Здесь выложена электронная книга Пригоди самоходика - 2. Нові пригоди самоходика автора по имени Ненацкий Збигнев. На этой вкладке сайта web-lit.net вы можете скачать бесплатно или прочитать онлайн электронную книгу Ненацкий Збигнев - Пригоди самоходика - 2. Нові пригоди самоходика.
Размер архива с книгой Пригоди самоходика - 2. Нові пригоди самоходика равняется 114.14 KB
Пригоди самоходика – 2
AVB
«Нові пригоди самоходика»: "Веселка"; Київ; 1979
Аннотация
Ця книжка — гостросюжетна захоплююча повість сучасного польського письменника про те, як молодь допомогла врятувати від злочинців затоплені під час війни музейні скарби.
НОВІ ПРИГОДИ САМОХОДИКА
Збігнєв Ненацький
РОЗДІЛ ПЕРШИЙ
Зустріч біля переправи. Чоловік, що розуміється на всьому. Перша пригода. Ватага Чорного Франека. Боягуз. Біла яхта. Його світлість князь спінінгу. Таємничий лист. Хто такий Капітан Немо? Сірий глісер.
На початку липня в пропахлій кислим пивом закусочній «Над Озерищем» було дуже людно. Пором, що перевозив на той бік неширокого в цьому місці озера, саме поламався, і його обіцяли полагодити хіба за годину. Тому кожен, хто під'їздив, — або відразу ж повертав назад, об'їжджаючи сорок кілометрів дорогою навколо озера, або чекав, коли полагодять пором. І в прохолодній закусочній пив пиво чи лимонад, їв ковбасу з гірчицею, бо більше нічого пити і їсти там не було.
Мій самохід був другим у не дуже довгому ряду автомашин до в'їзду на пором. Поперед мене стояв старий, обшарпаний грузовик з якогось мазурського держгоспу, ним приїхало дванадцятеро хлопців і дівчат. Спершу я подумав, що ця молодь їде на сільськогосподарські роботи, а побачивши, як вони знімають з машини рюкзаки, погнуті баклажки й пооббивані казанки, здогадався, що їхній гурт приїхав автостопом порозкошувати над Озерищем. Мабуть, вони щойно розпочали свої літні мандри, бо ще мали гроші: компанія сіла за один великий стіл у закусочній і щедро пригощалась пивом, галасуючи на жаргоні вуличних хлопчаків.
Відразу ж після мене під'їхали дві приватні машини: «Сирена» і «Вартбург» з варшавськими номерами. Прикручений зверху на «Сирені» багажник аж угинався від кемпінгового обладнання: лантухів із спальними мішками, наметами, надувними матрацами. А «Вартбург» тяг за собою двоколку з невеличким човном. І хоч машини були з дороги, вони аж сяяли чистотою, а човен ніби й не був ще на воді. З «Сирени» вийшли чоловік і жінка середнього віку: він — худорлявий, сивуватий, з заклопотаною і водночас гордовитою міною «недільного водія», який уперше в житті проїхав своїм автомобілем таку довгу відстань: з Варшави до Мазовії; вона — висока, руда, в окулярах, схожа на стару англійку з кінокомедій. З «Вартбурга» викотилась опасиста жінка, а з-за керма вийшов гладкий літній чоловік з вусиками й грізно насупленим чолом.
Глянувши на нього, кожний мандрівник зайшовся б з реготу. Він був у блузі, яку можна купити в закордонних рибальських крамницях, розцяцькованій великими й малими кишенями. Так само рясніли ними й штани. З тими напханими кишенями чоловік скидався на універмаг в мініатюрі; в нього знайшлась би не тільки котушка ниток будь-якого кольору, а й голка якої завгодно товщини, які хочеш гачки для вудки, камінчики для запальнички, мотузочки, волосінь, складані вішалки для одягу, пружинки для спінінга, ножиці, шнурки для черевиків, тасьмочки, шпильки та всяка всячина, аж до запасних кілочків для намету.
