х не напова і не запряга, позринали і пішли собі по вулицям і де не вздрять калачики або ромен і усякий бур'янець, то там і пасуться…
Біля дякової школи – хоч би тобі один школяр! І пак Симеон, дожидаючи їх, ходить біля школи, лагодячись на похорони і споминаючи про кутію з медом, та пильненько призирається на двір старого Кирика. що вчора вже і маслосвятіє над ним правили, так чи не куриться в нього з труби, що, може, вже і обід варять, коли вже він вмер; так ба! і труба не куриться, і у дворі ніхто не шастається.
«Екхе, екхе! Негли возстанеть от одра болізні?» – дума пан Симеон і розсужда, ходячи по надвір'ю, які то люди тепер тугі на здоров'я та довговічні стали; спом'яне про холеру, як-то їм тогді було мудро жити, та здихне важко, увійде у хату та й стане різки в'язати на школярів, щоб над ким-небудь серце своє зігнати…
По вгородам бур'янець і величенький, та ніхто ж то його і не дума полоти, хоч сапки і лежать біля нього; а про-меж грядок з розсадою, та буряками, та прочою овощою добре справляються, хрюкаючи, свині з поросятами, і байдуже, щоб що-небудь хазяйкам зоставити: усе повиїдають і носом копають такі нові грядки, що лиха матері опісля них хазяйка і у два дня улад доведе; а тепер нікому їх і вигнати, бо нема нікого… Та й що то: і у самих шинках пустісінько; шинкар дріма собі на лаві, бо нікогісінько, не то щоб горілку пити, та й жінки з невістками нема, так тим-то ніхто йому не боронить і дрімати; посудина в нього, як ще звечора попереполіскував та порозставляв, так вона і стоїть, і ніхто не навернеться у шинок і ногою…
Та чого ж це так у славному сотенному містечкові, у Конотопі, чого так стало тихо і смутно, що не чути ніякого ні від кого гласу? І ні на одній вулиці не зострінеш ні одного чоловіка, неначе – нехай бог милує! – усі люди у усім містечкові повмирали або – і то не лучче смерті – кримські татари похапали? Де се вони подівались, що повідбігали і хазяйства свого, і діточок манесеньких? Та нехай би вже жінки: їм хоч цілий день, зібравшись у кучу, теревені правити, а що мужики їх та діти без обіду, так то їм і дарма; а то ж і ні одного чоловіка не зострінеш!… Де ж то вони є? Еге! Аж ген-ген усі зібралися круг ставка та й дивляться… А на віщо дивляться, так гай, гай! Такого привиденія навряд чи є хто у нашому селі самий старий, щоб тямив, яке теперечка буде у Конотопі… Та що ж там таке?
Посеред ставу убито чотири палі товстеньких, а угорі позв'язано вірьовками, та вп'ять якось-то хитро та мудро попереплутовано; та у кожній палі угорі дірка продовбана і туди вірьовка просунута… А по ставку їздять люди у човнах, а вони не рибалки, бо в них на човнах не сіті і не в'ятері, а теж вірьовки… А що на березі, так там-то отто увесь народ із славного сотенного містечка Конотопа іще зібравсь, як і сонце не сходило, і місяць негаразд зайшов… От там-то і матері, що покидали і хати, і маненьких діточок, і поросяток, і птицю, і коровок, і по печам не топили. От там-то і чоловіки, що покидали дома недужих жінок о скотину і позабували, що треба у поле їхати… Усі, усі позбиралися дивитися, яка тут буде проява…
Та чимало ж їх тут і було! І по всьому берегу, і кругом по горбикам, от як зерна у мішок набрати, так їх там тісно було. А хлопці та підпарубочі, котрим із-за людей нічого не видко, так аж на верби позлазили і вкрили їх, мов ті галки…
А крик, а гомін від того народу, батечки! Неначе вода шумить, як у повідь греблю прорве; усі, усі разом говорять, і ніхто нікого не слуха, а вже ніхто, як наші жіночки-цокотухи! От там-то і шинкарка з невістками своїми, що без них тільки шинкареві і виспатись; говорять, щебечуть, розказують: хто вчора був у них у шинку, на скільки випив за гроші, на скільки хто набор узяв, хто що заставив, хто з ким і як полаявся, кого прийшла жінка та заняла з шинку, хто жінку у потилицю погнав і очіпок з неї збив, що волосом на всю вулицю засвітила; як дівчата, обманюючи, замість буцімто батькові, для себе купують горілку, та по вгородам нищечком з парубками п'ють, та, понапивавшися, перекидалися, та боролися, та… «Годі-бо! Не усе розказуй!» – загомоніла шинкарка на невістку, так та й замовкла; а щось, мабуть, добре хотіла казати…
А там, з другого кінця, край верб, школярі, замість того щоб у школу йти та кому з часловця, кому з псалтиря стихи твердити, а кому мно-тло складати, вони, зібравшись у купку, та сконпоновали віршу на свого дяка, та нищечком на шостий глас і виспівують:
Прийдіте, усі прихожани,
Подивітесь, наші всі дяки п'яні,
А найбільше Симеон – обаче,
Од горілки нічого не баче,
й на криласі не вміє співати,
І псалтиря забув читати,
Тільки й вміє школярам субітки давати.
