А-П

П-Я

А  Б  В  Г  Д  Е  Ж  З  И  Й  К  Л  М  Н  О  П  Р  С  Т  У  Ф  Х  Ц  Ч  Ш  Щ  Э  Ю  Я  A-Z

 


— Неправда, — зауважила Залічка, — людина й людиноподібна мавпа мали, на думку антропологів, тільки спільного пращура, а це не те саме.
— А як звався той прабатько людини і мавпи? — спитав Вільгельм Телль.
— Науковці звуть його дріопітек, чи людиноподібна прамавпа.
— Скажіть, будь ласка, а як давно це було? Коли жив той дріо… дріо… дріо… — затнувся Телль.
— Дріопітек, — підказала Залічка.
— Еге ж, той дріопітек.
— Наша планета існує багато мільйонів років, і за цей час вона зазнала найрізноманітніших перетворень. Геологи, що вивчають будову землі, поділяють вік нашої планети на п'ять періодів, або, як вони кажуть, ер. Кожна ера тривала кількасот мільйонів років. Остання ера, яка розпочалася приблизно 70 — 80 мільйонів років тому і триває й сьогодні — це ера кайнозойська, яка теж поділяється на два періоди, так звані третинний і четвертинний. У третинному періоді, як нам відомо завдяки численним розкопкам, уже напевне жили людиноподібні прамавпи, оті дріопітеки, а також австралопітеки, чи південні мавпи. Проте ми ще не можемо твердити, що вже за тих часів існувала й людина. Антропологи вважають, що людина з'явилася тільки в четвертинному періоді, і хоч це було дуже давно, однак у співвідношенні з віком Землі й інших живих істот, наприклад плазунів, людина — порівняно молода істота на землі.
Далі я вже не слухав Заліччиної розповіді, бо з лісу вийшла Ганка й поманила мене рукою. Вона принесла мого плаща.
— Я випрасувала його, бо дуже зім'яла. І пробачте мені, будь ласка, що вранці я пішла не попрощавшись.
Знизавши плечима, я мовчки взяв плаща. В записці, яку вона залишила вранці, мене названо наївним і дурним. То навіщо підтримувати знайомство з особою, яка вважає себе найспритнішою на світі?
Але мені дуже кортіло сказати їй щось ущипливе.
— Ви маєте мене за дурня, бо я допоміг людині, що, як мені здалося, потребувала моєї допомоги. І хоч мене одурено, але, пробачте, я не зроблю ніяких висновків з цього прикрого для мене уроку. Я й далі допомагатиму кожному, хто потребуватиме моєї допомоги, хоч, можливо, знову почую, що я людина дурна й наївна. Що ж до вас то, як кажуть, спритність і лукавство мають короткі ноги, і я переконаний, що колись вони зле прислужаться вам.
Дівчина зашарілася.
— Але ж я не це мала на думці… Я не тому написала, що ви дурний і наївний… — Ганка явно заплуталася. Було видно, що тепер вона не знаходить виправдання своєму вчинкові.
— А крім того, — додав я, — у вас є ще одна неприємна риса — балакучість. Навіщо ви сказали рибалці Скалбанові, що я журналіст?
— Бо… бо я чула, як він розповідав моєму батькові, що в нашій місцевості вештається якийсь непевний тип, і описав саме вас. А я вже знала, що ви журналіст і тут відпочиваєте. Скалбана не зажив у нас доброї слави, і я боялася, що, коли він вважатиме вас за непевну людину, то може вчинити вам якусь прикрість.
Я знову здвигнув плечима.
— А що вам до того? Досі я встиг зробити з вашої поведінки висновок, що ви зичите мені тільки найгіршого.
Дівчина аж тупнула ногою.
— Це неправда. Я не зичу вам нічого лихого. Просто я вважала вас за іншого і через те була нечемна.
Я підійшов до свого намету. Ганка пішла за мною, видно, хотіла щось сказати, але не знала, з чого почати. А я не збирався допомагати їй.
