Майже як у Маркеса — Ремедіос Прекрасну, підняло якусь бабу в городі і перекинуло на сусідський сарай.
Три місяці наче вітром здуло. Незчувся, як уже й весна.
Путін вдруге балотується в президенти.
Клінтон їздить по світу, презентує свою книжку.
Наш президент відбув з державним візитом до султана Брунею.
Я зрозумів, я не маю рації. Чому люди повинні все пам’ятати, про все думати, якщо я сам уже не витримую? Треба зайнятися автотренінгом. Стати або спокійним, до цинізму, як Лев, інвертований на пустелю, або абстрагуватися від усього, як мій друг у Каліфорнії.
Циніка з мене не вийде, а спокійнішим я став. Не цілком, правда, але намагаюсь. Не завжди вдається, все щось дістає.
У Москві в День усіх закоханих обвалився розважальний центр «Трансвааль». З дитинства пам’ятаю: «Трансвааль, Трансвааль, ты весь в огне». А тепер це всього лише аквапарк, сталево-скляна-бетонна конструкція, що обвалилася на голову молоді, яка пурхала там на ковзанах, поняття не маючи ні про англо-бурську війну, ні про апартеїд. Там кров лилася, там боролися за свободу, Нельсон Мандела сидів 27 років, а їм розважальний центр. Ну, назвали б Цицикамма, у Південній Африці є такий парк. Або Лімпопо, річка така є. Але ж ні, Трансвааль. Красиве слово. Може, їм що Трансвааль, що трансвестит?
Профанація чужих трагедій, навіть на рівні слів. У Києві одна фірма називається «Грааль».
— Знову тебе втягнуло, — каже дружина. — Знову
реагуєш на все на світі. Воно тобі треба? Так можна збожеволіти.
Можна. Може, я вже й збожеволів. А може, я — навпаки — нормальніший від нормальних, просто у мене більше сигнальних лампочок у голові.
— Специфіка українського божевілля, — сказала дружина. — «За всіх скажу, за всіх переболію». Тільки на себе не вистачило.
Чую її вузенькі прохолодні долоні на своєму лобі. У неї, мабуть, є якісь екстрасенсорні здібності. От вона торкнулася — і як рукою зняло.
Але… Але…
Знову налітають події, не встигаю записувати.
— А обіцяв, що у своєму житті матимеш місце для свого життя, — докоряє дружина.
— Життя світу — це теж і моє життя, — виправдовуюсь я.
11 березня рвонуло на залізниці в Іспанії. Нечуваний теракт. Люди їхали на роботу, рано-вранці, ще, може, хтось і дрімав. І раптом вибух, рознесло вагони, скинуло з рейок. Під насипом криваве місиво. Двісті загиблих, понад тисячу поранених. По світу поминальні служби. В Іспанії День скорботи.
Іспанський прем’єр сказав, що треба знищити тероризм у зародку.
Буш закликав боротися з глобальним тероризмом.
То він глобальний чи він у зародку?
Думаю, що й не глобальний, і не в зародку. В геометричній прогресії.
— Ти можеш про інше? — спитала дружина.
— Можу. В день виборів президента Росії у Москві згорів Манеж. У центрі Багдада обстріляно два готелі.
— А зовсім про інше?
— Тепер зовсім іншого не буває.
— Ні, буває, — сказала дружина. — У московському зоопарку народилося тигреня з блакитними очима. У Варшаві в королівському замку виставка Рембрандта. А в якомусь містечку в Італії прийняли закон про гуманне ставлення до тварин. Забороняється кидати живих лобстерів у киплячу воду. І навіть собачу будочку треба ставити в екологічно чистому місці.
Мені завжди хочеться торкнути губами шовкову дужку її брови.
Ось уже й рік з початку війни в Іраку. Затягнувся бліц-кріґ. Американці протестують, виходять на демонстрації. Виклали перед Білим домом портрет Буша з фотографій загиблих американських солдатів. їх уже 706.
А сьогодні, на Благовіщення, коли Бог благословляє все живе на землі, уже й нам прийшла не блага вість. Вчора ще запевняли, що наші миротворці участі у військових діях не беруть, а сьогодні вже — перший убитий в бою. Не в перестрілці, не від нещасного випадку, а в тяжкому тригодинному бою!
І наш гарант, забувши, що гарантував їм безпеку, бадьоро запевняє: «Але ми посилимо там вогневу міць».
Холера ясна, як кажуть поляки, то ви туди посилали миротворців — мир творити чи посилювати вогневу міць?!
Але ж у нас нема до кого звертатися. Це ж «временщики», тимчасовці. Нароблять шкоди й підуть. їм же не до хлопців в Іраку, то ж для них біомаса, ми всі для них біомаса, їм головне — вибори, наразі місцеві вибори як репетиція президентських, проба сил, відпрацювання методів, розставляння своїх людей.
