розумію, що він завів мене до тієї кав'ярні навмисне.
— Ви задоволені, дядю? — запитав мене Олаф і, не чекаючи на відповідь, продовжував: — Побоююсь, що цей світ — не для вас, що ви в ньому почуваєте себе чужим…
Я погодився, бо таке почуття ще недавно охоплювало мене досить-таки часто; але зразу ж почав виправдуватись:
— Все ж я вже починаю розуміти вашу епоху… Я побачив, що люди тепер живуть щасливіше, ніж за моєї молодості…
На мій превеликий подив, праплемінник покрутив головою:
— Не вірте цьому. Нинішня епоха забрала у заповзятливої людини всяку можливість розвитку.
— Не може бути! — заперечив я рішуче. — Погляньте хоча б на академіка Навратіла: щоб він міг здійснити свій блискучий план завоювання сусідньої сонячної системи, йому допомагає Всесвітня Академія наук, а це значить — все людство.
— Це правда, дядечку. В науці він може висунутись, але тільки в науці… Але якщо й так: що він з усього того матиме?.. Його думка незабаром стане загальною власністю, і сусідньою сонячною системою оволодіє не він, а все людство, якщо вжити ваш вираз.
Ці слова мене безмежно здивували:
— Я вас не розумію, Олафе! Адже й Амундсен не хотів заволодіти Північним полюсом!
— А пригадайте-но старих англійських мандрівників, що першими з білих проникли в чорну Африку, або тих, що відкрили Австралію і незнані острови. Чи не були вони розвідниками англійської армії, яка скоро по тому заволоділа всіма цими відкритими землями?.. Всяке нове відкриття збільшувало могутність Англії, а разом з тим і могутність того, хто відкривав нові землі. І це було справедливо. Людина має не тільки природжену жадобу до життя, але й жадобу до влади. Прагне не тільки жити, але й володіти іншими. І тепер народжуються сильні обранці, яким судилося б володіти людством. Але вони не мають умов для розвитку. Їхні благородні поривання придушуються ще в зародку.
Праплемінник замовк, щоб дати мені можливість осмислити його філософію. Повинен визнати, що я його не дуже зрозумів: адже я ніколи не прагнув панувати над іншими людьми. Здавалось, Олаф читав мої думки:
— І ви, дядю, людина шляхетного духу. І вам, членові нашої славетної родини, наперед визначено володарювати…
— Ким і чому? — затинаючись, запитав я, побоюючись, що мій родич збожеволів.
Олаф посміхнувся:
— Це не так безглуздо, як вам здається на перший погляд. Коли я розкрию вам нашу велику таємницю, ви зрозумієте, що я говорю цілком розсудливо… — він притишив голос. — Я твердо вірю, що ви, людина нашої крові, не станете підлим донощиком, і те, що вам тепер скажу, не викажете нікому — ні Навратілу, ні панночці Свозиловій, з якою, як я помічаю, у вас досить близькі стосунки…
— Ми тільки друзі! — запротестував я. — Можете спокійно говорити… З тим, що я десь почую, на торг не ходжу.
— Так, це правильно, — сказав він. — Видно, що я не помилився в вас… — І продовжував: — Отже, ніхто навіть не уявляє, що існує таємне товариство, до якого входять всі шляхетні духом, люди колишнього вищого світу. Я також член товариства. Ми називаємось «Братством сильної руки». Нас небагато, і однак між нами є обранці майже з усіх білих націй. Кольорових нижчої раси до «Братства» не приймаємо. Кілька наших «братів» виконують нині важливі функції в людському суспільстві…
— А чому ваше товариство таємне? — здивувався я. — Всі народи живуть тепер вільно і одинаки, як я помітив, нічим не обмежуються у своїх діях…
— І все ж ми мусимо ховатись. Коли б ми поткнулись з своєю програмою на люди, всіх нас заарештували б, такий тепер час. Раніше наші могли вільно робити що завгодно, — навіть публічно висунути програму завоювання світу, — і ніхто б нічого не вдіяв. Та й не міг би, бо ми мали владу. А тепер ми таємно боремося за повернення тієї влади…
Я не переставав дивуватись:
— А навіщо вам ця могутність? Кожен сьогодні одержує те, чого потребує, ніхто не боїться стати безробітним і загинути з голоду...