Я був певний, що цей чоловік тижнів зо два старанно готувався до відпустки, силкуючись завбачити всі несподіванки, що можуть спіткати його в кемпінгу. Отож, мабуть, у лівій кишені вгорі він носив бензинову запальничку разом із запасними камінчиками. А як часом бензин скінчиться, то в правій кишені внизу в нього була газова запальничка. А коли б і вона поламалася, у правій кишені вгорі він мав коробку сірників. Я був також певний, що, вже поставивши намет, він виявить, що все ж таки забув узяти щось надзвичайно важливе і конче потрібне.
На широкому поясі в нього висів прилад, що був схрещенням сокирки з пилкою, лопаткою, молотком і фінським ножем. З другого боку гойдався на ланцюжку величезний складаний ніж з кількома лезами і хитромудрий апарат, призначення якого не знали, мабуть, і самі його творці. На лівій руці чоловік мав годинник, а на правій бусоль з компасом. На ногах у нього були вовняні капці ручної роботи із особливим чином пришитими підошвами. Як тільки він вийшов з машини, жінка подала йому черевики. Чоловік поглянув спершу на годинник, потім на бусоль.
— Ми їдемо правильно, — обернувся він до супутників з другої машини. А потім зняв капці і взувся в черевики.
— Я вважаю, — сказав він сивуватому чоловікові, напевно, своєму приятелеві, — що твоя дружина теж повинна пошити тобі такі капці. Коли ведеш машину, нога на педалі не так стомлюється. Про ноги треба дбати в дорозі. Пам'ятай: для туриста нога — то найважливіше. На натруджених ногах нічого не зробиш.
Він говорив це так, ніби прийшов з Варшави пішки, а не приїхав автомашиною.
Коли цей чоловік дізнався, що пором перевозитиме десь аж за годину, то ще дужче насупився. Разом із своїм невеличким гурточком він увійшов до закусочної, голосно повчаючи приятеля:
— Запам'ятай, Казику, в спеку не пий ні пива, ні лимонаду, бо це тільки посилює спрагу. Треба пити або чорну каву, або гіркий, міцний чай.
Він замовк, побачивши, що я сиджу за столом і запиваю лимонадом ковбасу з гірчицею.
— О, до речі, — показав він на мене пальцем, — ось вам недосвідчений турист. Йому дедалі дужче хотітиметься пити.
Я безпорадно розвів руками.
— На жаль, шановний добродію, у цій закусочній немає ані чорної кави, ані гарячого чаю.
Око в гладкого чоловіка переможно блиснуло.
— Ви чуєте? — загукав він до своєї групки. — Ось вам турист без туристського досвіду. Бо з чого пізнаєш справжнього туриста? Йому притаманна завбачливість. Справжній турист возить із собою в одному термосі чорну каву, а в другому — гарячий чай. Люба Мишко, — звернувся він до дружини, — чи не почастуєш нас чаєм?
Я згідливо кивнув і доброзичливо всміхнувся «досвідченому туристові». Звичайно такі люди дуже набридають, але для природи вони зовсім нешкідливі. Ще не бувало, щоб такий педантичний і акуратний турист не закопав після себе бляшанку з-під консервів чи не загасив вогнища.
Пан Анатоль — так називали його дружина й приятелі, — посадив свій гурточок до сусіднього столу і став пригощати напоєм із свого термоса. А що я прихильно сприйняв його слова, то й переді мною він поставив пластмасову чашечку з чаєм.
— Це, мабуть, ваша машина стоїть біля закусочної? — ввічливо спитав він і, не чекаючи на відповідь, додав: — Ви, певно, самі зробили її, еге ж? Відразу видно, що в неї мотор від мотоцикла. Швидкість її, мабуть, дуже невелика, та все ж це четверо коліс, і на рибку з'їздити можна.
Я не заперечував. Нехай собі думає, що він знавець моторів. Це був класичний всезнайко. Я смертельно образив би його, якби став заперечувати.
Від дальшої розмови з Анатолем мене врятувала сімнадцятирічна дівчина, яка під'їхала до закусочної на велосипеді. Це була гарна, зграбна блондинка з товстою косою, що спадала на спину. До багажника її велосипеда була прив'язана пошарпана валізка. Скидалося на те, що дівчина вперше в житті вирушила на відпочинок сама.
Її появу привітало ревіння підлітків, що пили пиво.