Тоді вона спитала:
— Чи ви не думаєте, що нам треба поїхати до Цехоцінка?
— Навіщо?
— Як це — навіщо? Треба подивитись, чи стоїть в паркінгу та велика чорна машина. А як стоїть, то годилось би довідатись, чия вона і чого на ній їздять лісом уночі з погашеними фарами.
Я зневажливо махнув рукою:
— Це мене не обходить.
— Але ж ви самі згадали за цю машину і сказали, що вона видалася вам тоді підозрілою…
— Авжеж, та хіба це значить, що я повинен їхати до Цехоцінка? Ваша поведінка багато дивніша, ніж власника тієї машини, а я ж не стежу за вами.
— Гаразд. Я розповім вам, чому моя поведінка здається вам такою дивною. Їдьмо до Цехоцінка. Шкода марнувати час за балачками, я можу сповідатися й дорогою.
Я брехав, кажучи, що не збираюся їхати до Цехоцінка і що мене не обходить власник чорного лімузина. Тепер, коли Ганка обіцяла розповісти щось цікаве, я удав, ніби тільки через її прохання надумав їхати.
Вивівши машину з брезентового гаража, я запросив дівчину сідати, і ми поїхали.
— Ну, слухаю вас, — мовив я, коли вулиці містечка лишилися позаду і ми виїхали на шосе до Цехоцінка.
— Все дуже просто, — сказала дівчина. — Є, певне, багато охочих, що, почувши про скарб дідича Дуніна, прагнуть знайти його. До таких людей належать: я, ви, мабуть, власник чорного лімузина, а може і ще хтось, нам невідомий. Йдеться про те, щоб не тільки шукати самому, але й стежити за конкурентами. Кожен хоче розбагатіти, хіба ні?
— Ні, — відказав я. — Не кожен хоче розбагатіти в такий спосіб. Щодо мене, якби я й знайшов колекції дідича Дуніна, то не привласнив би їх. Ви мені не вірите?
Я зупинив машину з краю шосе, поліз у портфель і дістав з нього аркушик паперу.
— Прошу прочитати. Це — лист з Народного музею про те, що мені доручено шукати колекції старожитностей дідича Дуніна. В цьому листі музей просить місцеві власті, і насамперед міліцію, допомагати мені в тих розшуках. Скарби дідича Дуніна — це народна власність. Людину, яка знайде їх і не поверне народові, треба вважати злодієм. Мушу додати, що взявся до тих розшуків безкорисливо, просто мене попросив мій приятель, хоронитель музею. Я вирішив зайнятися цим під час відпустки, бо мене вабила пригода. Тож я і шукаю, хоча, крім цікавих переживань, не мав ніякої нагороди. Знаю, що ви не розумієте такої поведінки, отож я й здаюся вам дурним і наївним.
— Неправда! — вигукнула дівчина. — Я добре розумію вас.
В її голосі було щось таке, що примусило мене подивитися на неї уважніше. «Ні, цій дівчині скарби дідича Дуніна потрібні не для того, щоб розбагатіти, — подумав я. — Вона не сказала мені правди».
Я сховав листа до портфеля, і ми рушили далі. Ганка мовчала, я теж не озивався. Дивився на дорогу й намагався розгадати загадку, якою була для мене ця дівчина.
— Пробачте, — нараз заговорив я, — чи можете ви мені сказати, чому ваш батько так розгнівався, коли хтось на острові загукав: «Ба-ра-баш»? Ваше попереднє пояснення цього дивного факту мене аж ніяк не переконало.
Танка довго мовчала, а тоді я почув її шепіт:
— Не питайте мене про це. Я не хочу брехати, а сказати правду не можу. Але присягаюся: це не має нічого спільного з тим, що вас привело сюди…
Я глянув на Ганку. В неї на очах бриніли сльози.
