Надрізала целофанову запайку, розкрутила і понюхала. Пахло, як у прогрітій лабораторії. На кінчику піпетки блистіла металом крапелька “архе”.
Кілька разів вона глибоко вдихнула, щоб якось заглушити схвильованість.
— А скоро почне діяти? — спиттала вона.
— Так по-справжньому — хвилин через двадцять.
Терезка стиснула кулаки і знову втягнула ніздрями гаряче повітря. Запах сіна. Вона набрала в піпетку розчину і закинула голову. Знову тяжко втягнула повітря.
— Тобі закрапати? — турботливо поцікавився Буба.
Терезка заперечливо замотала головою, міцно зажмурилась, розслабила очі й стиснула пальцями ґумовий резервуар на піпетці. Потекло і стало
МОКРО.
Тут же вона відміряла пару крапель і в інше око.
С-С-С-С-ЧОРТАЛЕМЕНЕПЕЧЕ!
Знову в ліве око. І знову в праве. Хутко засмоктавши піпеткою ще, вона докапала необхідну кількість.
ПЕЧЕ АЙ ПЕЧЕ ПЕЧЕ МЕНЕ ПЕЧЕ МЕНЕ ПЕЧЕ
Терезка закліпала. З очей порснули сльози, і вона застогнала. Пекло щораз сильніше (пече пече пече). Пальцем вона обережно втерла сльози, і злякалася, як би не виплакати всю “плазму”.
— Ай, мене пече, люди, мене пече!!! — почувся розпачливий клич Буби. Терезка закусила губу, і засичала з болю. Очі запульсували білим вогнем, а в голові від цього все так перемакітрилося, що вона вже не знала, де право,
ПЕЧЕ ПЕЧЕ ПЕЧЕ ПЕЧЕ ПЕЧЕ ПЕЧЕ ПЕЧЕ ПЕЧЕ ПЕЧЕ ПЕЧЕ ПЕЧЕ ПЕЧЕ
де ліво.
Терезка застогнала, відчуття жару в очах ставало просто непереборним,
ПЕЧЕ ПЕЧЕ ПЕЧЕ ПЕЧЕ ПЕЧЕ ПЕЧЕ ПЕЧЕ ПЕЧЕ ПЕЧЕ ПЕЧЕ ПЕЧЕ
що вона буквально губилася серед цього жару в очницях, очниці розбухали, ставали завбільшки з два кратери на Місяці, Боже, які в неї тепер велетенські очниці, що ж вона в університеті скаже, боже,
ПЕЧЕ ПЕЧЕ ПЕЧЕ ПЕЧЕ ПЕЧЕ ПЕЧЕ ПЕЧЕ ПЕЧЕ ПЕЧЕ ПЕЧЕ ПЕЧЕ
а очі які, та я просто не вірю собі, я ж у них і впасти можу, та вони завбільшки з атомну станцію, та що там — два велетенські розпечені Сонця, дві зірки, одна діра о двух кінцях
ПЕЧЕ
— Я! Я БАЧУ! БОГ ТИ МІЙ Я БАЧУ! — хрипить вона. Якщо вона зараз не розплющить очі, очі розплющать її. Неймовірно, але вона продовжує відчувати ногами асфальт, чути вухами цвіркунів і птахів, але вона БАЧИТЬ. Терезка робить зусилля і раптом її накриває таке відчуття, наче вона не просто розкриває очі, вона розпахує їх навстіж так, що повіки розриваються в клоччя, розриваються разом з цілим її тілом, розриваються і зникають десь у темряві
Я БАЧУ
Терезка пробує кліпнути очима, але відчуває, що не має більше такого органа. Вона дивиться впритул на літери, з яких складається це відчуття, вона бачить я, бачить б, а, ч, у. Вона переводить погляд на себе
ТЕРЕЗКА
Я літери, бачить вона і починає сміятися. Я — погляд.
— Ти чуєш мене? — питається її Антон, і вона киває головою. Чути, як стогне Буба. Вона дуже виразно БАЧИТЬ усе, що відбувається.
— Що це? — питає вона. — Просто шалено! Невже?… мене НЕ МОЖЕ так щурити!
— То що ти видиш?
Терезка навіть не думає, що може підібрати назву до побаченого. Тому вона каже:
— Ти собі навіть не уявляєш, Антон! Зараз я все це бачу ТАК БУКВАЛЬНО!…
— Це літери, не лякайся. Ми з них складаємося.
— Я — не літера! Я — не літера! — долинають звідкілясь Бубині крики розпачу. — Я не можу бути буквою! Я не такий! Я СПРАВЖНІЙ!!!
— Ну звичайно, — упівголоса, з іронією каже Антон
— ?
Терезка роззирається. Вона силкується пригадати, про що думала секунду назад. Чи то пак, що їй такого привиділося двома рядками вище.
— Літери? Мені все розпливається. Щойно, здається, виділа щось подібне. Тебе очі не печуть?
— Нє. Тобі теж зараз минеться.
— Це архе? — питається вона.
— Не зовсім. Це букви. Архе навиворіт.
Терезку дежав’ючить
1.
— Антон? Це ти такий?
