тив очима ще дужче, чим каганець у хаті палав… Тут Явдоха мерщій у жлукто і полізла… а як вилізла, так стала дівкою! Та й дівка ж немудра? І молода, і хороша, і чорнява, і ще, мабуть, красивіша від чернігівської про-топопівни!
От, як переродилась наша відьма, узяла жаб'ячої сметанки та кобилячого сиру, головок від тарані і, поскладавши на тарілочку, поставила перед свого котуся і каже: «Коли, котусю, захочеш без мене їсти, так от тобі ласощів; не скучай без мене, поки я вернусь». А сама, доставши аж п'ять дійничок, погасила каганець і пішла з хати доїти, кого їй треба було.
Тільки таки що другий півень крикнув, тут Явдоха що є духу ускочила в хату і впала мов нежива. А як віддихнула і устала… так вп'ять стала старою бабою, як і була.
Зараз кинулась до свого кота і розказує, мов чоловікові: «Котусю, киценьку! Чи не скучав же ти без мене? Я трошки забарилась: поки пообдоїла усіх коров, овечок, а се ще мені треба було щучого молока на одно діло; кинулась до ставка, та поки вражу щуку зопинила, поки її замовила, щоб далася здоїти, аж і крикнув перший півень; та хоч він нам не страшний, та усе-таки треба було поспішати, щоб не заспівав другий; тогді б так на вулиці простяг-лась, як тепер тутечка…»
А кіт знай хвостом помахує, та усами поморгує, та що є духу нявчить: так-то рад був своїй хазяйці, що вернулась. От вона йому постановила ще усякого молока і сметани, і стала поратись, та дещо мішати, та варити на чакло-вання, аж ось і світ!… А тут трохи погодя і прийшла до неї жінка, уся голова обв'язана, і йде і оха, і прийшла оха, і сіла і усе оха.
– А відкіля ти, молодице? – пита її Явдоха.
– Та я здалека! – каже молодиця, охаючи. – Коли знаєте хутір, що на Сухій Балці, а зоветься Безверхий… ох!
Явдоха моргнула на кота та й каже:
– Ні, не чула, і зроду не була, і не знаю, хто там і живе… Ти ж чого до мене прийшла?
– Та, не вам кажучи, прикинулась бешиха, та усю пику мені роздуло… ох!… Так отеє мене люди нараяли, щоб до вас іти… Зділайте милость, тітусю, робіть, що знаєте, тільки поможіть, щоб я сьогодні виспіла до панянки нашої хорунжівни Йосиповни Олени, – та, сеє кажучи, і положила на стіл буханець, п'ятірко яєць і шага грошей.
Зубиха зараз і кинулась, положила долі ніж і звеліла молодиці стати на ньому босою ногою проти тієї щоки, де самий дужчий опух; а сама достала у покришку жару і положила туди кусок страшної свічки, та ладану, та клаптик тієї хустки, на чім становлять паску під свячення, а молодицю закутала-закутала, щоб увесь дим нікуди більш не йшов, тільки на неї, а сама знай шепче, та спльовує, та дме на жар, а кіт нявчить на всю хату. От курить та курить, як тут молодиця… геп! і впала на долівку мов нежива. Зубиха її відволодала, і посадила на лавку, та й каже:
– Не журися ж тепер: минеться, як на собаці присохне; се з очей; який-то чорнявий парубок та на тебе дививсь та завидовав…
– Так і є! Се ж наш панич, – казала молодиця. – Таки як мене не вздрить, так у вічі і загляда; а на тій не-Д'лі узяв та рукою погладив мене по щоці та й сказав:
«Що за з чорта гарна молодичка!» Я так і згоріла, та від того часу так мене і узяло…
Тут Явдоха і стала її розпитовати… об чім їй треба було… а далі і проводила з хати та й каже: «От тепер добре! Тепер усе знаю, що мені треба…»
VII
Смутна і невесела сиділа на призьбі біля своєї хати панночка Йосиповна Олена, хорунжівна, на своєму Безверхому хуторі, що на Сухій Балці, а білими рученятами копирсала у голові братику свому, пану хорунженку. Він, сердешний, той день з панотцем, що заїжджав до нього, поховавши когось на другім хуторі, та за обідом, поївши добре вареників та карасів, у сметані жарених, та запив-ши сколотинами (бо се вже діялось після Петра), витягли самотужки по носатці тернівки, а вишнівкою на дорогу запили; а підвечіркуючи, панич убрав аж п'ять мандрик та горщичок масляків, у масличку та у сметанці пряжених, що дуже їх любив, так його, хто його зна і від чого, і завадило: от він і приліг до сестриці на коліна, та як та йому ськала, а він і заснув. Тут прийшли з поля і корови, і овечата; от їх тут біля панночки і доють, і молоко у глечики зливають… а вона й байдуже! їй неначе ні до чого і діла нема! Забула дивитись і на дійво, забула братику і у головці ськати, тільки у неї і на думці, що…
Тільки що хотів був розказати, об чім наша хорунжівна думала і чого була смутна і невесела, аж ось і прийшла до неї бабуся, така старенька, така старенька, що на превелику силу дибле; от підійшла до неї та й каже:
– Дай, боже, вам, панночко, вечір добрий! Нехай вам бог помага!
