А-П

П-Я

А  Б  В  Г  Д  Е  Ж  З  И  Й  К  Л  М  Н  О  П  Р  С  Т  У  Ф  Х  Ц  Ч  Ш  Щ  Э  Ю  Я  A-Z

 


— Обід! — радо скрикнули лучники й побігли в ліс. Я поснідав, певніш пообідав, бо був уже полудень. Тоді пішов до річки помити сковорідку.
Молоді антропологи й досі поралися з наметами, укріпляли стояки й кілки. Я вже кінчав чистити піском сковорідку, коли на річці з'явився пасажирський пароплав і спинився далеченько від берега. З пароплава спустили човна, в який спершу сів матрос, а потім дві жінки та літній добродій в окулярах. Я здогадався, що це прибули решта антропологів.
Повернувшись до свого намету, я застебнув на дверях «блискавку», замкнув її невеликим замком і подався піщаною дорогою до містечка.
РОЗДІЛ ЧЕТВЕРТИЙ
Контрабандисти. — Велич та занепад містечка. — Дідич Дунін і його колекції. — Перша згадка про розбійника Барабаша. — Смерть лісничого. — Подорож до Острова злочинців. — Дивні вигуки. — Чоловік із сокирою. — Постріли в лісі.
Містечко Антонінів має близько трьох тисяч мешканців. Його чотири вулиці перехрещуються одна з одною. В центрі містечка — ринок, його прямокутний майдан забруковано великим камінням. Біля ринку стоїть найбільша споруда — двоповерховий будинок, в ньому міститься Президія міської Ради Народової. З другого боку височить костьол, збудований із червоної цегли. Його історія сягає XIV століття, та відтоді костьол стільки разів перебудовували, що він став тепер негарною сумішшю найрізноманітніших стилів. У містечку є бензоколонка і заїзд біля невеличкого скверу, де спиняються міжміські автобуси. На головній вулиці в миршавому дерев'яному будиночку міститься кав'ярня під назвою «Барвиста» — брудно-сіра, із зеленавими плямами на стелі.
За півкілометра від міста проходить вузькоколійка, якою восени курсують до цукроварні вагони з буряками. Вздовж колії розлігся великий парк із ставом, вкритий зеленою ряскою. Над ставом ростуть гарні плакучі верби, а в глибині парку є невеличкий поміщицький палац, збудований у стилі ренесансу, його господар, граф Дунін, втік звідси 1945 року, бо, маючи на своїй совісті такий гріх, як служба в окупантів, злякався радянських і польських військ, що швидко наближалися. Графську садибу розбили на дрібні ділянки й роздали колишнім поміщицьким наймитам та бідноті з передмістя, а в палаці розмістилася сільськогосподарська школа.
Цей ренесанський палац — єдина гарна архітектурна споруда в усій місцевості. Саме містечко Антонінів бридке. Вулиці його вузькі, засмічені кінським та коров'ячим гноєм. Будиночки низенькі, переважно дерев'яні, з двосхилими дахами. Майже всі вони вже руйнуються — процвітання містечка скінчилося 1914 року, з початком першої світової війни.
До того часу за п'ять кілометрів од містечка проходив кордон між Росією і Пруссією. Жителі Антонінова займалися контрабандою — перевозили через кордон славетний російський чай. В містечку жило кілька некоронованих «чайних королів», які на контрабандному промислі надзвичайно розбагатіли. Ці «королі» мали маєтки та своїх контрабандистів, які теж жили в достатку. Отже за тих часів багатьом жителям Антонінова велося непогано, містечко розрослося, вздовж чотирьох вулиць з'явилися нові дерев'яні будинки.
Коли ж кордон пересунувся, зникли й великі заробітки. Позбавлене промислу, містечко одразу зубожіло, з роками дерев'яні будинки, яких ніхто не доглядав, стали руйнуватися. Некороновані «чайні королі» були настільки багаті, що могли й далі розкошувати. Гірше було тим, хто колись належав до зграй, що організували ці багатії.
За золотих часів контрабандистського промислу в містечку було чимало людей, звиклих до легкого й великого заробку, хоч заради нього доводилося й ризикувати. Переправляючи крам за кордон, контрабандисти завжди ризикували життям, але кожна така операція приносила величезний прибуток. Заробляли багато, розважалися бучно і швидко розтринькували зароблене.
Коли кордон посунувся далі, дехто з колишніх контрабандистів навчився якогось ремесла і почав чесно працювати. Та більшість після першої світової війни об'єдналася в численні зграї. Жителі містечка прославилися як конокради, бандити, злодії, бешкетники. В шинках і пивничках лунали пісні про давніх славетних контрабандистів та про розбійницьких отаманів. Але час робив своє, і багато контрабандистів скінчило свій вік у в'язниці.
