новонадбаної пунктабільності чи вчорашня моторошна притча про неординарні норови Головного Редактора. Однак, овації зірвати не вдалося — на той момент, коли я прибув-таки до Редакції, весь колектив уже групами і поодинці сновигав приміщенням. Очі запалені, руки тремтячі, кровожерливі оскали, все дуже стильно, наче тут усі й ночували, ненормальні. Відбувалося щось незрозуміле — люди метушилися, мов ссяні миші на пательні, і мене це сильно бентежило. Редактор відділу ненав’язливо демонстрував повну відсутність. Конче треба було дізнатися, що в чорта-ляха діється, тож я впіймав Ешлі, яка неслася, мов фантом сумління буремною ніччю, і поставив питання руба.— Як що? — її погляд із сумним докором піднявся на мене, — Субота.І побігла. Я вкляк на місці, намагаючись сконцентруватися. Вчорашнє пиво, ці недоспані кілька вранішніх хвилин, потужний влив кави, швидкі пересування у просторі… От щось, напевне, в макітрі й розладналося. Наступною моєю жертвою став Джаскін. Все таки, на фоні цієї метушні, його чорна мантія виділялася приємною розважливістю.— А, ти не знаєш! — здогадався він, — Здається суботній номер! Затверджуються останні статті, потім — коректура, верстка і все таке. Так що, вибач, мушу бігти.Панчі Джаскін дременув торнадом кудись по своїх мистецько-хронічних справах. А потім настала моя черга. До відділу на хвильку зазирнув Гріф Реморс і, намагаючись втримати порухом вусів неслухняну посмішку, повідомив, що мене хоче бачити пан Оліфаг. На щастя, вчора мені вдалося запам’ятати приблизне місцезнаходження кабінету Головного, бо на першому поверсі творилося справжнє пекло у чарівну мить переобліку. Затоптали б і не помітили, а так я обережно, попід стіночкою, успішно дістався до місця призначення.— Увійдіть!!! — почувся з-за дверей дикий лемент, тільки-но я підняв руку аби постукати.Я обережно прочинив двері і відчайдушно ступив досередини. Там звідучора ще більше курива назбиралося, та, знаючи приблизний вектор руху, я не розгубився і рушив вперед, де скоро і побачив Редактора. Пайба Оліфаг, схилившись над безнадійно великою кіпою паперів, нервово обсмоктував люльку.— Н-ну?— Що, ну? Це ж, відмітьте, ви хотіли мене бачити, а не я вас, — вимовив я і тут-таки прикусив клятого язицюру.Редактор скривився, потім зиркнув на мене і дістав з кіпи якісь зібгані папірці, в яких я з жахом впізнав свою вчорашню писанину.— Що… — він закашлявся, — Страмна халепа! Що це таке?— Н…не-некрологи.— В тому і річ, що “не-не-не”. Як можна таке писати, юначе? Це ж не некролог це — памфлет! Ні, це безглуздий наклеп на життєві цінності! Ні, гірше, екзистеційні витребеньки! П’яний жарт тупого солдафона! Ну от що це? Коханий чоловіче, мій герой,Так рано — в сімдесят — залишив світ!Тепер з тобою юних я не втрачу літ,Бо вчасно звів тебе в могилу геморой. — Як це сприймати, га? Бруксе?! А оце? Вмер у нас один сусіда,Ми в печалі день і ніч,Бо вже не поставить дідоОбіцяний могорич. — Чекаю пояснень.— Я… ну, справді, не вмію і, чорт забирай, не хочу писати некрологи! Мені це нецікаво, і зовсім не подобається, що мене отак відверто примушують займатися дурницями. Он уже люди на вулиці жахаються, скоро страшно буде в дзеркало глянути, і нащо це все?