Днесь дячиха раз йому голову мила.
А, ізмивши, світло погасила…
Як же вріже їх на сім слові пан Симеон різкою, що з дому приніс; та як пожене їх нею до школи, а сам, поганяючи їх, божиться, що за сюю прикладку, опріч субітки, Що по закону подоба, буде їх шкварити що в бога день цілий місяць…
А там, біля млинка, от там що діється! Гай, гай! Аж тридцять козаків, хто з пікою, хто з нагайкою, хто з добрим києм, хто з вірьовкою, а хто з колякою, та усі ж то держуться міцно за вірьовки, а тими вірьовками зв'язано аж сім баб… А що то за баби, так я вам розкажу.
Перша – збудь-вік Пріська Чирячка, змолоду не раз сиділа у куні, позводила на той світ аж трьох мужиків і усю худобу попереводила на зілля, та корінці, та на усякі ліки, та й лічить людей чи від лихоманки, чи від гризі і від заушниць, бо вона змолоду давила зінське щеня; зніма остуду, переполох вилива, злизує від уроків, соняшниці заварює… і чого то вона не знала? І до неї з усіх місць, аж верстов за двадцять, наїжджали болящі; то іншому, кому жити, то и поможе, а кому вмерти, то зараз після її води і вмре; то Пріська і каже: «Не так він недужав, щоб йому животіти!» Раз пан Пістряк та просив її, щоб дала йому любощів, щоб його усяка чи дівка, чи молодиця, на яку оком накине, щоб його полюбила; отже ж то випив тих любощів та й пішов на вечорниці, та тільки було шо розходивсь… як же йому завадить, так і додому не добіг. От з того часу і став на неї гонитель!
Друга була Химка Рябокобилиха, стар чоловік, замирала на своїм віку; і вже коли в кого що пропаде, то й не думай іти до ворожки: вона самій умілій брехню задасть, а скаже на того, на кого хоче та на кого сердита. А їй як не вірити, коли вона, замиравши, бачила, яке на тім світі є мученіє і злодіякам, і табашникам, і брехунам, і мандрьохам; так, було, кого і до ратуші приведуть, піймавши на бакші з огірками або у коморі з салом, та коли Химка скаже, що не він вкрав, то, було, зараз і пустять та приньмаються за того, на кого Химка скаже, хоч його тогді і у селі не було. Оттак було сказала раз і на пана Пістряка – що то! і старшини не минула! – що буцімто він у чоловіка бджоли підрізав. Воно йому так і минулося, звісно, як писарю, тільки вже він на неї з тії пори націлив.
Третя – Явдоха Зубиха, стара-стара та престаренна! Але старі діди, що вже насилу ноги волочуть, та розказують, що ще як були вони підпарубочими, так вона вже і тогді така стара була, як і теперечки; так що, коли б не збрехати, було їй літ п'ятдесят зроду. І кажуть про неї люди, що вона як удень, то і стара, а як сонце заходить, так вона і молодіє; а у саму глупу північ стане молоденькою дівчинкою, а там і стане старіться і до сход сонця вп'ять стане така стара, як була учора. Так вона як помолодіє, той надіне білу сорочку і коси розпустить, як дівка, та й піде доїти по селу коров, овечат, кіз, кобил, собак, кішок, а по болотам жаб, ящериць, гадюк… Уже пак така не здоїть, кого задума! Хоч і ні за що, і нічого нема, то вона таки возьме своє.
