— Кажуть, суд не вволив вашого подання, — сказав він, купаючи в пиві рідкі пшеничні вуса.
— Песю маму! — буркнув Гозьський. — То така бестія, прошу пана! Він десь видряпав писану собі даровизну. Те, що моя сестра за його свояком одержала помістя собі, вже, бачте, й розгляду не варте. Запопав мою сестру, і вона склала перед луцьким судом зречення… Песю маму!
— Та-та-та! — ввічливо потакнув Твардовський, його голова вже працювала чітко і злагоджено. — Мої найщиріші співчуття!…
— Що там співчуття! — загорлав пан Гозьський. — Я втратив добрячий кавал маєтку!
— Я попереджав пана, — тихо, але твердо сказав Твардовський. — Зневажили мої перестороги, адже я точно вказав час, коли Шимкович вибирався на лови. Я казав, що це не прості лови, але ваша милість пошкодували вділити мені кілька талярів.
— Мене завів Хрустицький, — буркнув Гозьський. — Приїхав зі своїми яструбами, і ми тоді славно пополювали. Хто ж знав, що та гадюка з ними у змові?
"Гадюку" вмовив утекти пан Твардовський. Гозьський про те ніколи не взнає, бо чинив те не сам. Подивився на Гозьського зі співчуттям і голосно зітхнув.
— Тепер у вас, пане, єдиний вихід, — тонко сказав. Замислився, щоб Гозьський устиг зацікавитись, а тоді поцмокав. Пив пиво, дивлячись перед собою дрібними гудзиками оченят. Гозьський глянув на нього очікувально.
— Еге ж, — сказав Твардовський. — Шимкович — велике зло нашого краю. Коли пан не замислить на нього загладу, то він її замислить на лана. Зрештою, мені не важко дізнатися, куди заховано вашу сестру. О, я ще нічого не знаю, моє діло попередити, і я охоче пана попереджу…
— Цього разу ви не пошкодуєте! — буркнув пан Гозьський.
— I в гадці не маю! — Твардовський знову прицмакнув. — Ваша честь, пане, тяжко ущерблена, і цього не варто попускати, — наблизив до Гозьського веселі округлі очі, і його пшеничний вус смикнувся. — Я ваш вірний слуга й не плескатиму даремно язиком. Але все залежить від вашої похопливості та вправності. Зрештою, вам цього не позичати…
Гозьський слухав. Перед ним зокруглювалися чи вужчали захоплені оченята Твардовського, і він думав, що недаремно захистив його від зайди. Звісно, треба буде щось укинути йому в руку, небагато, щоб не розіпсився, але тра. Пан Гозьський міцно задумався, а Твардовський тягнув смаковите пиво.
Так, другого дня Твардовський, як завжди, тягнув тільки пиво. Під вечір, правда, його знову закутало зеленими сітками, але це йому не шкодило. Був наче велика слухавка, мов дивна черепаха, що приросла до лавки і, як їжу, перепускала через себе слова. Жив, ніби квітка в степу, тремтячи від розкоші; його мозок під цю хвилю й справді ставав мережею, в яку ловилася велика й мала риба. Час торгу ще надійде, хоч і зараз ярмарок кипить покупцями. Тоді в його руку почнуть скрапувати золоті й срібні монети, і він зможе, відвернувшись, задоволене хлюпнути сміхом: часом рибою ставали покупці тієї риби. Тож сидів, оповитий зеленим серпанком, і солодко марив. Заради такої втіхи міг забути й матір рідну — та й світ тоді ставав отакий: була там порожнеча, сухий дзвін і ніщо.
Звягель шаленів. Ще зранку міський майдан був засипаний п'яною ще звідучора шляхтою. Слуги закладали входи до майдану, дехто з панів сам засукував рукава. Тягяи колоди, дошки, столи із шинків. Міщани міцно позачиняли ворота, бо слуги знімали й ворота, без пошанівку вривались у доми й витягували звідти все, що могло служити для загати. Ламали паркани, а довколишні собаки зняли такий гвалт, що здавалося, надходив кінець світу. Всі п'ятеро виходів заклали міцними засіками, пани і їхні слуги гарячково горлали, підганяючи міщан, яких устигли зловити на вулиці чи повитягали з домів. Зрештою, й вони перейнялися святковим настроєм, щедро причастившись від бочки. Твардовський блукав по майдані, похитуючись,порядкував усім Гозьський, та й бики були його.
Прохід лишили тільки в одному місці, щоб заганяти биків, тут зібралася юрба, і в передчутті великої розваги не в одного потріпувалося підборіддя.
З шинку викотили кілька кухв горілки, а коли засіки було споруджено, до кухв підходили по черзі і жадібно припадали до корця. Твардовський приклався кілька разів, він уже ледве тримався на ногах, але в нього ще вистачило сили ходити й гукати здоровниці на честь Гозьського.