Розпливчата постать киває головою, і Терезка знову заплющила очі. Перших кілька секунд страшно різало сонячне світло. Терезка різко підняла повіки, скрикнула від яскравого світла і знову зажмурилася. Біль почяав спадати.
Хтось сів біля неї (очевидно, що Антон).
Вона спробувала пригадати, що було з нею кілька секунд назад.
— Ми вже крапали? Ах, точно! Ми вже крапали! — пригадала Терека й солодко-солодко зітхнула. Вона не пам’ятала достеменно, що ж ТАКОГО побачила у “плазмі”, але на душі залишилося відчуття чогось страшенно потрібного. Це був досвід того роду, без якого вона більше не могла себе уявляти.
— Ти виділа “плазму”? — спитав Антон. — Кажи: виділа, ні?
Терезка знизала плечима.
— Точно пам’ятаю, що бачила. Навіть зараз, коли пригадую, як я бачила, я трішки ніби наповнююсь нею. А де цей, другий?
— Буба? Бубу затягнуло десь далеко-далеко. Образно кажучи, десь на край книжки. Ну, ти розумієш.
До її вух долинуло черкання сірника і звук припалюваної цигарки. Затягнуло димом. Терезку вивернуло, але вона переборола себе. Губи Антона з тихим звуком розліпилися, ніби сказали слово “мак”, і він заговорив:
2.
— Антон? Це ти такий?
Розпливчата постать кивнула головою, і Терезка знову заплющила очі. Перших кілька секунд світло боляче тяло нервові закінчення. Терезка різко підняла повіки, скрикнула від яскравого сонця і знову зажмурилася. Біль потроху стихав.
Хтось сів біля неї (очевидно, що Антон; сподіваємося, не Буба).
Вона спробувала пригадати, що було з нею кілька секунд назад.
— Ми вже крапали? Ах, точно! Ми вже крапали! — пригадала Терезка й солодко-солодко зітхнула. Вона не пам’ятала достеменно, що ж побачила вона у “плазмі”, але на душі залишилося відчуття чогось дуже потрібного. Досвіду, без якого вона більше не може себе уявляти.
— Ти виділа “плазму”? — спитав Антон. — Кажи: виділа, нє?
Терезка знизала плечима.
— Точно пам’ятаю, що виділа. Навіть зараз, коли пригадую, як я виділа, я трішки ніби наповнююсь нею. Здається навіть, щоразу все більше… Між іншим, де цей, другий?
— Буба? Бубу затягнуло десь далеко-далеко. Образно кажучи, десьна край книжки. Ну, ти розумієш. Він виявився надто м’яким для “плазми”. А ти ні.
До її вух долинуло черкання сірника і звук припалюваної цигарки. Затягнуло димом. Терезку вивернуло, але вона переборола себе. Губи Антона з тихим звуком розліпилися, ніби сказали слово “мак”, і він заговорив:
— Ти виділа “плазму”? — спитав Антон. — Кажи: виділа, нє?
Терезка знизала плечима.
— Точно пам’ятаю, що бачила. Навіть зараз, коли пригадую, як я бачила, я трішки ніби наповнююсь нею. Навіть здається: чим більше пригадую, тим більше наповнююся. А де цей, другий?
— Буба? Ге-е-е, Бубу затягнуло десь далеко-далеко. Образно кажучи, десь на край книжки. Ну, ти розумієш. Він виявився надто м’яким для “плазми”. А ти чомусь нє.
До її вух долинуло черкання сірника і звук припалюваної цигарки. Затягнуло димом. Терезку вивернуло, але вона переборола себе. Губи Антона з тихим звуком розліпилися, ніби сказали слово “мак”, і він заговорив:
— Це, знаєш, схоже на метеорит. Він, коли влітає у густі шари, практично повністю згоряє, але той уламок, який долітає до поверхні Землі, а потім падає в море — гартується. Ну, і так далі. А Буба ПУУУУ У УУХХ Х Х Ххх хх хх х х хх х х ххх х х
Терезка раптом зірвалася з місця.
— Як ти це зробив? — заскочено спитала вона й обмацала лице, перевіряючи, чи не спить.
— Шо “зробив”?
— Ну. Так дмухнув: пух-х — ніби пір’їна вилетіла. А мене цілу аж мороз обдер. Я ніби знову як розкололася. Ти якось розтягнув це. Упорядкував. Я не можу це пояснити, але… Ти розумієш, про що я? Ти ніби розтягнув простір, заповнив його
Терезка знизала плечима.
— Точно пам’ятаю, що виділа. Навіть зараз, коли пригадую, як я, ятрішки ніби наповнююсь нею. А де цей, другий?
— Буба? Бубу затягнуло десь далеко-далеко. Образно кажучи, десь на край книжки. Ну, ти розумієш. Він виявився надто м’яким для “плазми”. А ти ні.
До її вух долинуло черкання сірника і звук припалюваної цигарки. Затягнуло димом. Терезку вивернуло, але вона переборола себе. Губи Антона з тихим звуком розліпилися, ніби сказали слово “мак”, і він заговорив:
— Це, знаєш, схоже на метеорит. Він, коли влітає у густі шари, практично повністю згоряє, але той уламок, який долітає до поверхні Землі, а потім падає в море — гартується. Ну, і так далі. А Буба ПУУУУ У УУХХ Х Х Ххх хх хх х х хх х х ххх х х
Терезка раптом зірвалася з місця.