Раз пан писар Ригорович читав перед громадою якесь-то предписаніє від начальства і хоч перед тим днів з п'ять кріпко курив, а тут складав добре і вже було по верхам узявсь, як ось і йде Зубиха та й глянула на нього, і тільки і всього, що всміхнулась; так що ж? він зараз бумагу об землю, підтикався та й давай вегері скакати перед громадою. Сміху було такого, що не то що! Та з того часу і став пан Пістряк тільки хоч трошки погуля, то зараз і пожене химери. Оттака-то була ся Явдоха.
Четверта – Пазька Псючиха, не з так стара. Так та усе нишком, не хвалячись, чаклує. Тільки і бачать її, що як усі полягають спати, а вона й вийде надвір та й махне рукою. То куди махнула, туди і хмари підуть. А хто б то до неї не прийшов, щоб або поворожила, або дала яких ліків, або хоч що-небудь таке, так хоч що б їй поклону не приніс, нічого і не озьме, і каже: «Я нічого не знаю; ідіть собі геть!» Ну-ну! Така-то й не зна!
П'ята була Домаха Карлючківна. Як ще змолоду діво-вала, так така була хороша, що й розказати не можна. Зростом собі невеличка: хоч у яку хату ввійде, то головою стелі достане; суха та цибата; на голові волосся, як на кужелі вовна; а коли роззявить рот, так і лопата улізе; нісо-чок, як у рябця; а як дивиться з Конотопа очицями, так одним у Київ, а другим у Білагород, та й ті мов сметаною залеплені; а личком біленька, як чумацька сорочка, та ще к тому мов граблями уся твар її подряпана. От з такою-то красою дівовала вона, дівовала; перш жадала поповичів, далі спустила на писарів з ратуші, забажала опісля вже і хлібороба, так ба! і личман не дивиться! Нічого робить! пов'язала сіду голову, перейшла жити у пусіку, що на леваді, над болотом, та й стала чаклувати та людям капості робити! Вже і не думай її ніхто заняти! Ось тільки не поклонись їй звичайненько, або пхни не бачачи, або що-небудь, то зараз і залящить: «Будеш мені, песький сину, тямити; тривай лишень!» То так і є: або, ходячи, спіткнешся, або за обідом подавишся, або п'яний що-небудь загубиш, а вже не минеться так тобі: хоч – як там кажуть – не тепер, а в четвер, хоч через год, тільки вже не пройде тобі даром. Аж страшно більш про неї і розказовати. Цур їй! ще щоб не приснилась…
Шоста була Векла, старого Штирі невістка, а сьома Устя Жолобиха; так нехай вже хто інший розказує, а мені ніколи: чогось конотопський народ загомонів і закопошивсь, і комусь розступаються і дають до ставка дорогу, так вже пак не до поросят, коли свиню смалять.
Смутний і невеселий, надувшись, як той індик перед індичкою, хваброї Конотопської сотні пан сотник, Микита Уласович Забрьоха, іде до конотопського ставка. Хоч на ньому і черкеска синя з позакидуваними назад вильотами і татарським поясом підперезана, і ножик на ланцюжку за нього застромлений, і пика вмита, і борода виголена, і на голові шапка, та як йому були очі заспані і надуті, то й видно було, що він цілу ніч гуляв. Та й правда ж була: з журби цілісіньку ніч смоктав носатку, а Пазька, наньмичка його, знай доливала. Так після такої роботи, коли не виспишся, то й будеш довго чмелів слухати; я вже се знаю; Так куди ж йому не бути смутному і невеселому? Хоч і підійшов до людей, що перед ним усі шапки познімали і поклоняються йому, а він іде собі, надувшись, і ні на кого і не дивиться, тільки щоки роздува, щоб усі знали, що він тут-здесь є старший.
От підійшов до ставка, кинув оком сюди-туди та й крикнув грізно:
– А що?
