засинав повільно, входячи в гойданку теплих, синіх, колисливих хвиль, у ніч, повну зір і затаєного таємничого дихання — те, що відбувалося потім, було вище його сили й омеження — біль гострий виростав у ньому, як кущ; біль, що плив від серця і зціплював та корчив тіло. Вона ніжно цілувала його обличчя, крапаючи вряди-годи пекучими, як вогонь, слізьми.— Бідний ти, бідний, — шепотіла палко. — Як змучуєш себе і як зневажаєш! Як віддаєш себе в поталу, і все через страх свій нерозумний! Глянь-но, сонце надворі стоїть велике, а ти у темряві корчишся. Забув про голоси солов'їні і про ніжне кування зозулі в травневий вечір. Забув про розкішну гру роси на світанні і про молодий дощ, який для землі те саме, чим би для мене ти мав бути. Бідний ти, бідний. Заснулий і замерзлий. Прокинься, коханий, і прийди до мене справжньої…Але він уже лежав на своєму ложі, як шматок криги, тіло його було нерушне, а вуста сухі, очі примружилися і стали порожні, в роті чорні вуженята почали плодитися. Гостре омерзіння він відчував до себе і до срібної красуні, яка незвідь-як тут опинилася, чорні вужі почали виповзати з його рота: кидав він брутальними і хрипкими, як гавкіт, словами. Чорні вужі кидалися на красуню, і мав осолоду бачити, як гасне на її обличчі усміх, як примеркають зористі очі, як хапає вона, перелякана, білу мантію і похапцем накидає на себе. Бачив він, що боїться вона й озирається, що обличчя в неї тривожне, а може, й переполохане; вуста ж його плювали й плювали гадюченятами, захлинаючись од проклять і поганих слів. Знову гасилося тіло під тою білою одежею, а сама одежа сіріла. Пальцями затуляла вуха, і великі срібні сльози котилися по її обличчі. Але не відчував до неї ні жалості, ні співчуття, а гахкав і хрипів поганими словами, що вже гадюками повзли до тої переляканої красуні. Тоді одіж на ній темно-синя ставала, і відступала дівчина в глибину, протягуючи перед себе срібну долоньку, наче захищаючись від тих гадюк, що стали рядом перед нею й люто шипіли. Одежа на ній чорна була, і сама вона ледве виднілася десь глибоко-далеко; тоді замовкав він і заплющувався. Чорна жаба росла в його грудях, чорна жаба смоктала з його серця кров, а він відчував од того втіху. Коли ж приходив до нього печерник, принісши хліба й води, відсилав його геть, не беручи ні хліба, ні води. Одного ж разу наказав принести для себе важкі вериги, одяг їх, натомість скинув із себе все до останньої нитки.
7
Але й це не понесло йому полегші, бо таки приходила до нього Настка і плакала над ним, обсипаючи гарячими слізьми, і від тих сліз зарубцьовувались і заживали рани, натерті веригами. Відтак нерідко приходили й хвилини, коли відчував, що несила боротись із її любов'ю, і знову дозволяв лягати біля себе, чув її тепло і те, як тонко тремтить усім єством. Бачив той-таки ясно-зелений луг і юних танцюристок на ньому, пив молоко із Настчиних вуст, від чого нова сила прибувала до його згніченого й замордованого тіла.— Покинь цю яму,— не втомлювалася переконувати Настка.— Прийди до мене справжньої, й досі тебе чекаю. Досі ще туга моя — як квіти чорні, а біль мій — як листя зів'яле. Таку саму тугу відчуваю по тобі, як оце ти по мені, ну скажи нарешті, навіщо і для чого мучитися нам і доки зневажатимемо любов свою, доки палитимем у собі цей вогонь нестерпущий.Але він уже побачив там, у синій ночі, перекинутий глек з молоком, бачив молоко, вихлюпнуте в темряву, як летить воно срібним сувоєм, через це і сам порожнів, як дуплаве дерево. Знову напливало на нього оте гидке, і знову відходила вона зі сльозами, почорніла й опечалена, хіба вряди-годи лице в його бік повертала; ні, не осуджувала його за брутальні й непоштиві слова, а тільки жаліла. І від того ще більше несамовитів він, а коли заплющував очі, знову відчував чорну жабу в грудях, знав, що самотою вона називається і що вона вип'є із нього кров. Тоді думав, яку ще тяготу учинити власному тілові, щоб той вогонь, яким так нестерпно воно палає, таки пригас.