— Слава панові Гозьському! — горлав він, і десятки горлянок підхоплювали цей гук.
Зрештою, хміль грав уже в усіх головах. Панство, навпереміж із слугами й міщанами, порозходилося по засіках. Ладнали мушкети і стріли.
Затрубив ріг, і здаля почувся тупіт ратиць: гнали биків. Бики поводили кривавими очима; біля залишеного проходу стояв слуга Твардовського й розпікав на жаровні шину.
Двоє слуг Гозьського вели на налигачі бика. Той схилив буйну голову і помахував нею. В проході слуги миттю розскочилися, а слуга пана Твардовського приклав шину бикові до спини. Зашипіло м'ясо, звився димок, бик рикнув і люто рвонувся в прохід. Вилетів на майдан, і на нього градом посипалися стріли.
Бугай осатанів. Кинувся до найближчої загороди, вдарив рогами, й полетіли навсібіч ощепи. Гримнуло кілька пострілів, і з бика струмками зацебеніла чорна кров. Бугай на хвилю спинився, зачудовано поводячи головою, тоді повернувся й метнувсь у другий бік. Назустріч йому засичали стріли і загорлали підпилі шляхтичі й міщани. Один завзятець вискочив на огорожу і замахав червоною плахтою. Бик урізався в загорожу, схитнувся сміливець і закричав пронизливо — бугай підкинув його вгору, могутньо мотнувши головою. Вдарило ще кілька пострілів: тварина захиталася на всіх чотирьох і гримнула об землю.
— Офірую на банкет! — загорлав Гозьський, махаючи мушкетом.
— Слава панові Гозьському! — вереснув захоплено пан Твардовський.
В загорожі вже метався другий бик. Скажене рикав, і кров заливала йому очі. Він наскочив на труп міщанина й почав бодати його. Рій стріл упився в тіло тварини, а кілька пострілів бахнуло водночас. Бугай вирвався на середину майдану, захитався, а тоді почав шалено рити рогами землю. Боки його лисніли від червоної юшки, а з рота виривався важкий рев.
Розпачливий крик струснув повітря — це третій бик вирвався з рук погоничів. Відкинув їх, зачепивши одного рогами, і з ярим ревом метнувся на засадників, що стояли біля загорожі. З зойками помчали засадники через майдан, а бик,, ускочивши в прохід, погнав за ними. Кілька шляхтичів устигло вискочити на загорожу, а один упав, підтоптаний могутніми ратицями.
Загриміли постріли, й засвистіли стріли. Осадники запаморочливо загорлали з усіх боків. Твардовський захлинався й верещав найдужче. Бугай упав на бік і забив ратицями.
На майдані, де ще пахло кров'ю, горіли високі багаття: три туші було підвішено над вогнем, а загорожі розбирали на паливо.
Гозьський сам пішов у шинок і наказав викотити ще кілька кухв трунку.
Спадали на місто сутінки, звідусіль сходилися подивитися на видовисько міщани. Слуги накрили панам столи, витягнуті із загорож: всі посідали просто неба і, доки поспівала печеня, з вигуками кружляли вино.
— Такого видовища, ваші милості,— кричав підпилий Твардовський,— я не пам'ятаю, доки живу! О,_ про нас заговорять, панове, послухайте мого слова! Хай знають нащадки, як уміли гуляти їхні батьки!
— Я хочу напоїти ціле містечко! — ревів Гозьський.— Гей, ви, чи привели музик?
— Музики зараз будуть, ваша милосте! — гукнув слуга.
Гозьський шумливо звівся з-за столу і, похитуючись, пішов уздовж юрби, що оточила майдан. Вогнища стріляли снопами іскор, червоні виграви гуляли по лицях. Гозьський махнув порожнім келихом.
— Гей, люди! — загорлав він.— Я оце наказав викотити для вас п'ять кухв горілки!
Одностайний крик вирвався з сотень грудей.
— А ці воли я віддаю вам закусити!
— Слава панові Гозьському! — загорлав Твардовський. Його слуга підхопив погук з юрби, і люди гукнули хвалу.
Гозьський підступив до вогнища, лице його від вогню побуряковіло. Вийняв з-за паска ножа і вкраяв шмат печені. Заплющив очі й пожував. На нього летіли снопами іскри, поруч зі шкваркотом стікала товщ, а прискалене, каламутне око тварини тупо вдивлялося в свого забійцю.
— Можна їсти! — закричав Гозьський, і роз'ятрена юрба стрімголов кинулася до м'ясива.