— Однак ніхто не сміє також сказані: «Я вам наказую, а ви повинні коритись!»
— Чого ж тоді прагне це ваше «Братство»?
— Я вже вам говорив: знову завоювати владу.
— Як? Зі зброєю в руках? — затремтів я.
— Так, і зі зброєю. В момент, коли світ чекатиме на це найменше, ми оголосимо йому шах і мат. Серед нас є багато фахівців-енергетиків, які зуміють відновити славу атомної зброї.
В університетській бібліотеці я бачив знімки двох страшних вибухів атомних бомб у Хіросімі та Нагасакі — в Японії. Пригадав я про них, і мене охопив жах.
— Невже ви хочете знову вбивати матерів і дітей?! Олаф схопив мене за руку і боляче стиснув:
— Ради бога, тихше, щоб ніхто не почув! — засичав він мені на вухо. — Можливо, в цьому й не буде потреби, а з вами так чи інакше нічого не трапиться… — намагався він мене заспокоїти. — А втім, у вас зараз ще слабенькі нерви, і ви надто сентиментальний. Чи вас обходять кілька мільйонів незнайомих людей?.. На світі людей досить… Хіба плачете ви над худобою, яку забивають в різниці?
Мені зробилось погано, і, признаюсь, я почав боятись свого праплемінника.
— Ви мене розшукали, щоб розповісти тільки це? — промимрив я несміливо.
Про себе я вже виміряв відстань від столу до дверей, щоб утекти при нагоді. Але Олаф мене увесь час тримав за зап'ястя.
— Я потребую вашої невеликої допомоги, — сказав він з крижаним спокоєм.
Я вперто не відповідав, вирішивши мовчати до кінця цієї чудної бесіди.
— Я — видатний працівник дослідницького ядерного інституту в Піттсбурзі, — продовжував він невблаганно. — Завтра чи позавтра попрошу прийняти мене до Навратілової експедиції. Я не ліз би туди, — для нашого брата це надто рискована справа, — але мені доручено дуже важливе завдання. Я був би радий, любий дядечку, коли б ви допомогли мені при виконанні цього завдання. Удвох тягти краще…
Я більше не міг мовчати.
— Я… я вам… — Я хотів, власне, сказати, що ніколи, нізащо допомагати йому не буду, але вчасно усвідомив, що це — небезпечний злочинець, який не посоромиться підняти руку й на власного дядька.
— Радий би вам допомогти, — сказав я обережно, — але не можу. Я, правда, допомагаю монтувати міжзоряний корабель, але в польоті участі не братиму…
Олаф махнув рукою:
— Коли захочете, Навратіл вас, безперечно, візьме з собою, особливо якщо за вас поклопоче ваша наречена…
Я почував себе так, ніби хтось всадив мені ніж у груди.
— Алена теж не полетить… Вона відмовилась через мене.
Олаф, певно, чекав на таку відповідь, бо спокійно запропонував:
— Тоді, значить, допоможе ваше слово. Вам, мабуть, не відмовлять.
Спогад про Алену мене знову трохи підбадьорив:
— Не гнівайтесь, Олафе, але те, чого ви від мене хочете, просто неможливе…
Праплемінник примружив очі і пильно подивився в моє обличчя:
— Даю вам двадцять чотири години на роздум. Завтра в цей же час чекаю на вас отут. Моє прохання просте: не забудьте: по-перше, я хочу, щоб ви з допомогою своєї нареченої рекомендували мене для участі в експедиції. Це буде неважко зробити, адже ми земляки, а я до того ж фахівець-астронавт. А по-друге, щоб ви були моїм супутником у подорожі до Проксими. Це теж не буде для вас надто твердим горішком. Наскільки я поінформований, дядечку, ви — здібний працівник колективу Навратіла, і академік вас дуже поважає. Безперечно, він знайде для вас яку-небудь роботу в міжзоряному кораблі… Застерігаю вас від базікання, бо тоді я мусив би забути про те, що ми близькі родичі. Наша могутність сягає далеко… І ще дрібничка: в разі вашої відмови співробітничати з нами — не можу поручитись за безпеку панночки Свозилової. Випадкове нещастя ви не попередите навіть тим, що мене заарештують при посадці у корабель. Не забувайте, що я — не один у «Братстві»!
