А-П

П-Я

А  Б  В  Г  Д  Е  Ж  З  И  Й  К  Л  М  Н  О  П  Р  С  Т  У  Ф  Х  Ц  Ч  Ш  Щ  Э  Ю  Я  A-Z

 

двіконня.
– Тут хтось стояв… Зовсім недавно… Дощ навіть не встиг змити сліду, – тихо промовив лейтенант.
Складаним ножем він обережно зняв з підвіконня малесенький коржик, чорний і тонкий, не більший за десяти-копійчану монету, і поклав його на долоню.
– Тютюн… попіл… земля… – Понюхавши і секунду подумавши, додав: – з недокурка, що прилип до каблука чи підошви.
– Ясно, товаришу лейтенант, – сказав Сергєєв, підсвічуючи лампою, – хтось тут напевне стояв.
– Так, але хто саме? – задумливо спитав лейтенант. Він знову почав оглядати підвіконня крізь лупу.
– Тут стояла людина, – пильно вглядаючись у підвіконня і все з більшою переконливістю в голосі, тихо говорив лейтенант, – тут стояла людина дуже висока на зріст, з дуже великими ногами. . Але хто ж він і куди подівся? Невже по вірьовці спустився з чотирнадцятого поверху? Це неймовірно!
Лейтенант знову відчинив вікно і крізь лупу почав розглядати зовнішній карниз. Ніяких слідів, подряпин, пошкоджень на ньому не було.
– Сергєєв, спустіться з Максимовим і огляньте двір внизу, під цим вікном.
Лейтенант витяг записну книжку, вирвав аркушик, загорнув у нього тонкий спресований коржик із землі й тютюну і поклав пакетик у книжку. Покінчивши з цим, лейтенант взявся за таз. Знявши портьєру, він побачив під нею купу напівобгорілих паперів, записок, книжок, фотознімків. Лейтенант обережно вийняв усі вцілілі попільні аркушики і, уважно переглядаючи їх, розкладав на столі, на географічній карті.
Кружок, окреслений олівцем, східніше Багамських островів у Саргассовому морі, привернув його увагу. Задумавшись на хвилину, він взяв один з напівобгорілих аркушиків. На ньому було видно уривки записів географічних широт і довгот – градуси, мінути, секунди. Лейтенант заглибився у вивчення аркушика.
Раптом він впустив його на стіл, різко повернувся і скочив. У наступну мить двоє тіл, звившись у клубок, покотилися на підлогу. Біля них, коротко дзенькнувши, упав фінський ніж.
Ще через хвилину капітан Маеда лежав із скрученими за спиною руками.
Лейтенант покликав Єрофєєва. Вдвох вони перенесли капітана на диван.
Можливо, що цього разу господар квартири справді знепритомнів.
Повернулись Сергєєв і Максимов. Вони принесли великий чорний плащ, застебнутий на багато ґудзиків. Багато тонких, пружних і довгих, від коміра донизу, прутів утворювали немовби внутрішній каркас величезної парасольки. До нижніх кінців цих прутів були прикріплені міцні шовкові шнури, які сходились на внутрішньому кільці, зробленому з широкого шовкового пояса.
– Де це ви знайшли? – запитав лейтенант, з подивом розглядаючи дивовижну знахідку.
– Саме під цим вікном, товаришу лейтенант, – відповів Сергєєв. – Воно висіло на дереві. Заплуталося в гіллі.
– Тепер усе зрозуміло, – сказав лейтенант. – Це портативний парашут. З допомогою нього зник із цієї кімнати другий, може найнебезпечніший злочинець.
З вулиці донеслося гучне виття сирени: прийшла мед-карета. Капітана Маеду в супроводі Єрофєєва і Коваленка відправили в тюремну лікарню.
Лейтенант з помічниками, що лишилися, продовжував старанний обшук.