– Совершеніє уготовася, – відізвавсь до нього Конотопської сотні писар, Прокіп Ригорович Пістряк, стоячи біля калавурних, що стерегли низку відьом, і придивляючись пильно, щоб котра з них, перекинувшись або сорокою, або свинею, та не дала б дьору; а як почув гомін свого начальника, так зараз, знявши шапочку, і підійшов до нього, і поклонивсь йому низенько, і каже: «Вожделінного умоізступленія, з дневним містопребиваніем, вам, пане сотнику, утресугубляємо!»
– Спасибі! – сказав голосно Уласович, не розчухавши, що йому наговорив пан Пістряк, теж не вмівший до ладу слова сказати, а так, що на ум збреде; та при тім слові тільки трохи підняв шапку з голови та мерщій її і наплюс-нув вп'ять на голову, та й сказав повагом, усіх озираючи і ні на кого не дивлячись: «Здорові!» А се вже звісно, і усюди так поводиться, що чим наш начальник дурніший, тим він гордіший і знай дметься, мов шкураток на вогні.
– Здоров був, батьку, вельможний пане сотнику! – заклекотіла громада, загули чоловіки, залящало жіноцтво, запищала дітвора, та й поклонились йому низесенько…
От Ригорович і шепче пану Микитові на вухо:
– Сотворяйте ж ділоначинаніє, угобзіте у нашій Палестині порядок…
– Цур дурня та масла грудка! – шепнув йому на відвіт пан Уласович. – Як мені укобзити, чи як там, коли нічого і не второпаю, що се таке і є.
– Так не творіте ж мені возклоненія ні у єдинім ділі! – сказав писар та й пішов до свого діла.
Еге! Та хоч наш пан сотник Микита Уласович і не мав дев'ятої клепки, та ще таки стільки глузду стало, щоб розібрати, що коли, каже, не піп, то й не микайся в ризи. Зовсім не тямив діла, так і не вередував вже нічого, не так, як нашгенеральний суддя, нехай царствує! Той, було, і не думай його зопинити: чи до діла, чи не до діла, знай, підписує, що попада. Писар, було, зопиняє, так де! «Не хочу, – каже, – щоб діло валялося; підпишу, от йому і кінець!» То, було, писар, коли тільки побачить, що суддя у колегію йде, зараз і хова усі бумажки, а то він їх усі зараз і по-підчищує. Раз – о, сміху було! (я ще служив тогді у колегії і вчивсь склади писати, бо був ще хлоп'я по дев'ятнадцятому году) – писарчата узяли та й списали таку бумагу, щоб суддеві у ченці постригтись, а його жінку віддати заміж за пана обозного, що з нею, було, частенько у лісок за губами ходить. Ну, та й положили той лисг перед суддею; тільки таки що ввійшов, сів, побачив той лист, потяг до себе, перехрестивсь та й каже: «Щоб недовго морити! Нехай мені дякують, що швидко діло рішив; а виноватий нехай жалкує на себе». Та чирк! І підписав «рукою власною». А хлопці – ких, ких, ких, ких! Насилу писар їх у потилицю нопрогонював і, розтолковавши суддеві той лист, порвав його на шматки… Та дарма; будемо своє договорювати.
От пан Уласович стоїть собі, узявшись у боки, як той хверт, що у київській граматці, аж ось і підійшов до нього Хома Калиберда, стар чоловік, та, знявши шапку, поклонивсь йому разів з п'ять, а далі осміливсь і каже:
– Спасибі вам, пане Уласовичу, що кохаєтесь у старовині. Ще покійний ваш дідусь, пан Опанас, таки Забрьоха, нехай над ним земля пером! і той не давав нас зобиджати. Хоч трохи було засуха ухвате, то він зараз за поганських відьом; та як трьох-чотирьох втопить, то де той і дощ озь-меться! І усе було гаразд! Що то старовина! Любезне Діло!…
– Буде й новина непогана, – сказав повагом пан Забрьоха та й відступивсь від Калиберди, щоб той не дуже налазив на нього і щоб часом не позапанібратавсь з ним; та щоб швидше від нього відчепитись, гукнув на Ригорови-ча і каже: – А що?
А той, упоравшись зовсім, йде до нього, і кахикає, і уси закручує – се вже така звістка, що з письма стане говорити – та й каже:
– Приспі урем'я совокупленіє сотворити і погрузити нечистоту во істочники водния. Ануте, братіє, дерзайте!