— О, нова лялечка! — загули вони. — Дівчинко, йди до нас, пристань до веселої компанії. З нами не пропадеш, лялечко! Іди до нас, Чорний Франек запрошує тебе.
Губи в дівчини зневажливо скривилися, обличчя спохмурніло. Вона знизала плечима й попрямувала до мого столу, де тільки й були вільні місця.
— Можна? — спитала вона.
І коли я ствердно кивнув, сіла на краєчок стільця. З перевішеної через плече сумки вийняла два бутерброди, загорнені в тонкий папір, розклала сніданок на столі й підійшла до буфету замовити щось пити.
Компанія підлітків усе не вгамовувалась, жестами й вигуками запрошуючи дівчину до свого столу. Вона не зважала на зачіпки, взяла в буфетниці пляшку лимонаду й повернулася до мого столу.
— Це ваші знайомі? — спитав я. Вона здивовано глянула на мене:
— Я взагалі їх не знаю.
Я хотів спитати, з якого міста вона приїхала, та в цю мить з-за столу підлітків звівся хлопець з величезною чорною чуприною, схожий на крука з розставленими крилами. Це, певно, й був Чорний Франек.
Він підійшов до нас перевальцем, як моряк, глибоко заклавши руки в кишені брудних джинсів.
— Чому ти нас не слухаєшся, лялечко? — спитав він, схилившись до дівчини. — Нас тринадцятеро, а тринадцять, як ти знаєш, нещасливе число. Ти була б чотирнадцята.
— Мені не потрібне ваше товариство, — буркнула дівчина. Чорний Франек випростався, ніби його хтось штрикнув у спину.
— Тільки не приндись! — гаркнув він. — Мабуть, чула про ватагу Чорного Франека?
— Не чула, — відрубала вона. Він скрушно похитав головою.
— Значить, не читаєш газет, неосвічена ти людина. Бо в «Експресі» вміщено велику статтю про ватагу Чорного Франека з Охоти. Ніби через нас немає спокою у всьому районі. Оце ж я і є Чорний Франек, відбув один рік виправної колонії, — повідомив він так гордо, мов солдат про бойові нагороди.
Дівчина знову зневажливо знизала плечима. Це дуже зачепило хлопця, а надто, що вся ватага прислухалася до їхньої голосної розмови.
Гарна руда дівчина в червоній, як вогонь, кофточці, не-вдоволено скривившись, стежила за Чорним Франеком. Тепер вона презирливо закопилила губи й гукнула:
— Дай їй спокій! Хіба ти не бачиш, що це провінційна гуска?
Хлопець засміявся, за ним зареготала вся ватага.
— То ти провінційна гуска? Але тепер ти вже знаєш, хто я такий. І якщо я ввічливо запрошую, то треба слухатись. Ну, гайда! — крикнув він і міцно вхопив дівчину за плече.
Я підвівся з-за столу.
— Стривай, хлопче. Іди на своє місце і дай дівчині спокій.
Чорний Франек почервонів з гніву. В закусочній запала така тиша, що я почув шепіт дружини пана Анатоля:
— Благаю вас, не втручайтеся. То ж розбишаки.
Пан Анатоль безпорадно озирнувся. Видно було, що йому кортить дати волю своїй звичці всіх повчати. І випала ж дуже слушна нагода. Але, побачивши понурі, вперті обличчя, мабуть, злякався.
Він повернувся до мене спиною, немов підкреслював, що ні у віщо не втручається.
«Боягуз», — зневажливо подумав я. І відразу ж вся моя симпатія до нього і поблажливість до його повчань розтанули.
А дівчина? Я помітив, що вона трохи зблідла. Потім глянула на мене, кинула погляд на Чорного Франека. І раптом зробила щось таке, що мене безмежно здивувало. Підвелася з-за столу й сказала хлопцеві:
— Зрештою, я можу підсісти до вас. Мені навіть цікаво, що ви за компанія.
І пішла до їхнього столу, а вся ватага привітала її диким вереском. Чорний Франек зневажливо скривився і, йдучи за дівчиною, кинув у мій бік:
— Ну, й чого ви втручаєтесь, старигане? Я почервонів.