Я підвівся і попрямував до виходу. Праплемінник затримав мене:
— Хай вам не спаде на думку нацькувати на мене людей на вулиці. Якщо я не повернусь до півночі на умовлене місце, не ручаюсь за Свозилову та й за вас, дядечку… — Він раптом спробував пом'якшити голос. — Не гнівайтесь, що я вам погрожую, але, знаєте, — боротьба є боротьба. Будьте, ради бога, певні, що я вам же зичу добра. Ви відчуєте це самі, коли наші плани здійсняться…
Незважаючи на те, що я був приголомшений і пригнічений, я ще тримав себе в руках.
— Навіщо, власне, ви плекаєте такі, скажімо, нерозумні плани? — запитав я. — Навіщо хочете летіти до іншої сонячної системи?
— Я зробив помилку, що не сказав вам цього зразу, — спокійно посміхнувся Олаф. — Отже, спочатку кілька запитань: чому туди летить Навратіл?
Я відповів, що Навратіл хоче дослідити незнайомі планети та життя на них, розкрити нові закони природи, яким скоряється наша Галактика, і взагалі прагне поширити обрії науки.
— Таємнича планета Ікс надсилає до нас сигнали, які свідчать про існування невідомих людей, — продовжував мій праплемінник. — Саме туди Навратіл попрямує насамперед. Що він хоче робити на тій населеній планеті?
І це запитання не спантеличило мене:
— А хто б не хотів зустрітися з своїм сусідою, хоча б пін і жив самотньо, за багато кілометрів?.. Наукова експедиція хоче познайомитись з життям та культурою невідомих людей і зав'язати з ними дружбу.
Я досі не уявляв, що замислив мій праплемінник. Але чекати на розгадку довго не довелось.
— А ви не догадуєтесь, чого могли б бажати на планеті Ікс ми? Це так просто, я трохи вам допоможу… Чи вже відвідали нас оті незнані люди? Чи добрались вони уже до нас, на Землю?.. Не добрались. Це свідчить про те, що вони не мають такої досконалої техніки, як ми; що вони ще позаду нас. Неосвіченими вони не можуть бути, бо інакше не знали б радіо. А це добре, ба навіть чудово! Це будуть гарні працівники, і, головне, буде не так важко розподілити їх на кілька таборів та оволодіти ними.
Аж тепер у мене прояснилось у голові. Так ось чому член «Братства сильної руки» прагне відвідати сусідню сонячну систему! Він хоче там забезпечити своїм «братам» владу над невідомими людьми!.. На Землі це зробити не так-то легко.
— Любий праплеміннику! — сказав я веселіше. — Гадаю, що ви дістали надлюдське завдання! Хіба можете ви сам-один оволодіти незнайомим світом?.. Не забувайте, що ви будете членом численного екіпажу, який поламає ваш план.
Олаф загадково посміхнувся:
— Помиляєтесь. Навпаки, екіпаж мені допоможе при виконанні завдання!
— В це я не вірю! — вигукнув я.
— Побачите! — сказав праплемінник, і на цьому, власне, наша розмова скінчилась. Прощаючись, він мені ще нагадав Про наступне побачення, і ми розійшлись.
Я й досі не опам'ятався після першої зустрічі, а за годину мушу зустрітись з своїм жахливим родичем знову. Я ще не вирішив, як повестись. На жаль, Алена у Москві. Можливо, що це на щастя — хто знає?..
Що робити?.. Попередити Алену та Навратіла?.. Ні, донощиком не буду. Я це кажу не з страху. Як можу я донести на власного праплемінника?! Отже, я мушу зрадити, зрадити своїх найкращих друзів, які повернули мені життя і оточили мене любов'ю та увагою?.. Мовчати, коли бачу, як холоднокровно готується злочин?.. А з іншого боку, що допоможе, коли я донесу на свого праплемінника? Він сам сказав, що таких, як він, багато. Якщо не вдасться йому, здійснити злочин спробує хтось інший.
Я в розпачі. За хвилину мушу іти на побачення. Краще було б мені не жити!
22 березня. Сьогодні мені вже легше дихається. Я вибрав золоту середину. Обіцяв Олафу допомогти і таки справді допоможу. Гадаю, що так буде найкраще. Попрошу також Навратіла про місце в екіпажі «Променя» для мене. Безперечно, я не допущу, щоб зі мною летіла Алена. Хто знає, може, мені зрештою вдасться поламати Олафу його плани. Якщо під час польоту не вдасться його переконати, — за вісім років для цього знайдеться більш аніж досить часу, — викрию його перед усім екіпажем. Не допущу, щоб злочин було здійснено.