Аж здригнула Йосиповна, що й не бачила, відкіля вона і узялась, і як перед нею стала; а далі, трохи схаменувшись, і каже:
– Здорова, бабусю! А відкіля тебе бог приніс?
– Та я так собі… Я і здалеку і не здалеку, я і тутешня, я й зовсім не відсіль; я і нічого не знаю і усе знаю; і хто і по чому журиться, я і знаю і не знаю; і що подіяти, і вмію і не вмію…
– Ох, бабусю, та ти не проста? – питається Олена.
– Та простісінька, бач! Не вашого, панського, роду, а проста собі стара баба, не знаю нічиєї журби, не знаю, хто, сидячи на призьбі, журиться об Дем'янові, що пішов у поход з козаками; я таки і того не знаю, хто біля колодязя усю ніченьку з ним просиділа і на прощання зняла з руки срібний перстень і віддала з хусточкою, що сама усякими шовками вишивала…
– Ох, мені лихо, бабусю! Та ти усе знаєш?… Не гомони, будь ласкава, братик прокинеться, та почує, та мені сміятиметься… Нехай після вечері я тебе покличу, то ти в мене ночуватимеш, та й поговоримо з тобою!
– Під повн місяць тепер-то і робити що треба. Нехай братик іде до себе у хату, збуди його; а я тобі скажу, що треба робити, та ділом спішити. Я знарошне до тебе сьогодні після вечерні з Києва пішла…
– Як се можна? З самісінького Києва? Після вечерні? Та сьому не можна статись! – пита Олена, дивуючись. – Як-таки можна від Києва так скоро дійти? І близенький світ?
– Пожалуй, дійти не можна, так ми-то знаємо, як воно робиться. Збуди лишень братика швидш, нехай іде до свого діла, мені треба швидш поспішати.
– Та братику, щось завадило, трохи не з очей. І був здоровий, та як глянула на нього ота чорнява молодиця, що коло корови ходить, та глянула, та й усміхнулась, я сама бачила, та після того так його за живіт і узяло; чи соняшниці, нехай бог боронить! – чи що?
– Се все очі, усе очі наробили; та не журись, я відведу. Ось збуди братика, а я навчу молодицю, що йому треба робити. Від неї сталося, вона нехай і зніма.
Олена стала братика будити, що хріп на весь двір, а бабуся підійшла до молодиці… а та зразу і крикнула: – Ох, тітусю! І ви до нас прийшли?…
– Але! Не кричи лишень, – каже бабуся, – а от що зроби: озьми… шупу-шупу-шупу… – Нічого не можна було розслухати, що їй там бабуся шептала, тільки опісля молодиця і каже:
– Та добре, добре; забавте тільки панночку.
– А вже, – каже бабуся, – се вже моє діло. Ходи ж сюди за мною. – Та й привела молодицю до панночки, та й каже: – Ось я навчила молодицю, як з панича соняшниці зняти; йди ж, паниченьку, швидш з нею, вона зробить тобі, що я звеліла; та швидш робіть, а то тебе так розбере, Що й на стіну полізеш.
– Ох, лишечко! – казала, злякавшись, хорунжівна. – Іди ж, братику, іди швидше. Роби йому, Мотре, як бабуся казала. Та роби гаразд, не спішачи…
От пан хорунженко пішов з молодицею у хату, а бабуся – плюсь! – біля панночки сіла та й каже:
– Тужиш, моя зозуленько, за своїм сизим голубоньком, та ба! Нема його тутечка; пішов далеко-далеко, аж до Чернігова…
– Та по чому ти, бабусе, усе знаєш? Хто се тобі розказував, що я там… чи журюся, чи… що там таке… я й не знаю! – питала, соромлячись, Йосиповна.