— Як ти це зробив? — заскочено спитала вона й обмацала лице, перевіряючи, чи не спить.
— Шо “зробив”?
— Ну. Так дмухнув: пух-х — ніби пір’їна вилетіла. А мене цілу аж мороз обдер. Ти якось розтягнув це. Я не можу це пояснити, але… Ти розумієш, про шо я? Ти ніби розтягнув простір, заповнив його БОЖЕ ЦЕ ВЖЕ БУЛО ТИ ВЖЕ РОБИВ ЦЕ! ТИ РОБИВ ЦЕ!!!
3.
Антон затягнувся цигаркою, потер рукою з недопалком неголене підборіддя й окинув Терезку поглядом. Пустив носом по струмині пари й посміхнувся кутиком рота.
Затяжка. Видих. А між ними свист.
Терезка, незважаючи на шок, встигла подумати: “Який же він іще сопляк!”. Раптом Антон їй перестав подобатися.
Антон затягнувся ще раз.
— Значить, усе-таки виділа, — мовив розважливо він сам до себе і затягнувся. — Бо не виділа б — не зауважила би й трюку.
Затяжка. (свист) Видихнув дим і продовжив:
— Ти виділа “плазму”. І Буба видів. Але Бубу, як уже було сказано, не могло врятувати ніщо. Він загубився в безконечності.
Терезка розгублено кліпнула.
— Я не про те. Я говорю: ти вже робив це колись. Навіть не так: робив це не КОЛИСЬ, а саме ТОДІ, КОЛИ ти це робив. От блядь, все перемакітрилося задом наперед, — вона облизала пересохлі губи. Їй бракувало слів.
— Суцільне дежав’ю якесь… — сковтнувши ковток в горлі, сказала вона. — У тебе немає такого, нє? Голова не паморочиться?
Антон заперечливо мотнув головою. Затягнувся цигаркою. (Цей свист затяжки. Чому Терезка відчуває його аж по самісінький чубок голови?
— Але я розумію, про шо ти, — повторює Антон, видихаючи. — Одна з форм утечі від архе. Тобі не переповідали історій про те, що дехто з плазматиків губився в “плазмі”? Вони не могли витримувати її, тому тікали десь у галюцинації. Та ти й сама розумієш…
Терезка знизала плечима.
— Ну… — знову затяжка і свист аж у корені голови, там, на маківці. — Уяви собі: є крапочки. Так? А тут починаєш їх рахувати, і починаються в тебе галюцинації на ґрунті математики. Ну, це так, на хлопський розум.
Терезка зміряла Антона своїм новим поглядом і переконалася: цей барига не те, що не викликає у неї симпатій, але й не завойовувє довіри.
— А хто рахує? — спитала вона.
— Є такі. Я навіть знаю, як вони називаються.
— Та ну.
— Серйозно. Це змова. Навіть не змова, бо й змовлятися нема проти кого. Коротше, є така контора — “Архе-8”. Люди, які
Антон заперечливо мотнув головою. Затягнувся цигаркою. (Цей свист затяжки. Чому Терезка відчуває його аж по самісінький чубок голови?
— Але я розумію, про шо ти, — повторює Антон, видихаючи. — Одна з форм утечі від архе. Тобі не розказували, що насправді “плазма” попускала тому, що “плазматики” втікали від неї? Вони не могли витримувати її, тому тікали десь у галюцинації. Та ти й сама розумієш…
Терезка знизала плечима.
— Ну… — знову затяжка і свист аж у корені голови, там, на маківці. — Уяви собі: є крапочки. Так? А тут починаєш їх рахувати, і починаються в тебе галюцинації на ґрунті математики. Ну, це так, на хлопський розум.
Терезка зімряла Антона своїм новим поглядом і переконалася: цей барига не те, що не викликав тепер у неї симпатії, але й не завойовував довіри.
— А хто рахує? — спитала вона.
— Є такі. Я навіть знаю, як вони називаються, — знову затяжка, свист. І видих.
— Та ну.
— Серйозно. Це змова. Навіть не змова, бо й змовлятися нема проти кого. Коротше, є така контора — “Архе-8”. Люди, які видять так само, як це видно під “архе”. Тому я їх так назвав. Вони організовують такі собі Розсадники, де вирощують особливих педагогів. І цих педагогів засилають… — Затяжка. Свист. Видих. -…засилають до людей. Але я їх розкусив, — впевнено додав Антон, і рукою з папіросом відсік щось у повітрі.
Терезка змовчала. Події останніх десяти хвилин змішалися в якусь неймовірну конґредієнтну мамалижку, схожу до тої, яку діти місять із піску та води у пісочницях (Ах, ви не бачили?! Так підіть подивіться!).
Затяжка. Свист. Видих.
Терезка подумала, що саме таких, як Антон, у першу чергу й засилають. Так саме таких, що починають із запрошення до гри в гру: уявити, буцім вони відкрили всіх масонів до останньої інстанції.
Іще помаліше: затяжка… свист… видих…
Антон втупився в неї примруженими очима і знавісніло затягувався цигаркою. В Терезці забурлило незрозуміле бажання полоснути його по очах кігтями.