В одну із порожніх ночей, коли спалив він останній недогарок, а до ранку було ще далеко, в одну із тих ночей, коли не прийшла, як завжди, Настка, надумав він таке, що мало б його врятувати: тіло своє надумав від неї сховати. Через це взяв рискаля, який кожному затворнику дається, і почав копати серед келії глибоку яму. Хоч було вислаблене його тіло, але велике піднесення відчував, копаючи яму; земля вилітала завзято з-під рискаля, наче був кротом, і рив, виштовхував від себе землю, поступово закопуючися все глибше й глибше. Дихав вогким духом свіжої глини, часом йому паморочилася голова, і він спинявся, але знову набував сили і починав рити. Так рив він цілий день і цілу ніч, доки не впав, знесилений, обличчям та руками на свіжу глину і, вдихаючи її гострий запах, засміявся, водячи лицем по землі.Тоді й побачив він Настку, яка стояла віддалік у темній одежі і сумно за ним стежила.Він розсердився.— Геть! — закричав люто і замахав із тої ями кулаками. І висипав усю лайку, яку звик до неї прикладати. Вона ж не рухнулася з місця, тільки похитувала там, у глибині, головою, і срібні сльози полискували на її лиці…Коли ж прийшли дні святого посту, ввійшов він у яму, а була вона глибиною до пліч, і руками почав засипати себе в ній так, що тільки руки й голова були вільні. І так під цим важким гнітом пробув цілий піст, не маючи змоги рухатися. Але й тут не покинула його Настка. Вона підходила до нього, ставала навколішки, гладила йому волосся і давала персо, щоб напився він і не помер-із голоду. Спершу він мотав головою, і відмагався, і відштовхував її геть, але одного разу заплакав чорними сльозами і таки прийняв її ласку. Відтак взяв чорними губами її срібне персо і випив із нього тепле вино. Захитався і загойдався перед ним світ, і все навколо світанком тихим повилось. Почув він раптом голосні солов'їні трелі і побачив безліч кульбаб, що ними позаростала трава. А ще побачив сизе молоко туману над річкою, із того туману кукнула тільки раз зозуля, кукнула і поперхнулася, наче щось гостре у горло їй потрапило. Відтак великий жах напав на Іоанна.— Це ти, ти на мене її накликала? — прошипів він і, розмахнувшись, вперше вдарив у те ніжно нахилене над ним обличчя.Відсахнулася вона від нього і, плачучи, відійшла, і чим далі вона відходила, тим більший неспокій почав відчувати. Спершу це було як свербіж, він виник саме там, де були його засипані ноги, потім з'явилося тепло, яке посилювалося в міру того, як віддалялася від нього чорна, похилена постать. Коли ж потемніла вона зовсім і тільки неясний силует її маячів вдалині, справжній вогонь обхопив його ноги. Він відчув, як скорчилися йому жили і як затріщали кістки. Здалося йому, що й не живе на світі і що в пекло люте потрапив; довкола хиталися чорні юрливі тіні, бекали, кричали й танцювали, а полум'яне вже й до живота добиралося — починали горіти його уди. Там, далеко, в глибині, повернулося в його бік бліде заплакане Настчине обличчя, наче сподівалася вона, що він таки прикличе її, щоб рятувала його, і дві срібні доріжки, де текли сльози, замиготіли й заіскрилися на блідому обличчі. Тоді закричав він страшно і замолив бога врятувати його, не відаючи, що бог уже не раз пробував його рятувати, посилаючи до нього янгола свого, і був той крик такий страшний, що прибігли до його віконечка Марко-печерник та Ісакій, які потайки пили в печері питний мед.— Що з тобою, брате? — гукнув у віконечко Марко. — Може, тебе відкопати?— Ні, ні, бога ради, ні! — закричав Іоанн, бо йому страшно стало, що, відкопавши, побачать спалені ноги й вуди його.