А-П

П-Я

А  Б  В  Г  Д  Е  Ж  З  И  Й  К  Л  М  Н  О  П  Р  С  Т  У  Ф  Х  Ц  Ч  Ш  Щ  Э  Ю  Я  A-Z

 

в і не помітив його виходу з печери. Це жахливо! Треба що-небудь зробити! Якщо непритомність триватиме довго, то Скворешня неминуче задихнеться в своєму скафандрі. Що ж тепер робити? Треба повернутися! Врятувати його!
У капітана впало серце: справа набувала вже реального, цілком правдоподібного пояснення.
Негайно викликали Матвєєва і Козирєва. Вони підтвердили передане зоологом. Крім того, вони повідомили, наче Плетньов навіть бачив, як Скворешня вийшов з підводного човна під час переліку людей. Покликали Плет-ньова. Він не міг певно сказати, що бачив, як Скворешня вийшов з камери. Але під час переліку людей якась тінь, схожа на силует людини, майнула на краю площадки й відразу ж зникла. Поспішаючи швидше на роботу, Плетньов не звернув на це уваги, гадаючи, що це просто яка-небудь риба пропливла в печері, а потім він забув про це, Тепер же лишається думати, що це була тінь саме Скворешні.
У центральному посту знову залишилися тільки капітан, старший лейтенант, комісар та зоолог.
Тяжке мовчання тривало недовго. Зоолог перший порушив його. Голос ученого пролунав, повний пристрасті й болю.
– Невже ми залишимо його? Треба повернутися, поки ще є надія застати його в живих! Треба повернутися! Людина за бортом!.. Ми не можемо кинути його, самотнього, на одиноку жахливу смерть…
Його голос урвався, і він замовк.
Капітан поволі звів на зоолога очі – сірі, тверді, видющі й невидющі. Рука, яка лежала на столі, безупинно вибивала тихий частий дроб, часом, здавалося, схожий на Дрож.
Капітан глухо промовив:
– Ви забуваєте, Арсене Давидовичу: двадцять третього серпня, о шостій годині ранку, «Піонер» повинен бути у Владивостоці. І він буде там! Цього дня і о цій годині, – якщо потрібко буде, хоч би ціною загибелі моєї або кого-небудь іншого. Вітчизна чекає свого підводного човна. Уряд і партія вимагають цього. Підводний човен піде своїм курсом.
– Тоді пошліть мене до нього! – закричав зоолог, змахнувши руками. – Я тут не потрібний уже! Я навантажусь киснем, акумуляторами, їжею і, може, зумію ще врятувати його.
– Це буде безцільно, Арсене Давидовичу, – тихо сказав старший лейтенант. – Минула вже доба: вам у скафандрі потрібно буде ще три доби, щоб дістатися до острова. В якому стані знайдете ви там Скворешню? Якщо тільки ви взагалі знайдете його на старому місці… і якщо ви самі доберетесь туди: запасів кисню, енергії, їжі у вашому скафандрі може вистачити максимально на дві доби.
Якусь мить зоолог стояв непорушно. Потім, схопившись за голову, вибіг з центрального поста.
Капітан, старший лейтенант і комісар мовчки провели його очима.
За хвилину капітан важко підвівся з стільця.
– Олександре Леонідовичу, візьміть на себе керівництво роботами по ліквідації недоробок. Людей не квапити, не перевтомлювати. Розпорядок вахт нормальний.
Він кивнув головою і вийшов. Слідом за ним вийшов і комісар.
«Піонер» продовжував нестримно нестись за раніше визначеним курсом…