Затяжка. Свист. Видих.
Затяжка.
Свист.
Видих.
Запаморочилося в голові. Терезка охопила руками коліна, відчувала, як щосекунди наче скочується вбік по похилій поверхні, схоже на форсоване дежав’ю. В такій позі відстежувати думки таки зручніше. Терезі навіть здалося: ще трохи, і вона вхопить цей момент дежав’ю за зябра, як старого сома.
Тим часом щось зміщувало її все далі вбік і вбік, наче хвиля за хвилею під час відпливу. А ще цей Антон — чому він раптом почав так напрягати?
Затяжка. Ссссвиссст. Видих.
— Але навіщо це їм? — відкрила вона рота й ніби запустила в себе чергову порцію нудоти від присутності Антона. Як може людина, щойно тобі приємна, в такий короткий час
(ссссвиссст)
зробитися нестерпною? (О, як її розгойдує на хвилях!)
Затяжка. Ссссвиссст. Видих.
Cвввввввввввввввввв ввви сс сссссссссссссссссссссссссс сссс сссссссссссст
сс с сс с с сс в в в вввввв ввв вв в вв вв ввввввв вв ис сс с с с с с с сссс сс сс с С
С
С С
Терезка встигла подумати: “Який же він іще сопляк!”.
Антон затягнувся ще раз. Раптом він перестав їй подобатися — отак, в момент. У всьому тому, що зараз відбувалося з нею, витала нудотна нав’язливість сто разів чутого. Вже навіть романтики дежав’ю не стало. Тільки бридотна зацикленість думок самих на собі.
— Значить, все-таки виділа, — мовив розважливо він сам до себе і затягнувся. — Бо не виділа б — не зауважила би й трюку.
Затяжка. (свист) Видихнув дим і продовжив:
— Ти виділа “плазму”. Буба теж. Прикро, та Бубу, як ми вже казали, не могло врятувати ніщо. Він загубивсь у безконечності… Ну й архе з ним.
Терезка розгублено кліпнула. Вона облизала пересохлі губи. Раптом їй?
— ТА СКІЛЬКИ МОЖНА! — обурено вигукнула вона. — Я зсссссуваюся і зссссссуваюся!
Антон подивився на неї, мов на дальтоніка — недовірливо й дещо зарозуміло. Та, як було сказано вище, для Терезки це вже був той період життя, коли вона дещо прочитала і, зокрема, знала, що жінки дальтоніками не бувають. Отже, причина в іншому.
— Що? Ковзанки? — поцікавився Антон, пахкаючи димом. — Знаємо-знаємо.
Терезка насилу розтулила губи й видавила:
— Довго ще?
— Ну, якщо вже розмовляєш зі мною, то
— Що? Ковзанки? — поцікавився Антон і почіхрав підборіддя. — Знаємо-знаємо.
Терезка насилу розтулила губи й видавила:
— Ще довго?
— Ну, якщо вже розмовляєш зі мною, то може, хіба ще раз.
— Ти вже казав це.
— Тоді зберися силами і зувидь це, як “плазму”. Спробуй зупинитися. Орієнтуйся на цілі числа! Чуєш?
Терезка напружила всі свої м’язи, які тільки їй дарувала природа, і відчула, як загортається у якусь подобу осяйної темряви, білого чорнила,
— Ну, якщо вже розмовляєш зі мною, то може, хіба ще раз. Але певне, більше ні, — сказав Антон і поплескав Терезку по плечі. — І тільки й того.
Терезка глибоко втягнула повітря, відчуваючи, як заново розкриваються її легені — наче два м’ясисті, прозорі тюльпани. Її тіло стало звичайним тілом, а не бронею, якою можна вивертати реальність і зупиняти потік літер крізь очі.
Вона зафіксувалась. Пам’ятаючи Антонову пораду, Терезка міцно трималася відчуття обрисів незнайомої піктограми:
4.
Настільки, наскільки це видавалось можливим, Терезка спробувала зорієнтуватися. Перше, що вона зробила — це підтягнула до ніг наплечник і добула звідти пляшечку з водою (правда, не “тиші”, а звичайною). Озирнулася.
Вони сиділи з Антоном на краєчку бордюра, на тій самій площадці Високого замку, де й починався їх в’юк. Спека стала жовтою та жирною, мов гаряча лікувальна багнюка, а тіні від того стали ще більше скидатися на темні отвори.
Антон відкинув голову до світла й насолоджувався промінням. Йому, видно, як плазматику з досвідом, сонце більше не разило.
— Ну як тобі мої дзеркала? — спитав той, задоволено мружачись.
Рівна земля позаду них пашіла теплом. Терезка, не довго думаючи, лягла спиною на траву й підперла голову руками. Її попустило, від чого зробилося легеням зробилося легко-легко, наче з грудей злетів корсет. Очі здавалися відпочилими і повними сил.
— А, ти про двійників? — Терезка врешті здогадалася, що питання адресоване їй. З неохотою відірвала погляд від сонечка на вістрі травини і перевела на Антона. — Тих, що я говорила з ними, коли ковзала?
— Ага. Ті. Злі… чи нормальні такі?