Марко— печерник та Ісакій відійшли від віконця, бо їх тягло допити рештки з барильця, принесеного сьогодні Марком, то й сіли вони при вогнику каганця і почали пити по черзі, передаючи один одному кухля, в той час як страшного змія побачив Іоанн, лютого й дикого, котрий кинувся на нього, щоб пожерти. Дихав просто в лице Іоаннові полум'ям, обсипаючи іскрами і голосно ляпаючи хвостом об стіну. Лютий біль відчув знову Іоанн і заскімлив тихенько, просячи бога врятувати його від диявольського нашестя. Коли ж настала ніч воскресіння Христового, раптово скочив на нього той лютий змій, і за мить руки й голова Іоаннові опинились у його пащі, а волосся почало з тріскотом спалюватися.— Господи-боже, властителю мій, — волав він у тій пащі, — навіщо ти мене залишив? Зжалься наді мною, владико, і спаси мене, грішного! Збав мене від вогню цього пекучого і від звіра, цо поїдає мене!По тому залишив його змій і з гарчанням відповз від нього — спалахнула блискавка, а був це золотий бич, що його тримала в руках жіноча постать у білій мантії. І мала та жінка те ж таки Настчине обличчя, тільки не всміхалося воно, а було незмірно печальне. Знову мигнула блискавка, і пропав зовсім лютий змій, провалившись крізь землю, а тихий срібний Настчин голос проспівав чи проплакав над ним:— Іоанне, Іоанне! Проти великої сили божої ти постав, мене зневаживши, а значить, і природу свою поправши… Запам'ятай: однаково грішний той, хто надмірно хіті піддається, як і той, хто природу свою зневажа…Тоді приступила Настка до нього і почала розгрібати срібними руками сіру глину. Він же спустив голову на груди і тільки постогнував тяжко. Зрештою розгребла вона яму, при тому зробила це швидше, ніж копав її рискалем. Затим узяла за руку й вивела його.— Ти хто? — хрипко запитав її Іоанн.— Я покинута в світі любов твоя, — сказала дівчина. — Приходжу до тебе, щоб розбудити сумління твоє.Він стояв перед нею й відверто її розглядав.— Не може бог посилати мене в нечестиві обійми, — сказав він, і в його очах запалилися раптом блудливі вогники. — Ти нечиста сила!— Іоанне, Іоанне! — аж головою захитала дівчина з Настчиним обличчям. — Той, хто не знає, де слово боже, а де дияволове, святий не може бути.Тоді подивився він на неї так, як дивиться самець на самку.— Спокушаєш мене, значить, ти сила диявольська… Настка всміхнулася гірко.— Я кличу тебе до призначеного тобі.Він стояв насупроти неї і вже почав важко дихати. Дивився спідлоба, похітливим поглядом, аж відступила на крок назад вражена дівчина. Вона стояла перед ним чиста, срібна, осяйна, повна чару й неземної краси, а він темнів проти неї темною брилою, брудний, замазаний у глину, зарослий, з розкритим ротом і з палючими очима. Хижо оскалився і ступнув до неї, як ловець до дичини, загнаної в забіччя. На те зойкнула вона і кинулася від нього. Але не змогла вивернутися від чіпких і жадібних рук. Він схопив чорними пальцями за срібну мантію і роздер її, кинувши собі під ноги. Срібне тіло безпомічно забилося в його руках, захарчав він і почав кусати її обличчя й губи, хоч як вона відверталася від нього. По тому кинув її на свіжу землю і впав чорною брилою на те срібне, звинне й чисте тіло, роздираючи його і пожадливо мнучи. Вона закричала тонко, але він покрив її крик чорними, шкарубкими вустами і почав творити над нею насилля. Вона не пручалася. Сльози текли по запорошеному обличчі, а тілом проходили корчі. Він встав і якийсь час дивився на це розпластане перед ним, розтерзане й знівечене тіло. Не було воно срібне й чисте, а так само потовчене і брудне, як і його. Темна хвиля піднімалася йому від стіп до грудей, чорна жаба прокидалася. Він здригнувся від тяжкого обридження, і раптом прокинулася в ньому лють. Схопив те тіло, яке вже не було срібне і осяйне, й жбурнув у яму. Гарячково нагортав руками й ногами землю, доки не зарив яму геть. Тоді почув з-під землі стогін, і плач, і голос, який просив у нього милосердя.