Розділ II
ПІДВОДНІ ЗУСТРІЧІ

Бій наближався до кінця.
Каракатиця втрачала силу. Вчепившись двома руками за тонкий виступ скелі, вона намагалася рештою вісьмома обвити слизьке гадюче тіло мурени. Звичайно сіре з зеленими смужечками і цятками забарвлення каракатиці, яке так добре приховує її на фоні вкритої водоростями скелі, тепер, у розпалі бою, від люті і страху безперервно змінювалось, і по тілу пробігали барви всіх відтінків. Кільце пружної шкіри біля початку рук розтяглося, і з нього виглядав темнобурий попугаячий дзьоб – великий, твердий, гострий, здатний пробити до мозку голову навіть крупної риби. Двоє великих круглих очей виблискували то рожевий, то голубим, то сріблястозеленим вогнем. Як завжди на полюванні за рибами, каракатиця намагалася підтягти ворога своїми хапальними руками, всіяними численними присосками, до щелепів, щоб прокусити йому череп. Але ворог цей – крупна двометрова мурена – був надто великий, спритний і дужий. Яскравожовта передня частина риби – товста і кругла – мелькала в невловимо швидких рухах, її качина паща з багатьма гострими зубами рвала тіло головоногого то з одного, то з другого боку.
Стара, досвідчена каракатиця, велетень серед подібних до неї, що з перемогою виходила досі з багатьох битв, вперше зустрілася з таким невідпорним нападом. Вона використала уже майже весь запас чорнильної рідини, якою забарвлювала навколо себе воду до чорноти. Вона уже втратила правий плавець і дві руки, зовсім відрізані гострими зубами мурени. В цей критичний момент вона спробувала застосувати свій давній, випробуваний спосіб у боротьбі з довгомордими рибами. Змахнувши, як бичами, одночасно всіма шістьма вільними руками, чотирма короткими вона обвила тіло мурени, а дві хапальні спробувала обмотати навколо її пащі. Але одна рука потрапила в пащу мурени і вмить безсило звисла, звиваючись, мов черв'як. Другою рукою їй все-таки пощастило міцно стиснути страшні щелепи ворога. Мурена люто билася в цій петлі. Її довге циліндричне тіло звивалося в кільце, потім розверталося, і темний хвіст з страшною силою бив по каракатиці, шо притулилася до скелі. Потрібно було лише три таких удари, щоб оглушена каракатиця послабила петлю на пащі мурени. Ще кілька ударів – і паща відкрилася, потім зімкнулась; довга рука відокремилась від голови і, скручуючись та розкручуючись, повільно пішла на дно.
Каракатиця відчепилася від скелі і, огорнувши себе чорнильною хмарою, спробувала втекти. Це їй однак не вдалося. Мабуть, надто мало чорнильної рідини лишилося уже в неї в кишені, і хмарка через це вийшла прозорою.
Через хвилину, коли вона розтала, можна було бачити хапливе і люте бенкетування мурени.
Вдалині, в зеленуватосиніх сутінках, промайнуло темне, довге і гнучке, як батіг, тіло з гострою, мов у щуки, головою. Широка паща була повна крючкуватих зубів, на кінці щелепи стриміли два величезних, схожих на ікла зуби. Блиснуло сріблясте черево.
Мурена помітила небезпеку лише в останню мить. Ледве встигла вона підняти голову з розкритою пащею, товста кругла шия майже сховалась у широкій пащі пришельця Баракуда – страховисько антільських вод – наче блискавка, поразила мурену.
Звиваючись і сплітаючись, як дві стальні пружини, величезні риби клубком вертілися, майже торкаючись дня, підіймаючи хмари піску та мулу. В усі боки летіли підняті могутніми струминами води шоколадні голотурії, схожі на огірки з високими м'ясистими пухирцями; чорні морські їжаки, круглі, як хлібини, з розчепіреними в усі боки довгими гострими голками; жовті, зелені, яскравочервоні морські зорі; офіури з довгими, тонкими, як батоги, променями; різнобарвні, вкриті слизом губки, «величезні мокриці» – по двадцять-тридцять сантиметрів завдовжки. Розповзались задом наперед раки; поспішно, бочком, тікали краби на високих, як ходулі, ніжках, високо несучи свої товсті, могутні клешні. Риби різнокольоровим дощем розлітались подалі від цього страшного місця.
Баракуда не випускала мурену із своїх немов закам'янілих щелепів. Вона все глибше занурювала свої жахливі зуби в тіло жертви. Нарешті, з силою струснувши мурену, вона вирвала з її товстої шиї величезний шматок м'яса і вмить проковтнула його. Лишаючи за собою широку смугу крові, що розповзалася, мурена кинулася тікати. Але з невловимою швидкістю баракуда наздогнала її і люто почала рвати свою здобич.