– Вже то я не знаю! – каже бабуся. – Нащо ж нам і зорі, коли нам на них не дивитись? Гляну звечора, гляну і опівночі, подивлюсь і перед світом та й знаю, де що діється.
– Коли ж ти знаєш усюди, де що діється, то скажи мені, бабусю, що робить тепер… – сказала Олена та й почервоніла, як кармазин, і язнк став мов повстяний.
А бабуся перехопила та й каже:
– Дем'ян?
– Е-ге-ге-ге!
– Судденко Халявський, Омелянович?
– Атож!
– Ось слухай, доню, що він робить: отеє був з козаками на муштрі перед паном полковником та, втомившись, прийшов додому, роздягсь, розперезавсь та й ліг, сумуючи об тобі, та й журиться, що, дума, не швидко тебе побачить.
– І кажуть-таки, що не швидко їх спустять!
– Не журись; може, ти його і сього вечора побачиш…
– Де то вже, бабусю, мені його побачити, та ще і сього вечора. Він не птиця, щоб йому до мене прилетіти!
– Хоч і не птиця, а прилетить і уродиться оттут перед тобою, як отеє я. Чи хоч, щоб прилетів?
– Де то вже, моя голубочко, не хочу! Аж жижки трусяться, щоб хоч би його побачити… Зділай милость, нехай прилетить до мене… та чи не буде йому якої від того надсади?
– Таки аж нічогісінько; він на те козак.
– Приклич же його, паньмаючко, хоч на часиночку, хоч на годиночку; хоч би я на нього подивилася! Що знаєш, те й роби, а я нічого не пожалкую. Усе тут моє, дам тобі усього, чого забажаєш…
– Добре ж, доню, добре. Ходім своє робити.
От і ввійшли у велику хату, позащіпали і двері і вікна, а вже і сонечко стало заходити; панночка затопила в печі, сама сходила по воду, а йшла по воду, як бабуся її навчила: не прямо до криниці, а вулицями обходила навпаки сонця; прийшла до криниці, набрала відро води та й вилила на сход сонця; друге набрала і вилила на за-
Ход сонця, а третє набравши, – що є духу, не оглядаючись, і вп'ять не прямо, а вулицею за сонцем. От як принесла та й настановила кашник з водою; а бабуся достала з-за пазухи зілля: любистку, материнки, чорнобривцю, цвіту папороті, терличу та усього по пучечці всипала в кашник, та й пристановила до вогню; а сама узяла муки пше-нишної, замісила водою, та й вийняла з калитки у папірці кошачого мозку, відколупала пальцем, та й положила у те тісто; далі достала у себе з хустки, що був зав'язаний, слід пана Забрьохи та й розділила пополам і одну часточку всипала у те ж таки тісто, замісила і скачала коржик, посадила в піч пектись, і усе з приговорками та спльовуванням, а хорунжівні звеліла сидіти на полу, підібравши ноги під себе, не жахатись і, що вздрить, не боятись нічого, і усе думати про свого милодана.
От як коржик спікся, вона й дала його з'їсти Олені за три рази, запиваючи з водянчика водою, що нашептала бабуся, а затим і горщик з зіллям став закипати. Бабуся, гукнувши на Йосиповну, щоб нічого не жахалась, узяла другу частку сліду Уласовичевого та й всипала у кип'ячий горщик і стала мішати, а сама аж у піч мов улізла, та що є духу і кричить: «Терлич, терлич! десятьох приклич, а з десятьох дев'ятьох, а з дев'ятьох восьмирьох, а з восьми-рьох семирьох, а з семирьох шестирьох, а з шестирьох п'ятирьох, а з п'ятирьох чотирьох, а з чотирьох трьох, а з трьох двох, а з двох одного, та доброго». Та й примовила нищечком, щоб хорунжівна не чула: «Пана сотника конотопського Забрьоху, Уласовича Микиту; а хто жде та дожида, так нехай собі дріма». Та й дмухнула на Олену, а та ні з сього ні з того і стала собі дрімати.
Вп'ять вража баба стала горщик мішати і вп'ять кричить у комин тії ж речі: «Терлич, терлич! Десятьох приклич…» – та й звела на одного, усе-таки пана Уласовича, далі й примовила нищечком: «А хто сидить та ждеть, той нехай собі заснеть». Та вп'ять дмухнула на хорунжів-ну, а вона, сердешна, так і заснула.