Але він не зважив ні на стогін, ні на плач. Не зважив і на болісний голос, що просив у нього милосердя, а почав втоптувати насипану щойно землю. Спершу притупував однією тільки ногою, відтак почав вминати землю ногами обома, ще мить — і почав танцювати на могилі, і чим більше танцював, тим радісніше і легше на серці йому ставало. Засміявся голосно і почав уже шалені скоки. Гецав, хекав і топтав. Сміявся, хитав головою і топтав. Топтав доти, доки чулися з-під землі стогони, плач і моління. Топтав, і піт стікав йому по тілі, начебто потрапив він під водограй. Спливав потом, розставав і тоншав. З грудей його виривалися хрипкі, спазматичні вигуки, і не міг він ані на хвилю зупинитися.Тільки коли витекла з нього вся сила, припинив свій несвітський танок. Впав на ложе і відчув нараз, що зовсім омертвіли уди його, і що він порожній, наче висохлий гарбуз. Почув навіть вітру завивання, повіяло на нього продувом і поніс на нього той вітер пісок. Крупини билися об його тіло і сікли обличчя. Півмертвий лежав він під тим вітром і піском, а коли прокинувся, уздрів біля себе ігумена, Марка-печерника, Ісакія та іншу братію. Вони стояли біля нього півколом, і кожен тримав у руках свічку.— Чи не хочеш, брате, сповідь прийняти передсмертну?— Хочу, — сказав він і оповів цю історію, що записав я з вуст Ісакія, того, хто захотів пізніше померти, винесений під сонце.Я ж кладу цю історію, не змінивши в ній ні слова, хоч, може, і є тут щось неправдиве. Одне я знаю напевне: лихі привиддя мучили Іоанна, і привиддя ці — мова душі його була. Не міг він відрізнити, де слово боже, а де дияволове, бо не пізнав істини, що любов до бога любов'ю до світу та життя вимірюється, добрими вчинками вона важиться, а той, хто у темряву себе вкидає, темряви сином стає. Не осуджую я його за облуду його неперейдену, несвідомий він її був, але, страх свій за волю вишню прийнявши, волю вишню тим самим поправ. Розділ X, в якому розповідається про Григорія, який дива творив і холопів тим самим для монастиря здобував 1
Троє татей стояли в затінку дерев і дивилися, як ішли ченці на вечірню службу. Голосно кликало било, і звуки ті лунко дзвонили у вечірній тиші. Вийшов зі своєї келії і Григорій, худий, згорблений дідок, дибав повільно, на патерицю спираючись і в землю дивлячись. Виходили й інші ченці і мовчки ладнались у вервечку, один за одним ідучи і в землю дивлячись. Одноманітно похитувалися і начебто пливли над землею, чорні й упокорені.— Дивіться, — сказав один із татей, високий і дужий чолов'яга. — На такого простачка й бідолаху той Григорій скидається.— Маючи таке багатство, для чого йому в ченцях сидіти? — озвався другий, облизуючи вуста, було в той вечір парко, а його мучила після випитого меду спрага.— Кожен по-своєму дуріє, — озвався третій, ще зовсім молодий. — Хіба йому тут погано? Має все, що хоче, а молитися, певне, полюбля!— Чи зачиняє він келію, як іде? — спитав перший.— Казав Іван, що ні. Але до замків немає за мене кращого, — похвалився той, що спрагу терпів. — Звіщав Іван, що скарбу в тій келії не перечислити.— На монастир, бач, не віддав, — мовив молодий.— Здохне, то саме туди перекотиться, — криво всмі
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29
7
Але й це не понесло йому полегші, бо таки приходила до нього Настка і плакала над ним, обсипаючи гарячими слізьми, і від тих сліз зарубцьовувались і заживали рани, натерті веригами. Відтак нерідко приходили й хвилини, коли відчував, що несила боротись із її любов'ю, і знову дозволяв лягати біля себе, чув її тепло і те, як тонко тремтить усім єством. Бачив той-таки ясно-зелений луг і юних танцюристок на ньому, пив молоко із Настчиних вуст, від чого нова сила прибувала до його згніченого й замордованого тіла.— Покинь цю яму,— не втомлювалася переконувати Настка.