Однак погана традиція живуча. Щось із тієї давньої авантюристичної атмосфери лишилося в містечку й через десятиліття. Після другої світової війни тут почали шастати розбійницькі банди, грабуючи мирних жителів навколишніх сіл. Але і той час минув без вороття. 1947 року міліція ліквідувала банди, і знову настав спокій.
Зрештою, всупереч своїй давній лиховісній славі, Антонінів справив на мене враження тихого і дуже спокійного містечка. Ось посеред головної вулиці хлоп'я з зеленою гілкою в руці жене кілька рябих корів. Ось, як у кожному маленькому тихому містечку, огрядні кумасі правлять теревені на розі вулиці, діди вигріваються в променях полуденного сонця на призьбах будинків, а коло них дрімають собаки. Перед заїздом я не зустрів жодного п яного бешкетника. В крамницях, як на мій погляд, було багато товарів, а в одній я навіть побачив на вітрині десятиліт-рову каністру на бензин. Такої каністри я даремно шукав би в великих господарських крамницях. Звісно, я одразу ж її купив і подався до бензоколонки.
Повертаючись назад, я звернув увагу на приватну крамничку, що містилася в дерев'яному будинку. Вітрина її була жалюгідна. На засохлому сирі ліпилися мухи, в брудному слоїку лежали надміру барвисті льодяники. Поруч валялося кілька дерев'яних мундштуків.
Колись я дуже любив курити сигарети з такого мундштука. Тож я ввійшов у крамничку купити два мундштуки. Над дверима дзенькнув дзвоник. За невисоким, заскленим прилавком я побачив огрядну жінку в брудному фартусі.
Вона подала мені картонну коробку, повну дерев'яних мундштуків, і я почав у них порпатись.
— Чи ви з тих науковців, що ото приїхали до нас ритися в землі? — спитала вона хрипким чоловічим голосом.
— Я? Та що ви, прошу пані! — удав я обуреного таким припущенням і пояснив: — Я приїхав рибалити, відпочивати над Віслою. У мене відпустка.
Я вибрав два мундштуки. Мені спало на думку, що розмова з цією жінкою може бути корисною. В крамниці стояв ящик з пивом, я попросив пляшку й склянку.
Склянка здалася мені не першої свіжості. Та я налив у неї пива, трохи одпив і спитав:
— А що вони ритимуть?
— Хто? — здивувалася жінка.
— Ну, ті науковці.
— А хтозна, — знизала вона плечима. — Вони шукатимуть якісь речі. В землі можна знайти всячину.
Тепер я стенув плечима.
— Всячину?..
— Атож, — поважно кивнула вона головою. — Перед війною каш дідич граф Дунін розкопав у лісі великі могили і знайшов багато всіляких речей. Скарб знайшов. Тоді усе це порозкладав у своїх покоях і запросив гостей. Викопав якісь старі глечики, давню зброю, прикрашену коштовним камінням, картини…
— Картини теж викопав? — здивувався я.
— Хто його знає, може й викопав. Та може й не викопав, а мав од своїх предків, графів.
— Добре пиво. Дуже добре, — прицмокнув я.
— А по тому вся та всячина знову в землі опинилася.
— Він знову все закопав?
— Атож, закопав. Наближався фронт, а дідич боявся Червоної Армії як вогню. Німці запевняли, що боронитимуться і руських сюди не пустять. Дідич їм вірив, і тільки як фронт був уже зовсім близько, збагнув, що непереливки, і надумав тікати. Німці дали йому тільки один автомобіль. А що можна було одним забрати? Жінку й дітей. Тож усе, що мав коштовне, дідич закопав у землю.
— Ф'ююю, — свиснув я крізь зуби. — Ще прошу пива. Вона подала мені ще одну пляшку.
— Це все казочки для малих дітей. Хто б то закопував у землю коштовні колекції? Певно, продав їх, і край.
— Та ні, прошу пана, справді закопав.
— І що? Не було нікого, хто б знайшов ту схованку?
— Отож-то й воно, що ніхто не знайшов. Геть усе місто шукало, і міліція, і військові. Не знайшли. Тепер тих науковців прислали в землі ритися. Мабуть, дідичеві колекції шукатимуть.
— Не вірте ви цьому. Тих дідичевих колекцій ніхто не шукає. Певно, граф забрав усе коштовне з собою.
Жінка аж вийшла з-за прилавка. Низенька, гладка, запнута, незважаючи на спеку, хусткою, вона була схожа на дерев яну ляльку, в яку можна вкласти ще шість менших ляльок.
— Все-таки дідичеві картини познаходили, — сказала вона.
— Дуже добре пиво, — зауважив я.