***

Павлик ішов слідом за зоологом, піднімаючись крутим схилом підводної гори, йому все ввижались довгі гострі зуби баракуди, її широка паща, її нерухомі круглі очі, сповнені, здавалось, холодної люті. Він боязко оглядався навкруги.
Його м'яке волосся, звичайно гладенько причесане, з рівним боковим проділом, зараз трохи розкуйовдилось і злиплося від поту. Великі сірі очі стали круглими. Тонке, з гострим підборіддям обличчя було блідим. Тіні, які мелькали довкола, лякали його. Згущений зеленуватий сутінок ущелин, гротів, проваль у нагромадженні скель, гірлянди водоростей, що гойдалися, зарості морських лілій – звідусіль загрожувало несподіваним, страшним, нещадним. Він ледве волік ноги, його кроки підіймали з дна легкими сріблистими хмаринками білий кораловий пісок. Він наступав на голотурії, які мирно ковтали мул, на морські зорі, що повільно повзали по дну, на мармуровобілі мішкуваті асцидії, які лопалися під його важкими підошвами, на вапнякові трубочки черв'яків, які висунули догори свої червоні зябра з дивовижно тонким гіллястим узором кровоносної системи…
– Ну ось, – сказав зоолог, який ішов попереду, – кар'єра мурени закінчилась швидко. Із зубів баракуди рідко кому вдається врятуватись.
– А нам вона… нічого не могла б заподіяти, Арсене Давидовичу… коли б ми не заховалися в ущелину? – злегка заїкаючись, запитав Павлик.
Зоолог посміхнувся і, за звичкою, підняв руку, щоб погладити свою чудову асірійську бороду, вкриту рівними рядами дрібних завитків. Але рука пройшлася лише по гладеньких металевих грудях скафандра.
– Будь спокійним! – відповів він. – Проти наших скафандрів безсилі зуби не тільки баракуди, а навіть володаря підводних глибин – кашалота. І я потяг тебе в ущелину не тому, що боявся: мені просто не хотілося заважати акторам на сцені. Але навіть Скворешні я не радив би зустрічатися під час купання, в самих трусах, з баракудою. Це, мабуть, найстрашніша риба, найхоробрі-ший хижак антільських вод.
Зоолог раптом зупинився, опустився на коліна і, пильно вдивляючись у щось на дні, покликав:
– Павлику! Надзвичайне видовище! Йди сюди швидше, бічо!
Голос його в маленькому радіоприймачі, захованому в шоломі Павлика, звучав весело і збуджено. Крізь прозорий шолом Павликові видно було велику голену голову в такому самому шоломі, крупний ніс, волохаті чоріи брови і синьочорну блискучу бороду, що зникала під коміром скафандра Спереду шолома блищав сріблом рефлектора невеликий, але потужний, немов маленьке сонце, круглий випуклий ліхтар. Металевий, кольору воронова-ної сталі скафандр на спині і грудях роздувався, роблячії маленького зоолога схожим на фантастичного горбатого карлика. В цих горбах у нього і в Павлика містились невеликі, але значної ємкості електричні акумулятори, механізми для руху, запаси кисню. На гнучкому металевому поясі висіли кортик, ще один переносний ліхтар, сокирка на довгому топорищі, круглий згорток і щось на зразок Довгого плесковатого патронташа. Справа біля пояса висів квадратний плесковатий ящичок з ручкою і коротким дулом, як у браунінга. До ручки ящичка тягся з спинного горба гнучкий шнур. На лівій руці в металеву манжету скафандра під прозорими кружечками були вправлені три найнеобхідніші для підводних подорожей прилади – годинник, компас і глибиномір.
Павлика найбільш вражала несподівана гнучкість цього металевого одягу. І тепер, коли зоолог без напруження, легко і вільно нагнувся, став на коліно, підняв руку і покликав нею Павлика, хлопчик не міг утриматися, щоб не приторкнутися металевими пальцями до своїх металевих грудей. Це було чудесно і захоплююче. Це викликало почуття безпеки і спокою. «Навіть зуби кашалота безсилі проти наших скафандрів», повторив він слова зоолога і, вже зовсім повеселілий, квапливо підійшов до нього, трохи напружуючись, щоб перебороти опір води.