— Прийди до мене справжньої, й досі тебе чекаю. Досі ще туга моя — як квіти чорні, а біль мій — як листя зів'яле. Таку саму тугу відчуваю по тобі, як оце ти по мені, ну скажи нарешті, навіщо і для чого мучитися нам і доки зневажатимемо любов свою, доки палитимем у собі цей вогонь нестерпущий.Але він уже побачив там, у синій ночі, перекинутий глек з молоком, бачив молоко, вихлюпнуте в темряву, як летить воно срібним сувоєм, через це і сам порожнів, як дуплаве дерево. Знову напливало на нього оте гидке, і знову відходила вона зі сльозами, почорніла й опечалена, хіба вряди-годи лице в його бік повертала; ні, не осуджувала його за брутальні й непоштиві слова, а тільки жаліла. І від того ще більше несамовитів він, а коли заплющував очі, знову відчував чорну жабу в грудях, знав, що самотою вона називається і що вона вип'є із нього кров. Тоді думав, яку ще тяготу учинити власному тілові, щоб той вогонь, яким так нестерпно воно палає, таки пригас.В одну із порожніх ночей, коли спалив він останній недогарок, а до ранку було ще далеко, в одну із тих ночей, коли не прийшла, як завжди, Настка, надумав він таке, що мало б його врятувати: тіло своє надумав від неї сховати. Через це взяв рискаля, який кожному затворнику дається, і почав копати серед келії глибоку яму. Хоч було вислаблене його тіло, але велике піднесення відчував, копаючи яму; земля вилітала завзято з-під рискаля, наче був кротом, і рив, виштовхував від себе землю, поступово закопуючися все глибше й глибше. Дихав вогким духом свіжої глини, часом йому паморочилася голова, і він спинявся, але знову набував сили і починав рити. Так рив він цілий день і цілу ніч, доки не впав, знесилений, обличчям та руками на свіжу глину і, вдихаючи її гострий запах, засміявся, водячи лицем по землі.Тоді й побачив він Настку, яка стояла віддалік у темній одежі і сумно за ним стежила.Він розсердився.— Геть! — закричав люто і замахав із тої ями кулаками. І висипав усю лайку, яку звик до неї прикладати. Вона ж не рухнулася з місця, тільки похитувала там, у глибині, головою, і срібні сльози полискували на її лиці…Коли ж прийшли дні святого посту, ввійшов він у яму, а була вона глибиною до пліч, і руками почав засипати себе в ній так, що тільки руки й голова були вільні. І так під цим важким гнітом пробув цілий піст, не маючи змоги рухатися. Але й тут не покинула його Настка. Вона підходила до нього, ставала навколішки, гладила йому волосся і давала персо, щоб напився він і не помер-із голоду. Спершу він мотав головою, і відмагався, і відштовхував її геть, але одного разу заплакав чорними сльозами і таки прийняв її ласку. Відтак взяв чорними губами її срібне персо і випив із нього тепле вино. Захитався і загойдався перед ним світ, і все навколо світанком тихим повилось. Почув він раптом голосні солов'їні трелі і побачив безліч кульбаб, що ними позаростала трава. А ще побачив сизе молоко туману над річкою, із того туману кукнула тільки раз зозуля, кукнула і поперхнулася, наче щось гостре у горло їй потрапило. Відтак великий жах напав на Іоанна.— Це ти, ти на мене її накликала? — прошипів він і, розмахнувшись, вперше вдарив у те ніжно нахилене над ним обличчя.Відсахнулася вона від нього і, плачучи, відійшла, і чим далі вона відходила, тим більший неспокій почав відчувати. Спершу це було як свербіж, він виник саме там, де були його засипані ноги, потім з'явилося тепло, яке посилювалося в міру того, як віддалялася від нього чорна, похилена постать. Коли ж потемніла вона зовсім і тільки неясний силует її маячів вдалині, справжній вогонь обхопив його ноги. Він відчув, як скорчилися йому жили і як затріщали кістки. Здалося йому, що й не живе на світі і що в пекло люте потрапив; довкола хиталися чорні юрливі тіні, бекали, кричали й танцювали, а полум'яне вже й до живота добиралося — починали горіти його уди. Там, далеко, в глибині, повернулося в його бік бліде заплакане Настчине обличчя, наче сподівалася вона, що він таки прикличе її, щоб рятувала його, і дві срібні доріжки, де текли сльози, замиготіли й заіскрилися на блідому обличчі. Тоді закричав він страшно і замолив бога врятувати його, не відаючи, що бог уже не раз пробував його рятувати, посилаючи до нього янгола свого, і був той крик такий страшний, що прибігли до його віконечка Марко-печерник та Ісакій, які потайки пили в печері питний мед.