Вона спершу знизала плечима, а потім впевнено закивала.
1 2 3 4 5 6 7 8 9
Кілька разів вона глибоко вдихнула, щоб якось заглушити схвильованість.
— А скоро почне діяти? — спиттала вона.
— Так по-справжньому — хвилин через двадцять.
Терезка стиснула кулаки і знову втягнула ніздрями гаряче повітря. Запах сіна. Вона набрала в піпетку розчину і закинула голову. Знову тяжко втягнула повітря.
— Тобі закрапати? — турботливо поцікавився Буба.
Терезка заперечливо замотала головою, міцно зажмурилась, розслабила очі й стиснула пальцями ґумовий резервуар на піпетці. Потекло і стало
МОКРО.
Тут же вона відміряла пару крапель і в інше око.
С-С-С-С-ЧОРТАЛЕМЕНЕПЕЧЕ!
Знову в ліве око. І знову в праве. Хутко засмоктавши піпеткою ще, вона докапала необхідну кількість.
ПЕЧЕ АЙ ПЕЧЕ ПЕЧЕ МЕНЕ ПЕЧЕ МЕНЕ ПЕЧЕ
Терезка закліпала. З очей порснули сльози, і вона застогнала. Пекло щораз сильніше (пече пече пече). Пальцем вона обережно втерла сльози, і злякалася, як би не виплакати всю “плазму”.
— Ай, мене пече, люди, мене пече!!! — почувся розпачливий клич Буби. Терезка закусила губу, і засичала з болю. Очі запульсували білим вогнем, а в голові від цього все так перемакітрилося, що вона вже не знала, де право,
ПЕЧЕ ПЕЧЕ ПЕЧЕ ПЕЧЕ ПЕЧЕ ПЕЧЕ ПЕЧЕ ПЕЧЕ ПЕЧЕ ПЕЧЕ ПЕЧЕ ПЕЧЕ
де ліво.
Терезка застогнала, відчуття жару в очах ставало просто непереборним,
ПЕЧЕ ПЕЧЕ ПЕЧЕ ПЕЧЕ ПЕЧЕ ПЕЧЕ ПЕЧЕ ПЕЧЕ ПЕЧЕ ПЕЧЕ ПЕЧЕ
що вона буквально губилася серед цього жару в очницях, очниці розбухали, ставали завбільшки з два кратери на Місяці, Боже, які в неї тепер велетенські очниці, що ж вона в університеті скаже, боже,
ПЕЧЕ ПЕЧЕ ПЕЧЕ ПЕЧЕ ПЕЧЕ ПЕЧЕ ПЕЧЕ ПЕЧЕ ПЕЧЕ ПЕЧЕ ПЕЧЕ
а очі які, та я просто не вірю собі, я ж у них і впасти можу, та вони завбільшки з атомну станцію, та що там — два велетенські розпечені Сонця, дві зірки, одна діра о двух кінцях
ПЕЧЕ
— Я! Я БАЧУ! БОГ ТИ МІЙ Я БАЧУ! — хрипить вона. Якщо вона зараз не розплющить очі, очі розплющать її. Неймовірно, але вона продовжує відчувати ногами асфальт, чути вухами цвіркунів і птахів, але вона БАЧИТЬ. Терезка робить зусилля і раптом її накриває таке відчуття, наче вона не просто розкриває очі, вона розпахує їх навстіж так, що повіки розриваються в клоччя, розриваються разом з цілим її тілом, розриваються і зникають десь у темряві
Я БАЧУ
Терезка пробує кліпнути очима, але відчуває, що не має більше такого органа. Вона дивиться впритул на літери, з яких складається це відчуття, вона бачить я, бачить б, а, ч, у. Вона переводить погляд на себе
ТЕРЕЗКА
Я літери, бачить вона і починає сміятися. Я — погляд.
— Ти чуєш мене? — питається її Антон, і вона киває головою. Чути, як стогне Буба. Вона дуже виразно БАЧИТЬ усе, що відбувається.
— Що це? — питає вона. — Просто шалено! Невже?… мене НЕ МОЖЕ так щурити!
— То що ти видиш?
Терезка навіть не думає, що може підібрати назву до побаченого. Тому вона каже:
— Ти собі навіть не уявляєш, Антон! Зараз я все це бачу ТАК БУКВАЛЬНО!…
— Це літери, не лякайся. Ми з них складаємося.
— Я — не літера! Я — не літера! — долинають звідкілясь Бубині крики розпачу. — Я не можу бути буквою! Я не такий! Я СПРАВЖНІЙ!!!
— Ну звичайно, — упівголоса, з іронією каже Антон
— ?
Терезка роззирається. Вона силкується пригадати, про що думала секунду назад. Чи то пак, що їй такого привиділося двома рядками вище.
— Літери? Мені все розпливається. Щойно, здається, виділа щось подібне. Тебе очі не печуть?
— Нє. Тобі теж зараз минеться.
— Це архе? — питається вона.
— Не зовсім. Це букви. Архе навиворіт.
Терезку дежав’ючить
1.
— Антон? Це ти такий?
Розпливчата постать киває головою, і Терезка знову заплющила очі. Перших кілька секунд страшно різало сонячне світло. Терезка різко підняла повіки, скрикнула від яскравого світла і знову зажмурилася. Біль почяав спадати.