— Вони були в костьолі. У підземеллі, там, де склепи. Лісничий Габрищак показав схованку в костьолі. Він разом із дідичем усі ті скарби ховав.
— Ну, то вже ж знайдено дідичеві колекції, — мовив я.
— Аякже! У тім-то й річ, що не знайдено. Тільки картини знайшли. Спершу Габрищак прийшов до міліції й сказав: «Дідичеві картини лежать у підземеллі костьолу між старими склепами». Обіцяв наступного дня повести міліцію до схованки з іншими дідичевими скарбами, та вночі до хати лісничого прийшов Барабаш, і більше вже ніхто не бачив живого Габрищака. За три дні Вісла викинула Габрищакове тіло на берег. Він був геть побитий, певно, Барабаш мучив його, аби той виказав йому схованку.
Я поставив порожню пляшку на прилавок.
— Скільки з мене?
— Вас не цікавить та історія? — здивувалася жінка. Я махнув рукою.
— Не вірю я в такі історії. Барабаш? Який це Барабаш?
— Ви не чули про Барабаша? Та це ж бандит. Найперший бандит у нашій місцевості. Він гуляв тут у нас із своєю бандою в 1945 році.
— Ну, то, мабуть, Габрищак виказав йому, де дідичева схованка, і Барабаш усе забрав.
Жінка схопила мене за руку. Мабуть, у цій крамничці їй було нудно і дуже хотілося побалакати.
— Ні, ні, прошу пана. Він не забрав. Не встиг забрати. Не минуло й двох днів, як міліція вистежила Барабашеву зграю на острові серед Вісли й оточила її. Пане, як вони там билися! Наче на справжній війні, їй-бо. Бандити вирішили не піддаватися й загинули майже всі. Міліція схопила живими тільки двох, потім був суд, і їх засудили до страти. Тож таємницю схованки Барабаш забрав із собою в могилу. Схованка існує, тільки дороги до неї ніхто не знає.
— Скільки з мене? — нетерпляче повторив я.
— Десять злотих, — буркнула крамарка, розсердившись, що я не хочу дослухати до кінця Барабашеву історію.
— До побачення, — сказав я.
Вона не відповіла. Знову дзенькнув дзвоник над дверима, і я вийшов на вулицю.
Повертаючись до свого намету, я зайшов до хлібної крамниці й купив буханку свіжого хліба. Хоч до вечора було ще далеко, я заходився готувати вечерю. Відкрив бляшанку рибних консервів, з'їв рибу з хлібом, потім закип'ятив віслянської води на чай. Вона виявилася несмачною, і я поклав надалі носити воду з міського колодязя.
Вечеряючи, я дивився згори на табір антропологів. Вони вже якось улаштувалися, намети стояли рівно, троси міцно натягнені. Тіснява в таборі була страшенна, але розташований він був у гарному місці, оточеному з трьох боків водою.
Ввечері в таборі розпалили вогнище. Навколо нього я побачив двох молодих жінок у штанях і грубих светрах, шестеро парубків і літнього добродія. Вони голосно розмовляли, певно, про щось дуже веселе, бо до мене раз у раз долинав сміх. По тому почали співати.
Настала ніч, і відблиск вогнища з табору антропологів поплив далеко Віслою. Я замкнув намет і, взявши каністру з бензином, спустився на берег трохи нижче табору. Не помічений антропологами, я роздягся і поліз в очерет. Діставшись до «сама», переніс в нього каністру й свій одяг, а тоді знову скочив у воду, аби випхати машину з очерету на вільний річковий простір.
Мотора я не хотів вмикати, щоб не привернути до себе уваги антропологів. Вісла підхопила мого «сама», і він безгучно поплив за течією. Я минув косу, освітлену вогнищем, навколо якого рухалися видовжені тіні науковців, і скоро опинився біля острова, що його береги розмила вода і він густо поріс верболозом. Тут я спробував ввімкнути мотор, та, як навмисне, у мене нічого не виходило. Тож довелося звернути до берега, і ніс «сама» в'їхав у зарості, що звисали з розмитих берегів.
Тієї ж миті з річки почулося рипіння кочетів і плескіт води. Я озирнувся — Віслою плив човен, ним керував якийсь згорблений чоловік. Я не бачив його обличчя, зауважив тільки, що в човні лежить кілька зелених і червоних ліхтарів. Човен затримався недалеко від острова, біля річкового бакена, що плавав на воді. Сидячи в «самі», я цікаво дивився, як чоловік підплив човном до бакена і повісив на ньому зелений ліхтар.
Раптом з глибини острова почувся голосний, пронизливий зойк сови. Мені аж мороз пішов поза шкірою — такий похмурий і грізний видався мені той зойк. Він наче віщував щось лихе. Мабуть, те саме відчув і бакенщик, бо кинув світити і, випроставшись, повернувся обличчям до острова.