29 березня. Олафа прийняли. Коли я про це дізнався, в мене по спині побігли мурашки. Аленка знову в Празі. Мене мучить сумління.
30 березня. Учора пізно ввечері мені хтось підсунув під двері лист. Олаф попереджає мене, що в екіпажі лишилось тільки два вільні місця і що вже час діяти. Завтра вранці попрошу Навратіла.
1 квітня. Я заспокоював себе тим, що Навратіл вважатиме моє прохання за першоквітневий жарт і чемно мені відмовить. Мене здивувало те, що він поставився до моїх слів серйозно і сказав, що не заперечує, але повинен дістати згоду Тарабкіна. Тепер я вже не можу відступити…
— А полетите і без Алени? — запитав мене Навратіл. Я набундючився, як індик. Академік, однак, добродушно посміхнувся і сказав: — Ви просто як діти! Я догадався зразу, що крилось за тією несподіваною відмовою, і знав, що обоє ви візьметесь за розум… Знає вже Алена про ваше рішення?
— Ні, ні! — сказав я швидко. — Прошу, нічого їй не говоріть. З радістю полечу з вами і без неї.
Навратіл знизав плечима:
— Я говорив завжди, що ви — діти… Може, ви посварились?.. Запевняю, що не допущу того, щоб Алена вас покинула…
Я відчув себе безпорадним. Як перешкодити тому, щоб вона взяла участь в цьому подвійно небезпечному польоті?.. Що я їй скажу?
2 квітня. Алена сьогодні вранці прибігла до мене і, не звертаючи уваги на інших монтажників у залі, обняла:
— Я знала, що ви зрозумієте!.. Ви — хоробрий, мій мужній Лайфе!
В мене замалим не підломились ноги. З першого погляду було ясно, чому вона так зраділа. Навратіл їй все сказав.
Вона посадила мене на якусь скриньку, а сама сіла проти мене. Сяяла, як сонце.
— Ви навіть не уявляєте, як мені було важко… Я так прагнула полетіти на Проксиму… і не хотіла втратити вас, признаюсь. Побоювалась, що надто багато пожертвувала нашій дружбі і що коли-небудь, — можливо, колись у майбутньому, — ця жертва стане між нами… Яка я щаслива, що все вийшло по-іншому!
Я був також щасливий, але й збентежений:
— Отже, ви летите також? Вона засміялась:
— Звісно ж, дурнику! Може, ви б хотіли летіти один, — ви, невиправний егоїст?! Запитуєте, наче не радієте з нього так само, як я!
— Радію… Як не радіти?
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 34 35 36 37 38 39 40 41 42 43 44 45
Побудова корабля просунулась так далеко, що в травні можна буде починати монтування. З заводів усього світу шодня надходять складові частини та пристрої для внутрішнього обладнання, а академік Шайнер повідомив, що за місяць буде закінчена робота на головній стартовій конструкції. Боюсь, що не зможу взяти участі у завершальному монтажі в майстернях, на Місяці, бо Навратіл мене туди, мабуть, не запросить.
21 березня. Доля мстить мені за мою боягузливу поведінку. Я потрапив у дивне становище. Мушу стати зрадником чи донощиком.
Алена вчора вилетіла до Москви в Ядерний інститут, де для «Променя» конструюють атомні реактори. Я гуляв один увечері по Празі. Попрямував до Петржина; хотів оглянути Палац чеської та словенської культури. Коли я піднімався мармуровими сходами, то звернув увагу, що якийсь чоловік іде весь час назирцем за мною. В першу мить я запідозрив, що це — шпигун. Щоб дізнатись, чи справді він іде назирцем, я несподівано повернувся і пішов сходами униз. Чоловік на мить зупинився, потім знову попрямував слідом за мною.
Під Петржином я звернув ліворуч, в напрямку середньовічної частини Праги.
Незнайомий настирливо йшов за мною. Це мене, звісно, роздратувало. Я зупинився, зачекав, поки він мене наздожене, і вже відкрив був рота, щоб вилаяти його, але він мене випередив:
— Ви — пан Северсон, правда ж?
