Джіммі Картер в Осло, при врученні Нобелівської премії миру, сказав: «Світ стає дедалі небезпечніший».
Один із політологів зауважив: «Якщо Вашингтон розпочне війну з Іраком, він відкриє ворота до пекла».
Завіси уже скриплять.
Незабаром католицьке Різдво. У Мексиці святкуватимуть «Ніч редьки». З’їдуться фермери, виставлять на уквітчаних стендах свій урожай. Оберуть переможцем господаря найбільшої, найкрасивішої редьки. Потім із тих білих тугих плодів вирізьблять мініатюрні фігурки — Діву Марію, Ісуса, волхвів, ягняток.
Я заздрю своєму другові. У них там у Каліфорнії вже мерехтять деревця в міріадах кольорових гірлянд. У вітринах галантно розкланюються Санта-Клауси. Поблискують золотими ріжками цукрові баранці. Над Божим немовлятком у яслах схиляється святе сімейство. І вже, як прирожденний американець, друг мій на дверях свого котеджу, мабуть, почепив традиційний різдвяний вінок.
Він може скликати на Новий рік увесь наш курс. Він може скочити в Мексику на «Ніч редьки». Поїхати в гори Сьєрра-Невади покататись на лижах. Подивитися на перелітних метеликів у ландшафтному парку. Щоправда, він такий холерик. Він чорна блискавка смислу. Йому ніде не буде добре.
А про колібрі, це він так. Щоб захистити свій особистий простір.
У нас тут свій вертеп. Аж тепер уже судять тих хлопців з 9-го мартобря. Склепали вже звинувачення, судять. Але чомусь не в суді, а на околиці міста, в колишньому кінотеатрі «Загреб». Чи приміщень не вистачає, чи подалі від людських очей. Уявляю собі той театр тіней на тлі старого екрану з проекції минулого — підсудні інші, а судді усе ті ж самі.
Колись під таким судом уже був би тисячний натовп. У 60-х роках люди протестували, захищали підсудних, навіть якщо їх раніше й у вічі не бачили. Просто з почуття справедливості, бо суди були закриті, отже, неправедні.
А тепер жменька друзів, родичі, кілька депутатів з опозиції. Коротка інформація в пресі.
Вирок читали вісім годин. Витривалі судді, радянського гарту. Дали хлопцям від двох до п’яти років. Комусь навіть зарахували час, відбутий під слідством, — рік і дев’ять місяців. Засуджені інсургенти простягали руки крізь ґрати, прощалися. Співали у клітці Гімн України. Плакали матері, кам’яніли батьки. Один студент не витримав і пошпурив у суддю стільця. Двоє закоханих цілувалися крізь залізне пруття.
А суспільству байдуже. Є слово, залишене йому у спадок від радянської влади, слово-заклинання, слово-прокляття, слово-тавро: націоналіст.
А відтак — жест Нерона, хай хоч і пропадуть.
— Я гидую суспільством, — сказала дружина. — Воно тупе й жорстоке. Воно посттоталітарне, постгеноцидне. І постлюдське.
З півночі йде циклон. У Москві вже люті морози. Люди хукають на руки, слизґаються по ожеледицях. Водії в дибаластих дублянках прогрівають мотори. Читав, що від переохолодження там уже вмерло понад сто осіб. Видно, то були безпритульні особи.
Людство у Всесвіті теж безпритульне. Крім гіпотези про глобальне потепління, є ще й інша — про глобальне обледеніння.
Колись пролітала комета Галлея — мені здалося, що вона озирнулася на нас і зареготала.
Я не Хлєбніков, фатальних закономірностей не виводжу, але ж…
Знову, як завжди, фінальна трагедія під кінець року. В горах поблизу Ісфахана розбився український літак. Летів з Харкова до Ірану на якийсь авіапоказ, з найкращими фахівцями на борту. Врізався у гірський хребет. Тепер збирають уламки в радіусі сорока кілометрів.
В Індії у християнських храмах прогриміла ціла серія вибухів. Дружина затулила малому очі, коли в кадрі чиїсь поморщені руки згрібали з підлоги кров.
Ізраїль своїх військ із Вифлеєму не виводить навіть на Різдво.
Так закінчується рік Коня.
Наступний буде роком, хто каже — Кози, хто — Чорного Барана. Як на мене, Баран тварина солідніша, ніж Коза. Біла, то ще нічого, а чорна, з ріжками й бородою — викапаний чорт. Астрологи віщують всіляке, а один розіклав карти Таро і сказав, що людина буде в плюсі.
А поки що Діди Морози вже ходять з газовими пістолетами.
В Англії Санта-Клаусам заборонили цілувати дітей і брати їх на коліна, щоб запобігти випадкам педофілії.