— Отака тепер молодь, — пробурчав Анатоль. Підтюпцем підбігла до мене буфетниця в брудному фартусі.
— О боже, який же ви необережний, — вона молитовно склала руки й притулила їх до великого живота. — Адже могла зчинитися страшна веремія. Я знаю їх, цю ватагу Чорного Франека. Вони вже були тут минулого літа, цілий місяць бешкетували над Озерищем, аж поки міліція їх утихомирила. А вже шкоди наробили! Кілька човнів украли й роз-тягли по всьому озері, вибирали рибу з неводів. Та все так спритно, що міліція не могла спіймати їх на гарячому і посадити за грати. Тепер знову тут. Ой, невеселе літо нас чекає. Наполохають туристів, то нічого й не заробиш.
Тепер я пильніше придивився до галасливої компанії. Отже, це була не просто зграя розбещених хлопців і дівчат, це вже злочинці. Ватага шибеників та бешкетників і навіть злодюжок. Але жодному не більше як сімнадцять років; Чорний Франек здавався навіть трохи молодшим. «Що штовхнуло хлопця на такий шлях?» — подумав я. Або ота руда дівчина в червоній кофточці й елегантних еластикових штанях. У неї витончене обличчя, ніжні руки, старанно зачесане волосся. Зовсім тобі «дівчина з доброго дому», як колись казали. І як вона опинилася серед цієї зграї?
Галас підлітків раптом стих. Котрийсь із хлопців побачив у вікно, що до берега підпливає невелика спортивна яхта. Вся ватага вибігла з закусочної. Блондинка з косою і собі вийшла на берег. Здавалося, їй дуже добре в новій компанії.
— У-х-х, — голосно, з полегкістю зітхнув пан Анатоль. І відразу ж у ньому прокинулося бажання повчати.
— Найкраще обминати їх десятою дорогою, — звернувся він до мене. — На щастя, Озерище не маленьке — можна буде якось їх уникати. А з другого боку, чому міліція не приборкає цих шибеників?
Мене дратувала його балаканина. Я був сердитий на цього боягуза.
— До найближчого відділення міліції, наскільки я знаю, п'ятнадцять кілометрів. А зрештою, міліція не може бути всюди і, мабуть, не конче треба щоразу її викликати. Досить буде громадянам не дрімати й не повертатися спиною.
Він образився. Його дружина поспішила йому на допомогу:
— Хай краще кожен пильнує свого носа. Що вам до тієї дівчини? Ви втрутились, і хтозна, чи не дійшло б до бійки. А дівчина, як бачите, не краща за них.
Я здвигнув плечима. Я вважав, що вчинив правильно, хоч як там повелася дівчина з косою. Але сперечатися далі з дружиною Анатоля було марно. Я вдав, ніби теж зацікавився яхтою, що підпливала до берега, і пересів ближче до вікна.
Яхта була чудова — біла, струнка, з кабіною на чотирьох, зі щоглою, і на ній можна було напинати вітрила, але припливла вона на моторі. Напівголий бородатий чоловік закинув линву на палю, а молода жінка витягла з яхти дерев'яний трап. Потім з кабіни вийшов молодик десь років двадцяти двох — худий, блідий, хирлявий. У його постаті не було нічого від спортсмена-водника, хоча він носив кашкет яхт-клубу й був, напевно, капітаном яхти.
Ці троє людей становили всю команду яхти. Вони зійшли трапом на берег і попрямували до закусочної. Підлітки дивилися на прибулих у німому захваті, мабуть, їм дуже сподобалась яхта. Хирлявий молодик помітив той захват, гордовито випростався і намагався йти перевальцем, як справжній морський вовк.
До закусочної вони ввійшли одне за одним. Попереду хирлявий, за ним молода жінка, а позаду напівголий Бородань. Жінка не сяяла вродою, але була в гарному купальному костюмі. Засмагла шкіра контрастувала з фарбованим білим волоссям. Однак, хоча вона припливла на яхті, я б заклався, що тієї смаглявості надав їй солюкс. Вона ніби тільки вчора сіла на яхту. Я ще більше упевнився в цьому, побачивши її довжелезні, старанно пофарбовані нігті. З такими не напинають вітрил і навіть не варять їсти, подорожуючи по воді.