Рвали руками, різали ножами, відтинали шаблями, з кухов було вибито днища, і слуги з черпаками відмірювали питво в дерев'яні чаші…
Пан Твардовський сидів за столом, приплющившись. Його гойдало в сивих хмарах; здавалося, приспустилися вони, схопили Твардовського волохатими лапами, поклали на сіру постіль і заколисали. I уздрів Твардовський себе підвішеним у небі, висів він над землею і плив кудись, плив. Дивився вниз крізь приплющені повіки й бачив, як мчить дорогою кінний загін. Той загін оточував посілля, і він добре знав, чиє то посілля і хто стоїть на чолі напасників. Ударено на гвалт у церкві, але найди вже скочили в двір. Їдко спалахнула усмішка в пана Долинського, перелякано закричала дочка Ходачківського, хтось зі слуг вистрелив, але впав із розваленим черепом. Пан Долинський схопив за косу дочку Ходачківського й потяг її за клуню. Розбишаки кинулися грабувати панський дім, вершники літали й по селі, махаючи нагаями й калічачи селян. Люди розбігалися навсібіч, жертви валилися, і над ними свистіли сірі змії канчуків…
Твардовський плив у сивих хмарах, вуста його краяла сардонічна всмішка. Заграли поблизу музики, і він здригнувся. На майдані вже танцювали. Підпилі міщани й міщанки хапалися в обійми і гопцювали. Скакав, облапивши широкотілу жінку, пан Гозьський, стрибав і слуга Твардовського, та й решта шляхти й міщан. У цей мент наче забули про станову різницю, дихали одне на одного перепаленою їжею та горілкою, запалювалися вогнем. Слуги підкинули до багаття палива, і все те місиво, обілляте червоною барвою, ще шаленіше застрибало й закрутилося. Чоловіки тисли до себе жінок, клеїли груди до грудей, ноги до ніг. Жінки звискували вражено й захоплено, а їхні напарники дико й басовито погукували. Витинали музики, якийсь чорний лахман горлав у вирисько натхненну пісню, біля кухв все ще пили, припадали до чаш, а тоді знову кидались у нестримний вир…
Твардовський наче приспустився до землі. Сиві хвилі гойднули його, і він причалив до найближчої кухви. Взяв черпака й приклав до вуст. Потяг у себе вогонь зі смаком крові і пирснув, наче кіт. Тоді знову піднесло його вгору, і знов він поплив, задоволене всміхаючись. Побачив-бо й другий кінний загін, який з льоту вдарив на помістя пана Долинського. Слуги Долинського тікали через поле, але їх наздоганяли кіньми, топтали, в'язали й волочили за собою. Розбивали вікна й двері, тягли добро й складали на вози…
Твардовський повернув голову в другий бік: обійстя пана Ходачківського палало. Загін відходив у ніч, Долинський озирався вряди-годи, скалячи зуби, а за ним бігла, припнута до коня, дочка Ходачківського. Обличчя в неї було закривавлене, волосся сколошкане, а очі повні жаху…
Пан Ходачківський там, біля другого обійстя, світив задоволене всмішкою. "Ану, хлопці! — горлав він. — Розбирай це кубло!" Люди Ходачківського полізли на дах, скидали гонту, стинали бантини…
Твардовський хитався у сивих хмарах. До нього підпливла кудлата постать, і він уздрів жіноче личко. Воно захихотіло й підморгнуло Твардовському, і той оскалився, показуючи попсовані зуби. Схопив жінку в обійми й шалено почав перебирати ногами. Дригав ними, бо плив між небом та землею, жінка хихотіла й притискалася до пана Твардовського, і він закричав захоплено чи радше заіржав: глибоко в темряві, в кудлатому мороку завис і сумно загуснув крик коня…
Палали багаття, іскри обсипали юрбу, гуцали натхненно чоловіки й жінки, і Твардовський раптом відштовхнув від себе те, що він приймав за жінку. Спалахнула блискавка перед очима: чорне обличчя з рогами зирнуло на нього й зареготало. Чорні руки підкинули його, як м'яч, і Твардовський знову поплив у сивих хмарах, підвішений над землею, безсилий торкнутися тверді чи знестися до хмар справжніх…
У глибині ночі ясніло ще одне вогнище: розбивав маєток Гозьського розбійник Ясинський. Жінка пана Гозьського ридала гола на землі, і її ясне волосся тремтіло на плечах, граючи іскрами…
Тонкий страх, наче вуж, проліз панові Твардовському під пахви. Озирнувся довкола: чи сниться йому, чи, може, мариться? Ні, летів він над землею, злегка похитуючись, наче надута куля, поруч кружляли, шкірилися й кривилися якісь обличчя, і він раптом збагнув, що то все його обличчя, тільки розкладене на таке множество.