Береги Іспанії омиває чорний прибій.
Але є й позитивні тенденції. Цього року від ВІЛ-інфікованих матерів народилися здоровими 212 дітей. Видно, допомагають всенародні забіги.
Метелики «монархи» долетіли зимувати у Мексику.
Вдова Сержа Лифаря передала його особисті речі на батьківщину в Київ.
В Одесі відбувся конкурс краси серед сліпих.
І останній акорд під завісу Нового року.
26 грудня привезли тіла загиблих з Ірану. Вісімнадцять тіл уже впізнали, решту ідентифікує судово-медична експертиза. Несподівано серед загиблих виявилася семирічна дівчинка. Хтось, певно, взяв із собою, розважив дитину.
В Україні оголошено траур. Похилено державні прапори.
У Бангладеш вибух.
У Венесуелі вибух.
Береги Ґалісії усе ще очищають від мазуту. Але на прохання Папи Римського Ізраїль таки вивів танки з Вифлеему.


Новий 2003-й ми зустріли з батьком, в його родині. Недавно він переніс інфаркт. У сумі з попереднім це вже сигнал тривожний. Але він, як завжди, серед своїх книжок, біля свого письмового столу. Напівлежить у кріслі, усміхається нам очима.
Пити йому не можна, він і раніше не пив, а тепер і поготів. Ми п’ємо за його здоров’я, за його нові переклади у новому році. Він блискучий перекладач, але ж з мов живих на мову ледь животіючу, отже, по-сучасному мовлячи, — у що він інвестував своє життя?!
Я розумію, що батько відходить. Я розумію, що він теж це розуміє. Мені страшно за нього і за себе. Більше таких людей не буде, це вже останні. Він жив для України. Його батько вмер за неї. А я, а моє покоління… Ми якось дуже швидко втомилися, зрезиґнували. Нас тільки й вистачило, що на скепсис і на іронію. А скепсис — як сепсис для цієї нації в ЇЇ теперішньому становищі. Іронія гірка, як абсент. От вона й дивиться в різні боки, як ті двоє на картині Деґа.
Хотілося музики, снігу і голосів нашої пам’яті. Натомість по телебаченню крутили печерний рімейк «Ніч перед Різдвом». Малий реготався до сліз. Дружина сказала, що введе у дисертацію дискурс новітніх рецепцій Гоголя в аспекті деградації культурного коду.
За п’ять хвилин до Нового року виступив президент, урочистий, усміхнений, на тлі державного прапора, підняв до всіх келих шампанського, побажав народові щастя, добробуту й процвітання. Я глянув на Тінейджера, він сидів у навушниках, слухав голоси природи.
«Январь того же года, случившийся после февраля», — сказав би гоголівський божевільний. Два місяці майже нічого не читав, не слухав, не записував.
І що? І краще. Більше часу віддавав сім’ї. Ходили у філармонію, слухали «Адажіо» Альбіноні, і так було приємно додому йти пішки! Я давно не бачив примружених снігом вечірніх вогнів, я давно не вів під руку красиву жінку. Мені подобався її профіль, пахуче пасмо волосся, відкинуте вітром на мою щоку. Вона була схожа на варшавську Сиренку — стрімка, ніби у півпольоті, струм пройшов поміж нами, як в далекі дні перших побачень, я зупинився і цілував її просто на вулиці, перехожі думали: от шаленці, це ж треба так закохатися! — не знаючи, що в нас удома вже восьмирічний син.
Все-таки озирнуся, що там врізалося у пам’ять.
Біля берегів Австралії дрейфувало якесь містичне судно, не розбите, не пограбоване — риба в трюмах, рятувальні шлюпки на місці, а екіпаж зник. Ніби перейшов у якийсь інший вимір.
У Шотландії приспали овечку Доллі. Скільки було шуму, коли створили цей перший клон, а приспали тихо. Бо ж народилася зразу стара, у віці своєї матері, часто хворіла.
Наприкінці січня розбився американський шатл «Коламбія». Екіпаж з семи чоловік, серед них перший ізраїльський астронавт і дві жінки. Літав-літав, уже й вертався на землю, і раптом не вийшов на зв’язок за 16 хвилин до посадки. Що там сталося — вибух, недогляд, втома металу? Може, зіткнувся з метеоритом чи навіть з космічним сміттям?
Уламки збирають від Техаса до Каліфорнії.
У Гонконгу вже якийсь новий вірус. Грип не грип, пневмонія не пневмонія, а люди мруть. Хто каже: вірус мутант, хто — убуток бактеріологічної зброї. Вакцини проти цього нема. За сумою приблизних ознак назвали атиповою пневмонією.
Все, чого ми не знаємо, є для нас атипове. Типове тільки людське божевілля, з яким людство множить наслідки своїх непрогнозованих дій.