Стала бабуся утретє мішати зілля і вже що є духу У трубу кричить на терлич; і як довела до одного, так аж запищала від натуги, кричучи зо всієї сили та зовучи пана Уласовича, а на хорунжівну дмухнула і говорить: «А хто спить та сопе, так нехай і захропе». А від сього панна Йосиповна бебех у подушки та й захропла на всю хату… А тут щось із сіней у хатні двері – геп! та й стогне, і щось мурниче, і охка… Побачим опісля, що то там було…
VIII
Смутний і невеселий стояв, руки зложивши, хваброї Конотопської сотні пан сотник, Уласович Микита Забрьо-ха, у славному сотенному містечку Конотопі, на вулиці, біля шинку, де усегда збиралася сотня чи на муштру, чи на переліку, що чи не втік которий козак часом бува. Стоїть він, сердека, руки зложивши, голову понуривши, мов віл перед ярмом; а козаки начисто, уся сотня, як скло, перед ним стіною стоїть, шапки поскладавши на приспі у шинку, щоб як буде яка муштра, так щоб не поспадали з голов, а дітвора, що тут так і біга круг козацтва, щоб не підібрали та не запроторили куди геть. Так отто стоять козаки і ждуть, що з ними будуть робити і який приказ буде, та промеж себе дещо і базікають, мов вода на лото-ках шумить, аж луна йде; та доставши з халяв, хто ріжок з кабакою, – та нюхають, та чхають; а хто люльку – та, тут її розпаливши, і смокче.
Пан Забрьоха сього нічого не вважа, і не бачить, і не чує, що край його діється. Йому здається, що він і досі слуха, що читав йому пан писар Конотопської сотні, Про-кіп Ригорович Пістряк. А сей давно вже прочитав, що треба, та, зложивши бомагу, кладе у кишеню… Аж ось пан Уласович здихнув тяжко та важко, мов ковальський міх, та й пита писаря:
– Зділай милость, приятелю Ригоровичу! розкажи мені словами, що ти там у лепорті читав? Ти знаєш, що я нічого письменного не розжую, хоч і у школі вчився і «вірую» почав було вчити, та на «же за ним» як затявсь, та й покинув письмо. Так ти мені не читай, а розкажи, що отеє за лепорт приніс козак з Чернігова? Адже ми послали ле-порт, що у поход не підемо, хоч нехай кіл на голові тешуть; нам ніколи, друге діло зайшло; так чого ще вони пащекують?
– Уся спирра черніговська безумію удадеся! – став казати, прокашлявшись, пан Пістряк. – Возписують предпи-саніє і лають вас, пане сотнику, і мене – гм, гм! – возсо-зивають – прощайте у сім слові – дурнями, занеже ми возгнущалися їх повеліванієм і не направихом стопи наша до Чернігова.
– Догадавсь, хоч через десяте-п'яте уторопав, що ти, пане писарю, говориш: так себто нам усе-таки збиратись до Чернігова?
– Не іначе, як обаче! – сказав Ригорович, моргнувши усом.
– Так трясця ж їх матері! От їм дуля під ніс! – Та, зложивши дулі, і став крутити. Крутив-крутив, та на Чернігов і посила, та усе прицмокує. А далі як крикне: – Не піду! Я їм послав через кривого лепорт, що нам ніколи.
А пан Пістряк і каже:
– Та наш кривий іще не сотворив дошкандибанія і до половини путі. Нe возмущайтесь, пане сотнику; ми не ізиде-мо, дондеже не получимо отвітствованія на наше сомни-тельство.
– Так-таки, Ригоровичу, не підемо. Бач, як я мудро сконпонував? Не підемо та й не підемо. Ну, хлопці! Сонечко заходить, розходьтесь вечеряти, а завтра чим світ з косами косити мені. А ходім, пане писарю, до мене вечеряти; Пазька наліпила мудрих вареників та спрягла яєшню… Ой, лишечко! Ой, рятуйте! Ой, біда! – став пан Уласович не своїм голосом пробі кричати та за боки хвататись… Пан Пістряк і козацтво кинулось до нього, що що йому там сталось? Аж він… шелесть… піднявся догори і полетів, як птиця, усе-таки кричачи, що є голосу…
Що ж то ужахнулися усі люди у славному сотенному містечку Конотопі, як побачили, що їх прехваброї сотні пан сотник, Микита Уласович Забрьоха, та піднявсь під самісінькі небеса і без крил, та летить, як тая птиця! І жінки, і мужики, і мала дітвора, та що то!