— Навіщо запитуєте, якщо знаєте це так само добре, як я? — сказав я сухо. — Хто вам наказав шпигувати за мною?
Чоловік похитав головою:
— Я б хотів з вами познайомитись, бо ми не тільки земляки, але навіть родичі. Я — Олаф Дітріхсон… — несподівано заговорив він норвезькою мовою. — його вимова, вузьке обличчя й світле волосся — все ніби свідчило, що він каже правду.
Він заявив, що доводиться мені двоюрідним онуком (як кумедно: він старший за мене!) і хотів би поговорити зі мною, але, звичайно, не на вулиці, а хоча б за склянкою кави в якій-небудь тихій кав'ярні. Я охоче погодився: повинен признатися, що це несподіване знайомство мене дуже потішило: після довгої перерви приємно поговорити рідною мовою. До того ж я ще зустрів і родича!
Дорогою Олаф перерахував мені всіх наших предків. З його детального родоводу виходило, що його бабуся була моєю сестрою.
Ми поминули кілька покручених вуличок, поки нарешті знайшли на Малій-Страні під Градом у середньовічному будинку з арками кав'ярню, яка сподобалась моєму праплеміннику: склеписта стеля, підтримувана круглими стовпами; стіни, покриті на висоту людського зросту дерев'яною обшивкою; дерев'яні лави. В кав'ярні було безлюдно й тихо.
Коли праплемінник почав говорити, я спочатку подумав, що на нього просто вплинуло оточення, дух минулого. Однак тепер я вже розумію, що він завів мене до тієї кав'ярні навмисне.
— Ви задоволені, дядю? — запитав мене Олаф і, не чекаючи на відповідь, продовжував: — Побоююсь, що цей світ — не для вас, що ви в ньому почуваєте себе чужим…
Я погодився, бо таке почуття ще недавно охоплювало мене досить-таки часто; але зразу ж почав виправдуватись:
— Все ж я вже починаю розуміти вашу епоху… Я побачив, що люди тепер живуть щасливіше, ніж за моєї молодості…
На мій превеликий подив, праплемінник покрутив головою:
— Не вірте цьому. Нинішня епоха забрала у заповзятливої людини всяку можливість розвитку.
— Не може бути! — заперечив я рішуче. — Погляньте хоча б на академіка Навратіла: щоб він міг здійснити свій блискучий план завоювання сусідньої сонячної системи, йому допомагає Всесвітня Академія наук, а це значить — все людство.
— Це правда, дядечку. В науці він може висунутись, але тільки в науці… Але якщо й так: що він з усього того матиме?.. Його думка незабаром стане загальною власністю, і сусідньою сонячною системою оволодіє не він, а все людство, якщо вжити ваш вираз.
Ці слова мене безмежно здивували:
— Я вас не розумію, Олафе! Адже й Амундсен не хотів заволодіти Північним полюсом!
— А пригадайте-но старих англійських мандрівників, що першими з білих проникли в чорну Африку, або тих, що відкрили Австралію і незнані острови. Чи не були вони розвідниками англійської армії, яка скоро по тому заволоділа всіма цими відкритими землями?.. Всяке нове відкриття збільшувало могутність Англії, а разом з тим і могутність того, хто відкривав нові землі. І це було справедливо. Людина має не тільки природжену жадобу до життя, але й жадобу до влади. Прагне не тільки жити, але й володіти іншими. І тепер народжуються сильні обранці, яким судилося б володіти людством. Але вони не мають умов для розвитку. Їхні благородні поривання придушуються ще в зародку.
Праплемінник замовк, щоб дати мені можливість осмислити його філософію. Повинен визнати, що я його не дуже зрозумів: адже я ніколи не прагнув панувати над іншими людьми. Здавалось, Олаф читав мої думки:
— І ви, дядю, людина шляхетного духу. І вам, членові нашої славетної родини, наперед визначено володарювати…
— Ким і чому? — затинаючись, запитав я, побоюючись, що мій родич збожеволів.
Олаф посміхнувся:
— Це не так безглуздо, як вам здається на перший погляд. Коли я розкрию вам нашу велику таємницю, ви зрозумієте, що я говорю цілком розсудливо… — він притишив голос. — Я твердо вірю, що ви, людина нашої крові, не станете підлим донощиком, і те, що вам тепер скажу, не викажете нікому — ні Навратілу, ні панночці Свозиловій, з якою, як я помічаю, у вас досить близькі стосунки…
— Ми тільки друзі! — запротестував я. — Можете спокійно говорити… З тим, що я десь почую, на торг не ходжу.