Калавурне козацтво, як почули писарське повеліні
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11
Біля дякової школи – хоч би тобі один школяр! І пак Симеон, дожидаючи їх, ходить біля школи, лагодячись на похорони і споминаючи про кутію з медом, та пильненько призирається на двір старого Кирика. що вчора вже і маслосвятіє над ним правили, так чи не куриться в нього з труби, що, може, вже і обід варять, коли вже він вмер; так ба! і труба не куриться, і у дворі ніхто не шастається.
«Екхе, екхе! Негли возстанеть от одра болізні?» – дума пан Симеон і розсужда, ходячи по надвір'ю, які то люди тепер тугі на здоров'я та довговічні стали; спом'яне про холеру, як-то їм тогді було мудро жити, та здихне важко, увійде у хату та й стане різки в'язати на школярів, щоб над ким-небудь серце своє зігнати…
По вгородам бур'янець і величенький, та ніхто ж то його і не дума полоти, хоч сапки і лежать біля нього; а про-меж грядок з розсадою, та буряками, та прочою овощою добре справляються, хрюкаючи, свині з поросятами, і байдуже, щоб що-небудь хазяйкам зоставити: усе повиїдають і носом копають такі нові грядки, що лиха матері опісля них хазяйка і у два дня улад доведе; а тепер нікому їх і вигнати, бо нема нікого… Та й що то: і у самих шинках пустісінько; шинкар дріма собі на лаві, бо нікогісінько, не то щоб горілку пити, та й жінки з невістками нема, так тим-то ніхто йому не боронить і дрімати; посудина в нього, як ще звечора попереполіскував та порозставляв, так вона і стоїть, і ніхто не навернеться у шинок і ногою…
Та чого ж це так у славному сотенному містечкові, у Конотопі, чого так стало тихо і смутно, що не чути ніякого ні від кого гласу? І ні на одній вулиці не зострінеш ні одного чоловіка, неначе – нехай бог милує! – усі люди у усім містечкові повмирали або – і то не лучче смерті – кримські татари похапали? Де се вони подівались, що повідбігали і хазяйства свого, і діточок манесеньких? Та нехай би вже жінки: їм хоч цілий день, зібравшись у кучу, теревені правити, а що мужики їх та діти без обіду, так то їм і дарма; а то ж і ні одного чоловіка не зострінеш!… Де ж то вони є? Еге! Аж ген-ген усі зібралися круг ставка та й дивляться… А на віщо дивляться, так гай, гай! Такого привиденія навряд чи є хто у нашому селі самий старий, щоб тямив, яке теперечка буде у Конотопі… Та що ж там таке?
Посеред ставу убито чотири палі товстеньких, а угорі позв'язано вірьовками, та вп'ять якось-то хитро та мудро попереплутовано; та у кожній палі угорі дірка продовбана і туди вірьовка просунута… А по ставку їздять люди у човнах, а вони не рибалки, бо в них на човнах не сіті і не в'ятері, а теж вірьовки… А що на березі, так там-то отто увесь народ із славного сотенного містечка Конотопа іще зібравсь, як і сонце не сходило, і місяць негаразд зайшов… От там-то і матері, що покидали і хати, і маненьких діточок, і поросяток, і птицю, і коровок, і по печам не топили. От там-то і чоловіки, що покидали дома недужих жінок о скотину і позабували, що треба у поле їхати… Усі, усі позбиралися дивитися, яка тут буде проява…
Та чимало ж їх тут і було! І по всьому берегу, і кругом по горбикам, от як зерна у мішок набрати, так їх там тісно було. А хлопці та підпарубочі, котрим із-за людей нічого не видко, так аж на верби позлазили і вкрили їх, мов ті галки…
А крик, а гомін від того народу, батечки! Неначе вода шумить, як у повідь греблю прорве; усі, усі разом говорять, і ніхто нікого не слуха, а вже ніхто, як наші жіночки-цокотухи! От там-то і шинкарка з невістками своїми, що без них тільки шинкареві і виспатись; говорять, щебечуть, розказують: хто вчора був у них у шинку, на скільки випив за гроші, на скільки хто набор узяв, хто що заставив, хто з ким і як полаявся, кого прийшла жінка та заняла з шинку, хто жінку у потилицю погнав і очіпок з неї збив, що волосом на всю вулицю засвітила; як дівчата, обманюючи, замість буцімто батькові, для себе купують горілку, та по вгородам нищечком з парубками п'ють, та, понапивавшися, перекидалися, та боролися, та… «Годі-бо! Не усе розказуй!» – загомоніла шинкарка на невістку, так та й замовкла; а щось, мабуть, добре хотіла казати…
А там, з другого кінця, край верб, школярі, замість того щоб у школу йти та кому з часловця, кому з псалтиря стихи твердити, а кому мно-тло складати, вони, зібравшись у купку, та сконпоновали віршу на свого дяка, та нищечком на шостий глас і виспівують:
Прийдіте, усі прихожани,
Подивітесь, наші всі дяки п'яні,
А найбільше Симеон – обаче,
Од горілки нічого не баче,
й на криласі не вміє співати,
І псалтиря забув читати,
Тільки й вміє школярам субітки давати.