Тоді знову підпливло до нього те чорне. Приклеїлося до його вуст холодним присосом, і Твардовський став зовсім легкий од того поцілунку. Схопив себе за волосся й почав смикати, щоб отямитися, але тільки ніч глибочезну побачив і кілька палахкотливих вогнищ у ній. Вогнища у Звягелі і роз'ятрену від вина та їжі юрбу, що вигецувала; вогнище садиби Ходачківського, на яке востаннє озирнулася, біжачи за конем Долинського, юна Ходачківська, вогнище садиби Долинського й садиби Гозьського, де звела до неба білі руки знівечена жінка й трусила ними, чи молячись, чи проклинаючи. Пан Твардовський перекинувся горічерева й поплив далі між небом та землею, вже твердо знаючи, що ніколи не ступлять на твердь його роздуті, як кулі, ноги.
ПЕРЕЛЕСНИК
Маріїне обличчя було червоне від сліз, — батькові ж ті сльози пекли, як вогонь. Вони сиділи в хаті самі. Батько бачив: з дочкою коїться щось недобре.
— Відтоді, як Iван пішов із військом… — почав він і не доказав: донька впала на руки й заридала. Несміло торкнув Марію за плече й відчув, що йому щипле очі й самому.
— Чує лихо твоє серце, — пробурмотів він. — На війні воно, звісно, чого не трапляється…
Марія вже втомилася плакати. Сиділа за столом біля стіни, а обличчя її було заюшене слізьми. Але дивна, глибока якась краса освітлювала її зсередини, і батько відчув, яка ця дитина дорога йому.
— Може б, ти того… — сказав він нерішуче, — хай би хата постояла пусткою, а ти пожила б з нами?
Донька похитала головою:
— Я його чекатиму тут, тату. Негоже мені хату кидати, коли чоловік у дорозі.
Вже давно думала про дорогу. Ввижалася їй нескінченним білим змієм, бо простягалась у визорі звідсіля, від їхнього передмістя, туди, в далекий безмежний світ, думати про який було страшно й лячно. Бо той світ видався такий великий, що не вміщавсь у її мозку. Знала, туди тяглася саме ця дорога, яку намислила отак, і коли ввечері виходила з хати й ставала на її початку, забивало їй віддих. Прикладала до лоба дашок долоні й видивлялася, аж млоїлося в очах, і білий змій оманно тягнув її туди, куди поїхали були козаки, а разом з ними її милий. Вітер пестив жінці обличчя, і вона відчувала на собі глибокий подих, що огортав її всю, — повільно поверталася додому, вже загойдана хвилями споминів, майже дотикових та живих. Здавалося, що поруч іде він, навіть не повертала голови, щоб уздріти його, знала-бо, що це був таки Iван і його не можна було від себе відлякувати. Увійде з ним зараз до господи й подасть вечерю, а він оповість їй пригоди, які пізнав у тій дорозі. Той світ, сказав би він, наче величезна паща звіра, яка перетравлює нас, мов їжу…
Сиділа в хаті, скута цим настроєм, і коли перед очі їй поставали минулі яви, жила поміж них. Світило сонце, трава довкола була зелена й буйна, і Марія відчувала це всім єством. Дивилася й бачила, як він іде дорогою, такий знайомий і рідний, що відчувала, як стискає горло судома, а на губи виступає сипкий, придушений шепіт.
Я бачила, як мене обплітає сіткою, це була весела, радісна, сонячна сітка, і я відчувала радість, хай це сон, сон, сон… Бачила свого милого на зеленій траві, коли він грав на сопілку, а я тоді була мала й боса і заховалася за куща, бо не могла не дивитися. Так тяглося довго, довго, довго, я не могла не дивитися на свого Йванка, бо він снився мені щоночі, і я паленіла, коли зустрічала його. Не могла стриматися, коли проходила повз нього, щоб не навернулися на очі сльози, й бігла кудись поплакати, але то від щастя, великого щастя, а коли він ішов у ковальському фартусі і ніс на свята цеховий знак, і в церкві, коли співав у хорі, я бачила його. Знала-бо, що він моя доля і мені нікуди від цього не втекти, була його вже від тієї хвилини, коли сховалася за кущем. Бо коли він пішов, я порвала, зачепившись за той кущ, собі лиштву, і так мені було соромно, соромно, соромно, що не виходила на вулицю кілька днів. А він щодня проходив повз мою хату на роботу, і його кузня палала, як палало моє серце…
Жінка сиділа на порозі хати й слухала солов'їв. Вечір спускався на землю, і вона відчувала солодке заціпеніння. Білий змій дороги тікав з її зору, як тікає білий день, і вона тужно дивилася, як вечір забирає від світу рештки світла.
Батько вже подався додому, так і не змігши розрадити, а вона намагалася думати лише про Йвана. Бо щось глибоке в ній, несвідоме й недовідоме, раптом стривожило її.
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 34 35 36 37 38 39 40 41 42 43 44 45 46 47 48 49 50 51 52 53 54 55 56