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11
От, як переродилась наша відьма, узяла жаб'ячої сметанки та кобилячого сиру, головок від тарані і, поскладавши на тарілочку, поставила перед свого котуся і каже: «Коли, котусю, захочеш без мене їсти, так от тобі ласощів; не скучай без мене, поки я вернусь». А сама, доставши аж п'ять дійничок, погасила каганець і пішла з хати доїти, кого їй треба було.
Тільки таки що другий півень крикнув, тут Явдоха що є духу ускочила в хату і впала мов нежива. А як віддихнула і устала… так вп'ять стала старою бабою, як і була.
Зараз кинулась до свого кота і розказує, мов чоловікові: «Котусю, киценьку! Чи не скучав же ти без мене? Я трошки забарилась: поки пообдоїла усіх коров, овечок, а се ще мені треба було щучого молока на одно діло; кинулась до ставка, та поки вражу щуку зопинила, поки її замовила, щоб далася здоїти, аж і крикнув перший півень; та хоч він нам не страшний, та усе-таки треба було поспішати, щоб не заспівав другий; тогді б так на вулиці простяг-лась, як тепер тутечка…»
А кіт знай хвостом помахує, та усами поморгує, та що є духу нявчить: так-то рад був своїй хазяйці, що вернулась. От вона йому постановила ще усякого молока і сметани, і стала поратись, та дещо мішати, та варити на чакло-вання, аж ось і світ!… А тут трохи погодя і прийшла до неї жінка, уся голова обв'язана, і йде і оха, і прийшла оха, і сіла і усе оха.
– А відкіля ти, молодице? – пита її Явдоха.
– Та я здалека! – каже молодиця, охаючи. – Коли знаєте хутір, що на Сухій Балці, а зоветься Безверхий… ох!
Явдоха моргнула на кота та й каже:
– Ні, не чула, і зроду не була, і не знаю, хто там і живе… Ти ж чого до мене прийшла?
– Та, не вам кажучи, прикинулась бешиха, та усю пику мені роздуло… ох!… Так отеє мене люди нараяли, щоб до вас іти… Зділайте милость, тітусю, робіть, що знаєте, тільки поможіть, щоб я сьогодні виспіла до панянки нашої хорунжівни Йосиповни Олени, – та, сеє кажучи, і положила на стіл буханець, п'ятірко яєць і шага грошей.
Зубиха зараз і кинулась, положила долі ніж і звеліла молодиці стати на ньому босою ногою проти тієї щоки, де самий дужчий опух; а сама достала у покришку жару і положила туди кусок страшної свічки, та ладану, та клаптик тієї хустки, на чім становлять паску під свячення, а молодицю закутала-закутала, щоб увесь дим нікуди більш не йшов, тільки на неї, а сама знай шепче, та спльовує, та дме на жар, а кіт нявчить на всю хату. От курить та курить, як тут молодиця… геп! і впала на долівку мов нежива. Зубиха її відволодала, і посадила на лавку, та й каже:
– Не журися ж тепер: минеться, як на собаці присохне; се з очей; який-то чорнявий парубок та на тебе дививсь та завидовав…
– Так і є! Се ж наш панич, – казала молодиця. – Таки як мене не вздрить, так у вічі і загляда; а на тій не-Д'лі узяв та рукою погладив мене по щоці та й сказав:
«Що за з чорта гарна молодичка!» Я так і згоріла, та від того часу так мене і узяло…
Тут Явдоха і стала її розпитовати… об чім їй треба було… а далі і проводила з хати та й каже: «От тепер добре! Тепер усе знаю, що мені треба…»
VII
Смутна і невесела сиділа на призьбі біля своєї хати панночка Йосиповна Олена, хорунжівна, на своєму Безверхому хуторі, що на Сухій Балці, а білими рученятами копирсала у голові братику свому, пану хорунженку. Він, сердешний, той день з панотцем, що заїжджав до нього, поховавши когось на другім хуторі, та за обідом, поївши добре вареників та карасів, у сметані жарених, та запив-ши сколотинами (бо се вже діялось після Петра), витягли самотужки по носатці тернівки, а вишнівкою на дорогу запили; а підвечіркуючи, панич убрав аж п'ять мандрик та горщичок масляків, у масличку та у сметанці пряжених, що дуже їх любив, так його, хто його зна і від чого, і завадило: от він і приліг до сестриці на коліна, та як та йому ськала, а він і заснув. Тут прийшли з поля і корови, і овечата; от їх тут біля панночки і доють, і молоко у глечики зливають… а вона й байдуже! їй неначе ні до чого і діла нема! Забула дивитись і на дійво, забула братику і у головці ськати, тільки у неї і на думці, що…
Тільки що хотів був розказати, об чім наша хорунжівна думала і чого була смутна і невесела, аж ось і прийшла до неї бабуся, така старенька, така старенька, що на превелику силу дибле; от підійшла до неї та й каже:
– Дай, боже, вам, панночко, вечір добрий! Нехай вам бог помага!