Голос мій бринів, мов кришталь, і час від часу в ньому відлунювали справжні істеричні нотки.— Так, спокійно, — розчулився Редактор, — то й що, що не подобається? От пляцки розвозити тобі було цікаво?— Зовсім ні, так то ж мене ніхто не примушував. А тут, обсіли з двох боків, не продихнути, і зловживають… — тут я збагнув, що сказав зайве.— З двох, е?Відбрехатися, звичайно, можна. Однак, мене дістала вже ця бридка ситуація. Нінкомпуп он мені, вважай, життя врятував. А я буду тут шпигувати, слідкувати, підслуховувати? А потім вдячний Фобіус, аби його страмна халепа втяла, витрясатиме з мене душу?— Ну. Моя історія схожа на те, як сюди потрапив Нінкомпуп.— Як, хіба тебе теж Джаскін у витверезнику надибав?— Е-е, він говорив…— І ти слухаєш, що розказує Нінкомпуп? Він же у нас казкар, яких іще пошукати! А про мене він нічого не розказував?Я знітився і сховав погляд, стримуючи сміх. Пан Оліфаг розреготався.— Ясно. Хоробра ти людина… хіба що і сам поділяєш мою буцімто виняткову прихильність до всіляких збочень. Але що саме він тобі розказав про той славетний випадок?Отак це і сталося. Я, ціпеніючи від жаху, повідав Головному Редакторові “Голосу Совісті” про свої зв’язки з Архами.— Угу, — ледве і сказав Пайба Оліфаг, — так я і думав. От же ж, і часу в мене зараз зовсім немає. Ну добре, якось владнається. Твої, гм, епітафії, ми напевне, все-таки надрукуємо, аби люди наглядно побачили, як не можна писати некрологи. Біжи, знайомся з роботою Редакції, потім буде церемонія випуску номеру, є на що глянути.— Але, е-е…— Біжи кажу, — сказав, як відрізав.Я був, зізнатись, трохи розчарований зневагою керівництва до моєї страшної таємниці. І все він знав, виявляється! А як Фобіус на мене бугаїв своїх напустить? Та іще буде корида… вічна пам’ять тореадору. І нікому буде некролог мені написати. А що ж я час втрачаю? І про все самому треба дбати, не довіряти ж стороннім цю важливу місію!Через якийсь час, коли я занурився в роботу, а з вуст моїх злітали епітети й гіперболи типу: “взірцевий”, “інтеліґентний”, “непитущий”, “хазяйновитий”, розважити мене у гордій самотині явився Нінкомпуп.— Що це таке? — поцікавився він, нахабно пхаючи носа в мої нотатки.— Некролог. Собі пишу. Як каже мій керівник, добрий некролог — початок легенди.— Що, вже? — Він позірно сполотнів, — Але як я тебе розумію! Життя — лайно, робота — мука, колеги — дэрні, бос — падлюка…Я зачудовано глянув на його щиро спохмурніле обличчя, не в змозі зрозуміти, наскільки серйозно він сприймає власні слова.— Та, Нінка, це я так розважаюся, розумієш? Оскільки всі мене покинули напризволяще. Оліфаг мене не любить…Нарешті обличчя Нінкомпупа подовшало.— Н-ну, співчуваю. Я думаю, все-таки, з Термагантою у нього досить серйозно, тому не раджу тішити себе безпідставними сподіваннями. Він тебе не вартий, зрештою.Думаю, не треба пояснювати, чому саме мене зібгало як мінімум вдвоє від гомеричного реготу. Нінка співчутливо дивився на мене, ледь помітно усміхаючись.— Бруксе, слухай, любові любовями, а ти на церемонію випуску збираєшся? То треба швидше йти, місця зайняти позручніше. Ну?Він підвівся зі стільця, простягаючи мені руку у жесті доброї волі.— Ходи. На Термаганту, до речі, подивишся. Суперників треба знати в обличчя.