— Що з тобою, брате? — гукнув у віконечко Марко. — Може, тебе відкопати?— Ні, ні, бога ради, ні! — закричав Іоанн, бо йому страшно стало, що, відкопавши, побачать спалені ноги й вуди його.Марко— печерник та Ісакій відійшли від віконця, бо їх тягло допити рештки з барильця, принесеного сьогодні Марком, то й сіли вони при вогнику каганця і почали пити по черзі, передаючи один одному кухля, в той час як страшного змія побачив Іоанн, лютого й дикого, котрий кинувся на нього, щоб пожерти. Дихав просто в лице Іоаннові полум'ям, обсипаючи іскрами і голосно ляпаючи хвостом об стіну. Лютий біль відчув знову Іоанн і заскімлив тихенько, просячи бога врятувати його від диявольського нашестя. Коли ж настала ніч воскресіння Христового, раптово скочив на нього той лютий змій, і за мить руки й голова Іоаннові опинились у його пащі, а волосся почало з тріскотом спалюватися.— Господи-боже, властителю мій, — волав він у тій пащі, — навіщо ти мене залишив? Зжалься наді мною, владико, і спаси мене, грішного! Збав мене від вогню цього пекучого і від звіра, цо поїдає мене!По тому залишив його змій і з гарчанням відповз від нього — спалахнула блискавка, а був це золотий бич, що його тримала в руках жіноча постать у білій мантії. І мала та жінка те ж таки Настчине обличчя, тільки не всміхалося воно, а було незмірно печальне. Знову мигнула блискавка, і пропав зовсім лютий змій, провалившись крізь землю, а тихий срібний Настчин голос проспівав чи проплакав над ним:— Іоанне, Іоанне! Проти великої сили божої ти постав, мене зневаживши, а значить, і природу свою поправши… Запам'ятай: однаково грішний той, хто надмірно хіті піддається, як і той, хто природу свою зневажа…Тоді приступила Настка до нього і почала розгрібати срібними руками сіру глину. Він же спустив голову на груди і тільки постогнував тяжко. Зрештою розгребла вона яму, при тому зробила це швидше, ніж копав її рискалем. Затим узяла за руку й вивела його.— Ти хто? — хрипко запитав її Іоанн.— Я покинута в світі любов твоя, — сказала дівчина. — Приходжу до тебе, щоб розбудити сумління твоє.Він стояв перед нею й відверто її розглядав.— Не може бог посилати мене в нечестиві обійми, — сказав він, і в його очах запалилися раптом блудливі вогники. — Ти нечиста сила!— Іоанне, Іоанне! — аж головою захитала дівчина з Настчиним обличчям. — Той, хто не знає, де слово боже, а де дияволове, святий не може бути.Тоді подивився він на неї так, як дивиться самець на самку.— Спокушаєш мене, значить, ти сила диявольська… Настка всміхнулася гірко.— Я кличу тебе до призначеного тобі.Він стояв насупроти неї і вже почав важко дихати. Дивився спідлоба, похітливим поглядом, аж відступила на крок назад вражена дівчина. Вона стояла перед ним чиста, срібна, осяйна, повна чару й неземної краси, а він темнів проти неї темною брилою, брудний, замазаний у глину, зарослий, з розкритим ротом і з палючими очима. Хижо оскалився і ступнув до неї, як ловець до дичини, загнаної в забіччя. На те зойкнула вона і кинулася від нього. Але не змогла вивернутися від чіпких і жадібних рук. Він схопив чорними пальцями за срібну мантію і роздер її, кинувши собі під ноги. Срібне тіло безпомічно забилося в його руках, захарчав він і почав кусати її обличчя й губи, хоч як вона відверталася від нього. По тому кинув її на свіжу землю і впав чорною брилою на те срібне, звинне й чисте тіло, роздираючи його і пожадливо мнучи. Вона закричала тонко, але він покрив її крик чорними, шкарубкими вустами і почав