В Іраку шукають зброю масового знищення. Враження таке, що як тільки знайдуть, зразу вдарять по Іраку. А не знайдуть — тим більше. Кораблі коаліції курсують у Перській затоці. З авіаносців готові злетіти бомбардувальники. Америка хоче «встановити демократію в арабському світі», — пишуть газети. А моя теща сказала б: «Не лізьте в чужий город». Втім, в епоху глобалізації кому потрібна локальна мудрість моєї тещі?
Франція, Німеччина і Росія проти війни в Іраку, а ми як ми. «Офіційної позиції України поки що немає».
Я, коли чую такі реляції, хочу у віртуальну країну на острові Косумель.
Скрізь по світу маніфестації. Рим клекоче. Париж протестує.
У Мельбурні грандіозна антивоєнна акція.
У нас теж протестують, але якось мляво. Ми вже не пасіонарна нація, наші детонатори давно вже заглухли, їх знищили, вивезли і знешкодили там за снігами. До того ж ми держава нейтральна, позаблокова, нас у війну не втягнеш. Проти війни теж.
Але чомусь наш президент навідався до Перської затоки. Був навіть якийсь репортаж із Кувейту, однак це його турне залишилось малопоміченим.
Неспостережливе у нас суспільство, не привчене питати.
Живуть же люди. Мають шанованих президентів. Чехи, нарешті, обрали собі нового. Довго не хотіли відпускати Вацлава Гавела. Нашому аплодували б, якби пішов. Але він саме розвинув шалену діяльність під завісу другої каденції — хоче провести політреформу. Змінити систему. Вивернути її, як панчоху. З президентськопарламентської на парламентсько-президентську.
У нього тепер три лебедині пісні: політреформа, компенсуючі потужності і Єдиний Економічний Простір. Але найперше політреформа. Щоб як прийде до влади хтось не з їхнього клану, то вже наперед урізати йому повноваження. А при такому складі парламенту це вже зашморг для України. Залишиться тільки вибити табуретку з-під її ніг, що охоче й зроблять наші дони і шевальє.
— Мені вже не стане життя, щоб пережити ще один експеримент над Україною, — сказав батько.
Помічаю, що він почав активно спілкуватися зі світом. Хоч який ще слабкий після інфаркту, але читає листи, відповідає, відтак одержує їх багато — з Москви, з Варшави, з Мюнхена, з Тель-Авіва. Малий навіть захопився філателістикою — географія марок фантастична, немає хіба що Буркіна-Фасо
Тільки чогось сумно. Як тоді, коли Папа Іван Павло II облітав на гелікоптері місця своєї молодості.
Дружина знову отримала валентинку, та ще й у формі серця. Певно, таки від консула — він уже, мабуть, посол. А я, хто я? В сумі своїх регресій на перспективу ніхто. Науковець, який не збувся, оператор комп’ютерних технологій, звичайнісінький майстер на викликах. Правда, кваліфікований, викликають у міністерства, офіси, редакції. І поки я там щось ремонтую, вони при мені розмовляють, наче я не присутній, наче я робот, додаток до технологій, часом такого наслухаюсь, у пресі не прочитаєш.
А то якось розмовляли про батька, що от колись були знавці мови, перекладачі найвищого класу, а тепер всуціль калька з російської, переклад комп’ютерний, часом такі ляпсуси, що анекдот. Але що цікаво, вони про нього так розмовляли, наче він уже їм не сучасник, наче його давно вже немає. Може, це й правильно. Все повинно минати, бо інакше нічого не настане. Але коли минає твій батько… Боляче.
Друг з Каліфорнії теж прислав валентинку. Умовно кажучи, валентинку, електронною поштою. Це зручно, це швидко, я теж так пишу. А все ж листівочка від руки, індивідуальним людським почерком, дорожча. Колись навіть вважалося нечемним надрукувати приватний лист на машинці.
Або хоча б оці мої Записки. Записки тому й Записки, що їх треба писати, записувати. Переписувати, правити. Гоголівський чиновник щоранку стругав двадцять три пера, щоб написати свої екстракти. А тут набрав, залив, переставив. Мишкою клікну, маркером пробіжусь. Готово. Я вже й забув, який у мене почерк. За мене пише комп’ютер — кирилицею, латинкою, яким завгодно шрифтом, болдом, курсивом, італіком — чітко, красиво, акуратно, але мій почерк розсипався, від невжитку атрофувався, графологу тут уже нічого робити.
Збереглися мамині листи, написані звідусіль, де вона була на гастролях. Я завжди знав, який у неї настрій, як пройшов виступ, чи дуже втомилася, почерк говорив про все.