— Так, це правильно, — сказав він. — Видно, що я не помилився в вас… — І продовжував: — Отже, ніхто навіть не уявляє, що існує таємне товариство, до якого входять всі шляхетні духом, люди колишнього вищого світу. Я також член товариства. Ми називаємось «Братством сильної руки». Нас небагато, і однак між нами є обранці майже з усіх білих націй. Кольорових нижчої раси до «Братства» не приймаємо. Кілька наших «братів» виконують нині важливі функції в людському суспільстві…
— А чому ваше товариство таємне? — здивувався я. — Всі народи живуть тепер вільно і одинаки, як я помітив, нічим не обмежуються у своїх діях…
— І все ж ми мусимо ховатись. Коли б ми поткнулись з своєю програмою на люди, всіх нас заарештували б, такий тепер час. Раніше наші могли вільно робити що завгодно, — навіть публічно висунути програму завоювання світу, — і ніхто б нічого не вдіяв. Та й не міг би, бо ми мали владу. А тепер ми таємно боремося за повернення тієї влади…
Я не переставав дивуватись:
— А навіщо вам ця могутність? Кожен сьогодні одержує те, чого потребує, ніхто не боїться стати безробітним і загинути з голоду...
— Однак ніхто не сміє також сказані: «Я вам наказую, а ви повинні коритись!»
— Чого ж тоді прагне це ваше «Братство»?
— Я вже вам говорив: знову завоювати владу.
— Як? Зі зброєю в руках? — затремтів я.
— Так, і зі зброєю. В момент, коли світ чекатиме на це найменше, ми оголосимо йому шах і мат. Серед нас є багато фахівців-енергетиків, які зуміють відновити славу атомної зброї.
В університетській бібліотеці я бачив знімки двох страшних вибухів атомних бомб у Хіросімі та Нагасакі — в Японії. Пригадав я про них, і мене охопив жах.
— Невже ви хочете знову вбивати матерів і дітей?! Олаф схопив мене за руку і боляче стиснув:
— Ради бога, тихше, щоб ніхто не почув! — засичав він мені на вухо. — Можливо, в цьому й не буде потреби, а з вами так чи інакше нічого не трапиться… — намагався він мене заспокоїти. — А втім, у вас зараз ще слабенькі нерви, і ви надто сентиментальний. Чи вас обходять кілька мільйонів незнайомих людей?.. На світі людей досить… Хіба плачете ви над худобою, яку забивають в різниці?
Мені зробилось погано, і, признаюсь, я почав боятись свого праплемінника.
— Ви мене розшукали, щоб розповісти тільки це? — промимрив я несміливо.
Про себе я вже виміряв відстань від столу до дверей, щоб утекти при нагоді. Але Олаф мене увесь час тримав за зап'ястя.
— Я потребую вашої невеликої допомоги, — сказав він з крижаним спокоєм.
Я вперто не відповідав, вирішивши мовчати до кінця цієї чудної бесіди.
— Я — видатний працівник дослідницького ядерного інституту в Піттсбурзі, — продовжував він невблаганно. — Завтра чи позавтра попрошу прийняти мене до Навратілової експедиції. Я не ліз би туди, — для нашого брата це надто рискована справа, — але мені доручено дуже важливе завдання. Я був би радий, любий дядечку, коли б ви допомогли мені при виконанні цього завдання. Удвох тягти краще…
Я більше не міг мовчати.
— Я… я вам… — Я хотів, власне, сказати, що ніколи, нізащо допомагати йому не буду, але вчасно усвідомив, що це — небезпечний злочинець, який не посоромиться підняти руку й на власного дядька.
— Радий би вам допомогти, — сказав я обережно, — але не можу. Я, правда, допомагаю монтувати міжзоряний корабель, але в польоті участі не братиму…
Олаф махнув рукою:
— Коли захочете, Навратіл вас, безперечно, візьме з собою, особливо якщо за вас поклопоче ваша наречена…
Я почував себе так, ніби хтось всадив мені ніж у груди.
— Алена теж не полетить… Вона відмовилась через мене.