РОЗДІЛ ОДИНАДЦЯТИЙ
Принади Цехоцінка. — Добродій з чорною борідкою. — Знову дівчина з автостопом. — Гонитва за чорним лімузином. — Куди іде пан Гертель? — Чорний лімузин зникає. — В лісі. — Троє людей із залізяччям. — Браконьєри. — Вільгельм Телль із своїм загоном. — Ми провчаємо браконьєрів.
Цехоцінек — дуже гарна, хоч останнім часом і не модна курортна місцевість. До лісу звідси далеченько, гір поблизу немає, навіть до Вісли треба пройти чималу відстань, кілометрів зо два. Довкола Цехоцінка розкинулися луки й орні поля. Трохи вище, там, де стоїть Рацьонжек, здалека видно гострий шпиль невеличкого костьолу.
Молодь не цікавить Цехоцінек, вона любить відпочивати над морем чи в горах, над озерами чи на березі річки, там, де є пляж і байдарки, або там, де можна вирушити в довгу цікаву прогулянку.
Зате в містечку багато літніх статечних людей, які приїздять відпочивати й лікуватись. Це для них тут побудовано санаторії й купальні з соляними й грязьовими ваннами. Це насамперед для них збудовано знамениту цехоцінську градирню, якою тече мінеральна вода, насичуючи повітря цілющим йодом. Літніх курортників цілком влаштовує гарний парк, де в ставку плавають лебеді, по газонах гордовито походжають павичі, а з квітників линуть пахощі троянд; плаштовує їх кав'ярня в парку, прогулянки тінистими заасфальтованими вулицями; вони охоче милуються чудовими водограями й басейнами.
У самому центрі Цехоцінка, біля великого фонтана, розмістився паркінг — платна автостоянка. Чорний лімузин був там серед кількох інших машин. Побачивши його, я під їхав до будки вартового.
— Можна поставити у вас машину? — звернувся я до нього, показуючи на «сама».
— Прошу поставити аж у кінець вашу… машину, — відповів він, вагаючись, чи назвати «сама» машиною.
Я удав, що тільки-но побачив чорний лімузин, і захоплено вигукнув:
— Боже, який гарний автомобіль!
— А звісно, гарний, — погодився вартовий, глянувши на мій ридван, а тоді на чорний лімузин. Різниця була така разюча, така кричуща, що мій захват не здивував вартового.
— Це, либонь, машина якогось чужоземця? — спитав я.
Вартовий зневажливо знизав плечима.
— Чи ви не бачите, що номер варшавський? Якийсь добродій з Варшави приїхав сюди відпочивати.
— Цікаво, скільки коштувала ця машина, — сказав я. Вартовий знову глянув на мого «сама».
— На вашу машину той пан, мабуть, не поміняється. Зрештою, можете його спитати, — засміявся вартовий, вважаючи, що висловився дуже дотепно. — Він саме пішов до «Джерела». У нього маленька чорна борідка. Напевне, він поміняється з вами машиною. Запропонуйте йому!
Я удав ображеного і поставив «сама» не в паркінгу, а з краю хідника за фонтаном.
Перед входом до «Джерела» Ганка спинилася.
— Ідіть самі, — сказала вона. — Це, здається, гарний ресторан, а я погано вбрана. Гляньте на мене, хіба ж можна заходити туди в такій сукні?
— Не плетіть дурниць. У мене теж не вишуканий вигляд.
Вечоріло. Відвідувачі поволі заповнювали «Джерело». Вже грав оркестр, і на паркеті кружляло кілька пар, але багато столиків у величезній залі були ще вільні. Ми зайняли невеличкий столик при дверях, аби оглядати всю залу і водночас бачити всіх, хто заходить і виходить.
У залі був тільки один чоловік з маленькою чорною борідкою, років сорока, вродливий і елегантний. Він сидів в товаристві літньої дебелої блондинки й молоденької рудої дівчини. Цю дівчину я наче десь бачив. «А, це Тереза, дівчина з автостопом, яку я підвозив до Цехоцінка, — пригадав я. — А літня пані, мабуть, її тітка, до якої вона їхала».