Аж здригнула Йосиповна, що й не бачила, відкіля вона і узялась, і як перед нею стала; а далі, трохи схаменувшись, і каже:
– Здорова, бабусю! А відкіля тебе бог приніс?
– Та я так собі… Я і здалеку і не здалеку, я і тутешня, я й зовсім не відсіль; я і нічого не знаю і усе знаю; і хто і по чому журиться, я і знаю і не знаю; і що подіяти, і вмію і не вмію…
– Ох, бабусю, та ти не проста? – питається Олена.
– Та простісінька, бач! Не вашого, панського, роду, а проста собі стара баба, не знаю нічиєї журби, не знаю, хто, сидячи на призьбі, журиться об Дем'янові, що пішов у поход з козаками; я таки і того не знаю, хто біля колодязя усю ніченьку з ним просиділа і на прощання зняла з руки срібний перстень і віддала з хусточкою, що сама усякими шовками вишивала…
– Ох, мені лихо, бабусю! Та ти усе знаєш?… Не гомони, будь ласкава, братик прокинеться, та почує, та мені сміятиметься… Нехай після вечері я тебе покличу, то ти в мене ночуватимеш, та й поговоримо з тобою!
– Під повн місяць тепер-то і робити що треба. Нехай братик іде до себе у хату, збуди його; а я тобі скажу, що треба робити, та ділом спішити. Я знарошне до тебе сьогодні після вечерні з Києва пішла…
– Як се можна? З самісінького Києва? Після вечерні? Та сьому не можна статись! – пита Олена, дивуючись. – Як-таки можна від Києва так скоро дійти? І близенький світ?
– Пожалуй, дійти не можна, так ми-то знаємо, як воно робиться. Збуди лишень братика швидш, нехай іде до свого діла, мені треба швидш поспішати.
– Та братику, щось завадило, трохи не з очей. І був здоровий, та як глянула на нього ота чорнява молодиця, що коло корови ходить, та глянула, та й усміхнулась, я сама бачила, та після того так його за живіт і узяло; чи соняшниці, нехай бог боронить! – чи що?
– Се все очі, усе очі наробили; та не журись, я відведу. Ось збуди братика, а я навчу молодицю, що йому треба робити. Від неї сталося, вона нехай і зніма.
Олена стала братика будити, що хріп на весь двір, а бабуся підійшла до молодиці… а та зразу і крикнула: – Ох, тітусю! І ви до нас прийшли?…
– Але! Не кричи лишень, – каже бабуся, – а от що зроби: озьми… шупу-шупу-шупу… – Нічого не можна було розслухати, що їй там бабуся шептала, тільки опісля молодиця і каже:
– Та добре, добре; забавте тільки панночку.
– А вже, – каже бабуся, – се вже моє діло. Ходи ж сюди за мною. – Та й привела молодицю до панночки, та й каже: – Ось я навчила молодицю, як з панича соняшниці зняти; йди ж, паниченьку, швидш з нею, вона зробить тобі, що я звеліла; та швидш робіть, а то тебе так розбере, Що й на стіну полізеш.
– Ох, лишечко! – казала, злякавшись, хорунжівна. – Іди ж, братику, іди швидше. Роби йому, Мотре, як бабуся казала. Та роби гаразд, не спішачи…
От пан хорунженко пішов з молодицею у хату, а бабуся – плюсь! – біля панночки сіла та й каже:
– Тужиш, моя зозуленько, за своїм сизим голубоньком, та ба! Нема його тутечка; пішов далеко-далеко, аж до Чернігова…
– Та по чому ти, бабусе, усе знаєш? Хто се тобі розказував, що я там… чи журюся, чи… що там таке… я й не знаю! – питала, соромлячись, Йосиповна.