Не спускаючи очей з якоїсь яскравої плями, що повільно рухалася по дну, зоолог витяг руку:
– Тихенько, Павлику! Не злякай їх! Нагнись і дивися.
– Рак, Арсене Давидовичу! – сказав Павлик, при дивившись. – Але чому він наполовину заховався в якусь черепашку? І що це за квітку він несе на собі?
Незважаючи на шістдесятиметрову глибину, Павлик чудово бачив, що робиться на дні і що робить цей дивовижний рак.
День над поверхнею океану, мабуть, був яскравий, безхмарний. Час наближався до півдня. Тропічне сонце уже високо піднялося, його проміння з кожною годиною пронизувало чисту, прозору воду дедалі вертикальніше і тому менше відбивалося і глибше проникало в неї. Білосніжний кораловий пісок, що застеляв дно, як чудовий рефлектор, повертав воді сонячне світло, яке доходило до нього.
– Ця квітка жива, – сказав зоолог. – Актинія – тварина. Вона – хижак, справжній, страшенний хижак. А під нею в черепашці справді рак, але не звичайний, а рак-самітник. Дивись, він зовсім виліз із черепашки. Бачиш: власна шкаралупа вкриває лише його груди, голову і клешні. Решта його тіла м'яка і зовсім беззахисна. Тому рак завжди намагається знайти порожню черепашку якогось молюска, щоб заховати в ній своє довге голе черевце.
І він всюди тягне цю черепашку за собою, як хатку, а за найменшої небезпеки ховається в ній цілком.
– Дивіться, дивіться! – закричав Павлик. – Рак вилазить із своєї хатки! Який він смішний! Одна клешня величезна, а друга маленька.
Павлик заливався веселим сміхом. Зоолог теж розсміявся.
– Яка вона красива, ця актинія! – захоплювався далі Павлик. – Вона схожа на айстру. Правда, Арсене Давидовичу? Тільки у неї пелюстки набагато довші, звивистіші і зовсім фіолетові… таких айстр не буває.
– Правда, правда, бічо. Тільки це не пелюстки, а щупальця. Живі, рухливі. Бачиш, як вони гойдаються навколо рота актинії, на верхівці її стовбура? Та ти поглянь навкруги: їх тут багато, цих актиній, і найрізноманітніших.
Павлик підняв голову. Справді, всі скелі і уламки каміння були вкриті цими яскравими, пишними підводними квітами. Високі, до тридцяти-сорока сантиметрів, і низькі, майже плоскі, то з довгими, що розвівалися, як розпущене волосся, то з короткими, немов підстриженими щупальцями, червоні, зелені, пурпурні, фіолетові, жовті, з усіма відтінками і переходами цих фарб, – вони являли собою живий, неймовірно яскравий квітник.
Навкруги шугали або повільно і поважно пливли риби незвичайних, найфантастичніших і несподіваних форм. Кілька невеликих губанів з усього ходу раптово, мов пс сигналу, зупинились над прозорим шоломом зоолога. Червонуваті боки риб по всій довжині від довгастої голови до широкого закругленого хвоста, були розмальовані тем-носиніми смугами, довгий спинний плавець з гострими, колючими променями рябів різноманітними фарбами. Ледве ворушачи хвостом і плавцями, повільно розкриваючи і закриваючи свої товсті, немов припухлі губи, губани ніби про щось радились, потім спустилися нижче і повисли непорушно з усіх боків навколо шолома зоолога. Здавалось, вони уважно розглядали і вивчали це дивне, незвичайне в підводному світі створіння, ліниво ділячись думкою з цього приводу.
Павлик не знав, на що раніше дивитись, чим більше захоплюватись. Він зробив мимовільний рух руками. В одну мить губани розлетілися і загубилися в невеликому табунці своїх родичі
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 34 35 36 37 38 39 40 41 42 43 44 45 46 47 48 49 50 51 52 53 54 55 56 57 58 59