Олаф, певно, чекав на таку відповідь, бо спокійно запропонував:
— Тоді, значить, допоможе ваше слово. Вам, мабуть, не відмовлять.
Спогад про Алену мене знову трохи підбадьорив:
— Не гнівайтесь, Олафе, але те, чого ви від мене хочете, просто неможливе…
Праплемінник примружив очі і пильно подивився в моє обличчя:
— Даю вам двадцять чотири години на роздум. Завтра в цей же час чекаю на вас отут. Моє прохання просте: не забудьте: по-перше, я хочу, щоб ви з допомогою своєї нареченої рекомендували мене для участі в експедиції. Це буде неважко зробити, адже ми земляки, а я до того ж фахівець-астронавт. А по-друге, щоб ви були моїм супутником у подорожі до Проксими. Це теж не буде для вас надто твердим горішком. Наскільки я поінформований, дядечку, ви — здібний працівник колективу Навратіла, і академік вас дуже поважає. Безперечно, він знайде для вас яку-небудь роботу в міжзоряному кораблі… Застерігаю вас від базікання, бо тоді я мусив би забути про те, що ми близькі родичі. Наша могутність сягає далеко… І ще дрібничка: в разі вашої відмови співробітничати з нами — не можу поручитись за безпеку панночки Свозилової. Випадкове нещастя ви не попередите навіть тим, що мене заарештують при посадці у корабель. Не забувайте, що я — не один у «Братстві»!
Я підвівся і попрямував до виходу. Праплемінник затримав мене:
— Хай вам не спаде на думку нацькувати на мене людей на вулиці. Якщо я не повернусь до півночі на умовлене місце, не ручаюсь за Свозилову та й за вас, дядечку… — Він раптом спробував пом'якшити голос. — Не гнівайтесь, що я вам погрожую, але, знаєте, — боротьба є боротьба. Будьте, ради бога, певні, що я вам же зичу добра. Ви відчуєте це самі, коли наші плани здійсняться…
Незважаючи на те, що я був приголомшений і пригнічений, я ще тримав себе в руках.
— Навіщо, власне, ви плекаєте такі, скажімо, нерозумні плани? — запитав я. — Навіщо хочете летіти до іншої сонячної системи?
— Я зробив помилку, що не сказав вам цього зразу, — спокійно посміхнувся Олаф. — Отже, спочатку кілька запитань: чому туди летить Навратіл?
Я відповів, що Навратіл хоче дослідити незнайомі планети та життя на них, розкрити нові закони природи, яким скоряється наша Галактика, і взагалі прагне поширити обрії науки.
— Таємнича планета Ікс надсилає до нас сигнали, які свідчать про існування невідомих людей, — продовжував мій праплемінник. — Саме туди Навратіл попрямує насамперед. Що він хоче робити на тій населеній планеті?
І це запитання не спантеличило мене:
— А хто б не хотів зустрітися з своїм сусідою, хоча б пін і жив самотньо, за багато кілометрів?.. Наукова експедиція хоче познайомитись з життям та культурою невідомих людей і зав'язати з ними дружбу.
Я досі не уявляв, що замислив мій праплемінник. Але чекати на розгадку довго не довелось.
— А ви не догадуєтесь, чого могли б бажати на планеті Ікс ми? Це так просто, я трохи вам допоможу… Чи вже відвідали нас оті незнані люди? Чи добрались вони уже до нас, на Землю?.. Не добрались. Це свідчить про те, що вони не мають такої досконалої техніки, як ми; що вони ще позаду нас. Неосвіченими вони не можуть бути, бо інакше не знали б радіо. А це добре, ба навіть чудово! Це будуть гарні працівники, і, головне, буде не так важко розподілити їх на кілька таборів та оволодіти ними.
Аж тепер у мене прояснилось у голові. Так ось чому член «Братства сильної руки» прагне відвідати сусідню сонячну систему! Він хоче там забезпечити своїм «братам» владу над невідомими людьми!.. На Землі це зробити не так-то легко.
— Любий праплеміннику! — сказав я веселіше. — Гадаю, що ви дістали надлюдське завдання! Хіба можете ви сам-один оволодіти незнайомим світом?.. Не забувайте, що ви будете членом численного екіпажу, який поламає ваш план.
Олаф загадково посміхнувся:
— Помиляєтесь. Навпаки, екіпаж мені допоможе при виконанні завдання!