***

Павлик ходив увесь день з червоними очима. Ніколи з такою силою й болем горе не дошкуляло йому.
Пішов друг, з яким всього лише за два місяці знайомства пережито було стільки, скільки не зазнав Павлик за всі попередні чотирнадцять років свого життя. Пішов добродушний велетень, що покорив серце хлопчика своєю надлюдською силою, простотою незлобивої, безхитрої душі, буденною мужністю. Кожним кроком своїм, кожним вчинком він вів Павлика за собою шляхом непомітного героїзму в повсякденному, звичайному житті, у роботі, в бою з природою і ворогами…
І, залишившись сам у каюті Плетньова, Павлик уявив собі свого друга непереможним богатирем, стародавнім норманським вікінгом з довгими світлими кучерявими вусами, з новим, незвичайно суворим прекрасним обличчям.
І Павлик падав на подушку своєї койки, уткнувшись у неї обличчям, здригався у нечутних риданнях, що краяли серце.
І з ким би він не зустрічався у ці години на роботі, в їдальні, під час відпочинку – на всіх обличчях він бачив відображення тієї ж мовчазної замкнутої скорботи. І, сам не усвідомлюючи цього, він був вдячний кожному за те, що не почував себе самотнім у своїм горі, що його біль зливається й розчиняється в загальному почутті любові до його друга та вболівання за його долю…
Лише одного разу, перед Маратом, він не витримав і розкрив своє змучене серце. Наприкінці дня, того жахливого дня, на початку якого стала відомою доля Скворешні, Павлик зустрів Марата в порожньому коридорі. Марат ішов з якимсь дивним обличчям, з очима, які болісно шукали щось втрачене, що ось-ось мусить появитися, знайтись і повернути щастя, яке наповнювало досі його життя…
– Марате, – тихо, здавленим голосом зупинив його Павлик, – ти не пам'ятаєш? Я давно дав йому почитати книжку з бібліотеки… «Роб-Рой» Вальтера Скотта. Він сказав, що ти взяв її у нього. Вона в тебе, Марате?
Голос у нього затремтів, губи скривилися. Він сховав обличчя в сльозах, що нестримно гекли, на грудях Марата і уривистим голосом промовив:
– Ах, Марате, як йому подобалася ця книга! Як йому подобався Роб-Рой! Він казав: «Oт це герой!» А сам? А сам?..
Марат, наче тільки що опам'ятався, помовчав, потім поклав руку на голову хлопчика.
– Не плач, Павлику… Ми повинні бути завжди готові до цього… Уяви собі, що він загинув у бою…
– Так то ж у бою! – вигукнув Павлик, відриваючи мокре обличчя від грудей Марата. – А тут?
– І це був бій, голубчику. Бій за врятування «Піонера». І він загинув на бойовому посту.
Павлик помовчав, потім, схиливши голову й витираючи кулаком сльози, прошепотів:
– Я його ніколи, ніколи не забуду! А ти, Марате?
– Я теж, Павлику… – зітхнув Марат, і чубчик на його тімені сумно затремтів.
Вони помовчали, потім Марат сказав:
– Ти чув, Павлику, капітан послав радіограму у Владивосток і повідомив про цю подію… Він просив негайно послати на острів найкращий, найбільш швидкохідний гідроплан, щоб відшукати Скворешню живого чи мертвого. Він долетить до острова ще скоріше, ніж міг би повернутися туди підводний човен. І капітан ще запропонував, щоб підводний човен зустрів гідроплан де-небудь в океані і передав йому свого водолаза із скафандром. Кажуть, що Арсен Давидович упросив капітана, щоб саме його відправили туди на гідроплані. Адже він лікар і досвідчений водолаз.
– Який він чудовий, наш капітан! – із захопленням сказав Павлик. – І Арсен Давидович теж… – Потім, зітхнувши, додав: – І всі тут такі хороші… Правда, Марате?