В одному з тихих західноукраїнських міст стався буквально бандитський заколот. Місцеві влади кинули на опозицію криміналітет. Депутати вертаються травмовані й побиті. У парламенті колотнеча. В дискусіях домінує аргумент кулака. Хтось уже навіть похмуро пожартував — чи не вивести миротворців з Іраку і ввести їх сюди?
9 квітня, у Страсну п’ятницю, поховали того миротворця, першого вбитого у бою. Його поховали на сільському кладовищі, в голубому береті. Люди плачуть. Мати ламає руки. «Хлоп’ята юні, чорноброві знов чорнобривцями стають…»
Малий притих, ходить коло мене, сіпає за рукав. Вони з Борькою порадились, як зробити, щоб куля не вбила. Ось, у комп’ютерній грі, дуже просто — треба повернутись до неї боком.
— Добре, — сказав я. — Передам. Дуже слушна порада.
Наприкінці квітня загинуло ще двоє миротворців, третій тяжко поранений. Батальйон був обстріляний майже впритул. На вулицях горить українська бойова техніка.
Філіппіни вже вивели свої війська.
Іспанія виводить.
Польща скорочує свій контингент.
А наші захрясли у тих вавилонських пісках, і принаймні до президентських виборів ніхто їх звідти не виведе.
А ти кажеш, воно мені треба. Воно нікому не треба.
Але патріоти у своєму репертуарі — провели конференцію «Українське суспільство від розбрату до єдності». Яка може бути єдність на такій Голгофі? І де вони бачили розбрат? Роз-брат, це коли між братами. А хіба ці люди, що запустили пазурі в Україну, нам брати? Віками її розпинають, штрикають у груди, перевіряють,
чи ще жива, чи здригнеться? Віддеріть їх від тіла нації і відкиньте чимдалі, отоді й буде єдність.
А якщо це справді розбрат між братами, то такі брати нічого не варті.
І не давайте мені знеболюючого. Я повинен нарешті відчути правду.
В ніч на 1 травня ще десять країн стали членами Євросоюзу, і серед них Польща. Дружина то радіє, то плаче. Переживає за Україну, радіє за поляків. Вони там співали й танцювали до ранку. На весь світ транслювався концерт з Королівської площі, гриміла «Ода до радості» Бетховена.
Президент Польщі підняв європейський прапор.
Поляки передали українцям прикордонний стовп Євросоюзу.
От і опустилася перед нами ще одна завіса. Тільки та була залізна, а ця прозора, Шенґенська. Весь наш політичний хорор буде видно, як у кіно.
59-ту річницю перемоги над фашизмом відзначили грандіозним салютом — в степах України вибухнув склад боєприпасів. Снаряди свистіли над головами, вибухали в садах і городах. Трава під ногами горіла, солом’яні стріхи ставали дибом. Люди бігли, як у війну, але тепер вже розбомблені своїми.
Третій день гримить, з великим розльотом.
Евакуйовано чотири села.
А ще ж недавно вибухало в Артемівську.
Вибух у Дамаску.
Вибух у Пакистані.
У Багдаді постійні вибухи і вуличні бої.
Словом, скоро, як на Івана Купала через вогонь, людству доведеться стрибати через вибухи.
Рідко яка пташина долетить до середини Стікса.
— Тобі треба було бути істориком, — сказала дружина.
Можливо. Але якимсь таким дивним істориком. Я ж не досліджую певні періоди, не інтерпретую фактів, подій. Просто я хочу знати, крізь що проходить людство, крізь що проходжу я.
Кадр змінюється кадром, миготять і кліпають кліпи, перемикаю канал.
У Каліфорнії горять ліси.
На південну Африку випав сніг.
У Таїланді помер леопард від пташиного грипу.
У Колумбії вкрали єпископа.
Сюрреалістичний Вавилон сучасного світу.
Американські вчені уловили сигнали з Космосу, десь між сузір’ям Риб та Близнюків. І то ж не була музика сфер. Надпотужний радіотелескоп, що стоїть у ПуертоРіко, зафіксував щось дуже схоже на сигнали з іншої галактики.
Видно, вони там розхвилювалися, вже подають знак.
У степах і далі гримить. Осколки, як шрапнель, б’ють по вікнах. Горіла школа. Горіла нафтобаза. Кілька снарядів ударило в цвинтар. Прямим попаданням пошкодило газопровід. Поїзди наче спіткнулись, завмерли на місці. У Мелітополі оголошено надзвичайний стан. У Запоріжжі цілу ніч приймали потерпілих. Станція переливання крові просить здавати кров. Але ж там десь і Запорізька атомна станція! Добре, якщо не в радіусі розльоту. Мало нам Чорнобиля.