творити над нею насилля. Вона не пручалася. Сльози текли по запорошеному обличчі, а тілом проходили корчі. Він встав і якийсь час дивився на це розпластане перед ним, розтерзане й знівечене тіло. Не було воно срібне й чисте, а так само потовчене і брудне, як і його. Темна хвиля піднімалася йому від стіп до грудей, чорна жаба прокидалася. Він здригнувся від тяжкого обридження, і раптом прокинулася в ньому лють. Схопив те тіло, яке вже не було срібне і осяйне, й жбурнув у яму. Гарячково нагортав руками й ногами землю, доки не зарив яму геть. Тоді почув з-під землі стогін, і плач, і голос, який просив у нього милосердя.Але він не зважив ні на стогін, ні на плач. Не зважив і на болісний голос, що просив у нього милосердя, а почав втоптувати насипану щойно землю. Спершу притупував однією тільки ногою, відтак почав вминати землю ногами обома, ще мить — і почав танцювати на могилі, і чим більше танцював, тим радісніше і легше на серці йому ставало. Засміявся голосно і почав уже шалені скоки. Гецав, хекав і топтав. Сміявся, хитав головою і топтав. Топтав доти, доки чулися з-під землі стогони, плач і моління. Топтав, і піт стікав йому по тілі, начебто потрапив він під водограй. Спливав потом, розставав і тоншав. З грудей його виривалися хрипкі, спазматичні вигуки, і не міг він ані на хвилю зупинитися.Тільки коли витекла з нього вся сила, припинив свій несвітський танок. Впав на ложе і відчув нараз, що зовсім омертвіли уди його, і що він порожній, наче висохлий гарбуз. Почув навіть вітру завивання, повіяло на нього продувом і поніс на нього той вітер пісок. Крупини билися об його тіло і сікли обличчя. Півмертвий лежав він під тим вітром і піском, а коли прокинувся, уздрів біля себе ігумена, Марка-печерника, Ісакія та іншу братію. Вони стояли біля нього півколом, і кожен тримав у руках свічку.— Чи не хочеш, брате, сповідь прийняти передсмертну?— Хочу, — сказав він і оповів цю історію, що записав я з вуст Ісакія, того, хто захотів пізніше померти, винесений під сонце.Я ж кладу цю історію, не змінивши в ній ні слова, хоч, може, і є тут щось неправдиве. Одне я знаю напевне: лихі привиддя мучили Іоанна, і привиддя ці — мова душі його була. Не міг він відрізнити, де слово боже, а де дияволове, бо не пізнав істини, що любов до бога любов'ю до світу та життя вимірюється, добрими вчинками вона важиться, а той, хто у темряву себе вкидає, темряви сином стає. Не осуджую я його за облуду його неперейдену, несвідомий він її був, але, страх свій за волю вишню прийнявши, волю вишню тим самим поправ. Розділ X, в якому розповідається про Григорія, який дива творив і холопів тим самим для монастиря здобував 1
Троє татей стояли в затінку дерев і дивилися, як ішли ченці на вечірню службу. Голосно кликало било, і звуки ті лунко дзвонили у вечірній тиші. Вийшов зі своєї келії і Григорій, худий, згорблений дідок, дибав повільно, на патерицю спираючись і в землю дивлячись. Виходили й інші ченці і мовчки ладнались у вервечку, один за одним ідучи і в землю дивлячись. Одноманітно похитувалися і начебто пливли над землею, чорні й упокорені.— Дивіться, — сказав один із татей, високий і дужий чолов'яга. — На такого простачка й бідолаху той Григорій скидається.— Маючи таке багатство, для чого йому в ченцях сидіти? — озвався другий, облизуючи вуста, було в той вечір парко, а його мучила після випитого меду спрага.— Кожен по-своєму дуріє, — озвався третій, ще зовсім молодий. — Хіба йому тут погано? Має все, що хоче, а молитися, певне, полюбля!— Чи зачиняє він келію, як іде? — спитав перший.— Казав Іван, що ні. Але до замків немає за мене кращого, — похвалився той, що спрагу терпів. — Звіщав Іван, що скарбу в тій келії не перечислити.— На монастир, бач, не віддав, — мовив молодий.— Здохне, то саме туди перекотиться, — криво всмі
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29