Розділ XIII
ДО РІДНИХ БЕРЕГІВ

В ніч на двадцять перше серпня «Піонер» проходив уздовж островів Фаннінга, що рідким ланцюгом простяглися з північного заходу на південний схід. Залишивши їх по правому борту, «Піонер» опинився перед широкими просторами океану, майже зовсім пустинними аж до Японських островів. Лише кілька самотніх острівців та загублених рифів скупо оживляли цю безмежну водну широчінь, густо усипану зате на південний захід від шляху «Піонера» незчисленними островами Маршальського, Каролінського та Бонінського архіпелагів.
Тут, у величезних, безпечних глибинах, намагаючись вигадати кілька годин у боротьбі з сонцем, що обганяло підводний човен, капітан пустив у хід всі резерви «Піонера» і довів його швидкість до дванадцяти десятих. «Піонер» нісся тепер з неймовірною для підводного плавання швидкістю. У чорних товщах вод він летів, наче розпечена комета з білим хвостом з пари. Жодна з живих істот, які попадалися йому назустріч, навіть найпрудкіші дельфіни та меч-риби не встигали звернути вбік і гинули від раптового зіткнення з розжареним до двох тисяч двохсот градусів корпусом корабля. Навіть перед величезним кашалотом, який мав нещастя опинитися на шляху, «Піонер» не вважав за потрібне ухилитися трохи вбік і проскочив крізь нього, немов гігантський вогненний меч.
На кінець третьої доби завдяки цій швидкості підводний човен виграв у часі близько п'яти годин, і його відокремлювала тепер від північного краю острова Ніппон – найбільшого серед Японських островів – віддаль всього лише близько тисячі кілометрів.
Роботи по ліквідації недоробок уже були майже закінчені. Залишалося лише упорядкувати освітлювальну та сигналізаційну мережу в жилих приміщеннях, покрити фарбою деякі машини і перебірки, розібрати матеріали та обладнання, звалені у вихідній камері під час навантаження. Старший лейтенант відклав ці другорядні роботи на останню чергу, щоб зайнятися ними після загальних зборів, які мали відбутися цього дня ввечері.
Життя на «Піонері» входило у свою звичайну колію. Але команда нудьгувала тепер без роботи. Робота давала можливість хоч трохи, хоч би ненадовго, уривками забувати про невигойну, ниючу рану, про безутішне горе, про втрату, якої зазнала дружна сім'я, що летіла тепер до гостинних, привітних берегів Батьківщини. Глибокий сум за загиблим товаришем отруював радість повернення.
О двадцятій годині двадцять другого серпня, майже перед початком рідних вод, комісар Сьомін призначив загальні збори всієї вільної від вахти та чергувань частини команди, щоб підсумувати наукові, технічні і бойові наслідки походу – історичного, прославленого потім на весь світ походу радянського підводного човна крізь два океани.
У призначений час червоний куток почав заповнюватися людьми. Сходилися тихо, без звичайного пожвавлення. Збиралися невеликими групами, півголосом розмовляли, замовкали, заглибившись в інші думки, і знову намагалися зав'язати розмову.
Довгий вузький стіл, покритий червоним сукном, стояв посередині приміщення, але ніхто не займав навколо нього місць, І біля буфета, заставленого стравами з легкими закусками, тістечками, ласощами та пляшками вод, не було звичайного шуму, веселої штовханини, жартів і сміху.
Прийшли доповідачі: професор Лордкіпанідзе і професор Шелавін. Вони сіли за стіл і почали розбиратися в своїх конспектах та нотатках.
Нарешті з'явились капітан і комісар. За дзвоником комісара, постійного голови таких зборів, усі зайняли місця. У короткій промові комісар повідомив про завдання сьогоднішніх зборів і надав слово океанографу професору Шелавіну. Всупереч звичаєві, доповідь океанографа не
внесла пожвавлення. Вона була стисла, суха й діловита. Шелавін повідомив про багато чудових відкриттів, зроблених за допомогою незвичайного підводного човна, про нові підводні хребти, про невідомі до цього часу глибоководні течії, про нові відкриття в галузі розподілу солей, газів і температур у різних зонах та глибинах океану, про результати магнітних і гравіометричних вимірів, про процеси й закони льодоутворення в Антарктиці, про перший в історії науки випадок спостереження навіч підводного вулканічного виверження. Всі ці спостереження, за словами Шелавіна, відкривають нову блискучу сторінку в історії океанографії і підносять авторитет і значення радянської науки на недосяжну височінь.