***
Такого я не чекав! Випуск суботнього номера — це справді подія не для сторонніх, слабких духом чи іншими частинами тіла. Це — скромне вшанування Бога Журнала шляхом обкурювань, вливань і невпинної вакханалії. Спочатку все наче виглядало пристойно: ми з Нінкою зайшли до великої, вщерть наповненої зали, сполученої дверима з верстальним цехом, де вже розгорталося урочисте дійство. До протилежної стіни був притулений великий позолочений ідол з розчахнутою пащекою і шістьма вилупленими у намаганні осягнути всю складність світу очима. У приміщенні, досить пристойному за розміром, було стільки курива, що я відразу ж запідозрив присутність у ньому Головного Редактора. А ось і справді він, оголений по пояс біля ідола, а з іншої сторони — жінка у яскравому вбранні. Я з жахом усвідомив, що вона мала поголену макітру, де лишився лише шмат довгого волосся на маківці, зібраний золотою стрічкою у кінський хвіст.— Це і є Термаганта, — гордовито повідомив Нінкомпуп, — Наш відповідальний секретар.— У, страмна халепа! — похвалив я.Це вона, значить, стала між мною і Пайбою, усміхнувся я. Ну що ж. Шикарна жінка, хоча й на дуже витончений смак. З тілом “смерть від спермотоксикозу” і виразом обличчя мегери…В цей момент зазвучала музика, створювана оркестром, що розташовувався поруч з ідолом. Це, схоже, були Редактори відділів, судячи з того, що серед музикантів я побачив Панчі Джаскіна, який затято гамселив по ударних інструментах, і Гріфа Реморса, який награвав на трубі. Головний Редактор зробив виразний жест, наче роблячи музикантам аутодафе; музика, природно, відразу ж ущухла. І тоді Термаганта заголосила літанію: О, дух святий Комунікації,Засобів Масової Інформації!Свободи слова заради ! - підхопили народні маси. Надай акредитації,Нашій організації!Свободи слова заради!І кожній публікаціїПо великій сенсації!Свободи слова заради!Не позбав нас реєстрації,Но ізбави від податкової адміністрації!Во ім’я права на інформаціюТа вільну інтерпретацію,Благослови тираж наш щоденний,На основі чинного законодавства,І нині, і повсякчас, і до кінця дії ліцензії. І тут Редактор смикнув за щось, щелепа ідола впала, а з пащеки заструменіла неперервна вервечка газетних листів. Публіка захвилювалася і почала спускатися з трибун додолу, де вже стояли столи з незліченними рядами боєприпасів. За якусь мить всі отримали по чарці, і звідусіль залунало “легкого хмелю!”, “пиймо-жиймо!” та “пий, паскуда!”, і від дзенькоту склянок здригнулися основи світобудови. Все, подумалося, звіздець.Аж ні, найстрашніше було попереду. Різні ентузіасти почали виголошувати тости, в яких на льоту творилася міфологія місцевого значення. Потім слово взяв Сам, Пайба Оліфаг, з вуст якого полилися побрехеньки про гіпотетичні досягнення співробітників. Я ж, не знаючи, що на мене чекає, спокійно і розважливо розливав колегам коктейлі: як не як, Статика і Динаміка Алкогольних Сполучень була моїм улюбленим предметом у Школі Високих Наук. Особливою популярністю користувалися напої “духошиб”, “горлочос”, “вивертач” і мій власний винахід — м’який і приємний коктейль “зашморг”. І тут рука моя, дарма що зміцніла у багаторічних тренуваннях, здригнулася, проливаючи рідину, що підозріло зашкварчала на поверхні столу.— І дозвольте запропонувати ще один тост, — якраз в цей час промовив Редактор, — За нового нашого колегу, який перебуває в нас за спеціальним завданням Архів!Я, брутально вражений у хворе місце, заціпенів, дико роззираючись. Нарід чомусь не поспішав вчинити мені виважено-справедливе скарання на горло без суду і слідства. Навпаки, схоже, заява викликала в журналістів бурхливі позитивні емоції, а власне, п’яний регіт. Ага. Тобто, це жарт такий. Так що ж, Оліфаг мені просто не повірив? Перед очима застрибали зорі — вкотре вже виникла страшна підозра, що в мене, перепрошую, біла гарячка.