Тим часом у Росії вдруге обраний Путін під президентські фанфари пройшов анфіладою кремлівських кімнат. Двері перед ним розступалися, як Сезами, ряди почесних гостей шанобливо схиляли голови. Склавши присягу на Конституції, він виголосив промову про велич Росії і вийшов на Соборну площу. Народ не безмолствував, народ занімів од захвату. Внутрішньо калатав Цар-колокол, аж підскакував, хотів вистрелити Царпушка. Гриміло урочисте глінківське «Слався!» Царственно пройшов президентський кортеж.
Щоправда, в День Перемоги у Грозному прогримів кривавий салют — 56 поранених, 6 загиблих, серед них і глава республіки Ахмад Кадиров. Але на велич Росії це не вплинуло.
У нас баритони співали: «Перемога, перемога, перемога! Не забудемо нікого і нічого». Військовий хор грянув: «Эх, путь-дорожка фронтовая! Не страшна нам бомбежка любая». Розчулені ветерани змахували сльозу. В степах продовжувалась бомбьожка. Пішов дощ, може, трохи пригасить.
Прем’єр оглянув територію з повітря, облетів постраждалі райони. Бачив вибух в ілюмінаторі. І дійшов висновку: «Треба наводити порядок у військових силах». Президент висловив докорінно іншу думку. «Ми живемо в техногенному світі, — сказав він, — і від техногенних катастроф ніхто не застрахований». А до чого тут техногенний світ? Воно ж вибухнуло від нехлюйства, вибухнуло вдень, о першій годині дня. Щось пиляли, щось крали, хтось кинув недопалок.
Групи розмінування «зачищають» територію. Населенню дозволено повернутися у чотири села. Люди гірко жартують: «Перемогу відсвяткували, можна вертатись додому». Але як їм жити? Де гарантія, що знову не вибухне? Воно ж там порозліталося, все не визбираєш.
— Самі винуваті, — сказав Лев, інвертований на пустелю. — Вони заслужили, щоб у них літало над головою.
— Ти що?! — жахнувся я. — Люди?! Заслужили?!
— А вони що — не бачили, що у них там під боком валяється десятки років? Вони задумалися, звідки воно вивезене і на кого було націлене? Два мільйони боєприпасів заростали травою. Хлопці тягали на металобрухт, комерційні фірми чиргикали. їм же і в голові не було, поки над головою не свиснуло.
Що тут скажеш? І нам у голові не було. Під Києвом теж заростало травою. І під Харковом. І під Львовом. В Артемівську чомусь вибухали й вагони. Звідкись вони ж приїхали. Може, це саме ті, що вивозили артилерійський склад із-під Києва? Ми ж теж не питали, куди.
Отакі з нас громадяни.
Словом, час розкидати снаряди, час їх збирати.
Недовибухлі боєприпаси знаходять по городах, кущах і байраках. Поїзди кримського напрямку пустили в обхід. До всього ще й кури похворіли на пташиний грип. Робиться таке кволе, кахикає — помітили люди, вернувшись до своїх обстріляних хат. Тепер там ходять з епідемстанції, як марсіани, в зелених комбінезонах, у масках, хапають курей за лапи, кидають у мішки. Воно б’є крильми, кудкудакає. Хай уже той леопард, ще бракувало людям і курячих епідемій.
У школах, нарешті, розпочалися заняття. Дітям рекомендують ходити обережно, обминаючи вибухонебезпечні предмети. То що їм, на пуантах ходити, як по мінному полю? Баба козу має висилати уперед на довгій шворці?
Вєрка Сердючка співає: «Ще не вмерла Україна, єслі ми гуляєм так!»
Гуляєм. Але як сказав телеведучий з ящика: «Святковий настрій дещо зіпсований». Дещо! Обстріляли мирне населення. Привезли трьох убитих з Іраку. Народ протестує, матері виходять з плакатами: «Поверніть нам наших дітей!», — але президент заявив, що ми там «виконаємо свій обов’язок до кінця».
Який обов’язок? Перед ким? До якого кінця?!
21 травня. День народження Ґії Ґонґадзе. Це б йому було 35 років. Всього лише 35! А його вже немає четвертий рік.
Нова біда. Ректора Ужгородського університету знайшли з ножем у серці. І відразу ж було повідомлено, що це самогубство, та й по всьому.
Щось забагато цих загадкових самогубств у нашій державі, нещасних випадків, нерозкритих убивств. Але суспільство адаптувалося вже до всіх трагедій. Всі до всього звикли. Всі од всього втомилися. Справу Ґонґадзе вже теж сприймають як серіал.
Наростає підземний гул президентських виборів. Ще де ті вибори, а карлики вже посунули з усіх екранів. На безконечних ток-шоу токують, як глухарі.