Зоолог, виступивши, вслід за Шелавіним, не міг відразу почати свою доповідь. Він насилу зібрався з думками, збивався, повторювався і лише в середині доповіді вирівнявся, поступово захопився і з звичною пристрастю заговорив про успіхи, досягнуті в цьому небувалому поході в галузях його улюбленої науки. Він говорив про численні заново відкриті види, роди, родини і навіть класи тваринного світу океанів, про життя, будову, живлення глибоководної та придонної фауни; про надзвичайне значення відкриття плезіозаврів – залишків тваринного світу далеких геологічних епох, що живуть досі в глибинах океану; про чудове відкриття нового класу золотоносних молюсків, які завдяки працям Цоя перетворяться в невичерпне джерело золота для потреб Радянської країни, і про невідомих до цього часу науці гігантських крабів. Наприкінці зоолог настільки захопився, що голова повинен був кілька раз нагадати йому, що його час давно вийшов.
Останнім узяв слово капітан. Він підвів підсумки всьому, що повідомлено було до нього доповідачами за спеціальностями, але більше зупинився на людях, беззавітна праця яких, повна ентузіазму й самовідданості, зробила можливим для радянської науки досягнення всіх цих перемог. З сердечною теплотою він відзивався про професора Лордкіпанідзе, нагадавши, якою ціною і з яким риском для життя він здобув матеріали про плезіозаврів – реліктів крейдяного періоду; про професора Шелавіна, який ледве не загинув під час дослідження гірського лабіринта в Атлантиці і відкриття там кристалічного золота; про Цоя, який з непохитною стійкістю й наполегливістю працював над своєю мрією про створення морських золотовиробних молюскових фабрик. З неприхованим хвилюванням капітан перейшов потім до характеристики прекрасної, самовідданої праці й поведінки екіпажу підводного човна на протязі всього цього історичного походу. У найкритичніші моменти – під час атаки магнітних торпед в Атлантиці, у полоні гігантських льодяних гір, нарешті, під час останньої катастрофи біля Південного тропіка – ні на одну хвилину паніка не знайшла собі місця в серцях радянських людей на підводному човні. Непохитна витримка, спокій, висока дисципліна та моральна сила екіпажу роблять його предметом гордості й радості великої Батьківщини, яка зуміла виховати таких відданих синів, таких борців за її щастя, за перемогу комунізму і в межах її кордонів і далеко за ними… Навіть підла зрада одного з членів командного складу корабля не змогла зламати духу екіпажу. Ремонт і відбудова підводного човна після вибуху – це героїчна битва, яку можна поставити вище багатьох бойових битв і сутичок. Досить згадати поведінку Павлика, якому команда дала притулок у себе і за короткий строк духом мужності, стійкості і дисципліни, що панували серед неї, настільки перевиховала його, що ця звичайна раніше дитина може тепер стати прикладом хоробрості, мужності й винахідливості для багатьох і багатьох дітей нашої Батьківщини його віку і навіть старших…
Капітан зробив паузу. По обличчю його перебігла тінь, очі напівзаплющилися. Поволі, наче під тягарем величезної ваги, і з видимим зусиллям він знову почав говорити:
– Товариші!.. Я хочу згадати тепер про тяжкі втрати, яких зазнала наша дружна, міцно згуртована сім'я…
Шум відсовуваних стільців на хвилину перервав його. Усі встали і в німій тиші із схиленими обличчями слухали капітана.
– Ми втратили молодого товариша, лейтенанта Юрія Павловича Кравцова. Незважаючи на його характер, схильний захоплюватися, на відсутність достатньої витримки, що пояснюється його молодістю, все свідчило, що з нього виробився б сміливий, чесний, відданий Батьківщині командир. Досить пригадати його поведінку під час аварії в льодовому тунелі. Поранений, втрачаючи свідомість, він проте не залишив свого поста, вимагаючи зміни.
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 34 35 36 37 38 39 40 41 42 43 44 45 46 47 48 49 50 51 52 53 54 55 56 57 58 59