Хтось сів біля неї (очевидно, що Антон).
Вона спробувала пригадати, що було з нею кілька секунд назад.
— Ми вже крапали? Ах, точно! Ми вже крапали! — пригадала Терека й солодко-солодко зітхнула. Вона не пам’ятала достеменно, що ж ТАКОГО побачила у “плазмі”, але на душі залишилося відчуття чогось страшенно потрібного. Це був досвід того роду, без якого вона більше не могла себе уявляти.
— Ти виділа “плазму”? — спитав Антон. — Кажи: виділа, ні?
Терезка знизала плечима.
— Точно пам’ятаю, що бачила. Навіть зараз, коли пригадую, як я бачила, я трішки ніби наповнююсь нею. А де цей, другий?
— Буба? Бубу затягнуло десь далеко-далеко. Образно кажучи, десь на край книжки. Ну, ти розумієш.
До її вух долинуло черкання сірника і звук припалюваної цигарки. Затягнуло димом. Терезку вивернуло, але вона переборола себе. Губи Антона з тихим звуком розліпилися, ніби сказали слово “мак”, і він заговорив:
2.
— Антон? Це ти такий?
Розпливчата постать кивнула головою, і Терезка знову заплющила очі. Перших кілька секунд світло боляче тяло нервові закінчення. Терезка різко підняла повіки, скрикнула від яскравого сонця і знову зажмурилася. Біль потроху стихав.
Хтось сів біля неї (очевидно, що Антон; сподіваємося, не Буба).
Вона спробувала пригадати, що було з нею кілька секунд назад.
— Ми вже крапали? Ах, точно! Ми вже крапали! — пригадала Терезка й солодко-солодко зітхнула. Вона не пам’ятала достеменно, що ж побачила вона у “плазмі”, але на душі залишилося відчуття чогось дуже потрібного. Досвіду, без якого вона більше не може себе уявляти.
— Ти виділа “плазму”? — спитав Антон. — Кажи: виділа, нє?
Терезка знизала плечима.
— Точно пам’ятаю, що виділа. Навіть зараз, коли пригадую, як я виділа, я трішки ніби наповнююсь нею. Здається навіть, щоразу все більше… Між іншим, де цей, другий?
— Буба? Бубу затягнуло десь далеко-далеко. Образно кажучи, десьна край книжки. Ну, ти розумієш. Він виявився надто м’яким для “плазми”. А ти ні.
До її вух долинуло черкання сірника і звук припалюваної цигарки. Затягнуло димом. Терезку вивернуло, але вона переборола себе. Губи Антона з тихим звуком розліпилися, ніби сказали слово “мак”, і він заговорив:
— Ти виділа “плазму”? — спитав Антон. — Кажи: виділа, нє?
Терезка знизала плечима.
— Точно пам’ятаю, що бачила. Навіть зараз, коли пригадую, як я бачила, я трішки ніби наповнююсь нею. Навіть здається: чим більше пригадую, тим більше наповнююся. А де цей, другий?
— Буба? Ге-е-е, Бубу затягнуло десь далеко-далеко. Образно кажучи, десь на край книжки. Ну, ти розумієш. Він виявився надто м’яким для “плазми”. А ти чомусь нє.
До її вух долинуло черкання сірника і звук припалюваної цигарки. Затягнуло димом. Терезку вивернуло, але вона переборола себе. Губи Антона з тихим звуком розліпилися, ніби сказали слово “мак”, і він заговорив:
— Це, знаєш, схоже на метеорит. Він, коли влітає у густі шари, практично повністю згоряє, але той уламок, який долітає до поверхні Землі, а потім падає в море — гартується. Ну, і так далі. А Буба ПУУУУ У УУХХ Х Х Ххх хх хх х х хх х х ххх х х
Терезка раптом зірвалася з місця.
— Як ти це зробив? — заскочено спитала вона й обмацала лице, перевіряючи, чи не спить.
— Шо “зробив”?
— Ну. Так дмухнув: пух-х — ніби пір’їна вилетіла. А мене цілу аж мороз обдер. Я ніби знову як розкололася. Ти якось розтягнув це. Упорядкував. Я не можу це пояснити, але… Ти розумієш, про що я? Ти ніби розтягнув простір, заповнив його
Терезка знизала плечима.
— Точно пам’ятаю, що виділа. Навіть зараз, коли пригадую, як я, ятрішки ніби наповнююсь нею. А де цей, другий?
— Буба? Бубу затягнуло десь далеко-далеко. Образно кажучи, десь на край книжки. Ну, ти розумієш. Він виявився надто м’яким для “плазми”. А ти ні.
До її вух долинуло черкання сірника і звук припалюваної цигарки. Затягнуло димом. Терезку вивернуло, але вона переборола себе. Губи Антона з тихим звуком розліпилися, ніби сказали слово “мак”, і він заговорив:
— Це, знаєш, схоже на метеорит. Він, коли влітає у густі шари, практично повністю згоряє, але той уламок, який долітає до поверхні Землі, а потім падає в море — гартується. Ну, і так далі. А Буба ПУУУУ У УУХХ Х Х Ххх хх хх х х хх х х ххх х х
Терезка раптом зірвалася з місця.