Об’єднуються дони й подонки. Роз’єднуються патріоти.
Дивлюсь я на цих політиків і думаю. А були ж колись лідери нації, такі, як Ганді. Народ назвав його Махатмою, по-їхньому це — Велика Душа.
Господи! Де ж наша Велика Душа?!
Чи ми вже тепер більше цінуємо Велику Кишеню?
Однак є ще у світі й диваки, які живуть своїм окремим життям. В’їхав у Київ італієць, поляк за походженням, — Януш Рівер. Худий, засмаглий, на велосипеді. Стартував з Риму ще на початку століття, поклавши собі за 10 років відвідати 110 країн. Зупиняється, де хоче. Ночує, де доведеться. Під зорями, то й під зорями. Під скиртою, то й під скиртою. У нас тут ночував у старому вітряку в Музеї просто неба. Може, він самотній. Може, пережив якесь потрясіння. Може, одробив своє і просто хоче свободи. Тримає курс на Китай, Індію і Непал. Може поїхати в Кенію на велосипеді. І не конче вбивати лева, йому вже на цьому не залежить. Йому 68.
Оце, я розумію, землянин. Хоче побачити Землю, на якій живе.
«А якщо вмерти, то тільки в дорозі», — жартує.
І знову тисне на педалі.
Нестеменні ознаки наближення виборів.
Листівки, відозви, газети, буклети. Медійна артпідготовка. Безсоромний піар. Агітація забиває всі рецептори. Стрілочники нашого бездоріжжя переводять стрілки, політики з великої дороги переставляють семафори, б’ють ліхтарі і підмінюють назви станцій — то було хоч «в комунє остановка», а тепер хто куди.
А цей народ їде, як у товарняку, нужденний, задурений, принижений і забитий, щось жує, визирає з вікон, ремствує, а й не подумає зірвати стоп-кран, або хоч пробратися по вагонах, подивитися — що там за машиніст? Може, він дурний, може, п’яний, може, навмисно веде не туди, може, він взагалі не вміє водити поїзд, може, у нього до потилиці приставлений пістолет?
Горіховий наш інтелект. Вибираємо тих самих і тих самих, а потім жахаємось — що це за чудовиська у нас при владі? Та це ж сон нашого розуму їх і породив.
Третього липня президентська кампанія стартувала офіційно.
Кандидати, як по комаді, рвонули на перегони. Україну заклеїла агітація. У Сінгапурі за таке обклеювання у громадських місцях можуть оштрафувати, посадити або й дати бука з бамбука. А тут кожна партія обклеює своїми лідерами усе, до чого береться клей.
В Японії створили синю троянду.
У нас — блок «Сила народу».
Народу справді зібралося сила-силенна. А що народ у нас співучий, то й кандидата у президенти висували на Співочому полі. Він дуже гарно говорив, дякував за довіру і, прихиливши коліно, поцілував краєчок національного прапора. Народ зірвався в аплодисментах. Народ вбачає у ньому лідера, вождя, батька нації, тим паче, що він уже має опінію батька гривні. Як на мене, трохи завелика дистанція — від гривні до нації. Але народу видніше. Співоче поле співало. І чомусь було дуже багато помаранчевих прапорів. Я раніше таких не бачив. Палахкотіли над полем, як полум’я. Кажуть, це нова символіка блоку: оранжевий форс-мажор з підковою посередині. Що ж, дай Боже, підкова у нас — щаслива прикмета.
— У баварців фестиваль пива, — каже дружина. — У Венеції фестиваль шоколаду. А в нас вибори, вибори, вибори!
Вибори стають грізною реальністю нашого життя. Не встигаємо одбути одні, як неухильно насуваються інші. Фактично, це ж і не вибори. Як сказав мій друг з Каліфорнії, це переставляння ширм. Влада — опозиція, опозиція — влада. Часом з обох боків виткнеться така пика, що хочеться бити обидві.
Кандидатів до трьох десятків, на всі електоральні смаки. Є бомж, є слюсар, є академік. Є поет, режисер і посланець Бога в одній особі. Є комуністи, соціалісти і провокатори. Є слов’янофіли і українофоби. Є червоні, зелені й ніякі. Один приїхав реєструватися на бронетранспортері. Другий — на поливальній машині. Бруд, яким вони обливають один одного, не змиєш ніяким шлангом.
Але реальних кандидатів двоє. Наш нетиповий експрем’єр, що в аурі народної адорації стрімко набуває рис справдешнього лідера, і кандидат провладний, в розпорядженні якого адмінресурс, сприяння московських політтехнологів і підтримка всіх донів і шевальє.
Він уже твердо ввійшов у роль єдино можливого переможця. Він проносить себе крізь мітинги з поставою і усмішкою вождя.
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 34 35 36 37 38 39