Днесь дячиха раз йому голову мила.
А, ізмивши, світло погасила…
Як же вріже їх на сім слові пан Симеон різкою, що з дому приніс; та як пожене їх нею до школи, а сам, поганяючи їх, божиться, що за сюю прикладку, опріч субітки, Що по закону подоба, буде їх шкварити що в бога день цілий місяць…
А там, біля млинка, от там що діється! Гай, гай! Аж тридцять козаків, хто з пікою, хто з нагайкою, хто з добрим києм, хто з вірьовкою, а хто з колякою, та усі ж то держуться міцно за вірьовки, а тими вірьовками зв'язано аж сім баб… А що то за баби, так я вам розкажу.
Перша – збудь-вік Пріська Чирячка, змолоду не раз сиділа у куні, позводила на той світ аж трьох мужиків і усю худобу попереводила на зілля, та корінці, та на усякі ліки, та й лічить людей чи від лихоманки, чи від гризі і від заушниць, бо вона змолоду давила зінське щеня; зніма остуду, переполох вилива, злизує від уроків, соняшниці заварює… і чого то вона не знала? І до неї з усіх місць, аж верстов за двадцять, наїжджали болящі; то іншому, кому жити, то и поможе, а кому вмерти, то зараз після її води і вмре; то Пріська і каже: «Не так він недужав, щоб йому животіти!» Раз пан Пістряк та просив її, щоб дала йому любощів, щоб його усяка чи дівка, чи молодиця, на яку оком накине, щоб його полюбила; отже ж то випив тих любощів та й пішов на вечорниці, та тільки було шо розходивсь… як же йому завадить, так і додому не добіг. От з того часу і став на неї гонитель!
Друга була Химка Рябокобилиха, стар чоловік, замирала на своїм віку; і вже коли в кого що пропаде, то й не думай іти до ворожки: вона самій умілій брехню задасть, а скаже на того, на кого хоче та на кого сердита. А їй як не вірити, коли вона, замиравши, бачила, яке на тім світі є мученіє і злодіякам, і табашникам, і брехунам, і мандрьохам; так, було, кого і до ратуші приведуть, піймавши на бакші з огірками або у коморі з салом, та коли Химка скаже, що не він вкрав, то, було, зараз і пустять та приньмаються за того, на кого Химка скаже, хоч його тогді і у селі не було. Оттак було сказала раз і на пана Пістряка – що то! і старшини не минула! – що буцімто він у чоловіка бджоли підрізав. Воно йому так і минулося, звісно, як писарю, тільки вже він на неї з тії пори націлив.
Третя – Явдоха Зубиха, стара-стара та престаренна! Але старі діди, що вже насилу ноги волочуть, та розказують, що ще як були вони підпарубочими, так вона вже і тогді така стара була, як і теперечки; так що, коли б не збрехати, було їй літ п'ятдесят зроду. І кажуть про неї люди, що вона як удень, то і стара, а як сонце заходить, так вона і молодіє; а у саму глупу північ стане молоденькою дівчинкою, а там і стане старіться і до сход сонця вп'ять стане така стара, як була учора. Так вона як помолодіє, той надіне білу сорочку і коси розпустить, як дівка, та й піде доїти по селу коров, овечат, кіз, кобил, собак, кішок, а по болотам жаб, ящериць, гадюк… Уже пак така не здоїть, кого задума! Хоч і ні за що, і нічого нема, то вона таки возьме своє.