— Як ти це зробив? — заскочено спитала вона й обмацала лице, перевіряючи, чи не спить.
— Шо “зробив”?
— Ну. Так дмухнув: пух-х — ніби пір’їна вилетіла. А мене цілу аж мороз обдер. Ти якось розтягнув це. Я не можу це пояснити, але… Ти розумієш, про шо я? Ти ніби розтягнув простір, заповнив його БОЖЕ ЦЕ ВЖЕ БУЛО ТИ ВЖЕ РОБИВ ЦЕ! ТИ РОБИВ ЦЕ!!!
3.
Антон затягнувся цигаркою, потер рукою з недопалком неголене підборіддя й окинув Терезку поглядом. Пустив носом по струмині пари й посміхнувся кутиком рота.
Затяжка. Видих. А між ними свист.
Терезка, незважаючи на шок, встигла подумати: “Який же він іще сопляк!”. Раптом Антон їй перестав подобатися.
Антон затягнувся ще раз.
— Значить, усе-таки виділа, — мовив розважливо він сам до себе і затягнувся. — Бо не виділа б — не зауважила би й трюку.
Затяжка. (свист) Видихнув дим і продовжив:
— Ти виділа “плазму”. І Буба видів. Але Бубу, як уже було сказано, не могло врятувати ніщо. Він загубився в безконечності.
Терезка розгублено кліпнула.
— Я не про те. Я говорю: ти вже робив це колись. Навіть не так: робив це не КОЛИСЬ, а саме ТОДІ, КОЛИ ти це робив. От блядь, все перемакітрилося задом наперед, — вона облизала пересохлі губи. Їй бракувало слів.
— Суцільне дежав’ю якесь… — сковтнувши ковток в горлі, сказала вона. — У тебе немає такого, нє? Голова не паморочиться?
Антон заперечливо мотнув головою. Затягнувся цигаркою. (Цей свист затяжки. Чому Терезка відчуває його аж по самісінький чубок голови?
— Але я розумію, про шо ти, — повторює Антон, видихаючи. — Одна з форм утечі від архе. Тобі не переповідали історій про те, що дехто з плазматиків губився в “плазмі”? Вони не могли витримувати її, тому тікали десь у галюцинації. Та ти й сама розумієш…
Терезка знизала плечима.
— Ну… — знову затяжка і свист аж у корені голови, там, на маківці. — Уяви собі: є крапочки. Так? А тут починаєш їх рахувати, і починаються в тебе галюцинації на ґрунті математики. Ну, це так, на хлопський розум.
Терезка зміряла Антона своїм новим поглядом і переконалася: цей барига не те, що не викликає у неї симпатій, але й не завойовувє довіри.
— А хто рахує? — спитала вона.
— Є такі. Я навіть знаю, як вони називаються.
— Та ну.
— Серйозно. Це змова. Навіть не змова, бо й змовлятися нема проти кого. Коротше, є така контора — “Архе-8”. Люди, які
Антон заперечливо мотнув головою. Затягнувся цигаркою. (Цей свист затяжки. Чому Терезка відчуває його аж по самісінький чубок голови?
— Але я розумію, про шо ти, — повторює Антон, видихаючи. — Одна з форм утечі від архе. Тобі не розказували, що насправді “плазма” попускала тому, що “плазматики” втікали від неї? Вони не могли витримувати її, тому тікали десь у галюцинації. Та ти й сама розумієш…
Терезка знизала плечима.
— Ну… — знову затяжка і свист аж у корені голови, там, на маківці. — Уяви собі: є крапочки. Так? А тут починаєш їх рахувати, і починаються в тебе галюцинації на ґрунті математики. Ну, це так, на хлопський розум.
Терезка зімряла Антона своїм новим поглядом і переконалася: цей барига не те, що не викликав тепер у неї симпатії, але й не завойовував довіри.
— А хто рахує? — спитала вона.
— Є такі. Я навіть знаю, як вони називаються, — знову затяжка, свист. І видих.
— Та ну.
— Серйозно. Це змова. Навіть не змова, бо й змовлятися нема проти кого. Коротше, є така контора — “Архе-8”. Люди, які видять так само, як це видно під “архе”. Тому я їх так назвав. Вони організовують такі собі Розсадники, де вирощують особливих педагогів. І цих педагогів засилають… — Затяжка. Свист. Видих. -…засилають до людей. Але я їх розкусив, — впевнено додав Антон, і рукою з папіросом відсік щось у повітрі.
Терезка змовчала. Події останніх десяти хвилин змішалися в якусь неймовірну конґредієнтну мамалижку, схожу до тої, яку діти місять із піску та води у пісочницях (Ах, ви не бачили?! Так підіть подивіться!).
Затяжка. Свист. Видих.
Терезка подумала, що саме таких, як Антон, у першу чергу й засилають. Так саме таких, що починають із запрошення до гри в гру: уявити, буцім вони відкрили всіх масонів до останньої інстанції.
Іще помаліше: затяжка… свист… видих…
Антон втупився в неї примруженими очима і знавісніло затягувався цигаркою. В Терезці забурлило незрозуміле бажання полоснути його по очах кігтями.