– Вже то я не знаю! – каже бабуся. – Нащо ж нам і зорі, коли нам на них не дивитись? Гляну звечора, гляну і опівночі, подивлюсь і перед світом та й знаю, де що діється.
– Коли ж ти знаєш усюди, де що діється, то скажи мені, бабусю, що робить тепер… – сказала Олена та й почервоніла, як кармазин, і язнк став мов повстяний.
А бабуся перехопила та й каже:
– Дем'ян?
– Е-ге-ге-ге!
– Судденко Халявський, Омелянович?
– Атож!
– Ось слухай, доню, що він робить: отеє був з козаками на муштрі перед паном полковником та, втомившись, прийшов додому, роздягсь, розперезавсь та й ліг, сумуючи об тобі, та й журиться, що, дума, не швидко тебе побачить.
– І кажуть-таки, що не швидко їх спустять!
– Не журись; може, ти його і сього вечора побачиш…
– Де то вже, бабусю, мені його побачити, та ще і сього вечора. Він не птиця, щоб йому до мене прилетіти!
– Хоч і не птиця, а прилетить і уродиться оттут перед тобою, як отеє я. Чи хоч, щоб прилетів?
– Де то вже, моя голубочко, не хочу! Аж жижки трусяться, щоб хоч би його побачити… Зділай милость, нехай прилетить до мене… та чи не буде йому якої від того надсади?
– Таки аж нічогісінько; він на те козак.
– Приклич же його, паньмаючко, хоч на часиночку, хоч на годиночку; хоч би я на нього подивилася! Що знаєш, те й роби, а я нічого не пожалкую. Усе тут моє, дам тобі усього, чого забажаєш…
– Добре ж, доню, добре. Ходім своє робити.
От і ввійшли у велику хату, позащіпали і двері і вікна, а вже і сонечко стало заходити; панночка затопила в печі, сама сходила по воду, а йшла по воду, як бабуся її навчила: не прямо до криниці, а вулицями обходила навпаки сонця; прийшла до криниці, набрала відро води та й вилила на сход сонця; друге набрала і вилила на за-
Ход сонця, а третє набравши, – що є духу, не оглядаючись, і вп'ять не прямо, а вулицею за сонцем. От як принесла та й настановила кашник з водою; а бабуся достала з-за пазухи зілля: любистку, материнки, чорнобривцю, цвіту папороті, терличу та усього по пучечці всипала в кашник, та й пристановила до вогню; а сама узяла муки пше-нишної, замісила водою, та й вийняла з калитки у папірці кошачого мозку, відколупала пальцем, та й положила у те тісто; далі достала у себе з хустки, що був зав'язаний, слід пана Забрьохи та й розділила пополам і одну часточку всипала у те ж таки тісто, замісила і скачала коржик, посадила в піч пектись, і усе з приговорками та спльовуванням, а хорунжівні звеліла сидіти на полу, підібравши ноги під себе, не жахатись і, що вздрить, не боятись нічого, і усе думати про свого милодана.
От як коржик спікся, вона й дала його з'їсти Олені за три рази, запиваючи з водянчика водою, що нашептала бабуся, а затим і горщик з зіллям став закипати. Бабуся, гукнувши на Йосиповну, щоб нічого не жахалась, узяла другу частку сліду Уласовичевого та й всипала у кип'ячий горщик і стала мішати, а сама аж у піч мов улізла, та що є духу і кричить: «Терлич, терлич! десятьох приклич, а з десятьох дев'ятьох, а з дев'ятьох восьмирьох, а з восьми-рьох семирьох, а з семирьох шестирьох, а з шестирьох п'ятирьох, а з п'ятирьох чотирьох, а з чотирьох трьох, а з трьох двох, а з двох одного, та доброго». Та й примовила нищечком, щоб хорунжівна не чула: «Пана сотника конотопського Забрьоху, Уласовича Микиту; а хто жде та дожида, так нехай собі дріма». Та й дмухнула на Олену, а та ні з сього ні з того і стала собі дрімати.
Вп'ять вража баба стала горщик мішати і вп'ять кричить у комин тії ж речі: «Терлич, терлич! Десятьох приклич…» – та й звела на одного, усе-таки пана Уласовича, далі й примовила нищечком: «А хто сидить та ждеть, той нехай собі заснеть». Та вп'ять дмухнула на хорунжів-ну, а вона, сердешна, так і заснула.