— І які вони, Архик-ги? — поцікавився Джаскін, дивлячись кудись на моє ліве вухо.— Ха! — злісно вишкірився я, відчуваючи, як у мене починають горіти вуха, — Вони страшні, як найгірше, що лише може трапитись зі смертним: начальник-трудоголік, колеги — невловимі месники, дружина-німфоманка, коханка-ювелір, друзі-злочинці, вороги — колишні друзі. Це — як любов до себе без взаємності, як чужий успіх, як пограбування в день зарплати. Це навіть гірше за журналістів.Присутні загигикали, оскільки, звичайно, уявити останнє вдавалося лише із докладанням певних зусиль, які у такому святковому стані давалися непросто. Адже ж cамоповага журналіста не має розумних меж.— А навіщо їм тебе сюди тойво? — почувся веселий басець. Це знов, зметикував я, пан Реморс, влаштовує мені западлянку.— А я сюди оце, аби ви їм тут не тойво усю Систему, — відповів я у тому ж стилі.— Але ми, хлопці, сила!— Ну, по чарці? За побожний страх, як основу взаємоповаги!Зазвучали різні ще більш екзотичні тости, як то, “за економічні реформи та нещасні випадки”, “за політику та інші стихійні лиха” і навіть “за світське життя столичного криміналітету”. Від такої концентрації чорного гумору в мене волосся на загривку ставало сторч і нестримно тягло до пляшки. А тут іще — наслідки стресу, автором якого був підступний головний Редактор…Так що, вибачте вже, додому я причвалав не те що напідпитку, а просто убитий в тираж. Автопілот видавав загадкові фігури вищого пілотажу, роблячи мою ходу схожою на шлюбний танок павіана, а коли переді мною виникла якась перепона, я пробурмотів щось на зразок “я вільний громадянин метрополісу, а ти — інфраструктура, так що пшла в пень з дороги прогресу!”— Ах ти ж сучий сину! — прозвучав знайомий жіночий зойк.Парабелла! Клята регуляція випадковостей — цей безкоштовний додаток до ліцензії на взаємини! Колізія мене протверезила, та не так щоб надто сильно.— О! Кохана, я не до тебе, я до неї, — ткнув я пальцем в стіну, обережно рушаючи в обхід Парабелли.— Тю, придурку, от з нею і будеш… ()!— Вибач, — промовив я, намагаючись сконцентруватися, — сьогодні () не буде. Мене ну-нудить, ну дай пройти, будь ласка.— Ах ти ()!— Ну () чи (), тобі видніше, — примирливо промимрив я, з’їжджаючи по стіні додолу.Вона допомогла мені звестися і, підтримуючи під білі руці, повела додому. Вдома, я відразу ж надбав недоторканості лежачого, а Парабелла сіла поруч, дивлячись на мене із доброзичливістю гієни.— Ну і чого я з тобою зв’язалася? — заскиглила вона, щойно помітивши в моєму оці іскру свідомості, — Спокою мені немає, ні ласки від тебе, ні слова доброго. Клятий егоїст, ідіот самовпевнений, скотина невдячна, самозакоханий алкоголік…І в тому ж дусі. Я скривився, мнучи скроні. Ні, от цій жінці некрологи писати ніяк не можна, а то ще зрадіють друзі та знайомі моїй трагічній кончині.— І цей клятий дозвіл на взаємини закінчується лише через два місяці, — провадила вона виховну роботу, — так уже не можна хоч цей час не труїти мені життя?! І контракт через тебе зривається…— Оце новина! Не пам’ятаю, щоб мені вдалося відмовити тебе хоча б від одного замовлення.Вона зиркнула на мене досить дивно, немов оцінюючи нерухоме майно. На статус рухомого в той момент я, правда, і не претендував, та здивуватися ще мав сили. Шкода, що нічого більшого я не міг би втнути навіть за всі роги й копита достатку.— Ну, хай щастить… — мовила Парабелла, все іще загадково усміхаючись, — Аби тебе трясця взяла!— Мрійниця… — пробурмотів я, поринаючи у п’яний відруб.