Сова зойкнула знову. Здавалося, що цей похмурий, лиховісний зойк лине з верховіття якогось дерева на острові. Сова замовкла, запала тиша. І нараз почувся приглушений, але виразний крик:
— Ба-ра-баш!.. Ба-ра-баш!.. Ба-ра-баш!..
Голос був низький, йшов наче з-під землі, певно, з якоїсь ями на острові. Тричі повторився вигук «Барабаш», а тоді знову настала мертва тиша.
Мене здивувала, а потім занепокоїла поведінка чоловіка в човні. Він притьмом схопив весла і став гребти до берега. Та перш ніж скочити на землю, нахилився і з дна човна взяв якусь річ. Коли він підняв її, червоний відблиск місяця упав на неї. Чоловік тримав у руці сокиру.
Бакенщик вискочив на берег і, вимахуючи сокирою, — наче страшенно розгніваний, — побіг між кущів верболозу. Я чув, як шаруділо в нього під ногами листя, хрускотіли поламані гілки.
Мені сяйнула неспокійна думка: а що як він натрапить на мене, подумає, що то я горлав «Барабаш» і розлючений — не знати чого — кинеться на мене з сокирою?
На острові, в заростях, щось шелестіло, й досі було чути, як тріщали, ламаючись, гілки. Здавалося, що чоловік гасає там, вимахуючи навмання сокирою й шукаючи того, хто кричав: «Ба-ра-баш».
За кілька хвилин я полегшено зітхнув: чоловік повернув до свого човна. Він геть засапався і важко дихав. Бурмочучи щось собі під ніс, він насилу вліз у човен, поплив за течією і зник за островом.
Я нарешті зрозумів, що «самів» мотор не працює, бо просто кінчився бензин. Тільки-но я перелив бензин з каністри до бака, то за якусь мить мотор запрацював. Я виплив на середину річки і поїхав за течією, намагаючись якнайближче підійти до правого берега. Коли я минав чоловіка в човні, він саме вішав ліхтар на бакен біля лівого берега. Між нами була велика відстань, і мені здалося, що бакенщик не звернув на «сама» ніякісінької уваги. Мабуть, подумав, що я пливу звідкись здалеку.
Пропливши, може, кілометра півтора, я скерував машину до лівого берега. Згідно з картою цієї місцевості, яку мені намалювали перед моїм від'їздом, саме сюди виходила дорога до Вісли, до давнього порома. І справді, на березі серед трави жовтіла дорога. Я виїхав на неї, пересівши за кермо автомобіля. «Сам», наче пес, з якого стікала вода, поволі подався піщаною колією.
Дорога поділялася на дві, обидві вели до лісу. Високий сосновий ліс, що починався там, де стояв мій намет, тягся кільканадцять кілометрів уздовж берега. Я засвітив фари, в їхньому сяйві замиготіли сріблясті світляки. Звернувши ліворуч, я знову невдовзі опинився на роздоріжжі. Тут стояв, трохи похилившись, високий дерев'яний хрест. Я ще раз звернув ліворуч і за чверть години опинився біля свого намету.
У таборі антропологів ще горіло вогнище, але вже блідим, неяскравим вогнем. Я поставив «сама» біля намету, сів на траву і, запаливши цигарку, замислився над тим, як діяти далі.
В мене не викликало сумніву те, що, коли я хочу виконати завдання, яке привело мене сюди, я маю вибрати одну з двох доріг. Одна — рівна, спокійна, але ненадійна Подорож нею була довга, а в мене часу було небагато. Друга дорога давала куди більшу можливість досягти мети, та була дуже небезпечна.
Раптом зірвався вітер, й одразу обізвався ліс. Шум дерев то затихав, то знову голоснішав; здавалося, що ліс дихає. Десь у хащах спали хлопці з загону лучників. Не знати чого, міркуючи над своїми дальшими планами, я згадав саме їх.
Пориви вітру ставали дедалі дужчі. Крони дерев гули над моїм наметом, сучкувате гілля рипіло, тручись одне об одне. «Гаразд, — сказав я собі, — спробую піти небезпечною дорогою. Адже кожної миті я можу з неї звернути».
Прийнявши таке рішення, я затоптав ногою цигарку. Вогнище в таборі антропологів згасло, для мене теж настав час відпочинку. Я відчинив дверцята намету і ту ж мить почув три постріли. Їх не зміг заглушити навіть шум дерев.
Я прислухався, але постріли не повторилися: «Хто ж тут має вогнепальну зброю? — міркував я. — Мабуть, тільки міліція та ще, певно, лісники».
Проте я не зміг позбутися почуття неспокою, яке викликали в мені нічні постріли.
РОЗДІЛ П ' ЯТИЙ
Я стаю табором край яру.
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21