Раз пан писар Ригорович читав перед громадою якесь-то предписаніє від начальства і хоч перед тим днів з п'ять кріпко курив, а тут складав добре і вже було по верхам узявсь, як ось і йде Зубиха та й глянула на нього, і тільки і всього, що всміхнулась; так що ж? він зараз бумагу об землю, підтикався та й давай вегері скакати перед громадою. Сміху було такого, що не то що! Та з того часу і став пан Пістряк тільки хоч трошки погуля, то зараз і пожене химери. Оттака-то була ся Явдоха.
Четверта – Пазька Псючиха, не з так стара. Так та усе нишком, не хвалячись, чаклує. Тільки і бачать її, що як усі полягають спати, а вона й вийде надвір та й махне рукою. То куди махнула, туди і хмари підуть. А хто б то до неї не прийшов, щоб або поворожила, або дала яких ліків, або хоч що-небудь таке, так хоч що б їй поклону не приніс, нічого і не озьме, і каже: «Я нічого не знаю; ідіть собі геть!» Ну-ну! Така-то й не зна!
П'ята була Домаха Карлючківна. Як ще змолоду діво-вала, так така була хороша, що й розказати не можна. Зростом собі невеличка: хоч у яку хату ввійде, то головою стелі достане; суха та цибата; на голові волосся, як на кужелі вовна; а коли роззявить рот, так і лопата улізе; нісо-чок, як у рябця; а як дивиться з Конотопа очицями, так одним у Київ, а другим у Білагород, та й ті мов сметаною залеплені; а личком біленька, як чумацька сорочка, та ще к тому мов граблями уся твар її подряпана. От з такою-то красою дівовала вона, дівовала; перш жадала поповичів, далі спустила на писарів з ратуші, забажала опісля вже і хлібороба, так ба! і личман не дивиться! Нічого робить! пов'язала сіду голову, перейшла жити у пусіку, що на леваді, над болотом, та й стала чаклувати та людям капості робити! Вже і не думай її ніхто заняти! Ось тільки не поклонись їй звичайненько, або пхни не бачачи, або що-небудь, то зараз і залящить: «Будеш мені, песький сину, тямити; тривай лишень!» То так і є: або, ходячи, спіткнешся, або за обідом подавишся, або п'яний що-небудь загубиш, а вже не минеться так тобі: хоч – як там кажуть – не тепер, а в четвер, хоч через год, тільки вже не пройде тобі даром. Аж страшно більш про неї і розказовати. Цур їй! ще щоб не приснилась…
Шоста була Векла, старого Штирі невістка, а сьома Устя Жолобиха; так нехай вже хто інший розказує, а мені ніколи: чогось конотопський народ загомонів і закопошивсь, і комусь розступаються і дають до ставка дорогу, так вже пак не до поросят, коли свиню смалять.
Смутний і невеселий, надувшись, як той індик перед індичкою, хваброї Конотопської сотні пан сотник, Микита Уласович Забрьоха, іде до конотопського ставка. Хоч на ньому і черкеска синя з позакидуваними назад вильотами і татарським поясом підперезана, і ножик на ланцюжку за нього застромлений, і пика вмита, і борода виголена, і на голові шапка, та як йому були очі заспані і надуті, то й видно було, що він цілу ніч гуляв. Та й правда ж була: з журби цілісіньку ніч смоктав носатку, а Пазька, наньмичка його, знай доливала. Так після такої роботи, коли не виспишся, то й будеш довго чмелів слухати; я вже се знаю; Так куди ж йому не бути смутному і невеселому? Хоч і підійшов до людей, що перед ним усі шапки познімали і поклоняються йому, а він іде собі, надувшись, і ні на кого і не дивиться, тільки щоки роздува, щоб усі знали, що він тут-здесь є старший.
От підійшов до ставка, кинув оком сюди-туди та й крикнув грізно:
– А що?