***
Вранці — яка несподіванка! — на мене чекали результати зловживання сильнодійними напоями. Ледь дихаючи, жалібно стогнучи, я поповз до ванної кімнати. Я щиро сподівався пірнути у приємно-тепленьку водичку, проте, той самий Храм Протестантської Етики відзначився і тут. Терморегулятор води був налаштований перевіряти ще й наявність сивушних випарів: тож в результаті вода у діжці була просто крижаною і звідти я вилетів мов нецензурна антитеза на крилах незлого тихого мату на адресу всієї клятущої Системи. А потім, аби закріпити досягнення у галузі псування життєвого настрою, мені місцями пригадалася моя вчорашня пригода з Парабеллою. Здається, поводився я якось некоректно, хоч і
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17
***
Такого я не чекав! Випуск суботнього номера — це справді подія не для сторонніх, слабких духом чи іншими частинами тіла. Це — скромне вшанування Бога Журнала шляхом обкурювань, вливань і невпинної вакханалії. Спочатку все наче виглядало пристойно: ми з Нінкою зайшли до великої, вщерть наповненої зали, сполученої дверима з верстальним цехом, де вже розгорталося урочисте дійство. До протилежної стіни був притулений великий позолочений ідол з розчахнутою пащекою і шістьма вилупленими у намаганні осягнути всю складність світу очима. У приміщенні, досить пристойному за розміром, було стільки курива, що я відразу ж запідозрив присутність у ньому Головного Редактора. А ось і справді він, оголений по пояс біля ідола, а з іншої сторони — жінка у яскравому вбранні. Я з жахом усвідомив, що вона мала поголену макітру, де лишився лише шмат довгого волосся на маківці, зібраний золотою стрічкою у кінський хвіст.— Це і є Термаганта, — гордовито повідомив Нінкомпуп, — Наш відповідальний секретар.— У, страмна халепа! — похвалив я.Це вона, значить, стала між мною і Пайбою, усміхнувся я. Ну що ж. Шикарна жінка, хоча й на дуже витончений смак. З тілом “смерть від спермотоксикозу” і виразом обличчя мегери…В цей момент зазвучала музика, створювана оркестром, що розташовувався поруч з ідолом. Це, схоже, були Редактори відділів, судячи з того, що серед музикантів я побачив Панчі Джаскіна, який затято гамселив по ударних інструментах, і Гріфа Реморса, який награвав на трубі. Головний Редактор зробив виразний жест, наче роблячи музикантам аутодафе; музика, природно, відразу ж ущухла. І тоді Термаганта заголосила літанію: О, дух святий Комунікації,Засобів Масової Інформації!Свободи слова заради ! - підхопили народні маси. Надай акредитації,Нашій організації!Свободи слова заради!І кожній публікаціїПо великій сенсації!Свободи слова заради!Не позбав нас реєстрації,Но ізбави від податкової адміністрації!Во ім’я права на інформаціюТа вільну інтерпретацію,Благослови тираж наш щоденний,На основі чинного законодавства,І нині, і повсякчас, і до кінця дії ліцензії. І тут Редактор смикнув за щось, щелепа ідола впала, а з пащеки заструменіла неперервна вервечка газетних листів. Публіка захвилювалася і почала спускатися з трибун додолу, де вже стояли столи з незліченними рядами боєприпасів. За якусь мить всі отримали по чарці, і звідусіль залунало “легкого хмелю!”, “пиймо-жиймо!” та “пий, паскуда!”, і від дзенькоту склянок здригнулися основи світобудови. Все, подумалося, звіздець.Аж ні, найстрашніше було попереду. Різні ентузіасти почали виголошувати тости, в яких на льоту творилася міфологія місцевого значення. Потім слово взяв Сам, Пайба Оліфаг, з вуст якого полилися побрехеньки про гіпотетичні досягнення співробітників. Я ж, не знаючи, що на мене чекає, спокійно і розважливо розливав колегам коктейлі: як не як, Статика і Динаміка Алкогольних Сполучень була моїм улюбленим предметом у Школі Високих Наук. Особливою популярністю користувалися напої “духошиб”, “горлочос”, “вивертач” і мій власний винахід — м’який і приємний коктейль “зашморг”. І тут рука моя, дарма що зміцніла у багаторічних тренуваннях, здригнулася, проливаючи рідину, що підозріло зашкварчала на поверхні столу.— І дозвольте запропонувати ще один тост, — якраз в цей час промовив Редактор, — За нового нашого колегу, який перебуває в нас за спеціальним завданням Архів!Я, брутально вражений у хворе місце, заціпенів, дико роззираючись. Нарід чомусь не поспішав вчинити мені виважено-справедливе скарання на горло без суду і слідства. Навпаки, схоже, заява викликала в журналістів бурхливі позитивні емоції, а власне, п’яний регіт. Ага. Тобто, це жарт такий. Так що ж, Оліфаг мені просто не повірив? Перед очима застрибали зорі — вкотре вже виникла страшна підозра, що в мене, перепрошую, біла гарячка.