— В це я не вірю! — вигукнув я.
— Побачите! — сказав праплемінник, і на цьому, власне, наша розмова скінчилась. Прощаючись, він мені ще нагадав Про наступне побачення, і ми розійшлись.
Я й досі не опам'ятався після першої зустрічі, а за годину мушу зустрітись з своїм жахливим родичем знову. Я ще не вирішив, як повестись. На жаль, Алена у Москві. Можливо, що це на щастя — хто знає?..
Що робити?.. Попередити Алену та Навратіла?.. Ні, донощиком не буду. Я це кажу не з страху. Як можу я донести на власного праплемінника?! Отже, я мушу зрадити, зрадити своїх найкращих друзів, які повернули мені життя і оточили мене любов'ю та увагою?.. Мовчати, коли бачу, як холоднокровно готується злочин?.. А з іншого боку, що допоможе, коли я донесу на свого праплемінника? Він сам сказав, що таких, як він, багато. Якщо не вдасться йому, здійснити злочин спробує хтось інший.
Я в розпачі. За хвилину мушу іти на побачення. Краще було б мені не жити!
22 березня. Сьогодні мені вже легше дихається. Я вибрав золоту середину. Обіцяв Олафу допомогти і таки справді допоможу. Гадаю, що так буде найкраще. Попрошу також Навратіла про місце в екіпажі «Променя» для мене. Безперечно, я не допущу, щоб зі мною летіла Алена. Хто знає, може, мені зрештою вдасться поламати Олафу його плани. Якщо під час польоту не вдасться його переконати, — за вісім років для цього знайдеться більш аніж досить часу, — викрию його перед усім екіпажем. Не допущу, щоб злочин було здійснено.
29 березня. Олафа прийняли. Коли я про це дізнався, в мене по спині побігли мурашки. Аленка знову в Празі. Мене мучить сумління.
30 березня. Учора пізно ввечері мені хтось підсунув під двері лист. Олаф попереджає мене, що в екіпажі лишилось тільки два вільні місця і що вже час діяти. Завтра вранці попрошу Навратіла.
1 квітня. Я заспокоював себе тим, що Навратіл вважатиме моє прохання за першоквітневий жарт і чемно мені відмовить. Мене здивувало те, що він поставився до моїх слів серйозно і сказав, що не заперечує, але повинен дістати згоду Тарабкіна. Тепер я вже не можу відступити…
— А полетите і без Алени? — запитав мене Навратіл. Я набундючився, як індик. Академік, однак, добродушно посміхнувся і сказав: — Ви просто як діти! Я догадався зразу, що крилось за тією несподіваною відмовою, і знав, що обоє ви візьметесь за розум… Знає вже Алена про ваше рішення?
— Ні, ні! — сказав я швидко. — Прошу, нічого їй не говоріть. З радістю полечу з вами і без неї.
Навратіл знизав плечима:
— Я говорив завжди, що ви — діти… Може, ви посварились?.. Запевняю, що не допущу того, щоб Алена вас покинула…
Я відчув себе безпорадним. Як перешкодити тому, щоб вона взяла участь в цьому подвійно небезпечному польоті?.. Що я їй скажу?
2 квітня. Алена сьогодні вранці прибігла до мене і, не звертаючи уваги на інших монтажників у залі, обняла:
— Я знала, що ви зрозумієте!.. Ви — хоробрий, мій мужній Лайфе!
В мене замалим не підломились ноги. З першого погляду було ясно, чому вона так зраділа. Навратіл їй все сказав.
Вона посадила мене на якусь скриньку, а сама сіла проти мене. Сяяла, як сонце.
— Ви навіть не уявляєте, як мені було важко… Я так прагнула полетіти на Проксиму… і не хотіла втратити вас, признаюсь. Побоювалась, що надто багато пожертвувала нашій дружбі і що коли-небудь, — можливо, колись у майбутньому, — ця жертва стане між нами… Яка я щаслива, що все вийшло по-іншому!
Я був також щасливий, але й збентежений:
— Отже, ви летите також? Вона засміялась:
— Звісно ж, дурнику! Може, ви б хотіли летіти один, — ви, невиправний егоїст?! Запитуєте, наче не радієте з нього так само, як я!
— Радію… Як не радіти?
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 34 35 36 37 38 39 40 41 42 43 44 45