Тільки напівголий Бородань скидався на спортсмена-водника, хоча й не носив білого кашкета, а лише збляклу від сонця жокейку. Через засмагле, майже чорне плече в нього висіла кінокамера, з якою він, здавалося, ніколи не розлучався, наче оператор кінохроніки.
Разом із ними повернулася до закусочної ватага підлітків. Дівчата й хлопці вже пережили перший захват яхтою і почали одне поперед одного зачіпати прибулих. Але не грубими, а просто дуже дитячими вигуками на зразок: «Добродію, зніміть мене!», «Скільки коштує ваш пароплав?», «З якою швидкістю він пливе?», «Може, ви заберете нас із собою?». Прибулі не відповідали на ці зачіпки. Хирлявий капітан підійшов до буфету й голосно сказав:
— Ми хочемо купити два ящики пива. Я заплачу за пляшки й за ящики. Заберемо їх на яхту, стоїть така спека, що й на воді можна сконати від спраги.
Буфетниця мала на складі тільки один ящик з пляшками пива. Вона принесла його й поставила перед капітаном. Мабуть, Бородань виконував на яхті роль служника.
Коли всі троє рушили до дверей, Анатоль раптом схопився від столу.
— Я пригадав, звідки знаю вас! — закричав він до хирлявого капітана. — Я бачив у газеті ваш знімок. Ви король спінінгу.
— Тільки князь, любий добродію. Тільки князь, — привітно кивнув йому головою хирлявий капітан.
— Ні, ні. Ви таки король, — заклопотаний пан Анатоль уже поспішав до нього. — Це ви зловили спінінгом одинад-цятикілограмового судака. Чи можна мені, скромному лицареві спінінгу, потиснути вам руку?
«Його світлість» милостиво подав Анатолеві руку, але із скромності знову заходився спростовувати погляди ентузіаста рибальства.
— Я зловив не судака, а тільки щуку вагою тринадцять кілограмів, за що одержав лише срібну медаль, любий добродію. Користуючись вашим визначенням, маю, напевно, тільки право на титул князя спінінгу. Рекордсменка Польщі минулого року, а також володарка золотої медалі — якась дівчина, що саме тут, на Озерищі, зловила спінінгом сома вагою тридцять дев'ять кілограмів. Вона стала королевою спінінгу, хоч дехто заперечував її право на цей титул. Бо ж ви тільки уявіть собі: молода дівчина й величезний сом вагою в тридцять дев'ять кілограмів. Адже це неймовірно.
Пан Анатоль аж за голову схопився.
— Чуєш, Мишко? — закричав він до дружини. — Щука вагою тринадцять кілограмів! Сом вагою тридцять дев'ять кілограмів! Яких чудових наслідків досягає дехто зі спінінгом! Поглянь, Казику, на цього добродія!
Было бы хорошо, чтобы книга Пригоди самоходика - 2. Нові пригоди самоходика автора Ненацкий Збигнев дала бы вам то, что вы хотите!
Отзывы и коментарии к книге Пригоди самоходика - 2. Нові пригоди самоходика у нас на сайте не предусмотрены. Если так и окажется, тогда вы можете порекомендовать эту книгу Пригоди самоходика - 2. Нові пригоди самоходика своим друзьям, проставив гиперссылку на данную страницу с книгой: Ненацкий Збигнев - Пригоди самоходика - 2. Нові пригоди самоходика.
Если после завершения чтения книги Пригоди самоходика - 2. Нові пригоди самоходика вы захотите почитать и другие книги Ненацкий Збигнев, тогда зайдите на страницу писателя Ненацкий Збигнев - возможно там есть книги, которые вас заинтересуют. Если вы хотите узнать больше о книге Пригоди самоходика - 2. Нові пригоди самоходика, то воспользуйтесь поисковой системой или же зайдите в Википедию.
Биографии автора Ненацкий Збигнев, написавшего книгу Пригоди самоходика - 2. Нові пригоди самоходика, к сожалению, на данном сайте нет. Ключевые слова страницы: Пригоди самоходика - 2. Нові пригоди самоходика; Ненацкий Збигнев, скачать, бесплатно, читать, книга, электронная, онлайн