— І які вони, Архик-ги? — поцікавився Джаскін, дивлячись кудись на моє ліве вухо.— Ха! — злісно вишкірився я, відчуваючи, як у мене починають горіти вуха, — Вони страшні, як найгірше, що лише може трапитись зі смертним: начальник-трудоголік, колеги — невловимі месники, дружина-німфоманка, коханка-ювелір, друзі-злочинці, вороги — колишні друзі. Це — як любов до себе без взаємності, як чужий успіх, як пограбування в день зарплати. Це навіть гірше за журналістів.Присутні загигикали, оскільки, звичайно, уявити останнє вдавалося лише із докладанням певних зусиль, які у такому святковому стані давалися непросто. Адже ж cамоповага журналіста не має розумних меж.— А навіщо їм тебе сюди тойво? — почувся веселий басець. Це знов, зметикував я, пан Реморс, влаштовує мені западлянку.— А я сюди оце, аби ви їм тут не тойво усю Систему, — відповів я у тому ж стилі.— Але ми, хлопці, сила!— Ну, по чарці? За побожний страх, як основу взаємоповаги!Зазвучали різні ще більш екзотичні тости, як то, “за економічні реформи та нещасні випадки”, “за політику та інші стихійні лиха” і навіть “за світське життя столичного криміналітету”. Від такої концентрації чорного гумору в мене волосся на загривку ставало сторч і нестримно тягло до пляшки. А тут іще — наслідки стресу, автором якого був підступний головний Редактор…Так що, вибачте вже, додому я причвалав не те що напідпитку, а просто убитий в тираж. Автопілот видавав загадкові фігури вищого пілотажу, роблячи мою ходу схожою на шлюбний танок павіана, а коли переді мною виникла якась перепона, я пробурмотів щось на зразок “я вільний громадянин метрополісу, а ти — інфраструктура, так що пшла в пень з дороги прогресу!”— Ах ти ж сучий сину! — прозвучав знайомий жіночий зойк.Парабелла! Клята регуляція випадковостей — цей безкоштовний додаток до ліцензії на взаємини! Колізія мене протверезила, та не так щоб надто сильно.— О! Кохана, я не до тебе, я до неї, — ткнув я пальцем в стіну, обережно рушаючи в обхід Парабелли.— Тю, придурку, от з нею і будеш… ()!— Вибач, — промовив я, намагаючись сконцентруватися, — сьогодні () не буде. Мене ну-нудить, ну дай пройти, будь ласка.— Ах ти ()!— Ну () чи (), тобі видніше, — примирливо промимрив я, з’їжджаючи по стіні додолу.Вона допомогла мені звестися і, підтримуючи під білі руці, повела додому. Вдома, я відразу ж надбав недоторканості лежачого, а Парабелла сіла поруч, дивлячись на мене із доброзичливістю гієни.— Ну і чого я з тобою зв’язалася? — заскиглила вона, щойно помітивши в моєму оці іскру свідомості, — Спокою мені немає, ні ласки від тебе, ні слова доброго. Клятий егоїст, ідіот самовпевнений, скотина невдячна, самозакоханий алкоголік…І в тому ж дусі. Я скривився, мнучи скроні. Ні, от цій жінці некрологи писати ніяк не можна, а то ще зрадіють друзі та знайомі моїй трагічній кончині.— І цей клятий дозвіл на взаємини закінчується лише через два місяці, — провадила вона виховну роботу, — так уже не можна хоч цей час не труїти мені життя?! І контракт через тебе зривається…— Оце новина! Не пам’ятаю, щоб мені вдалося відмовити тебе хоча б від одного замовлення.Вона зиркнула на мене досить дивно, немов оцінюючи нерухоме майно. На статус рухомого в той момент я, правда, і не претендував, та здивуватися ще мав сили. Шкода, що нічого більшого я не міг би втнути навіть за всі роги й копита достатку.— Ну, хай щастить… — мовила Парабелла, все іще загадково усміхаючись, — Аби тебе трясця взяла!— Мрійниця… — пробурмотів я, поринаючи у п’яний відруб.
***
Вранці — яка несподіванка! — на мене чекали результати зловживання сильнодійними напоями. Ледь дихаючи, жалібно стогнучи, я поповз до ванної кімнати. Я щиро сподівався пірнути у приємно-тепленьку водичку, проте, той самий Храм Протестантської Етики відзначився і тут. Терморегулятор води був налаштований перевіряти ще й наявність сивушних випарів: тож в результаті вода у діжці була просто крижаною і звідти я вилетів мов нецензурна антитеза на крилах незлого тихого мату на адресу всієї клятущої Системи. А потім, аби закріпити досягнення у галузі псування життєвого настрою, мені місцями пригадалася моя вчорашня пригода з Парабеллою. Здається, поводився я якось некоректно, хоч і
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17