Вони саме скінчили вечеряти, й бородань шукав очима кельнера.
— Чого панство бажає? — кельнер підійшов до нашого столика.
А що як добродій з чорною борідкою зараз заплатить і піде? В такій ситуації нам не можна було замовляти багато страв.
— Дві великі чашки кави й дві скибки торта, — сказав я. Кельнер невдоволено скривився.
— О такій годині, прошу пана, у нас страви треба замовляти обов'язково не менше як на тридцять злотих з особи.
— То прошу два бризолі, — кинув я збентежено, бо до добродія з борідкою підійшов кельнер.
— Я не маю при собі й копійчини, — шепнула мені Ганка.
— Нічого, я трохи заможніший.
Виявилося, що добродій з борідкою покликав кельнера, аби замовити щось іще. Заграв оркестр, і він запросив до танцю Терезу. Тітка сяяла від задоволення — власник чудової машини, напевне, здавався їй гарною «партією» для небоги. О, я добре знаю тих літніх жінок, які, тільки-но дівчина підросте, вже виглядають, за кого б це її віддати.
— Потанцюємо? — спитав я Ганку.
— Що? В такій сукні? — обурилася вона.
— Нам треба зблизька придивитися до того пана, — відказав я, підводячись, уклонився Ганці, й ми пішли танцювати.
Руда дівчина одразу ж пізнала мене й змовницьки підморгнула так, що цього не зауважили ні добродій з борідкою, ні тітка, яка пильно стежила за дівчиною.
— Ви чудово танцюєте, — сказала Ганка,
— Невже? — здивувався я, хоча знав, що танцюю добре.
— Взагалі, при ближчому знайомстві ви дуже виграєте, — вела далі Ганка. — А найчастіше, що ближче я узнаю молодиків, то більше вони втрачають у моїх очах.
— Мабуть, зі мною це сталося через те, що я вже не такий і молодий…
— Мені тепер шкода, що спершу я так негречно поставилася до вас. О, якби у вас була краща машина, ми могли б поїхати ще до Торуня. Але на цьому старому шарабані соромно їхати.
— Вам не подобається моя машина? — спитав я, вмить спалахуючи гнівом. Тільки-но хтось починав сміятися з мого «сама», як я неймовірно злостився. Моя машина не заслуговувала, щоб з неї весь час кепкували.
— Але ваша машина таки ж негарна, — сказала Ганка.
— Запевняю вас, що вона теж виграє при ближчому знайомстві.
Руда дівчина знову змовницьки моргнула мені. Але тепер це помітила Ганка.
— Яка нахабна шмаркачка, чіпляється до чоловіків у ресторані, — обурилася вона.
— Це моя знайома. Коли я їхав сюди, то підвіз її на машині до Цехоцінка. Спершу вона теж глузувала з моєї машини, але скоро відмовилася від цього.
— І довго тривало ваше знайомство?
— Ні, зовсім не довго. Близько сімдесяти кілометрів.
— І на такій невеликій відстані ця дівчина могла оцінити чесноти ваші й вашої машини?
— Я мав на увазі тільки мою машину. Розумна людина може оцінити її, проїхавши на ній хоча б два кілометри.
— Інакше кажучи, я дурна?
Між нами спалахнула суперечка, і я вже не міг стежити за добродієм з борідкою. Я лише переконався, що його зовнішність тільки здалеку здавалася вишуканою. Зблизька я помітив плями на його ясному костюмі, сорочка була не надто свіжа, краватка свідчила про поганий смак. Чуб у нього зовсім рідкий, чорна підрізана нерівно борідка неприємно підкреслювала анемічну блідість обличчя.
Оркестр замовк. Ми з Ганкою повернулися до свого столика. Кельнер приніс бороданеві чорної кави, тістечок і морозива.
— Вони налагодилися тут довгенько розважатися, — сказала Ганка.