– Совершеніє уготовася, – відізвавсь до нього Конотопської сотні писар, Прокіп Ригорович Пістряк, стоячи біля калавурних, що стерегли низку відьом, і придивляючись пильно, щоб котра з них, перекинувшись або сорокою, або свинею, та не дала б дьору; а як почув гомін свого начальника, так зараз, знявши шапочку, і підійшов до нього, і поклонивсь йому низенько, і каже: «Вожделінного умоізступленія, з дневним містопребиваніем, вам, пане сотнику, утресугубляємо!»
– Спасибі! – сказав голосно Уласович, не розчухавши, що йому наговорив пан Пістряк, теж не вмівший до ладу слова сказати, а так, що на ум збреде; та при тім слові тільки трохи підняв шапку з голови та мерщій її і наплюс-нув вп'ять на голову, та й сказав повагом, усіх озираючи і ні на кого не дивлячись: «Здорові!» А се вже звісно, і усюди так поводиться, що чим наш начальник дурніший, тим він гордіший і знай дметься, мов шкураток на вогні.
– Здоров був, батьку, вельможний пане сотнику! – заклекотіла громада, загули чоловіки, залящало жіноцтво, запищала дітвора, та й поклонились йому низесенько…
От Ригорович і шепче пану Микитові на вухо:
– Сотворяйте ж ділоначинаніє, угобзіте у нашій Палестині порядок…
– Цур дурня та масла грудка! – шепнув йому на відвіт пан Уласович. – Як мені укобзити, чи як там, коли нічого і не второпаю, що се таке і є.
– Так не творіте ж мені возклоненія ні у єдинім ділі! – сказав писар та й пішов до свого діла.
Еге! Та хоч наш пан сотник Микита Уласович і не мав дев'ятої клепки, та ще таки стільки глузду стало, щоб розібрати, що коли, каже, не піп, то й не микайся в ризи. Зовсім не тямив діла, так і не вередував вже нічого, не так, як нашгенеральний суддя, нехай царствує! Той, було, і не думай його зопинити: чи до діла, чи не до діла, знай, підписує, що попада. Писар, було, зопиняє, так де! «Не хочу, – каже, – щоб діло валялося; підпишу, от йому і кінець!» То, було, писар, коли тільки побачить, що суддя у колегію йде, зараз і хова усі бумажки, а то він їх усі зараз і по-підчищує. Раз – о, сміху було! (я ще служив тогді у колегії і вчивсь склади писати, бо був ще хлоп'я по дев'ятнадцятому году) – писарчата узяли та й списали таку бумагу, щоб суддеві у ченці постригтись, а його жінку віддати заміж за пана обозного, що з нею, було, частенько у лісок за губами ходить. Ну, та й положили той лисг перед суддею; тільки таки що ввійшов, сів, побачив той лист, потяг до себе, перехрестивсь та й каже: «Щоб недовго морити! Нехай мені дякують, що швидко діло рішив; а виноватий нехай жалкує на себе». Та чирк! І підписав «рукою власною». А хлопці – ких, ких, ких, ких! Насилу писар їх у потилицю нопрогонював і, розтолковавши суддеві той лист, порвав його на шматки… Та дарма; будемо своє договорювати.
От пан Уласович стоїть собі, узявшись у боки, як той хверт, що у київській граматці, аж ось і підійшов до нього Хома Калиберда, стар чоловік, та, знявши шапку, поклонивсь йому разів з п'ять, а далі осміливсь і каже:
– Спасибі вам, пане Уласовичу, що кохаєтесь у старовині. Ще покійний ваш дідусь, пан Опанас, таки Забрьоха, нехай над ним земля пером! і той не давав нас зобиджати. Хоч трохи було засуха ухвате, то він зараз за поганських відьом; та як трьох-чотирьох втопить, то де той і дощ озь-меться! І усе було гаразд! Що то старовина! Любезне Діло!…
– Буде й новина непогана, – сказав повагом пан Забрьоха та й відступивсь від Калиберди, щоб той не дуже налазив на нього і щоб часом не позапанібратавсь з ним; та щоб швидше від нього відчепитись, гукнув на Ригорови-ча і каже: – А що?
А той, упоравшись зовсім, йде до нього, і кахикає, і уси закручує – се вже така звістка, що з письма стане говорити – та й каже:
– Приспі урем'я совокупленіє сотворити і погрузити нечистоту во істочники водния. Ануте, братіє, дерзайте!
Калавурне козацтво, як почули писарське повеліні
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11