Збереглися батькові чернетки в шухляді — переклади він друкував на машинці, але шукане, сокровенне слово писалося від руки.
Фронтові трикутнички польової пошти, зв’язані навхрест конопляною шворкою. Довоєнні листівки, поштівки з марками, епістолярій минулих літ.
Більше таких раритетів не буде. Надалі нам світить високотехнічний глобалізований стандарт.
А поки ми тут святкуємо День Валентина, у мусульман їхнє велике свято Курбан-Байрам. Мільйони прочан з’їхалися на Великий Хадж. Після молитви на горі Арафат здійснили обряд побиття камінням диявола. Але ті, що вже побили диявола, і ті, що ще не побили, не змогли розминутися і побилися між собою.
Геніальна метафора. Диявол сміявся до сліз.
Місяць лютий був справді лютий. Все обледеніло й оскляніло. Подібна зима, кажуть, була півстоліття тому, в рік смерті Сталіна.
— Але тоді були великі сніги, — згадує батько. — А тепер морози на голу землю. Пропаде озимина.
А тут ще й мер несподівано заявив, що вже у травні доведеться купувати пшеницю за кордоном. «Свою продали дешево, тепер будемо купувати дорого», — сказав він. Це не могло не сколихнути суспільство, що-що, а ковтальні рефлекси у нього розвинуті. Але уряд запевнив, що нічого подібного, пшениця у державному резерві є. Якщо, звісно, його не проточили державні миші.
На кухню хоч не заходь, бо все щось почуєш із репродуктора. Один політолог сказав, що в нашому суспільстві більше не-громадян, ніж громадян. Ну, і що ж тепер буде? Не-громадяни ж їдять більше, ніж громадяни. І ремствують голосніше, що держава така й сяка.
А це ж не держава винна, це ті, кого вони обрали за своєю подобою.
Не-громадяни обирають не-громадян.
І телевізор хоч не вмикай. Вродливий, етнічно вдекорований баритон натхненно співає: «Україно моя! Хай боронять тебе заворожені крила джмеля!»
От хіба тільки й оборонять, що заворожені крила джмеля.
21 лютого. Міжнародний День рідної мови. Оскільки для не-громадян найріднішою є не-мова, тобто не українська і не російська, а гібрид-ерзац-мішанка, то, може б, саме їй надати статус державної? Думаю, це дуже об’єднало б суспільство — єдина державна, на всіх рівнях функціонуюча мова. Общепонятний суржик на субстраті фєні і мата.
Мав рацію Лев, інвертований на пустелю. Не минуло й півроку, як наш новий прем’єр забув, що не збирався у президенти. Уже зібрався. Він уже по-батьківськи усміхається народу, вже готує програму, вже патетично закликає: «Ми повинні сказати правду друг другу, дивлячись в очі».
А що, якщо я скажу?
Тільки де ж ті очі, в які хочеться подивитись?!
У Верховній Раді дебати. Ті, що вже побили диявола, і ті, що ще не побили, побилися між собою. Дебатують політреформу. Зчиняється такий рейвах, таке взаємопобивання камінням слів — сьогодні аж трансляцію перервали. Паузу заповнили Третім концертом для скрипки Паґаніні.
І тут я зрозумів, у чому сенс життя. Ось він — музика. Навіщо я слухаю цей балаган, навіщо читаю газети, навіщо дивлюся всю цю чортівню, якщо можна слухати музику Паґаніні?!
Але музика уривається, і знову інформаційний простір кишить новинами. Світ стрясають теракти, вибухи, катаклізми. Дивно, як планета ще крутиться, — це далеко не вальс.
Однак у Віденській опері таки вальс. Там гримить, мерехтить і кружляє щорічний Віденський бал. Вишукані пари пурхають під люстрами по паркетах. Моя дружина раптом запросила мене, я не встиг здивуватись і повів її так вільно й легко, у нагати невеличкій кімнаті, у відсвітах Віденського балу. Ми так невимушено закружляли у вальсі, що я подумав: «Чому ж я раніше був такий скутий? їй же, мабуть, завжди не вистачало цієї краси, цієї магії танцю в понурих буднях!» Я дивився на ЇЇ відхилені плечі, відчував жагучу пластику її тіла, хотів притягти до себе, але вальс диктував дистанцію, і ми спалювали її самим лише дотиком зачаклованих музикою рук.
— Ржунємоґу, — раптом почувся голос малого.
І чари зникли. Він стояв на порозі, в піжамці, протирав очі — видно, Штраус його розбудив. Мені стало ніяково, незручно, ніби побачив себе збоку, з поправкою на ґротеск. Мабуть, це й справді смішно: на тлі вальсуючих у телевізорі пар незграбні силуети тата й мами, що кружляють, наступаючи одне одному на капці.
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 34 35 36 37 38 39