Але й нам подали бризоль. Відтоді, як я виїхав з дому, я не мав у роті, щиро кажучи, нічого пристойно звареного, тож вечеря цілком захопила мене. Тільки коли з тарілки, зник останній шматок м'яса й рештки гарніру, я звернувся до Ганки:
— Дуже добре, що бородань знайомий з дівчиною, яку я підвозив на машині. Від неї я зможу довідатися що-небудь про нього.
Ганка глузливо посміхнулася:
— Скажіть уже одразу, що хочете пофліртувати з цією шмаркачкою. Може, я вам заважаю, то я піду собі.
Я не встиг нічого відповісти, бо руда дівчина саме підійшла до нашого столика.
— Добридень, пане. Тьотя послала мене подякувати вам за те, що підвезли мене до Цехоцінка. А це ваша дружина? — безцеремонно спитала вона, дивлячись на Ганку.
— Ні. Це пані, яку я підвіз на своїй машині до Цехоцінка.
— А-а, теж дівчина з автостопом, — усміхнулася Тереза.
— Ні, — в'їдливо мовила Ганка.
— Вам щастить підвозити гарних дівчат, — засміялася
Тереза. — Але ви на це заслуговуєте. У вас найкращий у світі автомобіль. Диво дивне, а не автомобіль.
— А ця пані, — показав я на Ганку, — глузує з нього, Руда дівчина презирливо скривилася.
— Вона не розуміється на машинах. Певне, ви з провінції? — звернулася вона до Ганки.
— Авжеж. І що з того? — гостро відказала та. Тітка від свого столика кивнула Терезі, аби вертала на місце. Тож я квапливо спитав:
— Що це за добродій з борідкою сидить з вами? Наречений? Дядько?
— У нього чудова машина, — сказала руда дівчина, наче це пояснювало їхнє знайомство. — Коли я побачила її у паркінгу, то не могла втриматися, щоб не покататися на ній. Так я й познайомилася з її власником.
— Хто ж він? Чужоземець?
— Ні. Поляк, але машину купив у чужоземця. А сам, здається, працює дипломатом. До Цехоцінка приїхав відпочивати. Звати його Гертель, живе в пансіонаті Орбіса. А як ваші справи? Де ви спинилися? — заскочила мене питанням Тереза.
— Я поставив свого намета над Віслою, біля містечка Антонінова.
Тітка нервувала і вже з більшим запалом показувала дівчині на мигах, щоб та вертала на місце. Бородань, певно, образився, бо покликав кельнера і попросив у нього рахунок. Тереза кивнула нам головою, — це мало означати, що вона прощається, — і знову сіла біля Гертеля.
Тим часом кельнер приніс нам дві порції торта, і ми взялися їх уминати.
— Мені здається, що цей тип хоче зникнути, — зауважила Ганка.
Заграв оркестр, але бородань не збирався танцювати. Він поцілував тітці руку, кивнув головою дівчині й підвівся.
— Прошу рахунок, — гукнув я.
Кельнер підраховував страшенно довго. Добродій з борідкою уже встиг вийти з ресторану, та, на щастя, відійшов недалеко. Він подався до паркінгу, до своєї машини, і ще якийсь час розмовляв з вартовим. Коли він сів у чорний лімузин, ми з Ганкою вже сиділи в «самі».
— Чи не збираєтеся ви стежити за ним? — глумливо спитала Ганка. — його машина може мчати із швидкістю принаймні сто п'ятдесят кілометрів на годину, а ваша ледве дихає на шістдесяти. Єдина надія, що він поїде до пансіонату.
Та ця надія не справдилася. Пан Гертель рушив по шосе до Торуня, потім звернув на дорогу до Антонінова. Вже смеркалось. У чорного лімузина були чудові фари, і Гертель міг розвинути велику швидкість, а до того ж шосе було майже порожнє.
І справді, чорний лімузин мчав дедалі швидше, але відстань між його червоними вогниками і моїм «самом» не зменшувалася й на метр.
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21