Затяжка. Свист. Видих.
Затяжка.
Свист.
Видих.
Запаморочилося в голові. Терезка охопила руками коліна, відчувала, як щосекунди наче скочується вбік по похилій поверхні, схоже на форсоване дежав’ю. В такій позі відстежувати думки таки зручніше. Терезі навіть здалося: ще трохи, і вона вхопить цей момент дежав’ю за зябра, як старого сома.
Тим часом щось зміщувало її все далі вбік і вбік, наче хвиля за хвилею під час відпливу. А ще цей Антон — чому він раптом почав так напрягати?
Затяжка. Ссссвиссст. Видих.
— Але навіщо це їм? — відкрила вона рота й ніби запустила в себе чергову порцію нудоти від присутності Антона. Як може людина, щойно тобі приємна, в такий короткий час
(ссссвиссст)
зробитися нестерпною? (О, як її розгойдує на хвилях!)
Затяжка. Ссссвиссст. Видих.
Cвввввввввввввввввв ввви сс сссссссссссссссссссссссссс сссс сссссссссссст
сс с сс с с сс в в в вввввв ввв вв в вв вв ввввввв вв ис сс с с с с с с сссс сс сс с С
С
С С
Терезка встигла подумати: “Який же він іще сопляк!”.
Антон затягнувся ще раз. Раптом він перестав їй подобатися — отак, в момент. У всьому тому, що зараз відбувалося з нею, витала нудотна нав’язливість сто разів чутого. Вже навіть романтики дежав’ю не стало. Тільки бридотна зацикленість думок самих на собі.
— Значить, все-таки виділа, — мовив розважливо він сам до себе і затягнувся. — Бо не виділа б — не зауважила би й трюку.
Затяжка. (свист) Видихнув дим і продовжив:
— Ти виділа “плазму”. Буба теж. Прикро, та Бубу, як ми вже казали, не могло врятувати ніщо. Він загубивсь у безконечності… Ну й архе з ним.
Терезка розгублено кліпнула. Вона облизала пересохлі губи. Раптом їй?
— ТА СКІЛЬКИ МОЖНА! — обурено вигукнула вона. — Я зсссссуваюся і зссссссуваюся!
Антон подивився на неї, мов на дальтоніка — недовірливо й дещо зарозуміло. Та, як було сказано вище, для Терезки це вже був той період життя, коли вона дещо прочитала і, зокрема, знала, що жінки дальтоніками не бувають. Отже, причина в іншому.
— Що? Ковзанки? — поцікавився Антон, пахкаючи димом. — Знаємо-знаємо.
Терезка насилу розтулила губи й видавила:
— Довго ще?
— Ну, якщо вже розмовляєш зі мною, то
— Що? Ковзанки? — поцікавився Антон і почіхрав підборіддя. — Знаємо-знаємо.
Терезка насилу розтулила губи й видавила:
— Ще довго?
— Ну, якщо вже розмовляєш зі мною, то може, хіба ще раз.
— Ти вже казав це.
— Тоді зберися силами і зувидь це, як “плазму”. Спробуй зупинитися. Орієнтуйся на цілі числа! Чуєш?
Терезка напружила всі свої м’язи, які тільки їй дарувала природа, і відчула, як загортається у якусь подобу осяйної темряви, білого чорнила,
— Ну, якщо вже розмовляєш зі мною, то може, хіба ще раз. Але певне, більше ні, — сказав Антон і поплескав Терезку по плечі. — І тільки й того.
Терезка глибоко втягнула повітря, відчуваючи, як заново розкриваються її легені — наче два м’ясисті, прозорі тюльпани. Її тіло стало звичайним тілом, а не бронею, якою можна вивертати реальність і зупиняти потік літер крізь очі.
Вона зафіксувалась. Пам’ятаючи Антонову пораду, Терезка міцно трималася відчуття обрисів незнайомої піктограми:
4.
Настільки, наскільки це видавалось можливим, Терезка спробувала зорієнтуватися. Перше, що вона зробила — це підтягнула до ніг наплечник і добула звідти пляшечку з водою (правда, не “тиші”, а звичайною). Озирнулася.
Вони сиділи з Антоном на краєчку бордюра, на тій самій площадці Високого замку, де й починався їх в’юк. Спека стала жовтою та жирною, мов гаряча лікувальна багнюка, а тіні від того стали ще більше скидатися на темні отвори.
Антон відкинув голову до світла й насолоджувався промінням. Йому, видно, як плазматику з досвідом, сонце більше не разило.
— Ну як тобі мої дзеркала? — спитав той, задоволено мружачись.
Рівна земля позаду них пашіла теплом. Терезка, не довго думаючи, лягла спиною на траву й підперла голову руками. Її попустило, від чого зробилося легеням зробилося легко-легко, наче з грудей злетів корсет. Очі здавалися відпочилими і повними сил.
— А, ти про двійників? — Терезка врешті здогадалася, що питання адресоване їй. З неохотою відірвала погляд від сонечка на вістрі травини і перевела на Антона. — Тих, що я говорила з ними, коли ковзала?
— Ага. Ті. Злі… чи нормальні такі?
Вона спершу знизала плечима, а потім впевнено закивала.
1 2 3 4 5 6 7 8 9