Стала бабуся утретє мішати зілля і вже що є духу У трубу кричить на терлич; і як довела до одного, так аж запищала від натуги, кричучи зо всієї сили та зовучи пана Уласовича, а на хорунжівну дмухнула і говорить: «А хто спить та сопе, так нехай і захропе». А від сього панна Йосиповна бебех у подушки та й захропла на всю хату… А тут щось із сіней у хатні двері – геп! та й стогне, і щось мурниче, і охка… Побачим опісля, що то там було…
VIII
Смутний і невеселий стояв, руки зложивши, хваброї Конотопської сотні пан сотник, Уласович Микита Забрьо-ха, у славному сотенному містечку Конотопі, на вулиці, біля шинку, де усегда збиралася сотня чи на муштру, чи на переліку, що чи не втік которий козак часом бува. Стоїть він, сердека, руки зложивши, голову понуривши, мов віл перед ярмом; а козаки начисто, уся сотня, як скло, перед ним стіною стоїть, шапки поскладавши на приспі у шинку, щоб як буде яка муштра, так щоб не поспадали з голов, а дітвора, що тут так і біга круг козацтва, щоб не підібрали та не запроторили куди геть. Так отто стоять козаки і ждуть, що з ними будуть робити і який приказ буде, та промеж себе дещо і базікають, мов вода на лото-ках шумить, аж луна йде; та доставши з халяв, хто ріжок з кабакою, – та нюхають, та чхають; а хто люльку – та, тут її розпаливши, і смокче.
Пан Забрьоха сього нічого не вважа, і не бачить, і не чує, що край його діється. Йому здається, що він і досі слуха, що читав йому пан писар Конотопської сотні, Про-кіп Ригорович Пістряк. А сей давно вже прочитав, що треба, та, зложивши бомагу, кладе у кишеню… Аж ось пан Уласович здихнув тяжко та важко, мов ковальський міх, та й пита писаря:
– Зділай милость, приятелю Ригоровичу! розкажи мені словами, що ти там у лепорті читав? Ти знаєш, що я нічого письменного не розжую, хоч і у школі вчився і «вірую» почав було вчити, та на «же за ним» як затявсь, та й покинув письмо. Так ти мені не читай, а розкажи, що отеє за лепорт приніс козак з Чернігова? Адже ми послали ле-порт, що у поход не підемо, хоч нехай кіл на голові тешуть; нам ніколи, друге діло зайшло; так чого ще вони пащекують?
– Уся спирра черніговська безумію удадеся! – став казати, прокашлявшись, пан Пістряк. – Возписують предпи-саніє і лають вас, пане сотнику, і мене – гм, гм! – возсо-зивають – прощайте у сім слові – дурнями, занеже ми возгнущалися їх повеліванієм і не направихом стопи наша до Чернігова.
– Догадавсь, хоч через десяте-п'яте уторопав, що ти, пане писарю, говориш: так себто нам усе-таки збиратись до Чернігова?
– Не іначе, як обаче! – сказав Ригорович, моргнувши усом.
– Так трясця ж їх матері! От їм дуля під ніс! – Та, зложивши дулі, і став крутити. Крутив-крутив, та на Чернігов і посила, та усе прицмокує. А далі як крикне: – Не піду! Я їм послав через кривого лепорт, що нам ніколи.
А пан Пістряк і каже:
– Та наш кривий іще не сотворив дошкандибанія і до половини путі. Нe возмущайтесь, пане сотнику; ми не ізиде-мо, дондеже не получимо отвітствованія на наше сомни-тельство.
– Так-таки, Ригоровичу, не підемо. Бач, як я мудро сконпонував? Не підемо та й не підемо. Ну, хлопці! Сонечко заходить, розходьтесь вечеряти, а завтра чим світ з косами косити мені. А ходім, пане писарю, до мене вечеряти; Пазька наліпила мудрих вареників та спрягла яєшню… Ой, лишечко! Ой, рятуйте! Ой, біда! – став пан Уласович не своїм голосом пробі кричати та за боки хвататись… Пан Пістряк і козацтво кинулось до нього, що що йому там сталось? Аж він… шелесть… піднявся догори і полетів, як птиця, усе-таки кричачи, що є голосу…
Що ж то ужахнулися усі люди у славному сотенному містечку Конотопі, як побачили, що їх прехваброї сотні пан сотник, Микита Уласович Забрьоха, та піднявсь під самісінькі небеса і без крил, та летить, як тая птиця! І жінки, і мужики, і мала дітвора, та що то!
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11